Історія вулиці Рівного через історію життя родини Громовських

1151
Діти з вул. 17 вересня біля пам'ятника, що стояв на початку вулиці (зараз-ЦУМ)
Діти з вул. 17 вересня біля пам'ятника, що стояв на початку вулиці (зараз-ЦУМ)

…З’явилася вона в ХІХ столітті. За стрункі надвіслянські тополі, висаджені князем Любомирським, назвали її Тополевою. Вона не раз ще змінювала назву, але тепер носить ім’я В’ячеслава Чорновола. Однак справжня цінність кожної вулиці — люди, які на ній живуть.

Вулиця, що бере свій початок від центру Рівного і прямує на південь, на Здолбунів, за спогадами й описами відомих людей, що жили чи побували в нашому місті, була однією з найкрасивіших. Її особливою окрасою був парк, висаджений на горбистому ландшафті, за що цю місцину здавна називали Гіркою. Потім на Гірці з’явився князівський палацик, історія виникнення і підземні таємниці якого сьогодні неабияк цікавлять рівненських дослідників. У міжвоєнний період польського владування вулицю назвали іменем польського державного і політичного діяча маршала Юзефа Пілсудського.

Онуфрій Мацузький з донькою Галиною і Віра, 1930-і рр
Онуфрій Мацузький з донькою Галиною і Віра, 1930-і рр

З приходом радянської влади в 1939 році вона стала вулицею 17 Вересня, бо саме цією дорогою зі Здолбунова у вересні 1939-го в місто вступали червоноармійці. Німецькі окупанти назвали її Постштрассе (Поштова), бо початок вулиця бере від головної пошти Рівного. У повоєнні роки радянська влада повернула вулиці назву 17 Вересня. У незалежній Україні їй спочатку було повернуто стару назву — Тополева (у 1992 році), а після трагічної загибелі лідера Народного Руху України В’ячеслава Максимовича Чорновола в 2000 році було ухвалено рішення назвати вулицю його іменем.

Вулиця і її мешканці

Історія кожної вулиці — не лише події й архітектурні пам’ятки. Насамперед — це її мешканці, які зберігають у своїй пам’яті події життя своїх родин, сусідів, а значить і нашого міста. Старші люди є носіями нашої суспільної пам’яті, бо кожен їхній спогад про найдавніше коріння власного роду — це цікава й захоплююча оповідь про історію нашого краю.

Віра Пастрик, 1930 і рр
Віра Пастрик, 1930 і рр

Поділилася своїми спогадами рівнянка Ірина Дмитрівна Павлік, родина якої до 1970-х років жила на вулиці Чорновола. Саме на місці, де стояли будинки її родичів по батьківській лінії Мучинських і Громовських у 1971 році збудували багатоповерхівку, яку рівняни називають “пила”. Пані Ірина зберігає у своєму сімейному альбомі цікаві фото з життя рівнян першої половини ХХ століття, а серед її реліквій — унікальні документи й кілька цікавих речей тих часів. Розповідає Ірина Павлік: “Мій дід по мамі Онуфрій Михайлович Мацузький був родом з Галичини.

Гімназистка Галина Мацузька з подругами, Рівне, 1930 і
Гімназистка Галина Мацузька з подругами, Рівне, 1930 і

Після закінчення гімназії приїхав до Рівного і тут одружився з моєю бабцею, корінною рівнянкою Ольгою. Працював бухгалтером, вмів добре рахувати і все життя жив дуже економно. От і назбирав коштів, щоб купити землю і побудував цегляну хату на Видумці (їхня хата стояла поруч із сучасним автовокзалом, що на вул. Київській). У них було двоє доньок — Сусана і моя мама Галя, яка народилася в 1920 році. Моя мама закінчила Рівненську українську гімназію. Коріння ж моєї бабці Ольги із Князь-села, що в Березнівському районі. У неї було ще три сестри — Ліда, Віра і Маруся. Тітка Маруся вийшла заміж за червоноармійця, виїхала з ним у Росію, і їхній слід загубився. Тітка Ліда вийшла заміж за поляка і виїхала в Польщу. А тітка Віра, яка була просто неймовірна красуня, була засуджена “совєтами” на 10 років ув’язнення”.

