додому Блог сторінка 663

Брія Блессінг: Моє серце – у рідному Львові (відео)

Брія Блессінг, яка 21 рік тому покинула США, щоб разом із батьками долучитися до християнської місії в Україні, говорить українською практично без акценту, вважає себе львів’янкою, а, відтак, кавоманкою, і каже, що найкраще вдома – у рідному Львові – живеться і твориться.

Брія прагне поділитися своєю творчістю, а тому скликає львів’ян до Національного театру імені Марії Заньковецької на свій перший сольний різдвяний концерт, який відбудеться 26 грудня.

Дата обрана невипадково, адже Різдво – улюблене свято Брії, і вона прагне розділити радість свята зі всіма. А тому обіцяє теплий затишний святковий вечір із колядками, а також зі своїми друзями – джаз-гуртом “Шоколад”, Ігорем Грохоцьким і Дариною Кирилко із шоу “Голос країни”, яке і зробило Брію відомою у всій Україні.

Окрім колядок, обов’язково прозвучить і перша україномовна пісня Блессінг – “Ми – Україна”, яку співачка написала, повернувшись із поїздки до військових недалеко від Криму. “Ця композиція не різдвяна, але, сподіваюся, глядачі не будуть проти навіть разом заспівати пісню про нашу Україну”, – каже Брія.

Патріотичні мотиви звучатимуть недарма, адже у концерту – благодійна мета – частину зібраних коштів Брія особисто передасть українським захисникам, яких планує навідати під час різдвяних свят у січні.

Різдвяний концерт Брії Блессінг розпочнеться о 19.00 26 грудня у театрі ім. Марії Заньковецької.

IMG_0883-1

Фотографії старого Львова” зустрілися із Брією Блессінг, щоб розпитати, чим привабив техаську дівчину Львів і чому став рідним.

Брія Блессінг про Львів і львів’ян

“Я не можу логічно пояснити, чому ми з батьками опинилися саме у Львові. Господь нам відкрив шлях. Я думаю, це була доля”.

“Де б я не бувала у світі, тільки у Львові я вдома, тут серце, тут хочеться бути. Він рідний”.

“Найчастіше мене можна побачити у кав’ярнях. Ми з мамою обожнюємо каву, особливо львівську.  Тому коли буваємо у центрі, то точно заглядаємо до кав’ярні”.

“Львовом приємно просто гуляти. Я не знаю, як після 21 року можна ще щось нове для себе відкрити на його вулицях. Але кожного разу, як йду містом, думаю: “Вау, я не помітила цього раніше, як так?”.

“У Львові я знаходжу радість майже у всьому – у тому, як люди спілкуються, у запаху кави, архітектурі… Тут завжди приємно”.

“Змусити мене покинути Львів може тільки одна причина – якщо Господь чітко покаже, що так треба. А заради розвитку музичної кар’єри – звісно, що ні”.

Сольний концерт Брії проводитимуть у театрі імені Марії Заньковецької не випадково. Як каже його директор-розпорядник Тарас Лисак, влітку Брія була однією із учасниць благодійного концерту, завдяки якому вдалося поміняти зношений планшет сцени. Театр із вдячністю пообіцяв всім музикантам, що на цій сцені вони зможуть провести свої мистецькі акції, і коли Брія вирішила провести концерт у час католицького Різдва, театр з радістю згодився протягнути руку допомоги.

10 фактів про трамвайну колію на Сихів

10 фактів про трамвайну колію на Сихів

Львівська влада розповіла які переваги чекають на мешканців міста спорудження трамвайної колії у мікрорайон Сихів. Щиро хочеться вірити що так воно і буде.

  1. З Сихова до центру трамваєм можна буде дістатися за 25-30 хвилин.
  2. Автобуси та тролейбуси здатні перевезти 3-4 тис. мешканців в один бік, у той час як трамвай – 12 тис. У львівському трамваї комфортно поміщається до 250 пасажирів.
  3. 80% шляху трамваю на Сихів – виділена смуга, а це зводить до мінімуму можливість потрапити у затор.
  4. Довжина колії – 11,5 км у обидві сторони.
  5. Трамвайна колія, що будується, – нового зразка. Вона безшумна, тому будити Сихів звуком гальм трамвай не буде.
  6. Проект сихівського мосту передбачав прокладення через нього трамвайної колії, відповідно, навантаження на міст не буде надмірним.
  7. Для уникнення трамвайних заторів у випадку аварії заплановано будівництво трьох запасних кілець розвороту.
  8. На кінці вулиці Свенціцького нова трамвайна колія буде приєднана до існуючої. Тобто – новий трамвай буде їздити до центру, а згодом можливо і на вокзал.
  9. Попередньо заплановано по 10 трамвайних зупинок у кожну сторону. Загалом їх буде 20.
  10. Проект фінансується за рахунок кредиту від ЄБРР у 6 млн євро, гранту німецького уряду у 5 млн євро та за кошти з міського бюджету – 6,2 млн євро. Кредит надано на 7 років і повинен бути погашений дванадцятьма рівними частинами кожних півроку з однорічним пільговим періодом. Термін реалізації таких проектів перевищує 10 років, але інформація про відсоткову ставку є конфіденційною. Ставка буде залежати від багатьох факторів, зокрема кредитного рейтингу відповідного міста тощо.

Джерело: http://tram.lviv.ua/

 

Топ-6 пам’ятників головного проспекту Львова

Якщо площа Ринок є серцем Львова, то проспект Свободи, поза сумнівом, – його головна артерія. Тут завжди людно та гамірно. Він бачив громадські збори та мітинги прихильників різних політичних течій і суспільно значимих подій, а тому не дивно, що саме тут, у гущі подій, у XVIII столітті з’явився перший в Україні пам’ятник.

Змінювалися епохи, політичні та духовні лідери, а на проспекті один пам’ятник змінював інший.

Пам’ятник гетьманові Станіславу Яблоновському

Пам’ятник захисникові Львова від татар у 1695 році гетьману Станіславу Яблоновському вважається найстарішим світським пам’ятником України.

Його створювали у 1752-1754 роках. Достеменно невідомо, хто був автором, але деякі дослідники вказують на скульптора Себастьяна Фесінгера.

Фігуру гетьмана виготовили із пісковику і покрили позолотою.

Спочатку скульптура стояла у дворі давньої Єзуїтської Колегії (саме у крипті костелу Єзуїтів поховано останки гетьмана).

Під час реставрації колегії пам’ятник загубився, і тільки у 1859 році його біля кам’яниці №13 на вул. Карла Людвіга (тепер – “Гранд готель”) знайшов журналіст Іполіт Ступніцкі.

Львів’яни зібрали кошти на реставрацію, і того ж 1859 року скульптурну фігуру Яблоновського встановили на міському бульварі, що його на честь гетьмана назвали Гетьманськими Валами (сучасний проспект Свободи).

