У Львові відтворили бій за Львів 1918 року між українцями та поляками
Сьогодні, 2 листопада, на пл. Ринок провели військово-історичне театралізоване дійство. Його учасники відтворили бій за Львів у листопаді 1918 року.
За словами голови Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» Любомира Горбача, у дійствах взяли участь близько 60 осіб. Крім членів товариства «Пам’ять», до Львова приїхали представники клубів історичної реконструкції з Києва, Рівного та Вінниці.
Любомир Горбач розповів, що вчора на пл. Ринок відтворили події 1 листопада, коли українці у Львові захопили владу і над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. «Сьогодні ми відтворюємо другий день вже незалежної Західноукраїнської Народної Республіки, коли поляки зі зброєю в руках намагалися зупинити наше прагнення отримати незалежність. 2 листопада відбулися бої між українцями і поляками вже у самому місті», – зазначив він.
Пластична панорама Львова 1775 року Януша Вітвіцького (Janusz Witwicki)
Для виготовлення макету Львова він заклав 1932 майстерню у приміщенні політехніки, згодом у належному місту будинку «пір року» на вулиці Вірменській 23, де розпочав роботи над виготовленням пластичної панорами Львова, поєднуючи роботу з приватною архітектурною практикою.
Януш Вітвіцький (Janusz Witwicki)
Поштовхом для створення панорами стала побачена ним у Парижі колекція макетів укріплень міст XVII—XVIII ст., створена фортифікатором Вобаном.
Макет Львова на 1775 рік у масштабі 1:200 мав мати діаметр 15 м. Для роботи над ним був виготовлений менший макет у масштабі 1:500 з фортифікаціями, храмами, без житлової забудови. Для допомоги у виготовленні пластичної панорами у грудні 1935 було створено «Товариство створення макету давнього Львова», яке видало спеціальний буклет. На 1939 міська рада Львова згодилась профінансувати третину вартості макету середмістя. На початок 2-ї світової війни у вересні 1939 було виготовлено лише рельєф середмістя, до якого Вітвіцький з помічниками встиг виготовити макети 52 громадських і культових будівель, 271 будинків до 1946 року, попри те, що 6 працівників і матір автора було заарештовано 1943, він сам три рази був затриманий гестапо і НКВД.
Януш Вітвіцький (Janusz Witwicki)
Після завершення війни Януш Вітвіцький мав намір виїхати до Польщі, забравши з собою макет. За дозволами він звертався до інстанцій усіх рівнів, дійшовши до першого секретаря ЦК КПбУ М. Хрущова.
Зрештою влітку 1946 він отримав дозвіл на виїзд, за декілька днів до якого представники АН УРСР конфіскували його найбільшу на сьогодні збірку матеріалів з історії давнього Львова з книг, креслень, карт, планів і вивезли її до Києва до НДІТІАМ, де вона перебуває донині.
За три дні до від’їзду Януша Вітвіцького відвідало декілька «мистецтвознавців», з якими він покинув квартиру. Наступного дня його тіло найшли на вулиці. Дружина покійного засвідчувала, що бачила одного з «мистецтвознавців» у формі НКВД. Януш Вітвіцький був похоронений на Личаківському кладовищі Львова.
Пластична панорама Львова 1775 року Януша Вітвіцького (Janusz Witwicki)Пластична панорама Львова 1775 року Януша Вітвіцького (Janusz Witwicki)
До 100-річчя з дня народження Януша Вітвіцького у Львові було видано:
1.Пластична панорама давнього Львова. Януш Вітвіцький, Будуємо інакше, 2003 http://www.lvivcenter.org/ru/library/book/?bookid=2805
2.Львів крізь віки. Ігор Качор, Любов Качор, Видавництво «Центр Європи», 2004
З 30 листопада по 2 листопада у Львові проходить виставка узамбарських фіалок, стрептокактусів, кактусів та сукулентів.
З 30 листопада по 2 листопада у Львові, в приміщенні торгового-офісного центру “Інтер Сіті” на проспекті Чорновола, 67г, проходить виставка узамбарських фіалок, стрептокактусів, кактусів та сукулентів.
Виставка працює працює з одинадцятої години ранку і до сьомої години вечора і відбувається за участю відомого селекціонера сенполій О. Лебецької.
Організатори в програмі обіцяють багато майстер-класів, розіграші, призи та багато хорошого настрою від споглядання такої краси.
Революційні події 2004 року, здається, були лише вчора. А, поза тим, пройшло 10 років. Саме 31 жовтня 2004 українці йшли на дільниці зі сподіванням обрати нового Президента вже у першому турі.
Виборам і Помаранчевій революції передували масові студентські акції протесту та непокори. Саме молодь стала головним рушієм змін політичних і громадських процесів у державі. Студенти виходили на вулиці, декларуючи боротьбу зі злочинним режимом – кучмізмом. Молоді активісти організовували просвітницькі акції проти корупції, свавілля чиновників, брехні національних медіа. І хоч їх спротив системі був ненасильницьким, влада робила все можливе, аби наростаючі протестні настрої придушити.
Активістам правоохоронці підкидали вибухівку, фальшиві гроші, крадені мобільні телефони, наркотики, а, відтак, арештовували.
Та протест придушити не вдалося, ба більше – владне свавілля спричинило до масових акцій непокори, – і студенти більше не могли мовчати. 20 жовтня чернігівському активісту Громадянської кампанії “Пора” Олександру Ломаку підкинули вибухівку і гроші, а 26 жовтня у Львові на студентський страйк “Пора чинити спротив, щоб жити в чистій Україні” вийшли 15 тисяч студентів. Навіть для натхненників страйку – ГК “Пора”, “Спротив” і “Чиста Україна” – така кількість стала великою приємною несподіванкою.
