Напередодні Дня Захисників та Захисниць України співак та композитор Павло Табаков (Tabakov) представляє новий сингл «Та, що біжить по лезу». Переможець популярних телепроектів «Шанс» і «Голос країни» присвячує пісню українським жінкам-воїнам, які поруч із чоловіками боронять Україну.
– Де б я не виступав – у військових частинах, лікарнях, бізнес-компаніях, для рятувальників чи вчителів, – всюди зустрічаю дівчат і жінок, які викликають захоплення, – розповідає Tabakov. – Дехто з них уже став справжніми легендами. Моя нова пісня – про кожну із таких українок. І про снайперку, яка, перебуваючи на реабілітації після ампутації кінцівок, шукає можливість повернутися до побратимів на фронт. І про 23-річну дівчину, яка вже третій рік не просто воює, а керує підрозділом дронщиків. І про юну госпітальєрку, яка покинула престижну роботу на Волл-стріт та вступ у Гарвард – й стала на захист нашої землі. І про дівчат-натхненниць, які у реабілітаційних центрах на власному прикладі допомагають хлопцям знаходити сенси у житті після ампутацій.
У пісні “Та, що біжить по лезу” себе упізнають мами, сестри, доньки, кохані… Ті, хто захищає Україну на фронті, і ті, хто перемагає на Олімпіадах, встановлює світові рекорди, підкорює «Євробачення» і найвищі гірські висоти світу… Сильні й незламні, але водночас ніжні і такі люблячі – українки!
– Відверто кажучи, для мене здатною бігти по лезу є й наша країна – Україна. Ніжна і незалежна земля, яка століттями виборює собі волю, чим захоплює і вражає світ. Особливо протягом трьох останніх років, – додаєTabakov.
Водночас настроєве відео “Та, що біжить по лезу” символами передає силу українських жінок, зображуючи їх як приборкувачок чотирьох стихій: повітря, вогню, землі і води.
Військовий підрозділ "Сіроманці" входив до складу округу "Лисоня". Перед сотнею ставили особливі бойові завдання. Останній великий бій провела саме під Уневом Фото: argumentua.com
Курінь УПА “Сіроманці” вийшов із оточення військ НКВС під Уневом 30 вересня 1944-го. Командування здійснював сотник Дмитро Карпенко – Яструб.
Того дня в УПА отримали звістку, що 1,5 тис. бійців НКВС разом із танками та літаками готуються знищити повстанців у районі Унівського монастиря – тепер Львівської області.
Чекісти розпочали наступ першими. Використовували важку техніку та міномети. Всього за добу здійснили 22 атаки. Усі були відбиті українськими воїнами.
Дмитро Карпенко-“Яструб”, сотник УПА, уродженець Полтавської області (другий справа)
Далі отримали наказ: “Тихо залишати становища, тримати зв’язок між чотами і відходити яром праворуч”.
Попри щільне оточення, бійцям вдалося прорвати котел і відступити до селища Пнятин, де знаходився їхній командир. Яструб не чекав такого швидкого наступу. У той момент українські бійці готували їжу, як раптом були обстріляні з танків. Понесли важкі втрати.
Організувалися швидко та без паніки. Бійцям вдалося підбити декілька машин і засісти в потужну оборону. Яструб сам підбив один легкий Т-80 із протитанкової рушниці. Всього під час бою загинуло 24 бійця, 33 були поранені. За даними УПА, у бою загинули 170 чекістів.
Командний склад сотні “Сіроманці”. Посередині у білому напівшубку командир сотні Дмитро Карпенко – “Яструб”. Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху
Попри тактичну перемогу більшовиків, основні війська повстанців вийшли з оточення та продовжили активну партизанську боротьбу.
1 вересня 1944-го у районі Коломиї на Івано-Франківщині відбувся останній бій Української Повстанської Армії з гітлерівцями. У цьому бою німці втратили дві особи вбитими і двох полонених. Такі ж втрати були й у партизанів. Віднині основним ворогом у виборюванні самостійної української держави визнавалася радянська влада.
Віднайти і презентувати вишивану сорочку міста покликана ініціатива прогресивного жіноцтва Городенки. Їм, з однієї загадкової старої сорочки з приватної колекції та інших давніх вишитих плічок, що не стали сорочкою, вдалося розгадати та відтворити велику Таїну.
Красуні з Городенки хочуть поділитися всім надбаним з Вами, з тими хто є палким поціновувачем всього Покутського, хто поважає старовину і є шанувальником найшляхетнішого Городенківського строю.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
27 вересня напередодні Відкриття на сцені Концертного залу, у Фоє Львівської національної філармонії, пройшло відкриття артвиставки “Світло у музиці”.
Емоційні творчі світлини фотографа Данила Бедрія, що фіксував чимало подій антикризового проєкту «Україна. Музи не мовчать», можна буде побачити напередодні концерту-відкриття фестивалю «Контрасти». Експозиція буде доступна і надалі в фоє філармонії.
Виставка Данила Бедрія «Україна. Музи не мовчать»
Відкриття «Контрастів-30» проклало символічний міст від першого фестивалю. Як і тридцять років тому, у концертному залі Людкевича звучала музика Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Олександра Козаренка, Ігоря Щербакова та Юрія Ланюка. Цього разу їхні твори слухачі послухали у виконанні кращих львівських солістів та ровесника фестивалю, Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» під орудою Володимира Сивохіпа.
90 років СУПроМу
28 вересня — Контрасти 30. 90 років СУПроМу
Покоління музикантів, що почало формуватися з кінця 1920-х років у Львові, згуртувало найкращих митців та заклало підвалини музичного життя Галичини. Програму з фортепіанних творів п’яти засновників Союзу українських професійних музик — Нестора Нижанківського, Зиновія Лиська, Антіна Рудницького, Василя Барвінського та Миколи Колесси — презентували Анастасія Козяр та Ілля Базенко, молоді артисти, що продовжують традицію виконавської школи професорки Київської Національної музичної академії Олександри Зайцевої.
Нова музика: Одеса-Львів
28 вересня — Контрасти 30. Нова музика: Одеса-Львів
Концерт, що репрезентує багаторічну співпрацю двох міжнародних фестивалів, які виникли в один рік в молодій незалежній Україні-1995: «Два дні й дві ночі нової музики» і «Контрасти». У програмі відомого одеського ансамблю нової музики «Senza Sforzando» — твори українських та зарубіжних сучасних композиторів.
Контрасти 30. Anima
29 вересня — Контрасти 30. Anima
Поціновувачі класики та джазу відвідали концерт ANIMA, який став презентацією диска, створеного співачкою та композиторкою Тамарою Лукашовою спільно з симфонічним оркестром «INSO-Львів» під керівництвом диригента Романа Кресленка.
В Національному цифровому Польщі вдалося знайти фото зі Львова. Вони датуються 1880-1930-ми роками. На світлинах можна із різних ракурсів побачити Копець Люблінської унії, який почали насипати на Високому замку починаючи з 1869 року.
Його висота коливалася в межах 410–413 метрів над рівнем моря, а над підніжжям гори копець височіє (з боку Підзамча) на 150–160 метрів. Насипали курган з 1868 до 1900 року, чим остаточно знищили середньовічну фортецю.