У 1932 році пам’ятник перенесли на площу Трибунальську (тепер – площа С. Яворського).  Після Другої світової війни він безслідно зник.

На Гетьманських валах. Фото - Вікіпедія
Пам’ятник гетьманові Станіславу Яблоновському на Гетьманських валах. Фото – Вікіпедія
На площі Трибунальській, 30-і роки ХХ ст. Фото - lvivcenter.org
Пам’ятник гетьманові Станіславу Яблоновському на площі Трибунальській, 30-і роки ХХ ст. Фото – lvivcenter.org
Скульптурна композиція “Михаїл-Архангел вражає сатану”

Скульптурну групу “Михаїл-Архангел вражає сатану” виготовив львівський майстер Каспер Франке у 1638 році. У 1704 році скульптуру пошкодило шведське ядро, а у 1821 – перекинув вітер. Через 3 роки Архангела реставрували.

У 1866 році скульптурну групу поставили на Гетьманських Валах.

У зв’язку із засклепінням Полтви, а, можливо, через те, що хулігани обламали позолочені крила Михаїла, скульптуру демонтували.

Тепер на Архангела Михаїла можна подивитися у музеї зброї “Арсенал”.

Сучасне фото. ЖЖ letvik
“Михаїл-Архангел вражає сатану”. Сучасне фото. ЖЖ letvik
Пам’ятник королю Яну III Собеському

Пам’ятник польському королю Яну ІІІ Собеському урочисто відкрили 20 листопада 1898 року.

Автор проекту – Тадеуш Баронч, кам’яний цоколь виконав Юліан Марковський. Фігуру гетьмана відлили у Відні, бо саме його у 1683 році врятувало від турецької облоги військо під командуванням Яна Собеського.

12 листопада 1949 року комісія передала представникові уряду Польської республіки пам’ятник. 7 березня 1950 року його перевезли до Варшави, а у 1965 році – до Гданська, де Собеський стоїть й досі.

Пам'ятник Яну ІІІ Собеському
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському, фото – fotopolska.eu
Пам'ятник Яну ІІІ Собеському
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському, фото – nac.gov.pl
Пам’ятник Сталінській Конституції

Бетонно-дерев’яний обеліск із соцреалістичними фігурами червоноармійця, робітника, матері з дитиною, студентки та старого гуцула з хлопчиком – пам’ятник Сталінській Конституції  – встановили перед пам’ятником Собеському у жовтні 1939 року.

Авторами пам’ятника були скульптор Сергій Литвиненко та художник Михайло Дмитренко. А виготовили його Євген Дзиндра й Андрій Коверко на Кераміко-скульптурній фабриці.

Написи українською, польською та єврейською мовами на обеліску символізували дружбу народів.

Пам’ятник простояв недовго – 30 червня 1941 року, коли у Львів зайшли німецькі війська, обеліск розбили, а його уламками засипали вибоїни, що утворилися після німецького бомбардування міста.

1940, фото - lvivcenter.org
Пам’ятник Сталінській Конституції. 1940, фото – lvivcenter.org
Пам’ятник Володимирові Леніну

Пам’ятник Леніну простояв перед Оперним театром від 1952 до 1990 року.

Підготовку до встановлення пам’ятника розпочали у червні 1941, але відкриття відбулося через 12 років – 20 січня 1952 року. Перед Оперним театром зібрались 100 тисяч львів’ян.

Автором пам’ятника був скульптор С. Меркуров.

У 1959 році центральна вулиця міста стала проспектом Леніна.

На демонтаж пам’ятника 14 вересня 1990 року прийшли подивитися понад 50 тисяч львів’ян. Бронзову фігуру розплавили та використали для спорудження у Львові пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів. Після демонтажу Леніна з’ясувалось, що він був збудований на плитах Єврейського кладовища.

Відкриття пам'ятника Леніну, 1952. Фото - lvivcenter.org.
Відкриття пам’ятника Леніну, 1952. Фото – lvivcenter.org.
Листівка 1984 року.  Джерело - kettik.kz
Пам’ятник Володимирові Леніну. Листівка 1984 року. Джерело – kettik.kz
Пам’ятник Тарасові Шевченку

Пам’ятник українському поету Тарасові Шевченку на проспекті Свободи урочисто відкрили 24 серпня 1992 року. До 1996 року була виконана 12-метрова символічна стела з фігурними барельєфами під умовною назвою “Хвиля національного відродження”

Збір коштів на пам’ятник Кобзареві у Львові розпочався під тиском громадськості 22 червня 1987 – уряд УРСР прийняв постанову про встановлення пам’ятника. Міська влада спочатку була проти реконструкції площі та встановлення пам’ятника на центральному проспекті, але львівський поет Богдан Стельмах закликав львів’ян приносити сюди квіти, що й остаточно закріпило місце для монументу.

Пам’ятник виготовили за проектом скульпторів Володимира й Андрія Сухорських, архітекторів Юрія Диби та Юрія Хромея. У створенні “Хвилі національного відродження” брали участь українські та канадські фахівці.

Скульптуру виготовили в Аргентині, кораблем доставили до Гамбурга, а звідти перевезли до Львова.

Відкриття пам'ятника Шевченку, 1992. Фото - lvivcenter.org
Відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку, 1992. Фото – lvivcenter.org
Сучасне фото. Вікіпедія
Пам’ятник Тарасові Шевченку. Сучасне фото. Вікіпедія

 

Вілла Радзимінського. Невідомий Львів

Тиха та затишна вуличка Гіпсова, паралельна до вулиці Коновальця, забудована різностильовими віллами початку ХХ ст, що зводилися для працівників Львівської політехніки та університету.

Найпримітніша з-поміж них – сецесійна вілла на перетині вулиць Гіпсової та Елізи Ожешко.

villa_hipsova1

Її у 1907 році збудував львівський архітектор Людвік Вельтце (1871 – після 1939) для відомого польського історика, археолога, знавця геральдики та генеалогії Зигмунта Радзимінського (1843-1928).

villa_hipsova2

У 30-х роках ХХ століття будинок належав професорові (у 1926-1946 роках) Львівського університету Єжи Куриловичу, одному із найвидатніших лінгвістів ХХ ст,  керівникові кафедри індоєвропейського мовознавства та кафедри романської філології.

Ймовірно, саме йому належав автомобіль, що його зафіксувала фотокамера:

1937-1938
1937-1938, фото – lvivcenter.org
1937-1938
1937-1938, фото – lvivcenter.org

Вілла Радзимінського примітна декоративним поєднанням кам’яної та цегляної кладки, а також вежею із червоною черепицею.

villa_hipsova

Адреса вілли – вулиця Елізи Ожешко, 11.