З гаслами “Ні насильству влади”, “Бандитам – тюрми, студентам – волю”, “Ми сильні без насилля”, “Свобода не терпить репресій” молодь прийшла під стіни Львівської міської ради, аби заручитися підтримкою депутатів.
У резолюції учасників студентського страйку до депутатів міської ради йшлося про небачені досі репресії проти студентів: “Ми, студенти навчальних закладів Львова, сьогодні об’єдналися, аби зупинити репресії проти наших колег. Ми запевняємо центральну владу: вам нас не здолати, ви можете посадити одного студента, двох, трьох, але акцій студентської солідарності вам не зупинити. Ваш час пройшов. Ви повинні піти”.
Депутати на звернення зреагували – секретар міської ради Зіновій Сірик зачитав звернення Львівської міської ради про підтримку української молоді: “Сьогодні все очевиднішим стає той факт, що збанкрутілий режим Кучми-Януковича-Медведчука готовий вдатися до будь-яких, навіть найбільш небезпечних для суспільства, дій. За останній час, у переддень виборів розпочаті безпрецедентні для України репресії проти студентської молоді. Студентів-активістів громадських організацій, які відстоюють право на чесні вибори, тих, хто просто відстоює свою позицію і не боїться цього, виключають із вищих навчальних закладів, затримують правоохоронці під надуманими приводами. Їм пред’являють звинувачення, які ґрунтуються на сфальшованих доказах, провокаціях з боку міліції. Це робиться відкрито, нахабно – щоб решта усвідомлювала, що “висуватися” не варто. Логіка режиму зрозуміла: залякати суспільство і провести вибори президента за “білоруським” сценарієм. До того ж, студенти були і залишаються однією з найактивніших суспільних верств, вони завжди гостро реагують на несправедливість і готові з нею боротися. Львівська міська рада категорично засуджує будь-які прояви репресії проти студентів за політичними мотивами. Ми будемо відслідковувати кожен подібний випадок, даватимемо йому належну оцінку та вживатимемо усіх необхідних заходів для відновлення справедливості. Громада Львова, важливою частиною якої завжди були і будуть студенти, не дозволить, щоб хтось постраждав за свою громадянську позицію! І про це варто пам’ятати усім!”.
За звернення одноголосно проголосували усі присутні у залі депутати.
На перетині сучасних вулиць Ставропігійської, 11, і Федорова розташована триповерхова, непоказна архітектурно, але з цікавою історією, кам’яниця. Саме у цьому будинку у 1776 році побачило світ перше відоме періодичне видання на території України – місцева газета “Gazette де Leopol” (“Львівська газета”).
Будівля від шістнадцятого століття постійно належала вірменським сім’ям. У 1576 належала Томашу Задикевичу, згодом – родині Костевичів. Власне, від їхнього прізвища кам’яницю аж до вісімнадцятого століття називали Костевичівською.
У XVI-XVII століттях входом у будівлю були ворота від теперішньої вулиці Федорова, через які можна було вийти на широке подвір’я. Згідно з реєстром кам’яниць 1712 року, у будівлі були два шинки, де продавали мед і горілку, а також недіючий магазин. Тоді будинок належав вірменину Яну Богдановичу.
У 1773 році кам’яницю у Богдановича орендував друкар з Відня Антоні Піллер і відкрив тут друкарню. З документу, датованого 1776 роком, дізнаємося, що власник будинку мав претензії до Піллера, бо друкарські машини завдали значної шкоди кам’яниці.
У 1776 році Антоні Піллер став власником будівлі, викупивши її в Богдановича за 48 000 злотих. Від того часу кам’яницю почали називати Піллеровською.
Друкарня Піллера розпочала роботу у 1773 році. Перше видання „Avertissement” влада друкувати заборонила. Від 1773 також тут виходила газета, яка до нашого часу не збереглася.
Перший номер „Gazette de Leopol”
Перший номер „Gazette de Leopol” вийшов 15 січня, а останній – 19 грудня 1776 року. За рік з’явилися 52 номери. До нас дійшов тільки перший номер газети.
Фотокопії примірників газети зберігають у Відділі рукописних, стародрукованих і рідкісних книг Наукової бібліотеки Львівського університету.
„Gazette de Leopol” мала формат 23 на 18 см та 4 сторінки. До окремих номерів (усього таких було 15) випускали додатки по 2-4 сторінки стандартного формату газети.
У “шапці” газети було зображено герб Австрії (двоголовий орел) з квітами обабіч. Гаслом газети було латинське “Sub umbra alarum tuarum” (“У затінку твоїх крил”), стрічку з яким тримає у кігтях орел.
“Gazette de Leopol” переважно інформувала читачів про політичні новини у країнах Європи. Повідомлення з приватного життя траплялися рідко.
Про видавця і власника „Gazette de Leopol” відомо мало. Його прізвище було Оссуді (chevalier Ossoudi), ймовірно, він – француз, походив із львівського шляхетського гуртка, який ще 1774 року звертався до центрального австрійського уряду за дозволом видавати газету.
Після смерті Антоні Піллера у травні 1780 дільність видавництва контролювала його дружина.
У 1786 році друкарня розпочала видання німецькомовного тижневика „Lemberger-wochentliche Anzeigen” з його польськомовним аналогом „Lwowskie Tygodniowe wiadomości”.
Польський тижневик видавали до 1787 року, а німецький – аж до 1795 року. На жаль, видання не збереглися.
На початку ХХ століття справу Піллера продовжили його сини Юзеф, Кароль і Пйотр. Працювали вони в області літографії, а їх друкарня мала вже іншу адресу – Личаківська, 3.
