Поселення вперше згадується в документах за 1440 р.: у книзі Львівського ґродського суду міститься запис про спір між мешканцем Дублян, дворянином Микитою, та кметями Брюхович — за позовом останніх.
Король Владислав III Варненчик, перебуваючи у Буді над Дунаєм, своїм привілеєм від 21 липня 1444 року дозволено було заселяти «кметям, хліборобам та корчмарям» — втікачам від татарських набігів. Цей привілей підтвердив король Александер Ягеллончик у 1503 році.
У 1576 році львівські міщани протестували проти того, аби міські маєтки (Кульпарків, Клепарів, обидва Голоска, Замарстинів, Білогорща й Брюховичі) перебували у власності дванадцяти райців чи їхніх родин і стали для них джерелом прибутків. 1600 року місто заснувало у Брюховичах свою папірню, яку 1614 року віддали в оренду Ференцові Зелінському.
Коли у 1635 року король зобов’язав місто щоденно давати на фортифікацію передмість по 12 тяглих і 6 піших підданих, райці Львова наказали осадникам Брюховичів та інших міських сіл відробляти щотижня, замість двох, чотири дні з лану. Мешканці Брюховичів Микола Литвинів та Проник Головачів внесли протест проти львівської влади до міського суду. Скарга дійшла до короля Владислава IV, який призначив для її розгляду виконавчу комісію у складі архієпископа Станіслава Гроховського й коронного рефендаря Залеського. У присутності комісії львівський раєцький уряд засудив непокірних мешканців передміських сіл — «одних на шмагання поворозами на сходах ратуші, інших на колоду. Ще інших на орчик доти, доки не відроблять повинностей, а одного, Яцька Іванового з Малого Голоска, який вдарив на сполох у дзвін, коли міські слуги хотіли виганяти на роботу, засудили, щоб був скараний мечем по шиї».
Міський радний Львова Мартин Ґросваєр, який узяв на себе обов’язок керувати обороною Львова під час облоги міста військами Богдана Хмельницького та Тугай-бея 5 жовтня 1648 року пише, що вночі «неприятель не наступав, лише спалив міське село Брюховичі, вирізав чоловіче населення, а білоголову стать забрав у неволю, знищивши нечисленні маєтки».
Брюховичі залишились у складі Економії маєтків Львова до 1862 року. Місто отримало прибутки від брюховицьких лісів, млинів та каменоломень.
У 1886 році через Брюховичі прокладено залізницю Львів — Белжець, що стало стимулом для створення в селі відпочинкових осель та вілл для заможних львів’ян. На місці піщаних дюн висаджували сосни, що покращило рекреаційні умови місцевості.
1891 року утворено Товариство власників нерухомості в Брюховичах, яке намагалось зберегти довколишні лісові ландшафти. 1898 року виділено 24 морги лісу (морг — 0,56 га) поблизу залізничної станції для створення лісопарку.
Від 1889 року Брюховичі почали розвиватися як рекреаційна зона Львова, селище було включене в офіційний список кліматичних курортів.
Багато вілл у Брюховичах належало заможним львівським підприємцям, юристам, митцям. Вілла львівського архітектора Генрика Заремби стала місцем трагічних подій. 30 грудня 1931 року на віллі у Брюховичах вбили його 17-річну доньку Ельжбету. У вбивстві підозрювали гувернантку й економку — хорватку Риту Горгонову, яка була коханкою Генрика Заремби й народила від нього доньку. Судовий процес Ритою Горгоновою тривав близько двох років та висвітлювався на перших шпальтах польських газет.
Наприкінці 1934 року за проектом, розробленим Анджеєм Тейсейре та за сприянням Секції Лижвярів Польського Татранського Товариства у Львові було збудовано один з найбільших спортивних об’єктів на території тогочасної Польщі — гірськолижний трамплін у Брюховичах, який відповідав також вимогам FIS та на якому можна було виконувати стрибки на відстань до 55 метрів.
Наталка СТУДНЯ