Видатні львів’яни. Рафал Лемкін – дослідник радянського геноциду

Науковець, дослідник Голодомору й автор терміну “геноцид” Рафал Лемкін – людина світу. Народився у Гродненській губернії Російської імперії, за якийсь час ця територія відійшла до Польщі, тепер – це Білорусь. Вчився у Львові, працював у Варшаві, помер у Нью-Йорку.

Коли згадуємо про видатних львів’ян, на гадку одразу спадають Іван Франко, Богдан-Ігор Антонич, навіть Степан Бандера, який вчився у  Львові. Але, мабуть, про Рафала Лемкіна львів’янам відомо мало.

У час, коли Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років, згадаймо про цю непересічну особистість. Адже саме йому належить авторство терміну «геноцид» (від грец. γένος – родина, сім’я та лат. caedere – вбивати ).

Рафал (Рафаель) Лемкін (пол. Rafał Lemkin; 24 червня 1900 – 28 серпня 1959) – науковець-правник єврейського походження. Відомий своїми дослідженнями з історії трагедій вірменів і євреїв та запровадженням уперше слова геноцид, як правового поняття, офіційну розробку якого здійснив.

Був першим із фахівців міжнародного права, який назвав злочини сталінського комуністичного режиму проти українців геноцидом та проаналізував його у контексті міжнародної конвенції.

Уперше слово «геноцид» Лемкін опублікував у 1944 році у праці «Влада Осі в окупованій Европі – аналіз уряду». Науковець так описав значення терміну: «Під геноцидом ми маємо на увазі знищення народу або етнічної групи. Геноцид не обов’язково має означати негайне знищення народу. Радше геноцид означає координований план різних дій, спрямованих на знищення насущного фундаменту життя національних груп з метою знищення народу загалом. Геноцид скерований проти національної групи як середовища, а дії – проти окремих громадян, не в їхній індивідуальній суті, але як членів національної групи».

Рафал Лемкін
Рафал Лемкін

А у 1953 році, звертаючись до тритисячної аудиторії, що зібралася в Манхеттен Центрі у Нью-Йорку вшанувати двадцяту річницю Великого Голоду в Україні, Лемкін привселюдно назвав злочини сталінського комуністичного режиму проти українців геноцидом.

Коротке звернення «Радянський геноцид в Україні» перекладене багатьма мовами світу.

Подаємо текст повністю.

“Масове нищення народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно і нововведенням, вигаданим лише для того, щоби створити однорідність із різноманіття: поляків, угорців, балтійців, румунів, які тепер туляться по окраїнах Радянської імперії. Це радше довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі «єднання», що, як плекають надію радянські вожді, створить «радянську людину», «радянську націю». Щоб осягнути ту ціль, ту об’єднану націю, кремлівські вожді з легкістю нищать нації і культури, які здавна заселяли Східну Європу.

Те, про що я хочу говорити, – це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації. Як я казав раніше, це тільки логічне продовження таких царських злочинів, як потоплення 10-ти тисяч кримських татар за наказом Катерини Великої, масові вбивства, що їх чинили «відділи СС» Івана Ґрозного – Опричніна, винищення царем Миколою І польських національних лідерів та українських католиків і низка єврейських погромів, які періодично плямували російську історію. Все це мало свої відповідники в межах Радянського Союзу – нищення інґерманландців, донських і кубанських козаків, республіки кримських татар, балтійських націй Литви, Естонії і Латвії. В кожному випадку – це вияв довготривалої політики ліквідації неросійських народів шляхом усунення вибраних частин суспільства.

Україна становить частину південно-східного СРСР, яка дорівнює просторам Франції й Італії, з населенням приблизно у 30 мільйонів . Ця російська житниця через своє географічне положення стала ще й стратегічним ключем до нафти Кавказу та Ірану і до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією. Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самої суті совєтизму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «союзу республік» і вирішили переробити його, пристосувавши до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – вони відмінні. Попри залежність від Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо допасувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини.

Україна вельми легко піддається національному нищенню коли це здійснюється нападом на добірні частини її населення, тому тут комуністична тактика відрізнялася від німецьких нападів на євреїв. Українська нація надто багатолюдна, щоб легко її цілковито знищити. Однак її релігійний, інтелектуальний і політичний провід – добірні і вирішальні частини її нації – є доволі нечисельними, тож їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повним розмахом вдарила по цих групах, вдаючись до відомих знарядь масового вбивства, депортації, примусової праці, заслання і голоду.

Цей наступ набрав систематичності: увесь процес повторювано знову і знову, щоби протистояти новим спалахам національного духу. Перший удар спрямований на інтеліґенцію – мозок нації, – щоб паралізувати решту організму. У 1920-му, 1926-му і знову в 1930–33 роках учителі, письменники, митці, мислителі і політичні діячі були убиті, ув’язнені або депортовані. Як подає журнал «Ukrainian Quarterly» за осінь 1948 року, тільки в 1931 році на Сибір було заслано 51 713 інтелектуалів. Така сама доля спіткала принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців – найвидатніших культурних проводирів нації. За приблизними підрахунками, щонайменше 75% українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті і на Буковині були брутально винищені росіянами (там само, літо 1949 р.).

Разом із цим ударом по інтеліґенції ішов наступ на Церкви, священиків і вище духовенство – «душу» України. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву, її митрополита (Липківського) і 10 000 священиків. У 1945 році, коли у Західній Україні було встановлено радянську владу, подібної долі зазнала Українська Католицька Церква. Той факт, що перед ліквідацією їй запропонували приєднатися до Російського Патріархату в Москві – політичного знаряддя Кремля, – вказує на те, що єдиною метою тієї акції була русифікація.

11 квітня 1945 року, за два тижні перед конференцією в Сан-Франциско , загін військ НКВС оточив кафедральний собор Св. Юра у Львові та арештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків. Всіх студентів міської богословської семінарії вигнали зі школи, а професорів повідомили, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, її митрополит арештований, і його місце посяде єпископ, призначений радянською владою. Такі акції були проведені всюди в Західній Україні і поза лінією Керзона в Польщі . Принаймні сім єпископів були арештовані або зникли безвісти. На цій території на волі не залишилося жодного єпископа Української Католицької Церкви. 500 священиків, які вийшли на протест, були розстріляні або арештовані. По всьому краю вбито сотні священиків і мирян, тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села були знелюднені. Під час депортації родини навмисне розділяли: батьків – на Сибір, матерів – до цегельних заводів у Туркестан, а дітей – до комуністичних домів на «виховання». За злочин українськості Церкву було проголошено організацією, шкідливою для добробуту радянської держави, а її членів вписано в досьє радянських спецслужб як потенційних «ворогів народу». Фактично, за винятком 150 тисяч членів у Словаччині, Українська Католицька Церква була офіційно ліквідована, її ієрархи ув’язнені, а духовенство розігнано і депортовано.

