Яскраву та непередбачувану соціальну комедію “Циліндр” за однойменним твором видатного італійського драматурга й актора Едуардо де Філіппо презентує цими вихідними художній керівник Львівського національного академічного театру ім. Марії Заньковецької Федір Стригун.
Едуардо де Філіппо та Федір Стригун
На сцені – Неаполь 50-х років минулого століття – епоха складна для італійців, та тема вистави співзвучна сучасним українським реаліям. Двом подружжям загрожує виселення із квартири – заборгували орендодавцям. Щоб повернути борг, вони стають спільниками та зважуються на відчайдушну авантюру. Ризикована гра спричиняє несподіваний фінал і викриває споживацьку, приземлену сутність героїв, які заради грошей знехтували елементарними моральними принципами.
Герої, розуміючи, що чинять неправильно, таки обирають матеріальні, а не духовні цінності. Перед перспективою легкого збагачення вони просто неспроможні зробити етичний вибір. Свою ницість один із героїв, Агостіно (блискуче втілений народним артистом України Янушем Юхницьким), прикриває… циліндром. Вірить ж бо, що неосвічені містяни людину у циліндрі вважають шляхетною, отже, чесною. Відтак, циліндр для героїв мав би стати маскою, за якою насправді – порожня людська сутність.
Маски будуть зняті – дотепно, несподівано та вчасно.
Федір Стригун зібрав на сцені видатних заньківчан: Януша Юхницького, Степана Глову, Таїсію Литвиненко, Альбіну Сотникову, Олександра Норчука.
Прем’єра “Циліндру” – 6 грудня. І її не можна пропустити.
Про Болеслава Пелчинського відомо мало – мешкав на вулиці Гіпсовій, працював на заводі, разом із родиною був вивезений зі Львова 29 червня 1940 року.
Його син, Володимир Пелчинський, поділився з архівом фотографій центру “Карта” (Archiwum Fotografii Ośrodka KARTA) родинним фотоархівом. 28 фотографій із нього зняті у Львові у 1939-1940 роках.
1940. Болеслав Пелчинський біля автомобіля1940. Родина Пелчинських в авто24.12.1939, Святвечір19401940. Околиці Львова, дорога до Брюхович1940. Околиці Львова, дорога до Брюхович1940. Околиці Львова, дорога до Брюхович1940. Волейбольний матч.1940. Волейбольний матч.1940. У саду будинку на вул. Гіпсовій, де до дня вивезення, 29.06.1940 року, жила родина Пелчинських1940. У саду будинку на вул. Гіпсовій1940. У саду будинку на вул. Гіпсовій1940. У саду будинку на вул. Гіпсовій1940. На подвір’ї будинку на вул. Гіпсовій1940194019401940194019401939. Автотракторний ремонтний завод (довоєнна фабрика комбайнів)1939. Автотракторний ремонтний завод (довоєнна фабрика комбайнів)1939. Автотракторний ремонтний завод (довоєнна фабрика комбайнів)1939. Автотракторний ремонтний завод (довоєнна фабрика комбайнів)1939. Автотракторний ремонтний завод (довоєнна фабрика комбайнів)1940. Околиці Львова, дорога до Самбора1939. Пам’ятник Сталінській конституції1940. Вежі костелу Св. Ельжбети
Монастир Святої Бригіди у Львові був споруджений у 1614 році з дозволу Львівського архієпископа і за кошти благодійниць Анни Фастковської й Анни Порадовської. У ньому розташовувався конвікт для дівчат зі шляхетських родин.
Монастир закрили у 1782 році. На той час там жили 30 черниць. Австрійська влада, що прийшла замість польської адміністрації, почала облаштовувати тюрми у конфіскованих монастирях Львова. Так жіночий монастир перетворили на чоловічу в’язницю “Бригідки” (від 1785 року). Тут досі відбувають покарання ув’язнені, відтак, це найстаріша чинна в’язниця Львова.
1860-18701863
В’язницю перебудували у стилі ампір у 1840-х роках. У 1875 році тут перебували 1468 в’язнів. Майже 200 з них відбували покарання за вбивство. У 1902 році у тюрмі відбувся бунт в’язнів, які вимагали пом’якшення режиму утримання. Адміністрація лібералізувала тюремний режим, тому у кримінальному світі в’язниця отримала назву “Америка“.
