– Як правилося, то збирався цілий зал. Але багато виїхало. Повмирали. Зараз нас мало, але я кажу: один, два – і Бог з нами, – Юлія Пилип’юк, а в дівоцтві – Махнауер, говорить про парафіян лютеранської церкви в Луцьку.
55 осіб – така була найбільша кількість луцьких лютеран за пам’яті Юлії Пилип’юк, яка є головою ради церкви, що відновила свою діяльність на початку 1990-х.
У приміщенні історичної будівлі лютеранської кірхи сьогодні храм християн-євангелістів. Лютерани збираються в будинку пастора, що на подвір’ї кірхи. Обидві громади вважають, що це було найкраще рішення: маленька громада не утримала б велике приміщення кірхи.
Тому кожного недільного ранку у луцькому Старому місті спів баптистів лунає в унісон зі співом лютеран.
Махно і герані
Перші німці оселилися на Волині ще за Київської Русі, але більша хвиля поселенців сталася в часи, коли Луцьк належав до Російської імперії. У другій половині XIX століття німці засновували на Волині свої колонії, обробляли землю й жили осібними громадами.
В межах Луцька до Другої світової війни існували щонайменше три німецькі поселення: Гнідава, Кічкарівка, Варварівка (Барбарщизна). Про це більше можна почитати в книжці луцького історика Михайла Костюка «Німецькі колонії на волині (XIX – початок XX ст.)» і в статті нижче.
Перша і Друга світові війни пов’язані для волинських німців із трагічними спогадами. Під час обидвох воєн їх виселяли – то в Німеччину, то на Сибір. Про те, що відбувалося за Другої світової війни, ще пам’ятають очевидці, як-от Лідія Махнауер, якій сьогодні 85.
1939 рік, Ліді 6 років – її родину вивозять до окупованої нацистською Німеччиною Польщі. По дорозі мама дивом уникає смерті: окрім німецької та польської вона знає ще й українську, російську та чеську, отже – шпигунка. Так згадує Лідія Йосипівна. Родина мешкає в Осінцінах, німецькою – Осенгольц, уточнює пані Лідія. Мають своє помешкання, ведуть господарство.
1945 рік, Ліда вже майже доросла – а в тяжкі часи діти особливо швидко виростають – і відповідає за молодшу сестричку Юлію. Їхній батько на фронті – він уже ніколи не повернеться – і дівчат із мамою везуть до Сибіру. Кого тільки не було в потязі: «Всякі національності: і американців, і поляків, – везли в Сибір росіяни».
Із цього багатонаціонального потягу Ліда, Юля і їхня мама виходять на станції Луцьк. Чому їх ніхто не затримує? Потяг довжелезний, а охорони – обмаль. Родина безпечно дістається до родичів. Після війни живуть у Прилуцькому, а вже заміжні Лідія та Юлія переїздять до міста.
Знайомлюся з пані Лідією в її оселі на околиці Луцька. Цегляний будинок і садок: три яблуні, і ще один сад на вікні – герані.
Жінка живе сама, зрідка заходять родичі або люди з Товариства німців Волині. Спогад про одні такі відвідини бачу на шафі. На листочку, надрукованому на кольоровому принтері, вірші з привітаннями до 80-річчя.
– Я сміюсь і кажу: мій день народження не можна забути. 20 квітня. Разом з Гітлером. Треба ж так…
Це не єдиний каламбур, пов’язаний з історичними постатями в життя Лідії Йосипівни. Ось ще один: у СРСР їй змінили прізвище:
– Замість Махнауер зробили Махно.
З одеських німців
Сестри Махнауер не пам’ятають, звідки пішла їхня родина. Знають лише, що вони з волинських німців, і вже їхні дід і баба жили на Волині: «Був такий час, що німці виїжджали в інші країни, щоб розбагатіти», – каже Лідія Махнауер.
Ольга Тибор, голова Товариства німців Волині, знає родинну історію трохи краще.
– Мій дідусь – з одеських німців, рід походить з регіону Баден-Вюртемберґ. Прадід був учителем на Одещині. І його, як ішла радянська армія, в 1938 році забрали. Коли відкрилися архіви, ми дізналися, що прадіда розстріляли. Дідуся вивезли у Воркуту, у Сибіру він валив ліс і працював у шахті. Мама з сестрою потрапили до Казахстану.
Потім частина родини повернулася в Україну, але багато виїхали до Німеччини. Дідусь зустрів у Сибіру майбутню дружину. Її родину виселили з Волині за куркульство.
