Була пізня осінь, а саме 25 листопада 2014 року, коли ми вперше вилізли на, тоді ще просто дах, на дах “Євроготелю”, що на вул. Тершаковців, 6а. На той час маркетолог готелю Яна на той дах нас і провела. Осіння похмура панорама Львова справляла неоднозначні враження.
Пройшло майже два роки і ось 20 липня 2017 року нам знову довелося піднятися на дах “Євроготелю”. Сьогодні вжене потрібно підійматися металевою драбиною і пролазити через вузький незручний отвір. Навіть ні з ким не потрібно домовлятися про підйом на дах, скажу більше – тут вас навіть будуть чекати. Адже зараз тут дуже мила панорамна тераса.
Але головне – звідси дуже добре милуватися панорамою старого і вже, на жаль, не дуже строго Львова. Звичайно, літня зелень завкриває велику частину архітектурних красот міста, але створює свій незабутній шарм.
За ці майже три роки Львів змінився. В історичній частині міста з’явилося багато новобудів, котрі перекривають такий милий і всім відомий силует Львова.
Ще можна побачити звідси Собор святого Юра, що величаво здіймається над містом і гострі готичні шпилі церкви святих Ольги й Єлизавети – теж одного з відомих символів Львова.
Дуже хочеться щоб таку панораму і такі краєвиди міста могло побачити ще не одне покоління львів’ян і гостей міста. Щоб Львів, який пережив не одну радянську та німецьку окупації, дві світові війни і кілька революцій, міг пережити українське національне відродження і патріотів при владі.
Щоб через багато-багато років сивочолі дідусі водили своїх невгамовних внуків в Стрийський парк чи парк Івана Франка, показували красу столітніх львівських палаців та мальовничих віл.
Дуже хочеться щоб у найближчому майбутньому у Вежі Корнякта не відкрили черговий генделик, а Площа Ринок перетворилася б на площу 45 музеїв.
Бо, з такими темпами забудови і розбудови історичного центру Львова є ризик, після кількох років відсутності, повернутися в зовсім незнайоме місто.
Бо Львів, це не тільки Опера чи Адам Міцкевич, Ратуша чи церква святого Андрія, “Львівська Політехніка” чи Галицький Сейм. Львів – це сотні інших будиночків, палаців, вілл, площ, провулків.
Львів – це бруківка і загадкові дахи, це лавки в старих парках і дерева, що пам’ятають багато поколінь мешканців, це вуличні ліхтарі і старезні двері. Львів – це дух і, одночасно, сталь життя.
Як помре дух міста, його чарівна аура – тоді вже нічим не привабиш того, такого бажаного для влади, туриста.
Дуже хочеться щоб Львів, не перетворився на монстра з креативною економікою і недолугими та недалекими чиновниками, а просто залишався Львовом Івана Франка і Станіслава Лема, Андрея Шептицького і Леонардо Марконі, Рудольфа Вайгля і Івана Левинського….
Щоб Львів завжди залишався містом нашого дитинства, містом, котре завжди на тебе чекає і яке назавжди у твоєму серці. І, з високо піднятою головою можна було сказати – я львів’янин.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