1934
У 1918-1939 роках, під час перебування західноукраїнських земель у складі Польщі, тюрма була однією із найбільших у краї. У її дворі виконували смертні вироки.
З початком Другої світової війни Львів окупували радянські війська. Встановлена у вересні 1939 року радянська влада далі використовувала “Бригідки” під тюремне приміщення. Офіційно в’язниця отримала назву “Тюрма № 4“.
19411941
Наприкінці червня 1941 року під час відступу з міста більшовики масово розстрілювали в’язнів у львівських тюрмах і підпалили в’язницю.
Червень 1941
Станом на 10 червня 1941 року у в’язниці №4 знаходилось 706 “в’язнів”. В опублікованому списку розстріляних 24-28 червня 1941 року – 324 особи.
У свідченнях від 5 липня 1941 року йдеться: “У тюрмі „Бриґідки“ при вул. Казимирівській кількість трупів невідома. Тільки на подвір’ї земля свіжо зрушена на великому просторі, де теж, мабуть, лежать маси трупів“.
1941Липень 1941
Згадує письменник, діяч ОУН Богдан Казанівський:
“У травнi 1941 р. мене перевели до в’язницi „Бригiдки“ у Львовi. Тут було бiля 13 тисяч в’язнiв. З початком бомбувань 22 червня 1941 р. у коридорах замiсть одного стражника поставили 5. Цього ж дня почали викликати з камер в’язнiв, заводили до пивниць, звідки лунали пострiли. Вiкна моєї камери були бiля входу до пивниць. Весь день i нiч там тривали розстрiли. Вночi на понедiлок сторожа покинула в’язницю. Ми почали виламувати дверi, декому вдалося вибратися на подвiр’я. Таких на ранок у вiвторок набралося до 100. З вiкна камери я бачив, як сторожа НКВД увiйшла головним в’язничним входом на подвiр’я i розстрiляла бiльшiсть з них, а решту повернула до камер. У середу на розстрiл викликали i мене. Сказав, що на таке прiзвище у камерi нiкого немає. Коли ж прийшли вдруге, сказав, що того чоловiка викликали попереднього дня, а мої документи забрав якийсь енкаведист. Так я врятувався до суботи. Зi 100 в’язнiв у камерi залишилося 12.
Запам’ятався такий факт. У в’язницi утримували родину з батька, матерi i двох дiтей. Коли їх викликали на розстрiл, мати благала хоч дiтей помилувати, але були розстрiлянi всi.
Коли у пивницi не залишилося мiсця для трупiв, на подвiр’ї викопали яму десь метрiв 10х15. В’язнiв ставили для розстрiлу по краях, i вони самi падали додолу. Увесь цей час нам не давали жодної їжi. Багато людей збожеволiло. У суботу почулися вибухи артилерiї, обслуга залишила в’язницю. За короткий час з’явилися озброєнi короткою зброєю люди, якi виявилися українськими нацiоналiстами, i звiльнили уцiлiлих в’язнiв. Коли я виходив, то хотiв заглянути до забитого дошками вiконця пивницi, але український охоронець порадив не робити цього, бо там повно трупiв. Проходячи по свiжонасипанiй на подвiр’ї землi, вiдчув, що пiд нею людськi тiла. Стiни на подвiр’ї мали скрiзь слiди кровi”.
http://youtu.be/8SrcxiTPLV0
На Янівському цвинтарі біля поля № 55 є братська могила – невідомих жертв тюрми “Бригідки”.
Під час німецької окупації у 1941–1944 роках будівля пустувала. Її відремонтували з приходом “других совітів”. У повоєнний час у “Бригідках” виконували смертні вироки. Засуджених розстрілювали у підвалі пострілом у потилицю з малокаліберної гвинтівки. Розстріляних таємно ховали за містом. Наприкінці 1980-х розстріли припинили, а вхід до “розстрільного підвалу” замурували.
Львів відвідували багато відомих гостей. Чи не найбільш важливими для правлячої верхівки Другої Речі Посполитої та й самого міста був візит маршала Франції Фердинанда Фоша, що став відомим після того, як у його штабному вагоні у Комп’єнському лісі було підписане перемир’я, яким, фактично, завершилась Перша світова війна.
Фердинанд Фош
На приїзд гостя очікували у перших днях травня 1923 року. Влада Польської республіки та уряд міста вжив безпрецедентних заходів безпеки.
