Кінотеатри і кіномаґнати Львова початку ХХ століття

0
322
Панорама міста Львова. Фото початку ХХ століття
Панорама міста Львова. Фото початку ХХ століття

Кіно, як найважливіше відкриття, що на межі XIX i XX запліднило культурну уяву людини західної цивілізації, розвинулося як наслідок технологічного поступу, хоча насправді винахідників тоді більше цікавило телебачення. У Львові ідея телебачення була реалізована ще за кілька років перед винаходом кінематографа завдяки видатному позитивісту, ученому і батьку парапсихології Юліанові Лєопольду Охоровічу (1850-1917), який на шпальтах наукового часопису «Космос» у 1887 році блискуче подав основи теорії «переносу оптичних образів» і описав принципи дії «телеграфічного приладу для бачення на відстані».

Юліан Охорович
Юліан Охорович

Початки кінематографу у Львові були пов’язані зі світлою думкою про його залучення до поширення не тільки освіти і культури, але й демократичних ідей. Кіно з’явилося у місті у часи розвитку масової культури і одразу здобуло прихильність усіх мешканців без огляду на їх соціальне становище.

Постійно функціонувати кінотеатри у Львові почали з 1901 року, з дати початку роботи у місті представництва Віденської студії фільмів і фотографічних кліше «Уранія», що переважно спеціалізувалася на сеансах «туманних» і «живих» картинок, переважно культурно-освітнього характеру. Нерідко сеанси супроводжувалися коментарем ученого, учителя, техніка, які допомагали глядачам увійти у світ кіно.

Перегляд фільмів в «Уранії» згодом диверсифікувався скептичним сприйняттям перших спроб відтворення на плівці сюжетних стрічок, зокрема літературних і театральних екранізацій. Кількість відвідувань кінотеатрів випередила кількість відвідувань фотопластиконів (Фотопластикон – пристрій для одночасного перегляду стереодіапозитивів 24 або 25 глядачами. Був створений на початку вісімдесятих років ХІХ століття німецьким винахідником Августом Фурманом. – Прим. пер.), що від половини XIX сторіччя було традиційним під час прогулянок Львовом. Кінотеатри, облаштовані у пасажах Гасумана і Міколяша, на площі Марійській задовольняли цікавість, заміняли часто неможливі подорожі у далекі країни, фіксували життя суспільства.

Цирки, стадіони, фотопластикони, театральні трупи, каварні, шинки, казино, більярдні зали і кінотеатри на початку ХХ сторіччя мали своїх постійних відвідувачів. І організатори видовищ, і місто мали з того немалі прибутки, хоча деякі представники творчих середовищ все ще не усвідомлювали, що масовий глядач ходить туди не тому, що не має змоги піти до театру чи філармонії, а тому, що там завжди було цікаво і кожного разу инакше.

" Гранд-готель " у Львові, що зокрема слугував головним входом до пасажу Гаусмана, поч.XX ст.
” Гранд-готель ” у Львові, що зокрема слугував головним входом до пасажу Гаусмана, поч.XX ст.

Перша демонстрація фільму у Львові відбулася за допомогою апарату вітаскоп, конструкції Томаса Альве Едісона (Thomas Alve Edison). Сеанси у пасажі Гаусмана 8 тривали майже місяць, з 13 вересня до 10 жовтня 1896 року, і були надзвичайно популярні. Кіносеанси супроводжувала музика. Німі фільми оживлялися «звучанням інструментальних і вокальних творів з грамофону». Вибір місця для перших кіносеансів – фотоательє «Рембрант» Марціна Апеля (з 1900 року власником ательє став А. Аппель) – запроваджує Львів до кола инших европейських міст, де саме фотографи першими зрозуміли усю потугу і перспективи кінематографу. Серед оголошень у пресі можна було побачити і инші адреси демонстрації фільмів, зокрема, Ґранд Готель і Робітничий дім.

Наступне знайомство львів’ян з кінематографом відбулося на початку 1897 року, коли до міста знову прибув кінооператор, того разу з презентацією (з 9 до 20 січня) винаходу братів Люм’єрів. Місцем для показу «живих картинок» було обрано театр Скарбка (нині – театр ім. Марії Заньковецької. – прим. ред.) Кіносеанси, що передували театральній виставі, надовго залишилися у пам’яті публіки, великою мірою через величезне подивування винаходом, котрий фіксував у кадрі відомі кожному реальні деталі життя.

Театр Скарбка на початку ХХ ст.
Театр Скарбка на початку ХХ ст.

