додому Блог сторінка 642

Ян Алембек та його опис Львова 1603-1605 років

Ян Алембек та його опис Львова (1603-1605 рр.)

У стародавньому місті Лева, на пл.Ринок, 13 розташована так звана “Алембеківська кам’яниця”. Побудована вона на початку ХVІІ ст., на місці попередньої ґотичної ХVІ ст. Першим її власником був Ян Алембек (Jan (Johann) Alеmbek, варіанти написання імені: Allembeg, Alempech, Alnpech, Alnpek, Almpek, Allembege), львівський аптекар та бургомістр, автор першого опису Львова (1618 р.).

Збереглося дуже мало даних про молоді роки Яна Алембека. Відомо, що він вчився на аптекаря за кордоном, у 1582–1586 рр. перебував у Вроцлаві, про що свідчать записи в його особистому записнику (Imionnik), що дійшов до наших днів. В 90-х рр. XVI ст. навчався в Падуї.

Кольоровий мідерит Гоґенберґа
Кольоровий мідерит Гоґенберґа

Під час навчання Алембек завів багато знайомств із німецькими студентами, завдяки чому згодом отримав від них пропозицію зробити опис Львова для енциклопедії «Опис міст світу» (лат. «Civitates orbis terrarum») — шеститомного каталогу міст світу, виданого у 1592-1618 роках, присвяченого імператору Максиміліану II Габсбургу.

Готували видання редактори — Й. Браун та Фр. Гоґенберґ. Результатом такої співпраці став перший друкований опис Львова “Topographia civitatis Leopolitanae” («Топографія міста Львова») опублікований у шостому томі енциклопедії, який побачив світ у Кельні в 1618 р.

Друкований опис Львова супроводжувався кольоровим мідеритом панорами Львова Гоґенберґа, створеною за малюнком панорами Львова кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. Аврелія Пасароті (Aurelio Passaroti) — інженера-фортифікатора короля Зигмунда III, з яким Алембек мав добрі стосунки.

Високий мур з вежами на фрагменті панорами Гоґенберґа 1608 року
Високий мур з вежами на фрагменті панорами Гоґенберґа 1608 року

У 1597 р. Алембек після навчання повернувся до рідного міста й потрапив до в’язниці через майнові проблеми. З 1602 р. він очолював демократичний рух львівських міщан проти узурпації влади в місті львівським патриціатом, за що двічі зазнавав ув’язнення і за образу магістрату був позбавлений громадянства Львова, яке йому повернено указом короля Зигмунта ІІІ лише в 1607 р. Цей період діяльності знаного аптекаря висвітлений у його особистих нотатках, які довгий час зберігалися в архівах Львова.

Під час пошесті 1623 р. Алембек втратив дружину і доньку. При другій епідемії 1625 р. його було призначено бургомістром з огляду на його знання та вміння боротися із заразою.

А. Ланге "Панорама Львова", ХІХ ст.
А. Ланге “Панорама Львова”, ХІХ ст.

Крім «Топографії міста Львова», написаної близько 1603–1616 рр., Я. Алембек є автором мемуарів про виступи львівських міщан проти міського патриціату, опису епідемії 1623 р. та інших записок. В його історичній спадщині надзвичайно цінні документи — виписки з міських книг (книга рахунків за період 1414–1459 та книга актів ради в 1402–1459 рр.) та різних документів латинською мовою про історію Львова до 1617 р.

Йоган Альнпех “Про природні багатства, розташування і забудову міста, людей та їх основні заняття (1603–1605 рр.)”:

… Це місто має найкращі каменоломні в порівнянні з іншими містами Польщі, чотири цегельні, багато печей для виробництва вапна, а також велику кількість дерева, придатного для будівництва. У навколишніх горах є також поклади гіпсу і гарного прозорого алебастру, якого мало де можна знайти. Місто має архітекторів і найдосвідченіших будівничих – поляків, німців, італійців, і в кожній професії настільки чудових майстрів, що ніде в Польщі не можна б краще озброїти військо, як тут…

Ринок служить як для справ громадських, де вирішуються адміністративні питання і суперечки, так і для купецьких, де виставляються на продаж всі потрібні товари. Він становить велику квадратну площу, оточену чудовими високими мурованими кам’яницями; у східній стороні ринку височить вишуканий будинок архієпископа.

Краківська брама на пластичній панорамі Львова Януша Вітвіцького, 1938 рік
Краківська брама на пластичній панорамі Львова Януша Вітвіцького, 1938 рік

Можна побачити натовп купців усіх народів, які напливають до цього міста майже з цілої Европи і Азії, найбільше греків, турків, вірмен, татар, волохів, угорців, німців та італійців. Тут розбещений натовп бездіяльних гебреїв – вигнанців цілого світу, – тут – майже їх “земля обітована”. Саме вони, спокійно дрімаючи на міських бруках, заробляють своєю запобігливістю більше, ніж інші купці…

Хоч внаслідок сусідніх воєн Львів, як торговельний центр, дуже підупав, однак сюди продовжують приїжджати купці з Туреччини, переважно греки, які перебувають під пильним наглядом присяжного міського товмача, щоб запобігти обдурюванням. Щороку вони продають приблизно 500 бочок малмазії. Це місто в достатній кількості постачає цілому польському королівству різні шовкові тканини, килими і пахуче коріння. У Львові також є воскобійні, які зайвий віск постачають німцям, італійцям та Іспанії.

Галицька брама на пластичній панорамі Львова Януша Вітвіцького, 1938 рік
Галицька брама на пластичній панорамі Львова Януша Вітвіцького, 1938 рік

Восени солять тут також варті похвали щупаки, які можна порівняти з тими, які колись ловили між двома мостами у Тибрі і дуже їх цінили римляни. Навколо є багато великих ставків, де ловлять коропів, піскурів та окунів; вони смачні і дешеві. Привозять сюди угорські і молдавські вина, але вони дуже дорогі, тому населення п’є переважно солодкий мед, заправлений хмелем, і пиво – напої не тільки смачні, але й корисні для здоров’я.

Є у Львові також міделиварня, де відливають військову зброю. Є великий арсенал, заповнений всякого роду військовою зброєю. У громадському шпихлірі зберігається такий великий запас зерна, що його вистачить на довгі роки. Місто це має друкарню і папірню і все, що тільки потрібно для людського упожитку; до того ж тут незрівнянно низькі ціни на продукти, що притягає до міста велику кількість людей різних національностей і професій, а одночасно запроваджує також різноманітні пустощі і розваги.

Гармати. Музей-Арсенал у Львові, 2015 рік
Гармати. Музей-Арсенал у Львові, 2015 рік

Місто має дві брами: краківську, звернену на північ, і галицьку – на південь; стільки ж є передмість, де збудовано приблизно 1500 будинків, які магістрат наказав будувати з цегли, щоб у випадку нападу неприятелів могли бути легко знесені. На тих передмістях височить багато римо-католицьких і грецьких храмів. Місто огинає річка, яку звичайно називають “Полтва” і яка випливає з малого джерела біля цегельні Гольдберга (на Кульпаркові). Вона перепливає попід мури міста, від півдня до півночі, далі тече між горами, через гаї і долини і, круто повертаючи, широким розливом впадає до ріки Буг під містом Буськом. У місті є сади, повні різних і розкішних фруктових дерев, декілька виноградників, які постачають ледве 100 бочок терпкого вина, багато пасік і родючі поля…

 

Джерела:

http://www.ji.lviv.ua/n29texts/alnpeh.htm

http://fp.com.ua/articles/kolis-aptekari-buli-milyonerami/

http://www.lvivcenter.org

Як у Львові прийняв смерть великий гетьман

У 1577 році відомий козацький ватажок Іван Підкова втрутився у міжусобну боротьбу в Молдавії. Розбивши війська молдавського господаря Петра VI Кульгавого, який був турецьким васалом, українці захопили Ясси і проголосили свого гетьмана молдавським господарем. Розлючений козацьким нападом, турецький султан Мурад ІІІ (1574-1595) послав проти Підкови великі сили.

Іван Підкова — козацький гетьман, молдовський господар.
Іван Підкова — козацький гетьман, молдовський господар.

Не зважившись на зустріч із набагато численнішим ворогом, гетьман наказав відступати в межі Речі Посполитої, але там Підкову на вимогу турків було арештовано. Султан в ультимативній формі зажадав, щоб гетьмана стратили в присутності турецького представника, інакше Туреччина кине свої сили на Польщу.

Султани Османської імперії Мурад ІІІ
Султани Османської імперії Мурад ІІІ

Не маючи достатньо сил, аби розпочинати велику війну з Османською імперією, король Стефан Баторій (1576-1586) змушений був погодитися на турецькі вимоги.

Стефан Баторій - Божою Ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Підліський, Інфлянський, а також князь Семигородський.
Стефан Баторій – Божою Ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Підліський, Інфлянський, а також князь Семигородський.

Затриманого на вимогу турків Івана Підкову привезли до Львова. Щоб не образити гетьмана брудною та запущеною в’язницею магістрату, спеціально для нього винайняли кімнату в кам’яниці Матвія Корінника.

Львів, площа Ринок, 28(фото:http://old.dailylviv.com)
Львів, площа Ринок, 28(фото:http://old.dailylviv.com)

Страту було призначено на понеділок 16 червня 1578 року. Король Стефан, що саме перебував у місті, завбачливо виїхав на світанку на полювання. Залишаючи місто, монарх наказав комендантові гарнізону тримати солдат у повній бойовій готовності на випадок заворушень населення. Особливо було наказано пильнувати за безпекою султанського посла, що приїхав спостерігати за екзекуцією.

У другій половині дня 16 червня 1578 року Іван Підкова з’явився на площі Ринок. На ньому не було жодних кайданів. Задумливо погладжуючи бороду, гетьман двічі обійшов площу. Зупинившись із західного боку ратуші, на місці, призначеному на страту, Підкова звернувся до народу з короткою промовою:

Панове ляхи! Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не здійснив нічого такого, за що б заслужив на такий кінець. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди сприяв добру і користі своєї Вітчизни, і було в мене єдине бажання – бути для неї опорою і захистом проти невірних і діяти так, щоб вони залишалися в своїх кордонах і не переходили Дунай. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаний, і один Бог знає чому; особливо ж мені чинив перешкоди той, з волі якого мене привели сюди на страту, але я надіюся на Бога, що не мине багато часу і він, продажний хан, одержить відплату за мою невинну кров. Мені нічого невідомо, хіба лише те, що повинен вмерти від його руки (Підкова показав на ката), тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королю, його підданому, здійснити страту, і ваш король віддав таке розпорядження. Але врешті-решт це для мене не має жодного значення, тільки запам’ятайте, що мине небагато часу, і те, що, відбувається тепер зі мною, станеться і з вами, і з вашим майном, і голови ваші, і ваших королів будуть вивезені у Константинополь, тільки-но невірний хан-бусурман це накаже».

Промова розчулила львів’ян, багато присутніх, у тому числі й загартовані в боях воїни, не приховували сліз. Підкова попросив, аби супутникам, які його супроводжували в останній поїздці, не чинили ніяких перешкод у виїзді з міста, а також, щоб кат не торкався його тіла після смерті. Один із присутніх на екзекуції воїнів підніс гетьманові келих вина, і той випив з нього великий ковток зі словами, що п’є за здоров’я всіх своїх товаришів.

