Свого часу, мені пощастило прочитати спогади відомого львівського письменника Миколи Петренка про актора Костя Губенка на шпальтах видання Zaxid.net. Зауважу, що ці спогади були викладені у жанрі художнього репортажу: дуже соковиті, барвисті, а головне наче телепортують читачів у той час про який розповідає письменник.
Але з усього тексту спогадів Миколи Петренка мене вразив ось оцей прикінцевий абзац: «Десь напровесні 1956 року до Львова приїздив Остап Вишня, разом із групою письменників, для “зустрічей із трудящими”. Мене від Спілки було відряджено бути при Вишні щось наче б вістовим. Я й ходив з ним на ті кілька виступів, їздили і в неподалекий Куликів. Для мене тоді лишилося загадкою, коли Остап Вишня зустрілися із Костем Губенком: стримані обійми, стишені розмови – про що? Чому пошепки? Певно, з простої причини: я тоді ще не знав, що вони брати».
Так перед читачами постають трагічні сторінки історії всієї української культури у фокусі однієї мегаталановитої родини. А письменник Микола Петренко зумів дуже вдало і лаконічно цей момент зафіксувати, дав «нитку», мотивуючи читачів досліджувати цю «стишену розмову» братів Губенків.
В процесі дослідницьких пошуків в бібліотеках та архівах, частково вдалося відшукати відповіді на ці питання. Отже, насправді, зачин цієї історії почався в Кам’янці-Подільському, коли офіцер медичної служби армії УНР Павло Губенко почав друкувати свої фейлетони та рецензії на сторінках місцевих видань під псевдонімом Павло Грунський. Серед інших недійних матеріалів, він опублікував низку театральних рецензій. А головне, Павло Губенко, публічно, на сторінках преси, підтримав вихід частини акторів колективу на чолі з Олександром Корольчуком з Державного театру УНР, який очолював той таки Микола Садовський.
З публікацій Грунського-Губенка можемо простежити, що він знав ситуацію в колективі з середини, близько спілкувався з митцями, бачив театральні постави, концерти. Тим паче, що саме митці Державного театру УНР в перше в історії театрального мистецтва!!!!! започаткували культурний фронт: давали системні концерти та вистави на фронті, в польових умовах, а також в шпиталях, на залізничних станціях, та медичних поїздах. А оскільки Павло Губенко був одним з керівників медичної служби УНР, припускаємо, що це теж посприяло його близькому знайомству із театральними діячами, які допомагали фронту. Він сам, особисто, мав можливість переконатися в силі театрального мистецтва під час війни.
Варто зауважити, що про актуальність мистецтва в часі війни, була гостра дискусія між українськими театральними діячами, зокрема Олександром Корольчуком і Василем Васильком: що таке Фронтовий театр УНР, і для чого він потрібен на сторінках «Робітничої газети». А вже, згодом цю ідею, як дуже ефективну, перебере собі, як власний винахід радянська влада – і буде створено театральні та концертні фронтові бригади під час Другої світової війни. Тож сьогодні, в час сьогодні в часі російсько-української війни концерти та вистави українських митців в польових умовах, або благодійні проекти та потреби фронту, насправді, повернення до традицій національно-визвольної боротьби часів УНР. Це наша, національна, і зовсім не радянська традиція.
Тож повертаючись до тогочасного театрального процесу, варто зазначити Олександр Корольчук та частина акторів трупи Державного театру УНР приєднаються до новоствореного театру, який згодом отримає ім’я Марії Заньковецької. А після тривалих мандрів 1923р. ХХ ст. заньківчани опиняються в Дніпрі (тогочасному Катеринославі). Відтак тогочасний керманич заньківчанського театру, О. Корольчук пробує добитися від радянської влади удержавлення колективу (внесення заньківчан в реєстр державних театрів), і з сталим осідком у Катеринославі. З цією метою вирушає до тогочасної столиці – Харкова. І ось там контакти між Павлом Губенком, але тепер вже відомим письменником-гумористом Остапом Вишнею та керманичем заньківчан, актором та режисером Олександром Корольчуком відновлюються.
Відтак, саме Остап Вишня став одним із так званих державних рецензентів яких направив відділ мистецтв при комісаріаті Народної освіти УРСР для удержавлення заньківчан. Про роль Остапа Вишні в процесі становлення колективу можемо дізнатися із листування Олександра Корольчука, що зберігається в його особовому фонді в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва України (Київ). Прикметно, що О. Корольчук називає в листах Павла Губенка – Остап Вишня, а не Павло Грунський чи Павло Губенко, очевидно, таким чином уникаючи згадок про спільне «універівське минуле».
