Постать Степана Бандери українське суспільство сприймає неоднозначно. Одні вважають його героєм, який поклав життя у боротьбі за незалежність України, інші – злочинцем і нацистським прислужником. Утім, і прихильники, і супротивники зазвичай майже нічого не знають про те, яким Бандера був у побуті.

На жаль, певна вина в цьому лежить і на нас – істориках. За оберемком історичних досліджень політичних позицій Степана Бандери ми мимоволі «загубили» його як людину, відібравши право бути таким, як і ми – любити свою родину, виховувати своїх дітей, чимось захоплюватися, у чомусь помилятися. Натомість ми отримали такого собі чи то робота-борця за незалежну Україну, чи то «підступного бандита». Будемо сподіватися, що відповідні дослідження невдовзі з’являться, а наразі в день народження провідника ОУН(р), 1 січня, хочеться поговорити не про Бандеру – політика-державника, а про чоловіка, батька, друга. Та й новорічний настрій не сприяє читанню важкої аналітичної лектури.

Степан Бандера був другою дитиною в сім’ї, мав 3 братів і 3 сестер. Через його політичну діяльність більшість членів родини були знищені ворогами. У НКВД 1941 року розстріляли о. Андрія Бандеру. Брати Олександр і Василь закатовані в концтаборі Аушвіц. На Херсонщині розстріляли брата Богдана, а у львівській в’язниці – брата дружини. Тещу Юлію Ганьківську в липні 1944 року вбили боївкарі Армії Крайової. Сестри Володимира й Оксана 45 років провели в Сибіру.

Друг і товариш

«Він був невисокого росту, десь 166-167 см, обличчя злегка овальне, свіже, голова від чола полисіла. В грудях і плечах широкий. Придивившись уважно до його ходи, можна було зауважити, що правою стопою ставав легко на правий бік. Переважно був вбраний у сіре або сиве вбрання. Одягався скромно, не відрізнявся від інших. Мав темно-сірий капелюх, але здебільшого носив чорну беретку, як француз», – так змалював зовнішність Степана Бандери за часів проживання в Німеччині керівник оунівської розвідки Степан Мудрик.

Друзі з часу навчання у Стрийській гімназії (1919-1927), а потім на агрономічному відділі Львівської політехніки (1928-1934) відзначали його ощадливість, гумор, чесність, зверхність до людей, яких вважав «неідейними». «Він мав таку звичку, що тим людям, яким він не вірив і до яких ставився з погордою, не дивився в очі, лише дивився якраз у вікно», – згадував його гімназійний товариш Ярослав Рак, згодом провідний діяч ОУН.

Про людей «неідейних» чи безхарактерних завжди висловлювався зневажливо: «Темний нарід! Ні читати, ні писати». Нерідко ображався на друзів, які допомагали таким. ОУНівець Григор Мельник згадував один із таких випадків зі студентських років Бандери.

«Якось в Академічному домі у Львові у їдальні зібралася більша група товаришів. У загальній розмові один з них, що студіював право, сказав:

– Я до ніякої політики не мішаюся. Я український студент – і це все!

Степан подивився на нього, іронічно підсміхнувся, встав і вийшов. Найближчим разом знов прийшов той «неполітчиний» товариш між нас і, як звичайно, почав вітатися, подаючи кожному руку. Коли ж підійшов з витягненою рукою до Степана, той відвернувся і заложив свої руки в кишені. Вийшла мала констернація (збентеження). Після того випадку я звернув Степанові увагу, що той жест був не на місці, бо зробив неприємність не тільки зарозумільцеві, але і всім присутнім. Цим разом Степан рішуче з місця відрізав:

– Як тобі це не сподобалося, можеш заскаржити мене до суду.

Іншим разом в Дублянах він довідався, що я допоміг одному товаришеві при іспиті з хімії. Тому що Степан уважав того студента безхарактерною людиною, вичитав мені за те добрий «патер ностер».

А ось зі своїми друзями Бандера завжди був приязним, всім ділився, любив жартувати. Гумор взагалі був його питомою рисою. Практично всіх, хто знав Бандеру, звертають увагу на це. «Степан переплітав всякі дискусії доречними дотепами, деякими цитатами зі Святого Письма, висловами народної філософії чи з української літератури, переважно з поезії… Любив теж наслідувати спосіб говоріння інших друзів, причому наводив їхні висловлювання майже слово в слово, з великою дозою гумору. Це йому все добре вдавалося, бо мав неабияку пам’ять… Таким був Степан серед товаришів… При пластових ватрах Степан любив прикидатися Махатмою Ганді. Обвившись коцом по-індуськи, вилазив на дерево, звідкиля з великим пафосом, вживаючи екзотичні міміки лиця і жестів рук, виголошував «по-індуськи» запальну промову… Пластова братія при ватрі ревіла і качалася від реготу», – згадує Григор Мельник.