Ці напади на «душу народу» мали і матимуть серйозні наслідки для «мозку» України, адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства, самі священики були авторитетами в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Чернечі чини завідували школами та опікувалися більшістю благодійних організацій.

Третє вістря радянської атаки було спрямовано на хліборобів – велику кількість селян-одноосібників, хранителів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку застосували проти них, є, мабуть, найстрашнішою – виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 років 5 мільйонів українців померли від голоду. Цю жорстокість 28 травня 1934 року 73-й Конґрес [США] засудив як нелюдську. Була спроба охарактеризувати цей найбрутальніший вияв радянських звірств як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів, а отже, з потребою у ліквідації куркулів – незалежних фермерів. Але, насправді, великих фермерів в Україні було дуже мало. Радянський письменник Косіесс заявляв у газеті «Ізвєстія» від 2 грудня 1933 року: «Український націоналізм – це для нас головна небезпека». І щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської держави, в жертву було принесене українське селянство. Метод, застосований у цій частині плану, не обмежувався якоюсь окремою групою. Постраждали всі – чоловіки, жінки, діти. Врожай того року був достатній, аби нагодувати людей і худобу в Україні, хоча дещо менший, ніж попереднього року. Правдоподібно, великою мірою це було спричинено боротьбою довкола колективізації. Однак голод був потрібний радянській владі, отже, вона створила його «на замовлення», накладаючи надзвичайно високу зернову квоту як державний податок. Ба більше, на тисячах акрів пшеницю так і не було зібрано – врожай залишили гнити на полях. Решту збіжжя звезли до державних зерносховищ для зберігання до часу, поки влада не вирішить, як розподілити зерно. Велику частину цього врожаю, такого життєво важливого для українців, експортували за кордон, щоб отримати кредити.

Зіткнувшись із голодом на селі, тисячі людей покинули домівки і подалися до міст жебрати їжу. Коли їх виловлювали і висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у містах в надії, що хоч ті зможуть вижити. Так тільки в Харкові було залишено 18 тисяч дітей. В селах із тисячним населенням виживала сотня; в інших – половина людей зникала, кожного дня гинуло 20–30 осіб. Людоїдство стало звичайним явищем.

Московський кореспондент газети «Christian Science Monitor» Вільям Генрі Чемберлин писав у 1933 році:

«У цій апатії і зневірі комуністи вбачали саботаж і контрреволюцію та з безжальністю, притаманною самовдоволеним ідеалістам, вирішили не припиняти голоду, щоб таким чином провчити селян. Допомога колгоспам була надана, але недостатньою мірою і так пізно, що вже загинуло багато людей. Селяни-одноосібники були залишені напризволяще; а далеко вищий рівень смертності серед селян-одноосібників виявився найсильнішим арґументом за вступ до колгоспів».

Четвертим кроком у тому процесі стала фраґментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації. Між 1920 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80% до лише 63% . Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 мільйонів до 19,6 мільйонів, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйонів. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тисяч на рік, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого.

Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянською нацією. Варто зазначити, що спроби цілковитого знищення українців, як-от німці чинили з євреями, не було. І тим не менше, якщо радянська програма досягне успіху, якщо інтеліґенцію, священиків і селян вдасться ліквідувати, Україна загине так само, наче було б убито усіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її об‘єднавчі ідеї, які прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто, зробили її нацією, а не просто населенням.

Не обходилося і без масових нерозбірливих убивств – вони просто не були складовою частиною плану, радше випадковістю. Тисячі було страчено, а незліченні тисячі – запроторено на певну смерть у сибірських трудових таборах.

Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. У 91 могилі лежать тіла 9 432 жертв радянської тиранії, розстріляних НКВС у 1937 або 1938 роках. Тіла лежали від 1937 року на кладовищах поміж нагробками, в лісах і (яка страшна іронія!) під танцювальним майданчиком, аж поки їх не виявили німці в 1943 році. Про багатьох із тих жертв радянська влада повідомляла, що вони були заслані на Сибір.

Україна має також своє Лідіце – село Завадка , знищене польськими прибічниками Кремля в 1946 році. Польська Друга дивізія атакувала цю місцевість тричі, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи житлові будинки і забираючи худобу. Під час другого нападу червоний командир заявив уцілілим мешканцям:

«Така сама доля чекає кожного, хто відмовиться виїжджати в Україну. Тому я наказую впродовж трьох днів залишити село, інакше повбиваю всіх» (Walter Dushnyk «Death and Devastation on the Curzon Line»).

Коли село було остаточно евакуйоване, серед 78 мешканців, що вижили, вціліло тільки четверо чоловіків. Протягом березня того ж року девять інших українських сіл захопив той самий червоний загін, і їх спіткала подібна доля.

Наведені тут факти стосуються не лише України. План, що його радянська влада там використовувала, повторювався і далі повторюється. Це є суттєва частина радянської програми експансії – швидкий шлях до уніфікації різноманітних культур і націй, які складають радянську імперію. Невимовні страждання мільйонів людей не змусили радянську владу звернути з цього шляху. Навіть якби не було іншої причини, тільки ці людські страждання, ми мусили б засудити той шлях до єдності як злочинний. Але справа не лише в тому. Це не просто масове вбивство. Це – геноцид, винищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти [винищення культур і націй] без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю – споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв – становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і проґресу. Звісно, нації зливаються й утворюють нові нації (прикладом цього процесу є наша власна країна ), але це злиття полягає у привнесенні найвищих цінностей, що їх має кожна культура, до спільного фонду благ. Саме таким способом світ просувається вперед. Отже, хибним у радянських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав, вважаємо злочинне марнування цивілізації і культури. Бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, але цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї – радянської”.

4243

Рафал Лемкін народився 24 червня 1900 року у селі Безводне у єврейській родині хліборобів поблизу давньоруського міста Волковиськ у Гродненській губернії Російської Імперії.

Закінчив філологічний факультет Львівського університету, вивчав філософію у Німеччині. Повернувся до Львова 1926 року, де успішно здобув другу освіту – юридичну (1928).

Мав у Варшаві адвокатську практику.

У 1930-х роках у рамках наукових досліджень трагедії винищення вірмен турками Лемкін сформулював термін «злочини варварства»  як правовий термін.

У роки Другої світової війни Лемкін утратив усю родину, тому залишив Польщу та виїхав до США.

Видаючи 1944 року свою працю «Влада Осі в окупованій Европі – аналіз уряду», Лемкін змінив слово «злочини варварства» на «геноцид», створивши цей сучасний правовий термін, що здобув міжнародне визнання і, зокрема, був використаний обвинуваченням на Нюрнберзькому процесі.

