Тепер важко уявити, що наприкінці 50-х – початку 60-х років у Львові було всього три ресторани – всі на центральному проспекті Свободи (тоді просп. Леніна): “Москва” (раніше, перед війною – “De la paix”), “Інтурист” (раніше і тепер – “Жорж”), “Першотравневий” (раніше – “Брістоль”). Плюс два обов’язкові за радянськими нормами ресторани в аеропорті та на вокзалі, де віктувався не тільки пасажирський контингент, але бавилася й цілком тутешня публіка. Культура ресторанів, кав’ярень і добрих харчевень передвоєнного Львова була повністю знищена радянською владою як «буржуазна».
Радянська влада повідкривала десятки “Бутербродних”, “Пельменних”, “Чарочних”, “Закусочних” та інших засмальцьованих кнайп для свого нібито правлячого класу – робітників і селян. Де горілку, вино і сік наливали у мутні гранені склянки (“гранчаки”), пиво – у півлітрові гальби, і пропонували дуже примітивну неякісну їжу як закуску.
Львівська культура споживання вина також була знищена. Росіяни принесли із собою власні уподобання на горілку, яку пили “стаканами”. Мій дідо розповідав про випадок у ресторані “Жорж” у 1939 році, коли двоє офіцерів замовили пляшку горілки і дві склянки. Склянки їм подали з-під чаю, бо інакших не було. Офіцери розлили пляшку в склянки, випили залпом і вийшли – а вся публіка повставала з місць і чекала, коли ж вони впадуть і помруть. Бо такими дозами і таким чином ніхто ніколи горілки не пив.
“Совєти” якщо і пили вино, то солодкі кріплені вина і дешеве “чорнило” – міцний фруктово-ягідний чи виноградний ерзац для пролетаріату.
“За совєтів” найбільшим шиком і ознакою заможності було пити коньяк, але робили це у стилі пиття горілки – залпом, із чарок чи склянок, часто закушуючи квашеним огірком: пили не для смаку, а для сп’яніння. Окрім горілки, коньяку і “чорнила”, в ресторані у ті часи можна було випити також радянське “шампанське”, ординарне біле сухе вино (“кисляк”) і кріплені виноградні марочні вина. Аж у 70-х роках в продажу з’явилися добрі мадярські і румунські якісні сухі вина, мадярські та югославські вермути, а також львівські та прибалтійські лікери.
У 60-х роках на Високому Замку побудували однойменний ресторан. А за наступних 15 років відкрили ресторан у новому готелі “Львів”, ресторан і бар “Молодіжний” на Любінській, “пролетарський” ресторан “Червона Рута” на Замарстинівській, де клієнти торгували краденими товарами з ближніх підприємств – дефіцитною кавою в зернах, м’ясом і цукерками.
На початку 80-х відкрили шикарні (за уявленнями того часу) ресторани: “Фестивальний” позаду університету, “Під Левом” на площі Ринок та “Дністер” в однойменному готелі.
Ще раніше відкрили чотири паркові ресторани: у Стрийському парку та парку Франка, а також літній ресторан у Парку культури.
Від середини 70-х років почали відкривати досить оригінальні стильні львівські кав’ярні та бари. Деякі бари і кафе відкривали під егідою комсомолу для “культурного відпочинку молоді”.
А з кінця 70-х років пішла хвиля на дуже популярні гриль-бари, де можна було спожити половинку смаженої курки-бройлєра.
Вільних місць у ресторанах і великих популярних кафе майже ніколи не числилось. Цю проблему штучно створювали швейцари на вході, щоби на цьому заробляти. Добре було мати знайомого офіціанта (впускав у заклад і знаходив столик), але водночас це було і погано (обраховував без страху).
У радянські часи в ресторанах і великих кафе грали естрадні ансамблі. Репертуар їхніх пісень затверджувала спеціальна комісія, щоби звучали лише ідеологічно нешкідливі твори. Але коли вже йшла добра забава, то музики за добрі гроші дозволяли собі суттєві відхилення від стандартів.