До речі, існує версія, що одне зі своїх найуживаніших псевдо «Баба» (крім нього, мав інші: «Лис», «Степанко», «Малий», «Сірий») отримав завдяки своєму балагурству. У походах «Пласту», під час важких переходів лісами він завжди починав співати:

– Курінь є створений для нас, не треба нам бабів!

Усі безжурно всміхалися, тільки курінний Ярослав Рак злостився та шепотом притишував співака. Та не надовго, бо за кілька хвилин він знову заводив своє:

– Не треба нам бабів.

Курінний аж червонів від злості.

– Чого боїшся, Мортку (псевдо Я.Рака – В.Г.)? Та ж у цьому пралісі навіть лісового чорта не стрінеш, не то поліцая! – сміючись відзивався.

– Та дай ти спокій тим бабам! І будь же тихо, ти мала бабо! – загукав одного разу розсерджений Рак.

Відтоді, як згадував пластун Остап Савчинський, Бандеру стали в курені жартівливо називати «Бабою».

Однак, коли йшлося про організаційні справи, говорив незвичайно поважно, діловито та серйозно. Про стиль роботи С.Бандери у своїх спогадах згадує член Закордонного Проводу ОУН, історик Петро Мірчук так: «На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив описового промовництва (пишномовства) й інших здержував від відходження від теми й закінчував кожну точку прийняттям остаточного рішення в даній справі і дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення. Свій погляд висловлював накінці, після того як висловилися всі інші члени Проводу, і перед дискусією. Свій погляд у дискусії завжди обороняв, але по закінченні дискусії ставив внесок оформленого рішення на голосування, і коли траплялося, що його було переголосовано, він з респектом приймав рішення до відома як зобов’язуюче».

Але, коли розмова на організаційні теми закінчувалася, він ставав веселим, говірким, жартівливим і любив, коли його співрозмовець теж відповідно поводився. Охоче слухав жартівливі історії своїх друзів чи співрозмовників. Член Проводу ОУН Микола Климишин зауважував, що «Бандера умів дуже легко так перекручувати слово або відповідно його ділити чи вимовити, що виходив веселий каламбур».

Скоріш за все, це його вміння призвело до того, що з 1928-1930 рр. він став одним із дописувачів щомісячного гумористичного журналу «Гордість нації». Свої сатиричні статті підписував псевдонімом «Матвій Пардон».

Не любив підлабузництва та з пошаною ставився до своїх позитивних критиків. Петро Мірчук згадував, що коли хтось вихваляв С.Бандеру, той запитував: «Чого він від мене хоче? Я хочу знати правду про кожну справу, а її найкраще подає відважний критик».

Бандера студент

Навчання давалося нелегко, особливо гуманітарні науки. Під час навчання у гімназії Бандера мав різні оцінки. Найважче давалися польська мова й історія, грецька та латинська мови. В атестаті зрілості при закінченні гімназії від 27 травня 1927 року в результаті іспитів отримав такі оцінки: задовільно – польська мова, історія; добре – німецька, латинська та грецька мови, природознавство, тілесні вправи (фізкультура); дуже добре – руська (українська мова), релігія, математика, фізика, хімія, пропедевтика (вступ до) філософії.

Львівську політехніку Бандера так і не закінчив, позаяк був засуджений польською владою до довічного ув’язнення за організацію замаху на польського міністра Броніслава Пєрацького.

Уже після звільнення з в’язниці продовжив самонавчання і того ж вимагав від своїх побратимів. «Читав дуже багато, зокрема історичну літературу, спогади політичних діячів, у тому числі чужинецьких – польських і німецьких. Писав дуже чітко. Цікавився розвитком техніки, читав технічні журнали, – згадував Степан Мудрик. – Під час розмови ніколи не перебивав співрозмовника, терпеливо все вислуховував. Коли йому хтось висловлював якісь свої плани, тоді він просив все арґументувати, давати приклади. Був дуже дискретний, ніколи не казав, від кого він дану справу знає. Говорив дуже виразно і переконливо, не повторювався. Був дуже працьовитий і того ж вимагав від усіх, хто з ним співпрацював».

