Друкарське надбання Почаївського василіанського монастиря

752
Друкарське надбання Почаївського василіанського монастиря

Початок друкарської справи в Почаївському Успенському чоловічому монастирі певною мірою пов’язаний із переходом обителі під юрисдикцію Унійної Церкви (1712 р.). Зміна конфесійної належності прискорила відкриття стаціонарної чернечої друкарні, яка з’явилася згідно з привілеєм короля Августа ІІ від 18 жовтня 1732 р. Почаївський монастир отримав право на відновлення друкарні і видавництво книг “мовою Руською, Польською та Латинською” [1, арк. 1].

Право на відновлення можна пояснити тим, що 1618 р. мандрівним друкарем Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким у Почаївській обителі була видрукувана книга “Зерцало Богословія”. Саме цей факт, найімовірніше, спричинив відповідне формулювання в королівському привілеї. В унійну добу в Почаївській обителі Чину Святого Василія Великого було здійснення перевидання цієї книги.

К. Транквіліон Ставровецький“Зерцало Богословія”, (титул). Почаїв, 1790 р.
К. Транквіліон Ставровецький“Зерцало Богословія”, (титул). Почаїв, 1790 р.

Існує думка про те, що робота стаціонарної друкарні в Почаївському монастирі розпочалась ще у ХVІІ ст. При цьому називаються тогочасні почаївські друки, що до наших днів не збереглись. Існує припущення, що “друкарня в Почаївському монастирі була заснована ще в перший доунійний період” [2, с. 282]. Воно є безпідставним, тому що не підтверджується продукцією, яка була створена в монастирській друкарні в той час. Автор даної здогадки В. Левицький наголошує: “Ми не можемо тільки з точністю вказати моменту її заснування” [2, с. 297]. Тому де-факто і де-юре друкарська справа в Почаївському монастирі започаткована 1732 р.

Королівська грамота на відновлення типографії Почаївського монастиря (фото В. Лось)
Королівська грамота на відновлення типографії Почаївського монастиря (фото В. Лось)

Від самого початку роботи почаївської друкарні в унійну добу,  монастир зіткнувся з протидією Львівського ставропігійного братства, яке було монополістом на ринку кириличної друкованої продукції й усіляко перешкоджало випуску почаївських видань [3]. Судові процеси між братством та монастирем розтяглись більше як на сорок років. Заборони на право друкування Почаєву змінювались привілеями, що дозволяли випускати книги. Останній документ у не простих стосунках монастиря та братства – рішення королівського суду від 26 червня 1771 р. [4, с. 809]. Згідно з цим, Почаївській друкарні заборонялось друкувати лише ті книги, які друкували братчики. Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) монастирська та братська друкарні опинилися по різні сторони кордону, в різних державних утвореннях, тому не могли представляти претензії одна одній. Вільно почаївські унійні друки все ж таки розповсюджувались у Львові, проте це сталось у пізніше. З 1772 до 1795 р. почаївські книги не зустрічали перешкод у видавництві та поширені на території Речі Посполитої. Водночас в унійний період відновились контакти Почаєва та Києва. Їх започаткуванням, на ниві видання книг, можна вважати запрошення 1730 р. до роботи в новоствореній друкарні Почаївського монастиря словолитника Івана Доликевича. Він відлив потрібні літери, а Андрій Голота став першим гравером почаївських видань [5, с. 463]. Обидва спеціалісти пройшли хорошу практику в Києві, найімовірніше, у відомій на той час друкарні Печерської обителі.

Типографія Києво-Печерської лаври. З гравюри 1758 р.
Типографія Києво-Печерської лаври. З гравюри 1758 р.

З отриманням для почаївських друкарів можливості активно працювати, доробки монастирської тпографії стали добре відомі не тільки в Речі Посполитій, але й за її межами. Проте знову почаївські видання стали порушниками монопольних прав на книгодрукування. Так, 1778 р. у Києві було розпочато судову справу проти Якова Сербина, який порушив лаврську монополію на випуск та поширення друків. За ухвалою суду в нього було конфісковано дошки та надруковані аркуші, а також букварі Почаївської друкарні, які він продавав [6, с. 12].

Після третьогого поділу Речі Посполитої (1795 р.) Почаїв та Київ знову опиняються у складі однієї держави. Незважаючи на різне конфесійне підпорядкування, контакти між монастирськими друкарнями тривали. Належність до різних Церков змушувала друкарів співпрацювати нелегально. Керівники друкарень Спиридон Коберський (Почаїв) та Іюстин (Київ) підтримували між собою дружні стосунки. Як відзначав останній, обидва друкарі, “зважаючи на свою належність до однієї нації і давнє знайомство”,  домовились про спільні видання. Спиридон надсилав до Києва дрібні почаївські друки, а Іюстин додруковував до них титульні аркуші з позначенням Київської друкарні. Частина розмноженого накладу надсилалась до Почаєва. Ці незаконні дії були розкриті лише 1801 р. Розгляд цієї справи засвідчив, що в Київ з Почаєва впродовж тривалого часу надходили великі транспорти книжкової продукції василіан у вигляді аркушів без оправи, які брошурувались у Печерській лаврі, а потім розсилались для продажу в православні монастирі та храми. “Варто задуматись, – відзначає Я. Ісаєвич, що означало твердження про “одну націю” в устах вченого київського монаха, який не тільки належав до іншої конфесії, але й був підданим іншої імперії (заувага стосується подій до 1795 р.прим. О.Б.). Варто задуматись над тим, чи в усіх відношеннях мають рацію ті сучасні та найсучасніші автори, які заперечують тяглість українського етносу, вважають, що українська нація почала формуватись в часи відродження народів східноєвропейського регіону другої половини ХІХ–ХХ ст.” [5, с. 466].

Південний фасад будівель Києво-Печерської типографії. 2007 р.
Південний фасад будівель Києво-Печерської типографії. 2007 р.

