Колоритні картини минулого нашого краю у спогадах сторічної рівнянки

0
271
Колоритні картини минулого нашого краю у спогадах сторічної рівнянки

У неї чудова пам’ять і гарне почуття гумору. Її непереборна жага життя дозволяє в її столітньому віці бути в курсі всіх подій. А ще — вона охоче ділиться своїми спогадами про власне життя і своєї родини. З цих спогадів постають колоритні картини з минувшини нашого краю.

Цьогоріч влітку рівнянка Ірина Олександрівна Бучковська відзначатиме столітній ювілей. І хоча очі цієї поважної жінки за довге життя втомилися і ледь пропускають світло, вона звикла й до цього напівтемного світу, сприймаючи усе, що дарує кожен новий день, з вдячністю і бажанням жити.

Loading...
Ірина Бучковська
Ірина Бучковська

Розмову розпочали із запитання про секрет її здорового і активного довголіття. Ось рецепт від пані Ірини: “Я всім кажу: “Не жеріть, будь ласка”! За статурою я не дрібна, кістки в мене міцні. Я завжди боялася розповніти і намагалася тримати вагу 64-65 кілограмів. Уже понад 20 років я снідаю вівсянкою, яку запарюю окропом, додаю кефіру та фруктів — чорнослив, курагу чи родзинки. Обідаю повноцінно, але обов’язково в один і той самий час, о 13.30. Упродовж багатьох років я мала можливість харчуватися вчасно. Вечеряю о 19.00, а ще з’їдаю ввечері 1-2 яблука. Спати лягаю опівночі і їсти зовсім не хочеться. Це справа звички. Понад 40 років я не вживаю цукру. Не люблю картоплю, а більше вживаю моркву, буряк. Я не п’ю кави, ніколи не їм копченого і солоного. Із задоволенням п’ю хороше сухе вино. Коли прийшли перші “совєти” в 1939-у, ми, дівчата, пробували палити цигарки, але нам це не сподобалося. Я скоріше песимістка, але дуже емоційна. Коли помирали рідні мені люди, я не плакала, переживала всередині. Зараз у мене життя – краса. Лягаю спати не раніше опівночі, прокидаюся після 8-ї. Зарядку зранку роблю обов’язково”.

Родинні витоки

Розповідає Ірина Бучковська: “Мій батько Олександр Бучковський – поляк за національністю — народився неподалік Дубна в польській колонії Едвардівка і був молодшим із трьох братів. Дід Бучковський двох старших синів наділив землею, а молодшого, мого батька, послав вчитися в Дубно. Батько був освіченою людиною і за Польщі працював у податковому відділі Дубенського повітового староства (щось на кшталт міської управи). Там і познайомився з моєю мамою Анною Толстою.

Анна і Наум Толсті. Остріг, поч. ХХ ст.
Анна і Наум Толсті. Остріг, поч. ХХ ст.
Родина Толстих. Остріг, 1911 рік
Родина Толстих. Остріг, 1911 рік
Тітка Ірини Лідія Толста з сином Ігорем. Поч. ХХ ст.
Тітка Ірини Лідія Толста з сином Ігорем. Поч. ХХ ст.

Мамина родина Толстих із Дерманя. Мій дід Наум Толстий був військовим фельдшером, і деякий час вони з бабусею Анною Карлівною жили в Острозі, дід там працював у шпиталі. Мали восьмеро дітей, у кожного з яких склалося непросте життя. Двоє синів опинилися в СРСР, і доля їх невідома. Дядько Сергій, мій хрещений батько, повернувся додому з Першої світової війни без ноги, жив у Дермані і помер там у 1935-у. Дядько Борис був хорошим художником-самоуком, він жив у Дубні. Тітка Поля, дружина священика Серафима Молчановського, була талановитою співачкою і актрисою. Діда Наума я не пам’ятаю, він помер, коли мені щойно виповнився рік”.

Шлюбне фото Анни і Олександра Бучковських. Дубно, 1919 рік
Шлюбне фото Анни і Олександра Бучковських. Дубно, 1919 рік

Батьки пані Ірини одружилися в Дубні в 1919 році. А на свято Маковея в 1920-у прийшла в цей світ і маленька Ірина. Її батьки не мали власного житла, тому винаймали чужі помешкання. Народилася пані Ірина на вулиці Паненській (тепер Шевченка). Як вона пригадує, її мама Анна Наумівна з молодих років мала хист до шиття. Жінка й досі зберігає машинку “Zinger”, яку її мама придбала в 1914 році на свою першу зарплату вчительки (вона один рік вчителювала в Острозі). Як ця машинка їх потім рятувала!