План перебування маршала Франції і Другої Речі Посполитої Фердинанта Фоша у Львові
24 квітня 1923 року на столі Львівського воєводи лежала таємна інструкція, затверджена прем’єр-міністром і міністром внутрішніх справ Польщі Владиславом Сікорським. В ній зазначалось, що для забезпечення охорони маршала Фоша створювалась «бригада» на чолі з надкомісаром Йозефом Пяткевічем і заступником Станіславом Карасем.
Бригада поділялась на три окремі відділи. Два з них мали супроводжувати маршала, третій виїжджав на місце перед тим, як туди мав прибути Фердинанд Фош. Також поліцейські службовці розсіювались серед натовпу, щоб і там контролювати ситуацію.
В інструкції докладно розписано графік перебування маршала у Львові.
08:55 – прибуття на вокзал. Перон № 1. Маршала зустрічає Львівський воєвода і генерал Армії Станіслав Галлер. Присутні також корпус кадетів і військовий оркестр
09:50-10:10 – коротка служба у Катедрі10:20 – прибуття у воєводський палац на вул. Чарнецького (тепер – Винниченка)
11:00 – на Високому замку. Розповідь генерала Галлера про оборону Львова в українсько-польській війні13:00 – сніданок у казино на вулиці Фредра. 14:30 – повернення у воєводський палац.
19:00-19:25 – відвідини Львівського університету
19:30 – прибуття до міської ратуші. Обід. 21:30 – повернення до воєводського палацу. 23:30 – відбуття з Головного вокзалу.
У 1930 році на честь Фердинанда Фоша вулицю Дояздову перейменовано на Алею Фоша. Тепер це вулиця Чернівецька.
Трамвай на Алеї Фоша, 1931-1939
Джерела: Центр міської історії, Державний архів Львівської області.
Добірку зі старих фотографій Львова, знятих з висоти, підготував сайт Zommersteinhof. На них – Залізничний вокзал, Церква Ольги та Єлизавети, Високий Замок, проспект Свободи…
«Атляс» – найпопулярніша кнайпа Львова наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Розташовувалася вона на площі Ринок, 45.
Назвав кав’ярню так на свою честь власник – єврей, відомий виробник горілки, винахідник настоянок «сметанківки» та «атлясівки» М. Л. Атлясс (M. L. Atlass).
З роками кнайпа перейшла у власність до зятя Атлясса Едуарда (Едзя) Тарлерського. Саме він спричинився до виникнення знаменитого львівського вислову «зайти до пана Едзя». Тарлерський дозволяв усім за символічну плату заходити до туалету «Атлясу». Охочих було багато, бо у ті часи на площі Ринок був базар. Відтоді, як хтось хотів піти до туалету, казав, що «йде до пана Едзя».
Кав’ярня працювала цілодобово. Найстійкіші її завсідники навіть влаштовували 70-годинні марафони – пили та їли без перерви, адже саме «Атляс» славився на весь Львів найсмачнішою кухнею та добірними напоями, переважно власного виробництва. Найпопулярнішою із горілок тут була «Немувка», названа так на честь львівського поета Генріха Збежовського – Нема.
В «Атлясі» було кілька залів: «Білий», «Зелений», «Сірий», «Мистецький». Та, мабуть, найоригінальнішим був «Бочковий» – він славився діжками, на яких сиділи відвідувачі, та кухлями, прикутими ланцюгами. Була у кав’ярні і маленька кімната, до якої доступ мала тільки обрана артистична богема Львова.
Стіни кнайпи прикрашали не тільки картини майстрів, а й карикатури та вірші відвідувачів. Хто хотів залишити запис на згадку про відвідини «Атлясу» більш традиційним способом, міг це зробити у спеціальній книзі. «Є два способи пити горілку – один з закускою, інший – без», – написав відомий польський актор Стефан Ярач. А знаний у Європі співак Ян Кепура зізнався: «Хоч ніколи не п’ю – тут завжди п’яний Львовом».
У 20-30-х роках минулого століття «Атляс» притягував абсолютно різні верстви населення: артистів, літераторів, генералів, професорів, студентів. Хто не міг дозволити собі повноцінний обід (а кнайпа була недешевою), задовольнявся тарілкою супу, але «Атлясу» не зраджував.