Коли у 1900 році міський театр перенесли до иншого приміщення, а у театральній будівлі розмістилася філармонія, то й там, аж до 1939 року відбувалися кіносеанси. Як свідчать документи, з кінця 1906 року у приміщенні філармонії розмістилося французьке кінематографічне товариство «The Royal Vio» і «Електричного театру» Франца Озера (Franz Jozef Oser). Елегантна і велика концертна зала незабаром стала приміщенням для кінотеатрів «Уранія», «Геліос», «Лев», і «Атлантик».

Аби завершити розповідь про перше знайомство львів’ян з кінематографом на зламі XIX i XX сторіч, варто згадати і про мандрівні кінотеатри, котрі на тривалий час зупинялися у місті: «Континентальний театр Едена», котрий розкинувся у Літньому театрі під Високим замком, кінопідприємтсва згадуваного уже Франца Озера, а також Мельхіора Майблюма (Melchior Meiblum), Торна і Германа Опатів (Thorn, Herman Opat).

Пасаж Міколяша у 1901-1914 роках
Пасаж Міколяша у 1901-1914 роках

Особливо популярним був власник цирку Франц Озер, котрий регулярно бував у Львові літніми місяцями між 1905-1907 роками, захоплюючи публіку своїм «Електричним театром». Виняткове місце в історії перших львівських кінотеатрів посів инший власник мандрівного кіно Мельхіор Майблюм. Його кар’єра кінопідприємця почалася у травні 1907 року і тісно пов’язана з виставкою «Природа, медицина, гігієна», що проходила у той час. Поміж иншими мистецько-розважальними заходами, що супроводжували цю престижну виставку, було репрезентовано і кінематограф. Упродовж трьох тижнів учасники виставки, клієнти і прості відвідувачі мали нагоду кожного пообіддя і кожного вечора оглядати фільми на екрані під відкритим небом супроти ресторану Томіцкого.

Не враховуючи філії віденської Уранії, що працювала з 1901 року, у Львові лише на зламі 1906/1907 років почали з’являтися перші стаціонарні кінотеатри. Переважно вони виникали у центрі міста, там, де найчастіше збиралися поважні городяни і звичайні мешканці. Передовсім це були два торговельних пасажі – Гаусмана і Міколяша, а також велетенська зала філармонії у приміщенні театру Скарбка.

З кінематографом найперше ознайомилася технічна і мистецька еліта, і лише згодом широка публіка (відвідувачі мандрівних цирків і ярмарків). Це свідчить про те, що від початку своєї історії кіно не було ярмарковим видовищем, а одразу мало амбіції врятувати від забуття і показати иншим важливі моменти життя людини і її оточення. Львів на кінець 1896 року, тобто у період першого знайомства міста з кінематографом, налічував 127272 мешканців – поляків, українців, чехів, євреїв, німців, тобто католиків, греко-католиків, православних, протестантів, іудеїв. Відмінності у традиціях і вірі не були перешкодою для спільної участи міщан у громадських чи культурних заходах, радше навпаки – нерідко провокували цікаві ініціативи непересічних особистостей без огляду на походження чи віросповідання, з чого охоче користалися усі львів’яни.

Перші стаціонарні кінотеатри найчастіше відкривали ті, хто уже знайомив львів’ян з кінематографом у мандрівних кінобудках (Герман Опат, Мельхіор Майблюм), або у шатрі цирку, як, скажімо, Франц Озер. Вони швидко нав’язували контакти з тими, хто працював у близьких царинах – власниками фотосалонів, фотопластиконів, чи просто з тими, хто мав справу з технікою чи винаходами. Створювалися навіть спілки, закладаючи тим самим основи кіноіндустрії. Після спроб влаштувати кіносеанси на околицях міста, там, де раніше зазвичай розкидав свої шатра цирк (площа біля костелу св. Анни), або відбувалися ярмарки чи вуличні вистави, кінотеатри доволі швидко перенеслися до центру.