На початку ХХ ст. курган Люблінської унії зазнав реставрації. Верх насипу модифікували у оглядовий майданчик, до якого з підніжжя Високого замку вела серпантинова доріжка.
Улюблений дует мільйонів та різних поколінь українців знову виступить разом на сцені! 28 та 29 жовтня легенди української естради – Іво Бобул і Лілія Сандулеса – виступлять із концертом у Львівській опері. Початок подій о 19:30, зазначають організатори Clever Production.
Концерти матимуть символічну та промовисту назву “Береги любові крізь роки” та відбудуться в рамках нового спільного концертного туру українськими містами.
Стартує турне вже 12 жовтня у Чернігові та охопить понад 30 міст! Також у програмі туру – Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Хмельницький та ін.
Дует Іво Бобула та Лілії Сандулеси став справді легендарним. У спільній творчості вони випустили чимало пісень, які стали справжніми шлягерами. Серед них, зокрема, всіма улюблені “Берег любові”, “Пізня зустріч”, “Зоряна криниця”, “А липи цвітуть” та багато інших.
Весною 2024 року, після більш ніж 20-річної перерви, дует Іво Бобула та Лілії Сандулеси, знову об’єднався на сцені разом та вирушив у всеукраїнський тур. Він став мегауспішним та об’єднав десятки тисяч слухачів.
І ось на численні прохання шанувальників, артисти вирушають у другий концертний тур та об’єднають своєю творчістю вже понад 30 українських міст.
“Легенди української естради – Іво Бобул та Лілія Сандулеса – знову вийдуть на одну сцену та вирушають у другий спільний концертний тур Україною. Не пропустіть унікальну можливість почути легендарних артистів наживо та заспівати улюблені хіти на концерті разом! Концерти благодійні на підтримку Збройних Сил України!” – запрошують на подію організатори.
Команда Львівського театру імені Франца Кафки випустила новий поетичний альбом! Це вже п’ятий подібний реліз театру. Раніше актори представили публіці альбоми «Сумні вірші», «Вірші про кохання», «Вірші Івана Сокульського» та «Вірші Михайля Семенка». Основна мета – популяризація української поезії в інтернеті.
Послухати альбом:
Ось що про альбом розповідає учасниця проєкту Оксана Шаровська:
Я вважаю, що вкрай важливо читати Ольжича сьогодні. Його поезія – це не просто літературний спадок, це своєрідний дороговказ для кожного з нас. У його віршах ми знаходимо відповіді на вічні питання буття, відчуваємо силу національного духу, вчимося любити свою Батьківщину. І це не загальні слова. Якщо вслухаємося в тексти, прочитаємо біографію поета, то зрозуміємо – творчість Ольжича є актуальна й сьогодні, адже вона нагадує нам про важливі цінності, без яких неможливе майбутнє.
В інтернеті, на жаль, поки що не так багато аудіозаписів віршів Олега Ольжича. Тож нехай голос поета зазвучить ще гучніше в цифровому світі, бо його поезія – це скарб, який варто знати, вивчати і зберегти для нащадків.
Основний спосіб приготування кави у кав’ярнях – на основі еспресо. Для його отримання використовується близько 7-10 г меленого зерна, через яке проходить вода під тиском, що дозволяє екстрагувати потрібну кількість кави. Для цієї операції потрібна еспресо-машина. Звісно, таку кавоварку вдома навряд чи поставиш, і для домашнього використання є ряд невеликих еспресо-машин, у тому числі капсульних, але, наскільки у них виходить хороший напій, річ суб’єктивна.
На основі еспресо готують як чорну каву (наприклад, американо), так і каву з додаванням молока (капучино, лате, раф, флет вайт). Правильна молочна піна – така ж важлива складова напою, як і сама кава. Піна повинна бути правильно збитою, щільною, не перегрітою, без великих бульбашок, адже піна на верхівці напою діє як ізолятор і допомагає зберегти високу температуру якомога довше. Не все молоко підходить для приготування кавових напоїв: жирність, вміст білка і лактози сильно впливають на якість пінки, у тому числі тому збити правильну піну з рослинного молока набагато складніше. Приготування кави з молоком – важка робота, яка потребує знання техніки, недарма у кавовій індустрії існує поняття лате-арту і навіть спеціальні чемпіонати.
Класичне капучино
Що таке альтернатива
Альтернативою називається усе те, що дозволяє приготувати каву без використання кавової машини. Альтернативні способи заварювання, зазвичай, дають менш насичений та щільний напій, але часто з більш високим вмістом кофеїну за рахунок більш довгої екстракції. Наприклад, кава, зварена у турці, у гейзері або у френч-пресі, також вважається альтернативою, однак сьогодні з цими методами заварювання асоціюються більш витончені способи.
Кава в турці
Одним із найпопулярніших способів альтернативного заварювання є Hario, або V60, або пуровер, який отримав свою назву від японської марки виробника. По суті, кава тут готується крапельним способом: у спеціальну ребристу воронку кладеться фільтр, куди засипається близько 22 г кави на 360 г води, але, знову ж таки, усе залежить від ваших вподобань або рецепту бариста.
Схожий за принципом заварювання і неймовірно гарний кемекс – воронка зі скла, яка була визнана видатним предметом американського дизайну. Як правило, для кемекса беруть трохи крупніший помел, ніж для звичайної воронки, але головною перевагою цього способу є, безперечно, естетичність і об’єм: у кемексі можна зварити до 1 літра кави, залежно від розміру колби.
Ще один спосіб з використанням воронки – каліта. Частіше всього це металева воронка з пласким дном з отворами, завдяки чому екстракція виходить більш рівномірною. Менш поширені методи заварювання кави – бонавіта і клевер, у цих воронок є клапан, за допомогою якого можна регулювати час екстракції.
Кава в турці на пісочку
Один із найпопулярніших видів альтернативи – аеропрес. Спеціальний пристрій у вигляді колби дозволяє екстрагувати каву під тиском, при цьому сам пристрій є досить мініатюрним, і його можна брати з собою у мандрівки. Приготувати каву можна також у сифоні, але не всі кав’ярні готові взятися за цей процес.
Кава не обов’язково заварюється за допомогою гарячої води. До речі, в альтернативних методах заварювання температура зазвичай є нижчою, ніж в еспресо-машині, і коливається близько 96 градусів. Холодною водою також можна заварити каву, цей спосіб займає трохи більше часу і називається колд брю.
У неділю, 6 жовтня, у Зоологічно-дендрологічному парку «Джерело» в селі Оброшине, що на околиці Львова, вперше відбудеться Всеукраїнський багатожанровий фестиваль-конкурс «Джерело талантів». Творче змагання приурочили до Дня вчителя. До 3-го жовтня оргкомітет іще приймає заявки.
Творче змагання відбуватиметься в таких номінаціях: «Вокальне мистецтво», «Хореографічне мистецтво», «Інструментальне мистецтво» і «Театральне мистецтво». Детальніше про умови участі – в Положенні фестивалю-конкурсу за посиланням: http://surl.li/sqcgpp
Головою зіркового складу журі фестивалю-конкурсу «Джерело талантів» став відомий український співак і композитор, переможець популярних телепроектів “Шанс” та “Голос країни”, засновник дитячої Творчої школи Павло Табаков. Також у журі – заслужений артист України, засновник Дитячого мистецького центру «Фора» у Львівському Палаці мистецтв Володимир Кудовба; заслужений артист України, хореограф-постановник, режисер, учасник легендарного ТанцТеатру “Життя”, переможець “Євробачення-2004” в команді Руслани з постановкою «Дикі танці» Володимир Мазур; директор Оброшинської дитячої мистецької школи, старший викладач вищої категорії по класу фортепіано та вищої категорії по концертмейстерству, організатор мистецьких заходів Ольга Барабах.