До Одеси подружжя не поїхало, бо дідусь взяв за дружину українку, а родина була проти. У громадах німців було заведено одружуватися з німцями ж. Тому приїхали жити на Волинь.
– Мама з тіткою народилися в Сибіру. Мамине прізвище було Ґрюбеле, але його потім змінили на Ґрібеле, й далі стало Грибель. Вона записалася як українка.
Упродовж трьох років Ольга очолює Товариство німців Волині, яке має близько 60 учасників. До організації входять саме етнічні німці, не тільки з Луцька, а й з Ковеля, Володимира-Волинського. Сама Ольга має три вищі освіти й каже, що займається організацією, аби «щось добре зробити в пам’ять про дідуся».
Сьогодні товариство переважно працює з дітьми й молоддю: мовна школа, літні табори, семінари, дитячий хор. Їх фінансує МЗС Німеччини, але це не означає, що коштів багато. Народні костюми одного з регіонів Німеччини Ольга якось купила в «Єврошопі».
Сама Ольга щойно повернулася з семінару в Німеччині. Вона дістає кілька шоколадок і заварює каву – «добру, з Німеччини». Розповідає про плани зробити історичний маршрут німецькими місцями в Луцьку. Почнеться він від знаку міст-партнерів. До маршруту обов’язково увійде кірха, а ще – бруківка. Чому бруківка? Бо коли німецькій громаді дозволили будувати свій храм, вимогою було вимостити дорогу. Бруківку цю можна побачити й сьогодні. І Луцький замок, де у XV столітті відбувався з’їзд монархів, зокрема, й німецьких земель.
Kartoffelsalat
На ранкову недільну молитву до лютеранської церкви, куди ходив і дідусь Ольги Тибор, де в залі молитви трохи протікає стеля та решітки на вікнах у формі хрестів, приходять семеро. Пастора я так і не побачу. Замість нього – Богдан. Він вікарій, стажується тут, щоб за кілька років самому стати пастором.
– До речі, є помилка в німецькому написі, – мимохідь відзначає Богдан, показуючи на білі на синьому букви молитви «Отче наш», – але то дурниці.
Дівчина з фарбованим у фіолетове волосся співатиме найголосніше. Окрім неї та вікарієвої дружини Аніке з Німеччини, на молитві будуть старші жінки. І жодного чоловіка. Прийде і Юлія Пилип’юк, сяде в першому ряду.
А поки до початку молитви ще чверть години, розмовляємо у кімнаті-підсобці. На столі перед Юлією Йосипівно – Біблія українською та німецькою.
– Це колись був пасторський будиночок. Там – баптисти, – показує на кірху, де хрестили її та сестру, й де вінчалися їхні батьки. – Слава Богу, дружимо з ними.
Юлія Йосипівна показує довкола: яке тут було безладдя! А за СРСР у будинку пастора і музиканти, і слюсарі були.
– Ми ходили в «білий дім», добивалися. І нарешті нам віддали: щоб коли приїздять німці, ми мали де поспілкуватися з ними. От нещодавно була група, 45 осіб з Німеччини – волиняни. Вони їдуть по селах, дивляться, цікавляться. І приходять до нас. Ми їх, звісно, пригощаємо.
Я ж хочу знати, що відрізняє волинських німців. На що Юлія Йосипівна лише сміється:
– Традиції можна тільки згадати, що мама щось готувала так і так. То вже все переходить… – задумується жінка. – Заходь, Галя! – це до кімнати зазирнула ще одна парафіянка, Галина Пеценюк, у дівоцтві – Шварц.
– Я не знаю. 50 років тут прожила, мені здається, я така сама, – Галина розгублена.
Аж згадують, і то одночасно:
Галина:
– Знаєте, з дитинства пам’ятаю, мама готувала пизи. Це картопляні галушки. З тертої картоплі, такі круглі варені. Можна засмажити, а можна – з молоком.
Юлія:
– І ще з сиром всередині, називалися бичі яйця.
Галина:
– І таке мама робила. На дно каструлі – картопля, потім капуста, бажано квашена, а зверху дріжджове тісто. І ще м’ясо пересмажене з цибулею, під картоплю. Навіть не знаю, як називається. Я своїм якось зробила – їм не сподобалося. А кажу: мені й саме це тісто добре.
Цю розмову підтримала б і Ольга Тибор:
– Kartoffelsalat: картопля, цибуля, оцет з водою, перець і сіль. Картопля вариться в мундирах і тонесенькими листочками ріжеться.
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
Світлана ОСЛАВСЬКА
Джерело Хроніки Любарта