Іра Бучковська справа. Дубно, 1930 рік
Іра Бучковська справа.

“У батьків я була єдиною дитиною, – розповідає Ірина Бучковська, – бо вони вважали, що можуть дати хороше забезпечене життя лише одній дитині. Ми на той час були досить небідною сім’єю. Батько одержував платню у 200 злотих”.

У дубенській гімназії

Ірина Бучковська в 1938 році закінчила дубенську польську гімназію. Заклад був платним і батько, як державний службовець, платив за навчання доньки трохи більше 50-ти злотих за семестр. Найбільше спогадів у пані Ірини залишилося саме про учнівські роки.

Іра Бучковська. Дубно, 1925 рік
Іра Бучковська. Дубно, 1925 рік

“Вчилися разом хлопці й дівчата. Пам’ятаю вчителів (здебільшого це були поляки). Латини навчав пан Прохорович, якого ми звали “фістуля”. Математик Папужинський був для нас дивакуватим чоловіком. Вчили ми й українську мову, яку викладала вчителька з прізвиськом “Булка”, бо була повненька. Французької мови навчала молода білявка з довгими віями, яку ми називали “Ляваш” (корова). Росіянка Войтишевська викладала фізкультуру і грала на фортепіано. На уроках фізкультури, окрім занять легкою атлетикою і гімнастикою, ми грали в “хазен” — жіночий футбол, де м’яч кидають руками. Я завжди була воротарем. Взагалі в багатьох видах спорту я досягала успіхів. На урок Закону Божого приходили батюшка, ксьондз і равин, адже більше половини класу були євреями, а ще — поляки і росіяни. До православних приходив батюшка Михайло Носаль. Він тоді служив у Свято-Іллінському храмі в Дубні. Я його пам’ятаю таким високим, худорлявим з маленькою акуратною борідкою. Про те, що батюшка займається лікарськими травами, я тоді не знала. Жили Носалі в будинку для священиків, що був біля храму. Поруч жила сім’я священика Серафима Молчановського, яка була нашою родиною. Відомий футболіст Леонід Молчановський — мій двоюрідний брат по мамі. Він був однолітком і товаришем по гімназії Івана Носаля. Їх дружба продовжувалася пізніше й у Рівному. Ми з Носалями впродовж багатьох років дружили сім’ями”.

Ірина Бучковська добре пам’ятає, яку форму носили гімназисти — спіднички плісе і блузки синього кольору. На рукавах була окантовка: перші чотири класи – блакитна, два старші – червона. На формі була емблема: на блакитному тлі золота стрічка і № 701. У старших учнів емблема була з червоним тлом. Взимку одягали синє пальто під пояс з сірим каракулевим коміром.

У школі. Іра Бучковська стоїть крайня справа. Дубно, 1928 рік
У школі. Іра Бучковська стоїть крайня справа. Дубно, 1928 рік

“Успіхи в навчанні в мене були середніми, – зізнається пані Ірина. – Краще давалися гуманітарні дисципліни. У гімназії я вперше закохалася у 16 років. Він сидів на першій парті, й ми лишень переглядалися на уроках. А ще він носив мені портфель”.

Закінчивши в 1938 році гімназію, Ірина Бучковська поїхала навчатися до Львова у гендльовий ліцей. Досі пам’ятає, що знаходився він за оперним театром. У вірменському костелі монахині тримали пансіонат. Сестра намісниці цього костелу, яка була секретарем “гендльовки”, запропонувала Ірині мешкати в їхньому пансіонаті. Навчання в гімназії давалося дівчині легко, і в неї були майже всі “п’ятірки”.