Будинок Піллерів на Личаківській, 3
У ХІХ столітті будинок на Ставропігійській перейшов у власність львівського продавця книг Едварда Міліковського. У 1885 році Валерія Міліковська здійснила реконструкцію будинку – відтак, з’явився ще один поверх.
У будинку на початку ХХ століття розташувалися Галицьке товариство лікарів і кілька українських культурних осередків.
Сьогодні, 30 жовтня, на кафедрі хірургії Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького відбулося відкриття першого в Україні Музею підків.
Сьогодні, 30 жовтня, на кафедрі хірургії Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького відбулося відкриття першого в Україні Музею підків.
Перед урочистим відкриттям, на площі перед музеєм працювала похідна кузня, де молоді ковалі відтворили технологію виготовлення підків.
Такий музей – чи не єдиний у Європі – постав на основі унікальної колекції підків, зібраної у 30-40-х рокахXX століття визначним ортопедистом, професором Казимиром Щудловським і його батьком, який був добрим ковалем. Казимир Щудловський (завідувач кафедри ортопедії з 1924 по 1945 рік, ректор академії у 1936 – 1939 роках) використовував колекцію підків як наочність для навчання студентів – майбутніх ветеринарних лікарів і в кінці 40-х років подарував її академії.
На стендах музею понад 300 підків. Тут є великі для ваговозів, легкі для верхових коней і навіть підкови для волів, ослів та мулів. Особливо привабливими є спеціальні підкови, що давали можливість використовувати для роботи тварин з хронічними захворюваннями чи вродженими вадами копит, сухожилків, суглобів.
У музеї зберігається своєрідне ковальське надбання минулих століть: це підкови, знайдені під час археологічних розкопок. Правдоподібно, вони належать до XVII століття.
Пасаж Міколяша – наскрізний прохід між вулицями Коперника та Крутою (тепер – М. Вороного) з торговою галереєю, накритою ажурною заскленою металевою конструкцією довжиною 120 метрів і шириною 18 метрів. Пасаж був одним з перших сецесійних об’єктів у Львові , споруджений у 1898-1900 роках.
Загальна площа пасажу становила 5750 квадратних метрів. У пасажі Міколяша були два кінотеатри, ресторан Орловського, кав’ярня Гугета, магазини порцеляни, солодощів, квітів, фотосалон. Ввечері пасаж сяяв ілюмінацією, взимку опалювався.
Львівський період родини Міколяшів започаткував Петр Міколяш, фармацевт із Чехії. Він одружився з вдовою власника аптеки на теперішній вулиці Коперника, що згодом дістала назву “Під золотою зіркою”. Його онук Генрік Міколяш викладав фотосправу у Львівській політехніці. Нащадки Петра Міколяша й стали замовниками унікального, як на той час, торгового центру.
Пасаж зруйнувала німецька бомба 22 червня 1941 року.
П’ять пісень про Львів польською мовою – тексти, відео, ноти:
Tylko we Lwowie
Marsz lwowskich dzieci
Bal u Weteranów
Ta co pan buja
Ballada o pannie Franciszce
Lwów jest jeden na świecie
Słowa: Emanuel Schlechter, muzyka: Henryk Wars
Niech inni sy jadą, dzie mogą, dzie chcą,
Do Widnia, Paryża, Londynu,
A ja si zy Lwowa ni ruszym za próg!
Ta mamciu, ta skarz mnie Bóg!
Bo gdzie jeszcze ludziom tak dobrze, jak tu?
Tylko we Lwowie!
Gdzie pieśnią cię budzą i tulą do snu?
Tylko we Lwowie!
Czy bogacz czy dziad jest tam za „pan brat”
I każdy ma uśmiech na twarzy! …
A panny to ma, słodziutkie ten gród,.
Jak sok, czekolada i mniód!
Więc gdybym miał kiedyś urodzić się znów-
Tylko we Lwowie!
Bo ni ma gadania i co chcesz, to mów-
Ni ma-jak Lwów!
Możliwe, że więcej ładniejszych jest miast,
Lecz Lwów jest jedyny na świecie!
I z niego wyjechać, ta gdzież ja bym mógł!
Ta mamciu, ta skarz mnie Bóg!
Bo gdzie jeszcze ludziom …
Lwów jest jeden na świecie
W dzień deszczowy i ponury
Пісня також відома як “Marsz lwowskich dzieci”
W dzień deszczowy i ponury
Z Cytadeli idą z, góry
Szeregami lwowskie dzieci
Idą tułać się po świecie.
Na granicy Czarnogórza
Czeka ich mitręga duża,
Bo już na nich tam
Czeka srogi wróg …
A więc prowadź, prowadź Bóg!
Dzień wyjazdu już nadchodzi
Matka płacze i zawodzi,
Z żalu ściska biedną głowę,
Pan komendant ma przemowę:
Bądźcie dzielni, wy, żołnierze,
Brońcie kraju jak należy!
Już pobudki ton
Trąbka nasza gra,
A więc żegnaj, matko ma!
-Żegnaj siostro, żegnaj bracie,
Wiem, że żałość w sercach macie.
Władze płakać wam nie bronią,
Na kościołach dzwony dzwonią.
Z dala widać już, niestety,.
Wieże kościoła Elżbiety,
Więc już zbliża się
Nam odjazdu czas,
Chodź, uściskaj jeszcze raz!
-Czemu płaczesz, ukochana?
Być żołnierzem – rzecz cacana:
Mundur z igły, guzik błyszczy,
Pół cetnara mam w tornistrzy.
Patrz na tego manlichera:
Każdy żołnierz nie umiera!
Wtedy luba płacz,
Wtedy luba cierp,
Gdy mnie zgładzi jaki Serb!
Hej, koledzy, dajcie ręce,
Może was nie ujrzę więcej,
Może padnę ciężko ranny
I dostanę krzyż drewniany.