Пам’ятник Івану Підкові у Львові, фото 2011 року
Пам’ятник Івану Підкові у Львові, фото 2011 року

Перед тим як стати на коліна та підставити шию під катівський меч, Підкова наказав принести зі своїх речей килимок, щоб не клякати на солому. Ставши на коліна, гетьман помолився і, заплющивши очі, почав чекати удару. Однак кат не підняв меча, а тому Підкова повернувся й перепитав його, в чому річ. Кат пояснив, що потрібно поправити одяг так, аби комір не завадив одним ударом стяти голову. Підкова поправив комір і , сказавши наостанок катові, щоб той робив свою справу, прийняв удар з благородним спокоєм.

 

Як і просив Підкова, кат не торкнувся його тіла після старти. Один з королівських чиновників підняв відрубану голову і показав її у три сторони присутнім. Усіх уразив той факт, що у той момент, коли впала голова гетьмана, водночас завалився передсінок ратуші. Хоча й упав він від ваги тіл людей, що видерлися на нього подивитися на страту, все одно ця подія була розцінена як поганий знак. Люди Підкови взяли його тіло і, пришивши голову, поклали у приготовану самим гетьманом зелену труну. Згодом тіло Підкови перевезли до Канева, де його поховали на Чернечій горі. У землю поруч із Підковою пізніше лягли його побратим Яків Шах, козацький отаман Самійло Кішка, і через півтора століття – Тарас Шевченко.

Цікавий історичний документ

1578 р., червня 12 – липня

ПОВІДОМЛЕННЯ ІТАЛІЙЦЯ ФІЛІППА ТАЛДУЧЧІ З КРАКОВА
ДО ФЛОРЕНТІЙСЬКОГО ДВОРУ ПРО СТРАТУ ІВАНА ПІДКОВИ
ТА ОБУРЕННЯ З ЦЬОГО ПРИВОДУ СЕРЕД НАСЕЛЕННЯ

… у Львові врешті-решт відтяли голову тому самому Підкові, про якого я писав вашій вельможній милості вже кілька разів, що він встиг зайняти Молдавію. Те, що я зараз вам повідомлю, сталося майже чотири тижні тому, та лише днями я дізнався про цю подію, оскільки новина ця така, що не робить честі цій нації і зачіпає короля, і про неї неохоче говорять…

… після тої страти не чути вже жодних чуток і тверджень, що виходили від низових козаків, які погрожували, буцімто, що коли його стратять, вони перейдуть на бік Московської держави й будуть тривожити королівство більше, ніж татари. Можливо, саме в зв’язку з цими погрозами тут балакали, буцім вони напали на чауша і вбили його. Одначе ця звістка згодом не підтвердилася, але посланець Молдавії, дуже налякавшись, затримався у Львові, очікуючи моменту, коли зможе їхати безпечно.

Роксана ТИМКІВ

Джерела:

  1. А. Козицький, С. Білостоцький – Кримінальний світ старого Львова
  2. http://old.dailylviv.com/
  3. http://www.bratkozak.com.ua/

Літературний Львів у 5 розкішних кімнатах

Літературний Львів у 5 розкішних кімнатах

Експозицію відділу Львівського історичного музею „Літературний Львів першої половини XX ст.” відкрито восени 1992 року. Вона розмістилася у п’ятикімнатній квартирі житлового будинку на вулиці Героїв Майдану, 18 (колишня Гвардійській), збудованого у 1937— 1939 роках за проектом Зигмунта Шпербера. Будинок є типовим взірцем архітектури львівського функціоналізму і сам відноситься до тієї епохи, розповідь про яку продовжує музейна експозиція.

Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст."
Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст.”

У Музеї представлено оригінальні меблі, живопис, гравюри, поштівки, світлини, журнали, афіші тогочасного Львова із фондів Львівського історичного музею.

Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст."
Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст.”

У звичайній квартирі відтворено дух літературного і культурного життя Львова першої половини XX ст. і водночас збережено ауру житла. Створення музею „Літературний Львів першої половини XX ст.”— спроба прокласти духовний місток з минулого через сьогодення у майбутнє, перший крок у розкритті культурного пласту Галичини першої пол. XX ст.

Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст."
Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст.”

Музею має передати Львів початку XX ст. в суперечливості політичних подій, соціальних конфліктів на тлі яких розвивалися літературні процеси краю.

Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст."
Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст.”

Інтер’єри кімнат творять ілюзію присутності, відчуття тогочасності, дихають „домашністю” приміщень, відтворюють тло і дух епохи. Цьому сприяють оригінальні предмети побуту XIX — XX ст.: столики для плетіння, гри в карти, салонний рояль, письмові столи, камінний екран, перші технічні новинки — грамофон і телефонний апарат тощо. До уваги відвідувачів — перші видання творів представників „ нової української прози“: О. Кобилянської, М. Вовчка, Л. Мартовича, В.Стефаника та інші, які, за визначенням Івана Франка, прагнули „цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу“.

Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст."
Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст.”

Великі ідеї об’єднували дух. За словами П. Карманського „ молодомузівці”—це „…члени першого мистецького братства на галицькому ґрунті“. Серед них — Б. Лепкий, П. Карманський, В. Щурат, В. Пачовський, С. Чарнецький, М. Яцків, С.Твердохліб та ін.

Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст."
Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст.”

Український модерн, „Молода муза“, поезія січових стрільців, література З0—40-х років, творчість репресованих письменників, славетні українські діячі в еміграції — ось далеко не повний перелік тем, які представлені в експозиції Музею.

Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст."
Експозиція музею „Літературний Львів першої половини XX ст.”

Увагу відвідувачів привертають поштівки авторства О. Кульчицької, А. Манастирського, І. Труша, С. Гординського; збірки віршів Б.-І. Антонича; світлини геніальної співачки С. Крушельницької та українського музичного товариства „Боян“; українські періодичні видання: „Нові шляхи”, „Громадський голос“, „Наша хата“, сатиричний журнал „Комар“ та ін.

Будинок, в якому знаходиться музей „Літературний Львів першої половини XX ст."
Будинок, в якому знаходиться музей „Літературний Львів першої половини XX ст.”

В Музей можна потрапити з вівторка по неділю з 10.00 до 18.00  на вулиці Героїв Майдану, 18 (колишня Гвардійській), але дуже бажано попередньо зателефонувати. Справа в тому, що музей маленький і в ньому може бути екскурсія – доведеться чекати. Номер телефону у Музей „Літературний Львів першої половини XX ст.”: +38(032)238-62-07.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Роман Лубківський – останні спогади митця (відео)

Роман Лубківський - останні спогади митця
Роман Лубківський

В п’ятницю, 23 жовтня 2015 року, у Львові у віці 74 років пішов з життя український письменник, державний і громадський діяч Роман Мар’янович Лубківський.

«Не стало нашого з Данилом тата Романа Лубківського. Згадуйте його, хто знав… Не тримайте зла, хто мав… Він був і пішов Великою Людиною», – написав син покійного Маркіян Лубківський у фейсбуці.

Роман Лубківський був поетом, перекладачем, народився він на Тернопільщині 10 серпня 1941 року. Письменник був народним депутатом першого демократичного скликання Верховної Ради, також у 1990-х працював послом України у Чехії та Словаччині, держслужбовцем у Львівській обласній адміністрації.

В березні цього року, працюючи над проектом про Еммануїла Петровича Миська разом з його донькою, Роксоляною Пасічник, редакція видання “Фотографії старого Львова” зустрілася з паном Романом Лубківським і записала його спогади на відео. Тоді ми навіть не могли думати, що це будуть одні з останніх (якщо не останні) спогадів митця. Нічого не вирізаючи викладаємо їх зараз в повному обсязі.

Заупокійне богослужіння за Романом Лубківським відбудеться в неділю 25 жовтня 2015 році о 19.00 в Архикатедральному Соборі Святого Юра. Поховають Романа Лубківського в понеділок 26 жовтня на Личаківському цвинтарі. Похорони відбудуться орієнтовно о 13.00 годині.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Станіслав Єжи Лец, або “іронічний” львів’янин

Станіслав Єжи Лец, або іронічний львів'янин

“Я хотів сказати світові тільки одне нове слово, але так як не зумів цього – став письменником” – Станіслав Єжи Лец.

Станіслав Єжи Лец народився в 1909 році у Львові, в заможній польській родині єврейського походження. Батько австрійський дворянин Бенон де Туш – Летц, помер, коли хлопчик був маленьким. Мати – Аделя Сафрін. Під час Першої світової війни жив у Відні, згодом повернувся до Львова.

Станіслав Єжи Лец
Станіслав Єжи Лец

По поверненні до Львова Станіслав Лєц живе в типовій львівській кам’яничці по вул. Словацького, 6 навпроти Головної пошти. Тепер за його вихованням взялася мати — уроджена Аделя Сафрін, представниця польсько-еврейської інтелігенції, котра високо цінувала освіту і культуру.

Будинок по вул. Словацького, 6 у Львові
Будинок по вул. Словацького, 6 у Львові

У 1927 – 1933 рр. Станіслав вивчав право і полоністику у Львівському університеті. З університетської лавки почав друкуватись у «Варшавському цирульнику», «Популярному щоденнику». У 1936-1939 рр. жив у Варшаві, був одним з засновників кабаре «Театр крутіїв».

Після початку Другої світової війни повернувся до Львова. Станіслав підтримував соціалістичні ідеї, тож у Львові співпрацює з комуністичним часописом «Нові обрії». Після приходу німецьких військ був ув’язнений у таборі поблизу Тернополя. Двічі тікав, вперше в труні, потім вкрав німецький мундир і скористався своїм досконалим знанням німецької мови. Втік з нього у 1943 році, жив у Варшаві з підробленими документами, потім воював у загоні Армії Людової. Документально події життя Леца під час війни не підтверджені, всі дані згідно його розповідей.

Станіслав Єжи Лец
Станіслав Єжи Лец

З 1945 р. працює у сатиричному журналі «Шпилька». У 1950-1952 рр. жив у Ізраїлі, потім повернувся до Варшави. Двічі одружився, мав трьох дітей, писав та перекладав літературні твори. Світову славу Станіславу принесли збірки іронічних афоризмів «Незачесані думки» (1957 р.) та «Нові незачесані думки» (1964 р.). «Що саме я пишу: афоризми, фрашки, лірику чи сатиру? О ні, я пишу себе і свій щоденник»,— охарактеризував свою творчість Лец. Перша дружина Леца писала про його вічні протиріччя: «Бувши молодим, користуючись розкошами, які дала йому його родина, – був соціалістом; у Польщі фашистській – був комуністом, у Львові за «радянських часів» – писав вірші німецькою; у Народній Польщі – виліз титул де Туш Лец».

Обкладинка книги Станіслава Єжи Леца
Обкладинка книги Станіслава Єжи Леца

Помер Лец у 1966 р. у Варшаві. У некролозі Лєшек Колаковський написав: «Лєц був філософом, хоча йому не надто залежало на тій, чи будь-якій іншій, назві. У ньому жило прагнення, властиве самій суті філософування: розкрити у слові усі його загадкові поклади, досягнути радикалізму безжальности до всього того, що у своїй невинній банальності є незауваженими для ока отрутою, боягузтвом, втечею від реального конфлікту, мисленним чи моральним лінивством. Усе, що зосталося від його доброти й мудрости, міститься у залишених ним текстах. Як завше, перед лицем довічної відсутности людини, виникає почуття певної крихкости такого вціління – єдино можливого у цьому світі. Блиск таланту, назавжди відокремленого від особистости й збереженого лише в книгах, в очах усіх тих, котрі мали змогу зустрічатися з носієм цього таланту, неминуче видаватиметься незмірно біднішим».