Родина Толстих. Дубно, 1930-і роки
Родина Толстих. Дубно, 1930-і роки

Перші “совєти”

Ірина Бучковська добре пам’ятає початок війни у вересні 1939-го. Ось як вона розповідає про ті страшні події: “Ми тоді жили неподалік кладовища. Був гарний сонячний день, і я саме поверталася додому з магазину з буханцем хліба. Почула страшний гул. Дивлюся на небо, а там — чорна хмара літаків. Таке я бачила перший і єдиний раз. Побігла притьмом додому, а на вулицях уже жодної живої душі нема. Бачила, як на Дубно впало дві бомби. Перша влучила в новенький двоповерховий будинок нотаріуса, друга впала за мостом. Це було єдине бомбардування міста, і це мій єдиний спогад про справжню війну. А вже 17 вересня закінчилася польська війна. Після цього бомбардування дядько Михайло Бучковський відвіз нас на хутір Едвардовку, щоб ми пересиділи в них ці страхіття. Коли ж через тиждень поверталися назад львівською дорогою, то зустріли совєтські війська, які входили в Дубно. За нової влади одразу на другий день зачинилися усі магазини. Вулиці спорожніли. Ніхто не працював. Як ми ту першу зиму пережили, то я й не знаю. Потім відкрили один кооперативний магазин, в якому були основні продукти. Потім відкрили кондитерську Зомера. Навіть перші радянські тістечка я пам’ятаю. Пішла працювати на пошту. Був наказ зняти на будинках усі поштові скриньки червоного кольору з білим орлом. Знесли їх на пошту, де перефарбовували на синій колір, а я трафаретом наносила білою фарбою слово “почта”. Так я заробляла гроші на хліб”.

Ірина Бучковська серед ліцеїстів (у 2-у ряду в центрі). Львів, 1939 рік
Ірина Бучковська серед ліцеїстів (у 2-у ряду в центрі). Львів, 1939 рік

Пані Ірина досі пам’ятає той зимовий день 1940 року, коли до їхньої оселі зайшло кілька чоловіків у білих кожухах, і, наказавши батькові взяти змінну білизну, забрали його. Відвели до дубенської Брами, в якій на другому поверсі тримали заарештованих. Туди помістили всіх дубенських поляків, яких заарештували в один день. Відтоді Ірина Бучковська більше не бачила батька. Про те, куди його повезли далі, лише чутки ходили. Затим у березні всіх польських осадників вивозили.

У човні Олександр Бучковський ( 2-й зліва). Дубно, травень 1922 рік
У човні Олександр Бучковський ( 2-й зліва). Дубно, травень 1922 рік

“Ми, молодь, збиралися разом, – розповідає про ті неспокійні часи пані Ірина. – У однієї з моїх подруг квартирував радянський “визволитель”. Він мені сказав: “Ірка, я скажу тобі під великим секретом. Два дні не ночуй дома, бо будуть вас вивозити. Я можу тобі допомогти, але мамі твоїй – ні”. Я ж йому відповіла, що маму не залишу. Тієї ж ночі до нас приїхали солдатики і почали нас вивозити. Я була молода, газет не читала й не мала жодної уяви про “совєтів”, не цікавилася політикою. Ми з мамою думали, що нас повезуть на розстріл. Тому, коли сказали збирати речі, ми відмовилися, бо ж все одно розстріляють. Але солдатики були добрі й почали самі нас збирати. Зібрали мої зошити, книжки. Кажу, навіщо це нам? А він: “Згадаєш ще мене”. Мамину швейну машинку теж повантажили. Привезли нас на вокзал, а там вздовж колії скільки видно в обидва боки сидять з клунками люди. Поруч зі мною сиділи дві мої подружки. Посадовили нас у вагони-теплушки і повезли на схід. Їхали ми два тижні. Один раз на день відчиняли двері вагона і давали буханець хліба і відро якоїсь баланди. Разом з нами їхали три польські сім’ї моїх подружок. Їхала і єврейська сім’я, в якій було багато дітей, одне одного менші, бідота. Не знаю, за що їх могли заарештувати — стара єврейка і багато дітей. У поле випускали один раз на добу. На щастя, це був квітень, було тепло”.