Może ma mogiła stanie
Gdzieś w wąwozie na Bałkanu
Może uda się,
Że powrócę zdrów
I zobaczę znowu Lwów!
Już w wagony siadać każą,
Jużeś otoczony strażą,
Już ci kosze i chleb znoszą,
A muzyka gra „Bartoszu”!
Słychać świst lokomotywy –
Boże, powrót daj szczęśliwy!
Boże! pozwól mi
Dożyć chwili tej,
Bym do Polski wrócił swej!
W dzień deszczowy i ponury
https://youtu.be/-hCxTv-Vp14
Bal u Weteranów
Дві версії тексту:
(pierwsza wersja)
Dzisiaj bal u Weteranów,
Każdy zna tych panów,
Bo tam, co niedzieli
Jest zabawy wieli,
A komitet za to bierzy
Czterdzieści halerzy,
Bo si tak należy,
Taj już, taj już’
A muzyczka ino, ano,
A muzyczka rżnie!
Bo przy tej muzyczce
Goście bawią się /wesoło!/
Wszystko jedno czy to męska,
Czy to damska jest!
Byle tylko rżnęła fest, taj fest!
Z panną Manią jakiś frajer
Wielgi piniądz traci –
Trzy gilajzy piwa
Przy bufeci płaci,
Ona wielgim państwu służy,
Taj do niego jurzy:
—Sznycli mam w blatrurzy,
Ta przyjdź pan, przyjdź!
A muzyczka …
Tam ci znowu jakiś frajer
W kozaka si bawi:
Kastet ma w kieszeni,
A majcher w rękawi.
Ty do niegu ani słowa,
Naj ci Bóg zachowa!
Bo on z Łyczakowa
Je gość, je gość!
A muzyczka …
A tam znowu jakaś menda
Po sali si szwenda.
Malowane lica,
Szuka sy kibica.
Ali ona go ni znajdzi,
Bo ona bidaczka
Pójdzi do Babaczka
Na szmelc, na szmelc!
A muzyczka …
A tam znowu jakaś szarża
Mocno si obraża:
-Bo ja mam nagniotki,
Najży pan uważa!
Ja nie lubię gadać wieli
Ty, cywilny cieli,
Tylko w mordę strzeli
Taj już, taj już!
A muzyczka …
O północy si zjawili
Jacyś dwaj cywili:
Mordy podrapane,
Włosy jak badyli.
Nic nikomu ni mówili
Tylko w mordy bili.
Tak bal zakończyli .
Taj już, taj już!
A muzyczka …
(druga wersja)
Towarzystwo weteranów:
Każdy zna tych panów,
Bo tam co niedzieli
Jest zabawy wieli,
A komitet wstępu bierzy .
Czterdzieści halerzy,
Każdy przyzna szczerzy,
Że wart, że wart!
Oj, da dyna, dana!
Oj dana, oj dana!
Tak si gości bawią
Do samegu rana!
Oj, da dyna dana!
Oj, dana, oj dana!
Tak si gości bawią
Do białegu rana!
A tam pan Walenty
Za cały pińć centy
Dla swoi Naści
Kupuji pryzenty
I tak do nij gada:
-Naj panna zajada,
Bo to ji prawdziwa
Milka czekulada! /
Oj, da dyna …
A tam pan Bazyli
Przeprasza na chwili,
Bo mu portki pękli
Het na samym tyli.
Agrafka nie chyci,
Taj knaje po nici,
Tymczasem na sali
Lepetryką świci!
Oj, da dyna …
W kąci jakaś para
Sy kurzy cygara
I wypuszcza dymy
Niczym z samowara.
-Mój panie maleńki!
Głos słychać Helenki:
-Mama si szpanuji,
Weźży pan te ręki!
Oj, da dyna …
Tam znów jakaś hebra
Opadła felebra
I tam przy bufeci
Urządza maniebra,
Latają kieliszki
I halby na kupy,
Pan feleber krzyczy:
-Całujcie mnie w d …
Oj, da dyna …
Bal u Weteranów
Ta co pan buja
Słowa: Emanuel Schlechter, muzyka: Juliusz Gabel
Nocny pociąg-trzecia klasa –
W kurytarzu „Ona”, „On”.
Ona; postać, rasa, klasa,
On jest „ź Wilna” – szyk, bon-ton!
„Znaczy sia, ja Panią kocham!”
Sapie przy tym niczym miech.
W uszka grucha. Ona słucha.
Nagle Ona głośno w śmiech!
-Ta co Pan buja, ta ja ze Lwowa,
Ta daj pan spokój, ta ja si na tym znam!
Na te kawałki – ja za morowa!
Ja w sprawach serca doświadczeni mam!
Ta po co tracić nadaremni słowa!
Jak Pan mnie kocha, to wi Pan, co Pan zrób?
Ta jedź Pan ze mnu do megu Lwowa
I nim co bedzi, ta weź Pan ze mnu ślub!
Czasem bywa, że z lwowianką
Się lwowianin spotka gdzieś,
To on jej mówi: -Joj. kochanko!
Ta joj, ta czemu nie?
Ta ja do mamci pójdę jutro,
Ale dziś pocałuj mnie! –
Ta ja miłuji. ta ja szanuji …
A ona z niego śmieje się:
-Ta co Pan buja ….
Czy z Warszawy, czy z Poznania,
Wszędzie panny-istny cud!,
Wszystkie skore do kochania.
Tylko Lwów-to zimny gród.
Na nic wiersze, sentymenty!
Każda z nich zasady ma.