Володимир БОЙКО

Джерела:

  1. Вішняускас А. Всесвіт Леца. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n11texts/wyshniaus.htm
  2. Мальков М. Гуманист без страха и упрека — биография С. Е. Леца. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://evolkov.net/reflections/Letz.E/about.Letz.html
  3. Єгорова І. Єжи Лец не помер, а змінив спосіб життя… . [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/iezhi-lec-ne-pomer-zminiv-sposib-zhittya
  4. Енциклопедія Львова Л-М (IV том) [за ред. А. Козицького]. – Львів: Літопис, 2012. – 816 с.

 

Виставка новітніх ікон відкрилась у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького

Виставка новітніх ікон відкрилась у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького

Вчора, 23 жовтня 2015 року о 16.00  в приміщенні Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (пр. Свободи, 20)  відкрилася виставка ікон VII міжнародного іконописного пленеру Новиця – 2015 Притчі, V міжнародного пленеру іконопису на Волині Замлиння – 2015 Святі Миротворці.

Жанром, що став ключем для творчих пошуків на VII Міжнародному іконописному пленерi у Новиці, була притча. Термін «притча» має багато значень і дослідники довго можуть сперечатись, яке з них більш властиве. У Словнику літературознавчих термінів зазначено, що притча: „літературний твір повчального характеру, у якому персонажі та події є алегоричними образами і використані в якості прикладів універсальних правил людського існування, ставлення до життя та долі.” Хоча цей жанр був надзвичайно популярний у східній культурі: іудейській та буддійській, у Святому Письмі він пройшов значне перетворення.

Відкриття виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Відкриття виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Відкриття виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького

Біблійні притчі мають свою специфіку та часто їх не вносять у класичну літературу. І знову на допомогу нам приходить дослідниця стародавньої Біблії, яка пригадала івритський термін maszal, що характеризується образною мовою, і може бути як притчею, так і прислів’ям, висловлюванням, загадкою, метафорою, алегорією. Про важливе місце, яке цей термін займав у стародавній культурі, свідчать багато рабіновських приказок, в яких він використовувався та нагадував про свою важливу роль, яку він відігравав при перекладі Святого Письма. Як писав Псевдо-Дионісій Ареопагит: „З любові до народу, як Письмо, так і ієрархічна традиція, скрила те, що зрозуміле, привабливе, та те, що надістотне в сутності, а в образах і формах – те, що без суті та форми, створюючи за допомогою багатих та різноманітних символів багатьом та складним те, що є надприродною та необразною простотою”.

Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького
Експозиція виставки ікон в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького

Художники, які виховувались у різних традиціях та школах, спокусилися розповісти біблійні історії по-новому, за допомогою художніх засобів, близьких сучасній людині. Митці вважають що зустріч з представленими роботами відкриє в кожному своє бачення притчі Старого та Нового Завітів.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Картярські баталії, або скільки програвала львівська еліта?

Картярські баталії, або скільки програвала львівська еліта?

Наприкінці ХVІІІ століття гра в карти належала до типових розваг мешканців Львова. Поширилися мода на цвіка, віст й екзотичного квіндека, який вимагав п’яти гравців. Завоювали популярність також італійський тришак, французький мар’яж і німецький дружбарт. У часи Августа ІІІ (1733-1763) з’явився фараон – гра, що невдовзі здобула собі величезну кількість прихильників.

А́вгуст III Фрідріх — курфюрст Саксонії та король Польщі, Великий князь Литовський і Руський, син та наступник Августа ІІ
А́вгуст III Фрідріх — курфюрст Саксонії та король Польщі, Великий князь Литовський і Руський, син та наступник Августа ІІ

Уряд намагався заборонити азартні ігри. 1 травня 1784 року за підписом цісаря Йосифа ІІ та міністра Колловрата видано указ, яким заборонялася азартні ігри та накладалися покарання на гравців та будинки, що давали їм притулок. Штраф за порушення заборони складав показну суму 300 флоринів. Окремо було обумовлено, що донощик, який повідомляв про таємне зібрання аматорів азарту, отримував третину стягнутої суми – 100 флоринів. Крім того, уряд обіцяв зберігати імена донощиків у таємниці.

Йосиф ІІ - король Німеччини з 27 березня 1764, обраний імператором Священної Римської імперії 18 серпня 1765 року, старший син Марії Терезії. Самостійно правив, починаючи зі смерті матері 1780 року.
Йосиф ІІ – король Німеччини з 27 березня 1764, обраний імператором Священної Римської імперії 18 серпня 1765 року, старший син Марії Терезії. Самостійно правив, починаючи зі смерті матері 1780 року.

Незважаючи на урядові заборони, аматори азартних ігор збиралися потай у приватних будинках. Такими притулками львівських картярів стали оселі Понінських, Шумлянських, Коритовських і навіть королівські покої на площі Ринок, де жив у той час письменник Казимир Жевуський.

Палац Корнякта у м. Львів. Малюнок Ф. Оманна, 1895.
Палац Корнякта у м. Львів. Малюнок Ф. Оманна, 1895.

Після костюшківського повстання особливою популярністю користувався картярський салон у будинку Туркула. Його господар оповідав гостям кумедну історію, що трапилася під час гри з його кузеном Тадеушем, добре вихованим акуратним чоловіком. Якось кузенові випало грати у віст з партнером, від якого страшенно смерділо. Хоча запах був несамовитий, Тадеуш намагався на нього не звертати уваги, бо якраз вигравав. Урешті, не витерпівши, він змушений був кинути карти на стіл і визнати свою поразку. Дядько оповідав, що після того випадку молодий елегант більше не приходив на картярські ігри.

Граф Станіслав Скарбек
Граф Станіслав Скарбек

Запеклий картяр князь Понінський мав окрему спеціальну касу, до якої збирав гроші, виграні в карти, і з якої ж оплачував свої програші. Хоча у 1795 році «чорна каса» сягнула – 94 000 флоринів, князь не припиняв гри, заповзявшись довести й до 100 000. Як і слід було чекати, фортуна відвернулась від нього, і Понінський виїхав зі Львова заледве з 20 000. Двадцятишестилітній Ян Дуклян Охотський згадував у своєму щоденнику про те, як упродовж місяця, прожитого у Львові, завдяки виграшам у карти купив карету з парою добрих англійських коней, коня для їзди верхи, добре вмебльоване помешкання та найняв трьох слуг. Якось граф Юзеф Каліновський протягом ночі виграв у молодого ще тоді графа Скарбека, майбутнього фундатора міського театру, кілька земельних маєтків. Зціпивши зуби, Скарбек віддав програне, але, як говорили, ніколи більше не брав карти до рук. Користуючись ажіотажем, відомий картяр Валіцький створив у Львові групу шахраїв, котрі, ведучи нечесну гру, обдурювали довірливих партнерів. Одного разу членові цієї злочинної асоціації Каспару Любомирському вдалося за вечір виграти 40 000 флоринів.

Казимир Жевуський - польський шляхтич гербу Кривда, урядник, депутат сейму Речі Посполитої
Казимир Жевуський – польський шляхтич гербу Кривда, урядник, депутат сейму Речі Посполитої

Особливо запеклі картярські баталії відбувалися у Львові на час щорічних зимових контрактів, на які з’їжджалася спрагла гострих відчуттів заможна публіка. На час тривання контрактів до Львова спеціально пограти в карти приїжджали ксьондз Сєраковський, віленський єпископ Масальський, шляхтичі Мйончинський та Хадзькевич. Їх та подібних їх авантюристів увіковічнив у «Польському Теофрасті» Казимир Жевуський, що й сам був не проти перекинутися в карти.

 Роксана ТИМКІВ

Джерела:

Козицький А., Білостоцький С. – Кримінальний світ старого Львова

Бордель на площі Ринок

З великою охотою і нестримним бажанням наші прадідусі ставилися до любощів та жіночих принад. Перший відомий бордель у Львові існував уже з середини ХV ст. (згідно документальних записів) та був легальним, оскільки утримувався на кошти міста. 

Але були й нелегальні лупанарії, де за відповідну ціну, охочий пан міг отримати інтимні послуги жриці кохання  та реалізувати свої нестримні фантазії. Часом такі будинки розпусти знаходила та прикривала поліції. 

Про один з таких випадків, що трапився у Львові 22 січня 1904 року, ми знайшли розповідь в тижневику “Ілюстровані новини”. Пропонуємо вам ознайомитися з цією публікацією.

“Львові, просто на Ринку, внаслідок анонімного листа, надісланого в Державну прокураторію, поліція виявила лупанарій.

Лупанарій?! Ні! Дещо в сотні разів гірше, бо лупанаріїв у Львові багато, але «концесіонованих» лупанаріїв, про які відомо владі, де фігурують дами, що за фахом займаються коханням, і продаються розкоші! Тим часом таємний лупанарій на львівському Ринку мав на продаж найрізноманітніший товар! Починаючи від так званих «криївок», тобто дам з низів, і завершуючи дамами з вищого товариства, ба навіть – у цім місці жах повинен огорнути і найзіпсутішого – тринадцятилітніми дівчатками – усе можна було дістати на «складі» пані Катажини Марціхової!…

На самому Ринку, в кам’яниці д-ра Бікелеса під номером 43 на четвертому поверсі мешкала «собі», а радше усім грошовитим донжуанам, пані Катажина Марціхова.

Будинок у Львові на площі Ринок, 43, фото 2015 року
Будинок у Львові на площі Ринок, 43, фото 2015 року

Ця дама мала позаду красиве, проте бурхливе минуле. Після веселого дівоцтва вона вийшла заміж за портьє, але… законний чоловік не прийшовся їй до смаку, отже – як сама висловлюється – вона «послала його до біса» і своє серце принесла в жертву Зиґмунтові Гауерстоку, «агентові», що як «розумна» людина взявся за прибуткову роботу – влаштування зустрічей панам і дамам з товариства або доставку живого неповнолітнього товару. Справи закоханої спілки йшли бездоганно, але що ж? Анонімний лист і втручання поліції усе перервали…

Заарештовано «пані» Марціхув, опинився в руках поліції «пан» Гауерсток, а за компанію до слідчої в’язниці посадили «придворного» – тихого спільника Майорека, матір «пані» Марціхової Анастасію Півоцьку і фактора Маєра Голлендера вель Кальперна.

Будинок у Львові на площі Ринок, 43, фото 2015 року
Будинок у Львові на площі Ринок, 43, фото 2015 року

Це ті, що були посередниками, а разом з ними ув’язнили пані Пауліну Колодзєйову, яка свою тринадцятилітню сестричку продала за 100 корон на «люб’язний ужиток» гостям «пані» Марціхової.

Кам’яниця д-ра Бікелеса під ном. 43 на львівському Ринку, в якій приховувалось лупанарій Марціхової, фото 1904 року
Кам’яниця д-ра Бікелеса під ном. 43 на львівському Ринку, в якій приховувалось лупанарій Марціхової, фото 1904 року

Розпуста виплила на поверхню, але до цього часу заарештовано лиш очевидних грішників. Цілий ряд дам з товариства, на яких навіть тінь підозри не падала, сьогодні носить клеймо куртизанок. Листи, папери і нотатки, знайдені в лупанарії, дадуть багатий матеріал для суду. Щодень у цій справі відбуваються нові арешти, а Львів – Львів тішиться сенсацією і своєю європейськістю!…

Нашим читачам ми надаємо зовнішній вигляд дому, що є вогнищем львівської культури.”

Стиль та манера письма збережені без змін. До Статті додані дві сучасні  фотографії будинку на площі Ринок, 43.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Джерело:

Stołeczna rozpusta // Nowości illustrowane. – 1904. – 22 października (Nr. 4). – S. 7.