У згадуваних листах О. Корольчук, які він писав з Харкова до театру, керманич давав доручення Василеві Яременку (який свого часу поєднував акторство і завідування трупою), щоб він вніс на афішу заньківчан повідомлення про те, що Остап Вишня буде проводити на сцені заньківчанського колективу свій творчий вечір. Варто відзначити, що Остап Вишня вже був на той час мега популярний письменник, а це означало що буде аншлаг публіки, і а відтак ширша підтримка і самого театру, який тільки набирав популярність у новому для нього місті. Окрім того, Остап Вишня написав теплу театральну усмішку, яку присвятив заньківчанам. Тобто, як можемо простежити контакти між письменником-гумористом Остапом Вишнею та заньківчанами були дуже дружні.
З нашої точки зору, цей кейс творчих професійних взаємин може слугувати яскравим прикладом того, коли особистий бренд письменника Остапа Вишні успішно працював для розвитку і промоції іншої культурної інституції, не з царини літератури, а в даному випадку театрального мистецтва. А те що така промоція була дієва свідчить хоча б те, що заньківчани, справді, були невдовзі удержавлені. Припускаємо, що «король тиражів», як тоді негласно називали Остапа Вишню також прислужився до цієї важливої події. Однак, згортання процесів українізації, скасування політики НЕПу, початок репресій в кінцевому підсумку призвело також до того, що заньківчани втратили приміщення в Дніпрі (Катеринославі). А невдовзі на афішах знову мандрівного заньківчанського театру 1928 р. з’являється ім’я Костя Губенка.
В матеріалах преси присвяченого творчому портрету Костя Губенка, вже повоєнного львівського періоду знаходимо радянський міф про те, що Кость Губенко у 19 років почав свою сценічну кар’єру в Полтавському театрі. А тоді за якоїсь випадкової оказії невдовзі перейшов до заньківчан. Насправді ця інформація потребує уточнень: в Полтаві існувало театральне приміщення імені Гоголя, але сталої трупи там не було. Тож навіть заньківчани перед тим як осісти в Катеринославі 1923 року, спробували отримати постійну базу в Полтаві. Адже Полтава – це давній культурний осередок, заньківчан тут знали і любили. Тобто, Кость Губенко навряд чи міг бути актором в Полтавському театрі. Отже, виникає питання: то ж де був Кость Губенко перед тим як стати актором театром імені Марії Заньковецької ?
Частково, на це питання відповів сам митець, у своїх спогадах, які опублікувала львівська журналістка Світлана Веселка у статті під назвою «Заньківчанин із заньківчан». Так, зі спогадів Костя Губенка, довідуємося, що в родині було 17 дітей, він був наймолодший. Варто зазначити, що на час свого першого «артистичного» дебюту Кость Михайлович Губенко мав лише 11-12 років, тож сприймав усе як веселу пригоду. Так, найстарший з братів Губенків, відомий в літературі як письменник Василь Чечв’янський, Остап Вишня, сестра Катерина Губенко, і він, наймолодший – Кость Губенко спочатку пробували свої сили в мистецтві за доволі передбачуваним сценарієм: на сцені аматорського гуртка Народного Дому в рідному с. Грунь на Полтавщині.
З гумором згадував Кость Губенко, як міг нагримати старший брат Остап Вишня, найзавзятіший театрал з усіх Губенків, якщо хтось з родинного гурту «напартачить» на сцені. Гумор, то фамільна риса родини Губенків, тож Кость Губенко, жартома, зауважив журналістці Світлані Веселці, що письменницькі таланти в їхній родині «розібрали» старші брати та сестри, тому йому не лишилось нічого іншого, як йти в артисти.
Варто зауважити, що завдяки динамічному розвитку кіно, активно розвивався і тогочасний український медіа простір. І у формах, і у жанрах. Тож Кость Губенко активно пробував свої сили в медіа виробництві. Ця тема потребує ще глибших джерелознавчих досліджень. Тож безперечно є сюжетом окремої публікації. Але вже можемо зазначити, що саме завдяки медіавиробництву Кость Михайлович Губенко ще замолоду, як митець виробив в собі гарне, концентроване, почуття гумору, але при цьому ледь притушені, спокійні, барви, простоту, і чуття міри. Але найбільше, Костя Губенка як професійного митця та медійника визначала бездоганна мова! Він був тонким знавцем української мови. Саме тому став великим авторитетом у питанні мови: і для медійників, і митців.