На учасників «Джерела талантів» чекають фантастична локація оповитого легендами парку з понад 300-літньою історією, дивовижні контактні тварини (альпаки, олені, єноти, коаті, поні та інші), професійна сцена та звук, а головне – можливість проявити себе перед найкращими вокальними та хореографічними експертами країни!
«Джерело» – дивовижний парковий комплекс в Оброшине (усього кілька кілометрів від Львова) – справжній артефакт, місце сили і первозданної природної краси. За останні півтори року парк, який за новітньої історії України занепадав, отримав нове дихання – й тепер тут знову ожила природа, якою захоплюються і діти, і дорослі. На вхід у “Джерело” діють гнучка цінова політика, спеціальні пропозиції для груп і пільги для багатьох категорій. Зокрема, для військових та дітей, які втратили батька чи мати на війні, – вхід безкоштовний.
Національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької
Малярка (розташована на вулиці П. Куліша) Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької – це важлива, але часто непомітна фігура у створенні сценічної магії. Її завдання полягає не лише в оздобленні декорацій, але й у забезпеченні гармонії між художнім баченням режисера, дизайнера декорацій і самим театральним простором. У цьому процесі малярка є невід’ємною частиною команди, яка працює за лаштунками, і її майстерність формує візуальний аспект вистави.
Євген Лисик
Львівський оперний театр славиться своїми вишуканими декораціями, і частково цей успіх можна віднести до рук талановитих майстрів-малярів, які використовують свої художні навички для створення справжніх витворів мистецтва. Одним із знакових сценографів був – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Євген Микитович Лисик, а в подальшому його школу продовжили учні брати: Тадей Риндзак – український театральний художник, народний художник України (2002), лауреат Премії ім. А. Ф. Шекери у галузі хореографічного мистецтва (2015), лауреат Премії імені Федора Нірода (2010) [1] та Михайло Риндзак (1947-2023 рр) – український театральний художник, народний художник України (2010), лауреат Премії ім. А. Ф. Шекери у галузі хореографічного мистецтва (2015) [2]. Вони працюють з різними матеріалами – від полотна до дерева, використовуючи пензлі, фарби, текстури, щоб оживити сцени, на яких актори розкривають сюжетні лінії.
Тадей Йосипович Риндзак
Робота малярки в театрі – це не лише технічний процес, але й творче завдання. Вона мусить глибоко розуміти стиль епохи, в якій відбувається дія вистави, передавати атмосферу та емоційне наповнення кожної сцени. Це вимагає високого рівня художньої чутливості та знань, адже сценічне мистецтво вимагає точного балансування між реальністю та фантазією.
Євген Лисик із макетом для балету «Лускунчик», Мінськ, 1982 р. Фото з сайту https://zbruc.eu/. Колоризація Богдана Зятика
У Львівському оперному театрі особливу увагу приділяють деталям, і це значною мірою заслуга малярів, які ретельно підходять до своєї роботи. Вони часто працюють у тісній співпраці з іншими сценографами, дизайнерами костюмів і навіть світловиками, щоб забезпечити єдиний візуальний стиль, який підсилює драматичний ефект на сцені.
Тадей Риндзак. Сценографія до опери “Лис Микита”
Малярка в оперному театрі – це люди, які створюють візуальну «поезію», перетворюючи сцени на живі картини. Її робота допомагає глядачам зануритися в сюжет, пережити події разом з акторами і відчути справжню театральну магію оперного та балетного мистецтва.
Колись , дуже-дуже давно, у Львові пальне для автівок продавали в аптеках і крамницях у бляшаних банках по 10-20 літрів. Це було незручно і навіть небезпечно.
Гетьманські вали (тепер – проспект Свободи). Поч. ХХ ст.
Преса у 1913 році повідомляла таке: “Останнім часом пожежі пов’язані з необережним поводженням з пальним , очолюють список причин займання будівель. Цього разу такий випадок стався в галантерейному магазині пана Й.Шрейбера по вул.Гетьманській. Один з працівників фірми приніс у магазин бляшанку з бензиною і поставив поблизу п’єцу. В результаті бензина нагрілась і вибухла ,а магазин потонув у вогні. Полум’я поширювалось так швидко , що поки приїхала страж пожежна, запалився сусідній магазин з забавками. Після тригодинної акції стражакам вдалось , нарешті, злокалізувати пожежу. Однак власнику у згорівшому товарі і обладнанні нанесено збитків на 40 тис крон.”
Будинок в якому відбулась описана пожежа вже не існує. На його місці, на проспекті Свободи, стоїть новий добротний радянський будинок, до якого вчепилась назва “Червона шапочка”.
Сучасний проспект Свободи, 6/8. Кафе “Червона шапочка”, 1970-ті рр. (взято з http://wikimapia.org/)
Не існують у Львові і пізніші стації бензинові для заправки автівок , які виникали у 1920-х роках . Їх було не так багато. На світлинах деякі з них, що на пл.Митній, біля костелу Ельжбєти, на Замарстинові біля костелу Святого Франциска (сучасна церква Св. Йосафата) і біля Стрийського базару.
У заході беруть участь: Віктор Гальчинський, Людмила Гера, Юрій Майборода, Зоряна Галаджун, Андрій Котельник, Зоряна Ленів, Станіслав Горуна, Марія Доротич, Надія Зелінська, Василь Абаімов та інші відомі друзі авторки.
Гості події матимуть змогу почути музику сучасного українського гітариста та композитора Сергія Гуріна. Також побачити слайд-шоу робіт талановитої черкаської мисткині, авторки малюнків Євгенії Помогайбо, які використані у книзі.
Про книгу:
«Книга життя та віршів» – літературно-художнє видання, яке містить поезію, написану авторкою впродовж різних періодів – навчання, кар’єри, любові та просто життя. Це унікальна перша збірка, до якої входять понад сто віршів, що розповідають про тяжіння душі та досвід, який не завжди яскравий, але такий безцінний та життєздатний. Можливо, прочитавши вірші, кожен пригадає, що на цім світі ми лише гості. Тому настав час правди та добрих вчинків.
Довідково:
Ольга Мельник – маркетолог, українська журналістка, речниця, магістр з управління навчальним закладом, корекційний педагог, письменниця. Засновниця медичної громадської організації «Інформаційно-консультативний центр «Фарматік», блогерка «Секрети та політика пресслужби».
Навчалась в Українській академії друкарства, Національному університеті «Львівська Політехніка», Педагогічному коледжі Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Ольга має понад 14 років досвіду роботи: в НУО, у департаменті охорони здоров’я, Інтернет-виданні, в управлінні фізичної культури та спорту, Львівській обласній державній адміністрації, департаменті внутрішньої та інформаційної політики, комунальному підприємстві «Львівелектротранс», Львівському апеляційному суді, Львівській районній раді, ТОВ «Медичний сервіс», Клініка сімейного здоров’я, сімейна поліклініка «Vita Nova».