Попит на почаївські видання у Києві був великий. Київські богомільці намагались придбати саме почаївські друки. Дослідники вважають, що це можна пояснити тим, що почаївська друкарня, на відміну від київської лаврської, мала можливість друкувати книги українською. Книги з Почаївського монастиря розповсюджував в Києві й ігумен Кипріян з Китаївської пустині, роздаючи всім охочим почаївські видання [7, с. 6–7].

Особливості церковних видань українських друкарень ХVІІІ ст. на території Росії зумовлювались царським указом від 5 жовтня 1720 р. У ньому, зокрема, вказувалось, щоб у Київській та Чернігівській друкарнях ніяких нових книг не друкувати, книги звіряти у повній відповідності з великоросійськими, щоб  різниці і особливо “наріччя” в книжках не було. На основі царського указу в наступному році затверджено розпорядження Синоду про те, що в Київській друкарні повинні друкуватись тільки церковні книги, виправлені по московському або петербурзькому тексту [8, с. 248]. Не легкими були умови роботи й Почаївської друкарні. Я. Ісаєвич наголошує: “Контроль над змістом книг з боку Ватиканської нунціатури у Варшаві, загальне погіршення статусу української культури і мови, неприхильні для Греко-католицької церкви постанови сейму Речі Посполитої 1791 р., – все це не створювало атмосфери для культурних ініціатив…Попри все, цензурний контроль над Почаївською друкарнею не був настільки суворим і принизливим, як у Російській імперії, не стосувався подробиць внутрішнього життя церкви, як це було, починаючи з указів 1720–1721 рр. у Гетьманщині і Слобідській Україні XVIII ст. Тому Почаївська друкарня змогла продовжити впровадження в друк української мови і таким чином піти шляхом, започаткованим на початку XVII ст. (і навіть пізніше) друкарнями острізькою, трьома київськими, чернігівською, Сльозки, львівською Шеліги та деякими іншими” [9, с. 17–18]. Наведені факти свідчать, що незважаючи на конфесійну відмінність унійних та православних видань, почаївські василіанські друки, що побачили світ на території Речі Посполитої мали попит в іноконфесійному середовищі Російської держави.

«Тріодіон», (заставка). Львів, друкарня Михайла Сльозки 1642 р.
«Тріодіон», (заставка). Львів, друкарня Михайла Сльозки 1642 р.

1781 р. префект друкарні Спиридон Коберський отримав дозвіл Луцького єпископа Кипріяна Стецького на друк книг для російських старообрядців, і в листопаді наступного року друкування їх почалося під наглядом Феофілакта Терентьєва, який прибув зі старообрядницького посаду Клинці (тоді – на півночі Чернігівщини, тепер – Брянська область Росії) [9, с. 16]. 1784 р. з Чернігівщини до Почаєва, прибув представник старообрядців Васілій Желєзняк, щоб домовитись з василіанами про видавництво необхідної старообрядницької літератури. Документи Почаївського архіву підтверджують стосунки купця Васілія Желєзняка з монастирською друкарнею в особі її керівника Спиридона Коберського [10]. Про друк почаївськими василіанами старообрядницьких книг свідчать й існуючі видання [11, с. 8].

Після входження Почаєва до складу Росії обсяги видавництва у монастирі значно поменшали. 15 грудня 1795 р. перфект друкарні Спиридон Коберський пояснив причину цього явища: “Тутешня друкарня не має збуту на книжки, друковані для духовного вжитку тутешньої, з’єднаної з Римом, Руси, бо більша частина цієї Руси відпала від єдности з Римською Церквою під теперішнім російським пануванням” [12, с. 317].

Російська ж влада в травні 1800 р. прийняла рішення, що в зв’язку з тим, що у Волинській та Подільській губерніях “немає ні однієї Духовної Типографії, в якій би друкувались Церковні книги на Російській мові духовні книги (у друкарні Почаївського монастиряприм. О.Б.) друкувати дозволено під наглядом місцевого Архиєрея; що стосується цивільних книг та їх творів – також друкувати не заборонено, але тільки після розгляду та схвалення Санктпетербурзької цензури” [3, арк. 75 зв.]. Почаївська друкарня тоді відновила активну роботу і все ж її масштаби значно поступались тим, що були розгорнуті з середини 30-х – до середини 90-х років XVIII ст.

Всупереч державним та церковним кордонам інтерес до почаївських книг був зумовлений високою якістю продукції цих видань. Основну їх частину (60 відсотків) у василіанську добу складала літургійна література. Зрозуміло, що інтерес до неї православних осередків був повністю відсутній, на відміну від інших друків, серед яких надзвичайною популярністю користувався знаменитий тримовний “Богогласник” 1790/91 рр. Також для православних “не чужими” були шкільні підручники, календарі, господарські порадники та інша література світського характеру. Необхідно відзначити, що видання в друкарні Почаївського монастиря ЧСВВ богослужбової та церковно-історичної літератури використовувалися в процесі викладання окремих дисциплін у Могилянській Академії в Києві [13, с. 19].

Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії
Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії

Незважаючи на перебування українських друкарень на територіях різних держав (Річ Посполита, Австро-Угорська та Російська імперії), видавничі традиції, що виникли на зорі зародження кириличного книгодрукування, зберігались в наступні історичні періоди. До кінця ХVІІІ ст. книговидавці Почаєва, Львова, Києва, Чернігова успадковували дероворитні дошки для заставок, кінцівок, ініціалів Івана Федоровича, а заголовні аркуші Почаївської та Київської друкарень обрамлялися  своєрідним стилізованим рослинним орнаментом [14, с. 12].

«Євангеліє», (кінцівка). Почаїв, 1780 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/yevangeliye-pochayiv-1780/
«Євангеліє», (кінцівка). Почаїв, 1780 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/yevangeliye-pochayiv-1780/

Існували також міцні зв’язки між українськими граверами. Одні й ті ж самі майстри брали участь в оздобленні книг Львівських, Київської, Чернігівської друкарень. Почаївська друкарня зберігала в цьому сенсі свою окремішність. Отримавши перший урок у приїжджих граверів, надалі Почаїв зростив власних. На думку відомого дослідника старовинних книг Я. Запаска: “Якщо наприкінці ХVІІІ ст. ні Унівська ні Львівська друкарні не дали з мистецького боку чогось визначного, то з Почаївської вийшло кілька гарно оздоблених книг та чимало гравюр не тільки на релігійні, а й світські сюжети” [15, с. 248].