Анна Толста з товаришем у виставі. 1914 рік
Анна Толста з товаришем у виставі. 1914 рік

На радянському сході

“У кінці квітня нас привезли в Казахстан на станцію Тайинша, – продовжує спогади Ірина Бучковська. – Там під огорожею чекали тиждень поки не приїхав ще один ешелон з Білорусії. Тоді вантажівками повезли голим степом за 75 кілометрів у село, де вже були гарні будиночки. Виявилося, що це було польське село, в якому жили переселенці з 1936 року із польського пограниччя. Поруч було казахське село і, хто туди потрапив, жив значно в гірших умовах. Ми сиділи на площі, до нас приходили місцеві люди і розбирали по хатах. Мене з мамою і мою подружку по гімназії забрали разом в маленьку халупку. Роботи ніякої не було. Нас навіть у колгосп не приймали. Нас рятувала мамина машинка “Zinger” і мамині руки. Мама шила цим колгоспним дівчатам із простирадл комбінації, вишивала на машинці. За це нам давали їжу. Так ми прожили довоєнний 1941 рік. Одного разу приїхав наш головний начальник і нас знову відвезли на станцію Тайиншу. Там повідомили, що почалася війна і тепер не знають, що з нами робити, ніяких інструкцій немає. То ж нас повезли на будівництво залізниці. Поселили в бараках. Ми клали шпали і засипали пісок. Ставилися до нас не так, як до своїх людей. Давали хлібні картки. Мені на 700 грамів, мамі – на 300. Там ми познайомилися з інженером із Корця Немисловським і його дружиною. З ними ми й жили в одній фінській хатині, а за стіною жив начальник цього будівництва. Мама обшивала і їхні родини”.

Потому доля закинула пані Ірину під Свердловськ до Каменськ-Уральського. Там вона працювала в організації, яка прокладала тунелі в горах і називалася “Взривпром”. Ірина Бучковська працювала в конторі обліковцем. Там познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Ісааком Грінбергом, якого вивезли на схід із Кишинева. Молоді побралися у 1944 році.

Анна Бучковська (справа) в карнавальному костюмі. Дубно, 1930 рік
Анна Бучковська (справа) в карнавальному костюмі. Дубно, 1930 рік

Про життя і роботу в Казахстані й на Уралі пані Ірина може розповідати чимало усіляких історій. Було багато гіркого, але й чимало хорошого, каже вона. Насамперед, люди, з якими звела доля. Пригадує навіть кумедний випадок: “Мені була потрібна хлібна карточка, і чоловік влаштував мене на роботу охороняти танк. Там у лісі на поляні стояв танк, і я щодня ходила туди його охороняти. Від кого я його охороняла, так і не знаю. Це було літо. Краса, гриби, ягоди… І одинокий танк”.

Коли відкрили другий фронт, у нас забрали радянські паспорти, – розповідає пані Ірина. – Усіх сфотографували і видали паспорти, заповнені англійською мовою. Деякий час ми одержували американські посилки з продуктами і навіть були військові вовняні шарфики захисного кольору, які я розпускала і плела з них светри і шкарпетки. А потім ці документи знову забрали”.

Ірина Бучковська (зліва) з подругою. Львів, 1939 рік
Ірина Бучковська (зліва) з подругою. Львів, 1939 рік

Доля батька

Про долю свого батька Ірина Бучковська дізналася пізніше. У 1942 році його разом з багатьма поляками випустили і направили до Самарканду. Там формувалося Польське військо генерала Андерса, куди й потрапив батько Ірини Бучковської. Був він писарем, бо мав гарний почерк. До цієї армії можна було потрапити і дівчатам. Якби не її мама, то пані Ірина також би поїхала до Самарканду, як це зробила її подружка із Дубна. Саме вона зустрілася там з батьком Ірини і дала йому адресу рідних.

“Перший лист від нього я одержала в Айдирі, – розповідає пані Ірина. – Він писав, що подав рапорт на відпустку, щоб поїхати і забрати нас з мамою. Ми його чекали з надією на довгождану зустріч. Та через деякий час одержали лист від батька з Єгипту, з якого дізналися, що саме в той день, як він мав вирушати до нас, підійшов корабель і польську армію відправили ним до Єгипту. Батько мав хвороби серця, ревматизм. У Єгипті потрапив до шпиталю, звідки його перевезли в Англію у шпиталь. Там він і помер у 1948 році. Батько в Англії поклав на депозит на моє ім’я три золотих хрестики з Єрусалиму, які потім мені переслав брат, який живе в Польщі. Згодом я одержала батькову пошматовану валізу, в якій були піжами з шпиталю, плед, поїжений міллю, солдатський ніж, ложка, вилка і багато фото з Єгипту. Коли батько надсилав мені листи з Єгипту на контору “Взривпрома”, то там їх читали і дали вказівку стежити за моїм чоловіком Ісааком”.