Кінотеатр “Сінефон” в пасажі Міколяша
Кінотеатр “Сінефон” в пасажі Міколяша

Особливо доклався до справи розвитку кіно Герман Опат, котрий працював у Львові з 1901 року. Як представник віденської фірми «Уранія», він постійно організовував освітньо-розважальні кіносеанси. Від 1905 (1906) року заснував чотири нових і перейняв два инших кінотеатри, що були закладені Мельхіором Майблюмом. Опат швидко нав’язав контакти з відомим власником фотопластиконів у пасажах Міколяша і Гаусмана інженером Казимиром Кропйовскім, котрий у 1901 році надав йому приміщення фотопластикону у пасажі Міколяша для театральних вистав і кінодемонстрацій. Істотну роль у становленні кінодіяча Германа Опата відіграв Людвик Кухар, тодішній адміністративний директор фірми «Пйотр Міколяш і спілка», котрий де факто керував «Уранією» і у якого Опат вчився маркетингу. Назва «Уранія» на кілька років зникла з карти львівських кінотеатрів, хоча Опат не відмовився від кінопродукції віденської фірми. Назва з’явилася знову у 1908 році як назва кінотеатру у залі філармонії (колишньому театрі Скарбка). Керувати ним Г. Опат довірив молодим енергійним інженерам і просвітителям Е. Лібанскому і Й. Яскольскому, які незабаром розрекламували мандрівний кінотеатр по околицях Львова і инших містечках Галичини. У 1905 (1906?) році Герман Опат заснував стаціонарний кінотеатр «Сінефон» на вул. Шайнохи 5, котрий у 1906 році переніс до приміщення колишньої «Уранії» у пасажі Міколяша, а зала на вулиці Шайнохи перейшла до иншого власник кінотеатрів Мельхіора Майблюма (він переніс туди літній кінотеатр «Луна» з площі Виставкової). У 1908 році Г. Опат заснував «Ванду» (з 1909 «Байка») на площі Марійській 10, згодом передав «Уранію» і «Ванду» у концесійне управління інженерам Й. Яскольскому і Е. Лібанскому. Г. Опат і його колеги поставили собі за мету демонструвати серйозні інформативні і освітні фільми. Окрім документальних і наукових стрічок, зокрема актуальних для громади, спілка Опат-Лібанскі-Яскольскі пропонувала також постійне поновлення фабульних стрічок, що і спричинило масовість відвідувань.

Традиційним елементом кіносеансів був музичний супровід (органний, або оркестровий), а також коментар самого Лібанского чи когось иншого.

Трамвай на вул. Карла Людвіга (сучасний проспект Свободи, 1916 р.
Вулиця Карла Людвіга (сучасний проспект Свободи, 1916 р.

Визнане місце в історії львівського кіно посідає також Мельхіор Майблюм, котрий заснував два нових кінотеатри, а ще два перейняв від конкурентів. Окрім мандрівних кінотеатрів, якими він керував на початку ХХ століття, у 1907 році заснував новий кінотеатр по вулиці Кароля Людвика 27 і назвав його «Bellevue». Цілком можливо, що це саме він відкрив такі затишні кінотеатри, як «Avenue» (1908) при однойменній каварні на площі Марійській 6-7, що належала Каролю Ґуґету, «Gioconda» (1911) на Городоцькій 1/42, кінотеатр у готелі Берлінській при театрі-ревю «Casino de Paris» на вулиці Рейтана 3. У його підпорядкуванні міг також бути і заснований у 1911 році кінотеатр «Олімпія» на площі Краківській. На початку 1912 (або наприкінці 1911) М. Майблюм заснував останній у своїй кар’єрі кінотеатр «Wonderland». Для цього пристосував приміщення у будинку, що належав Й. Ґрюнеру на вулиці Ягеллонській 20/22. З 1913 року кінотеатр працював під новою назвою «Ягеллонський». Раніше, у 1911 році, у літній час Майблюм організовував роботу новозбудованого кіно «Goplana» (колишня «Luna»).

Кінотеатр “Казіно де Парі”, заснований у 1911 р. (зараз Львівський академічний театр імені Леся Курбаса)

З початком Першої світової війни губиться слід Мельхіора і Мауриція Майблюм. Більшість заснованих Мельхіором кінотеатрів зникли з мапи міста.

У 1906 році свою діяльність, пов’язану з кінематографом, розпочав Людвик Кухар. Він був директором кінотеатру «Сінефон» Г. Опата у пасажі Міколяша, який перейняв у 1911 році і назвав його просто «Кухар» (згодом «Пасаж», і «Тон»). У 1912 році у пасажі Міколяша заснував новий кінотеатр «Люкс» з входом від вулиці Сєнкєвіча (після відкриття кінотеатру «Лев» у 1913 році «Люкс» перейшов до Казимира Кропйовского). Найбільшим досягненням Л. Кухара було відкриття першого у Львові «нульового екрану» у кінотеатрі «Лев» у філармонії, а трохи раніше – вишуканого кінотеатру «Ванда» у Кракові.