Для завсідників у кав’ярні були не тільки смачна їжа, затишна атмосфера, добірне товариство, а й жартівливі правила:
тарілки, склянки та стільці не можна використовувати, як аргументи до своїх політичних і релігійних переконань
гості не можуть забирати додому ножі та виделки, а якщо й братимуть, то не більше однієї пари на місяць
не можна пити менше одного малого пива та більше 49 великих
певна кількість випитого дозволяє вимагати від господаря безкоштовної доставки гостя додому
якщо гість перебуває у закладі протягом години, фірма відповідає за його зуби, капелюх, портфель, паличку, і, якщо це можливо, за коханку
знервований гість має право побити господаря (у межах легкого тілесного пошкодження), при цьому господар не має права на захист чи реванш
у випадку поганого обслуговування прохання до гостей бути терпеливими, чекати, їсти, пити, залишити кафе без скандалу та оплати
усім клієнтам, які харчуються у закладі, рекомендується записатися до товариства «Хороша смерть» і застрахуватися.
В історії міжвоєнного Львова значну роль, як і у попередні роки, відігравала єврейська громада. Положення, що регулювало її діяльність, діяло ще з часів Австро-Угорської імперії.
Громаду очолював комісар, якого призначала влада. При ньому діяла віросповідальна Рада. Пізніше її замінили правлінням громади та радою, яку вибирали вже всі члени громади, що досягнули 25-річного віку, окрім жінок.
Протягом міжвоєнного періоду вибори у єврейській громаді відбулись тричі: у 1924, 1928 і 1937 pоках.
До Вашої уваги єврейські агітаційні листівки (плакати) із фондів Державного архіву Львівської області.
До Другої світової війни у Львові було понад 100 синагог і молитовних будинків. Більшість з них знищили нацисти під час німецької окупації міста у 1941-1944 роках.
Тепер у Львові – тільки одна чинна синагога – “Цорі Ґілод” на вул. Братів Міхновських, 4.
Передміська синагога
Передміська синагога у Краківському передмісті була оборонною спорудою. 10 липня 1624 року Зиґмунт III надав дозвіл на її будівництво. У 1632 роцізбудували основну брилу з чоловічим молитовним залом.
Синагогу постійно добудовували та реконструювали, тому її вигляд змінювався.
Культову споруду підірвали нацисти восени 1941 року. Її руїни розібрали наприкінці 40-х років ХХ ст.
Адреса: вулиця Сянська, 16.
1910-191419211900-1939
Велика міська синагога
Велику міську синагогу збудували у 1801 році у стилі класицизм на місці готичної 1555 року. Збереглися входи у синагогу – дві півциркульні арки, крізь які можна потрапити з вулиць Староєврейської та Бр. Рогатинців на площу Арсенальну, де й знаходилася культова споруда.
У 1320 році на місці, де тепер площа Арсенальна, звели найдавнішу міську синагогу – дерев’яну. Вона згоріла у 1527 році. У 1555 замість старої звели нову, готичну. Синагогу у класицистичному стилі будували 4 роки – від 1797 до 1801.
Велику міську синагогу знищили нацисти у 1943 році.
Синагогу збудували у 1582–1595 роках у ренесансному стилі за проектом архітектора Павла Щасливого (Paweł Szczęśliwy). Кошти на її спорудження дали львівські міщани-юдеї Нахмановичі (ben Nachman).
Справжня назва синагоги – “Турей Загав” (“Золоті рядки”), а “Турей Ройзел” – “Золотою Розою” її називали через доньку Іцака Нахмановича. За легендою, саме Роза, погодившись стати дружиною короля, допомогла єврейській громаді отримати дозвіл на будівництво синагоги – і покінчила з собою.
У серпні 1941 року синагогу розграбували, а 1943 року її разом із Великою міською синагогою підірвали нацисти.
Адреса: вулиця Федорова, 27.
Картина А. Каменобродського Львівський історичний музей (поч. ХХ ст.)Акварель Рудольфа Бернта (1890)Рисунок Францішека Ковалишина (1904)Гравюра Юзефи Кротохвіли-Видимської (1935)191219151919 (зліва), 1935 (справа)1941. Фото Я. Вітвіцького1941. Фото Я. Вітвіцького
Синагога Хасидим Шуль
Хасидим Шуль — перша відома хасидська синагога Львова. Розташовувалася на розі теперішніх вулиць Лазневої та Сянської.
Дерев’яну синагогу звели у 1791 році для передміської юдейської громади. У другій половині XIX ст. замість неї з’явилася кам’яна будівля.
У листопаді 1918 року, коли Львів зайняли польські війська, у синагозі було вчинено погром. 1919 року її реконструйовано.