Варто зазначити, що такого поняття, як добра кухня і вишукані страви, у ті часи не існувало. В ресторани ходили “відпочити” – випити-закусити і потанцювати під гучну музику. Тобто, як тоді казали: “відірватися по-повній”. Також проводили там банкети – весілля, ювілеї, зустрічі колишніх однокласників. Попиту на добру кухню не було, страви у найкращих ресторанах далеко не відповідали рівню того, що вдома готували добрі господині. Значною мірою цьому сприяла зарегламентованість технологічного процесу – кухарі мали право готувати лише те, що затверджено у примітивних меню і за строго визначеними технологічними картами. Жодної фантазії, ніякого втілення таланту кухаря не допускалося.
Звичайно, що для великого начальства або для важливих клієнтів шеф-кухар міг приготувати щось справді смачне, але робив це неофіційно. Так само неофіційно на банкети можна було домовитися про принесені з собою страви, особливо торти і пляцки.
Бармени для особливих клієнтів, які доплачували до офіційної ціни, продавали дефіцитний товар: цигарки “Мальборо”, “Пепсі-Колу” з Талліннського заводу в скляних 0,33л пляшечках, марочні сорти коньяку, добрі вина та лікери. Деколи мали контрабандні жуйки, лікери чи віскі, які продавали “на чорно”.
Розвиток мережі ресторанів і кафе від кінця 70-х років був зумовлений розвитком тіньової економіки (у людей з’явилися гроші) та зростанням рівня сибаритства радянської керівної еліти. Відкриття кожного закладу відбувалося внаслідок рішення компартійного міського керівництва.
Кожен район міста мав свій трест їдалень від управління громадського харчування, якому підпорядковувалися ресторани, бари і кафе на його території. Свої кафе також мав “Гастрономторг” від управління торгівлі. Окремі заклади, де була порівняно краща кухня, належали Облспоживспілці (харчова кооперація) і розташовувалися на окраїнах (в Оброшино, в Малехові, “Підгори” біля Дріжджзаводу). Туди нарід їздив, щоби поїсти страви з дефіцитних рубців, печінки чи мізків.
На початку 1983 року майже всі ресторани, найкращі кафе і бари об’єднали у новостворений трест ресторанів і кафе, який мав би підвищити культуру обслуговування. Лише ресторани готелів “Інтурист” (“Жорж”) і “Дністер” зберегли своє підпорядкування відомству іноземного туризму. Бо лише в цих готелях селили іноземців, спецслужби за ними наглядали, тому потребували надійного перевіреного готельного та ресторанного персоналу.
Абхазець Карло Кецбая отримав досвід бармена і заробив добрі гроші на радянських круїзних пароплавах. У Львові наприкінці 60-х років йому дозволили відкрити першу в радянській історії міста барну стійку в ресторані “Високий Замок”, де можна було випити каву з коньяком просто так – без закуски і не замовляючи все через офіціанта. До того часу такий формат випивки був можливим лише в примітивних “чарочних” і “бутербродних”.
Почалося справжнє паломництво. Ця барна стійка дала такий великий прибуток і державі, і у власну кишеню, що у 1973-му він домігся відкриття бару “Кентавр” на площі Ринок. У чотирьох залах наливали шаровані коктейлі, прибалтійські лікери та інший дефіцитний алкоголь. Знову шалена популярність і великий тіньовий прибуток. Який згодом був конвертований у відкриття нового ресторану “Під Левом” на Ринку. Карло мав дуже багатьох послідовників, але власне він став піонером відродження львівських барів. До речі, продуктовим складом його ресторану завідував Надар Горгішелі, батько відомих львівських артисток (“Чорні Черешні”, “Горгішелі”).
У 80-х роках Львів мав уже добре розвинену мережу ресторанів, барів та кафе. Досить примітивних, як на сучасні смаки, але тоді кращим рівнем могли похвалитися лише міста балтійських республік.
Про деякі знакові місця варто коротко розповісти.