У 1950 і 1952 роках був номінований на Нобелівську премію миру.

Лемкін помер у злиднях 28 серпня 1959 року у Нью-Йорку.

Науковця шанують у всьому світі. Наприкінці 2009 року в Парижі у рамках урочистостей з нагоди 60-ї річниці прийняття ООН Загальної декларації прав людини відкрито меморіальну дошку Рафалу Лемкіну. Саме в столиці Франції за день до прийняття Загальної декларації прав людини була прийнята Конвенція про запобігання та покарання злочинів геноциду, яка фактично повністю була творінням Рафала Лемкіна.

Панорама Львова з даху Євроготелю (відео)

Панорама Львова з даху Євроготелю
Панорама Львова з даху Євроготелю

Пізня осінь – це дуже вдалий час для фотографій міста. Листя на деревах відкривають справжній вигляд будинків та вулиці і можна досхочу милуватися їх красою.

Вчора мали нагоду потрапити на дах “Євроготелю”, що нв вул. Тершаковців, 6а. “Нагодою” стала маркетолог готелю, Яна, котра на той дах нас і провела.

З вулиці готель не виглядав таким високим, але, як виявилось, з його даху можна побачити велику частину міста, від церкви св. Юра і аж до костелу Матері Божої Остробрамської на Верхньому Личакові.

З даху також зробили кілька цікавих фото церкви Пресвятої Трійці, про яку ми раніше уже розповідали.

Фото гарної панорами Львова доповнюємо невеликою відеозамальовкою.

Головна пошта – чорно-біла історія

Будинок Головної пошти зводили у 1887–1889 роках.

1894
1894
1894
1894

Відомий львівський архітектор Сильвестр Гавришкевич (1833-1911) розробив проект будівництва, який був дещо модифікованим у Відні архітектором Фрідріхом Зетцом.

Споруджувала Головну пошту спілка архітекторів Людвіка Балдвіна-Рамулта (1858-1929) і Юліана Цибульського (1858-1924), які переважно працювали у стилях історизму та сецесії.

Будинок звели на місці частини саду греко-католицької духовної семінарії.

Початок ХХ століття
Початок ХХ століття
1914-1915
1914-1915
1925
1925

Головна пошта, оскільки була стратегічним об’єктом, зазнала значних руйнувань під час польсько-української війни у листопаді 1918 року.

1918
1918
1918
1918
1918
1918
1918
1918
1918
1918

Після закінчення І світової війни, у 1922-1923 роках, будівлю відреставрували. Проект розробив Еугеніуш Червінський – один із найцікавіших і яскравих архітекторів 20-х років, що починав працювати ще до війни у відомого наставника Івана Левинського. Над реставрацією пошти Червінський працював у спілці з Альфредом Захаревичем (1871-1937), сином видатного архітектора Юліана Захаревича.

Колектив працівників Головної пошти у реконструйованому головному операційному залі, 1923
Колектив працівників Головної пошти у реконструйованому головному операційному залі, 1923

Фото: lvivcenterstrubcinafotopolska.

Львів у Другу світову війну. 130 рідкісних фото

Львів у Другу світову війну. 130 рідкісних фото

Львів під час Другої світової війни.
130 чорно-білих фото 1939-1944 років із порталу strubcina.org.

1939

1940

1941

1942

1943

1944

Довоєнний єврейський Львів. Унікальне відео

Довоєнний єврейський Львів. Унікальне відео

До Вашої уваги – унікальна відеомандрівка довоєнним Львовом.

Ми знайшли дві версії фільму про життя євреїв у Львові – відео кращої якості з англійськими субтитрами, датоване 1938 роком…

…та ідентичне відео гіршої якості, опубліковане Архівом єврейських фільмів ім. Стівена Спілберга Єврейського університету в Єрусалимі, озвучене англомовним диктором і датоване 1939 роком.

Трагедія костелу бернардинів над Західним Бугом

Історичній пам’ятці XVII століття – ренесансному монастиреві бернардинів із костелом Діви Марії, що здіймається на березі Західного Бугу – у селищі міського типу Жвирка біля Сокаля, –  не поталанило.

У 1951 році, коли Сокальщина стала радянською, мурований монастир (на польський лад його досі називають кляштором) перетворили на Будинок інвалідів, а у 1958 – глумління над святинею досягло апогею – тут з’явилася виправна колонія максимального рівня безпеки. Тут разом із іншими арештантами кару відбували в’язні-довічники, камерами для яких стали колишні монастирські келії.

А у 2012 році вогонь понищив комплекс. Стан пам’ятки тепер – жалюгідний. Замість того, щоб вабити туристів, вона зяє відкритою раною, яка болить, здається, тільки тим, для кого кляштор став символом, – сокальчанам.

Фото 2006 року
Фото 2006 року
Фото 2006 року
Фото 2006 року

…На початку ХVI ст. на лівому березі Західного Бугу стояла дерев’яна церковця із чудотворною іконою Богородиці Сокальської. Легенда про її появу оповідає, що литовський іконописець Яків Венжик, який втратив зір і зцілився завдяки образу Ченстоховської Божої Матері, вирішив намалювати його копію для церкви у Сокалі. Тричі він їздив до монастиря у Ченстоховій, але жодного разу не зміг запам’ятати, як виглядає ікона. А після четвертого візиту, коли маляр знову з нічим вернувся додому, сталося диво – Венжик побачив, що ікона намалювалася сама.

Ікона Матері божої Сокальської
Ікона Матері божої Сокальської

klasztor_sokal klasztor_sokal klasztor_sokal

1519 року церкву спалили татари, але чудотворний образ вдалося врятувати – його неушкодженим витягнули з попелу. До ікони приходили сотні хворих, які, помолившись, зцілювалися. Чутки про сокальське диво поширилися швидко – і прочан стало тисячі. Тому у 1604 році за протекції польського короля Сигізмунда ІІІ на місці спаленого храму почали зводити костел і монастирські келії. Будівництво під керівництвом архітектора Бернарда Авелідеса було масштабним і тривало 15 років.

klasztor_sokal klasztor_sokal

1619 року кляштор, яким заопікувалися отці-бернардини, освятили, а ікону Богородиці Сокальської помістили до костелу. 8 вересня 1724 року відбулася коронація чудотворного образу. Відтак, кляштор почали називати “руською Ченстоховою”.

Протягом ХVІІ століття монастир укріпили муром з чотирма банями, ровом, тому вороги не спромоглися його захопити жодного разу.