Кваліфікаційні роботи: «Діяльність пресслужби Департаменту охорони здоров’я: редакторські аспекти» (спеціаліст), «Профорієнтація молоді з інвалідністю у просторі управлінської діяльності» (магістр з відзнакою), «Діагностика сформованості прийомів навчальної діяльності дітей молодшого шкільного віку» (бакалавр).
Львів’ян та гостей міста запрошують відзначити Покрови-2024 з улюбленим артистом всіх поколінь! 1 жовтня у Будинку офіцерів виступить заслужений артист України Зеновій Гучок, повідомили організатори VINIL сoncert agency.
Організатори обіцяють, що це буде особливий концерт, адже присвячений він буде усім захисникам і захисницям України, вдячності їм за кожен новий день та свободу.
“Не пропустіть зустріч з легендою української естради та улюбленцем усіх поколінь – заслуженим артистом України ЗЕНОВІЄМ ГУЧКОМ! Зі сцени лунатимуть хіти, що залишаються актуальними поза часом: «Черемхова віхола», «Дика ружа», «Біла лілея», «Дівчино-зоре». Ці пісні нагадають про справжні життєві цінності, а щирість артиста подарує вам незабутні емоції», – кличуть на концерт організатори VINIL сoncert agency.
Митрополит Андрей Шептицький, Львів (архівні фото)
Один із кращих творів львівського скульптора Нестора Кисілевського (1909-2000) – скульптурний портрет Митрополита Андрея Шептицького, – впродовж багатьох десятиліть був цілковито незнаний в діяннях української культури, поневірявся у підвальній пилюці, захований добрими людьми від злого ока більшовицького сатрапа. І лише з воскресінням державності України цей твір чудесним способом виринув із небуття, щоб презентувати собою не тільки величну особистість Владики Андрея, але й драматичну долю її автора.
Все почалося майже з детективної історії. В 1989-1990-х рр. з ініціативи тодішнього директора Національного музею у Львові п. Андрія Новаківського (онука відомого митця) у Художньо-меморіальному музею Олекси Новаківського проводився капітальний ремонт звільнених від мешканців трьох кімнат (для майбутніх виставкових залів) на партері та реконструкція підвальних приміщень у будинку музею по вул. Листопадового чину,11. Цей будинок (колишня т.зв. «вілла Стики») ще на початку ХХ століття закупив митрополит А.Шептицький і передав його у власність Національному музею для нужд українських художників. Сюди в 1913 році Владика запросив із Кракова на постійне проживання і творчу працю Олексу Новаківського (1872-1935).
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського. Львів, вул. Листопадового Чину, 11
У процесі розчистки підвальних приміщень цього будинку робітники знайшли завалене лахміттям і довголітнім порохом скульптурне погруддя невідомого, в якому працівники музею розпізнали портрет Митрополита Андрея. Оскільки підпису автора на ньому не було, я, – тодішній завідувач музею Новаківського, – вирішила відшукати його після ремонту, а наразі розпорядилася накрити гіпсовий бюст і тимчасово поставити на столі однієї з пустих ще кімнат музею.
Прийшовши наступного дня, я з жахом виявила відсутність знахідки. На мої обурені запитання робітники-ремонтники наївно розповіли, що в час моєї відсутності віддали цей гіпсовий бюст старенькому симпатичному чоловікові, який назвався автором цього твору і забрав його щоб відреставрувати. Прізвища його вони не запам’ятали. Що було робити? Я постановила за усіляку ціну віднайти «крадія». Заспокоювала лише думка, що твір цей з часом обов’язково засвітиться десь на виставках.
Андрій Новаківський
І, справді, невдовзі у Львівському музею історії релігії відкрилась цікава виставка портретів Митрополита роботи різних авторів. На цій виставці я несподівано (і з великим тріумфом!) побачила на столику з книжками фотографію нашого пропалого погруддя, і до того ж – з іменем автора на звороті! Це був львівський скульптор Нестор Кисілевський.
У Спілці художників я довідалась його телефон і вирішила влаштувати «крадієві» пастку: люб’язно запросила до музею порозмовляти про його творчість. На моє здивування він прийшов пунктуально в назначений час. Виявився, справді, на рідкість симпатичним старшим паном. Дуже вибачався за свій вчинок, пояснював, що забрав його, щоб розчистити, допрацювати і потім подарувати для Національного музею. Цей чоловік відразу роззброїв нас своєю щирістю і скромністю, з нього дослівно промінювала якась особлива душевна краса, доброта і чистота серця. Від того часу він став частим гостем в музею Новаківського. Приходячи, завжди витягав з кишені якісь подаруночки для нас– яблучка, цукерки чи горішки. Поступово під час цих візитів повідав нам історію своєї праці над знайденим скульптурним портретом митрополита Андрея і – на наше прохання, – розповів про свій життєвий шлях, який схвилював нас драматизмом його творчої долі. Сьогодні неможливо зрозуміти, чим була праця над образом Митрополита у житті Н.Кисілевського без знання контексту усієї його творчості. Тому спробуймо, хоча б в основних рисах, оглянути його шлях у мистецтві, опираючись на записані тоді мною спогади самого художника.
Нестор Кисілевський
Народився Нестор Кисілевський 20.09.1909 р. на Гуцульщині, у містечку Яблунів біля Косова. Походив з відомої галицької родини, його дід був священиком, парохом в селі Хлібчин, а стрийко Юліан Кисілевський – чоловіком славної в Галичині діячки жіночого емансипантського руху, редакторки часопису «Жіноча доля» у Коломиї. По закінченні початкової школи в Яблунові (1916-1924) Нестор готувався вступити до гімназії, думав стати лісником. Але стрийко Юліан, завваживши художню обдарованість юнака (який на толоках добре ліпив з глини різні фігурки) порадив йому поїхати до Коломиї і вступити до тамтешньої «Школи дерев’яного промислу».
Навчався юнак в Коломийській школі з 1924 по1928 р. на т.зв. «фігуральному відділі», на диплом вирізьбив в дереві «Гуцулку на коні» висотою 60 см. Як кращу роботу її залишили у школі. «Я завжди добре малював, особливо звірят і птахів, також добре відчував орнамент, – згадує художник, – і студентом заробляв виготовлянням рельєфних рам. На етюди я часто їздив тоді до села Сопів, де священиком був мій родич о. М.Романовський. Там біля церкви познайомився з Владзьом Трачем, поляком, що мав закінчену Краківську академію. Він, побачивши мої етюди і рисунки, сказав, що я маю талант і порадив поїхати до Кракова на вищі студії.
Академія мистецтв ім. Яна Матейко у Кракові
У Краківській академії мистецтв я навчався (з перервою 2 роки) в 1924-1937 роках.- певний час у проф.. Е.Віттінга, та в основному у проф. К. Лящки, який керував в академії школою скульптури. Він вчив, що скульптура потребує максимально компактної композиції і, бувало, нещадно зрізував у студентській роботі все зайве, так що один студент навіть від того умлів. При школі Лящки був відділ кераміки, очолений його асистентом – емігрантом з Наддніпрянщини, Василем Требушним, полтавцем, в минулому – військовим старшиною в армії Петлюри. Я допомагав В.Требушному робити випал творів Лящки в муфельних печах і так заробляв собі на студентське життя. У його керамічній майстерні я проводив багато часу, при тому залюбки ліпив для себе керамічні фігурки з глини, глазурував їх, випалював, а вкінці року виставляв на студентських виставках та розпродував любителям.