«Євангеліє», (ініціал). Почаїв, 1780 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/yevangeliye-pochayiv-1780/
«Євангеліє», (ініціал). Почаїв, 1780 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/yevangeliye-pochayiv-1780/

Найвідомішими почаївськими граверами були брати Гочемські та майстер Йосиф. Останній створив оригінальні фронтиспіси (ілюстрації, розташовані перед титульним аркушем книги на лівій сторінці), постаті на яких схожі на зарисовки барокових скульптур, розміщених на будівлях та в інтер’єрах храмів у Бучачі, Львові, Підгірцях. “Наприкінці XVIII ст., – зазначає Г. Логвин, – в оздоблені почаївських друків певне місце посідають офорти (різновид гравюри на металі, котрий дозволяє отримувати відтиски з друкарських форм, які попередньо оброблені кислотами). Деякі з них виникли під впливом офортів Рембрандта та його послідовників” [16, с. 110].

Співпраця між українськими друкаренями розвивалася в різних напрямках. Так, стосовно друкарні Унівського монастиря, яка функціонувала на протязі цілого століття (1670–1770 рр.), існує припущення, що: “продала Унівська Архимандрія свою Типографію Почаївській обителі, про що свідчить зовнішня подібність друків обох типографій” [17, с. 170].

«Служебник», (титул). Унів, 1747 р.
«Служебник», (титул). Унів, 1747 р.

Першою книгою друкарні Почаївського Успенського монастиря став “Служебник”, виданий у 1734 р. [18]. Титул – зображення Почаївської чудотворної ікони Богородиці, датований 1733 р. Ця гравіювальна дошка могла також використовуватися для друку паперових ікон. Книгу присвячено фундатору Почаївської друкарні єпископу Рудницькому, на звороті титульного аркуша вміщено його герб, а в присвяті йде мова про початок друкарства в Почаєві: “Служебник – це є першість Типографії нашої”. Під нею підписалися ієромонах Гедеон Козубський, ігумен Почаївський зі “всею о Христи братією”. У 1735 р. його перевидали як “Леітургікон си есть Служебник…”. В книзі згадуються імена “благородних Шумлянських, Шептицьких, Виговських”, а також  “доми славних Колонтаїв, Вілежинських, Загвойських, Угерницьких, Дяковських”, які, очевидно, фінансово приклались до друку книги [19, с. 258]. Загальний наклад книги склав понад 1000 примірників.

«Служебник», (фрагмент). Почаїв,1734 р.
«Служебник», (фрагмент). Почаїв,1734 р.

Окремі дрібні друки видавались у Почаєві ще на початку 30-х рр. ХVІІІ ст. Це проскомідійний листок, згадувані вже пісні на честь ігумена Йова Желіза та пастирські послання Луцького Єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького [5, с. 463]. До 1730 р. він був ігуменем Почаївської обителі, а перед тим – ректором Гощанської школи. Саме Феодосій Рудницький та його наступник на посаді ігумена Почаївського монастиря Гедеон Козубський домоглись права відкриття чернечої друкарні.

Окрасою почаївської василіанської друкарні є “Євангеліє”, надруковане в Почаєві 1780 р. Книга також видавалась двічі, відрізняється кількістю аркушів та оформленням сторінок (лінійні рамки та подвійні складні рамки) [20]. Почаївське “Євангеліє або благовістя богодухновенних євангелістів” (1780 р.) вважається найбільшим за розмірами українським стародруком. Його висота 51 см, ширина – 34, товщина – 9 см [21].

«Євангеліє», (титул). Почаїв, 1780 р.
«Євангеліє», (титул). Почаїв, 1780 р.

Ґрунтовне дослідження мови окремих василіанських видань, у тому числі почаївських, провела Й. Ґетка. Вона наголошує: “Повернення до церковно-слов’янської мови як мови спілкування з Богом, а з іншого боку – як до грецької традиції, – це вияв пошуку своєї власної західноруської культурної ідентичності, побудованої на опозиції до латинсько-польської традиції” [22, с. 230]. “Аналіз мови та змісту василіанських видань, – підкреслює Й. Ґетка, – показує, що їхня видавнича діяльність на колишніх східних рубежах Речі Посполитої була феноменом, який з одного боку, віддзеркалює, а з іншого – формує лінгвокультурну та соціокультурну ситуацію” [22, с. 227]. На думку дослідниці, руськомовні друкарські набутки почаївських василіан є прекрасним джерелом для вивчення української культури XVIII ст.: “Монахи закорінені в місцевій реальності, розуміли нагальну потребу друкувати книжки загальновживаною для читачів мовою, відіграли значну роль у формуванні сучасної української літературної мови, а також заклали підвалини для формування національної ідентичності українців” [23, с. 99].

Богословія нравоучительная, (титул). Почаїв, 1779 р.http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0001330
Богословія нравоучительная, (титул). Почаїв, 1779 р. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0001330

Солідаризуючись із висновками шановної дослідниці хочемо додати, що почаївські насельники спочатку були православними. Церковнослов’янська була незмінно богослужбовою мовою і у василіанську добу. Ставши уніатами, ченці започатковують монастирське друкування та послуговуються кириличною традицією. Як підмічає С. Маслов, “в почаївських виданнях другої половини ХVІІІ в. зустрічається особливий церковно-слов’янський курсив, різаний на зразок українського скоропису ХVІІ – початку ХVІІІ ст.” [24, с. 56].