1941 року знищена нацистами.
Адреса: ріг вулиць Сянської та Лазневої.
Фото після погрому 1918 року
Темпль
Львівська поступова (прогресивна) синагога – темпль (храм) – стала першою синагогою реформованого типу в Галичині.
Її зводили у 1843–1846 роках під керівництвом архітектора Йогана Зальцмана. Зразком послужила міська синагога Відня.
Відкрили цю культову споруду, зведену у класицистичному стилі, 18 вересня 1846 року. Її кілька разів реконструювали. А влітку 1941 (за іншими даними, 1942) німці знищили темпль.
Адреса: площа Старий Ринок.
1861186218631938
Синагога “Борах” або “Зіхрон Йосеф”
Реконструкція південного фасаду синагоги. Рисунок Й. Гельстона
Будівництво невеликої синагоги розпочалося у 1897 році єврейською громадою “Зіхрон Йосеф”. Проект виготовив архітектор Анджей Ґоломб (Andrzej Gołąb).
Зводили культову споруду у подвір’ї на вул. Заводській, 3. Громада обійшла постанову маґістрату 1890 року, згідно з якою для будівництва нових синагог у Львові мав бути дозвіл міської громади. Тому у “Зіхрон Йосеф” були проблеми із дозволом на використання збудованої синагоги.
Знищена нацистами. На зруйнованих стінах можна роздивитися традиційні гебрейські написи.
Адреса: вулиця Заводська, 3.
Староцвинтарна синагога (“Бейс-ойлом шул”)
Староцвинтарна синагога – одна із найдавніших синагог єврейської дільниці Краківського передмістя Львова.
Вона є на карті Львова 1766 року. Знаходилась біля Старого єврейського кладовища.
Коли кладовище у 1855 році закрили для поховань, синагога продовжувала діяти. У ній переважно молились мешканці Дому перестарілих, відвідувачі Старого кладовища і хворі з Єврейського шпиталю.
“Бейс-ойлом шул” була одним із центрів благодійної діяльності єврейської громади.
Трамвайний маршрут № 9, що курсує з вокзалу, по вулиці Київській і далі поміж знаменитих львівських вілл, є мабуть найкращим лекторієм для вивчення історії містобудування. Його колія проходить біля будинку № 21 по вул. Київській (колишня на Байках) збудованому у 1924 році.
Власницею була Хелена Глянцер. Перші плани затвердженні 23 вересня 1923 року. Згодом їх дещо змінили, додавши ще один поверх.
Плани будинку №21 на вул. Київській у ЛьвовіПлани будинку №21 на вул. Київській у Львові
Але мало хто знає, що дана частина вулиці київської на перетині з вулицею Єфремова мали мати зовсім інший вигляд, аніж тепер. У 1912 році кількома ділянками (парцелями), на яких тепер знаходяться будинки по вул. Київській 19, 21, 23, 25, 27 а по вул. Єфремова № 22 володів Тадеуш Таданер.
Будинок на розі вулиць Київської та Єфремова
Тут він мав намір збудувати три будинки. Один на розі вулиць Київської та Єфремова (тоді відповідно На Байках і Мурарської) інші по обидві сторони.
А так виглядала ця ділянка на ситуаційному плані у 70-х роках ХХ ст.
Та цим планам не судилось буди зреалізованими. Чи то економічна криза, чи то війна, так чи інакше теперішній вигляд ця частина вулиці Київської одержала на десятиліття пізніше.
Так мала виглядати ділянка у розплануванні початку ХХ століття
У 1980 році Міністерство зв’язку СРСР видало комплект із 10 листівок “Львів”. Тоді їх вартість була 52 коп.
Фото Г. Буланова, В. Іванова, А. Рязанцева.
Обкладинка наборуОбкладинка наборуПам’ятник Іванові Франку на Личаківському кладовищіДержавний академічний театр опери та балету імені Івана Франка (тепер – Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької)Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)Проспект Тараса ШевченкаПлоща імені Адама МіцкевичаПлоща Возз’єднання (тепер Соборна)Львівський університет ім. Івана ФранкаЦиркПагорб СлавиМонумент Бойової Слави Радянських Збройних Сил
Дім №32 на площі Ринок у Львові з’явився у 1912 році. За проектом львівського архітектора Міхала Лужецького (Lużecki) його у стилі модерн з елементами історизму звела фірма Едмунда Жиховича (Źychowicz).