Віра Пастрик, Рівне, 1938 р.
Віра Пастрик, Рівне, 1938 р.
Віра Пастрик, 1937 р
Віра Пастрик, 1937 р

За відмову залицяльнику — до ГУЛАГу

Ірина Павлік ділиться спогадами про гірку долю своєї тітки Віри: “Народилася Віра в 1910 році, закінчила українську гімназію в Рівному і за Польщі працювала на фірмі кави “Франка”. Вона разом ще з двома працівниками їздила по різних містах, рекламуючи каву. У нас й досі зберігається чашечка з тої фірми.

Віра Пастрик (справа) під час рекламування кави, 1933 р.
Віра Пастрик (справа) під час рекламування кави, 1933 р.
Віра Пастрик з колегами по рекламі кави, 1930 і
Віра Пастрик з колегами по рекламі кави, 1930 і

Коли розпочалася Друга світова війна, дід з бабою поїхали на Галичину, а вдома на Видумці залишилась тьотя Віра, яка, щоб вижити, пекла пиріжки і продавала їх. Після війни до неї став “підбивати клинці” якийсь молодий “кегебіст”, якому вона відмовила в залицянні. Ше й сказала щось “гостреньке”. От за це 25-річну Віру в 1945 році судила “трійка” і потрапила наша красуня в ГУЛАГ. Там, на півночі Казахстану, вона тяжко працювала, копаючи траншеї для кабелів, що прокладали до якоїсь важливої будови. У нас зберігається її “Книжка отличника” з табору.

“Книжка отличника” з табору
“Книжка отличника” з табору
“Книжка отличника” з табору
“Книжка отличника” з табору

Після повернення Віра деякий час жила з нами. Потім пішла працювати в аптеку № 3, де й пропрацювала аж до виходу на пенсію. До кінця життя вона була членом “Просвіти”. Її особисте життя знівечило те ув’язнення. Віра так і залишилася до старості самотньою”.

Віра Пастрик на засланні, 1953 р.
Віра Пастрик на засланні, 1953 р.

У родині досі зберігається довідка про реабілітацію, в якій сказано:”Пастрик Віра Юхимівна заарештована 9 лютого 1945 року відділом контррозвідки “Смерш” Рівненського гарнізону і засуджена по статті 54-2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі, звільнена 4 лютого 1953 року. В місцях позбавлення волі знаходилась 7 років 11 місяців 25 днів. На підставі постанови прокуратури Рівненської області від 23 березня 1992 р. реабілітована”.

Віра Пастрик. Рівне, аптека № 3, 1960 і рр
Віра Пастрик. Рівне, аптека № 3, 1960 і рр

“Моя вулиця. Що пам’ятаю”

Пані Ірина продовжує свою розповідь про власну родину, про те, як мешкали на вулиці, яка нині носить ім’я Чорновола.

Костянтин Громовський, Рівне, 1930 р
Костянтин Громовський, Рівне, 1930 р

“Моя мама теж закінчила Рівненську українську гімназію, – провадить рівнянка, – і в 19 років вийшла заміж за тата Дмитра Ілліча Громовського, який був по матері із родини Мучинських, що жили на колишній вулиці Тополевій. Бабця моя по татові Текля Мучинська похована біля Свято-Стефанівської церкви на кладовищі “Грабник”, де поховані були власне і всі Мучинські. Дід по батькові працював поваром у поміщика в містечку Горохів на Волині. Очевидно, що така робота давала йому непогані заробітки, бо він зміг придбати землю поруч з парком Любомирського і побудував там хату. Загалом у тому кутку було сім будинків, які належали родині Мучинських. Дідова хата була серед них найкраща — цегляна, з великими вікнами.

Онуфрій і Ольга Мацузьку з доньками і зятями, Рівне, 1944 р.
Онуфрій і Ольга Мацузьку з доньками і зятями, Рівне, 1944 р.