Terra incognita: “Полинове поле”, або львівський мелодійний метал

Terra incognita: “Полинове поле”, або львівський мелодійний метал

Велике місто повинне “жити” на кількох рівнях. Однією з домінант великого мегаполісу є здатність задовольнити різноманітні, а десь навіть і суперечливі та взаємовиключні запити. Інколи здатність жителів населеного пункту творити андерграундову культуру може сказати навіть значно більше, аніж тотожна цьому риса продукування публічної та “попсової” культури, адже друге, в переважній своїй більшості, є орієнтованим на прибуток, комерційним проектом, тоді як перше – світ чистих ідей, переконань й нетрадиційної версії оточуючої дійсності – символічної та глибоко метафоричної.

Коли світ довкола тисне одноманітністю, а віра в його здатність здивувати і захопити, вразити новими ідеями зникає, можливо, варто просто спробувати пройтися стежинами, якими ходить не так багато людей, але які також цікаві й варті уваги.

гурт "Полинове поле"
гурт “Полинове поле”

В одній з серій колись популярного гумористичного телевізійного ток-шоу “Файна Юкрайна” було озвучено цікаву “концепцію”  розвитку мистецтва – “кругом одні жопи, цицьки і піськи”. Фраза, ясне діло, гумористична, але інколи дійсно складається враження, що сучасні продюсери та композитори, творячи “кращі” зразки шоу-бізнесової індустрії, а співаки цей продукт виконуючи, саме окресленим принципом і керуються.  Від такого продукту та окремих каналів, що тільки його й крутять, хочеться тікати і бажано – кудись дуже далеко, скажімо – в поле, а краще – поле з полином.

учасники гурту в місцевості, поблизу Олеського замку
учасники гурту в місцевості, поблизу Олеського замку

Львівський гурт “Полинове поле” – це не музика, а ціла філософія на межі готики, думу та симфонічного металу. Кожна композиція гурту є самодостатнім внутрішнім світом, що наповнений нетрадиційною символістикою та сильними метафорами. Дух композицій захоплює від першої й до останньої секунди, занурюючи слухачів у незвідане та невідоме. Єдине застереження – ці композиції не для всіх. До музики, текстів, а особливо стилю виконання гурту слід дійти,  певним чином підготувати себе.

гурт "Полинове поле"
гурт “Полинове поле”

Що ж тут такого і в чому справа? Почнемо з кількох дуже страшних слів, які чуєш не кожного дня. Гроул, сопрано, дум, харизма. Ну гаразд, останнє упустимо. Перше перекладається з англійської як гарчання, ричання. Це одна з характерних манер виконання гурту, чоловічий вокал. Друге – це високий жіночий голос, що в більшості зустрічається в сфері класичної музики. От що єднає “Полинове поле” зі світом Бетховена, Моцарта чи Баха)). В контексті другого можемо наголосити на тому, що остання вокалістка гурту, Маріанна Лаба, є солісткою Львівської філармонії. Третє – це повільна, емоційна музика, що виражає почуття приреченості, пригніченості та страху.

Маріанна Лаба під час виступу з гуртом на "Тарас Бульба" у липні 2008 року
Маріанна Лаба під час виступу з гуртом на “Тарас Бульба” у липні 2008 року

Історія цього всього міксу розпочалась восени 2004 року. Вже у 2005 році гурт, в композиціях якого можна простежити елементи готичного, симфонічного та дум-металу, дав перший концерт.  Цього ж року метал-бенд отримав ІІ премію на фестивалі “Тарас Бульба” у Дубно та перше місце на львівській “Рокотеці”.  З цього приводу гурт отримав дуже схвальну пресу. Олена Лань з “Високого замку” писала, що “Тарас Бульба” здався львів’янам”, які вразили вокалом й манерою виконання. Олександр Васильчук з “Репортера” писав, що гурт довів, що гроулінг як стиль та манера виконання пасує до українських текстів. У 2006 році знову був “Тарас Бульба”, а ще “Рок Січ”. У 2008 році гурт бере гран-прі на фестивалі “Тарас Бульба”. Цього ж року учасники колективу пишуть перший офіційний реліз – “Чисті душі”.

Перший альбом гурт "Чисті душі", 2008 рік
Перший альбом гурт “Чисті душі”, 2008 рік

Найбільш плідним та насиченим на події був для гурту 2009 рік.  Навесні у світ вийшов другий реліз колективу –  “На семи вітрах”. У вересні того таки року вони виступають на найбільшому у Східній Європі готичному фестивалі – “Діти ночі: Чорна рада”. В період жовтеня-грудня учасники “Полинового поля” працювали над третім альбомом. У грудні вже можна було почути треки з “Під холодним каменем”.

Другий і третій альбом - "На семи вітрах" та "Під холодним каменем"
Другий і третій альбом – “На семи вітрах” та “Під холодним каменем”

Від початку 2010 року, через творчі розбіжності між музикантами, гурт призупинив діяльність. 3 липня 2012 офіційно було оголошено про припинення існування “Полинового поля”. “Ми вдячні усім нашим шанувальникам за прихильність та підтримку протягом усіх цих років. Сподіваємось залишитись з Вами надовго у вигляді наших пісень…”. Такими були останні слова гурту. Сьогодні учасники колективу продовжують творчу діяльність у гуртах і проектах: So July, Viter, Kroda, Ultra.

гурт "Полинове поле"
гурт “Полинове поле”

За весь час діяльності гурту (2004 – 2010 рр.) до нього входили різні учасники. Осьо вони: Маріанна Лаба – вокал-сопрано (2007 – 2010), Андрій Кіндратович  – бас-гітара, вокал-гроул (2004 – 2009), Юрій Кру’пяк – вокал-гроул (2007 – 2009),  Максим Максименко – гітара (2004 – 2012), Олег Рубанов – клавішні (2007 – 2012), Сергій Красуцький – барабани (2007 – 2012), Максим Лобзін – гітара (2004 – 2007), Андрій Малишев – барабани (2005 – 2007), Вадим Юник – вокал-гроул (2004 – 2006), Олена Андросюк – вокал-сопрано (2004 – 2005), Андрій Марченко – вокал (2006), Вікторія Романова – вокал-сопрано (2005 – 2006).

фрагменти з виступів гурту
фрагменти з виступів гурту

Щоб зорієнтуватись про що тексти пісень колективу, не обов’язково з головою поринати в світ готики та думу. Достатньо навіть поглядом ковзнути по назвах композицій “Полинового поля”: “Чисті душі”, “Нічні птахи”, “На семи вітрах”, “Танець тіней” і ін.. Важкий, але мелодійний гітарний звук, плавні й чуттєві переходи – це те, що в першу чергу звертає на себе увагу в композиціях колективу. Окрім того, на особливу увагу заслуговують композиції на кшталт “Відьма”, “Туман”, “Чорна рілля ізорана…”, в яких елементи української етніки виражені за допомогою мови готики. Загалом, гурт не має аналогів в Україні й відзначається неповторним та оригінальним стилем. В кожного, хто наважиться “прогулятись “Полиновим полем” та залишитись тет-а-тет з музикою гурту, композиції цього колективу викличуть мурашки під шкірою, але в кожному з випадків причини цих мурашок будуть різними.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

https://uk.wikipedia.org/

Де відпочивали львів’яни 100 років тому

Де відпочивали львів’яни 100 років тому

Багатші львів’яни відпочивали у заміських маєтках і фільварках, бідніші хлюпалися на озерах. У Карпати ж почали їздити лише після відкриття залізниці

Спочатку львів’яни відпочивати лише у недалеких околицях міста. Шляхетські роди мали заміські маєтки, деякі володіли цілими містечками чи кількома селами, куди і виїжджали на літо. Багатші міщани будували собі будинки в передмістях, де було багато зелені та чистого повітря, на відміну від надто щільно забудованого середмістя. Їх називали фільварками чи юридиками. Багато з них залишили по собі львівські топоніми – до прикладу, Клепарів, Кульпарків, Замарстинів. До 1939 року вулиця Дорошенка називалася Сикстуською від юридики Сикста, що була у верхній частині вулиці.

Басейн на Замарстинові, фото 1936 року
Басейн на Замарстинові, фото 1936 року

Теперішня Цитадель у давні часи також була літньою резиденцією міського патриціату. Сам король Ян Казимир проживав тут, відпочиваючи після недуги і невдач свого правління. Тут було багато заїжджих дворів і літніх будинків. Тут «над самим трьох пагорбів обличчям» жив бургомістр Бартоломей Зиморович, а на початку ХІХ ст. велика частина узгір’їв належала міському радникові Вроновському, який обладнав тут парк і утримував польський театр.

Звичайні міщани могли відпочити поблизу численних потічків і озер, що утворювалися на притоках Полтви. Найближчим до середмістя відпочинковим об’єктом був Пелчинський став, який розкинувся між пагорбами Цитаделі та Вульки, між теперішніми вулицями Гвардійською, Вітовського та Зарицьких. Особливо популярним це місце стало, коли військові на початку ХІХ ст. облагородили його й обладнали військову пливальню, доступну і для міщан. Тут влаштовували фестивалі з парадами військ і водними баталіями. Зараз на цьому місці – фонтан та басейн «Динамо».

Будівля «Пливальні» на Пелчинському ставі у Львові, 1893 рік
Будівля «Пливальні» на Пелчинському ставі у Львові, 1893 рік

Трохи далі, навпроти Стрийського парку та Податкової, де зараз військова частина та верхня частина вулиці Сахарова, «розтягаються стави Світезі чи Маріонові. По першій світовій стави очистили, побудували довкола ряд купелевих будок, муровану ждальню, завели всюди зеленці та квітники, уладили тенісний корт і кругольню – зробили з цього комплексу культурне місце для купелі, спорту і розваги». До цього комплексу можна зарахувати і басейн «Медик», який функціонує і тепер.

Активно для відпочинку використовували і парк «Залізна вода» та Снопків, що простягався від вулиці Зеленої і аж до Нового Львова. То «найстаріший у Львові ліс… Повітря там чи не найкраще, тим більше, що росте тут багато шпилькових дерев і при цьому багато тут романтизму, багато просто вимріяних для відпочинку місць… Був тут навіть колись літній німецький театр». Джерела з парку живлять два досі існуючих басейни. Перший – критий на площі Петрушевича (зараз «Євроспорт»), другий – «Трудові резерви» на Стуса.

Басейн "Залізна вода". Поштівка до 1939 року
Басейн “Залізна вода”. Поштівка до 1939 року

Улюбленим місцем прогулянок були Цетнерівка зі своїм знаменитим ботанічним садом і Погулянка, де ще з початку ХІХ ст. діяли ресторани Венгленського, літні майданчики зі ставом та броварня Кляйна.

Трохи вище біля Медової печери 1935 року з ініціативи Митрополита Андрея Шептицького викуплено фільварок «Маєрівку» і навколишні землі та створено тут город та місце від-починку для семінаристів, що отримали назву «Андріївка».

На місці, де зараз Винниківське (колись Комсомольське) озеро, поблизу знаменитих Чортових скель діяла знаменита бальнеологічна клініка. Використовуючи чудовий підміський ландшафт і природні властивості джерельної води, львівський підприємець Еміль Братє в кінці ХІХ ст. збудував у долині ріки Маруньки неподалік дороги від Львова до Винників водолікувальний санаторій «Маріївка». Заклад обладнали найсучаснішим устаткуванням. «Маріївка» стала модним курортом, тут неодноразово лікувалася одна з найбільш стильних львів’янок початку століття – письменниця Габріеля Запольска. Під час Першої світової війни курорт припинив існування.

Курорт "Маріївка" на дорозі зі Львова до Винник. Фото кінця XIX ст.
Курорт “Маріївка” на дорозі зі Львова до Винник. Фото кінця XIX ст.