У 1906-1908 рр. кіномистецтво у Львові поширювали інженери Едмунд Лібанскі, Йозеф Яскольскі і Едвард Бурнатовіч. Усі троє були шанованими громадянами Львова, володіли власними фірмами і мали прибуткові посади у державних установах. Поза фаховою працею займалися пересувними освітніми кінотеатрами. Без сумніву, вони долучилися до розповсюдження кіно на Галичині, хоча ця тема чекає ще свого дослідника.

Едмунд Лібанський
Едмунд Лібанський

Поміж 1910 і 1912 роками кіно у Львові розвивалося дуже інтенсивно. Це пов’язували зі змінами в репертуарах, передовсім із запровадженням фільмів «одного сеансу». Водночас, зі з’явою повнометражних драм час показу збільшився до двох годин. Однак, надалі перед початком сеансу демонстрували хронікальні та природничі фільми. Публіка надавала перевагу повнометражним драмам, криміналам і численним витворам комедійного мистецтва, котрі поволі почали витискати з екранів декоративні історичні і релігійні стрічки італійського виробництва. Кіно популяризувало зірок екрану, чий стиль гри нерідко визначав екранну долю кінострічок.

У 1901-1917 рр. для кінотеатрів у Львові було пристосовано понад двадцять зал у різних місцях і з різним рівнем оснащення, які пропонували ті ж фільми, що їх оглядала віденська, пражська і краківська публіка. Пальма першости належала кінотеатрам «Аполло», «Копернік», «Гражина», «Корзо», «Лев». Вони започаткували кінодемонстрацію у сучасному трактуванні. Новинками були привабливо оформлені входи до кінотеатрів, зручні крісла, добра видимість екрану з різних місць (на противагу колишнім видовженим і вузьким залам), а також відповідна вентиляція, що колись було проблемою для усіх кінотеатрів. Певним переломом було створення кінотеатру для елітної публіки під назвою «Аполло». Це було черговим починанням інженера Казимира Кропйовского, котрий відчув кон’юнктуру модерних кінотеатрів і 2 квітня 1911 року відкрив «Аполло».

Будинок Галицького музичного товариства, від 1911 року тут діяв кінотеатр "Аполло". Фото 2015 року
Будинок Галицького музичного товариства, від 1911 року тут діяв кінотеатр “Аполло”. Фото 2015 року

Наприкінці 1912 року Едвард Бурнатовіч заснував кінотеатр, що своїм розмахом не поступався «Аполло». Будинок на вулиці Коперніка 9 цілий рік перебудовували для потреб закладу, і в результаті з’явилася чудова двоповерхова зала у формі квадрату, що служила не тільки місцем демонстрацій фільмів, але й иншим театральним і навіть науковим (наприклад лекції університетських професорів) імпрезам. «Копернік» виявився дуже стабільним кінотеатром і під тим самим іменем проіснував до сьогодні (2004 р.). Прем’єри у «Коперніку» завжди були культурними і світськими подіями, аж до тридцятих років ХХ століття, коли кінотеатр приєднався до діяльности кіноклубу «Авангард» і Львівського кіноклубу. Дирекція охоче запрошувала представників львівського істеблішменту, і, як писали газети, завжди можна було розраховувати на почесних гостей. У 1917 році кінотеатр перейшов у власність галицьких кіномагнатів – родини Кухар.

Сучасний вигляд кінотеатру "Копернік". Фото 2015 року
Сучасний вигляд кінотеатру “Копернік”. Фото 2015 року

Особливе місце серед кінотеатрів, що з’явилися напередодні І Світової війни, належить «Ґражині» Йохима Шалля, що почав діяти у 1912 році у спеціально збудованому приміщенні на вулиці Сап’єги 34. «Ґражина» мала дуже простий рецепт, аби привернути увагу міста: двічі на тиждень у кінотеатрі змінювали програму, а також регулярно подавали яскраві й інтригуючі оголошення у пресу.

У чудовому місці на площі Академічній діяв затишний кінотеатр ан 250 місць «Корзо» (після війни «Піонер», згодом кінотеатр ім. Щорса, після 1991 р. – ім. Т. Шевченка). Управляв кінотеатром Людвик Кухар. Це був вже третій львівський кінотеатр, що належав родині Кухар, попередньо від Германа Опата Кухарі перейняли кінотеатр «Сінефон»у пасажі Міколяша, що його згодом назвали «Кухар», а у 1912 році заснували у пасажі кінотеатр «Люкс».