Другим асистентом проф. Лящки був Броніслав Пельчарський, який викладав скульптуру в матеріалі (камені, дереві, гіпсі). Він закінчив академію в 1900 році, разом з Новаківським і виліпив його дуже добру гіпсову голову, яка стояла на полицях в коридорі академії, по дорозі до керамічної майстерні. Пригадую, в 1932 р. О.Новаківський разом із своїми учнями М.Морозом і Г.Смольським повертався із подорожі до Італії і по дорозі завернув до Кракова, міста своєї Alma Mater. Відвідав тоді майстерню свого колеги доцента Броніслава Пельчарського і разом з ним завітав до керамічної майстерні В.Требушного. Я якраз тоді вийняв з муфельної печі моїх керамічних «Коників». Новаківському вони сподобались і він купив тоді у мене цю глазуровану глиняну скульптурку.
Університет образотворчих мистецтв у Познані
Після трьох років навчання у Краківській академії я перервав науку і виїхав до Познаня, вступив до Художньо-промислової школи, де впродовж двох років вивчав ливарне мистецтво (в бронзі) та художню обробку металу (чеканку). Потім знову поновив науку Кракові. К.Сіхульський тоді вів у Краківській академії вечірній рисунок. Я охоче відвідував його виклади, а також ходив на лекції інших професорів – Пауча та Яроцького. Особливо я симпатизував енергійному Паучеві, він не був шовіністом, як Сіхульський, не раз приїжджав на Бойківщину в Осмолоду, де гостював високо в горах, на віллі Дмитра Левицького.
У Кракові, на вул. Вісльній є українська церква св. Норберта, колишній костел, де зберігся іконостас школи Матейка. Ми, українські студенти часто там бували, проводили реставраційні роботи. Приходив туди і Юліан Березовський, студент філософського факультету, комуніст, друг Я.Галана, між іншим,чудовий декламатор творів І.Франка. Він відрекомендував мене Богданові Лепкому, як майбутнє світило. Б.Лепкий запросив нас тоді на обід до себе. Пригадую, був тоді у нього в гостях Дамян Горняткевич, який колекціонував українські писанки і вишивки. Пізніше ми, студенти, любили ходити до Лепкого на цікаві розмови про мистецтво та на «на вижерки».
Богдан Лепкий
Я виліпив тоді в теракоті досить великих розмірів «Погруддя Б.Лепкого» (збереглась тільки його фотографія), а потім ще ліпив його рельєфну маску, яка була вмонтована у стіну в церкві св. Норберта, пізніше знищена. У Кракові я винаймав невеличке скульптурну майстерню на піддашю і опріч пластики малих форм багато працював у станковій скульптурі – виконав тоді в 1930-х роках на замовлення безліч портретів польської та української інтелігенції, всі вони не збереглись до сьогодні – деякі з них пропали в часі війни, інші розійшлись поміж людей, були вивезені німцями, або знищені совєтським режимом. В 1937 р. ми з товаришами поїхали до Парижа, де тоді експонувалась велика вистава скульптури. Пригадую, я тоді був вражений і захоплений величчю світової скульптури.
Коли у Станіславові було об’явлено конкурс на надгробний пам’ятник композиторові Денису Січинському, я за порадою Б.Лепкого взяв участь у цьому конкурсі і виліпив композицію «Жінка з арфою». Мій проект був прийнятий, але через воєнні події до його реалізації не дійшло (під час німецької окупації його виконав у матеріалі Михайло Зорій). Той пам’ятник ще за совєтів стояв на цвинтарі в Івано-Франківську, а потім щез. У Кракові я вступив до молодіжного гуртка «Зарево», що гуртував у своїх рядах українську творчу молодь з різних вузів. Членами його були, пригадую, Д.Іванцев, М.Гарасовська, М.Кміт, М.Зорій, Ю.Кульчицький, Д.Горняткевич, від 1932 р. – Я.Лукавецький. Головою «Зарева» ми обрали нашого ідейного і творчого натхненника Богдана Лепкого. У приміщенні краківської «Просвіти» ми влаштовували наші виставки. Свої керамічні фігурки і вазочки я також виставляв на виставках польських художників, зокрема, в 1939 р. на виставці Польського Товариства красних мистецтв у краківському «Палаці мистецтва».
Денис Січинський
Додамо, що свої твори Нестор Кисілевський з великим успіхом експонував і у Львові, на «Шостій виставці АНУМ» в 1935 р. Тоді один з провідних галицьких критиків Микола Голубець у своїй рецензії на виставку так відгукнувся на твори молодого мистця: «Дуже цікаво і всесторонньо дебютував молодий різьбар Нестор Кисілевський. В його гіпсових етюдах і декоративних статуетках багато безпосередности й культури. Поруч Павлося, що дебютував на виставці УТПМ-у, це нова зірка на сірому обрію нашої різьби».1 Також Артур Ляутербах, редактор єврейської польськомовної газети «Chwila» у Львові писав: «Особливо заслуговують на увагу маленькі емалеві плакетки Марії Дольницької та досконалі праці в теракоті Нестора Кисілевського».2 (переклад з польської – Л.В.).. Таким чином, на своїй Батьківщині Н.Кисілевський успішно дебютував, як багатонадійний молодий талант.
Ось що розповів нам Нестор Кисілевський про історію своєї праці над скульптурним погруддям Митрополита Андрея Шептицького:\
«Ще студентом коломийської школи я бував на Бойківщині, в Осмолоді, де мій стриєчний брат Володимир Кисілевський, в минулому випускник Лісничої академії у Відні, мав посаду старшого інженера в митрополичих добрах (лісах). Я, звичайно, приїжджав залізницею до Брошнева, а звідти через Перегінсько (це було тоді дуже бідне бойківське село) добирався вузькоторовою колією на дрезині (вагончику, т. зв. «салонкою») до Осмолоди, що знаходилась 40 кілометрів далі, високо в горах Горганах, аж під угорською границею. З Осмолоди робітники сплавляли митрополичий ліс вниз по крутих зворах до Перегінська, а потім їх різали на лісопильному заводі (тартаку») у Брошневі. Кілометр нижче, перед Осмолодою розкинулось Підлюте, де знаходилась літня резиденція галицьких митрополитів. Була там знаменита (пізніше спалена більшовиками) кедрова палата, куди влітку на короткий відпочинок привозили Митрополита Андрея Шептицького.
Неподалік знаходився будинок для курортників (гостей митрополита), яким завідував шваґер д-ра М.Паньчишина, доктор Кривокульський, Поруч була невеличка церковка, їдальня та лазнички. Біля підніжжя гори Люта стояв пам’ятник митрополитові Сембратовичу (також знищений більшовиками). Між іншим, там, у Підлютому я ще в 1927 році вперше побачив О.Новаківського, який був тут частим гостем митрополита Андрея. Пригадую, він сидів на мості і малював збурені під час тодішньої повені хвилі ріки Лімниці. Бачив я у Підлютому також паню Чехович і С.Гебус-Баранецьку (ученицю Новаківського).