Нині на місці, де зараз завод «Галичфарм», функціонувала ще одна водолікувальна установа – тут діяв бровар давньої міщанської родини Кисельків. Приміські володіння цієї сім’ї славилися також парком і ставками, які невдовзі набули неабиякої популярності як місця для лікувальних водних процедур. Тепла вода з цілющими мінералами надходила з бровару як побічний продукт. На лікування сюди приїздила з Кракова польська письменниця Марія Конопницька. Що цікаво, Кароль Киселька похований на Личаківському цвинтарі неподалік своєї знаменитої пацієнтки, яка померла у Львові.

1886 року через Брюховичі прокладено залізницю, що стало стимулом для створення в селі відпочинкових осель і вілл для заможних львів’ян. На місці піщаних дюн висаджували сосни – це поліпшило рекреаційні умови місцевості. Селище внесли в офіційний список кліматичних курортів. Цікаво, що колись кліматичний курорт був і на Збиранці, де зараз височіє невмируще звалище.

Іван Франко
Іван Франко

Відпочинок у Карпатах став доступним 1873 року, коли проклали залізницю до Стрия, а особливо після 1885-го, коли колію продовжили до Сколього і Лавочного. Тоді гори були менш доступні, та все такі ж демократичні, як і тепер. Хто хотів, їхав на так звані літниська або у вілли, інші ж практикували активний відпочинок. До таких, зокрема, належав і Франко, який залишив чудові спогади про свої мандрівки Карпатами. Не менш цікаво їх описав у спогадах Надрага: «У Львові посипали нафталіною всі щоденні наші журби, наші наплічники неважкі, не спішимося і ступаємо поволі м’якенькими царинковими плаїчками або каменистими лісовими доріжками, ту і там перескакуємо гірський потічок і часто задержуємося, щоби на зрубі покріпитися солодкими пахучими малинами. Спека ще нам докучає, але незабаром лагодить її продув лагідного полонинського вітру. Перед нами велична панорама. На небі тут і там показуються білі хмари. На землі – ціла гама красок скель, дерев і полонинських трав і квітів… Як тут нам добре, як тут прегарно! Немає щоденної журби, нема людської зависти, злоби, нема несамовитої погоні за грошем».

Сколе, листівка 1910 року
Сколе, листівка 1910 року

Ось ще кілька фактів про умови перебування у Карпатах з путівника 1930 років: «У кожному майже селі в кооперативі можна дістати хліб, кашу, цукор, масло, солонину і т. п., готові обіди у всіх літнищах (Синевідсько, Корчин, Сколе, Коростів, Сморже, Гребенів, Зелем’янка, Тухля, Славсько, Лавочне). У більшості літнищ є ресторани, трапляються українські. В селі, часом і на полонині, можна купити молоко, будз, бриндзю. Зате важко дістати ярину. У літнищах удержання від 4 зол. денно. Куди дешевше коштує нічліг у селянській хаті (до 1 зол.). В горах кільканадцять ловецьких хат, тож навіть шатро не є конечне».

Основними літнищами були Сколе та Гребенів, «де крім жидівських вільє чимало українських, кільканадцять склепів і ресторанів, склеп «Маслосоюзу». На станції візники. Добра купіль в Опорі. Зелем’янка положена у дуже живописній околиці над водопадом. Сильні лічничі джерела.»

Від залізниці мандрували пішки чи підводами, які можна дістати в кожному селі. «Всі дороги доступні для колового руху. Багато з них (крім битих) повні вистаючого каміння, для непривичних до такої їзди дошкульні». Також кінно чи вузькоколійкою, що «доступна для прогульківців за попереднім зголошенням і невеличку оплату». Можна і водою – «Стрий придатний для мандрівок каяками чи плотом від Турки і аж до Жидачева, де він впадає в Дністер».

Сколе, пляж, листівка до 1939 року
Сколе, пляж, листівка до 1939 року

Справжнім карпатським селом творчого бомонду можна назвати Криворівню, де любили відпочивати Іван Франко, Михайло Грушевський та Михайло Коцюбинський.

У 1930-х роках на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. У цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.

Уже в ті часи зимовим відпочинком славилося Славське: «У селі високо розвинуто лещатарство. Щороку взимі уладжує Леща-тарське товариство краєві лещатарські змагання у бігах і скоках. Взимі їде окремий поїзд, названий «Нарти-Бридж» (знижені ціни білєтів)».

Дуже мальовничо згадує своє літнище «Сторожку» Беата Обертинська, відома польська письменниця, онука Ванди Моне – нареченої Артура Ґротґера.

«Найбільшою і головною атракцією кожного дня були купання. Купатися ходили групками – дами окремо, чоловіки окремо…

Лавочне, вигляд на гору Тростян, листівка 1923-1939 років
Лавочне, вигляд на гору Тростян, листівка 1923-1939 років

Другою радістю вакацій були гриби. На гриби йшлося удосвіта, коли ліс був сивий і увесь скрапував, а галузки ще з ночі були обплутані павутинням. Зі собою не бралося ані торби, ані кошика, щоб не «сполохати» грибів. Хіба що підступно зав’язувалося велику кольорову хустку, ніби від роси і хвої, до якої потім, уже у лісі, зсипалося назбирані у лопух гриби. Бо гриб – то дуже таємнича істота! Особливо білий. Вразливий, вередливий, злопам’ятний і загадковий. Одних любить, инших уникає.

Ще одним чудовим літнім обрядом було приготування конфітюрів і соків. Особливо соків. У такі дні повітря у цілому домі ставало гарячим і червоним від запаху малини…

Але були також і небуденні. Йдеться про усілякі мандрівки. Далекі і близькі, гуртом і на самоті, чи, врешті, ті найдальші, на які виїжджалося кількома возами і тільки при «мурованій» погоді. Ті, які вимагали довших приготувань і гарантованої погоди, відбувалися раз до року, инші – кілька разів, разом зі зміною літніх мешканців Сторожки…»

Богдан БІЛАН

Костел св. Вінсента де Поля, або палац спорту “Трудові резерви”

З другого десятиліття ХХ ст. у релігійному та культурному житті львівської околиці званої Софіївка істотну роль відігравало згромадження отців місіонерів.

Місіонери зацікавились Софіївкою, а головно, костелом Св. Софії після того, як відмовились від ідеї отримати парафію при костелі Св. Єлизавети (діяльність у цьому напрямку вони провадили у 1910–1911 рр.) , а також і в рамках своєї звичної діяльності, яка стосувалася згромадження сс. Милосердя. У ширшому контексті, створення нової душпастирської установи йшло в парі з планами архієпископа Юзефа Більчевського заснування парафії у цій частині міста.

Фасад храму Св. Софії фото 2015 р.
Фасад храму Св. Софії фото 2015 р.

У квітні 1914 року згромадження сс. Милосердя на основі усної угоди надало доступ до костелу Св. Софії оо. місіонерам, керуючись «доброзичливою пересторогою», тобто, швидше за все, побоюванням, що костел заберуть під церкву, за умови, що священики «не будуть впроваджувати жодних змін чи переробок і що це тимчасове явище, викликане під тиском перехідного складного становища». Незабаром було укладено письмову угоду про випозичання на період 5 років (з 1 липня 1914 р. до 30 червня 1919 р.), а 15 травня 1914 р. архієпископ Юзеф Більчевський довірив керування костелом оо. місіонерам. Свою присутність на Софіївці вони виправдали, коли пішли назустріч потребам парафіян цієї частини Львова, які скаржилися на велику відстань від костелу Св. Миколая.

У 1915 р. о. Антоній Скшидельський С.М. очолив філію парафії Св. Миколая при костелі Св. Софії, а перша Літургія у цій святині відбулася 12 квітня 1915 р.

Встановлений у 1919 р. 10-метровий дубовий хрест на вірогідному місці майбутнього костелу Св. Вінсентія, 1925 рік
Встановлений у 1919 р. 10-метровий дубовий хрест на вірогідному місці майбутнього костелу Св. Вінсентія, 1925 рік

Тоді ж місіонери планували розпочати побудову нового костелу на т. зв. Новому Львові (пд.-сх. район міста) або на Софіївці, від чого зрештою відмовились, і в 1919–1921 рр. зосередились на побудові святині на вул. Снопківській (тепер вулиця Стуса), у тому місці, де на неї виходила вул. Дверницького (сучасна Свєнціцького), згідно з проектом Адольфа Шишка-Богуша. На вірогідному місці майбутнього костелу у 1919 р. було встановлено 10-метровий дубовий хрест.

Незабаром ця діяльність призупинилася на етапі проекту і дозволу на побудову, виданого 10 травня 1921 р., з фінансових і технічних причин, а також суттєвих змін в оточенні майбутнього костелу (тимчасом на пд. від парцелі для побудови з’явився будинок гімназії №8, про який 13 листопада 1923 р. стверджувалося, що він «забирає світло і, передусім, свободу руху та оточення з усіх сторін»). Місіонери вирішили заново добиватися володінь сс. Милосердя на Софіївці через обмін або купівлю. Відповідно до цієї концепції новий костел повинен був постати на місці костелу Св. Софії.

Костел Св. Вінсента де Поля. Перспективний вигляд, 1937 рік
Костел Св. Вінсента де Поля. Перспективний вигляд, 1937 рік

Новим імпульсом для старань отримати костел було утворення парафії Св. Вінсентія а Пауло, урочисто інавгурованої за бажанням архієпископа Болеслава Твардовського на свято Успіння Матері Божої 15 серпня 1933 р., у зв’язку з заснування від 6 вересня 1933 р. переданої в управління місіонерам, які до побудови нового костелу мали користуватися костелом Св. Софії. Водночас курія повинна була звернутися до Апостольської Столиці про об’єднання парафії та згромадження, яке остаточно відбулося 25 лютого 1935 р. Парохом став о. Леопольд Петшик, який зосередився на формуванні парафії.

Проект костелу місіонерів у Львові, вигляд з вулиці Снопківської (сучасна Стуса), 1938 рік
Проект костелу місіонерів у Львові, вигляд з вулиці Снопківської (сучасна Стуса), 1938 рік

Збережені документи свідчать про виняткову активність парафіян та о. Петшика, скеровану щонайпізніше від початку 1935 р. на проштовхування локалізації парафіяльного костелу на Софіївці (передбачалися різні варіанти: побудова нової святині на місці старої, збільшення існуючого костелу, побудову нового поруч з ним).

Зміну цілей оо. місіонерів принесла заміна о. Л. Петшика на посаді львівського настоятеля о. Станіславом Каленжним (з 1 квітня 1935 р.), який 27 липня 1935 р. поінформував інспекторку Краківської Провінції, що місіонери не будуть добиватися локалізації костелу на Софіївці. На початку 1936 р. вони повернулися до первісної концепції побудови святині на вул. Дверніцького.

Тоді було оголошено конкурс на кращий проект, обрано журі, до якого увійшли представники костелу та кращі львівські архітектори та художники.

Проект костелу місіонерів у Львові, вигляд з вулиці Дверницького (сучасна Свєнціцького), 1938 рік
Проект костелу місіонерів у Львові, вигляд з вулиці Дверницького (сучасна Свєнціцького), 1938 рік

На конкурсі було представлено 20 проектів. Першої премії не присудили нікому. А для реалізації було обрано проект архітектора Тадеуша Теодоровіча-Тодоровського (нагорода ІІІа), що отримав винагороду 18 000 злотих.

Конструкцію нового костелу розробляв львівський інженер Адам Курилло. Масивна брила модерністської споруди вдало вписувалась у складний рельєф місцевості. Домінантою мала стати вежа західного фасаду з ажурним завершенням. Костел був розрахований на 5 тис. осіб. Будівництво храму розпочали у травні 1938 р., але не завершили. До вересня 1939 р. вимурували лише «нижній костел» (цокольний поверх будівлі).