Mów lwowiance komplementy,
Ona ci odpowiedź da:
-Ta co pan buja …
Ta co pan buja
Ballada o pannie Franciszce
Na Kleparowi, za rogatkami,
Mieszkała sobi z rodzicielami
Piękna jak anioł, gruba jak kiszka—
Na imię miała panna Franciszka!
A ojciec panny ży był rzyźnikim
Zarzynał świni, padali z kwikim,
Bo kres ich życia nadchodził bliski …
Taki był ojciec panny Franciszki!
A matka panny za ladą stała,
Co ojciec zabił, ona sprzydała,
Więc sprzydawała szpondry i kiszki …
To była matka panny Franciszki!
A niedaleko od ich zagrody
Mieszkał sy, mieszkał, fryzjerczyk młody
I codziń rano kupował kiszki,
Bo bardzo kochał panny Franciszki!
Te tajemnice tato wynykał:
-Nie dla fryzjera córka rzyźnika!
I choćbyś codziń kupował kiszki,
To nie dostaniesz panny Franciszki!
Ten wyrok straszny jak wysłuchali,
Z żalu si straszni roztelepali
I chociaż byli w życia rozkwici,
Postanowili zakończyć życi!
Biedny fryzjerczyk zalał si łzami,
Taj kupił kiszki zy strychinami …
A byłu tegu dwa metra blisku
I zjedli razym z pannu Franciszku!
Jak tylko zjedli zara poczuli,
Ży si tą kichą na ament struli
I ży nadchodzi kres życia bliski …
Taki był koniec panny Franciszki!
Na Kleparowi ciemna mogiła
Trupy kochanków na wieki skryła,
Stań tu przechodniu i klęknij blisku,
Westchnij nad bidnu pannu Franciszku
Pomódl si takży i za fryzjera,
Bo go tu miłość przywiodła szczera,
On tu z nią leży z takij przyczyny,
Ży w kiszkach byłu dużu strychiny.
Z tyj opowieści morał wynika:
Ni kochaj nigdy córki rzyźnika …
Bo miłość moży si skończyć lichu
I jak tyn fryzjer strujesz si kichą …!
Янівський цвинтар заснований у 1883 році, розташований при вул. Т. Шевченка. Тепер його площа становить близько 38 га, на його 68 полях поховано понад 200 тис. осіб.
Схема розміщення полів на цвинтарі
До Вашої уваги 10 найвідоміших поховань некрополя.
Богдан-Ігор Антонич помер 6 липня 1937 на 28 році життя. На Янівський цвинтар труну з тілом поета несли на руках.
У 60-х роках його могилу віднайшло подружжя письменників Ірини та Ігоря Калинців. Вони встановили дерев’яний хрест, який простояв на могилі до 1989 року, коли Антоничу встановили пам’ятник авторства відомого львівського скульптора Теодозії Бриж.
Могила Антонича – поле №4.
Могила Богдана-Ігоря Антонича
Громадську та політичну діячку Ольгу Басараб арештувала як члена Української військової організації польська поліція. Не стерпівши катувань, жінка померла 12 лютого 1924 на 35 році життя.
26 лютого відбулася ексгумація тіла Ольги. Після розтину загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів’ян і кількасот поліцейських. Очолили похоронну процесію десять священиків. Домовину з тілом несли студенти. Після похорону відбулася масова демонстрація.
Могила Басараб – поле №13.
Могила Ольги Басараб
На стику 31 і 14 полів похований римо-католицький архієпископ Юзеф Більчевський (1860–1923). Щоб привернути увагу львів’ян до нового кладовища, Більчевський заповів поховати себе тут. Беатифікований Папою Римським Іваном Павлом ІІ у 2001 році.
Могила Юзефа Більчевського
Український греко-католицький священик, історик, автор вишиваних ікон Дмитро Блажейовський (21 серпня 1910 — 23 квітня 2011) похований на полі №59. Його могилу добре видно від вулиці Шевченка.
Могила Дмитра Блажейовського
У 2012 році на Янівському цвинтарі освятили надгробний пам’ятник 26 дітям, закатованим комуністичним режимом у 1949–1951 роках у двох львівських в’язницях. Товариство політв’язнів і репресованих 15 років домагалось від влади міста належно впорядкувати місце поховання.
Тут спочивають діти віком від одного дня до трьох років та двоє неповнолітніх, 15 і 17 років. На цвинтар їх привозили таємно і вночі із Замарстинівської в’язниці та «Бригідок». Це були діти матерів, які перебували під слідством чи були замучені НКВС.
Пам’ятник 26 дітям, закатованим комуністичним режимом у 1949–1951 роках
Високу мистецьку вартість має розміщений на полі №31 гробівець родини Дзенцеловських із барельєфом “Дорога у вічність”, виконаний львівським скульптором Теобальдом Оркасєвичем.
Гробівець родини Дзенцеловських
Серед стрілецьких могил вояків УГА на полі №38 знайшли останній спочинок троє видатних українських діячів.
Кость Левицький (18 листопада 1859 – 12 листопада 1941) – один із найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття. Співзасновник УНДП. З листопада 1918 р.- голова Державного секретаріату ЗУНР, потім — голова комісії з виборчої реформи при уряді. У липні 1941 – засновник, голова Національної Ради у Львові.
У надгробному слові митрополит Йосип Сліпий, відзначаючи величезні заслуги Костя Левицького, назвав його “керманичем політичного життя народу до останньої хвилини”.
Мирон Тарнавський (29 серпня 1869 – 29 червня 1938) — український полководець, генерал-четар УГА та її Начальний вождь.
Похорон Тарнавського був масовою українською маніфестацією.
Василь Бень (29 березня 1885 – 26 червня 1941, за іншими данними – 1945) — старшина Армії УНР, ад’ютант Симона Петлюри.
Був замордований більшовиками у тюрмі на Лонцького.