Проте згортання НЕПу, сталінські репресії, змусили Костя Губенка шукати відносно безпечнішого місця праці, ніж публічний медійний простір. Загроза була реальна: так, найстарший брат, згадуваний письменник Василь Чечв’янський був розстріляний. Тож заньківчани, насправді, дуже ризикували, коли прийняли до своїх лав наймолодшого представника знаменитої опальної родини. Рятувало те, що заньківчани натоді мали велику «плинність кадрів». До того ж, театр постійно тривалий гастролював за межами України: Сибір, Молдова, Білорусь. В гурті, легше було перебути віхолу сталінських репресій. А тут надійшла ще одна страшна звістка – Остап Вишня опинився у таборах совєцького Гулагу.
І ось тут важливий момент, на який варто звернути увагу: про етику української культурної спільноти в часи репресій, і неймовірну силу духу українців опиратися злу. От уявіть лише: доба розгулу сталінізму, розстріли, доноси, люди зацьковані, налякані. До того ж триває Друга світова війна, заньківчанський колектив, якраз, напередодні, був евакуйований до Сибіру. В архіві Василя Яременка є важливі спогади про цей час, зокрема наявні декілька варіантів машинопису, спогадів про Остапа Вишню.
Принагідно варто зауважити, що вивчаючи архів Василя Яременка завжди дуже дивувалася його самоцензурі. Так от, саме в архіві Василя Яременка знаходимо інформацію про те як заньківчанська делегація в складі самого Василя Яременка, режисера Василя Харченка та Костя Губенка в Москві на вокзалі зустріли Остапа Вишню з таборів. Спеціально приїхали для цього з сибірського Тобольська. Йшла війна, Москва режимне місто, під посиленою охороною, відтак є ризик повторного арешту, і розстрілу. Але не зважаючи ні на що, з ув’язнення Остапа Вишню зустрічали саме маленька заньківчанська делегація разом з наймолодшим братом Костем Губенком. Це приклад сили людського духу «маленьких людей», які чинили опір великому злу. Але на цьому їхня «пригода» не завершилася.
Після зустрічі Остапа Вишні, усі гуртом відшукали місце загибелі Янки Купали, яке сталося незабаром, як сухо і лаконічно зауважив у тих своїх спогадах Василь Яременко: «ми бачили те страшне місце». Офіційно, радянська влада висунула гіпотезу про те, що популярний білоруський поет вчинив самогубство. Але цими зафіксованими спогадами, в одній скупій ремарці Яременко, між рядками, висловив свою незгоду з версією радянських спецслужб. Як відомо, пізніше, за схожою методологією було знищено композитора Володимира Івасюка.
Так чи інакше, за кілька років після цих подій заньківчани переїхали до Львова. Остап Вишня, Максим Рильський та інші діячі культури навідували колектив. Теплі творчі взаємини не припинялися, пройшли випробування часом, людяністю, і професійністю. А Кость Губенко, окрім акторського навантаження в театрі імені Марії Заньковецької, реалізував себе ще в кількох нових медійних та творчих амплуа: написав низку популярних п’єс для Львівського лялькового театру. За висловом критикині Світлани Веселки «Кость Михайхайлович сам виглядав як казкар, а його п’єси для лялькового театру, а також авторські казки та інсценівки стали фундаментом новоствореного Львівського театру ляльок».
До того ж, він постійно знімався в невеликих ролях у кіно. Тобто, попри всі випробування, ні кіно, ні медіа не зникли з його життя.
Навпаки, відкрилися нові грані таланту цього митця: Кость Губенко «на зорі львівського телебачення» став першим ведучим дитячої телепередачі на Львівській телестудії під назвою «Скринька старика Хотаббича»: він був одночасно і першим телеведучим , і автором казок для цієї передачі. Тож саме на казках пера Костя Михайловича Губенка виросло не одне покоління львів’ян. Відтак, виглядає вкрай важливим, що цю традицію з співпраці з найменшими глядачами продовжують сучасні львівські медійниці та мисткині.
З нашої точки зору, таким яскравим прикладом схожої сучасної співпраці є постановка «Веселі янголята» за мотивами казки дитячої письменниці, і журналістки Марічки Крижанівської на сцені Львівського театру ляльок, і той же матеріал, але в Театрі Павла Табакова втілений в сценічному прочитанні заньківчанки Мар’яни Фехтель.
Так чи інакше, не зважаючи на лихоліття війни, славні традиції закладені Костем Михайловичем Губенком живуть, і що важливо, розвиваються у мистецтві та медіа просторі. Історія триває, і наші сучасники пишуть нові сторінки.
Оксана ПАЛІЙ