Проект костелу місіонерів у Львові, 1938 рік
Проект костелу місіонерів у Львові, 1938 рік

1 вересня 1939 р. у вже завершеному нижньому ярусі нового костелу Св. Вінсентія а Пауло: «на хорі поставили давній клепарівський орган, перенесений з костелу Св. Софії, збудували подіум з трьома сходинами, на якому повинен був стояти наразі один з вівтарів костелу Св. Софії».

Під час німецької окупації Львова все ж таки вдалося отримати дозвіл на будівництво і будівельні роботи поволі продовжилися. 20 липня 1941 року «нижній костел» освятив архієпископ Болеслав Твардовський.

Проект інтер’єра костелу Св. Вінсента де Поля, 1938 рік
Проект інтер’єра костелу Св. Вінсента де Поля, 1938 рік

За радянських часів будівництво храму було визнано недоцільним. 6 жовтня 1945 р. відбулося урочисте перенесення Святого Причастя із замкнутого радянською владою костелу Св. Вінсентія до костелу Св. Софії, куди також прилаштували частину елементів обладнання ліквідованої святині (вівтарі, купіль, амвон, феретрони, хоругви та частину лавок і згорнутий образ з головного вівтаря, який помістили на хорі). У понеділок 7 жовтня 1945 р. ключі до костелу Св. Вінсентія забрали представники радянської влади.

Палац спорту «Трудові резерви», фото 2015 року
Палац спорту «Трудові резерви», фото 2015 року
Палац спорту «Трудові резерви», фото 2015 року
Палац спорту «Трудові резерви», фото 2015 року
Палац спорту «Трудові резерви», фото 2015 року
Палац спорту «Трудові резерви», фото 2015 року

У 1946 р. недобудований костел закрили, а у 1970-х рр. його фундаменти і стіни цоколя використали для палацу спорту «Трудові резерви» (архітектор С.Соколов, вул.Стуса, 2).

Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові

Джерела:

Marcin Biernat. Kościół P.W. ŚW. Zofii/ Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. Kościoły i klasztory Lwowa z okresu przedrozbiorowego. Część I. Kraków 2011.

Архітектура Львова: Час і стилі. ХІІІ-ХХІ ст./ упорядник і науковий редактор Ю. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008

http://www.lvivcenter.org/; http://polona.pl/

Аншлаг на виставці робіт юних талантів

Аншлаг на виставці робіт юних талантів

Вчора, 21 жовтня 2015 року, о 15.00 в приміщенні Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (вул.Стефаника, 3) відкрилася виставка дитячого малюнку, присвячена 70-річчю Львівської дитячої художньої школи імені Олекси Новаківського.

Давно на відкриття виставки художніх робіт не приходило стільки гостей,  скільки їх було вчора в галереї мистецтв. Юні художники з дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського зібрали справжній аншлаг з охочих помилуватися їхніми роботами. І “критики” були відповідні – мамусі і татусі, бабусі та дідусі, братики та сестрички, вчителі та наставники з насупленими бровами розглядали роботи майбутніх митців, перевіряли чи вірно вказане прізвище, порівнювали роботи між собою і посміхалися з погано прихованою гордістю.

Нагадаємо, львівську дитячу художню школу ім. Олекси Новаківського було засновано 1946 року як мистецьку студію для дітей. З 1989 року школа має ім’я знаного українського художника Олекси Новаківського.

Відкриття виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Відкриття виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського

За час свого існування зі школи вийшло близько двох тисяч випускників, багато з яких продовжили навчання в середніх спеціальних та вищих мистецьких навчальних закладах.

Відкриття виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Відкриття виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського

У різні часи добру славу школи продовжували видатні художники-педагоги: Роман Турин, Карло Звіринський, Омелян Лещинський, Дмитро Крвавич, Ярослав Захарчишин, Григорій Островський, Наталія Петрук, Роман Петрук, Олександра Крип’якевич, Володимир Риботицький тощо, які сприяли утвердженню прогресивних методик викладання.

Експозиція виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозиція виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського
Експозицыя виставки дитячого малюнку, присвяченої 70-річчю Львівської дитячої художньої школи ім. Олекси Новаківського

З нагоди ювілею керівництво школи, педагогічний колектив та учнів привітав колишній випускник, а нині депутат Львівської обласної ради, член комісії з питань культури, історико-культурної спадщини, духовного відродження та засобів масової інформації Орест Шейка.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

У Львові з’явилось графіті, присвячене митрополиту Андрею Шептицькому

У Львові з'явилось графіті, присвяченого митрополиту Андрею Шептицькому

Вчора, 20 жовтня 2015 року, на стіні Стрийського ринку відбулося відкриття величезного графіті, присвяченого Андрею Шептицькому. Це графіті є частиною соціально-мистецької кампанії ДемАльянсу «Говорять стіни Львова».

Над створенням графіті два місяці невтомно працював художник Андрій Савчишин. На стіні він зобразив три портрети Шептицького та відтворив елементи багатогранних досягнень Митрополита. Адже Андрей Шептицький був не лише видатним церковником, а й активним соціальним та політичним діячем.

Задум вдалося втілити завдяки підтримці меценатів Зірки Гаюк та Руслана Фогела, а також завдяки директорові Стрийського ринку Борисові Кухар.

Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року
Графіті, присвячене Андрею Шептицькому, на стіні Стрийського ринку у Львові, фото 2015 року

«Такою акцією ми хочемо показати, що вшановувати пам’ять видатних людей можна не витрачаючи шалених коштів. Це графіті обійшлося нам лиш у кілька тисяч гривень, але воно красномовно розповідатиме про видатного українця ще багато років. У той же час ми змогли зробити наше місто красивішим та комфортнішим. Це не остання наша акція і кожен охочий може доєднатися до неї як і працею, так і фінансами», – розповіли демальянсівці.

Потрібно сказати що львів’яни неоднозначно відреагували на появу цього графіті на стінах ринку. Хтось захоплено підтримував цю ідею і хвалив юного художника за гарну роботу, хтось брутально вимагав сказати скільки йому за це платять. Частина львів’ян також скептично оцінила появу митрополита Андрея Шептицького на стіні ринку.

На будь-яку ситуацію можна дивитися з різних боків. З одного боку графіті розташоване на стіні ринку, а з іншого – на зупинці громадського транспорту. Як сприймуть львів’яни цей проект і скільки часу він протримається без втручання “вандалів” з балончиком фарби – покаже час.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

 

Будинок, який прихистив всіх

Будинок, який прихистив всіх

 На пл. Ринок зібралось багато львів’ян, лунав гімн «Не пора, не пора…», Ярослав Стецько з балкону будинку «Просвіти» проголосив Акт відновлення державності.

30 червня 1941 року. Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності.
30 червня 1941 року. Львів’яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності.

Зранку 30 червня 1941 р. до Львова вступили перші частини вермахту. Дещо випереджаючи їх, цього дня сюди прибув український батальйон «Нахтігаль». Слідом за кілька годин ввійшла Львівська похідна група на чолі з Ярославом Стецьком. На площі св. Юра група Стецька зустрілась з Львівським міським проводом ОУН. ОУНівці планувала взяти міську владу в свої руки.

«Нахтігаль» у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року.
«Нахтігаль» у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року.

Стецько зустрівся з митрополитом А. Шептицьким і повідомив про планування проголосити Акт відновлення державності. Митрополит благословив такі наміри і відрядив Й. Сліпого на збори. 30 червня 1941 року в окупованому німецькими військами Львові було проголошено відновлення Українського держави.

Ситуація в місті була досить хаотична, в околицях продовжувались бої, сюди заходили різноманітні частини німецької армії. Я. Стецько в Ратуші написав текст Акту та свою промову. Потім зайшов в будинок «Просвіти» (пл. Ринок, 10). Та вже проходили збори, на яких прийняли рішення про створення міської управи. Її очолив професор Юрій Полянський. Стецько прийняв у нього присягу. Під вечір у будинку «Просвіти» зібралось близько ста відомих містян. Дехто пропонував відкласти збори і провести їх в Оперному театрі, але Я. Стецько, В. Кук і Й. Сліпий наполягали на негайному проведенні. Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник «Нахтігалю», капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, який підтримали збори.

Фото Л. Вєлежиньскі, 1938 р. (з сайту lvivcenter.org)
Фото Л. Вєлежиньскі, 1938 р. (з сайту lvivcenter.org)

Коли збори вже йшли до залу зайшов майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. Йому запропонували бути присутнім як гостю, він відмовився і почав вимагати зупинити збори, говорячи, що рейх не потерпить будь якої держави на землях завойованих німецькою кров’ю.

2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. 5 липня інформація про подію дійшла до вищих ешелонів влади Третього Рейху. Після цього гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів по справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна слідча комісія. Наступними днями арештовано В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького.

Пам’ятна дошка встановлена у 1991 році.
Пам’ятна дошка встановлена у 1991 році.

Так закінчилась одна історія пов’язана з будинком за адресою пл. Ринок, 10. Але він має довгу історію, у 1760 р. Станіслав Любомирський купив кам’яницю у Яна Сапіги, а також сусідні будинки на сучасних вулицях Руській і Федорова. Після цього будинки були перебудовані згідно проектів Яна де Вітте, Бернарда Меретина, Мартина Урбаніка. На їхньому місті постав бароковий палац Любомирських. Кут будівлі з боку вулиці Руської було декоровано військовими атрибутами гармата з ядрами та античний воїн зі щитом. На щиті монограма SL – Станіслав Любомирський. Автором скульптури був С. Фесінгер, виконав її – С. Кодецький.

Львів, будинок товариства “Просвіта” на площі Ринок, 10. Фото 2015 року
Львів, будинок товариства “Просвіта” на площі Ринок, 10. Фото 2015 року

У 1767 р. російські війська, які боролись проти гайдамак та конфедератів зайняли Львів. У новому будинку влаштував резиденцію генерал Кречетніков. З 1772 і до 1821 року у будинку жили австрійські губернатори. Згодом будинок належав родині Леваковських, а у 1895 р. його за 130 тисяч гульденів купило товариство «Просвіта». «Просвіта» надала приміщення іншим товариствам: «Руській бесіді», «Клубу Русинок», «Боян», «Ватра», «НТШ» та ряд інших. У 1907 – 1939 рр. в ньому знаходилась редакція газети «Діло». Перед закриттям у 1939 році, «Просвіта» налічувала 360 тисяч членів.

Львів, будинок товариства “Просвіта” на площі Ринок, 10. Фото 2015 року
Львів, будинок товариства “Просвіта” на площі Ринок, 10. Фото 2015 року

Від 1975 р. в будинку містяться відкриті фонди Музею етнографії та художнього промислу НАН України та книгарня. З 2012 року на першому поверсі знаходиться кафе.

Володимир БОЙКО

Джерела:

Забілий Р. Акт відновлення державності 30 червня. Як це було. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/

Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2011. – 319 с.

Під час реконструкції будинку у Львові знайшли старовинний розпис

Під час реконструкції будинку у Львові знайшли старовинний розпис
Під час реконструкції будинку у Львові знайшли старовинний розпис

У Львові тривають реставраційні роботи у будинку №10 на вулиці Левицького. Над відновленням будинку реставратори працюють ще з квітня. Їм вдалося відновити старовинні стінописи та частково сходову клітку. Через місяць будинок повністю матиме нове обличчя.

“Будинок вартий уваги. Під шаром фарби сховалася гарна альфрейка кінця ХІХ століття”, – написала на своїй facebook-сторінці очільниця управління охорони історичного середовища ЛМР Лілія Онищенко-Швець та опублікувала фото.