Важливою є заувага Я. Ісаєвича стосовно подальшого почаївського книговидавництва: “Безперечно, на репертуар та оформлення книг Почаївської друкарні вплинула також і полонізація частини василіанських ченців і вищого унійного духовенства. Втім, цей процес, який щойно розпочався, ніколи не завершився, а головне, в складі василіанського чину, в тому числі серед керівників Почаївської друкарні, були діячі, які свідомо протистояли латинізації догматики й обряду та полонізації мови” [9, с. 17].

Василіанська друкарня на Почаївській горі, як справедливо наголошує Г. Ковальчук, “чи не найбільше серед українських друкарень видавала книжок польською та латинською мовами” [25, с. 25]. Проте, водночас, на думку С. Маслова, випускаючи не лише кириличні книги, Почаївська друкарня зовсім не користувалась готичними шрифтами [24, с. 56]. Україномовні книги, що виходили в монастирській друкарні, користувалися попитом у місцевого населення. Їх друк був направлений саме не те, “щоб вигідніше було з них свойственим язиком руським народ научати” [26, с. 55]. Я. Ісаєвич звертаючи увагу, на те, що “у низці почаївських друків, особливо другої половини XVIII cт., впроваджувалась мова, близька до народньорозмовної української мови”, відзначає: “Літературна й мистецька діяльність цієї друкарні, як і інших українських видавничих осередків, не замикалась в межах конфесії: це була праця на ниві загальнонаціональної культури” [5, с. 465–466].

Тріодіон, (титул). Почаїв, 1747 http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/triodion-pochayiv-1747/
Тріодіон, (титул). Почаїв, 1747 http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/triodion-pochayiv-1747/

Б. Крив’як, ґрунтуючись на дослідженнях одного з найвідоміших вітчизняних дослідників друкарської справи І. Свєнцицького, стверджує що Почаївська друкарня ХVІІІ ст. визнається найкращою з унійних [27, с. 37]. На думку останнього, ця чернеча типографія “розвинула дійсно небувалу на землях України книгопечатну діяльність” [28, с. 45]. “Видавнича практичність і меткість Почаївських “законників”, – підкреслює І. Свенцицький, – виявилась найкраще в уживанні народної мови в книжках, призначених для широких мас, чим вони стали предтечами національного відродження західно-українських земель. Паралельними текстами польськими, доданими до деяких слов’янських і українських текстів…робили українську книжку доступною ополяченим членам гр.-кат. Церкви, або й самим полякам західно-української області” [28, с. 46].

Серед таких видань, одним із найвідоміших є “Народовіщаніє” [29]. Уперше ця книга була видана 1765 р. під назвою “Слово до народу Кафоліческого”. Крім названого року вона видавалось ще двічі (1768 р., 1778 р.). Книга надрукована українською мовою (“діалектом рускім”). Цей твір є помітним явищем української літератури. Він належить до числа ораторської та повчальної прози. Книга розрахована на широке коло читачів, зокрема на потребу парафіяльного духовенства та вірян.

Народовіщаніе або слово к народу Кафоліческому…, (титул). Почаїв, 1778 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/narodovishanie-ili-slovo-k-narodu-kafolicheskomu-1/
Народовіщаніе або слово к народу Кафоліческому…, (титул).  Почаїв, 1778 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/narodovishanie-ili-slovo-k-narodu-kafolicheskomu-1/

Р. Кисельов наголошує, що до жанрового репертуару україномовних видань Почаївського монастиря унійної доби входили богослужбові книги, видання катехитичного змісту, ораторсько-проповідницька література, підручник з богослов’я, духовні пісні, світські видання, актові документи (зокрема, український текст унійної ухвали 1596 р.), поетичні твори. Дослідник простежив, що в богослужебових книгах українська мова зустрічається в окремих уривках, пов’язаних з волевиявленням конкретних осіб, та в тлумачних текстах. Також йому вдалось з’ясувати, що поява низки україномовних почаївських видань катехитичної та ораторсько-проповідницької літератури обумовлена необхідністю донести зміст до широких кіл читачів або слухачів, переважно з селянського середовища. Р. Кисельов відзначає: “Досить широко представлені в репертуарі почаївського друку українські пісні релігійного змісту, які, завдяки своїй популярності, були могутнім морально-дидактичним знаряддям Церкви…Окремо від названих груп видань стоять українські книжки світського змісту: вони з’явилися насамперед завдяки просвітницькій та патріотичній ініціативі” [30, с. 88].

[Басарабський Ф.]. Писмена, (титул). Т. 1. Почаїв, 1771 р.
[Басарабський Ф.]. Писмена, (титул). Т. 1. Почаїв, 1771 р.
Говорячи про функціонування української мови в різні періоди нашої минувшини, відомий вітчизняний історик ХІХ ст. М. Максимович влучно зазначає: “Така вже історична доля Малоросії, що її своєнародній мові не довелося стати письмовою мовою її, – що головним органом її письмового та книжного висловлення були по черзі Церковнослов’янська, Західноруська (староукраїнська писемна мова XIV–XVI ст. – прим. О.Б.) і, нарешті, нинішня Російська мова” [31, арк 5 зв.]. Це було пов’язано з тим, що землі України були позбавленні державотворчого процесу на базі автохтонного населення. М. Максимович спеціально не вивчає мову почаївських стародруків. Лише в праці “Книжная старина Южноруская” він подає хронологічний список із більше 40 кириличних почаївських друків та справедливо відзначає, що надалі він обов’язково має поповнитись [32, с. 11–12]. Мовознавчі проблеми, порушені вченим у процесі вивчення інших староукраїнських пам’яток ХVІ–ХVІІІ ст., є актуальними і зараз для вивчення української мови в почаївських виданнях. “Погляди М.О. Максимовича на проблеми нормування староукраїнської писемної мови,– зазначає Р. Кисельов, – важливість у цьому процесі живого народного мовлення та інші враховуються і в сучасних історико-лінгвістичних дослідженнях… почаївських видань ХVІІІ ст…” [33, с. 47–48]. Додамо, що цей сучасний дослідник, використовуючи доробки своїх попередників, зауважує: “Мова більшості українських текстів у почаївських виданнях перебуває в руслі традицій “простої” української мови, що активно вживалася з другої половини ХVІ ст. й базувалася на живому розмовному мовленні, хоч і характеризувалася наявністю значної домішки церковнослов’янських та польських мовних рис, передусім у лексиці та синтаксисі” [34, с. 123].