Попередня кам’яниця на цьому місці була збудована у 1801 році. Чотириповерховий будинок неодноразово змінював власників, аж поки приблизно у 1895 році його не придбав ювелір і годинникар Абрагам Ціппер (Zipper). Він влаштував тут портал з вітринами за проектом Зигмунта Кендзєрського (Kędzierski), збільшений аналог якого пізніше оздобив фасад нової будівлі.
1910-1911
Архітектурний проект нового торгового дому Ціппера виконаний у 1911 році, а додатковий проект затверджено 5 серпня 1912 року.
1914
До 1939 року тут був фірмовий магазин ювелірних виробів і годинників “А. Г. Ціппер“. У міжвоєнний період торговий дім отримав назву “Траст” (“Trust”). Після війни він продовжував функціонувати, як універмаг.
1965-1970
Від 2010 року будинок у риштуванні – ведуться ремонтно-реставраційні роботи. І реставрація ось-ось закінчиться:
У ПрАТ “Львівський універмаг “на Ринку” обіцяють, що будинок стане модерним об’єктом, орієнтованим на туристів. Згідно з паспортом об’єкту, реставрація здійснюється під ресторан-пивоварню.
Над відносинами геніального поета Івана Франка з жінками роздумує у п’єсі “Таїна буття” український драматург Тетяна Іващенко.
П’єсу як спробу документальної драми авторка написала у 1998 році. Відтоді її поставили п’ять театрів:
1999 – Театр на Подолі. Київ.
2005 – Львівський обласний музично-драматичний театр ім. Юрія Дрогобича. Дрогобич.
2005 – “…Мені являлась любов”. Луганський академічний український музично-драматичний театр.
2014 – “Мені являлася любов…”. Коломийський академічний обласний український драматичний театр ім. І. Озаркевича.
2014 – Перший український театр для дітей та юнацтва, Львів.
Емоційно насичену, повну жіночих переживань і вагань виставу поставив творчий колектив Першого українського театру для дітей та юнацтва та режисер-постановник Володимир Борисюк.
На сцені – складна та напружена історія подружніх стосунків Ольги Хоружинської та Івана Франка. Ольга прагнула кохання, Іван бачив у ній лише подругу, але палко кохав інших жінок. Вони відігравали у житті Франка колосальну роль, а, відтак, мали значний вплив на його творчість. Поет писав для них вірші, присвячував збірки, чим завдавав болю дружині. Їй, матері чотирьох його дітей, він присвятить всього-на-всього один вірш:
Спасибі тобі, моє сонечко, За промінчик твій — щире словечко! Як промінчика не здобуть притьмом, Слова щирого не купить сріблом.
В сльоту зимнюю, в днину млистую Я дорогою йду тернистою; Кого я любив, ті забулися, А з ким я дружив — відвернулися.
Відвернулися та й цураються, З труду мойого посміхаються, В порох топчуть те, що мені святе, — А недоля й тьма все росте й росте.
Важко дерево з корнем вирвати, Друга давнього з серця вигнати. Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою, Де брехня сичить вкруг гадюкою.
Та як радісно серед трудного Шляху темного і безлюдного Вгледіть — світиться десь оконечко!.. Так у горі нам — щире словечко.
То ж за дар малий, а безцінний твій, Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій, За той усміх твій не вдослід журбі Спасибі тобі! Спасибі тобі!
(27 січня 1887)
Про біль, пережитий подружжям, Ольга напише: “Навіщо нам усім, жиючим на землі, Господом призначено страждати? Мабуть, наші страждання і є найбільшою таїною буття?”.
Унікальний для України, ба навіть для світу, музей модерної скульптури Михайла Дзиндри сховався серед мальовничих лісів смт. Брюховичі.
Місцина віддалена від Львова, і, мабуть, саме тому тут не часто зустрінеш екскурсійні групи. А дарма. Багатющий спадок Михайла Дзиндри (1921-2006) заслуговує на увагу, дослідження та невичерпний потік шанувальників. А наразі музей, хоч діє уже 9 років, залишається невідомим для поціновувачів мистецтва.
Михайло Дзиндра, фундатор музею, автор 808 робіт, представлених у ньому, народився у с. Демня біля Львова. Вчився у Львівській художньо-промисловій школі, а у 1944 році емігрував у Чехословаччину, потім – у Західну Німеччину і, врешті-решт, у США.