Чоловік Ірини Бучковської Ісаак Грінберг
Чоловік Ірини Бучковської Ісаак Грінберг

Арешт чоловіка

Ісаака Грінберга заарештували в 1949 році. Вкотре зробили в квартирі обшук, забрали альбоми, документи, прикраси. Не знаючи, що йому “пришити”, звинуватили в розповсюдженні анекдотів і в тому, що хвалив хороші дороги в Румунії. Навіть викликали з Кишинева його тітку як свідка. Вона ж розповіла про трагедію сім’ї Грінбергів. Далі продовжує Ірина Бучковська: “Батько мого чоловіка працював начальником товарної залізниці. З початком війни батьків і молодшу сестру з дитиною евакуювали на Кавказ, але їх наздогнали німці і розстріляли. Одна лише жінка з родини вижила, вилізши з-під трупів уночі. Потім дісталася до Кишинева. Про все це тітка розповіла на суді. Однак це не допомогло і чоловікові дали п’ять років, відправивши в Апатити Мурманської області. На той час у нас вже було двоє синів – Олександр і Борис. Старший народився у 1946 році, а менший через рік. Своїх хлопців ми назвали на честь дідів. Я залишилася з дітьми у Свердловську, працювала продавчинею. Чоловік відбув в Апатитах два роки і повернувся (там рік рахувався за два)”

Сини Ірини Бучковської Олександр і Борис. 1951 рік
Сини Ірини Бучковської Олександр і Борис. 1951 рік
Бал-маскарад в Дубно, 1930-і роки
Бал-маскарад в Дубно, 1930-і роки
Олена Степанова, хрещена мати Ірини Бучковської. Жила у Рівному. 1930-і роки
Олена Степанова, хрещена мати Ірини Бучковської. Жила у Рівному. 1930-і роки
Ірина Бучковська (друга зліва) з подругами. Дубно, 1930-і роки
Ірина Бучковська (друга зліва) з подругами. Дубно, 1930-і роки

Повернення на Волинь

Залишившись сама з дітьми і мамою, пані Ірина вирушила додому в Україну. Спочатку зупинилися у Рівному в родині брата Леоніда Молчановського, яка мешкала на тодішній вулиці Червоноармійській (тепер Петлюри). Велика і дуже дружна родина, яка об’єднала сім’ї Молчановських, Толстих, Салієнків, Бучковських завжди, і в горі, і в радості, підтримували одні одних і допомагали. У кожній із цих сімей збереглися фото, на яких можна побачити одні і ті ж обличчя. Вони збиралися за одним великим столом в Дубні, Рачині, Смордві, Рівному. Вони знали все один про одного і завжди підставляли плече на усіх перехрестях життя. У цій родині були священики, музиканти, медики, художники, співаки і про кожного з них можна розказати неймовірні історії. А між ними завжди жила доброта, віра і любов до ближнього. От і з поверненням із заслання сім’ї Ірини Бучковської зібралася гуртом родина, щоб допомогти, порадити, де краще починати їх нове життя. Сім’я повернулася в рідне Дубне.

Родини Бучковських Молчановських Салієнків. Дубно, 1956 рік
Родини Бучковських Молчановських Салієнків. Дубно, 1956 рік

Потроху ставали на ноги, ростили дітей, працювали. Ірина Олександрівна працювала бухгалтером, чоловік виконробом. Мама Анна Наумівна прожила в сім’ї дочки до кінця життя. Померла в 1973 році у віці 83 роки. До останнього дня вона читала книжки, які дочка приносила їй з бібліотеки, а ще вишивала. Чоловіка не стало двома роками раніше.

Пані Ірина в колі родини
Пані Ірина в колі родини

Нині у поважної пані Ірини Бучковської два сина, четверо онуків і четверо правнуків. Її життя, як і в тисяч інших наших співвітчизників, за довге століття вдосталь присмачене бідами, але ця жінка несе в собі запал життєлюбства, вміє цінувати миттєвості, які роблять людину щасливою. У її домашньому просторі завжди живе оптимізм і добрий гумор.

Галина ДАНИЛЬЧУК

 

Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.