«Митрополит Андрей Шептицький». Робота Нестора Кисілевськього, 1937. Гіпс
В 1930 році, мене, тоді другокурсника Краківської академії, брат Володимир запросив приїхати взимку до Осмолоди на полювання, яким я дуже захоплювався. Від того часу я щорічно приїздив на вакації до Осмолоди, там брат відпустив мені хатку, де я жив самотньо із своєю таксою. А поруч у Підлютім завжди було багато гостей зі Львова та з інших країн. В 1937 р., коли я, вже випускник Краківської академії, в черговий раз приїхав до Осиолоди, зустрів мене під церквою після Богослуження прелат о.Ковальський, він запропонував мені ліпити портрет владики Андрея, мотивуючи тим, що Сембратовичу вже є пам’ятник у Підлютому і варто було б встановити тут також бюст А.Шептицького.
Така пропозиція була великою честю для мене і я, звичайно, з трепетом душі взявся за цю роботу. На другий тиждень, коли митрополит погодився позувати, я відразу ж змайстрував столик для ліпки, завіз глину. Мене впустили у великий зал палати і туди привезли на візочку Митрополита, «То Ви той скульптор?» – були перші слова Владики. Від того часу я кожного дня впродовж тижня працював над його портретом. Сеанси тривали по 20 – 25 хвилин. Під час моєї праці Митрополит жваво цікавився моїми планами, розпитував про Краківську академію, при тому виявляв велику обізнаність у справах українського мистецтва, був добре знайомий з професурою академії, особисто знався з польськими митцями – Паучем, Яроцьким, Сіхульським, Мегоффером та іншими.
“Кедрова палата” митрополита Шептицького
Він сидів і все розпитував мене. Я мав вже закладену конструкцію погруддя і під час коротких сеансів, щоб не втомлювати Митрополита, старався передати у своїй ліпці перш за все, найбільш характерні риси його особистості. А ліпити його було легко, бо мав дуже оригінальну зовнішність – широке монументальне обличчя, обрамлене пишним сивим волоссям і бородою. Мав сині глибокі очі, коли дивився на людину, здавалось, що рентгенує її до глибини душі. Було в ньому щось Боже, щось, що не передає жодна з його фотографій. Виглядало, що Митрополит залишився задоволений моєю роботою. Казав, що мені конче треба поїхати до Італії, ознайомитись з класичним мистецтвом, обіцяв дати стипендію на цю поїздку. Але вибух війни перекреслив ці плани. Наразі, закінчивши ліпку з натури, я вивіз мій твір до Осмолоди, відформував його у гіпсі і забрав із собою до Кракова.\
На початку 1940-х років, у часи німецької окупації я повернувся до Львова. Сюди із Кракова я привіз свої твори і серед них – скульптурне погруддя Митрополита, думав влаштувати свою персональну виставку в організованій нещодавно у Львові Спілці Українських Образотворчих Мистців (СУОМ). Знаючи, що по смерті Новаківського (в 1935 р.) його майстерня у «палаці Стики» пустує, я орендував це приміщення, звіз туди глину, фарби, ангоби, купив бюрко, столик, два фотелі, мав намір влаштувати у підвалі керамічну майстерню. Від Новаківського тут залишився лише великий, майже під стелю трьохметровий рисунок вуглем на стіні – підготовчий ескіз до останньої його монументальної роботи – запрестольного образу «Мати Милосердя» для собору св. Юра у Львові.
Роман Купчинський
Все на початках складалося дуже добре. Крім львівської майстерні я залишив собі маленьку робітню у Кракові, де часами також творчо працював. Влітку влаштувався єгерем (побережником) в Осмолоді, працював і жив там на старій лісничівці. Приїжджаючи до Львова, часто бував на тодішній вулиці Суворова у Купчинських (у дружини і матері Романа) привозив їм з гір гриби і провізію. Син Романа Купчинського Юрій, як і я, був мельниківцем, учасником підпільної боротьби ОУН. Під час моїх роз’їздів я постійно виконував підпільні завдання від мого керівництва (возив листівки та інші матеріали). У Львові на вулиці Коцюбинського знаходився Центральний відділ пропаганди мельниківців, моїм шефом був Оршан. Тоді я не здогадувався, що моя підпільна діяльність призведе до повного краху усі мої творчі плани.
У Львові відразу по війні я дістав посаду керівника відділу скульптури в училищі прикладного мистецтва (нині – львівський коледж ім.І.Труша), директором його був тоді Куренко. Я з великим натхненням працював там з осені до весни 1945р., і раптом довідався, що органи НКВД цікавляться моїми документами. Я встиг попросити сторожа Процика, який мешкав на партері будинку (нинішнього музею Новаківського), щоб він заховав моє погруддя Митрополита у пивниці. У квітні 1945 року мене арештували чекісти, відвезли на вул. Дзержинського, там мене вдарив чекіст у вухо, так що я відразу оглух.
Підвали тюрми на Лонцького. Фото Роман Метельський
Впродовж 7 місяців я сидів під слідством у тюрмі на Лонцького, спочатку – у тісній камері, де було 27 чоловік, а потім – у камері-одиночці. Вдень і вночі між арештованими працювали провокатори. Серед ув’язнених пам’ятаю Вовка з Підберізець, що був в українському підпіллі, також молодого хлопця, що лежав весь синій, по-звірячому побитий так. що не міг навіть їсти. Суд відбувся у тюрмі, мені дали 10 років. Спочатку відправили до Золочівського замку, де була страшна в’язниця, я сидів там разом з о.Черняком та дир. Коником. Звідти нас відправили зимою у вагонах-товарняках, (по 150 чоловік у вагоні) до таборів строгого режиму у Мордовії.
Там чекала всіх виснажлива робота на лісоповалі. А мені, як художникові, давали малювати лозунги тощо. У таборах спеціально змішували політичних в’язнів з бандитами, нерідко останні «розкулачували бандер», які були колишніми українськими військовими, або просто сільськими господарями. Одного разу мені наказали викупатись і повезли до Москви в стару Лефортівську тюрму, де сиділи ув’язнені за Христову віру, серед них було якось легше. Після 25 днів посадили нас кількох у чорний ворон і повезли через ліс у якийсь засекречений спецзавод при тюрмі. Був я там 4 роки, працював майстром машинного цеху. Пізніше відбував поселення в Караганді (Казахстан). Там я працював бутафором у театрі, одружився, жили ми в малесенькій кімнатці, де народився син. В 1956 році повернув з родиною до Львова. Тут застав знищеними всі мої твори, а моє ім’я – витертим із художнього життя Львова.
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
Майстерню Новаківського після мого арешту зайняв (разом з моїми інструментами, меблями та муфельною піччю) скульптор І.Севера. Уламки одного із моїх знищених творів (привезений мною із Кракова скульптурний п-т Доманської,) я побачив у внутрішньому дворику майстерні. Зі мною, як і з моїми творами, не рахувались, я бідував, впродовж 16 років жив без прописки, без пенсії, повністю викреслений з історії українського мистецтва, заробляв на життя, працюючи по чужих майстернях. Як тільки повіяло новим вітром української незалежності, я відразу взявся шукати дорогий моєму серцю скульптурний портрет Митрополита А.Шептицького. Про долю його міг знати лише сторож Процик, якому я доручив сховати цей твір. У пошуках цього Процика я завітав до музею О.Новаківського і застав там капітальний ремонт підвальних приміщень. Що було далі – Ви знаєте. Додам лише, що після допрацювання і реставрації мого твору я подарую його Національному музеєві, засновником і опікуном якого був щедрий меценат нашої культури Митрополит А.Шептицький».