Величанія, (титул). Почаїв, 1774 р. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000014
Величанія, (титул). Почаїв, 1774 р. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000014

Почаївські друки василіанського періоду відзначаються високим рівнем поліграфічного виконання. Вони прикрашені гравюрами відомих митців того часу. Окрім згаданих вище Андрія Голоти, Йосифа, братів Гочемських, – книги, що побачили світ у друкарні Почаївської гори, оздоблювали Федір Стрільбицький, Іван Филипович, Іван, Мануїл та інші [35, с. 62]. Ґрунтуючись на доробках, які творились понад століття на ниві українського книгодрукування, почаївські гравери використовували “досвід попередників, зафіксований у розповсюджених тоді по різних українських територіях Богослужбових книгах, особливо – з друкарень Львівського Ставропігійського братства та Києво-Печерської Лаври” [36, с. 165].

«Анфологіон», (титул). Львів: Успенське братство, 1694 р.
«Анфологіон», (титул). Львів: Успенське братство, 1694 р.

Помітним є досягнення почаївських майстрів у декоративному оздобленні. Їх заставки, кінцівки та художні ініціали належать до найкращих надбань українського книжкового мистецтва ХVІІІ ст. [35, с. 66]. Також почаївські видання того часу вирізняє гарна форма шрифтів. Прикладом книг такого високого мистецького рівня є, зокрема, згадуванні вище “Служебник” (1734 р.) та “Євангеліє” (1780 р.). Вагомі мистецькі пам’ятки виходили в монастирській друкарні кожного десятиріччя ХVІІІ ст. До них належать “Мінея” (1737 р.), “Тріодь цвітна” (1747 р.), “Євангеліє” (1759 р.), “Псалтир” (1763 р.),  “Трефологіон” (1777 р.),“Апостол” (1783 р.), “Служебник” (1791 р.) [37].

Євангеліє, (титул). Почаїв, 1759 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/yevangeliye-pochayiv-1759/
Євангеліє, (титул). Почаїв, 1759 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/yevangeliye-pochayiv-1759/

Як зазначає Я. Запаско, “почаївські друкарі багато дбали про поліграфічне і художнє оформлення своїх видань”, заразом вони не відмовлялись від традиційного в українському друкарстві копіювання з інших видань, зокрема київських та львівських. Проте дослідник наголошує: “В Почаївській друкарні копіювання не мало великої ваги. Тут були значні сили, завдяки чому створено чимало оригінальних заголовних аркушів, заставок, кінцівок, ініціальних літер, фронтиспісних гравюр та ілюстрацій” [15, с. 238–239]. Підсумовуючи Я. Запаско висновує, що незважаючи на досить пізнє заснування, порівнюючи з попередніми українськими друкарнями, почаївська “внесла вагому частку в мистецтво давньої української книги” [15, с. 250]. Цю думку підтверджує мистецтвознавець В. Луц: “У другій половині ХVІІІ ст. почаївська друкарня була однією з найбільших в Україні. У ній працювали такі провідні українські гравери, як Адам і Йосип Гочемські, Теодор Стрельбицький та багато інших. Саме графічні твори з зображенням Почаївської Богородиці служили тими іконографічними взірцями, які сприяли широкому розповсюдженню ікон з зображенням чудотворного образу на Волині та поза її межами” [38, c. 101].

Псалтир, (ікона почаївської Богородиці зі стопою та титул). Почаїв, 1789 р.
Псалтир, (ікона почаївської Богородиці зі стопою та титул). Почаїв, 1789 р.

Посеред тогочасних друків переважають кириличні видання, але значна частина почаївських видань, як згадувалося вище, надрукована латинським шрифтом або з його використанням [39, с. 193–246]. Вже перша книга монастирської друкарні “Служебник” (1734 р.) містить латинський напис під гербом на звороті титульного аркуша. Перший латиношрифтний почаївський друк з’явився 1739 р. [39, с. 193]. 1743 р. у монастирській друкарні був вилитий латинський шрифт прямого та курсивного накреслення, що спростило видання відповідних книг [40, арк. 2 зв.–3 зв.]. Виливання власних шрифтів стала передумовою друкування саме латиношрифтних книг (польсько- та латиномовних). Найбільша їх кількість припадає на 70-ті – першу половину 90-х рр. ХVІІІ ст. Тематичне урізноманітнення видань та удосконалення друкарського обладнання вказувало на те, що почаївські василіани належали до Західної Церкви, але пріоритетне значення віддавали кириличним друкам у зв’язку з власною східновізантійською традицією.

Служебник. Герб фундатора Почаївської друкарні єп. Рудницького, (зворот титульного аркуша). Почаїв, 1734 р. http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/sluzhebnik-pochayiv-1734/
Служебник. Герб фундатора Почаївської друкарні єп. Рудницького, (зворот титульного аркуша). Почаїв, 1734 р.  http://museum.rv.gov.ua/pochayiv/sluzhebnik-pochayiv-1734/

Почаївська друкарня мала спеціальні технічні засоби для нотодруку. У Почаївському монастирі була створена перша в Україні та в східнослов’янській музичній культурі фундаментальна збірка духовних пісень. Один з перших її дослідників В. Щурат, переказуючи слова видавців цього твору, з передмови, підкреслює: “Василиянський “Богогласник”, виданий в Почаєві 1790 р., – то незвичайно цінна антологія нашого релігійного стихотворства з XVII–XVIII вв.” [41, с. 359]. Загалом у збірнику надруковано 250 пісень: 214 українською, 33 польською та 3 латинською мовами [42, с. 31–34].

Богогласник, (титул). Почаїв, 1790 р.
Богогласник, (титул). Почаїв, 1790 р.