Відновлені старовинні стінописи у Львові в будинку №10 на вулиці Левицького
Відновлені старовинні стінописи у Львові в будинку №10 на вулиці Левицького
Відновлені старовинні стінописи у Львові в будинку №10 на вулиці Левицького
Відновлені старовинні стінописи у Львові в будинку №10 на вулиці Левицького
Відновлені старовинні стінописи у Львові в будинку №10 на вулиці Левицького
Відновлені старовинні стінописи у Львові в будинку №10 на вулиці Левицького

Загальна вартість робіт – понад півмільйона гривень. Більшість коштів надає німецький уряд. Однак мешканці будинку також долучилися, сплативши по 1 тисячі гривень з квартири.

Джерело: http://lviv.vgorode.ua/

Неформали столітньої давності

Неформали столітньої давності

Батяр – це людина, яка стоїть на межі української і польської культур, побутового міфу та реальності від середини ХІХ століття до середини ХХ-го. Суспільна думка, як той маятник, коливається, приписуючи батярству любов до різних крайнощів. Що було суттю їх існування? Свобода чи розгул? Кримінал чи легковажні бешкети? Можна стверджувати точно хіба що сам факт існування молодиків – гультяїв батяр, а решта як то кажуть, обросло величезним нашаруванням легенд і пліток.

Суть батярської душі в трьох компонентах: «Любити Львів, любити жінок і любити жартувати». Їх називали «львівською голотою», «геброю», «львівською вірою», «левами», «своми варіятами».

Найбільш розповсюджена версія походження слова – «betyar» (від угорської мови) – «волоцюга», «розбишака», «пияк», «авантюрист» і т. д. Сьогодні їх би назвали «нефорами», бо ж батярство має все для того, аби бути самобутньою субкультурою: власний світогляд, стиль одягу, сленг – львівську ґвару, батярські пісні і «батярський фольклор» (гумористично-ліричні пісеньки, анекдоти, оповідки).

Поштівка "На Личакові", початок ХХ ст.
Поштівка “На Личакові”, початок ХХ ст.

Сперечаються про те, коли саме виник «батярський рух»: чи то ще в Середньовіччі за правління королеви Ядвіги, чи то в пізніші австрійські часи. Львівська історія зберегла одну дату, коли назва «батяр» фігурує в документації. Точно можна сказати таке: в 1913 році якийсь жартівник, прогулюючись площею Ринок, заявив, що «має в дупі одного найяснішого та наймилостівішого цісаря, Франца Йосипа». Юнака одразу «зустріли» та потягли до буцигарні (в’язниці) жандарми, що тут собі недалеко шпацірували. Зауважимо, що тодішні поліцаї – представники влади Австро-Угорської імперії – усяких неспокійних та підозрілих особистостей на свій манер (угорською мовою) називали словом «бетьяр», тобто розбишакою, волоцюгою. Так от, на суді порушник громадського спокою зумів довести, що слова його неправильно розтлумачили. Але два дні батяр-дотепник таки відсидів «за поширення неправдивих відомостей про місце перебування королівської величності».

Ярослав Пстрак. Львівські типи: "Недільний відпочинок"
Ярослав Пстрак. Львівські типи: “Недільний відпочинок”

За висловом історика Юрія Винничука: «Батяр – це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Але це не хуліган чи розбишака, бо таких називали «кіндерами». Це були такі собі «Робіни Гуди», що не нехтували привселюдно обчистити багатія і витратити легкі гроші, але таємне злодійство не визнавали та вважали низькістю.

Все ж, попри такі благородні легенди, зародилося це життєрадісне «братство» в Личаківському районі, якраз коли спостерігався спалах кишенькового злочинства. Кажуть, що найсприятливішим ґрунтом для батярів став периферійний промисловий район – Підзамче. Тут вони хірили, тицували та влаштовували фрайду. Сучасною літературною мовою перекладаємо: пили, грали-співали, жартували та забавлялися.

Львів, Підзамче. Вулиця Діаманда, фото 1956-1957 років
Львів, Підзамче. Вулиця Діаманда, фото 1956-1957 років

Столиця Галичини – «meltingpot» в українському варіанті. Тут тобі центр і освіти, і культури, і промисловості, і великий транспортний вузол.  В результаті – суміш національностей, культур та способів життя різних верств населення, кожна з яких докладається до створення особливої картини міста. Проте усна та фото історія свідчить, що батярство знаходило відлуння і в сусідніх місцинах. Наприклад, в Тернополі їх називали «махабундами».

Тернопільські махабунди, 1930-ті роки
Тернопільські махабунди, 1930-ті роки

Як ви зрозуміли, заробляли на життя батяри способами цікавими. Напевно, найбільш трудомістким етапом їхніх заробіток було мізкування з приводу, як менше зробити та при цьому більше заробити. Так, наприклад, популярною практикою серед батяр було: загорнути цеглу в газету і за пристойну ціну запропонувати (переважно іноземцю) придбати товар. Якщо людина відмовлялася, то отримувала від того таки батяра цеглою поміж ніг, а то і по голові.

Будівля станції "Підзамче". Фото до 1914 року
Будівля станції “Підзамче”. Фото до 1914 року

Під час Другої світової війни батярство майже зникло. Хтось знайшов свою сумну долю на фронті, хтось – в Замарстинівському концтаборі. Тим не менш, 60-ті роки відзначені певним підйомом та пригадуванням батярської культури. Юрій Андрухович згадував, що нащадки батяр в його дитинстві ходили у фланелевих штанах, курили ватру та полюбляли ходити до кіна. Їхніми кумирами були Кларк Гейбл та Генрі Купер.

Ознаки справжнього батяра:

  1. «Мельонік» – капелюх. В перекладі з польської « melona» означає диня.
  2. Паличка – це не якійсь там інвалідний ціпок. Її називали «лялькою». Часом вона ховала в собі стилет та ставала засобом самооборони.
  3. Ввічливість та пройдисвітство.
  4. Любов до Львова.

Людмила ЗАДОРОЖНА

Джерела:

  1. Енциклопедія Львова Т.1 / за ред. А. Козицького та І.Підкови. – Львів : «Літопис» , 2007 . – 656 с.
  2. Карваций В. Юрій Винничук – як дзеркало «модерного галичанства» // Молода Галичина. – 2002. – №70.
  3. Лозинська Л. Усі ми трохи батяри… // За вільну Україну. – 2004. –5 жовтня.
  4. Харчишин О. Батяри українського Львова // Поступ. – 2001. – №32.
  5. Rzeczpospolita: Нові батяри у Львові//html: novynar.com.ua
  6. Котинська Н. Львів, не зовсім реальний // Критика. – 2002. – №7-8.

“Країна” в країні: з історії “народження” шевського ремесла у Львові

“Країна” в країні: з історії “народження” шевського ремесла у Львові

Для середньовічного ремісника доля підготувала особливе випробовування – потребу жити одночасно в кількох “світах”. Перший він ділив з іншими людьми, орієнтуючись на загальноприйняті норми та закони, другий же – це “світ” його ремесла та професії, іншими словами – цех, простір та правила якого прописувались й визначались вузько корпоративними домовленостями. Другий існував лише для тих, хто в середині цеху перебував. Найцікавіше, що попри певну різницю між цими “світами” з точки зору спостерігача ззовні, вона не була відчутною для самого ремісника, бо на ньому ці світи сходились, вони в ньому збігались і поєднувались. Яким же тоді був цей середньовічний ремісник, що існував (навіть не на межі, а…) в просторі, що поєднував два світи?

м. Львів, вулиця Шевська
м. Львів, вулиця Шевська

Загально поширеним є уявлення про середньовічний цех як консервативну та замкнуту на собі структуру, що була стримуючою палкою в колесі загальнолюдського прогресу. У витвореній прогресивістами версії трактування історії, цех взагалі сприймався як негативізований соціальний інститут. Та чи насправді чорт дійсно такий страшний як його малюють? Очевидно, що так! – якщо дивитись з точки зору затятих прогресивістів і прибічників нестримного розвитку людства в невідомість. Але якщо дивитись на це все з перспективи самих членів цеху, про що донедавна ніхто особливо не говорив, всім відома реальність постає у зовсім інших тонах. Що характерно – цього разу зовсім не в негативних, а навпаки – конструктивних. Аби дізнатись, як воно було насправді, заглянемо за завісу минулого.

Герби німецьких ремісничих цехів. В правому нижньому куті - шевців.
Герби німецьких ремісничих цехів. В правому нижньому куті – шевців.

Можна вважати, що у ремісничий цех львівські шевці організовуються найімовірніше одразу після надання місту магдебурзького права, тобто десь після 1356 року. Перша документальна згадка про львівський шевський цех відноситься до 1386 року. Під цим роком в актах гродських і земських з часів Речі Посполитої згадується про організацію шевського цеху в Перемишлі. Паралельно йде вказівка, що організація ця відбувалась за зразком львівського цеху. Відтак, маємо констатацію, що на час цієї події, у 1386 році, львівський шевський цех уже існував. Якщо ж шевці у Перемишлі при організації своєї структури орієнтувались на подібну у Львові, це вказує на популярність львівської, а отже, вона уже мала би існувати та діяти якийсь час перед тим.

Перший том серії "Акти гродські і земські..."
Перший том серії “Акти гродські і земські…”

Існуюча цехова організація надавала ремісникам можливість створити автономну, самоврядну структуру, в справи якої не могла втручатись ні державна, ні місцева влада. Таким чином, людина, котра стала учасником означеної спільноти, знаходила в цеху свою  другу родину, адже тут індивід проходив шлях від учня до майстра, на протязі всього цього шляху відчуваючи підтримку спільноти в різних життєвих ситуаціях. Бути членом цеху не означало лише мати спільні економічні інтереси та єдину платформу для реалізації власних цілей – це була ціла система, що передбачала глибокі нерозривні зв’язки з іншими цеховиками. Саме через приналежність до цієї спільноти визначався соціальний статус ремісника, його місце в суспільстві, а відтак – і його обов’язки, права та можлива сфера для самореалізації. Фактично, цех був “дахом” ремісника.

Тепер постає наступні питання – хто мав право сховати свою голову під цей “дах” і що його під ним очікувало?

Владислав ІІ
Владислав ІІ, Великий князь Литовський і польський король

Якщо говорити про львівський шевський цех, він посідав доволі посередню позицію в ієрархії інших цехів міста. Акт присяги урядовців та цехмістрів Львова на вірність королю Владиславу ІІ фіксує цікавий випадок, коли львівські шевці, в  особі цехмістрів Петра русина та Йоганна Гайлесборга,  складали присягу  п’ятими – після крамарів, різників, пекарів та ковалів, але перед кравцями, сідлярами, римарями, броварниками, чинбарями та кушнірами. В цьому ж документі шевська цехова печатка також іде п’ятою, що зайвий раз підтверджує офіційний легальний статус спільноти та її місце в суспільній ієрархії ремісників.

Погоду в львівському цеху визначали німці та поляки. За фінансовими книгами міста в період від початку до середини XV століття, бачимо наступну тенденцію: у 1404 – 1414 роках з 34 майстрів лише 3 не були вихідцями з польських та німецьких земель, а у 1414 – 1426 роках – четверо. Ідентифікація, що проводилась по іменах, хоч є досить відносною (в 1425 році Petrus Ruthenus став шевським цехмістром, але вже 1445 року той самий Петро швець, русин (Peter schuster Rewsse) фігурує в німецькомовній лавничій книзі), показує загальну тенденцію. З іншого боку, очевидним є те, що національна ідентичність в наш і той час мала зовсім відмінні значення. До прикладу, з точки зору нашого часу вкрай важко потрактувати інформацію Яна Аламбека, яку він взяв зі зниклої фінансовою книги міста, про “starosta sutorum Ruthenicalium Wolos, Armenus” в 1453 році. За повідомленням приходимо до висновку, що вірменин Волос очолював організацію “руських шевців”. Тобто в фінансовій книзі різниці між вірменами та русинами не проводилось, а відбувалось це через те, що в той час релігійна та національна ідентичність часто зливались в одно й категорія “русин” автоматично не окреслювала не приналежність до католицького табору, але не означувала чіткіших маркерів в середині себе самої.