Ресторан “Високий Замок”. Чи не єдиний у Львові, який зберіг тяглість від часу заснування і дотепер без зміни формату закладу. При ньому був відкритий перший у Львові гриль-бар. У 70-х на другому поверсі ввечері публіку розважало вар’єте.
Ще один заклад, що зберіг свою тяглість, – “Медівня” на Краківській. У радянські часи там калапуцькали горілку з медом. Тепер тут добрий ресторан.
Культовий пивбар “Під Вежею” на Братів Рогатинців (тоді Комсомольській) – тут за столиками навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і риби, переважно молодь; можна було зустріти і студентів, що тут же при гальбі пива писали курсові, в обідній час підземелля окуповували студенти “Політехніки”, що мали поряд на Ватутіна (нині Князя Романа) військову кафедру.
Бар “Вечірній Львів” збоку театру ім. Заньковецької і малесенький бар “Комарик” в приміщенні театру – улюблені місця артистів, які заскакували на каву чи чарку навіть у сценічних костюмах під час вистав.
Бар “Театральний” був з іншого боку цього театру, на двох поверхах там тусувала досить заможна публіка.
Бар “Сайгон” (назва народна, оригінальної не пам’ятаю) з добрими коктейлями на вул. Скельній. Здається, що назву отримав завдяки специфічному вигляду бармена.
“Десертний бар” у приміщенні колишньої легендарної “Шкотської” кав’ярні на просп. Шевченка був відомий добрими дієтичними стравами. Зараз там розташований банк, а “Шкотську” відновили в бічному приміщенні.
У цоколі магазину “Світоч” (колишня цукерня Залєвского) був “Шоколадний бар” — місце паломництва богеми, центрових дівчат і фарцовщиків, вечорами там грали добрий джаз.
На початку вул. Грушевського було маленьке кафе, яке називали поміж собою “Інтеграл” — там навстоячки тусували університетські фізики, біологи і геологи. На Бандери свій “Інтеграл” мали політехніки.
“Нектарів” у Львові було два, і розташовувалися вони поряд на вул. Саксаганського. Один – від Гастрономторгу, де наливали каву з коньяком для львівського панства, серед якого був знаменитий “пан Нектарський” – дуже яскрава особистість, доцент “Політехніки” Микола-Ярослав Гнатів. Після виборів 1990-го року деякий час тут зранку проводили неформальні наради за участі нових керівників області.
Другий “Нектар” від громадського харчування був на розі вулиці, з великим гриль-баром.
Пан Нектарський із численною свитою колег-тусовщиків полюбляли турне по трикутнику “Трупарня – Домовина – Акваріум”.
“Трупарнею” жартома називали гарну кав’ярню збоку готелю “Жорж” – бо “туди ходять тілько старі трупи”, тобто старше панство. Правда, окрім них, в часи незалежності там виник своєрідний центр обміну валют і розрахунків, який тримали сильні, жорсткі, але порядні хлопці, “коні”. “Домовина” – це харчевня “Домова кухня” через дорогу від “Трупарні”, де алкоголь було чим закусити. Натомість “Акваріум” був відділом кави у гастрономі на протилежному від “Жоржа” боці підземного переходу. Величезні скляні вітрини створювали враження, що відвідувачів з вулиці видно, як у акваріумі.
Напроти входу в міськраду було легендарне кафе “Квітка”, яке жартома вважали філією міської влади – тут здійснювалися сотні домовленостей і корупційних оборудок.
Клуб “Лис Микита” розташовувався у цокольному приміщенні Спілки письменників. Його декілька разів закривали і відкривали знову, бо письменники конфліктували з центровими тусовщиками. У 1989–90 роках це був своєрідний центр демократії, тут засідала Крайова рада “Руху”, планувалися вибори та інші акції, створювалися різноманітні товариства і громадські організації, зокрема Мала академія наук.
Студенти університету до кінця 70-х років випивали у кафе “Веселка” на вул. Костюшка, або поряд у дешевшій “Бутербродній”. Обидва приміщення використали на початку 80-х для відкриття фешенебельного ресторану “Фестивальний” з великим баром у підвалі. Цей заклад мав “велику честь” обслуговувати вище компартійне начальство, зокрема у їхньому готелі закритого типу на вул. Глінки.