Основним джерелом для нього стала монастирська книга “Гора Почаївська” (1742 р.) та її пізніші перевидання.“Богогласник” перевидавався в Почаєві (1805, 1806, 1825 рр.), також Перемишлі (1834 р.) та Львові (1850, 1886 рр.). Його друкували (зі змінами), православні друкарні в Києві (1884, 1885, 1887, 1889 рр.), Холмі (1894, 1900, 1903 рр.), Почаєві (1900, 1902, 1908 рр.) і навіть Петербурзі (1900, 1902, 1905 рр.). Щодо важливості друку “Богогласника” Я. Ісаєвич стверджує: “Мабуть, жоден інший стародрук не мав такого тривалого впливу як на рукописну книжність, так і на словесний та музичний фольклор наступного періоду. На прикладі “Богогласника” яскраво видно зв’язок шкільної та монастирської культури з фольклорними джерелами і той факт, що незалежно від обряду, українські друкарні робили спільну справу” [9, с. 18–19].

Гора Почаївська, (титул) Почаїв, 1742, 1757, 1772, 1793 рр. https://volart.com.ua/art/pochaev/index%20grafika.shtml
Гора Почаївська, (титул) Почаїв, 1742, 1757, 1772, 1793 рр. https://volart.com.ua/art/pochaev/index%20grafika.shtml

Перше видання “Богогласника” датоване на титулі 1790 р. У книзі використано також папір із вказанням 1791 р., що дає дослідникам підстави вважати саме цю дату роком закінчення друку книги [43]. Це унікальна збірка українських духовних пісень із нотами. Ю. Медведик зазначає: “Переважну більшість пісень “Богогласника” створено книжною українською мовою та церковнослов’янською…Автори духовних пісень нерідко вкраплювали в поетичні тексти елементи живої розмовної мови, чим виявляли свою етнічну самосвідомість, повагу до естетичних запитів народу. Виразно риси української мови проступають у піснях есхатологічного змісту, які зібрані в четвертому розділі антології. Яскравою мовно-національною ознакою є розповсюдження у текстах кличного відмінка” [44, с. 73]. Дослідники допускають, що до збірки увійшли твори як видатних українських літературних діячів доби бароко (Георгія Кониського, св. Димитрія Ростовського (Данила Туптала), Григорія Сковороди), так і менш знаних Івана Мастиборського, Івана Пашковського, Єпифанія Славинецького, а також анонімних авторів. Відомо понад 40 імен пісенних творців, серед них могли бути й почаївські ченці. Деякі пісні з “Богогласника” активно побутують у різних варіантах і нині, наприклад: “Нова радість стала”, “Небо і земля нині торжествують”.

Богогласник. (пісня авторства Івана Пашковського). Почаїв, 1790 р.https://volart.com.ua/art/pochaev/index%20grafika.shtml
Богогласник. (пісня авторства Івана Пашковського). Почаїв, 1790 р.https://volart.com.ua/art/pochaev/index%20grafika.shtml

Н. Заболотна зауважує: “Почаївський “Богогласник” є пам’яткою української літератури та мови, музичного та друкарського мистецтва, він неодноразово ставав джерелом різноаспектних досліджень у зазначених галузях, твори з “Богогласника” звучать і на концертах давньої музики. У відділі стародруків та рідкісних видань НБУВ зберігаються чотири примірники цього видання, але всі вони є різною мірою неповні” [43].

Чимало пісень із почаївського “Богогласника” використовували українські композитори кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Анатоль Вахнянин, Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Остап Нижанківський, Микола Леонтович, Станіслав Людкевич, Василь Барвінський. “Унікальність видання, – акцентує Ю. Медведик, – не тільки у тому, що йому не було аналогів у тодішньому східнослов’янському світі, але ще й тому, що у ньому вперше опубліковано велику кількість нотних текстів духовних пісень, як достатньо добре відомих із рукописних джерел другої половини XVII–XVIII століть, так і новостворених незадовго перед виходом друку у світ, а також спеціально написаних для збірника. Важливо й, що видання, підготовлене до друку українськими ченцями греко-католицького ордену василіан, водночас почасти уособлює собою мультилінгвістичну та різноконфесійну палітру тогочасної української суспільно-релігійної дійсності” [44, с. 76–77].

Богогласник, (різдвяна пісня). Почаїв, 1790 р.
Богогласник, (різдвяна пісня). Почаїв, 1790 р.

Місцерозташування монастиря впливало на роботу його друкарні. У зв’язку з цим варто навести міркуваннями сучасних дослідниць минулого Унійної Церкви Н. Стоколос та Р. Шеретюк, які, високо оцінюючи видавничу роботу Успенської обителі ЧСВВ, наголошують: “Почаївська василіанська друкарня, оперативно реагуючи на потреби автохтонного населення, видавала богословські та релігійно-повчальні книги мовою, близькою до народнорозмовної української. Відтак, свідомо чи не свідомо, але почаївські видавці протистояли подальшій латинізації унійного обряду, а відтак полонізації населення регіону. У цьому полягає вагомість внеску василіанських видавничих осередків у плекання національної культури” [45, с. 166–167].

Ченці Почаївської обителі, у зв’язку з тим,що їхня обитель розпочинала свою життєдіяльність як православна обитель, з особливим почуттями ставились до церковного розділення. Напевно, саме тому в монастирській друкарні побачила світ старослов’янською мовою книга “Слово про святе між східною та західною церквами з’єднання”.

[Ольшавський М.М.]. Слово о святом между восточною и западною церковію соединеніи, (титул). Почаїв, 1769 р. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000017
[Ольшавський М.М.]. Слово о святом между восточною и западною церковію соединеніи, (титул). Почаїв, 1769 р. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000017
XVIII cт. стало для Почаївського монастиря загалом та його друкарні зокрема періодом зростання та розквіту. У цей час обитель значно розбудувалась, стала відомою завдячуючи також і книгам, що виходили тут. Я. Ісаєвич вважає: “Попри те, що Почаївській друкарні, яка діяла у XVIII cт., віддається належна шана у підручниках і монографіях з історії української культури, церкви та науки, її минувшина досліджена ще недостатньо, тому можливостей для дальших студій велика кількість” [9, с. 22]. Тому подальше вивчення минулого почаївської друкарні, пошук невідомих, характеристика маловідомих монастирських документів та видань дадуть змогу ще краще оцінити значення Успенської обителі в загальній історії українського друкарства.

