Наприкінці І половини ХІІ століття східні обрії Європи затягнули грозові хмари. Незліченні орди степових кочівників розливались на просторах Русі, підкоряли князівства, гнали в полон мешканців, палили і грабували села і міста. 1240 року впав Київ. Черга приходила і на держави Східної та Центральної Європи.
На той час західні околиці Русі об’єднувало міцне Галицько-Волинське князівство, яке завдяки мудрій і далекоглядній політиці князя Данила Галицького було тісно пов’язане сімейними і політичними узами з найближчими європейськими країнами. Проте, сил протистояти нападам татаро-монголів не вистачало. Князь Данило розпочинає будову низки укріплених міст, які повинні були стати щитом на шляху завойовників. Був серед них і Львів.
Укріплення княжого Львова, як і більшості давньоруських міст, спирались на природні особливості – узгір’я та болотисту рівнину Полтви. Проте, добре ознайомлений з західною містобудівною традицією, син Данила князь Лев (одружений з дочкою угорського короля Бели ІV) розумів необхідність посилення столичної фортеці регулярними укріпленнями. У 1270 році він наказав вирубати ліси, змінити русло Полтви, вивільнивши таким чином нові площі на південній околиці княжого городу.
Протягом трьох з половиною віків (Львів в цей час вже захопила Польща) він зберігав славу нездобутого міста – передмур’я християнства, форпосту західної цивілізації на східних рубежах Європи.
Особливо зросла зацікавленість до військової історії міста у 20-30-і роки нашого століття (ХХ століття – ред.), коли Галичина знову стала східним обрієм відновленої польської держави.
Природньо, що краєзнавців, істориків, художників, архітекторів цікавив вигляд міських укріплень ХVІ-ХVІІ століть – часу найбільшого розквіту і могутності феодального Львова.
Першу спробу реконструювати вигляд старого Львова зробили художники З.Розвадовський та С.Яновський, які для крайової виставки 1929 року в Познані виготовили величезну діораму міста при погляді на нього з узгір Цитаделі. Ця діорама у збільшеному вигляді повторювала широковідомий найстаріший вид Львова 1618 року за малюнком королівського архітектора Ауреліо Пассаротті. Проте, був у Львові дослідник, який поставив собі набагато важче завдання – створити у масштабі 1:200 пластичну панораму, яка охоплювала б середмістя і найближчі околиці. Панорама повинна була розташовуватись в спеціально збудованому павільйоні.
За проектом архітектора, експозиційна частина складалася з двох частин – макету та образу. Макет середмістя і околиць, виконаний з липового дерева, займав коло діаметром 15 метрів. Навколишню округу відтворював образ, намальований на кільцевій стіні висотою 1,5 метра. Вздовж цієї кільцевої стіни йшов: зовнішній коридор, з якого відвідувачі мали можливість розглядати панораму міста. Передбачалася також рухома платформа, яка розміщеним на ній глядачам створювала б ілюзію обльоту міста на висоті 350 метрів.
А тепер поглянемо очима уявного відвідувача на панораму. Кільце зелених пагорбів розрізане багаточисленними потоками. Три найбільших з них – Вулецький, Залізноводський і Пасічний утворюють невелику річку Полтву, яка болотистою долиною огинає найвищу гору. Біля її піднніжжя розкинулось укріпле місто. З усіх чотирьох сторін його оточують земляні вали. На них споруджено потужні бастіони: Малий та Королівський белюарди, Порохова вежа, Белюардин, Королівська та Бернардинська бастеї. Ці укріплення знаходились на східному, найбільш вразливому боці.
Ближче до міста з північної, східної і південної сторін було розташовано Низький мур з багаточисленними напівкруглими бастеями. З них захисники твердині артилерійським вогнем могли змести ворога, що прорвався на вали.
Якщо ж і ця лінія оборони падала, місто захищав Високий мур – восьмиметровий, підсилений фортечними вежами та потужними оборонними комплексами Низького замку, Краківської і Галицької брам.
Саме з них виходили основні дороги на всі сторони світу. Просто на північ шлях з Краківської брами вів на Волинь – сьогодні це вулиця Б.Хмельницького. Вздовж нього знаходилась найбільша кількість православних храмів.