Таким чином, чудом збережений портрет Владики Андрея, є нині чи не єдиним вагомим твором, що вцілів від варварського знищення мистецького спадку Нестора Кисілевського. У його долі цей твір відіграв винятково щасливу роль: після довгих років поневірянь по Сибірських таборах та розлуки з рідним краєм він приніс мистцеві, хоч і на старості літ, повернення доброго творчого імені та людської шани.
«Його талант з’явився на обрії мистецького життя (Галичини – Л.В.) всередині 30-х років, щедро обіцяючи блискучий успіх, – писала на початку 1990-х років відома, вже покійна, львівська мистецтвознавець Христина Саноцька. -Тільки розправивши крила до високого злету, немов той сокіл, зранений стрілою підступного ворога, канув у безвість забуття, щоб за пів століття знову повернутися у лави українських мистців. Примушений тоталітарним режимом на довголітнє творче мовчання, він знову зустрівся зі своєю мистецькою музою.. Це унікальний випадок в історії вітчизняного мистецтва, щоб через 50 років повернулося до мистця натхнення і щоб він продовжив працю над своїм улюбленим творм, вливаючи в нього всю силу своєї творчої енергії і життєвого досвіду. Скульптор..вірить, що Бог буде ласкавий до нього і дозволить завершити цей портрет і залишити його людям як кредо його власної мистецької душі»3
Завважмо, що створене Н.Кисілевським скульптурне погруддя Митрополита Андрея є одним із останніх прижиттєвих зображень Владики і має сьогодні не тільки мистецьке, але й історико-культурне значення.. Помимо характерної зовнішньої подібності мистець зумів передати в цьому творі властиву Владиці напружену роботу думки та прикметну йому внутрішню духовну велич. Мистець ліпить форму вдумливо, широкими узагальненими мазками, деяка академічна стриманість композиції поєднується тут із виразно імпресіоністичним опрацюванням пластичної форми. Відчувається, що мистець працював над цим портретом дуже старанно, з великим пієтетом. Мав намір відлити гіпсове погруддя Митрополита Андрея у бронзі, однак через постійні матеріальні нестатки не встиг цього зробити. Сьогодні цей твір Нестора Кисілевського гідно доповнює колекцію фондових творів Національного музею у Львові, присвячених образові великого мужа Української Церкви і культури Митрополита А.Шептицького.
Офіційний візит до Львова очільника Православної Церкви України Блаженнішого Епіфанія розпочнеться у понеділок, 30 вересня. Цього дня він вперше відвідає храм святого великомученика Юрія Переможця, що на вул. Тараса Бобанича (Хаммера), 3. У церкві, на яку пожертву складав Михайло Грушевський і парафія якої торік приєдналася до ПЦУ, Предстоятель Православної Церкви України о 17:00 очолить Всенічне бдіння (вечірню).
Першого жовтня, на свято Покрови та День українських захисників, Блаженніший Епіфаній, разом із духовенством інших конфесій та громадськістю міста, візьме участь у молитві за полеглих захисників України на Личаківському цвинтарі, яка розпочнеться о 9:00.
Митрополит Київський і всієї України Епіфаній
А вже через годину, о 10:00, у храмі Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська, 5), Глава ПЦУ очолить урочисту Божественну літургію з нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці та 80-ліття з Дня народження владики Макарія, Митрополита Львівського.
“Для нас є великою честю приймати Главу нашої української помісної Церкви у Львові у таке велике, знакове свято Покрови та День українського війська, разом молитися з родинами захисників і всіма львів’янами за нашу якнайшвидшу перемогу, за здоров’я Захисників та Захисниць і щасливе повернення додому кожного воїна. Запрошуємо всіх парафіян, львів’ян та гостей міста розділити з нами цю щиру молитву у наших храмах 30 вересня та 1 жовтня. І нехай Господь почує наші молитви та вислухає їх”, – зазначає настоятель храму святого великомученика Юрія Переможця, отець-декан Львівський Олег Древняк.
КультPRO презентовано: як інновації змінюють культурну комунікацію
У четвер, 26 вересня, у Києві відбулася презентація інноваційного чат-бота КультPRO – проєкту Міжнародного фонду Івана Франка реалізованого за підтримки Українського культурного фонду.
Під час заходу було представлено унікальні можливості застосунку, який об’єднав культурно-мистецький простір України та стає ефективним інструментом комунікації між творцями культурного продукту та відвідувачами.
КультPRO – це навігатор у світі культурних подій України, який дозволяє швидко і зручно дізнаватися про найцікавіші події, обирати відповідні локації та планувати культурне дозвілля всього в один клік.
Чат-бот КультPRO у Телеграм об’єднує музеї, театри, бібліотеки, фестивалі, майстер-класи та інші події в один простий і зручний застосунок, завдяки якому ви зможете легко планувати культурне дозвілля, обираючи найкращі заходи за власними вподобаннями.
Дякуємо усім, хто долучився до презентації наживо і онлайн, та запрошуємо випробувати КультPRO у дії: [https://t.me/CultPRO_bot]
29 вересня о 18:00 поціновувачів класики та джазу запрошують на концерт, який стане презентацією диска, створеного співачкою та композиторкою Тамарою Лукашовою спільно з симфонічним оркестром «INSO-Львів» під керівництвом диригента Романа Кресленка.
ANIMA в перекладі з латини означає «душа». Душа, ніби повітря — невагома, невидима, проте необхідна для усього живого. Лише душа здатна впорядковувати хаос та вдихати енергію життя. І якщо без душі неможливе життя, то і творчість тим паче.
Результатом тривалої і душевної співпраці української джазової співачки Тамари Лукашової та оркестру «INSO-Львів» став реліз ексклюзивного подвійного вінілового диска, який музиканти презентуватимуть у Львівській національній філармонії 29 вересня. Авторський проєкт Тамари Лукашової та оркестру «INSO-Львів» поєднав у собі індивідуальну чуттєвість, масштабну оркестрову велич та універсальну мову джазу з українською душею. Усі етапи створення цієї музики — від початкового задуму до фінального продукту — відбувалися в Україні, що робить його справді унікальним.
Роман Кресленко
“«Anima» — це спільний українсько-німецький проєкт, який був реалізований в формі запису альбому в жовтні 2023 року. Альбом складається з 11 композицій, в яких поєднуються різні традиції джазової, класичної та пісенної музики, для того, щоб створити їхній неповторний синтез. Унікальність цього проєкту ще й в тому, що в оркестру відсутня джазова ритм-секція, що створює нетипове звучання і є приємним випробуванням, з яким музиканти INSO-Львів блискуче дають собі раду.
До музики додаються вірші сучасних українських поетес та поетів. Таким чином, і мова в контексті сучасної пісенності набуває нових фарб та можливостей. Альбом вийшов в кінці червня 2024 року і вже здобув визнання серед німецькомовних і не тільки критиків. Прозвучавши на всіх значних радіостанціях Німеччини, альбом «Anima» став альбомом тижня на NDR радіо, альбомом місяця на BR радіо”.