Друкарня Почаївського Успенського монастиря та її стародруки: зб. наук. праць. Київ: НБУВ, 2011. 263 с.
Друкарня Почаївського Успенського монастиря та її стародруки: зб. наук. праць. Київ: НБУВ, 2011. 263 с.

Необхідно зазначити, що сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники, в контексті власних досліджень, продовжують з’ясовувати особливості роботи цієї чернечої друкарні. На основі архівних документів вони намагаються пізнати своєрідність друкарської “кухні” Почаївської гори [46].

Важливими джерелами є, власне, самі книги. Як слушно зауважує Н. Заболотна: “Почаївські кириличні стародруки є цінними об’єктами досліджень не лише у сфері книгознавства, історії книги, мистецтва книги й мистецтвознавства загалом, філософської та теологічної думки…крім того, що україномовні почаївські стродруки є мовними та літературними пам’ятками своєї доби, видання Почаївської друкарні , як, зрештою, й будь-які стародруки, є неоціненним вмістилищем скарбів, які ще більшістю належить виявити, зафіксувати й удоступнити  для широких наукових досліджень, здійснюючи публікації відповідного рівня” [47].

Друкарня в Почаєві була одним із господарських підрозділів обителі. Виконуючи поставлене перед нею завдання, разом з іншими, вона  забезпечувала монастирське функціонування, відіграючи важливе значення в розповсюдженні ідей християнства. Необхідно зазначити, що саме завдячуючи роботі друкарні, Почаївська гора стала не лише християнським, але й впливовим культурним центром. Жанровий репертуар монастирської друкарні включав не лише релігійні видання, а також навчальну літературу, світські видання, актові документи, поетичні твори та інше. Її працівники своєю працею долучились до створення важливого культурного продукту, який спрямовувавсь на широке коло читачів та впливав на становлення та розвиток національної ідентичності.