Св.Йоана Богослова, Св.Теодора, Параскеви-П’ятниці, Св.Онуфрія, Св.Миколая та багато інших. Це залишки колись потужного первісного Львова Данила Галицького. Тут же знайшли притулок вірмени і євреї. Багаточисленна їх громада користувалася особливою прихильністю королівського старости. Тільки померлих їм доводилося ховати далеко за болотами Полтви біля підніжжя гори Страчень. На захід від Волинського шляху дорога вела до Кракова. Тут теж зустрічалося багато церрков та костелів. Над усіма гордо височів митрополичий храм Св.Юрія.
Вузькою доріжкою повз маєток єзуїтів повертаємось на берег Полтви. Серед мочар і болот в монастирі Св.Стаіслава знайшли притулок «недоторкані» середньовічного Львова – хворі на проказу. Вузьким містком і Єзуїтською фірткою повертаємось до міста. Проминувши Галицьку браму, сьогоднішньою вулицею Зеленою дорога веде на рівнини Поділля і через них до багатих земель Молдавії. Це дорога теж має свої відгалуження. Біля Залізноводівського потоку Стрийський шлях прямує до карпатських перевалів і далі на Угорщину. А зразу ж за Бернардинським монастирем Глинянська дорога виводить на Ялівець, де формуються купецькі каравани до Каффи в Криму і в царство турецького султана.
Закінчивши “обліт” міста, відвідувачі переходять на верхню платформу, накриту товстими плитами прозорого скла, через які можна розглянути середмістя з висоти 600 метрів. Для бажаючих більш детально ознайомитись з окремими будівлями передбачалась система перископів з нижнього ярусу панорами.
Особливо велику роботу провів автор у відтворенні плану укріплень середмістя. Він детально вивчив усі існуючі документи, на місцевості дослідив навіть найменші залишки укріплень і нову, найбільш повну концепцію міських фортифікацій, яка нараховувала 95 об’єктів. Підтвердження припущень Я. Вітвіцького наступило у 70-х роках (ХХ століття – ред.), коли під час реконструкції площ біля Королівського і Міського арсеналів у землі було виявлено бастею Низького муру, саме там, де їх вказав дослідник.
Було виготовлено макети Низького замку, Ратуші, комплексу Бернардинів, Краківської і Галицької брам. В оперному театрі міста експонувався макет середмістя у масштабі 1:500.
Звичайно, реалізація такої експозиції привернула б до міста численних туристів з краю і закордону. Януш Вітвіцький обгрунтовано розраховував на підтримку магістрату міста для свого проекту. Але справа побудови і фінансування панорами знайшла серйозні заперечення серед львівських істориків. Відомий дослідник львівської старовини директор Міського архіву професор О.Чоловський провів експертизу представлених Я.Вітвіцьким документальних матеріалів і дійшов висновку, що існуюча іконографія не дає можливості точно відтворити вигляд ХVІІ століття.
Сувора оцінка професійних істориків не знеохотила ентузіаста відтворення вигляду давнього Львова. Януш Вітвіцький засновує “Товариство побудови пластичної панорами Львова”, яке очолив професор Політехніки М.Осінський. Товариство оцінило кошти побудови у розмірі 715 тисяч злотих. Враховуючи довготривалість реалізації плану побудови, товариство просило у магістрату часткової допомоги, розподіленої на чотири роки. Оскільки магістрат не надав цієї допомоги, в тодішніх львівських часописах було розгорнуто пропагандистську кампанію проти міських властей, яка інколи виходила за межі пристойності.
Німецька окупація Львова не припинила роботи архітектора над панорамою. Використовуючи будь-які можливості, він продовжував шліфувати подробиці зовнішнього вигляду макетів окремих будівель і укріплень середмістя в цілому. В першому радянському путівнику по Львову, випущеному видавництвом “Вільна Україна” у 1945 році, є згадка про цю панораму, яка була доступна відвідувачам в майстернях на вулиці Вірменській, 23.
Велике переселення польських мешканців Львова до ПНР зрушило з місця і Я. Вітвіцького. Деякий час він вів переговори з новими властями про купівлю макету, але, не досягнувши угоди, відправив його у Польщу. І раптом при нез’ясованих обставинах загинув у 1946 році. Поховано його на Личаківському цвинтарі Львова.
А панорама? Зараз вона знаходиться у приватній власності спадкоємців Януша Вітвіцького і зберігається в музеї архідіецезії у Вроцлаві.
Олександр ШИШКА
Джерело: “Галицька брама”, 1994, листопад, № 3. – С. 8-9.