У 1991 році, разом із проголошенням незалежності, скульптор, “відчуваючи свій борг перед Україною”, повернувся на рідну землю. Вирішив подякувати їй і подарувати найцінніше – свою унікальну творчість – неповторний світ абстрактної пластики. За власні кошти – 500 тисяч гривень – спорудив музей площею 1409 м², а за 28 тисяч доларів перевіз із США вісім сотень (!) своїх скульптурних витворів.
Музей Дзиндра передав державі, і тепер це відділ Львівської картинної галереї.
Адреса музею: Львівська область, смт. Брюховичі, вул. Музейна, 16.
Комплект із 18 листівок “Львів” видало московське видавництво “Плакат” у 1989 році накладом 184 000 екземплярів.
Всі фото – Е. Гаврилова.
Обкладинка наборуАвтовокзалГотель “Дністер”Площа Адама МіцкевичаКаплиця БоїмівГоловний корпус Львівського державного університету ім. Івана Франка (тепер – ЛНУ)Ансамбль Бернардинського монастиряФіліал Центрального музею В. І. Леніна ( тепер – Національний музей у Львові ім. А.Шептицького)Площа РинокПроспект В. І. Леніна (тепер проспект Свободи)Комплекс колишніх оборонних спорудПам’ятник Іванові ФедоровуПлоща Возз’єднання (тепер Соборна)Площа Возз’єднання (тепер Соборна). Ансамбль Бернардинського монастиряСередньовічна частина містаПагорб СлавиПам’ятник В. І. ЛенінуГоловний залізничний вокзалЖитловий мікрорайон “Сихів”
Зазвичай коли ми говоримо про українські міста, то найчастіше згадуємо нашу столицю Київ або ж іншу культурну столицю – Львів…Це затишне та сповнене легенд місто завжди приваблювало туристів своєю європейською атмосферою, цікавою історією та особливим своєрідним шармом. Львів пережив багато епох та побував «під різноманітними правліннями», котрі й сформували сьогоденний образ міста. Про центральні частини міста відомо вже багато: яскрава пл.Ринок, Оперний театр, музеї, Домініканський Собор та навіть Личаківське кладовище.
Проте хотілось би приділити увагу не менш цікавим та важливим об’єктам міста і розповісти про них детальніше, а саме парк «Цитадель» на Калічій горі, як його сьогодні охрестили.
Львівська Цитадель — фортифікаційна споруда у Галицькому районі Львова. Цитадель збудована протягом 1852—54 рр., і складається (згідно першочергового плану) з чотирьох круглих башт і V-подібного будинку казарм. Всі круглі башти були гарматними й зводились за системою, запропонованою австрійським генералом Максиміліаном-Йосифом д’Есте (такі будівлі замінили традиційні бастіони й отримали назву башт Максиміліана).
Ходять чутки, що сам Франц Йосиф – великий цісар Австро-Угорщини доклав свою імператорську руку до будівництва комплексу.
«…Впродовж свого правління цісар Франц Йосиф І неодноразово відвідував столицю Галичини і тим самим намагався засвідчити зв’язок провінції з Імперією. Вперше цісар побував у Львові 16 жовтня 1851 р., а згодом – у червні 1855р. Наступний візит Франца Йосифа І до Львова відбувся 11 вересня 1880 р.» Джерело
Представники величної Династії Габсбургів ще до появи Цитаделі проживали зовсім поруч на теперішній вулиці Коперніка.
«…Тут у 1839 році жив ерцгерцог Франц Карл Йосип Габсбург (1802–1878), батько майбутнього австрійського імператора Франца Йосифа I»
Під час Першої Світової війни австрійці вирішили не боронити Львова й здали його без бою російському війську. У 1914-1915 рр. у Цитаделі розміщувався російський гарнізон.
Під час україно-польської війни у перших числах листопада 1918 року Цитадель зайняв український гарнізон. Для захоплення Цитаделі поляки організували спеціальну бойову групу «Цитадель». Основний наступ поляків був спрямований на південну башту. Після кількатижневих боїв, у ніч з 20 на 21 листопада ця башта була взята. З тих пір і стоїть вона напівзруйнованою. Біля її мурів періодично проводять історичні реконструкції польської атаки на Цитадель.