Поховали Беня на Янівському цвинтарі, на меморіалі УГА, але на початку 1970 років комуністичні вандали меморіал зруйнували. Лише у 1992 році, коли відновлювали стрілецький меморіал, могилу підполковника було знайдено. У 1994 році його перепоховали поруч із Мироном Тарнавським.
Могили Костя Левицького, Мирона Тарнавського та Василя Беня
На полі №38 розміщений військовий меморіал стрільців УГА, які загинули під час листопадових боїв за Львів у 1918 році та у наступні роки під час українсько-польської війни. Тут поховані також стрільці, які були інтерновані та померли від ран і пошестей у польських тюрмах у 1919–1920 роках.
У 1971 році меморіал знищила бульдозерами радянська влада, а у 1997–1999 роках він був відновлений.
Військовий меморіал стрільців УГА
Біля поля №55 – братська могила “Три хрести” – закатованим енкаведистами жертвам львівських тюрем.
На стіні таблички – “Під цією стіною скорботи спочивають жертви злочинів НКВД у львівських в’язницях – 1593 неопізнані особи та 24 скрині людських останків”, “Закатованим у Тюрмі на Лонцького – 283 особи”, “Закатованим у тюрмі “Бригідки” – 942 особи”, “Закатованим у Замарстинівській тюрмі – 368 осіб та 24 скрині людських останків”.
Братська могила “Три хрести”
На полі №37 розташоване невелике Польське військове кладовище.
Внаслідок руйнації у 1970-х роках збереглися лише декілька могил і пам’ятний хрест, який був встановлений у липні 1939 – польським солдатам, що загинули під час оборони Львова у 1918-1920 роках.
Польське військове кладовище
На західній околиці цвинтаря, за межами поля 53, розташоване кладовище німецьких військовополонених, які перебували у Львові у 1945–1949 роках.
Збереглося лише 20 номерних могил.
До Вашої уваги – унікальні літографії Львова польського митця Одо Добровольського, які він видав окремим альбомом взимку 1914-1915.
Одо Добровольський (пол. Odo (Otton) Dobrowolski; 1883, Чернівці — 1917, Київ) — польський художник, літограф, аквареліст.
Син Юзефа Добровольського, чиновника Галицького намісництва, та Євгенії Віттіх. Закінчив гімназію у Львові, вчився в Академії образотворчих мистецтв у Кракові.
У 1908-1909 роках художник жив у Парижі, опісля – в Мюнхені і, зрештою, вернувся до Львова. 1911-1912 роки провів у Парижі. А взимку 1914-1915 років видав у Львові альбом із десяти кольорових літографій “Львів”.
Добровольський переважно творив аквареллю, гуашшю і пастеллю. Його пензлю належать відомі пейзажі Львова та Парижа. Більшість його творів – у колекції Львівської картинної галереї.
Успенська (Волоська) церква і вежа КорняктаКостел БернардинівКостел і монастир кармелітів босихКостел найсвятішої Трійці та святого Миколая Єпископа (зараз — Церква Покрови Богородиці)Будинок Галицького намісництва (тепер – будівля Львівської обласної ради та Львівської ОДА)Панорама ЛьвоваПлоща Катедральна і каплиця БоїмівПлоща МарійськаГалицький сейм (тепер – головний корпус ЛНУ ім. І. Франка)Собор святого Юра
Фотографи зафіксували, як на вулицях старого Львова торгували напоями й овочами, квітами та вербою, газетами та книгами, ляльками й образами, чистили взуття.
Світлини – першої половини ХХ ст, переважно 1933 року, з архівів NAC.
До 70-х років ХІХ століття Львовом, його сучасним центром, протікала річка – Полтва. Годі й уявити, що там, де зараз Оперний театр, наприкінці ХVIII століття були болота і ставки! А на сучасній площі Міцкевича русло Полтви колись утворювало невеликий острів.
Через велику протяжність річки та водяні стоки Львовом постійно роїлися комарі та розповсюджувалися хвороби. Щоб уникнути заболочення та поширення хвороб, можновладці вирішили сховати Полтву у підземний каналізаційний колектор. Саркофаг для річки будували понад 35 років.
Впродовж 1870-1939 років довжина каналізації зросла від 15 км до 150 км. У 1890 році Полтву перекрили дубовими балками у районі площ Різні та Зернової, на початку ХХ ст. – до залізничного мосту, а у 1920-х роках — до сучасної вулиці Липинського.
Не всі тепер здогадуються, що під їх ногами, всього на глибині трьох-чотирьох метрів, тече річка. Скептики зневажливо називають її фекалійною, – бо ж тече у каналізації, а мрійники прагнуть визволити Полтву.
Художники розповідають на полотні, яким би міг бути Львів майбутнього – зі своєю повноводною красунею, мріють про львівську Венецію. Архітектори розробляють проекти, шукають фінансування, – аби облаштувати на проспекті Свободи набережну… А Полтва продовжує бігти своїми підземними коридорами.
Музей етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України у Львові
Доволі цікавою й неоднозначною є історія будинку нинішнього Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, створеного у 1951 році (проспект Свободи, 15). Верхній фасад будівлі прикрашає… статуя Свободи! Щоправда, на відміну від ньюйоркської, вона сидить. Львівська Свобода ніжно обіймає двох чоловіків, що сидять одесную та ошуйною.
Скульптурна композиція на будинку нинішнього Музею етнографії
Сьогодні можна почути міф, нібито скульптурна композиція символізує добру та гостинну Америку (жінка), що приймає в свої ніжні та відкриті обійми русина-українця та ляха-поляка. Але як і більшість сучасних міфів, ця байка є скоріше відображенням нашого спотвореного уявлення про себе. А що ж насправді символізує львівська Свобода?