1916
1916

klasztor_sokal klasztor_sokal

 

Достеменно не відомо, коли у Сокалі був гетьман Богдан Хмельницький. Монастирська хроніка датує його візит 1655 роком, хоча, найпевніше, він відбувся 1648 року і, очевидно, проходив не так, як про це пишуть хронікери:

“Хмельницький, зайнявши дня 9 листопада опущене місто Сокаль, наступав завзято на укріплений монастир, де шукала захисту довколишня шляхта з жінками і майном. Невеличка горстка оборонців хоробро опиралася величезним силам напасників, але коли в нових наступах козацтво почало вдиратися на мури й обложені засумнівалися в успішність дальшої оборони, з’явилася на воздухах Найвища Опікунка монастиря і вірного її люду в ясній шаті, кинула страх на козацтво і освободила Господнє прибіжище. Хмельницький відступив від монастиря і розложився табором під лісом Валявкою; відсіля він почав слати листи до монастиря, бажаючи здобути його підступом; хотячи дізнатися про силу залоги, попросив, щоб йому можна було помолитися до чудотворної ікони. Позискавши дозвіл, вибрався зі своїм слугою Василем Прокоповичем до монастиря, де впущений, бачучи мало людей, почав укладати зараз злочинні пляни. Але зустріла його негайна кара; бо коли він станув перед вівтарем Богородиці й коли відслонено перед ним чудотворну ікону, поражений незвичайним блиском і ясністю, осліп. П’ять годин тривала сліпота козацького гетьмана, після чого, внаслідок гарячих мольб ченців і народу, та свого власного каяття, прозрів. За цю ласку дарував гетьман для монастиря срібну чашу наповнену дукатами й відступив з-під Сокаля, йдучи на Львів, відкіля написав до ігумена монастиря лист з подякою”.

1918-1939, архів NAC
1918-1939, архів NAC
1933, архів NAC
1933, архів NAC

У 1843 році пожежа випалила весь костел, згоріла й ікона Сокальської Богоматері. Через п’ять років його відреставрували, а львівський художник Машковський намалював новий образ Богоматері – копію втраченого. І знову пожежа – у 1870 році. Вогонь знову не пошкодував святиню – костел разом з вежею і дахом келій згорів майже повністю. За проектом архітектора А. Куна кляштор відновили через два роки.

1918-1939, архів NAC
1918-1939, архів NAC
1941
1941

У жовтні 1951 року монахи покинули монастир і вивезли ікону до Кракова. Упродовж півстоліття вона зберігалась у каплиці костелу бернардинів, а 8 вересня 2002 року образ перевезли до Грубешова – міста, розташованого за 5 км від українського кордону. 30 вересня 2012 року Богоматір повернулася до Сокаля.

Та напередодні чергова біда прийшла до кляштора бернардинів. 27 березня 2012 року страшна пожежа, що виникла через загоряння старих електродротів, випалила весь дах старого монастиря, дерев’яні перекриття та шість камер.

z_f9f11c71
Фото 2012 року
z_58bb56a4
Фото 2012 року

На той момент у в’язниці перебували 600 арештантів. Їх етапували в інші області. Тоді, у 2012, ЗМІ писали: “Фахівці вирішують, чи вдасться відновити бернардинський комплекс ХVI століття, який встояв навіть перед військами Богдана Хмельницького, а також те, чи повернуться сюди арештанти”.

Пройшло два роки – про реставрацію святині ніхто й не думав.

Небайдужі жвирківчани та сокальчани зітхають, що на 80 відсотків знищений унікальний настінний розпис. На ньому було зображено, як посланці, стоячи навколішки, підносять цінні подарунки Богданові Хмельницькому, а над ними – образ Божої Матері.

000_0072
Фото 2012 року
000_0074
Фото 2012 року
000_0077
Фото 2012 року

Прочани до давнього костелу та монастиря не ходять, не бачили тут і туристів. Є тільки болото і колючий дріт, що оповиває чорну від кіптяви, знищену святиню. Воістину, немає межі у людського глуму та байдужості.

 

 

10 маловідомих кольорових фотографій старого Львова

10 маловідомих кольорових фотографій старого Львова

Зараз ми звикли, що фотографія має бути кольоровою і, тільки як виняток або художнє бачення автора – чорно-білою. Але зовсім недавно (років 30 тому) все було навпаки – домінувала чорно-біла фотографія, а кольорова була досить великою рідкістю.

Через складність та дороговизну процесу створення кольорових фотографій, старого Львова у кольорі не так  багато. Але нам вдалося знайти кілька цікавих кольорових фото міста якого зараз уже немає.

Львів, трамвай на площі Соборній
Львів, трамвай на площі Соборній
Львів, тролейбус їде про проспекту Шевченка
Львів, тролейбус їде про проспекту Шевченка
Львів, тролейбус їде з проспекту Шевченка на площу Міцкевича
Львів, тролейбус їде з проспекту Шевченка на площу Міцкевича
Львів, приміщення колишньої  гауптвахти
Львів, приміщення колишньої гауптвахти
Львів, трамвай на площі Галицькій
Львів, трамвай на площі Галицькій
Львів, будинок на площі Міцкевича, якого вже немає і біля якого зараз стоїть "Опудало" Укрсоцбанку
Львів, будинок на площі Міцкевича, якого вже немає і біля якого зараз стоїть “Опудало” Укрсоцбанку
Львів, вулиця Коперника
Львів, вулиця Коперника
Львів, тролейбус їде по проспекту Свободи
Львів, тролейбус їде по проспекту Свободи
Львів, трамвай на перехресті проспекту Свободи і вулиці Дорошенка
Львів, трамвай на перехресті проспекту Свободи і вулиці Дорошенка
Львів, тролейбус  на площі Адама Міцкевича
Львів, тролейбус на площі Адама Міцкевича

 

 

 

Еклектична вілла на Коновальця

Прогулюючись вулицею Коновальця, не оминіть невеличку віллу, розташовану неподалік перехрестя із вулицею Залізняка.

DSC_0386

Цю віллу у 1901 році звела фірма знаного у Львові архітектора та підприємця Івана Левинського (1851-1919).

Вілла у 2007 (Вікіпедія)
Вілла у 2007 (Вікіпедія)

Над будинком височить шпильчаста вежа.

Вілла побудована у стилі історизму (у радянській літературі – еклектика) – архітектурному стилі, заснованому на змішуванні елементів раніше домінуючих архітектурних стилів. Історизм був поширеним наприкінці XIX століття.

DSC_0387

Адреса вілли – вулиця Коновальця, 71.

10 пісень львівських виконавців про Майдан та Небесну Сотню (відео)

10 пісень львівських виконавців про Майдан та Небесну Сотню

Практично в ці хвилини рівно рік тому на Майдан вийшли перші розгублені студенти, молодь, люди, котрі не хотіли більше жити в державі януковичів і азірових. Тоді вони ще не знали що їм робити і що саме вони роблять, тоді вони ще навіть гадки не мали, що не всі повернуться до хати і чим завершиться їх вихід на Майдан навіть в той день.

