Сьогодні завершуємо знайомство читачів Фотографій Старого Львова із статтею Миколи Голубця “Підземний Львів”, що була опублікована у кількох номерах часопису “Діло” за травень 1927 року. Нагадаємо, що першу частину статті можна прочитати тут, другу – тут, третю – тут, а четверту – тут.
Текст статті подаємо подаємо оригінальним.
Підземний Львів.
МИКОЛА ГОЛУБЕЦЬ.
(Слідами зрівняних з землею церков старого Львова)
(Докінчення.)
До пізніших церков, яких не занотували середньовічні хроніки, належить Преображенська або Спаська, яка стояла в бік від давн. вул. Широкої (нин. Городецької) на нин. Болоню «за камяним мостом». Вперше згадується в 30-их рр. XVI віку і як найбідніша з передміських парохій простояла ледви до 2 половини XVIII в. В 1774. р. була вона вже в цілковитій руїні а її скромні маєтности приділені до пятницької церкви. Саму церкву, що була не така знищена як опущена, продано до села Мокротина, де вона простояла ще мало не століття.
Десь у перших роках XVI в. повстала на південному склоні пізнійшого «Кайзервальду», при кінцевому вилеті нин. вулиці Генінґа, вбога і нічим незамитна церковця Чесного Хреста. З її історії знаємо покищо стільки, що при церкві не було формального брацтва, що пожертви прихожан на «потребу ґвалтовную» були мінімальні, та що чесно-хрестські парохи не грішили тверезістю, коли до неї мусів їх закликати канонічний візитатор. Була це одна з периферійних парохій, злиденна і не приманююча ані духовників, а тим менше увагу істориків. Колиж в 1786 р. нашу церковцю скасовано, то частину її кладовища замінено на міський смітник а частину на пісківню. Ще в 60-их рр. м. в. добувано відтіля разом з піском кістки та напів-спорохнавілі домовини чесно-хрестських парохіян.
Колиж в 1925 р. личаківські українці забажали звеличати місце колишньої церкви хрестом, то маґістрат не дав на це дозволу…
В 1630 р. затверджено привілеями парохію Різдва Богородиці, поміж Тарнавкою і Болоням, на периферії жовківського передмістя. В 1710 р. поставлено нову церкву, як і її попередниця, деревляну; при недостачі ґрунтів і надань удержували парохіяни свою церкву «власним промислом». Під час касаційної завірюхи, Зборово-Тарнавська церква впала одною з перших а її ерекціональний ґрунт перейшов у руки якогось Венямина Шнайдра.
До істнуючих у Львові від давен давніх двох василіянських монастирів св. Юрія і св. Онуфрія, прибули в половині XVII в. два нові один св. Івана Богослова мужеський, а другий Введенія – жіночий.
Осново-положником Івано-Богословського монастиря був бездітний міщанин Семен Содома, який придбаний під Високим Замком фільварок – там де нині заведення Кісельки – призначив під будову монастиря. Екзекуцію своєї останньої волі доручив богоугодний Содома микулинському пресбітерові і в той час львівському намісникові о. Семенові Шимковичеві. Кілька літ по завіщані стояв уже на ґрунті деревляний монастир і церква. Одначе вже в 1648 р. оборонці Львова, лякаючись Хмельницького, підпалили монастир, так, що властиве життя й розвиток монастиря почалися щойно по Хмельничині. Монастир поширює свої маєтности, а між своїх ктиторів вписує панів Сатировських та Папарів, від яких до нині зветься закинуте під Підзамчем кладовище «Папарівкою». В 1674 р. виєднав собі монастир привілей Яна ІІІ на нову будівлю, в слід за чим виросли під замком – мурований монастир і такаж церква, одинока з загинувших на передмістю, що не була деревляною.
На основі списаного в 1769 р. інвентаря монастирських маєтностей можемо ясно уявити собі не тільки матеріяльний стан обителі, але те, що для нас найцікавіше – вигляд монастирської церкви. А була вона, як сказано, мурована з тесаного каменя, мала хрещате заложення, одноповерху дзвіницю над бабинцем, на якій була м. і. горішня ка плиця св. Антонія й Теодозія Печерських. В церкву вело двоє дверей – з заходу й півдня, а вся вона була рясно освічена широкими, закратованими вікнами. У фундаментах були гробниці…
Був це зразковий тип хрещатих, атоно молдавських церков, будівля обчислена на століття, дарма, що їй судився такий короткий вік…
Монастир скасовано а церкву знесено дотла разом з гробницями, в яких спочили ніби на «вічний» сон, ціла ґенерація Папарів, сеніор Ставропіґії Степан Несторович Красовський, друкар Михайло Сльозка, київський намісник Антін Радивилівський і богато богато інших…
На місці св. іванського монастиря стоїть нині водолічниче заведення Кісельки, а в його сусідстві доживає свого злиденного віку помонастирське кладовище «Папарівка». Камінь з церкви закупили жиди і поставили собі дві камениці на Старім Ринку…
При вулиці Бальоновій, проти саду пятницької церкви, серед пустого, нині касарняного подвіря стоїть невеличкий одноповерхий будинок з колюмнадою на фасаді. Є це колишній монастир Василіянок, під який поклав угольний камінь Петро Білавський в 1781 р. Проти нього стала колись деревляна церковця Введенія Богородиці у Храм.
Історія цього «Папарського» монастиря сягає в глибину XVI в. Опікувалися ним Корнякти, молдавські воєводи, львівські владики, але даремні були їхні зусилля. В 1784 р. розігнано черниць, дарма, що вони вдержували себе, монастир і церкву з праці рук, випікаючи проскурки та виливаючи богослужебні свічки. Церковну обстанову (вівтарі) продано до Мацошина в Жовківщині, а ерекціональний ґрунт, разом з новим монастирським будинком обернуто на казарму.
Поза межами міста опинилися на решті церкви Покровська в Голоську і Вознесенська в Знесінні, що як істнуючі, висовуються поза рямки нашого огляду.
*
Наскільки це було можливе в побіжному рефераті, ми торкнулися дорогих, хоча затираних і профанованих слідів нашого минулого. Хотілося звернути увагу львівських українців, щоб вони обережніше ходили по вулицях нашого-ненашого Львова. Бо там на зажидівленій площі св. Федора, під 11 ч. Замарстинівської вулиці, на перехрестю вулиць Панської і Баторія, на далекому Болоню, на пісках Кайзервальду, на Зборівщині, в кітловині ставку на Бальоновій вулиці проти ІІятниць, там… без хреста спочиває наше Минуле…
Львів. 3 квітня 1927.