Скульптурна композиція на будинку нинішнього Музею етнографії
Цей красивий будинок побудовано у 1891 році за проектом Юліана Захарієвича й за кошти місцевих українських підприємців. Призначався він для Галицької ощадної каси. Поширена думка, що автор скульптурної групи Леонард Марконі втілив у жіночій фігурі-Свободі символ ощадності та добробуту, розквіту і благополуччя Галичини, а в оточуючих її чоловіках – успішні сільську господарку та промисловість краю. Тому композиція отримала популярну назву “Ощадність” і повинна була символізувати готовність народу Галичини досягнути добробуту та економічного поступу власними силами на своїй землі.
Якою далекою є ідея скульптора про безмежність власних сил від сучасного міфу про гостинність чужини.
Підґрунтя міфу, звичайно, підсилює діадема на голові “Ощадності” та смолоскип в її руці (щоправда книга в лівій руці відсутня). Але ж статуя Свободи відкрилася у Нью-Йоркській гавані у жовтні 1886 року, тобто всього за 4 роки до встановлення скульптурної групи “Ощадність” у Львові, але ж потрібен був час на проектування та виготовлення композиції. Окрім того, за цей короткий період величезний заокеанський монумент ще не встиг стати символом Америки, нового вільного життя…
А ще серед істориків зустрічається й інша думка – автором львівської Свободи був автор ньюйоркської Свободи Фредерік Огюст Бартольді, і що свою роботу “Ощадність”, встановлену в Україні на замовлення та гроші наших ділових кіл, він використав як прототип для французького подарунку американцям, якому судилося стати символом вселюдської Свободи.
Єврейські поховання на Янівському цвинтарі з боку вулиці Єрошенка у пересіченої людини, що вперше їх бачить, викликають подив. Незвичними для тих, чиї близькі поховані на цвинтарі, туристів і випадкових прохожих є металеві “клітки”, що цілком огороджують поховання. Їх тут – не одна сотня.
Єврейські поховання
Для євреїв це був, можливо, єдиний спосіб вберегти могили від вандалів. Адже будь-які релігійні ознаки на єврейському цвинтарі нищилися. Тому багато поховань відгороджували закритими “клітками”.
Ось що пише про цвинтар проект “Інтерактивний Львів”:
“Цвинтар був відкритий у 1855 р. у зв’язку із закриттям старого єврейського кладовища. У часи німецької окупації цвинтар був знищений. У післявоєнний період тут були перепоховані останки євреїв зі знищених поховань та розстріляних у 1942–1943 рр., встановлено обеліск. Цвинтар заслуговує на особливу увагу, адже тут зберігаються залишки надгробків з поч. ХХ ст., які є недослідженими мистецькими пам’ятками. Від 1962 р. включений до Янівського цвинтаря.
Новий єврейський цвинтар був відкритий 24 серпня 1855 року через 2 дні після закриття старого. Він розмістився на Пилихівських пагорбах за Кортумовою горою поблизу вул. Янівської (суч. вул. Шевченка).
У 1856 р. коштом єврейського купця Ефраїма Вікселя (Wiksel) на цвинтарі було зведено Новоцвинтарну синагогу. Згодом, у 1875 р., єврейська громада вибрукувала вулицю Пилихівську (Pilichowska) (суч. вул. В. Єрошенка), що вела до цвинтаря від вул. Янівської.
25 листопада 1890 року єврейська громада докупила ґрунт для розширення кладовища у графа Станіслава Скарбека (Skarbek). Цього ж року арх. Альфред Каменобродський (Kamenobrodski) виконав проект мурованої огорожі у неороманському стилі, яка мала оточити цвинтар з боку вул. Єрошенка. Згодом ця огорожа була збудована, донині зберігся її фрагмент. Ліворуч від головного входу на кладовище також було побудовано адміністративний будинок за проектом арх. Соломона Кроха (Kroch).
У 1912 р. за проектом арх. Романа Фелінського (Feliński) та Єжи Ґродинського (Grodyński) розпочато будівництво передпоховальної каплиці Бет Тахара (Beth Tahara) в стилі модерну. Будівельними роботами керував відомий арх. Міхал Улям (Ulam).
Бет Тахара, 1914
4 травня 1930 року єврейська громада знову розширила свій цвинтар, нові поля були урочисто посвячені рабином. У 1931–1932 рр. цвинтар займав площу 25 моргів. Посередині була розташована головна алея, обабіч неї були розміщені могили у густих рядах. 9 серпня 1934 року арх. Норберт Ґлятштайн (Glatstein) виконав проект огородження цього кладовища.
Під час німецької окупації були знищені всі будівлі та могили на цвинтарі, зокрема навесні 1943 р. фашисти висадили в повітря будинок передпоховальної каплиці Бет Тахара.
Бет Тахара, 1911-1916
У радянський період цвинтарем на Пилихівських пагорбах опікувалася львівська єврейська громада. В перші післявоєнні роки на її кошти поряд із входом з боку теперішньої вул. Єрошенка на братській могилі, в якій перепоховали останки розстріляних євреїв у 1942–1943 рр. та зі знищених давніх поховань, встановлено обеліск.
У 1962 р. у зв’язку з розпуском львівської єврейської громади цвинтар був приєднаний до Янівського, однак він зберігає власну нумерацію полів.
На новому єврейському кладовищі свого часу поховано багато видатних осіб єврейської громади. Серед них д-р Емануїл Блюменфельд (Blumenfeld), д-р Еміль Бик (Byk), рабин д-р Швабахер (Schwabacher), Натан Лeвенштейн (Nathan Loewenstein), Езекіль Каро (Ezekiel Karo), олеський ребе, проф. Львівської політехніки Беркман (Berkman), д-р хім. н., проф. Йона Ґрінберґ (Grinberg) та інші.”