Швидко пролетів рік. Рік шаленого виру подій і змін. Рік перемог та смертей, рік надій та розчарувань, і рік нових, вистражданих серце, кров’ю та болем, пісень.

1. Небесна Сотня (“Пливе кача по Тисині”) – Піккардійська терція

«Пливе кача по Тисині…» — українська лемківська народна пісня. Широко відомою, у виконанні гурту «Піккардійська терція», ця пісня стала в 2014 році, підчас подій Європейської революції в Україні. Вперше вона прозвучала на Майдані Незалежності в січні, після смерті білоруса Михаїла Жизневського, який одним з перших загинув у боротьбі зі злочинною владою. Його друзі знали, що «Гей, пливе кача» є його улюбленою піснею і тому ввімкнути її підчас прощання з ним. Через сильне смислове і емоційне навантаження цієї пісні її продовжили співати в пам’ять за загиблими, трохи з часом вона стала неофіційним гімном який співали в пам’ять за загиблими активістами Євромайдану (Небесної сотні)Загиблі на Майдані. 21.02.2014. Пісня «Плине кача по тисині…».

http://youtu.be/GE9G_LWcviU

2. “Мамо, не плач”.

Слова написала львівська журналістка, Оксана Максимишин-Корабель. Пісня написана 21 лютого, у час піку трагічних подій на Майдані.

3. “Вітя, чао” – виконала Ольга Хуторянець, колишня студентка журфаку ЛНУ Франка.

Пісня, кліп-фейлетон, знятий групою тележурналістів і громадських активістів та присвячений українському президенту Віктору Януковичу. Кліп відразу став одним з хітів українського сектору YouTube: уже на 12 грудня 2013 року набрав понад 120 тисяч переглядів[1][2], а за перший тиждень з розміщення він став лідером серед пошукових запитів з України сервісу Google[3]. Станом на 10 березня 2014 року тільки в першій, найвідомішій, версії[4] кліп мав понад мільйон переглядів. Пісня стала одним з «гімнів Євромайдану»

Автор українського тексту: Ірина Земляна («Демократичний Альянс»)
Автор ідеї і режисер кліпу: Азад Сафаров,(журналіст 5-го каналу)
Оператор Іван Наконечний (5-й канал)
Перше виконання: Ольга Хуторянець (телеканал СТБ)

4. Пісня «Час дати відсіч» – гурт «Хочу ЩЕ!»

«Одна з останніх наших пісень – «Час дати відсіч» – стала дуже актуальною на Майдані. Написана вона півтори роки тому. Але її слова столи пророчими. Тому кліп ми відзняли на київському Майдані ще на початку грудня. Тоді ми ще не могли й подумати, що незабаром у нашій країні буде війна», – розповіла вокаліста гурту «Хочу ЩЕ!» Наталія.

5.  А я живий, матусенько, живий… – Софія Федина

Голос Львівського Євромайдану, Софія Федина  виконала цю пісню 25 лютого 2014 року.

Присвята усім борцям за волю України на Євромайдані
Співає Софія Федина. Слова – Лідія Яр, музика – Софія Федина, гітара – Степан Лесняк, звукозапис – Сергій Владарський (Львівська Хвиля), переклад – Орися Трач, відео – творча група ФРАНКО ТВ

6. Наталка Карпа – Реквієм за Небесною Сотнею

Наталка Карпа записала пісню-реквієм до 9-го Дня Пам’яті за героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя за краще майбутнє України. «Молоді хлопці, інтелектуальний мужній цвіт нації… Сльози в очах в ці дні за кожного з Вас… Як нам буде Вас бракувати… Ви боролись за вільну Україну, за справедливість і так шкода, що не зможете пожити в ній… Ви ті, кому я хочу вклонитися до землі… Ви — Герої, кожен, хто поклав життя і здоров’я — Герої, кожен, хто підтримував майдан, був на передовій, молився за перемогу — Герої!», — написала Наталка на своїй сторінці у Facebook.

7. «Небесну Сотню, Господи, прийми» – Павло Табаков

Прем’єра пісні на великій сцені відбулася на сороковини від дня загибелі Героїв України – під час концерту-реквієму у Чернівецькій філармонії.

Ідея створити пісню у підтримку Майдану виникла у Павла Табакова ще на початку Революції Гідності.

– Згодом події у Києві розгорталися настільки швидко і драматично, що моє натхнення застигло в очікуванні… – каже Павло Табаков. – А поштовхом до написання пісні «Небесну Сотню, Господи, прийми» став вірш мого доброго друга, буковинця Василя Фесюка. Коли почитав його поезію, у якій є, зокрема, такі рядки: «Я йду туди, де в нашу волю й честь, / Стріляють із злочинних перехресть», то музика з’явилася практично відразу. Це одна з тих пісень, які народжуються за 10 хвилин. Це – пісня-пам’ять, пісня-нагадування. Не маємо права ні на мить забувати про подвиг, який здійснили Герої Небесної Сотні. Бо тільки так зможемо вибороти для України краще майбутнє. А я вірю, що так і буде! Слава Україні! Героям слава!

8.  Точка зору – Віктор Морозов та Андрій Панчишин

Відомі львівські музиканти Віктор Морозов та Андрій Панчишин надихнулися Євромайданом і створили версію гімну України, як його сприймають Віктор Янукович і «регіонали».

9. Revolution Ukraine – виконав Artisto

Пісню “Revolution Ukraine” виконав львівський виконавець Ростислав Хитряк під псевдо Artisto Відеокліп створено під час Євромайдану – волевиявлення Великого українського народу! Любіть Україну!”Україно, вперед! Час настав!!!”

10. Пам’яті Небесної Сотні – ROCKOKO

Презентація кліпу “Пам’яті Небесної Сотні” відбулась у Львові в Копальні кави 5 квітня 2014 року під час повноформатного концерту гурту ROCKOKO.

Львів у червні-липні 1941 року

Львів у червні-липні 1941 року.

18 фото з Федерального архіву (Bundesarchiv)

Революція гідності у Львові – старт дали студенти

Коли рік тому, 22 листопада, вранці, під Львівською ОДА почали збиратися студенти, аби висловити протест проти призупинення підготовки до підписання угоди про асоціацію з ЄС, багато-хто згадав, що саме цього дня у 2004 розпочалася Помаранчева революція. Цей збіг тоді веселив та обнадіював. Студентство готувалося до “свого” Майдану і безстрокового ненасильницького спротиву.

Серед наставників молоді був викладач Українського католицького університету Богдан Сольчаник. Він привів студентів під стіни облдержадміністрації, як робив це у 2004, він очолив двотисячну колону, яка від Львівської ОДА рушила до Франкового університету, він розумів, що зміни мають настати. Пізніше він скаже братові Степану, що для того, щоб щось змінилося в країні, має пролитися кров.

solchanyk

Богдана Сольчаника вб’є снайпер вранці 20 лютого 2014 на київському Майдані.