Колишній кінотеатр «Корзо» (сучасна адреса Проспект Шевченка, 28)

У 1913 році Л. Кухар відкрив у приміщенні колишнього театру Скарбка кінотеатр «Лев», найбільший і найкращий у Львові. З часу заснування кінотеатру і аж до відкриття «Палацу» («Palace») у 1926 році, цей заклад був взірцем для инших власників кінотеатрів. Родина Кухарів славилася своїм вмінням здивувати глядача, отож їхні кіносеанси вирізнялися інноваційними доповненнями, скажімо роздачею рекламних листівок з інформацією про програму наступного тижня. Рекламною акцією кінопрокату можна вважати і започаткування журналу «Кіно», числа якого до сьогодні дивують витонченістю, послідовністю і ефективністю маркетингової політики. Кінотеатр «Лев» процвітав до початку ІІ Світової війни, у 1931 році змінивши назву на «Атлантик», адже саме під такою назвою у більшості міст Европи з’являлися кінотеатри звукового кіно, нав’язуючи тим самим до голлівудської продукції.

Майже усі кінотеатри, що діяли у Львові до 1918 року, розміщалися у пристосованих до показу фільмів приміщеннях. Переважно це були переобладнані перші поверхи будинків, колишні крамниці, каварні, занепалі готелики. Зазвичай приміщення були видовженим і вузькими, маючи в основі прямокутну форму, виглядали радше як коридори, тунелі чи вагони, аніж як театральні чи концертні зали. В інтер’єрі переважали голі стіни, хоча бували і оздоби на кшталт театральних. Кілька кінотеатрів розмістилося у зручних залах спілок чи товариств, або використовували зали, призначені для инших видовищ – театральні, концертні, для вар’єте чи ревю.

У період І Світової війни кінотеатри стали осередками доброчинности на користь вояків і жертв війни. До пам’ятної дати 27 червня 1914 року, тобто до замаху у Сараєво, місто не відчувало наближення війни. Як згадував 20 років потому доктор Якуб Шаль, «червень 1914 був спокійним і нічим не відрізнявся від попередніх років. Як завжди, мешканці готувалися до літніх мандрівок, а молодь наполегливо готувалася до іспитів (…). Міський театр завершив свій сезон, а нечисленні на той час кінотеатри прокручували далекі від тотальної воєнної пропаганди фільми і буденну хроніку». Однак, у якийсь момент настрій львів’ян змінився настільки, що їх вже не цікавили розваги. Усіх охопила лихоманка підготовки до війни і можливої евакуації. Наприкінці серпня 1914 року були запроваджені певні обмеження у зв’язку з воєнним станом, котрі відобразилися на щоденному житті міста.

За підрахунками у Львові під час воєнних дій 1914-1915 рр. перебувало близько 150000 осіб, більшість з яких не мала засобів до існування, отож ними мав опікуватися магістрат. Відкривалися численні польові кухні, де годували за символічну плату, а то й зовсім безкоштовно. Громадські кухні, пункти невідкладної допомоги продовжували діяти і тоді, коли Львів опинився поза лінією фронту, залишений австрійцями і опанований росіянами. На кілька місяців були закриті театри і кінотеатри (окрім кількох, що працювали для допомоги фронту).

У жовтні 1915 року буденне життя почало налагоджуватися. Відкрилися крамниці, мешканці почали шукати втіхи у кіно. Кінотеатри охоче надавали частину своїх надходжень для допомоги військовим та їхнім родинам, для підтримки поранених і польових кухонь. Деякі віддали навіть на час війни своє право власності харитативним організаціям, що допомагали жертвам війни.

Реклама фільму “Quo vadis” у кінотеатрі “Фатаморгана”, газета “Kurjer Lwowski”, 13 січня 1918 року
Реклама фільму “Quo vadis” у кінотеатрі “Фатаморгана”, газета “Kurjer Lwowski”, 13 січня 1918 року

Останнім кінотеатрами, що з’явилися у Львові перед закінченням І Світової війни були «Кінотеатр новин» і «Фата Моргана».

З поміж 24-х кінотеатрів після війни безслідно зникло 8 (усі кінотеатри Мельхіора і Мавриція Майблюмів), а також Театр світла на вулиці Зіморовича 8, і «Світовид» на вулиці Панській 11 (власність Германа Опата). Решта кінотеатрів з перервою до середини двадцятих років функціонували аж до 1939 року, а деякі існують і до сьогодні. Очевидно, що мінялися власники, ремонтувалися будівлі, кінотеатри діставали нові назви, фільми ставали звуковими, однак кіно залишалося за тими ж адресами, що і на початку ХХ століття.

Барбара ҐЄРШЕВСКА

Джерело: http://www.ji.lviv.ua/

Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.