Олександр БУЛИГА

  1. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі ІР НБУВ). Ф. Спр. 236. 1 арк. Грамота Августа ІІ короля польського Почаївскому монастирю на відновлення друкарні та право видання книг, оригінал. 1732 р.
  2. ІР НБУВ. Ф. Спр. 2049. 640 арк. Почаевская Успенская Лавра в ХVIХVІІІ веках (15971833). Дисертация студента 4 курса КДА В. Левицкого, 1909. 320 с.
  3. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 129. 97 арк. Справа про позов Почаївського монастиря проти Львівського братства за друкарню. 1671–1829 рр.
  4. Почаевская типография и братство Львовское в ХVIII веке. Волынские Епархиальные Ведомости, 1909. Ч. Н. № 35– С. 726–810.
  5. Ісаєвич Я. Василіянські друкарні: Унів і Почаїв. На службі Кліо: зб. наук. пр. на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наук. діяльності. Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. С. 460–468.
  6. Запаско Я. Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків виданих на Україні 1701– Львів, 1984. Кн. ІІ. Ч. І. 131 с.
  7. Бочковська В.Г., Хауха Л.В., Адамович В.А. Каталог видань Почаївського та Унівського монастирів XVIII–ХХ ст. з колекції Музею книги і друкарства України. Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. 360 с.
  8. Быкова Т.А. О некоторых чертах оформления книг времен Петра І. Книга. Исследование и материалы. Москва, 1959. Сб. № 1. С. 224–252.
  9. Ісаєвич Я. Книговидання і друкарство в Почаєві: ініціатори та виконавці. Друкарня Почаївського Успенського монастиря та її стародруки : зб. наук. праць. Київ: НБУВ, 2011. С. 7–22.
  10. Державний архів Тернопільської області (далі ДАТО). Ф. 258. Оп. 1. Спр. 185. 10 арк. Справа, щодо претензій Почаївського монастиря, до купця Желєзняка Василія за те, шо він взяв полотно в друкарні на 400 польських злотих. 4 лютого 1785 р.–21 вересня 1785 р.
  11. Предисловие. Кириллические издания старообрядческих типографий конца ХVІІІначала ХІХ века: Каталог. Ленинград, 1991. С. 3–
  12. Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
  13. Крижанівський О.П. Культурно-освітня діяльність церкви на Правобережній Україні у ХVIII–ХІХ ст. Рольбібліотек монастирів, соборів та інших установ у розвитку культури України: Тези наукової конференції. Київ, 1993. С.17–
  14. Переднє слово. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. Стародруки ХVІ– ХVІІІ ст: Каталог. Київ, 1971. С. 5–
  15. Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в ХVI–ХVІІІ ст. Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1971. 311 с.
  16. Логвин Г.Н. З глибин. Гравюри українських стародруків ХVI–ХVІІІ ст. Київ: Дніпро, 1990. 408 с.
  17. Петрушевич А.С. Историческое известие о Древней почаевской Обители Чину Св. Василия Великого и типографии ее, с росписью в  той печатным книгам. Галичанин, Львов. 1863. Кн. І. Вып. 3– С. 158–181.
  18. Служебник. Почаїв, [8], 190, 92 с. [3] ­ ­арк.
  19. Крупніцька О. Почаївський “Служебник” 1735 р. як пам’ятка книжкового мистецтва. Збірник праць Тернопільського осередку Наукового товариства імені Шевченка, 2013. Т. 8: Музеї Тернопільщини. С. 257–262.
  20. Євангеліє. Почаїв, [8], 359 арк. 2 с.
  21. Перепелицина Г.М. Фоліант. Українська бібліотечна енциклопедія. Національна бібліотека України ім. Ярослава Мудрого. URL: https://ube.nlu.org.ua/article/%D0%A4%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B0%D0%BD%D1%82
  22. Ґетка Й. До питання про витоки українського громадянського суспільства: руськомовні василіанські “богословія нравоучітєльниє” XVIII століття. Українознавчий альманах, 2015. Вип. 18. С. 227–230.
  23. Ґетка Й. Василіянські руські друковані видання релігійного характеру (Почаїв, XVIII сторіччя) як джерело дослідження української культури. Культуротворча місія…С. 86–102.
  24. Маслов С.І. Українська друкована книга XVI–XVIII ст. Український науковий інститут книгознавства. Київ: Державне видавництво України, 1925. 76 с.
  25. Ковальчук Г. Дослідження почаївських стародруків у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського: традиції, стан і перспективи. Друкарня Почаївського Успенського монастиря…С. 23–32.
  26. Антонович С. Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври. Крем’янець на Волині, 1938. 70 с.
  27. Крив’як Б. Видавничо-просвітницька діяльність Василіянського Чину в Україні. Київська церква. 1990. № 4. С. 34–
  28. Свенціцкий І. Початки книгопечатання на землях України: в пам’ять 350-ліття першої друкованої книжки на Україні у Львові 1573–74 р. Наукова фундація Галицького Митрополита Андрія Шептицького “Національний музей” (Львів). Жовква: Печатня монастиря чина Св. Василя В., 1924. 245 с. : кольор. іл.
  29. Народовіщаніе, или Слово к народу кафоліческому : чрез монахов чина святаго Василіа Великаго в провінціи Полской званію катихістіческому прилежащих в повіті Кременецком 1756 года проповіданое. 2-е вид. Почаїв,1768. 305 арк. 4°.
  30. Кисельов Р. Жанровий репертуар україномовних видань Почаївського Успенського монастиря ХVІІІ – першої третини ХІХ століття. Вісник Львівського університету. Серія книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. Вип. 1. Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, 2006. С. 72–88.
  31. ІР НБУВ. Ф. 1. Спр. 558/1474. 6 арк. Максимович М. А. Полемическое Обозрение Малороссийской Словесности. Автограф статті. 1860 р.
  32. Максимович М.А. Книжная старина Южноруская. Временник общества истории и древностей российских. Москва, 1849. Т. 1. С. 1–12.
  33. Кисельов Р.Є. Почаївські видання другої половини XVIII ст. у світлі праць М.О. Максимовича про староукраїнську літературну мову. Актуальні проблеми української лінгвістики. Теорія і практика. Київ, 2001. Вип. 4. С. 47–57.
  34. Кисельов Р. Лексика української мови в почаївських стародруках. Друкарня Почаївського Успенського монастиря…С. 105–124.
  35. Цинковська І., Юхимець Г. Художнє оздоблення почаївських стародруків. Друкарня Почаївського Успенського монастиря... С. 62–94.
  36. Сидор О. Почаївська графіка ХVІІІ – початку ХІХ століть. Апологет. № 1–4. Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво. Матеріали І Міжнародної наукової конференції. Львів, 2009. С. 162–182.
  37. Железняк О. Почаївські видання кириличним шрифтом (1734–1830). Друкарня Почаївського Успенського монастиря…С. 162–192.
  38. Ричков П.А., Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. Київ, 2000. 136 с.
  39. Рудакова Ю. Почаївські видання латинським шрифтом або з використанням латинського шрифту. Друкарня Почаївського Успенського монастиря…С. 193–246.
  40. ДАТО. Ф. 258. Оп. 2. Спр. 23. 4 арк. Справа про переливання букв у Почаївській друкарні Юткевичем Зеником. 27 жовтня 1743 р.–7 жовтня 1745 р. Арк. 2 зв.–3. Лист словолитника Зелика Юткевича про переливку букв Почаївської типографії. 23 жовтня 1743 р.
  41. Щурат В. Із студій над почаївським “Богогласником”: Квестії авторства і часу постання деяких пісень. Нива. Часопись посьвячена справам суспільним і церковним. Львів, 1908. Т. V. С. 359–368; 389–398; 427–441; 484–498.
  42. Медведик Ю. “Богогласник” – визначна пам’ятка української музичної культури XVII – XVIII століть. Аd Fontes: з історії української музики XVII – початку ХХ ст.: вибрані статті, матеріали, рецензії / Юрій Медведик. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2015. С. 30–45.
  43. Заболотна Н. “Bogoglasnik Pěsni blagogovějnyia (1790/1791): Eine Sammlung geistlicher Lieder aus der Ukraine” – нове надходження до відділу стародруків та рідкісних видань НБУВ. URL: http://www.nbuv.gov.ua/node/3300
  44. Медведик Ю. Феномен української духовної музики: почаївський “Богогласник” 1790–1791 років. Вісник Львівського університету. Серія мист-во. 2015. Вип. 16. Ч. 1. С. 59–82.
  45. Стоколос Н.Г., Шеретюк Р.М. Драма Церкви (До історії скасування Греко-Уніатської Церкви в Російській імперії та викоріння її духовно-культурних надбань). 2-ге вид. Рівне: ПП ДМ, 2012. 348 с.
  46. Близняк М. Реєстр челяді та пасічників Почаївського монастиря середини XVIII ст. як історичне джерело. Наукові записки. Серія “Історичні науки”. Острог : Вид-во НаУОА, 2013. Вип. 20. С. 138–146; Lorens B. Bazylianie prowincji koronnej w latach 1743–1780. Rzeszów, 2014. 560 s.; Альмес І. Діяльність ченців у Почаївській монастирській друкарні XVIII ст. Історія релігій в Україн. Науковий щорічник / гол. ред. І. Орлевич; Львівський музей історії релігії; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Інститут філософії ім.Г. С. Сковороди НАН України. Львів: Видавничий відділ Львівського музею історії релігії “Логос”, 2023. Вип. 33. С. 63–72.
  47. SV. Практичні довідники ХVІІІ ст. Почаївської друкарні. URL: http://info.library.te.ua/2019/07/v.html

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.