Спортовець

Якихось значних успіхів у спорті, на відміну від головного командира УПА Романа Шухевича, Степан Бандера не здобув. Можливо, певну роль у цьому зіграла його хвороба – ревматизм колінних суглобів. Бували моменти, коли хлопець зовсім не міг ходити. У передвоєнний період спорт у Галичині був доволі популярним серед молоді, не оминуло це захоплення і майбутнього провідника ОУН. У своїх «Життєписних даних» Бандера писав: «До моїх спортивних занять належали біги, плавання, лещатарство, кошівка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні».

Був членом спортивних організацій «Сокіл» і «Пласт». Складаючи 26 лютого 1923 року пластовий іспит, у графі навпроти ощадливості юнак зробив запис: «За заощаджені гроші купив собі пластовий однострій та мандоліну». Степан Мудрик писав, що Бандера: «Не курив, не вживав алкоголю, регулярно робив фізичні вправи, зокрема й тоді, коли сидів у тюрмі. Любив природу, ходив у гори на прогулянку. Взимку часто їздив на лещатах».

Друзі розповідають, що, живучи в Німеччині, Бандера полюбив футбол, вболівав за команду «Мюнхен-1860» і часто відвідував її домашні матчі. Але найбільшим захопленням стало фотографування та проявлення знімків. Навіть організував свою лабораторію у приміщенні ОУН на Цеппелінштрассе у Мюнхені. Завдяки цьому захопленню залишилося багато фотографій його з родиною.

Чоловік і батько

3-го червня 1940 року Степан Бандера одружився в Кракові з Ярославою Опарівською, донькою священика УГКЦ о. Василя та Юлії Ганьківської. Весілля було дуже скромне, за участі не більше 10 людей. Деякий час подружжя мешкало на вул. Лютеранській, а потім на два тижні виїхало до Варшави на винайняту квартиру, де проживали під прізвищем Гуцул. Про цей період Микола Климишин згадував: «Після одруження Степана Бандери, якихось особливих змін в його життю не зауважувалося. Жив він дуже скромно. Мав дуже скромну кімнату… Одно можна сказати, що в него кімната і вся ця хатня обстановка була просто бідна, скромніша, ніж у кого-небудь іншого».

Жінки не були предметом особливих зацікавлень провідника ОУН, що вирізняло його від головних командирів УПА – Романа Шухевича та Василя Кука. Бандера був зразковим сім’янином. Любив ходити на базар за покупками та допомагати дружині Ярославі по господарству. Слава Стецько, яка близько знала Бандеру (товаришували сім’ями), згадувала: «Він був дуже родинний. То було найбільшою, що так скажу, його рисою… Він, як-то кажуть, був до всього. І в кухні міг собі раду дати, і авто направити, і світло направити, і там коло патефона міг щось майструвати, і, очевидно сам на друкарській машинці писав».

Дуже любив доньок Наталю і Лесю, сина Андрія. Намагався кожну вільну хвилину присвятити їм, що власне і засвідчують його світлини, де зазвичай зображений із дітьми. Слава Стецько згадувала, що завдяки таткові Леся в два роки вже добре стояла на лещатах і плавала. Часто ходив із доньками в походи. Виховував дітей у релігійно-національному дусі, прищеплював любов до спорту. Так, найстарша донька Наталя належала до «Пласту», Андрій і Леся часто їздили на табори Спілки Української Молоді (СУМ). Під час таких таборів він неодноразово просив вихователів, щоби не вирізняли його дітей поміж інших. Степан Мудрик пригадував, як одного разу Бандера приїхав у табір СУМ до Лесі і вона почала нарікати на кухню, що недобре варять. Провідник задумався тай каже доньці:

– Лесю, ти того не говори, бо вони подумають, що ти вмієш краще варити. Візьмуть тебе до кухні й не матимеш змоги бути з товаришками.

Мабуть, найкраще про його роль у родини свідчить той факт, що після загибелі Бандери, його дружина тривалий час виглядала безпорадною, бо звикла, що практично все у сім’ї вирішував чоловік.

Друзі згадують, що він завжди скаржився на неможливість приділяти родині достатньо часу, але при нагоді влаштовував сімейні походи, пікніки, купання в озерах, веселі ігри. Слава Стецько згадувала про дружину Ярославу: “Вона переважно все була дуже сумна. Я ніколи не чула, щоб вона голосно сміялася, щоб вона в дійсності сміялася. Вона навіть як сміялася, то радше усміхалася. Мала усмішку, але не чути було її сміху”. Таку поведінку можна пояснити страхом за родину. Друзі згадували, що вона дуже переживала за дітей і чоловіка, але ніколи не скаржилася на свою долю.

Володимир ГІНДА

Світлини з книги: Життя і діяльність Степана Бандери: документи й матеріали. Видання третє, доповнене / Редактор і упорядник Микола Посівнич. – Тернопіль, 2011.