Бабця Текля померла рано і мій тато в 5 років залишився сиротою. Тато і його брат Костянтин, закінчили Російську чоловічу гімназію, в якій зараз музей. Тато мав гарний голос, співав у гімназійному хорі, а потім — у церковному хорі Свято-Воскресенського собору. Дядько Костя, який був старшим за батька, після гімназії закінчив медичний інститут у Празі, одружився і залишився жити в Чехії. Коли старший син поїхав на навчання в Чехію, у діда не вистачало грошей, і він був змушений велику хату на вулиці Пілсудського (тепер Чорновола, – прим. авт.) продати, а збудував поруч меншу. Але її забрали німці.

Ірина Громовська, Рівне, грудень 1943 р
Ірина Громовська, Рівне, грудень 1943 р

Я народилася у 1942 році. А приймав мене на цей світ відомий лікар Борис Квашенко. У 1944-му німці нашу сім’ю — маму, тата і мене — вивезли в Німеччину в табір міста Одерберг. Мені було лише два роки, і в моїх спогадах залишився лише барак, де нас розмістили, і запах якоїсь кави, якою мене намагалися напоїти. Були ми там до 1945 року. Потім поїхали до батькового брата Костянтина в Чехію, який власне нас і врятував, бо знав німецьку мову. Та й до чехів німці ставились більш лояльно. А потім нас завезли в табір у місто Ліберець, який я вже краще запам’ятала. Там була огорожа з колючим дротом, вишки з охороною, бараки. Це вже належало радянським військам. Звідти нас поїздом повезли додому. Поверталися ми вже четверо, бо в 1948 році в Чехії народилась моя молодша сестра Галя.

Ірина Громовська,-Одерберг (Німеччина) травень 1944 р.
Ірина Громовська,-Одерберг (Німеччина) травень 1944 р.

Повернувшись до Рівного, ми спочатку зупинились у батькової двоюрідної сестри Іларії Кравець, яка теж жила біля парку (тепер парк імені Шевченка, – прим. авт.). Її чоловік Олексій Платонов працював в МДБ, потім був журналістом, був відомим у Рівному фотографом. Він фотографував для республіканських газет всі паради, які відбувалися в місті. Поруч з нами на вулиці 17 вересня жили Дмитро Мучинський, Параска Мучинська, Наталочка і Юрко Мучинські, Борис Мучинський (виїхав в Америку, там загинув і його привезли сюди й тут поховали).

Мій тато, повернувшись до Рівного, працював комірником в обкомі “Червоного хреста” аж до виходу на пенсію, помер він у 1981 році.

Ірина Громовська, Богумін-Одерберг (Німеччина) . липень 1944 р.
Ірина Громовська, Богумін-Одерберг (Німеччина) . липень 1944 р.

Моє дитинство і юність минули в цьому районі міста, поруч з парком. Батько розповідав, що коли вони жили тут, то на вулицях ще були вкладені дошки-хідники. Розповідав, що коли сюди входили “совєти”, то поляки одразу почали втікати з міста. Любомирські (князі Любомирські, власники Рівного до 1939-го року, – прим. авт.) теж втікали зі свого будинку, що був у парку. Вони встигли забрати з собою найцінніше, що можна було винести в руках. Люди розтягали з того палацику (колишній будинок Любомирських у парку, – прим. авт.) все, що зосталося. Радянські війська теж тягнули з того будинку якісь цінності. Я ще пам’ятаю в парку, на тому місці, де стояв палацик, був високий насип, пам’ятаю фундамент. Будинок Любомирських стояв там, де зараз естрада. Парк раніше не був огороджений, в ньому росло багато старих дерев, а молоді висаджували в кінці парку. Пам’ятаю парашутну вишку, а поруч з нею були гойдалки.

Я закінчила 10 класів у школі № 2, потім Рівненське медичне училище і все життя (45 років) пропрацювала медичною сестрою в онкологічній лікарні в Тютьковичах. Працювала в хірургії, і в реанімації. У 67 років пішла на пенсію”.

Розповідь пані Ірини ілюструють старі чорно-білі фотографії, які вона береже, як крихти своєї пам’яті.

Галина ДАНИЛЬЧУК

Джерело: РівнеРетроРитм

1 коментар

  1. Дуже цікаві спогади читаючи їх мені стали перед очами моє дитиньство котре має історію перед воєнну в часі війни і рядянська влада – “визволителі”
    Дякую за допис Дарія К

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.