Львівські парки надихають, чарують і заспокоюють. Вони стали символами міста і ваблять його гостей.
Подивімося, якими Стрийський парк, парк “Знесіння” та парк ім. І. Франка зафіксовані на старих чорно-білих світлинах.
Парк імені Івана Франка
Парк імені Івана Франка (до 1779 року — Єзуїтський сад, 1779—1919 — Поєзуїтський сад, 1919—1945 — Парк імені Тадеуша Костюшка) — найстарший міський парк України.
Він виник на території колишніх міських ланів, які стали власністю багатої міщанської родини Шольц-Вольфовичів. Наприкінці XVI століття Ян Шольц-Вольфович заклав тут невеликий сад. У 1799 році влада продала парк підприємцю Іванові Гехту. Тут побудували ресторан, купальний басейн, встановили альтанки. У 1835 році посередині парку споруджено граціозну альтанку — ротонду. У 1908 році архітектор Кароль Ріхтман-Рудневський запланував на місці ресторану звести театр, але проект не було реалізовано.
Цікаво, що у парку міг з’явитися McDonald’s. У 1999 році McDonald’s Corporation розробила проект розміщення ресторану на території парку, але міська влада його не підтримала.
Стрийський парк
Парк заклали у 1879 році. Його спроектував відомий майстер садово-паркового мистецтва, інженер міських плантацій Арнольд Рерінґ (нім. Arnold Röhring) у 1876–1877 роках на території колишнього, “першого”, Стрийського кладовища, закритого у 1823 році.
У 1887 році Рада міста вирішила спорудити у Львові пам’ятник Яну Кілінському — одному з учасників повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Місцем спорудження обрали парк, який назвали на честь Кілінського. Пам’ятник відкрили 1894 року.
Парк “Знесіння”
Парк створений у 1993 році. Його площа – 312 га. До складу парку ввійшли Шевченківський гай та порожні території, що залишились від колишніх кар’єрів (колишній “Цісарський ліс” або Кайзервальд).
Назва місцевості Знесіння пов’язана із поселенням, яке існувало тут у Х столітті, що згодом перемістилось під західні схили Високого замку, а більшу частину старого поселення “знесли”, і за місцевістю збереглася назва Знесіння.
Від 1908 до 1914 на Кайзервальді діяв перший в Україні луна-парк з багатьма атракціонами та літніми ресторанами.
Вілла гіпсових королів (або вілла Юзефи Франц) – мабуть, найбільша окраса й архітектурний скарб вулиці Коновальця.
Збудована у 1892 і перебудована у 1904, вілла є зразком необарокової палацової архітектури у Львові.
Зводив віллу для вдови Йосифа Франца, спадкоємниці фабрики гіпсу Юзефи Франц, відомий польський архітектор Ян Перось (Jan Peroś, 1867–1932). Декорував фасади палацу Едмунд Плішевський. Проект експонувався на будівельній виставці 1892 року у Львові.
Будинок – цегляний, з багатим скульптурним декором. На північно-західному куті – триярусна вежа з куполом. Дахи мансардні. Вікна прямокутні й аркові, в обрамленнях. З південного заходу розміщений портик парадного входу. Внутрішнє планування вілли – дворядне: з великими залами на першому поверсі, коридорне – на другому поверсі.
Вулицю Коновальця (колись – вул. 29 Листопада, Германенштрасе та Енгельса) заклали 1892 року і запланували її як місце проживання для аристократів і заможних львів’ян. Саме за ініціативою родини Франців, якій належали гіпсові кар’єри та фабрика, вулицю і проклали.
Зараз на місці кар’єрів – Піщані (Алтайські) озера. А за кошти, зароблені фабрикою, її власники збудували розкішний палац, яким ми захоплюємося.
Юзефа Франц померла 1907 року. Після Першої світової війни палац став власністю інженера Карла Ріхтманна. У 1930-х роках власниками вілли були граф Мечислав Ходкевич і його дружина Феліція. 1939 року будинок націоналізували. У 1950-х роках тут розміщувалося дитяче відділення обласного туберкульозного диспансеру. Зараз тут Львівський обласний лікарсько-фізкультурний диспансер.
У 2010 році вілла Юзефи Франц увійшла до топ-15 найбільш яскравих житлових будинків Києва, Одеси та Львова за версією журналу “Кореспондент”.
Адреса вілли гіпсових королів – Львів, вул. Коновальця, 47.
Як і більшість міст України, під час Другої Світової війни, Львів перебував у складному економічному становищі. Відсутність світла, газу та інших засобів для існування заставляли жителів використовувати гасові лампи, готувати їжу на дровах та використовувати звичайне господарське мило для дотримання елементарної гігієни. Якщо не в магазинах, то на стихійних ринках можна було придбати багато цінних та необхідних для життя речей. Такі ринки виникали в різних частинах міста.
Особливим попитом користувався гас для гасових лямп – його продавали в плашках на розлив, та господарське мило.
Також на таких ринках можна було купити, придбати чи виміняти будь-які цінні речі. Велику цінність також мали взуття та одяг.
Там, де торгівля і гроші – там завжди багато прохачів милостині та злодіїв. Львів також не був у цьому плані винятком.
Не так давно, в 2012 році в продажу з’явилися гральні карти з зображенням історичних споруд старого Львова. Розраховані вони були на попит серед туристів і приїжджих. Автором ідеї значиться Роман Котів. Пропонуємо вашій увазі переглянути вигляд цієї колоди.
Історична пам'ятка місцевого значення – Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд «Фортеця м. Миколаїв» на Львівщині – остаточно залишиться у комунальній власності громади. Львівська обласна...