Продовжуємо подорожувати Галичиною 1936 року у компанії Романа Купчинського з друзями. Враження від мандрівки автом, під псевдонімом Галактіон Чіпка, Купчинський описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Третя частина вражень на шпальтах газети була опублікована 17 жовтня 1936 року у 234 номері часопису. Попередню частину можна почитати тут.
Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.
Жаб’є. Вид на Чорногору. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
ДО ЖИБЯ
Кожна нова дорога на долах – радує мене, кожна нова дорога в горах – смутить. Що такою дорогою може приїхати – до верховинців? Добробут?… Культура?… Орґанізація?…
Зашиється в глибокі бори, закопається в далекі гори гуцульське село і живе собі майже так як сто літ тому. Десь колись загляне туди поліціянт, екзекутор чи граничник, перейде в літі прогульковець-верхолаз, часом замешкає на місяць-два аматор тиші і краси природи.
Аж ось прийде партія робітників і починає робити дорогу. Робітники нетутешні – чужі специ, то й звичаї чужі і мова чужа. Росте дорога, видовжується і за рік чи два полупить глухе село з гомінкими містами. І тоді починається. Спершу авта на розглядини. Приїде народ з далековидами і термосами, розгляне околицю, попє теплого чаю і вирішить: Чудовий закуток!… Після того – як з рога обильности: сиплеться арійська і неарійська раса з валізами і гаманцями. Повинаймає гуцульські хати, заповнить собою доріжки, стежки та плаї, наповнить вереском гори. А потім купує площі з хатами та стодолами, розбирає їх а на те місце ставить віллі. Гуцул трохи грошей вложить у нову хату “на верхах”, решту пропє і споглядає з ґруня на своє село. За кілька літ пізнати його не може. Де був майдан – там костелок, де був начальник громади – там комісар літнища. Цілий день пляж, під вечір корсо, а вечером дансінґ.
Гуцули у Жаб’єму (тепер Верховина) виводять худобу на тваринний ринок.
Коли натовп літників збільшиться, зявляються на шляху автобуси. Від них, від звичайних авт та від жидівських возіїв цілий божий день дорога димить як пожарище. Літники спершу радіють, потім починають пчихати, а вкінці рішають: За багато руху і пороху! І починають нишпорити по горах за новим селом, пригожим на літнище. Знайдуть, розкажуть іншим, опишуть у ґазетах і одного гарного дня… приходить партія робітників та починає будову нової дороги до нової перли гір. Так відкривається і стирається перла за перлою.
Жабʼє, вид на гори Магура і Магурка. Листівка, після 1906 р. Джерело: https://polona.pl/item/zabie-magora-i-magorka-zabe-magora-i-magirka
Минулого року послався добрий, битий шлях до справжньої перли наших гір – Космача, цього року дефінітивно скінчилась робота шляху Ворохта – Жабє.
Тепер, коли хтось має своє, може позичити, чи має за що винаймити якесь авто, їде як по столі аж до самої столиці Гуцульщини.
Кажучи про їзду по столі, маю на думці не якийсь гладко вигибльований стіл, а звичайний, місцями ще трохи рапавий. Бувають ще на тім шляху місця не зовсім пригожі до сну в авті, але вони є на-щастя там, де прекрасна околиця аж проситься, щоби її не проспати. Чудовий, наприклад, переїзд через Буковець. Авто стогне на всі голоси заки виїде на верх, а потім скрипить усіми гальмами заки зїде в долину, але його труд недаремний. Перед очима прогульковця розгортається один з найкращих видів у наших Карпатах – вид на Жабє.
Жаб’є
СТОЛИЦЯ ГУЦУЛЬЩИНИ
Справа зі столицею Гуцульщини не є дефінітивно вирішена. Одні вважають столицею Ясіню, другі Жабє. Ми – галичани повинні бути за Жабєм, бо воно на галицькім боці, а льокальний патріотизм грав і грає у величезну дудку в національній орхестрі.
Але…
Жабє, чи як гуцули кажуть Жибє не все столично поводиться. Це наказне гетьманство Шекирика і трохи за багато там лейстровиків. Дотого здавна притягало до себе чужий купецький і літниськовий народ, так що гуцульська більшість там чимраз менша.
Загалом столиці нам не вдаються. Київ був до війни найбільш чорносотенним містом у Росії, Львів – не треба наводити ні старшої ні новішої історії. Жабє має також свої “але”.
В Києві бодай лишився незмінений Дніпро, а в Жабю Черемош, бо у Львові навіть Полтва змінилася.
Жаб’є-Верховина. Міст через Черемош в Жаб’є-Слупейці. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Думаю, що справа столиці галицької Гуцульщини ще не зафіксована. Десь-хтось назначив на столицю Жабє, десь-хтось про те написав, але ніде нема сказано, що вона не може перенестися – наприклад до Космача. Я, особисто, голосував би двома руками за Космачем, бо підчас побуту в ньому минулого року, виніс якнайкращі враження. Радувало мене і положення і – що важніше – свідомість космачан. Треба тільки більше уваги і більше любови присвятити тій чудовій і багатонадійній місцевости. Вона варт того як і варт стати столицею Гуцульщини, тої доброї, гарної і незіпсутої ще Гуцульщини.
ПРИ СПЛИВІ ДВОХ РІК
Почав накрапати дощ, а до того почав нам докучати голод і ми рішили вступити десь на обід. Відомо всім загалом, що можна поїти очі гарними краєвидами, можна насичуватися сильними вражіннями, але не шкодить час-до-часу щось реального прийняти у своє нутро. Повні вражінь, але з порожними шлунками вступили ми до пансіону п. К. при спливі Ільці та Черемоша. Пансіон знаний від літ, чудово положений і – головне – свій.
Микола Сеньковський. Дараби на Чорнім Черемоші поблизу Города, Косівщина, 1935 р. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/105710.html)
Підїзджаємо під браму і бачимо: власність товариства “попєраня Гуцульшизни”. Очам своїм не віримо, але кліпнувши ними починаємо вірити.
Розпитуємо що і як. Пан К. живе ще в своїм колись домі і приймає гостей як давніше. Але реальність уже продана, бо треба було, бо мусів її продати.
– Чиж не було когось із наших? – питаємо.
– Було, але дуже мало, а ще менше давали. Я вдавався до ріжних людей, офірував за дешеву ціну – оглядали, пертрактували, торгувалися і нічого з того не вийшло. А обставини тиснули…
Обставини! Хто їх з нас не знає і не відчуває… Податки, позички, девалюації, безробіття, родинні клопоти.
Сплав по Черемошу
Дощ лив як з цебра. Видно йшов за нами з Ворохти, бо Черемош швидко зібрав і котив з гуком свої пожовклі води. З другої сторони вторувала йому Ільця вливаючись до Черемоша на кінці чудового городу.
Я стояв на бальконі пансіону і чорні думки думав: Такий прекрасний закуток, таке чудове відпочинкове місце – пропало для нас на віки.
Не ми вже будемо звідсіля підпомагати Гуцульщину. Робитиме це “Товажиство Попєраня” без нас і на свій спосіб.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