Король Польщі Владислав ІІІ Варненчик
Король Польщі Владислав ІІІ Варненчик

Подальші правила та норми існування цеху прописувались актами, що їх видавав король, якщо мова йде про відносини з зовнішнім світом та статутом цеху, коли говорити про устрій в середині організації. Так, у 1444 році, коли король Владислав ІІІ Варненчик їхав на війну з турками і тимчасово зупинився у Львові, окремі з львівських цехів “вибили” в нього документ про підтвердження попередніх прав і привілеїв з одного та чітке протиставлення цеху й так званих майстрів-пратачів, що до цеху не входили, з іншого. Незадовго після цього шевці-цеховики отримали право відкрити на площі Ринок 40 яток, що згодом отримали назву королівських.

Пізніше, під 1456 роком, вийшов указ короля Казимира IV львівському воєводі та генеральному старості Анджеєві Одровонжу про те, що на території старостинської юридики, навколо Високого замку, за давнім звичаєм, може працювати на замок не більше двох шевців. Тим самим король регулював не просто правове становище львівських шевців, але й створював сприятливу для конкуренції атмосферу.

Казимир IV, король Польщі
Казимир IV, Великий князь Литовський і польський король

Сигізмунд І, у 1524 році взагалі встановив у Львові вільний торг шкірою один раз на місяць. Подія сама по собі мала позитивні наслідки для розвитку ремесла в місті, а особливо коли мова йде про шевців. Ще більший позитив документу полягав в тому, що він мав антимонопольну складову – кожен ремісник чи житель міста (незалежно від того католик він, русин, вірменин, єврей) міг купити не більше 10 шкір.

Сигізмунд І Старий, король Польщі
Сигізмунд І Старий, Великий князь Литовський і польський король

Як бачимо, діяльність цеху та його членів регулювалась королівськими актами, а самі цеховики могли брати участь у торгово-купівельних операціях  різного рівня. До прикладу, у 1464 році Лайн, руський швець (Layn, sutor Rutenicalis) купив собі будинок перед Галицькою брамою.

Галицька брама
Галицька брама

В замін за “ласку” до себе, шевці відповідали королю своєчасними податками та певними грошовими (а в більшості не лише грошовими) внесками до бюджету міста. Існувала практика закріплення певного цеху за однією з міських брам. Денис Зубрицький писав, що шевці відповідали за Бернардинську вежу й забезпечували її відповідною амуніцією. За іншими даними, той самий цех у 1407 році брав участь у спорудженні баліст (машин для метання стріл та каменю). З податків, які платив цех, гроші йшли на свічки для храму та вже згадані оборонні цілі – порох і кулі для веж.

Бернардинська (Глинянська) брама
Бернардинська (Глинянська) брама

Таким чином, цех, місто та король становили певний “любовний трикутник”, з якого жодна сторона випасти не могла. Король відповідав  за правове регулювання діяльності цеху та захист його членів від несправедливої конкуренції і зловживань на ринку, але натомість користувався коштами з податків, які платив цех. Цех потребував королівських універсалів і привілеїв і в замін давав королю податки. Місто було сферою реалізації продукції цеху, джерелом заробітку для цієї організації, але за це члени цеху охороняли безпеку міста і забезпечували його необхідними ремісничими товарами.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Капраль М. Люди корпорації: Львівський шевський цех у XVI – XVII ст. / Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАН України. – Львів, 2012. – С. 5 – 40; Придибайло О. Міське ремесло та його цехова організація на українських землях [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://we.org.ua/history/miske-remeslo-ta-jogo-tsehova-organizatsiya-na-ukrayinskyh-zemlyah/

 

Станіслав Улам – львів’янин, що проклав дорогу на Місяць

Станіслав Улам - львів'янин, що проклав дорогу на Місяць

Його біографія це готовий сценарій. Він мав стати адвокатом або астрономом, перший телескоп потрапив до нього у віці до 10 років. Це було достатньо, щоб хлопчик захворів астрономією і швидко навчився астрономії і запам’ятав імена сузір’їв і їх відстань від землі. Він прочитав всі романи Жюля Верна . А в 12 років відзначився в академічних колах, відвідував в Університеті лекції з теорії ймовірностей. Він не міг і припустити, що через кілька десятиліть представить свої дитячі мрії завоювання простору і політ на місяць Президенту США Джону Кеннеді.

Його батько був відомим львівським адвокатом. Мати Улама – зі Стрия. Сам Улам народився 1909 р. у батьківському домі на Костюшка, 16. Перші спогади Станіслава – міський парад на честь принца, що перебував у Львові.

Станіслав Улам, Львів, 13 квітня 1909 року
Станіслав Улам, Львів, 13 квітня 1909 року

З дитинства Станіслав мав схильність до математики. Закономірно, що він став студентом Львівського політехнічного інституту, де його професором був видатний математик С. Банах. У мемуарах “Пригоди математика” Улам, завжди гордий рідним містом, писав: “З нинішньої перспективи Львів може здатися провінційним містом, але це не так. Лекції вчених регулярно проводилися перед широкою публікою. Серед тем лекцій були про нові відкриття в астрономії, про сучасну фізику, теорію відносності, про Фройда і психоаналіз. Ці лекції відвідували адвокати, лікарі, бізнесмени та інша публіка”.

В “Шотландському кафе” у Львові (тепер проспект Шевченка, 27) завжди збиралися багато геніальних львівських математиків: Банах, Стейнхаус, Улам, Мазур, Кац, Счаудер, Качмаж і дуже багато інших фізиків і математиків. А в куточку сидів Лем і все собі нотував для майбутніх геніальних винаходів!

Колишнє "Шотландське кафе" у Львові (тепер проспект Шевченка, 27)
Колишнє “Шотландське кафе” у Львові (тепер проспект Шевченка, 27)

У 1933 р. С. Улам захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня — доктора наук. Післядокторські лекції слухав у Відні, Цюриху та Кембриджі (США).

У 1935 р. на запрошення американського математика Д. Лоймана С. Улам продовжив післядипломне навчання в Прінстонському, а пізніше Гарвардському університеті. Цього ж року став викладачем Гарвардського університету. До 1939 року так і жив: то у Львові, то в Кембриджі. Як і для багатьох з покоління С. Улама в розвиток його долі втрутилася ІІ-га Світова війна. За місяць до вторгнення нацистів до Польщі молодий вчений залишив батьківщину.

Станіслав Улам, фото на жокумент
Станіслав Улам, фото на жокумент

Сім’ю Улама у Львові чекала трагедія. Станіслав, дізнавшись про початок війни, відчув що завіса впала, відокремлюючи його назавжди від колишнього життя у Львові. Він купував кожен випуск газет, жадібно вбираючи всю інформацію про події у Львові. Вже після війни Станіслав дізнався, що більшість його великої родини у Львові, включаючи сестру і батька, загинули у газових камерах концтаборів. Молодший брат Адам врятувався, прибувши до Америки влітку 1939. Згодом Адам Улам став найвидатнішим совєтологом Америки, професором Гарвардського університету, до чиїх порад прислухалися президенти.

Після вступу США у війну Станіслав Улам подав заяву в американські військово-повітряні сили. Однак її відхилили через поганий зір вченого. Улам, тим не менше, прагнув допомогти у війні з Німеччиною та Японією. У 1943 році такий шанс йому нарешті випав. Фон Ньюман запропонував йому роботу над секретним проектом «Манхеттен» у Лос-Аламосі – створенням першої атомної бомби. Станіслав погодився без вагань.

Перший ядерний тест - вибух «Трініті» 16 липня 1945
Перший ядерний тест – вибух «Трініті» 16 липня 1945

Після завершення проекту «Манхеттен» Улам раптом опинився на межі смерті, захворівши енцефалітом – запаленням мозку. В останню хвилину лікарі просвердлили дірку в його черепі і покрили мозок антибіотиками. Одужавши, Улам серйозно турбувався, що хвороба і операція вплинули на його мозок і здатності математичного аналізу. Тільки після того, як він знову опинився в Лос-Аламосі, полегшено зітхнув, відчуваючи себе комфортно в середовищі найзнаменитіших науковців свого часу.

Після того, як американську монополію на атомну бомбу порушив радянський вибух, Президент Трумен дав зелене світло на новий проект надпотужної водневої бомби, відомий як “Super”. Теллер був на чолі проекту. Основна ідея Теллера полягала в тому, що висока температура вибуху ядерної бомби запалить водневе паливо, що створить величезні хвилі ядерної енергії. Теллер не знав, як запалити водневе паливо. Раз по раз неадекватне займання водневого палива призводило до невдачі. Над вирішенням цієї проблеми працювали день і ніч вчені в Лос-Аламос. Крім Теллера, Улам працював пліч-о-пліч з такими великими фізиками та математиками, як фон Ньюман та Енріко Фермі.

Едвард Теллер, Будапешт, 15 січня 1908
Едвард Теллер, Будапешт, 15 січня 1908

У 1952 році витвір, в основі якого лежала ідея Улама, пройшов перше випробування у Тихому океані. Бомба була розміром як двоповерховий будинок. Вибух, який був у 700 разів потужнішим за вибух у Хіросімі, буквально спопелив тихоокеанський острів діаметром одну милю.

Створення водневої бомби, теорема Улама-Борсука були далеко не єдиними науковими досягненнями науковця. У 1960-х Улама також залучили до розробки космічної технології і космічного корабля «Оріон» – астрономія, врешті-решт, за його власним зізнанням, завжди була його першим коханням. Відразу після перемоги Джона Кеннеді на президентських виборах науковий радник нового президента зателефонував Уламу з питанням: «Що сьогодні є найбільш важливим державним науковим проектом, якому президент повинен приділити найбільше уваги?» «Як щодо польоту на Місяць?», – відповів Улам. Кілька тижнів потому Кеннеді в інавгураційному зверненні поставив завдання перед країною – політ на Місяць через 10 років.

Станіслав Улам

Станіслав Улам

Станіслав Улям раптово помер 13 травня 1984 року у Санта-Фе поблизу Лос-Аламосу. Поховали його у тіні Ейфелевої вежі на відомому паризькому цвинтарі Мон парнас, поруч з Гі де Мопасаном, Жан-Полем Сартром та іншими відомими людьми.

Роман Метельський

Джерела:

  1. Абліцов В. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. — Київ: «КИТ», 2007. — С. 180—182.
  2. http://zaxid.net
1...641642643...707сторінка 642 з 707

Популярні статті:

Український павільйон на виставці “Століття прогресу” в Чикаго у 1933 році. Фото з архіву УНМ в Чикаго

Тріумф волі: як український павільйон у Чикаго став сенсацією 1933 року

У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
Вулиця, що з'явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Вулиця, що з’явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Сколе, 1937. Світлив Юзеф Тежицький

Яким було Сколе на унікальних фото 1937 року

Залізнична станція і замок в Старому Селі. Світлина 1868 р.

Замок Острожських в Старім Селі. Стаття Миколи Голубця 1933 року

м. Миколаїв, Львівщина, 1938 р.

Місто Миколаїв на Львівщині на унікальних світлинах 1938 рік

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?