Під час Другої світової війни (1941-1944 рр.) на території Цитаделі німці розмістили в’язницю для військовополонених (Stalag-328 «Tsutadell»). Одночасно з цим тут базувались й солдати і були військові казарми. Протягом всієї довгої історії Цитаделі цей страшний епізод з часів війни налічує три роки. Після децентралізації табору на більшості території залишились лише військові казарми.
У повоєнні часи в Цитаделі розмістили частини Прикордонного військового округу. В одній з башт зробили склад хімічної зброї. Пізніше військових «виселили» з Цитаделі. Тут розташувались склади виробничого об’єднання «Електрон». Але в період незалежності «Електрон» вже не мав що тут зберігати, тому башти й казарми залишили.
За часів Радянського Союзу спостерігалась відсутність належної організації та контролю за призначенням території, власників окремих приміщень, необхідних інвестицій та реконструкції. З часом територія Цитаделі перетворилась на занедбані нічийні місця та руїни. Вагома частина території знаходиться в трагічному стані.
За часів незалежності України усі споруди комплексу перейшли у приватну власність. Найбільший V-подібний корпус перейшов у користування колишнього «Електрон Банку», який було створено у 1991 році.
Згодом у корпусі казарм історію продовжив «Volksbank» (квадратні башти теж орендуються). У башті №1 розташоване книгосховище бібліотеки імені Василя Стефаника, в башті №2 – готель-ресторан, башта №3 перебуває у напівзруйнованому стані, а №4 відреставрована, але стоїть пусткою із 2007 року. Збереглися вали та потерни Цитаделі, а також німецькі бомбосховища й кілька дотів.
Тривалий час комплекс мав статус пам’ятки місцевого значення. 2012 року Кабінет Міністрів вніс об’єкт до державного реєстру пам’яток архітектури, містобудування та історії (пам’ятка архітектури національного значення). Сьогодні на зміну «Volksbank» V-подібний корпус перейшов у користування «VS bank».
Парк Цитадель ще років 6-7 назад був доволі небезпечною та неприємною зоною для мешканців міста, котрі обходили її стороною, оскільки там водилися безпритульні, маніякі та просто небезпечні особи. Із відкриттям там в 2009 році готельного комплексу територія помітно змінилася на краще та набула нової спокійної атмосфери. Освітлення, дорога, патрулювання правоохоронних органів, прямий короткий шлях, прокладений до центральної частини міста – це все «заслуга» інвесторів. Власне на прикладі Східної вежі, де зараз і є п’ятизірковий готель «Citadel Inn» найпростіше показати якісну різницю, як все виглядало до та після реконструкції, які зміни відбулись і т.д. Сучасні фотографії взято з офіційного Сайту закладу: www.citadel-inn.com.ua
Для нашого міста було б найкращою нагодою, щоб якомога більше інвесторів зайнялись питанням реставрації цієї території, як це зробив «VS Bank» та готель-ресторан. Оскільки такої можливості не має у відповідних державних та міських установ, варто звернутись до приватних осіб, котрі зможуть зберегти та донести цю історичну спадщину нащадкам, а саме місце зможе набути нового призначення. Адже це цікаве та свого роду унікальне фортифікаційне утворення стало «туристичним магнітом» не лише для мешканців, але й для Гостей міста.
Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки привіз до Львова виставу “Всюди один… Свіча на вітрі“. Вона – про українського пророка – Тараса Шевченка.
Власне, Шевченків на сцені два – російськомовний та україномовний. Російськомовного Кобзаря грає актор театру імені Лесі Українки Дмитро Савченко, україномовного – Петро Панчук із Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Прем’єра вистави відбулася 9 березня – її присвятили до 200-річного ювілею Шевченка.
Сценічну композицію на основі щоденників, листів і документів написав художній керівник театру Михайло Резнікович. Він прагне зрозуміти творчість, характер і прагнення поета, що саме робить його близьким і зрозумілим нам. “Всюди один… ” – не тільки Шевченко, вистава про долю Людини, зацькованої і розчавленої системою. Вона загартувала талант – і вона зруйнувала життя.
Показ відбувся у рамках всеукраїнського художнього проекту “У єдності – наша сила”, ініційованого Мінкультом.
Одразу після вистави творчий колектив, глядачі, журналісти зібралися на обговорення. До Вашої уваги відео:
У облраді підготували проєкти рішення про проголошення 2026 року роком Ярослава Дашкевича, Михайла Грушевського та Івана Франка.
Про це йдеться у проєктах рішення, опублікованих на...