На вул. Пасічній було два “комсомольських” кафе – “Юність” із прозорою підлогою танцмайданчика і світломузикою та “Червона гвоздика”, де люди чинно сиділи за столиками.
У будиночку в парку Франка був симпатичний ресторан “Літо” – там зараз болгарське консульство.
У Стрийському парку було аж три ресторани. На верхньому ярусі – “Лебідь” і “Супутник”, а біля ставу – старенький “Зелений Гай”, який у середині 80-х перетворили на добрий гриль-бар.
Поряд із вулицею І.Франка у старій водонапірній вежі був цілодобовий бар з відеокліпами західних поп-зірок “Вежа” від Гастрономторгу. Його створила і ним керувала знаменита “Соня-Золота-Ручка”, підприємлива і креативна кобіта. Її чоловік Хаїм Гольденберг завідував кафе “Пінгвін”, де робили м’яке морозиво і яке існує дотепер на просп. Свободи. Він був ветераном війни, нагороджений орденами. Але це не врятувало його від засудження до розстрілу за незаконне збагачення. Соню Гольденберг засудили на 15 років, а бар “Вежа” передали до тресту ресторанів, де він поступово зійшов був на пси.
У Парку культури був літній ресторан із неофіційною назвою “Барабан”, де часто можна було знайти відсутнє в магазинах чорне пиво “Портер”, а також демократичний пивбар (“Кафедра“) і кафе поблизу військової академії. У вихідні дні там влаштовували ще багато лотків з морозивом та напоями.
З пивбарів можна згадати ще “Мюнхен” (неофіційна назва) на вулиці Франка біля “Прусса-пляц”, бар самообслуговування “Трамвайчик” на Комсомольській, де відвідувачі самі наливали собі пиво у гальби, чебуречна “Утро Родіни“, де розливали пиво вже пів сьомої зранку, та “Грюндік” на Грюнвальдській біля “Політехніки”, а також фірмовий пивресторан “Янтар” на Ботвіна (нині Куліша).
У буремні 90-ті роки креативний Марек Іващишин з друзями відкрили декілька кафе, які відразу стали культовими. “За кулісами” на третьому поверсі філармонії, “Вавилон” напроти “Жоржа”, “Дзиґа” в галереї на Вірменській і “Лялька” в підвалі Театру ляльок.
Окремо варто згадати старе знамените кафе на вул. Вірменській, де дотепер каву варять у турочках на піску. В радянські часи це було місце тусування розмаїтих неформалів – художників, поетів, хіпарів. Ці вільні в душі люди пили каву, курячи на вулиці, сидячи на краю тротуару – що радянська міліція вважала викликом, порушенням громадського порядку і становчо забороняла.
Найдалі від центру міста розташовувався гриль-бар “Вісла” на вул. Ряшівській.
У величезних підвалах Львівського пивзаводу зробили пивний ресторан “Колос”. Інтер’єри чотирьох залів гарно оформили за участі Львівської академії мистецтв. Підлога цього закладу досягала позначки 8,2 м нижче рівня землі. Ресторан був далеко від центру міста і тому не здобув належної популярності.
Інтер’єри радянських кафе і барів зазвичай були в темних тонах, з приглушеним світлом. Це не лише створювало романтичну атмосферу, а й відповідало запитам радянських людей, які знали про спостереження і підслуховування з боку сексотів.
Майже всі інтер’єри радянських часів змінено, навіть якщо заклад існує дотепер. Чи не єдиним винятком є “4-та студія” на вул. Довбуша. Добрі чебуреки у Львові їлося тут і в “Чебуречній” у Брюховичах.
Львівський телецентр мав три студії-павільйони, а випити і розважитися працівники ходили у це кафе, тому його жартівливо назвали “4-та студія”. Вони ходять сюди дотепер.
Богдан ПАНКЕВИЧ
Джерело: ЗБРУЧ