І сьогодні, у річницю революції гідності, ми не маємо права ні на хвилину забути про людей, які ціною власного життя зрушили суспільні зміни.

***

Снимок

Із цього повідомлення Мустафи Найєма торік розпочалася революція гідності. Оперативно зреагувавши, львівські студенти створили у Facebook оповіщення про ранкову акцію протесту проти зриву євроінтеграції. Свою участь у події підтвердили півсотні людей.

На ранок 22 листопада “півсотні” стали двома тисячами. Від Львівської ОДА студентська колона рушила під стіни ЛНУ ім. Івана Франка, професорсько-викладацький склад якого постійно був поруч зі студентами.

_DSC4588 _DSC4586 _DSC4580 _DSC4579 _DSC4577 _DSC4572 _DSC4558 _DSC4542 _DSC4440

Дорогою до колони приєднувалися перехожі. Скандували “Долучай до Європи друзів”, “Студенти за Європу!” “Єс – ЄС!”, “Приєднуйтесь до нас!”, “Революція!”, “Не хочемо у Росію”.

Студенти продовжили акцію протесту на площі перед пам’ятником Каменяреві, вигукуючи проєвропейські гасла та співаючи пісень.

Екс-ректор ЛНУ, професор Іван Вакарчук закликав студентів їхати до Києва на акцію протесту та продовжувати протести у Львові.

Відтак, молодь розійшлася, щоб згуртувати людей до вечірнього мітингу. Десять тисяч львів’ян з прапорами України та Євросоюзу, без політичної символіки, зібралися ввечері під пам’ятником Шевченку. Гімн України співала вся площа.

Майдан оголосили безстроковим і попросили людей залишитися і вночі.

Так у Львові розпочалася революція гідності.

Пам’ятаймо. А нагадуванням нехай стане куб із бруківкою із київського Майдану, що його встановили у сквері біля облдержадміністрації – там, де все почалося.

IMG_0763 IMG_0776

 

Фото Анатолія Татарського та Юрка Морикваса.

Львівський автобусний завод – історія успіху чи поразки?

Раднарком СРСР ухвалив створити автоскладальний завод у Львові в квітні 1945-го. Перші машини зійшли з конвеєра в 1951- ому: 20 електромобілів НАМИ-750 для розвезення пошти.

Досвід виявився невдалим: наступні п’ять років завод виробляв лише причепи та автокрани.

Львів 1949 рік . ЛАЗ (Львівський автобусний завод). Одна з перших моделей причепів,що виробляв завод.
Львів 1949 рік . ЛАЗ (Львівський автобусний завод). Одна з перших моделей причепів,що виробляв завод.
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод). Автокрани ,що виробляв завод.
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод). Автокрани ,що виробляв завод.

Ідея випускати автобуси належить главі конструкторського бюро Віктору Осепчугову. Взявши за основу німецький Mercedes-Benz O 321 H, завод зібрав в 1959 році перший дослідний автобус ЛАЗ-695 «Львів». Його різні модифікації і стали візитною карткою підприємства.

Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод). У лютому 1956 року, був побудований перший автобус ЛАЗ, і названий ЛАЗ 695
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод). У лютому 1956 року, був побудований перший автобус ЛАЗ, і названий ЛАЗ 695
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод).
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод).
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод).
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод).
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод).
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод).

Пік виробництва було досягнуто в 1988 році, коли ЛАЗ випустив 14 646 автобусів. Перехід до ринку боляче вдарила по заводу: у 1999-му було виготовлено тільки 234 автобуса. У 2001 році контрольний пакет ЛАЗу придбав росіянин Ігор Чуркін.

Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод).
Львів 1950-ті роки. ЛАЗ (Львівський автобусний завод).

Сьогодні ЛАЗ не входить навіть до першої п’ятірки українських виробників автобусів. Втім, «радянського періоду» вистачило, щоб у 2008-му після складання 365-тисячної машини ЛАЗ потрапив до Книги рекордів Гіннесса як підприємство, що випустило найбільше автобусів у світі.

Фото з державного кінофотофоноархіву України ім.Г.С.Пшеничного.

Народний дім на Театральній, де творилась українська історія

Ідея створення на пожертвування українського населення східної Галичини Народного Дому, який служив би піднесенню духовної культури, належала громадському діячеві, священику, членові Головної Руської Ради Леву Трещаківському, яку він озвучив на засіданні Ради 15 червня 1848 року.

Народний дім, 1860
Народний дім, 1860
Народний дім, кін. ХІХ ст.
Народний дім, кін. ХІХ ст.
1908-1912
1908-1912
Початок ХХ ст.
Початок ХХ ст.

Народний дім на вулиці Театральній зводили у 1851-1864 роках за проектом архітекторів Вільгельма Шмідта та Сильвестра Гавришкевича (за його проектом перебудована з Тринітарського костелу Преображенська церква).

Дім постав на згарищі львівського університету (до речі, у цьому закладі вчилися члени “Руської трійці” Яків Головацький і Маркіян Шашкевич). Під час революційних подій 2 листопада 1848 року пожежа знищила будинок університету та цінну університетську бібліотеку, що знаходилась у колишньому Тринітарському костелі.

При Народному домі діяла Перша українська академічна гімназія (у 1867-1906 роках), потім – її філія. Тут розміщувалась бібліотека Народного дому.

29 березня 1864 року тут відбулася вистава першого українського професійного театру “Руська бесіда” – “Маруся” за повстю Г. Квітки-Основ’яненка. З перервами театр виступав до 1876 року.

На початку ХХ століття у будинку розташувалися товариства “Руська рада”, “Товариство руських дам”, “Академический кружок”.

1 листопада 1918 року тут було проголошено Західноукраїнську народну республіку.

collage1

collage2 collage3

Реконструкцію інтер’єру Народного дому у 1928 році здійснив архітектор Олександр Каплонський, а через два роки за проектом архітектора Адама Опольського бальні зали реконструювали у міський театр “Розмаїтості”.

За польських часів у будинку були Українська книгарня та книжковий антикваріат, за радянських часів, у 1939 році, його перетворили на Будинок Червоної Армії. Від 1 вересня 1944 року тут – Окружний будинок офіцерів Львівського військового округу.

Окрім нього, тепер тут розміщені кінотеатр, кілька закладів громадського харчування та танцювальні студії.

narodnyj_dim

Адреса – вулиця Театральна, 22.

Незвичний висотний Львів від COLORFUL TRAVEL

Львів висотний із незвичних ракурсів. Зйомка велася із гелікоптера Мі-8 у 2011 році.

Фото з блогу COLORFUL TRAVEL Володимира Врублевського:

 

Популярні статті: