Беручи в руки книгу чи газету, ми, звичайно, не замислюємося над тим як їх виготовили. Устаткування для цього непростого завдання з кожним днем стає все новішим та складнішим. Проте навіть ще кілька десятків років тому процес друкування відбувався зовсім по-іншому. Краще про це дізнатися можна відвідавши Музей історії освітньої та друкарської діяльності Ставропігійського вищого професійного училища м. Львова.
Музей розміщено за адресою вул. Федорова, 9, у приміщенні навчального закладу. Експозицію, яка розповідає історію книгодрукування від зародження до сучасності, представлено у чотирьох залах. Незважаючи на те, що тематика музею є досить вузькою, відвідувачам різного віку та професій буде цікаво дізнатися про «виробництво» друкованого слова. Пропонуємо вам кілька цікавих фактів про цей музей.
Будівля ліцею є однією зі споруд, які звело Успенське Ставропігійське братство упродовж XVI – XVIII століть.
Репринтне видання Біблії 1581 року
Вхід до музею оздоблений барельєфом – гербом Ставропіґійського інституту у Львові, який виконав відомий скульптор Антоній Попель, автор скульптурного оздоблення Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької та інших мистецьких творів.
Більше ста років тому у цьому ж приміщені Ісидор Іванович Шараневич, відомий історик та педагог, заснував перший публічний музей у Галичині. Першим його відвідувачем став спадкоємець трону Монархії Габсбурґів – кронпринц Рудольф (1858–1889).
Дерев’яна абетка
Збереглася книга відгуків відвідувачів цього музею. із записами багатьох відомих осіб, зокрема Андрея Шептицького, Осипа Маковея, Михайла Коцюбинського, Романа Шухевича та інших.
Артефакти з вищезазначеного музею були перенесені в інші заклади Львова, зокрема рукописи та стародруки – у Музей книги та Львівську національну наукову бібліотеку України ім. Василя Стефаника.
Зал Музею істрії освітньої та друкарської діяльності Ставропігійського вищого професійного училищ
Сучасний музей ще зовсім «молодий», діє з жовтня 2014 року.
Йдучи до музею, відвідувачі проходять повз зал засідань Української Національної Ради (1918), парламент ЗУНР.
Друкарське обладнання
Друкарське обладнання
Друкарське обладнання
Друкарське обладнання
Друкарське обладнання
Значна частина експозиції – друкарська техніка другої половини XX століття. Для роботи з нею потрібно було мати неабияке здоров’я та силу (через шкідливі випари та важкі металеві знаряддя), проте більшість працівників друкарні були жінки.
У музеї є окремий зал, де представлено початок комп’ютеризації друкарського виробництва. Пристрої, якими більшість з нас нещодавно користувалися: лампові монітори, дискети, матричні принтери тощо.
Зал «Початок комп’ютеризації друкарського виробництва»
Зал «Початок комп’ютеризації друкарського виробництва»
Зал «Початок комп’ютеризації друкарського виробництва»
Зал «Початок комп’ютеризації друкарського виробництва»
Попри те, що музей діє менше року, серед його відвідувачів – багато іноземців та українців з різних областей, а от львів’ян, на жаль, – дуже мало.
У кожну з історичних епох ця категорія людей сприймалась по-різному. Спочатку ними захоплювались і їм поклонялись, адже саме вони вважались посередниками між людьми та природними стихіями. З плином часу з привілейованого прошарку такі люди перетворились у повних маргіналів, яких побоювались, але і їхніх послуг потребували, бо вони “щось знають”. Для нашого покоління вони – лише персонажі казок, легенд, моторошних оповідок та мультфільмів.
Але якими були би ваші відчуття, якби ви раптом дізнались, що у вашій багатоповерхівці, поверхом нижче, живе справжня відьма?
Лиса гора – місце, де за переказами збиралась нечиста сила
Ми, діти модерного світу, капіталізму та власного всевладдя, не віримо у жодну з ірраціональних стихій. Наш прагматизм зашкалює, а містицизм заховався у глибинах душі і чекає на кращі часи. Апостол Фома міг би нам лише позаздрити. В минулі ж епохи все було по-іншому, а події з реального життя були настільки тісно переплетені з казковими сюжетами, що між ними не завжди можливо провести межу. Фактично, наша і їхня реальності – це два абсолютно відмінні світи, з власними внутрішніми правилами і структурами. Бажано, аби і між цими світами існував зв’язок, тому заглянемо за завісу і оглянемо кілька епізодів з історії Львова, де відьми та звичайні люди творили єдиний соціум.
Якщо вірити одному з перших львівських історіографів, кармеліту Ігнацію Ходиницькому, то в княжі часи у Львові мешкало багато відьмаків, відунів, чаклунів і ворожок. Про це, на повному серйозі, без жодної нотки сумніву, він писав 1829 року у своїй історії міста. Побороти цю всю нечисту силу, як зазначав автор, вдалося лише з приходом католицького кліру. Не відомо, чи так було насправді, а чи будучи адептом одного з католицьких об’єднань Ходиницький вирішив підкреслити таким чином важливість власної ідентичності та її роль в організації життя міста.
Гора Лисівка, Винники
Відбились уявлення про відьом і в народній пам’яті. Вважається, що у Львові вони збирались на горі Лисівка, яка розташована у Винниках, на правому березі річки Маруньки.
Про роль і місце персони відьми в житті тогочасної людини говорить навіть факт прописування поведінки та реакції на її дії на законодавчому рівні. Так, польська сеймова конституція 1543 року передали справи, пов’язані з чарами та відьмами у юрисдикцію духовних судів. Міський суд брався за розгляд подібної справи лише в випадку вчинення злочину через використання надлюдських можливостей. Чинні на той час кримінальні кодекси “Взірець Саксонський” та “Кароліна” довгої розмови з відьмами не передбачали і легалізовували для тих страту через спалення.
Саксонське зерцало і Кароліна, на основі яких відбувались судові процеси над відьмами
В цьому контексті цікаво буде сказати, що за підрахунками польського історика Богдана Барановського, на протязі XVII – XVIII століть у Речі Посполитій за застосування відьомських практик було засуджено до смерті біля 10 тисяч осіб. Намагаючись розширити контекст і зрозуміти ідеологічні засади, якими визначалось таке ставлення до відьмування, приходимо до висновку, що причиною цього є саме утвердження християнства і завоювання ним простору на місцях. Адже навіть у згадуваному вже Каролінському кодексі зазначалось, що “усі ці вміння (відьомські – Є. Г.) противні Богові, тому християнам не личить їх уживати”. На схожих позиціях стояли і упорядники Саксонського зерцала: “Відступник від християнської віри має бути спалений. Такою смертю мають загинути відьми і відступники”.
Відьми викликають дощ, гравюра XV століття
Судові документи міста також містять певну інформацію про відьом, які жили на околицях Львова та в приміських селах у XVI – XVII століттях. Одна з них – це жінка з Рясного, яку 1572 року було поховано на передміському цвинтарі біля церкви Воздвиження Чесного Хреста (район сучасного Личакова). На протязі кількох наступних днів після цього померло кілька людей, які жили в околицях згаданого храму. Це викликало страх в інших мешканців. Підозри впали на жінку з Рясного. Почала ширитися інформація, що вона була відьмою. Людям вистачило сміливості взятися за розкопки могили жінки. В процесі цього з’ясувалось, що вона лежала в труні, закусивши в зубах власну хустку. Коли її ховали, цього нюансу нібито не було. Тому, вирішили перевернути померлу обличчям донизу та відрубати їй голову, яку, по тому, поклали покійній в ногах. По тому “пані з косою” до населеного пункту приходити перестала.
Ян Люйкен, Підготовка до кари в 1544, гравюра XVII ст.
В іншій судовій справі записано інформацію про чаклунку з Роздолу – пані Гузову, яка мала намір вбити всиновлених нею дітей. Дія мала місце в середині XVII століття. По ходу розслідування було встановлено, що односельчани часто звертались за послугами до володарки потойбічних вмінь та навичок – за допомогою зілля, солі та води вона знімала прокляття з шинків, лікувала застуди та хвороби. Свідки, які проходили по справі, зазначали, що пані Гузова укладала союз з чортом і навіть пропонувала окремим з них його показати.
Ще одна цікава справа зав’язана довкола історії жительки села Зубра Косихи. Вона, за допомогою чар, убила пана Нича, який помер від травм, отриманих після падіння з вікна власного будинку. У померлого й підозрюваної був конфлікт – Нич посадив чоловіка Косихи, а вона його за це прокляла. Згадане прокляття підкріплене нелюдськими властивостями, якими володіє Косиха, адже “коли горів панський маєток, вона прибігла на пожежу з непокритою головою”.
Тарас Шевченко, ілюстрація до поеми “Відьма”
В контексті відьомської тематики цікаво згадати і про так званий “відьомський корпус”, який нібито воював на стороні козацького війська Богдана Хмельницького. Справа в тому, що поляки, які брали участь в Пилявецькій битві у вересні 1648 року і зазнали там поразки, почали поширювати інформацію про те, що програли вони не зовсім чесно. Горді шляхтичі вказували, що програли вони лише через те, що Хмельницький скликав усіх відьом до свого війська і лише з їх допомогою зумів отримати перемогу. Богдан Хмельницький, за логікою поляків, мав навіть особисту відьму, до послуг якої вдавався – Солоху, яка захищала його від зурочення і зачарування. Можна лише шкодувати, що ця відьма, на відміну від військового мистецтва, не розумілась на процесах державотворення та дипломатики – можливо вона могла би порадити Хмельницькому не підписувати договір з російським царем)).
Сучасний історик Катерина Диса, яка займається тематикою відьом
Сучасна дослідниця судових процесів в українських воєводствах Речі Посполитої над відьмами Катерина Диса зазначає, що більшість звинувачень та судових процесів стосуються кількох досить прагматичних моментів – особиста неприязнь, сусідство та конкуренція на ринку праці. Фактично, через інститут свідків – а саме вони частіше всього й мали великий вплив на хід процесі, відьмою можна було зробити будь-кого. Таким чином, судові процеси в подібній площині рясніють спекуляціями та намовляннями.
Отакі вони були, львівські відьми.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари над відьмами в українських воєводствах Речі Посполитої XVII – XVIII століття. – Київ: Критика, 2008. – С. 33 – 34, С. 114 – 115; Козицький А. Відьми // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького, І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – Т. 1. – С. 378 – 379; Крип’якевич І. Історичні проходи по Львову. – Львів: Каменяр, 1991. – С. 94 – 95.
Плакати перших місяців радянської окупації у Галичині
17 вересня 1939 року в рамках підписаного з нацистською Німеччиною таємного пакту Ріббентропа-Молотова, а формально під приводом захисту “єдинокровного” населення Західної України та Білорусі, радянські війська окупували східну частину Польщі.
Операція закінчилась за тиждень виходом на Західний Буг і Сян – Польща, як держава, вчетверте за свою історію перестала існувати.
Займаючи західноукраїнські землі, більшовики позиціонували себе як визволителі, які несуть населенню свободу, справедливість і добробут.
Радянський агітаційний плакат 1939 року
Радянський агітаційний плакат 1939 року
Радянський агітаційний плакат 1939 року
Радянський агітаційний плакат 1939 року
Радянський агітаційний плакат 1939 року
Радянський агітаційний плакат 1939 року
Радянський агітаційний плакат 1939 року
В летючках, розкиданих з літаків, за підписом командуючого українським фронтом генерала С. Тимошенко, вони обіцяли мешканцям краю нове щасливе життя: “Починається нове життя без гніту й насильства”.
Про це фантастичне життя, про квітучу заможність, про суспільство, де “сам народ – коваль свого щастя”, – вони постійно говорили на мітингах та писали у своїй пресі, раз у раз повторюючи відомий вислів Сталіна: “Товариші! Жити стало краще, жити стало веселіше!”.
20 вересня 2015 року в Ботанічному саду ЛНУ імені Івана Франка (вул.Черемшини, 44) відбувся День відкритих дверей. Усі охочі мали змогу оглянути колекції декоративних трав’яних та оранжерейних рослин, відвідати екскурсію Ботанічним садом або ж просто прогулятися красивими місцями парку.
Цьогоріч захід отримав назву “Гарбузова осінь у саду”. На газонах та під деревами можна було побачити десятки жовтогарячих гарбузів, які, лежали красивими рядами та притягували відвідувачів зробити фото.
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
“Гарбузова осінь у саду”, Ботанічний сад ЛНУ, 20 вересня 2015 року
Не зважаючи на дощову погоду, сюди завітало багато відвідувачів, щоб насолодитися останніми подихами літа.
Конкурс масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015» зібрав тисячі робіт і десятки тисяч відвідувачів
19-20 вересня 2015р., у приміщенні Міжнародного аеропорту «Львів» імені Данила Галицького, відбувся конкурс масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015», організований з ініціативи львівських моделістів та Галицького історико-технічного товариства (ГАІТЕТ).
Цього разу на конкурсі було представлено роботи авторів з України, Польщі, Литви та Білорусії. Свої роботи до показу запропонували як моделісти-початківці , так і досвідчені майстри з міжнародним визнанням.
Відвідати експозицію конкурсу, яка налічувала кілька тисяч робіт, на цих вихідних прийшли десятки тисяч львів’ян та гостей міста. Навіть у неділю, не дивлячись на дощову погоду, потік відвідувачів не зменшувався до самого закриття конкурсу. Головними відвідувачами були, звичайно діти, їх очі горіли вогнем захоплення від цього царства іграшок. Але й тати теж не особливо відставали від своїх чад, розпитували, розглядали, фотографували і згадували про свої дитячі колекції та захоплення.
Також в ході фесту відбулися майстер-класи для початківців та давно практикуючих моделістів, презентації від виробників і продавців.
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Роботи конкурсу масштабних моделей «Lviv Scale Models Fest 2015»
Мета конкурсу – популяризація технічної творчості серед дітей, молоді, дорослих, та пропаганда осмисленого, корисного дозвілля. Подібні виставки часто стають стартом для майбутніх конструкторів та інженерів, задають вектор на усе життя.
Також, виставка такої тематики є інструментом патріотичного виховання та стимулом для зацікавлення військово-технічною історією. А ще, виставка є місцем зустрічі та спілкування колег і однодумців, для яких моделювання та інтерес до історії розвитку техніки давно стало улюбленим хобі.
Попередні виставки «Lviv Scale Models Fest» – були проведені з великим успіхом, збирали велику аудиторію відвідувачів. Тому, вже традиційно, цьогорічний захід викликав живе зацікавлення серед моделістів України та сусідніх країн.
У 1898 році фотограф-аматор Секондо Піа зробив два фото Туринської плащаниці. Один негатив, на жаль, виявився зіпсутим, а проявляючи пластину другого фотограф вигукнув: «Я поглянув в обличчя Господа». Зображення на Плащаниці виявилося негативом.
Туринська плащаниця
Через кілька десятиріч інша людина теж намагалася «поглянути» в обличчя Господа, а точніше, його зобразити. Звали цю людину Ян Генрик Розен, і він розписував Вірменську церкву у Львові.
У 1925 році вірменський архієпископ Юзеф Теодорович замовив розписи храму обдарованому, але невідомому на той час художникові –містику Розену. Мистцю тоді було трохи більше 30 років. Але, не дивлячись на молодий вік, художник володів широкими і незрозумілими для такої молодої людини знаннями.
Ян Генрик Розен
У вівтарній частині храму Розен зображує останню зустріч Христа із своїми апостолами – величну фреску на тему Тайної вечері. На першому плані автор зображує стіл, що зовсім не є несподіванкою, але… Цей стіл, мабуть, єдине, що об’єднує твір Розена з іншими подібними зображеннями. Придивившись, зауважуєш, що все інше у фресці є незвичним.
Стіл, вкритий білою скатертиною – порожній. Навколо столу стоять апостоли, по шість з кожного боку. Всі вони повернені обличчям до Христа, постать якого є центральною фігурою, окрім одного, який дивиться на нас з вами.
Фреска на тему Тайної вечері у Вірменській церкві у Львові, автор Ян Генрик Розен
Обличчя апостолів висловлюють увагу, кожне на свій лад. Ці обличчя дуже реальні. Здається, що їх і зараз можна зустріти на вулицях Львова. І це не випадковість, адже позували Розену його товариші. Багато з них потім впізнали себе в цих мовчазних фігурах.
Всі апостоли – у білому одязі, крім одного. У нього немає обличчя, ніхто не захотів позичити йому свій вигляд, його хітон – темний, фігура, розташована біля самого краю фрески, повністю пішла в тінь – це Іуда. Його важко помітити, здається, що це просто темний куток, за столом стоять тільки 12 чоловіків. І порожній стіл, і стоячі апостоли – все це підкреслює важливість зображуваного моменту. Але найголовніша фігура – звичайно ж, Христос, який тримає в руках чашу, що потім стане святим Граалем. Чашу, в яку зберуть його кров під час страти.
За архівними записами знайдено було ім’я моделі Розена, але це ім’я нам нічого не говорить. Це не Андрей Шептицький, який був прототипом св. Бернарда на сусідньому з «Вечерею» «Розп’ятті». Але, не дивлячись на невідому модель, образ Христа на картині – головна фігура. «Поглянемо» ж в лик Господа. Почнемо з того, що перше, що кидається в очі – це колір волосся Спасителя. Воно відверто руде.
Фреска на тему Тайної вечері у Вірменській церкві у Львові, автор Ян Генрик Розен
Ми не знаємо точно якого кольору було волосся у Христа, адже ні в одному з канонічних Євангелій немає опису його зовнішності. Тільки у Дамаскіна виявляється одна істотна деталь – Ісус був схожий на свою матір. Син Марії, Бар-Мірйáм – так називали Ісуса в Назареті, і швидше за все, через зовнішню схожість саме з матір’ю. Ось ця ниточка, потягнувши за яку ми можемо «виправдати» Розена.
Про життя Богоматері ми знаємо з апокрифів, з переказів, які були записані вже після смерті Діви Марії. Церковний історик Никифор Калліст зберіг для нас переказ зовнішності Пресвятої Богородиці. Вона була – читаємо у нього – зросту середнього, або, як інші говорять, трохи більш середнього; волосся золотаве; очі швидкі, з зіницями кольору маслини; брови дугоподібні і помірно-чорні, ніс продовгуватий, уста квітучі, сповнені солодких промов; лице не кругле і не гостре, але трохи довгасте; кисті рук і пальці довгі. Отже, Марія була рудуватою блондинкою, і схожий на неї Христос, цілком міг бути рудоволосим.
Є ще один, дуже докладний, апокриф, в якому зберігся опис зовнішності Христа. Хоча цей опис викликає сильні сумніви в достовірності тексту: Послання Лентула, нібито представляє собою звіт проконсула Палестини римському сенату. Ось що говориться в ньому про Ісуса: «Вид його виразний, так що усякий, хто його бачить, любить його або страшиться. Темно-русяве, майже рівне до вух, а нижче кучеряве, на кінцях світліше, з вогненним блиском, по плечах розвівається волосся, з проділом посередині голови, згідно з Назорейським звичаєм (in morem Nazareorum). Гладке чоло і безтурботно-ясне; лінії носа і рота бездоганні. Борода густа, того ж кольору, що і волосся, не дуже довга, розділена посередині. Погляд прямий, проникливий, очі синьо-зелені, мінливі. Страшний у гніві, ласкавий і тихий в умовляннях; веселий з гідністю. Як відмічено, він інший раз плаче, але ніколи не сміється. Тримається гордо і прямо, руки і плечі його повні витонченості. У бесіді піднесений і лаконічний. Найпрекрасніший із синів людських». І тут все сходиться. Подивіться на Христа від Розена. Все дотримано, до найменших дрібниць, крім кольору очей. Вони не синьо-зелені, а блакитні.
Фреска на тему Тайної вечері у Вірменській церкві у Львові, автор Ян Генрик Розен
В книзі про Вірменську катедру Юрій Смирнов вказує що відомий львівський архітектор згадував, що обличчя Христа на фресці здалося йому не достатньо красивим і звичайним, і Розен його переробив. Але чи був Ісус красивим? Існує дві абсолютно протилежні думки: багато хто вважає – Ісус, звичайно, був гарним, адже він був схожий на свою красиву матір! Але що тоді є Преображення Господнє? Чи не говорить воно про те, що Ісус в повсякденному житті був абсолютно звичайним? І ще, коли варта хотіла схопити його Гефсиманському саду, знадобилася допомога зрадника-Іуди. Пам’ятаєте той злощасний поцілунок? Чи означає це, що Ісус нічим не виділявся серед своїх учнів? Адже тоді було темно і іудеї для римлян були всі на одне обличчя.
Напевно, ми ніколи не дізнаємося, як же все було насправді. Як і не дізнаємося, чому Христос на фресці Розена виглядає так, а не інакше. Певним залишається одне: Львів – це місце, де «зійшлися» Копія Туринської Плащаниці (церква св.Юра) і чудова Свята Вечеря Розена (Вірменська церква). Тут дійсно можна поглянути в обличчя Господа … і порівняти.
Юлія ГЕРАСИМАТО
Джерела:
Smirnow J. Katedra Ormiańska we Lwowe. – Lwуw, 2002. – 241 s.
Руслан Хазарзар. Син Людський. http://khazarzar.skeptik.net/
Приклади значків зі скельцем, які були популярними здебільшого у 1970-х роках
Вважається, що колекціювання чого-небудь позитивно впливає на людину. Це заняття вчить концентруватись, розвивати пам’ять, дозволяє розширити свій кругозір, особливо в тому випадку, якщо це пов’язано з чимось дуже близьким до душі. Дуже часто люди починають колекціювати монети, які були в обігу в тій місцевості, де вони живуть, збирати фотографії та листівки з краєвидами тих вулиць, якими вони ходили. Колекціювання листівок, до речі, в Львові дуже є популярним.
Та окрім цього всього багато львів’ян можуть в себе вдома знайти декілька значків, найчастіше радянських, які ще збирали її батьки. І зазвичай, жодна підбірка такого матеріалу не обходиться без значка, на якому б не було написано «Львів».
Традиція закарбовувати в металі визначні події, що стались в місті, головні пам’ятки, чи просто свою любов до нього у Львові була здавна. Ймовірно, ще з тих часів, коли фалеристика (наука, що вивчає нагороди та значки) тільки почала будувати певні основи.
До нашого часу дійшло багато різновидів старих відзнак періоду Австро-Угорської імперії, які зазвичай мають високу вартість і не доступні пересічному поціновувачу історії Львова.
З часом кількість значків поступово збільшується і вже у міжвоєнному Львові виготовлялась велика кількість значків на різний манер. Це були і українські, які здебільшого виготовляв у своїй майстерні, що знаходилась на вул. Руській, 18, Іван Кузьмич. Окрім цього, випускалась і велика кількість польських значків.
Львівські значки, виконані в 1930-х роках Іваном КузьмичемЗначок 1929 року, до 300-річчя з дня народження Яна Собеського
Та найбільший відсоток складають львівські значки радянського періоду. В свій час вони були досить доступними по ціні, тому багато як школярів, так і вже старших людей постійно ходили повз газетні кіоски з великою уважністю, щоб ні в якому разі не пропустити новинку.
Найбільше було алюмінієвих, на яких зображувались, то Оперний театр, то на той час ще Львівський державний університет ім. Івана Франка, то «Політех», траплявся часто і залізничний вокзал.Загалом, їх була дуже велика кількість і жоден, навіть бувалий колекціонер, не зможе назвати навіть приблизної цифри.
Були ще інші значки, пов’язані зі Львовом, коли на пластинку було нанесене зображення, а зверху накладене скельце, відповідне до розміру зображення. Такі значки, в наш час зазвичай коштують до 5 грн і завжди є в великому асортименті в антикварних лавках, а також біля пам’ятника Івану Федорову на вулиці Підвальній. Кожен з них має свою історію, призначення. Зокрема, особливою увагою завжди користувалися значки футбольного клубу «Карпати».
Значок на згадку про відвідини Стрийського парку
Значок з нагоди святкувань, присвячених Івану Франку
Значок з аптеки-музею на площі Ринок
Приклади значків зі скельцем, які були популярними здебільшого у 1970-х роках
Алюмінієві значки 1980-х років
“Гріє душу” й той факт, що після 1991 року, значків, пов’язаних зі Львовом аж ніяк не зменшилось і вони є не менш цікавими. Гарно виглядає і збірка знаків спортивного товариства «Україна», відновленого в Львові у 1991 році, і різні значки пов’язані з вшануванням тих чи інших подій або постатей. Для прикладу, значок з нагоди 75-річчя Західно-Української народної республіки, що випускався у Львові в 1993 році, був 2 різновидів, а саме з пофарбованою ратушею і без фарби.
Значки до 75-ліття ЗУНР, на яких зображена Львівська Ратуша
Не менш, привабливим і знаковим є значок 1989 року до 175-літнього ювілею з дня народження Тараса Шевченка. За словами очевидців, випустили його в невеликій кількості.
Значок для учасників пластового з`їзду у Львові в 1997 році
Значок з нагоди 30-литнього ювілею видання “Вільна Україна”, що було засноване в Львові в 1967 році
Значок з нагоди 100-річчя Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
Значок до 175-ліття Т.Шевченка, виготовлений у Львові
На сьогоднішній день, багато з таких значків вже втратили актуальність і носити їх немає особливого сенсу, але кожен з них несе в собі інформацію, пам`ять та своєрідну енергетику того часу в якому вони виготовлялись і є міцно поєднаними з історією одного величного міста – Львова.
Роман ЦАП
Джерела:
1. С .Пахолко, О.Круковський Українська фалеристика.
2. С. Пахолко, М.Дмитрів Історія, закарбована в металі.
3. https://uk.wikipedia.org/
Видатний український поет Іван Франко народився 26 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі на Львівщині. Всі ми звикли бачити в ньому, в першу чергу, українського письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча, але, попри це все, він був також людиною, людиною цікавої та неординарною. Сьогодні пропонуємо вашій увазі 15 цікавих та несподіваних фактів з життя та творчості Каменяра, які допоможуть вам по-іншому подивитися на Івана Яковича.
1. Мати Івана Франка, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Померла, коли Іванові було 15 років.
2. Коли Франкові було 9 років, помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя.
Іван Франко (дитяче фото)
3. Іван Якович любив пити медовуху, вино. Смачно готував каву, збирав і любив їсти гриби й рибу, що сам ловив. Іван Франко понад усе любив збирати гриби. Їх варили, смажили, сушили на зиму. Донька пише: “Присмажені гриби з молодою картоплею були смачною й улюбленою стравою тата”.
4. Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні (“У столярні”)
5. Восени 1875 року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства. Москвофільство було дуже популярне серед галицької інтелігенції в другій половині ХІХ століття. Москвофілом був також один із засновників “Руської Трійці” Яків Головацький.
Іван Франко. 1875 рік
6. Як і більшість молодих людей того часу, Іван Франко захоплювався ідеями соціалізму. Читав твори Маркса, Енгельса, листувався з Михайлом Драгомановим. Однак наприкінці життя він зрозумів хибність ідеї Маркса, назвавши соціалістичну державу тюрмою.
7. Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви “українці” замість “русини” — так традиційно називали себе корінні галичани. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…”
8. Після свого другого арешту 1880-го Франко ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість “На дні” й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко.
9. У 1886 році Іван Франко одружився. Його дружиною стала Ольга Хоружинська. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їй не була чужа ідея відродження України. Познайомившись із Франком вирішила стати його дружиною й помічницею, та присвятити своє життя чоловікові. Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.
10. Подружнє життя Франків не було щасливим. Матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи, вороже ставлення до Ольги з боку найближчих співробітників мужа, зокрема Михайла Павлика, й частини суспільства, що ставилися до неї ще з більшою неприязню, ніж до самого Франка, як до схизматички — все це зломило жінку. Наслідком були сухоти, нервове перенапруження, а згодом і цілковитий психічний розлад. Одинока, покинута дітьми померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, на полі № 4 неподалік від свого чоловіка
Іван Франко
11. Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: “Жаль, що я не орієнталіст”. Серед перекладів Івана Франка – біблійна “Книга Буття”. Досі це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською мовою.
12. 1908 року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, “у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…”. “Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю”, – писав Іван Франко. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.
13. Іван Франко був відомий своїми атеїстичними поглядами. Про це згадував отець Макарій Каровець: “”Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: “А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?” Помер несповіданий і нерозкаяний”.
Іван Франко у літньому віці
14. В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, встановлена меморіальна дошка Івану Франку встановлена. Відкрита 29 жовтня 1993 року. На Постгассе, 8 знаходиться погруддя письменникові. Пам’ятник був відкритий 28 травня 1999 року. Пам’ятна дошка також встановлена на будинку, в якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе 26.
15. Франко на сьогодні єдиним українським поетом, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури.
Цими вихідними на території авторинку “Кривчиці”, що на вул. Богданівська, 44, проходить Перший всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин.
Близько 60 ретро-автомобілів виставлені на продаж за цінами від 500 доларів, за найдешевше авто, і до 70 000 доларів за найдорожче. Десятки мотоциклів, скутерів, велосипедів і тисячі різноманітних запчастин до авто та мото техніки і це далеко не весь перелік того, що можна побачити на ярмарку.
Автомобілі на ярмарку ретро-авто
Автомобілі на ярмарку ретро-авто
Автомобілі на ярмарку ретро-авто
Автомобілі на ярмарку ретро-авто
Автомобілі на ярмарку ретро-авто
Автомобілі на ярмарку ретро-авто
Автомобілі на ярмарку ретро-авто
Автомобілі на ярмарку ретро-авто
Найдешевшим автомобілем ярмарку очікувано є автомобіль “Запорожець” з ціною в 500 доларів, а найдорожчим виявився радянський лімузин ГАЗ-13 “Чайка”, який може стати вашим за якихось 70 000 доларів.
Лімузин ГАЗ-13 “Чайка” на ярмарку ретро-авто
Лімузин ГАЗ-13 “Чайка” на ярмарку ретро-авто
Вік ретро-автомобілів і країна походження представлені у дуже широкому діапазоні, від більш звичних для нашого регіону “Москвичів”, “Волг” і “Запорожчів” і до рідкісних “Кадилаків”, “Сітроєнів” та “Шевроле” як кінця 80-их років минулого століття, так і більш рідкісних авто 20-30-их років.
Автомобіль БРДМ на ярмарку ретро-авто
Автомобіль БРДМ на ярмарку ретро-авто
Родзинкою ярмарку став військовий автомобіль БРДМ, який можна придбати за 10 000 доларів. До слова, автомобіль повністю переобладнаний для цивільного життя, возив весільні кортежі і до військових завдань зараз абсолютно непридатний.
Автомобіль “Запорожець” для розбирання
Автомобіль “Запорожець” для розбирання
Справжньою атракцією є також автомобіль “Запорожець”, котрі можна розбирати і всі запчастини забирати собі. Єдина умова – 1 хвилина розбирання коштує 10 гривень. Зумієш зняти двигун за 10 хвилин – отримаєш його за 100 гривень.
Електрична версія автомобілю ЗАЗ-1103 Славута
Електрична версія автомобілю ЗАЗ-1103 Славута
Особливе місце на ярмарку займають автомобілі ЗАЗ-1103 Славута перероблені під електромобілі. Тут постійно збирається велика кількість як професіоналів переробки, так і ентузіастів, котрі тільки розпочинають вивчення екологічного напрямку в транспорті.
Дівчата в купальниках миють ретро-автомобіль
Дівчата в купальниках миють ретро-автомобіль
Дівчата в купальниках миють ретро-автомобіль
Дівчата в купальниках миють ретро-автомобіль
А пікантною розвагою ярмарки є дівчата, котрі в купальниках час від часу миють розкішні ретро-автомобілі. Це видовище традиційно збирає найбільшу кількість глядачів.
Вже у перший рік після закінчення Другої світової війни радянський уряд асигнував на будівництво та розвиток промисловості Львова 137 млн. карбованців. Поряд з відбудовою та розширенням існуючих підприємств у місті передбачалося збудувати та ввести в дію автоскладальний завод, електроламповий, завод телеграфної та телефонної апаратури, склозавод, трикотажну фабрику, підприємства харчової промисловості, а також поновити роботу і збільшити потужність міської електростанції.
Перший автонавантажувач на листопадовій демонстрації
У 1948 році на базі заводу газової апаратури (“Укргазапарат”) на вул. Залізничній, 7 розпочалося будівництво заводу автонавантажувачів. Один за одним почали з’являтися цехи: інструментальний, ремонтно-механічний, ремонтно-ливарний.
Робітниця за станком на Львівському заводі автонавантажувачів, фото 1948-1949 років
Влітку 1948 р. на завод прибула велика група інженерів та технологів з московського технологічного інституту “Оргавтопром”, які приступили до розробки технології і креслень інструментів та пристроїв. Саму ж конструкцію автонавантажувача було спроектовано у Дніпропетровську під керівництвом автоконструктора Віталія Грачова.
Львівський завод автонавантажувачів. Виробничий процес на заводі, фото 1948-1949 років
Не минуло й року від створення проекту автонавантажувача, як на заводі запустилось масове виробництво. Перша серія техніки вийшла з заводських воріт 11 червня 1949. Новому автонавантажувачу – компактній самохідній вантажопідйомній машині – було присвоєно індекс “4000”. Відтак, результаті діяльності заводу у 1949 було перевиконано річний план – виготовлено понад 1000 автонавантажувачів. Це були перші машини такого типу не лише у Львові, а й у цілому Радянському Союзі.
Нова модель автонавантажувача “4000М”, фото вересень 1950 року
Упродовж року кількість робітників заводу також суттєво збільшилася – від 1100 чоловік на початку року до 2285 чоловік наприкінці 1949. Вже у 1950 було налагоджене конвеєрне виробництво та розроблено нову модель навантажувача “4000М”. Через десять років завод випускав гідрокрани “4031”, десятитонні автонавантажувачі “4008” та модель “4032”, які виробляли вже не одна бригада, як у 1948-1949 роках, а 19.
Львівський завод автонавантажувачів. Виробничий процес на заводі, фото 1950 року
Львівський завод автонавантажувачів. Конвеєрне виробництво на заводі, фото 1950 року
Інженери Львівського заводу автонавантажувачів, фото 1950 року
Міністр транспортної промисловості відвідує Львівський завод автонавантажувачів, фото 1950 року
Львівський завод автонавантажувачів.У жовтні 1949 року з конвеєра зійшов 750 автонавантажувач, фото жовтень 1949 року
Львівський завод автонавантажувачів. Святкування з нагоди випуску 500 автонавантажувача, фото вересень 1949 року
Львівський завод автонавантажувачів. Серія автонавантажувачів на заводському подвір’ї, фото 1949-1950 років
Львівський завод автонавантажувачів. Серія автонавантажувачів на заводському подвір’ї, фото 1949-1950 років
Початок роботи конвеєра на Львівському заводі автонавантажувачів, фото 1950-1951 років
Львівський завод автонавантажувачів. Виробничий процес на заводі, фото 1948-1949 років
Представлені у галереї фотографії взяті з альбому Львівського заводу автонавантажувачів, який ілюструє перші роки з життя підприємства (1948-1951) – створення і організація цехів, налагодження випуску та виробничий процес, а також святкування з нагоди перших успіхів.
У церкві неподалік Львова історики виявили прапор, який належав молодіжній організації “Сокіл”. На малиновому полотнищі наклеєне зображення “галицького лева” та архангела Михайла. Верх прапора увінчаний автентичною фігурою сокільського символу – сокола в леті з гантелею в кігтях вилитого з бронзи.
“Це прапор однієї з філій товариства “Сокіл”, приблизно 1907-1914 рр, з характерними для організації того часу гербовими символами – гербом Галичини та символом Наддніпрянської України – архангелом Михайлом, – розповідає історик Орест Круковський. – На Галичині кожна 3-4 сокільська організація старалася мати власний прапор, і за документами та підрахунками австрійської поліції їх було близько 400 шт. з різними гербовими символами.”
Знайдений прапор організації “Сокіл”
Знайдений прапор організації “Сокіл”
Нині прапор знаходиться у церкві, але йдуть перемовини щодо передання прапору до музею.
Нагадаємо, “Сокіл” — тіловиховне (руханкового профіля) товариство, яке відіграло значну роль у національному відродженні слов’янських народів, зокрема чехів, українців, поляків. Український “Сокіл” постав 11 лютого 1894 р. у Львові. Метою товариства “Сокіл” — виховувати в українському народі єдність, народну силу й почуття честі шляхом плекання фізкультури, а разом з тим витривалість, рухливість, підприємність, розуміння праці у спільному гурті, дисципліну.
Знайдений прапор організації “Сокіл”
Знайдений прапор організації “Сокіл”
Серед визначних діячів “Соколу” до 1914 р. були: К.Ґутковський, Ю.Вінцковський, Ярослав Вінцковський (псевдонім Ярославенко, композитор сокільських пісень та гімну “Соколи, соколи, ставайте в ряди”), М. Волошин, Й. Доманик, Левко Лепкий, Р. Дигдалевич, Ціпановський.
Важко уявити наше життя без календаря. Хоча тепер більшість з нас користується цим чудовим винаходом Старого Світу вже за допомогою електронних ґаджетів, видавництва продовжують видавати різноманітні календарі – перекидні, настінні, кишенькові. Проте найдавніші календарі Єгипту й Вавилону сприймали не лише як перелік днів та місяців у хронологічній послідовності, а й як засіб надійного фіксування пам’яті кожної з культур. Тож не даремно одним з найуспішніших та найпопулярніших видавничих проектів Товариства «Просвіта» стали календарі. У Галичині вони отримали статус настільної книги української родини.
Стаття з календаря Товариства «Просвіта»
Щорічні видання випускали з 1870 до 1939 року, обсягом більше ста сторінок. Хоча кожного року з’являвся новий календар, минулорічні продовжували зберігати у домівках, адже інформація, яку містили видання, не втрачала актуальності. «Для кожного віку і стану» – таку читацьку адресу зазначали укладачі. Звісно, перш за все, видання були призначені для селян, щоб підвищити їхній освітній та культурний рівень. Серед головних редакторів, які доволі часто змінювалися, – галицький педагог та історик Юліан Целевич, журналіст Юліан Романчук, просвітницький діяч Петро Огоновський, січовий стрілець Юрій Шкрумеляк та інші.
Стаття з календаря Товариства «Просвіта»
Календар «Просвіти» розпочинався зі змісту та загальним прогнозом погоди на рік. Потім на парних сторінках розміщено календар на місяць з римо-католицькими й греко-католицькими святами та астрономічна інформація, а на непарних – місце для нотаток «Домові записки» і якась пізнавальна чи дидактична розповідь.
Стаття з календаря Товариства «Просвіта»
Значна частина книги була призначена для белетристики. Публікували найрізноманітніші художні твори: як історії релігійної тематики, так і перекладні оповідання різних народів, турецькі, іспанські, македонські. Цікаві розлогі пояснення додавали до репродукцій ікон, видрукуваних на цупкішому папері.
Стаття з календаря Товариства «Просвіта»
Оскільки значна частина читачів – селяни, то ужиткова інформація, така як от про сорти фруктів чи овочів, бджільництво чи рільництво, була потрібною. Також давали поради читачам як вилікувати ту чи іншу хворобу, приготувати кулінарну страву. Часто розміщували й історичні розвідки про відомих осіб (наприклад, стаття до сторіччя від дня народження Маркіяна Шашкевича) чи про львівські храми, описували подорожі в інші країни.
Стаття з календаря Товариства «Просвіта»
Дивує, що у кожному випуску були розділи «З року на рік», «Що нового», у яких детально описано усі важливі події, які відбулися упродовж року: тут тобі й повінь в Америці, боротьба французького парламенту з церквою, громадянська війна проти старого султана в Марокко і аварія «Титаніка». Одним словом, читачі були в курсі усіх подій, що відбувалися у світі. А ще – курси валют, розклад ярмарків, оголошення та реклама, щоб вже точно нічого не пропустити.
Стаття з календаря Товариства «Просвіта»
Для підняття настрою, друкували доволі багато анекдотів, часто з карикатурами. Читаючи їх сьогодні, вже важко зрозуміти з чого потрібно сміятися. Завдяки вдалій комунікації з читачами, редакція завжди знала, що зробить наступний календар успішним. Гортаючи ці видання, одразу переносишся із сучасного Львова у столицю Галичини на межі XIX-XX століття.
Стаття з календаря Товариства «Просвіта»
«От кождий з нас бачить і історія нас учить як Божі літа оден за другим проминають, як родини по родинах наступають, як одні роблять місце другим, як держави повстають і упадають… », – слова, якими розпочинається щорічний огляд світових подій в одному з календарів, спонукають не забувати про швидкоплинність часу та не втрачати намарно ні хвилини!
Анастасія БОБЕЛЯК
Джерела:
Ілюстрований народний календар товариства «Просьвіта» на рік звичайний 1906. Річник XXVIII. Коштом і заходом товариства «Просьвіта» [Текст]. — Львів: Друкарня Наукового товариста ім. Т. Шевченка, 1905. — 160 с.; Календар товариства «Просьвіта» на переступний рік 1912. Річник XXXV. Коштом товариства «Просьвіта» у Львові [Текст]. — Львів: Друкарня Наукового товариста ім. Т. Шевченка, 1911. — 164 с.; Календар товариства «Просьвіта» на рік 1913. Річник XXXVI. Коштом товариства «Просьвіта» у Львові [Текст]. — Львів: Друкарня Наукового товариста ім. Т. Шевченка, 1912. — 172 с.; Календар товариства «Просьвіта» на рік 1917. Річник XL. Коштом товариства «Просьвіта» у Львові [Текст]. — Львів: Друкарня Наукового товариста ім. Т. Шевченка, 1916. — 124 с.
Андрусяк Т. Правова проблематика на сторінках календарів «Просвіти» [Текст] / Т. Андрусяк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2010. — Випуск 19. С. 165–167.
У Львові ніколи не було та й в принципі не могло би бути Запорізької Січі. Тим не менше, сюжети з історії козацтва тісною переплетені з наявними в історії цього міста моментами. Храми, вулиці, площі, пам’ятники, навчальні заклади – це далеко не повний перелік, де, тією чи іншою мірою, буде фігурувати козацька тематика. В контексті окресленої проблематики не на останньому місці стоїть питання Львова у біографії продовжувача справи Богдана Хмельницького, генерального писаря та гетьмана Війська Запорізького, який в нашій “битві під Каннами” дав перцю “старшому брату”, продемонструвавши кращі зразки військового мистецтва свого часу.
Портрет Івана Виговського часів ХІХ століття, автор невідомий
“При небіжчику Богдані Хмельницькому ради і поради поміж нами ніякої не бувало; і нині ви мене обрали гетьманом, і я без вашої військової поради жодних справ не чинитиму”. Говорять, що приблизно такі слова майбутній гетьман Іван Виговський говорив на Корсунській раді, аби отримати підтримку старшини. Тим самим він, нібито дав знак своєї тихої згоди на ослаблення центральної влади та поворот в бік олігархічної республіки, де заправлятиме козацька старшина. Цілком можливо, що тим самим він розпочав процес “руїни” держави; розпочав, а чи навіть продовжив, якщо державу таки не зумів зробити Богдан Хмельницький, або якщо Богдан Хмельницький був єдиною силою, яка могла втримати цю державу від загибелі. Іван Виговський, як показав час, цією силою не став. Хоч всі передумови для цього ніби то й були.
Печатка Івана Виговського
Будучи генеральним писарем, Виговський виконував неймовірно великий об’єм роботи в державі Богдана Хмельницького. Посада писаря оманлива для наших сучасників і багато хто може сприймати її надто буквально – ну порпалась людина в документах, вела документообіг, писала від імені Хмельницького, чи читала його “пошту”. Та не так все було на практиці. Писар Війська Запорозького – посадовець широкого кола обов’язків та значної компетенції й можливостей. В чомусь його можна прирівняти до посади канцлера. Фактично, це людина, яка вела зовнішню політику, укладала договори, приймала послів. Тобто це був другий, після гетьмана, посадовець у державі.
Автограф гетьмана Івана Виговського
Іван Виговський здобув хорошу, за рамками того часу, освіту. Він навчався у Києво-Могилянській колегії. Це дозволяло йому на рівні спілкуватись з правителями інших країн – він володів кількома мовами та чудово розумівся на тонкощах дипломатичних переговорів. Як наслідок, саме Виговський, як кваліфікований кадр і найближчий соратник Богдана Хмельницького, вів переговори з представниками Трансільванії, Речі Посполитої, Московського царства, Швеції, Кримського ханства і ін.
Один з корпусів Києво-Могилянського колегіуму, студентом якого був Іван Виговський
Маючи за плечима не надто тривалу, але насичену школу польського чиновника (був правником у гродському суді в Луцьку, намісником луцького старости та писарем комісара Речі Посполитої над Військом Запорозьким Я. Шемберка), Виговський володів прекрасними організаторськими здібностями. Дослідники вказують на вагому роль Виговського у творенні Генеральної військової канцелярії (міністерство зовнішніх і внутрішніх справ Гетьманщини) та реорганізації козацької розвідки й контророзвідки. Що цікаво, одним із агентів Виговського, як вважається, був львівський купець і міщанин, грек за походженням, Теодозій Томкевич, який був учасником дипломатичних столів з урядами Речі Посполитої та Швеції у 1658 році.
До того часу Виговський як мінімум двічі бував у Львові. Відомо, що він точно перебував під мурами міста під час козацьких облог міста у 1648 та 1655 роках.
Облога Львова козацьким військом в 1648 році
Першого разу Іван Виговський вів перемовини з міщанами, а згодом відбув з посольством до трансильванського князя Ракоці. Під час другої облоги Виговський також входив до колегії, яка вела перемовини із магістратом міста. Очевидно, сторони знайшли спільну мову. На це вказують два моменти. Міщани просили Виговського про опіку над полоненими, яких взяло козацьке військо. Він же, в свою чергу, попереджав місто не вступати в зв’язки з представниками князя Ромодановського. Останнє виглядає особливо цікавим в світлі того, що Ромодановський виступав союзником козаків Хмельницького по облозі. Поведінка Виговського вказує, що союз цей був тимчасом і нещирим з обох боків. На останній стадії перемовин Виговський брав участь в обговоренні виплати викупу міста.
Юрій ІІ Ракоці, князь Трансильванії
На цьому відносини Львова та Виговського не закінчуються. Вони були значно інтенсивнішими й теплішими, аніж може видатись на перший погляд. Донька від першого шлюбу Виговського була дружиною православного шляхтича – М. Гунашевського, якого вважають автором “Львівського літопису”.
На особливу увагу заслуговує також історія відносин Івана Виговського та Успенського братства. Гетьман був одним з членів братства, активних учасників та меценатів організації. На честь візиту гетьмана до Львова, у 1662 році в місті було влаштовано пишний бенкет, тобто зустрічати його було кому.
Після смерті Богдана Хмельницького, у 1657 році на Чигиринській раді, Івана Виговського обрано опікуном Юрія Хмельницького, а згодом і гетьманом – на Корсунській раді у 1658 році. Від самого початку персона Виговського на чолі держави не задовольняла нікого. Йому одразу назріла опозиція в обличчі полтавського полковника М. Пушкаря та запорізького кошового Я. Барабаша. Відомий польський дипломат Станіслав Казимир Беньовський повідомляв до Варшави у 1658 році, що Виговський “у всіх в ненависті”.
Срібна ювілейна монета номіналом 10 гривень з зображенням Івана Виговського, випущена НБУ з нагоди 350-річчя перемоги в Конотопській битві
Тим не менше, в правлінні Виговського було кілька моментів, якими він виділяється на фоні інших гетьманів. З одного боку, це Конотопська битва, де він розбив 150 тис. військо росіян. З іншого – Гадяцький договір, за яким Руське князівство як складова Речі Посполитої, на рівні Корони Польської і Великого Князівства Литовського, творили “одне тіло”. Окремим пунктом йшла умова про відкриття двох академій на рівні з Краківською. Однією з них став заснований 1661 року Львівський університет, який став першим в Україні. Політичний проект Виговського втілити не вдалося. Освітньому пощастило більше.
м. Львів, вулиця Виговського
У 1991 році пам’ять про Івана Виговського та його зв’язок з Львовом було затверджено в назві однієї з вулиць міста. В Залізничному районі, між вулицями Городоцькою та Кульпарківською, від того часу знаходиться вулиця Івана Виговського.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Костишин В. Виговський Іван // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького, І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – Т. 1. – С. 355 – 357; Мельник І. Вулиця Виговського // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького, І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – С. 357; Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648 – 1676 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – С. 220 – 229.
Вчора, 18 вересня 2015 р. у приміщенні Львівського палацу мистецтв (вул.Коперника, 17) відбулося відкриття VІІ фестивалю «Ляльковий світ» Lady&Teddy.
Ляльковий фестиваль у Львові відбувається з вересня 2009 року. Це перший та найтриваліший на території України фестиваль авторської ляльки та ведмедиків тедді. Його мета – популяризація мистецтва авторської ляльки.
Відкриття фестивалю “Ляльковий світ” Lady&Teddy
На виставці можна побачити багато цікавого та оригінального, адже цього року презентується близько 600 ляльок з усіх куточків України: Києва, Львова, Харкова, Дніпропетровська, Одеси. А оскільки цього разу фестиваль розширив географію авторів, то до участі у показі завітали майстрині з Польщі, які привезли з собою понад 30 цікавих ляльок.
Організатор фестивалю “Ляльковий світ” Lady&Teddy Ірина Сорокіна тестує фотозону
Оскільки додатковою темою фестивалю є Хогвардс , то, інтр’єр залу, де він проходить, оформлено у цьому стилі – багато мітел, капелюшків, павучків та іншої тематичної атрибутики. Є кілька фото-зон, де можна сфотографуватися з цими речами.
І хоча цього вересня акцент зроблено на ведмедиків, тут можна побачити і шарнірну ляльку. Також вперше представлені «roombox» – лялькові кімнати.
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Ляльки представлені на фестивалі “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Слова подяки всім учасникам, присутнім та тим, хто доклалися до створення фестивалю висловили: директор Львівського палацу мистецтв Юрій Гнатковський, керівник інформаційно-мистецького центру 365 Орест Голубець та організатор проекту Ірина Сорокіна.
На завершення відкриття майстрині зробили символічне спільне фото.
Майстрині-учасниці фестивалю “Ляльковий світ” Lady&Teddy
Фестиваль триватиме до 27 вересня 2015р. Квитки можна придбати у касах Львівського палацу мистецтв.
Поблизу Сокаля, на Львівщині розташоване невелике село Тартаків. Його назва походить від пристроїв для нарізки дерева «тартаків» (лісопилень), які побудували люди, котрі оселилися у цій місцевості. Але відоме воно, насамперед, розкішним палацом Лянцкоронських, побудованим у ХІХ ст. на місці замку, а точніше його обгорілими руїнами, що височать серед старого здичавілого парку.
Перша згадка в архівних документах про Тартаків датується 1426 роком. Село знаходилося у приватній власності. У другій половині XVI ст. ним володіла родина Тжцінських гербу Равіч. В середині XVII ст. поміщиком тут був Чермінський, а згодом воно перейшло до Потоцьких, яким поселення завдячує своїм розквітом.
Придорожній знак села Тартаків, фото 2015 р.
У 1685 р. село отримало привілей на закладення міста, а, отже, право мати ратушу. Ратуша в Тартакові мала вісім (за іншими даними, п’ять) в’їзних брам та барокові торгові ряди по периметру, заповнені крамницями та складами. Стояла вона аж до 1950-х років, до того часу коли голова місцевого колгоспу віддав наказ розібрати цю унікальну пам’ятку архітектури. З каміння вежі вимостили сільську дорогу, решта пішла на корівник.
Замок у Тартакові був збудований Потоцькими, мабуть, у другій половині XVII ст. та зберігався у цілості майже до кінця XIX ст. Проте, яким він був — докладно невідомо. Лише те, що у 1648 р., під час козацького походу, селяни навколишніх сіл, штурмували садибу пана Чермінського, спаливши при цьому дерев’яну огорожу. Інформація з 1847 р. подає нам лаконічну згадку, що замок в Тартакові був достатньо великим і оборонним, про що могли свідчити збережені на той період “сліди давніх мурів і глибоких ровів”. А ще те, що стіни замку були прикрашені фресками.
Тартаків на австрійській карті 1861-1864 рр.
Ще один опис замку містить видання Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich” ХІІ том 1892 року: “На північ від ринку лежить замок. Сліди давніх мурів та ровів свідчать про те, що мав він бути добре укріплений. Замок добре збережений до сьогодні ”
Споруда була справжньою окрасою Тартакова. В XVII ст. – це головна резиденція магната Щенсного Казиміра Потоцького. Особливо прославився замок після 1768 року, коли Сокальським старостою став онук Щенсного Казиміра Потоцького — Франц Салезій Потоцький, один із найбагатших магнатів Польщі.
Ратуша в Тартакові, фото 1913 р.
У замок Тартакова він збирав вельмож із різних місцевостей і країн на відпочинок і бали. Сюди часто навідувалася італійська опера. Тут була рідкісна книгозбірня, дзеркальна зала, працювало чимало визначних художників. При замку також діяла фабрика суконних виробів.
Після смерті Франца Салезія Потоцького всі володіння перейшли у спадок його синові Станіславу Щенсному Потоцькому, який 8 березня 1781 р. продав тартаківський маєток князю Адаму Понінському. Але князь швидко набрався боргів і Тартаків узяв під своє крило спочатку австрійський уряд, а потім Феліціан Росновський. Як посаг його доньки Рози Тартаків переходить у кінці ХІХ ст. в руки панів Лянцкоронських.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото до 1939 р.
Донька Теодора Лянцкоронського Стефанія, вийшовши заміж за Яна Урбанського гербу Нечуя залишила Тартаків у спадок своїй доньці Марії, яка володіла маєтком до 1939 р.
З невідомих причин у 1898 р. тартаківський замок був у значній мірі розібраний Збігнєвом Лянцкоронським.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото до 1939 р.
На його місці, з включенням збереженого фрагменту, власник збудував новий двоповерховий палац у стилі французького необароко. Садиба з високою квадратною вежею знаходилася на північ від ринку і була оточена кількагектарним парком з численними зразками рідкісних видів дерев і чагарників, серед яких були, зокрема, магнолії та азалії, які в цьому кліматі зустрічаються рідко.
Якщо у збереженому крилі старого замку, вздовж коридору, було влаштовано гостинні склепінчаті покої, то новий палац був призначений тільки для репрезентаційних та житлових цілей власників.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото до 1939 р.
Збудований палац на зразок “Casino de Paris” в Монако. Центральна частина головного фасаду акцентована ризалітом з балконом та ліпниною. Перший поверх оброблено під руст, другий має відкриту цегляну кладку, кути обрамлені пілястрами. На відкритій цегляній кладці виразно виділяється ліпнина декору та завершальний фриз. З правого крила піднімається башта з годинником. Одночасно з палацом було збудовано Г-подібний господарський корпус, що приєднаний до нього з півдня.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото до 1939 р.
Під час Першої світової війни палац було пограбовано та частково зруйновано. Постраждав також і розкішний старий парк. У міжвоєнний період будівлю було реконструйовано, однак після 1939 року від реконструкції залишилися мізерні залишки.
За радянської влади у палаці діяла школа, завдяки чому будівля була збережена. Зберігся навіть родовий герб Потоцьких на фронтоні палацу. На жаль, в середині 90-х років у будинку виникла пожежа: згорів дах, перекриття між поверхами, місцями обвалилися стіни.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
У лютому 2010 р. головою Львівської ОДА було підписано угоду про передачу в концесію пам’ятки архітектури національного значення – палацу ХІХ століття у Тартакові Сокальського району. Угоду укладено на 49 років із приватним інвестором з Волині .Інвестор зобов’язувався вивести з аварійного стану і ввести в експлуатацію палац в якості туристично-відпочинкового центру.
Оскільки нічого з обіцяного не було зроблено угоду про концесію було анульовано влітку 2013 року.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Під час відвідин палацу у вересні 2015 р., на превелике здивування, побачила, як із споруди вивозять сміття. На запитання: “Хто і чому?”, отримала лише одну відповідь: “Будемо відновлювати”…
Володимир Пшик “Укріплені міста, замки, оборонні двори та інкастельовані сакральні споруди Львівщини XIII — XVIII ст.” Дизайн-студія “Гердан Графіка”, Львів, 2008 р.;
Иллюстрированный справочник-каталог “Памятников градостроительства и архитектуры Украинской ССР”, Том 3, . стр. 206;
Покровитель Львова святий Йоан з Дуклі – Бернардин, який жив і проповідував у Львові; покровитель загублених речей та порятунку від хвороб святий Антоній з Падуї – реліквії якого сьогодні збирають людей у костелі святого Антонія, де працюють Брати Менші Конвентуальні. Бернардинський костел (нині церква Андрія) на площі Соборній, монастир Кларисок (нині галерея Пінзеля) на площі Митній – всі ці особи та ордени виходять з одного джерела. Цим джерелом є святий Франциск з Ассижу. Постать, яка змінила Церкву на початку XIII століття. І хоча сам святий практично не має жодного відношення до Львова, але саме з його послідовниками наше місто є досить щільно пов’язано.
Літографія Карла Ауера “Бернардинський костел і монастир” (тепер церква св. Андрія)(1837-1838)
Франциск Ассизький народився у 1181-1182 роках у сім’ї купця і торговця тканинами П’єтро Бернардоне. При хрещені отримав ім’я Джованні (Йоан), ім’я давала матір, оскільки батько у той час був у торгівельному поході в іншій країні. Приїхавши П’єтро почав називати його Франциском, оскільки дуже любив Францію, звідки й привіз собі дружину.
Костел святого Антонія у Львові
Молодий Франциск мав усього вдосталь, у віці 20-ти років він був чи не головним організатором усіх гулянь серед своїх друзів. Разом з тим, батько не перечив марнотрацтву сина і давав кошти на різні розваги.
У ХІІ столітті Асиж перебував під володінням німецького імператора Фридерика Барбаросса, а його намісники проживали в замку Рокка Маджоре над Асижем. Імператор був втягнений у політичні суперечки з папою, якому підлягала розташована в 40 км від Асижу Перуджія. Тому й мешканці цих двох містечок жили у постійній ворожнечі. Натомість, у Асижі тривало протистояння двох суспільних станів: шляхти і плебеїв. Батько св. Франциска – Петро Бернардоне, що був купцем, також належав до плебеїв. Однак розквіт торгівлі та ремесел сприяв зросту добробуту купців і дрібних ремісників. Через Асиж, з півдня на північ пролягав старий римський торговельний шлях. Втеча людей із села до міст збільшила кількість бідноти, що населяла околиці міста.
Святий Франциск – Франсиско де Сурбаран, 1658 рік
Франциск жив у часи хрестових походів, марив ними і думав про них, разом з тим, надалі займався батьківською справою. Одного дня, коли Франциск торгував тканиною, увійшов убогий просити милостиню, закликаючи ім’я Христа. Оскільки Франциск так захопився торгівлею сукна, що не бажав переривати свого заняття, то прогнав бідняка. Потім, розкаявшись, він вибіг і помчав чимдуж шукати цього бідного і, знайшовши його, дав йому жменю монет. Це був перший переломний момент у житті Франциска Бернардоне.
У 1199 році в Ассізі розпочалася домова війна – повстання проти німецьких феодалів. Розпочалися озброєні сутички, котрі приводили до частих нападів на населення, палаци і дворянські замки. Правдоподібно, Франциск також брав участь в обороні свого міста. Ассізці перемогли в цьому повстанні. Слава огорнула увесь Ассізі. До цього часу залишилися сліди повстання – розвалений замок. В 1200 році, у сусідній Перуджі, вибухнуло також повстання проти феодалів, але воно було придушене.
Другим переломним моментом у житті Франциска був рік 1202, коли ассізці поспішили на допомогу в цьому повстанні. Розпочалася громадянська війна поміж Ассізі та Перуджією, в якій Франциск взяв участь. У часі цієї війни, в одному із боїв, мешканці Ассізі потерпіли поразку та багато з них було взято у полон, серед полонених був також і молодий Франциск. У в’язниці він усвідомив, що щось в його житті не так. На багато питань не знаходив відповіді. У в’язниці Франциск перебував майже рік, це його сильно виснажило. У 1203 році батьки сплачують за юнака викуп і він повертається додому, але у стані важкої хвороби. Ця хвороба також якимось дивним чином преобразила душу юнака, але не до кінця.
Франциск і надалі прагне лицарських звитяг. У 1205 році Він йде у похід, але вже після першого дня, стомлений хворобою, змушений залишитись. Пізніше була ще одна спроба, але й та не принесла юнаку очікуваного успіху.
Ще з часів свого полону, молодий Бернардоне шукає відповіді на внутрішні питання і все більше шукає голосу Божого. Він почав усе частіше шукати безлюдні місця, усамітнюватися, щоб молитися, постити, шукаючи Божої волі. Залишив старе товариство. Одного разу, коли він прогулювався Сполетанською долиною на коні, побачив прокаженого. Побачивши його страшну зовнішність Франциск втік з переляку, але щось несподіваного сталося, тому що хлопець повернувся до прокаженого. Він почав перепрошувати за те, що його образив. Потім поцілував прокаженого та подав йому милостиню. Він почав бачити в прокаженому обличчя самого Ісуса Христа. Те, що донедавна видавалося хлопцеві гірким, перемінилося у радість, якої Франциск знову і знову прагнув досвідчити, помагаючи прокаженим та бідним. Франциск в цей час шукає тиші й медитації, мандруючи околицями Ассізі. Особливим чином торкнулись Франциска слова Євангелії про блаженство убогих і про роздачу матеріальних благ бідним, щоб мати небесний скарб. Він навіть почав роздавати речі з дому, за що розсерджений батько взяв юнака під домашній арешт.
Копія хреста Сан-Дам’яно у смт. Більшівці, Івано-Франківська обл.
Одного разу молившись перед хрестом у Сан-Дам’яно, Франциск почув Божий голос: «Іди, Франциску, і відбудуй мою Церкву, бо, як бачиш, вона у руїні». На той час Церква жила досить заможно, володіла великою кількістю земель. Та Бернардоне зрозумів ці слова дослівно і взявся за відбудову самої будівлі. Але почав він до відбудови крім своїх коштів витрачати ще й кошти батька. П’єтро Бернардоне мав досить великий конфлікт з сином, та через єпископський суд вимагав повернення коштів. Тоді Франциск віддав батькові не лише гроші, але при цьому перед єпископом і всіма мешканцями Ассізі, повернув йому абсолютно все, навіть вбрання, в котре був одягнений і відмовився від батьківської спадщини. Відтепер Бог буде його єдиним Отцем.
Франциск Ассизький відмовляється від майна, Джотто, фреска на стіні церкви Сан-Франческо в Ассизі
Франциск одягнув просту убогу одіж, підперезався шнурком і взявся власноруч за відбудову церкви. Жив він виключно на пожертви, а своєю убогістю хотів наслідувати Ісуса Христа.
Першою відбудованою церквою, була церква у Сан-Дам’яно, пізніше Св. Петра, та інші. Але через два роки, у 1208 році, в день св. Апостола Матвія, він почув слова Євангелія: «Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Небесне – близько. … Не беріть ні золота…, ні торби на дорогу, ні одежин двох, ні взуття, ні палиці, – бо робітник вартий утримання свого. …». Франциск відчув своє справжнє покликання, він одразу пішов до Єпископа, з яким мав досить дружні стосунки і який підтримував спосіб життя святого, та узяв у нього дозвіл на проповідництво. Звісно, єпископ благословив його наміри і Франциск пішов у міста та села проповідувати про мир і каяття. Проповідував він переконливо і багато хотіло йти за ним, Франциск не забороняв, але й мав суворі вимоги: дослівне виконання Євангелія і роздачу своїх матеріальних благ бідним.
Найстаріше із відомих зображень Франциска, створене ще за його життя
Звісно, що багато людей з нього глузувало, але з часом люди все більше задумувались над його словами, до Франциска почали доєднуватись навіть його колишні друзі. Йому не вдалось здобути звитяги у боях, але він став лицарем Божої армії, здобув пошану й шляхетську гідність, не маючи при цьому жодних статків, а люд дивувався з бідняка, простака, який так легко і зрозуміло проповідував.
Церква Сан-Франческо в Ассизі
Коли число Братів, що бажали жити у покаянні, звеличилось, Франциск вирішив укласти для них короткий Устав, тобто збір правил життя на підставі Св. Писання. Аби отримати дозвіл Церкви на спільнотне життя, у 1209 році Франциск вирушає з 11 братами до Риму. Звістка про те, що Франциск з братами у Святішого Отця, у багатьох викликала саркастичні посмішки. Завдяки листу до Папи від єпископа Ассізі – Гвідона ІІ, вони дістались до аудієнції. Папа уважно вислухав братів і обіцяв старанно розглянути справу. Він бо хотів, щоб брати взяли собі Устав Св. Августина або Св. Бенедикта. Але Франциск був впертий і не відступав від своїх ідеалів. Папа Інокентій ІІІ, побачив пророчий сон, в якому Франциск підтримував руйнуючу Лятеранську базиліку (Католицьку Церкву). Розпізнавши у Франциску Божого чоловіка, бачачи радикалізм спільноти та правдиве євангельське життя, папа Інокентій ІІІ закликав братів і усно затвердив Устав життя, а спільнота відтоді прийняла назву “Брати Менші”. Франциск заповідав братам жити в бідності, чистоті і послуху. В той же час Франциск отримав дияконське рукоположення. Так постав перший Орден Святого Франциска. Після цієї події ставлення суспільства до спільноти братів відразу змінилось. Люди почали цікавитись їх способом життя.
29 листопада 1223 року, папа Гонорій ІІІ письмово затвердив орден, який пізніше отримав ім’я «Орден Братів Менших». Сьогодні цей орден має три гілки: Францисканці-обсерванти (Бернардини), Брати Менші Конвентуальні, та Брати Менші Капуцини.
Крім чоловічих орденів, завдяки Франциску повстав ще й жіночий орден – Кларисок. Вісімнадцятирічна дівчина Клара Фавароне Оффердуччі, яка походила з ассізької шляхетської родини, вражена життям Франциска, у 1212 році залишає свій дім і в ніч з 18 на 19 березня отримує чернечу рясу з рук Франциска. Орден Кларисок є одним із найсуворіших орденів Римсько-Католицької Церкви. У Львові клариски мали церкву і монастир на площі Митній.
Костел Кларисок на площі Митній
Життя Франциска багате на різні чуда і дива. Так коли святий мешкав у місті Агуббіо, в околицях цього міста жив вовк, який пожирав не лише різних тварин, але часто нападав на людей, і часто наближався до міста. Одного разу Франциск вирішив піти й зустрітись з цим звіром, хоча мешканці його відмовляли це робити. Створивши знамення у вигляді хреста й довірившись Богу він пішов. Вовк побачивши Франциска, хотів спочатку на нього кинутись, та Франциск піднявши хрест вигукнув: «Підійди сюди, брат вовк. Я наказую тобі іменем Христа нікому більше не шкодити». Як не дивно, та після цього вовк смиренно підійшов до святого і ліг у його ніг виляючи хвостом. Після цікавої розмови з вовком, Франциск уклав мир між вовком та мешканцями, за умови, що вони постійного його (вовка) годуватимуть, на знак миру вовк поклав лапу у протягнуту Франциском руку.
Взагалі, він завжди називав усіх звірів братами і постійно промовляв до них.
Іншим дивом була проповідь святого Франциска зграї птахів, які злетілись, коли Франциск почав до них промовляти і мовчки слухали його.
Франциск Ассизський. Мініатюра XIV століття, Національна бібліотека в Римі
У 1224 році у Франциска з’явились стигмати (тілесні знаки, що з’являються на тілі людини і є схожими на п’ять ран (на руках, ногах, і боці) котрі Христос отримав при розп’ятті), які він приховував від усіх одежею, і лише згодом показав їх братам.
Вінченцо Фоппа, Святий Франциск приймає стигмати – Пінакотека Брера, Мілан
Помер Франциск в Порціункулі 3 жовтня 1226 року у віці 44 років. 4 жовтня відбувся похорон з урочистою процесією до Ассижу із зупинкою у Сан-Дам’яно, щоб попрощалась з ним Клара та її сестри. Тіло Святого зложене в храмі св. Юрія (Сан Джорджо).
Один з найпопулярніших образів святого Франциска
4 квітня 1228 р. папа Григорій IX, приятель Франциска (в минулому кардинал Гуголін), звертається до цілого світу з закликом, щоб збудувати Базиліку на честь Франциска. 16 липня 1228 року папа Григорій ІX канонізує і проголошує його Святим Католицької Церкви у рідному місті Ассізі. 25 травня 1230 року мощі святого Франциска були перенесені до вибудованої в його честь Базиліки.
Церква Сан-Франческо в Ассизі
У 1980 року папа Павло ІІ установлює святого Франциска покровителем екології та екологів, які турбуються про охорону навколишнього середовища. Що саме цікаве – 4 жовтня, коли є спомин святого Франциска, святкується також Всесвітній день тварин.
Як в музеї Олени Кульчицької відсвяткували день народження мисткині
15 вересня 1877 року Олена Кульчицька прийшла на світ в маленькому містечку Бережани на Тернопільщині. З нагоди дня народження мисткині 15 вересня 2015 року, у Львові в її художньо-меморіальному музеї, що знаходиться на вулиці Листопадового Чину, 9 відбувся мистецький вечір під назвою “А ми тую червону калину підіймемо”. Вечір був присвячений стрілецькій тематиці у творчості Олени Кульчицької.
Завідувач художньо-меморіального музею Олени Кульчицької Любов Кость розповідає про мисткиню
На вечорі завідувач художньо-меморіального музею Олени Кульчицької Любов Кость запропонувала гостям мультимедійну розповідь під назвою “Олена Кульчицька. Стежками долі”.
Гості та учасники літературно-мистецького вечора присвяченого творчості Олени Кульчицької
Молодший науковий співробітник художньо-меморіального музею Олени Кульчицької, Надія Кінаш розповіла про Альбом Олени Кульчицької “Українські Січові Стрільці. 1914-1915р.” і доповнила розповідь мультимедійною презентацією.
Ольги Бакус на літературно-мистецькому вечорі присвяченому творчості Олени Кульчицької
Романа Біля на літературно-мистецькому вечорі присвяченому творчості Олени Кульчицької
Творчим наповненням вечора стали пісні, вірші та спогади Олени Кульчицької у виконані артистів національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Ольги Бакус та Романа Біля.
Цими днями на площі Ринок відкрилась виставка, що розповідає львів’янам та гостям міста про роль України у Другій світовій війні.
Виставка на площі Ринок про роль України у Другій світовій війні
Світ добре знає про Голокост єврейського народу – численні промоційні та культурні проекти інформують про це горе Другої світової війни. Проте на скільки ми знайомі з Голокостом українського народу? Що ми знаємо про українські події воєнних лихоліть? Про що мовчали і про що тепер мовчать підручники з історії України?
Виставка на площі Ринок про роль України у Другій світовій війні
З ініціативи Центру досліджень визвольного руху пройшло глобальне вивчення документації та фактів Другої світової війни через призму нас, українців. Авторський колектив (Ігор Бігун, Сергій Бутко, Володимир В’ятрович, Сергій Громенко, Лариса Зарічняк, Максим Майоров, Василь Павлов, Вікторія Павленко, Ольга Сало, Дмитро Вортман, Марина Александрович, Олена Шарговська та Петро Клим) впродовж місяців опрацьовував підібрані матеріали з архівів, бібліотек, інтернет-порталів та приватних колекцій для того, щоб створити своєрідну інтерактивну лекцію про трагічні часи в історії світу та відкрити сторінки підручника, який так довго пролежував на заборонених полицях.
Емігрант Яків Гніздовський малює картину «Переміщення особи»
Карти, документи, фотографії – усе комплексно розповідає про ті страшні події через призму України. Але на відміну від простого підручника з історії, перевантаженого датами і цифрами, ця виставка нанизана живими фактами, образами, від яких волосся стає дибки. Ось фотографія, на якій емігрант Яків Гніздовський малює картину «Переміщення особи» – триповерхові нари концтаборів: 6 ліжок, 6 людей, 6 доль, 6 трагедій… А ось патетично звучить «Танго смерті» – фото, на якому музиканти під надзором нацистів грають класичну музику. Але про страшне мистецтво смерті найпромовистіше розкажуть очі полоненого Уманської ями. Десятки тисяч приречених просто неба вдень і вночі, без їжі, без води – тамували спрагу водою з калюж… Більше половини з них не вижили.
За що боролись українці
Разом з усім ця експозиція допомагає усвідомити правдиву участь українців у страшних подіях 1939-45 років. Вона подає документальні аргументи для дискусій на захист України – країни, яка взяла на себе страшний удар, рани якого ще й досі тяжко мучать суспільство.
Ганна Тихонівська тримає миску зі спаленими рештками 36 жертв – своєї родини і сусідів, що загинули від Крюківської трагедії
Проте, переглянувши усі стенди, я зрозуміла основну мету цієї події – показати, що війна – це найстрашніше, що може чекати на суспільство – родини, сім’ї, спільноти. Коли верхівки світу ділять між собою сфери впливу, ллється людська кров, а сльози оплакують те, чого вже не повернути.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
