Як священик ледь не довів до краху християнський банк

10. 06. 2016

Якщо запитати сучасного львів’янина чи обізнаного гостя міста, що таке «Монс піус», то вони без вагань вкажуть вам на ресторан в самому серці вірменського кварталу. Однак понад двісті років ця назва говорила жителям зовсім про інше – так називали банк-ломбард, який заснувала у Львові вірменська церква наприкінці XVIII століття. А на початку ХХ віку банк став «знаменитим» ще більше через скандал із його керівником Яном Мардиросевичем, чиї зловживання ледь не довели заслужену фінансову установу до краху.

18 квітня 1901 року у Львові вибухнув потужний скандал – канонік Ян Мардиросевич, очільник вірменського християнського банку-ломбарду «Монс піус» здався прокуратурі і розповів про багатолітні махінації в очолюваній фанансовій інституції. Канонік визнав, що своїми діями він призвів до того, що у касі банку забракло майже 300 тисяч корон – великої суми як на ті часи. Як пише тогочасна львівська преса, похід у прокуратуру також був вельми оригінальним, як і багато починань отця-директора у нафтодобувній галузі чи винахідництві. Крім того, особисті борги каноніка на 40 тисяч ринських перевищували його доходи і в повітрі запахло смаленим, коли він не зміг сплатити вексель на 1200 ринських. Тоді ж власник векселя пригрозив священикові арештом і звернувся до намісництва зі скаргою на «мальверсації», тобто зловживання керівника «Монс піус».

Приміщення, де колись знаходився банк, а зараз – ресторація «Mons Pius»

Сам прийшов до прокурора

За кілька днів до цього епічного фіналу невідомий доброзичливець надіслав анонімного листа церковній верхівці Вірменської церкви у Львові, у якому детально описувалася плачевна ситуація в банку «Монс піус», що виникла завдяки кількарічним «старанням» його керівника. Зверхники вже не один раз отримували такі листи і вирішили прислати в банк ревізорів. Коли ж ті прийшли до каноніка Мардиросевича, той привітався і чемно попросив дозволу вийти «на хвилиночку». Та хвилина перетворилася на годину, але контролери так і не зрозуміли, куди ж подівся керівник банку. А він тим часом прямував до прокуратури на вулиці Стефана Баторія, бо зрозумів, що його бурхливій діяльності нарешті прийшов кінець і ліпше здатися самому, аніж у кайданках іти до поліційного відділку. Там він оповів про всі свої зловживання і його через кілька днів арештували.

Дворик Вірменської церкви

Вірменська церква, фото 1925 року

Тим часом ревізія виявила у банку недостачу на суму майже 300 тисяч ринських. Сума справді вражала, бо річна платня керівника «Монс піус» становила 2 тисяч золотих. Наглядова рада банку вирішила зняти Мардиросевича з посади, а недостачу покрити з власних коштів, щоби не псувати репутацію церкви та банку, історія діяльності якого налічувала уже понад 100 років.

Коли ж звістка ця розійшлася Львовом, а невдатний бізнесмен опинився за гратами, то найбільшого удару внаслідок цього зазнав архієпископ Вірменської церкви Ісакович, наставник каноніка Мардиросевича. Саме він постановив викупити з інших банків всі предмети, що були спочатку заставлені у «Монс піус», а потім Мардиросевич перезакладав їх в інших банках. Владика тяжко захворів і 29 квітня помер, не витримавши ганьби, що впала на нього через поведінку улюбленого учня. Адже саме завдяки протекції Ісаковича молодий Ян Мардиросевич, народжений у Кутах, зумів швидко зробити чудову кар’єру. «1880 троку він став священиком вірменської церкви, його здібності зауважив архієпископ Ісакович і незабаром Ян став парохом костелу в Городенці. А на 9 році служіння він став каноніком катедри, а на додаток ще й директором заставного банку «Монс піус» із платнею 2 тисячі корон в рік та окремим фондом на покриття видатків банківських. Окремо священик мав ще доходи як канонік» – писав про злочинця «Кур’єр львівський».

Стаття про Яна Мардиросевича у газеті «Kurjer Lwowski»

Після призначення керівником банку біля Мардиросевича з’явилося багато приятелів і це коло ставало все ширшим. Спочатку він зажив слави сумлінного та здібного фінансиста, але незабаром його девізом стало знамените «Сarpe diem”. І канонік таки справді насолоджувався життям, але тривало це приблизно рік. Далі він змушений був насолоджуватися камерою у в’язниці, де почав вивчати французьку та російську мови.

Будівля №14 на вул. Лесі Українки – саме тут колись був вірменський християнський банк-ломбард «Монс піус»

Процес

Слідство у справі банкрутства «Монс піус» і зловживань та афер його керівництво тривало кілька місяців і до суду дійшло 18 серпня. «Львівський кур’єр» робив детальні репортажі із судової зали, тож нам достеменно відомо, у чому полягали гріхи каноніка-банкіра. Ніде правди діти – ставши зіркою у світському товаристві Львова, канонік поводив себе як родич індійського набоба. Він витрачав більше, аніж приносили йому власні доходи. З газет відомо, що витрачав він як багато чоловіків на «вічні» розваги – карти, вишукані напої та жінок.

Його сусід – священик, який жив у тому будинку поверхом вище, розповів на суді, що забави з розпиванням спиртного відбувалися у помешканні каноніка регулярно, а те, що він мав роман з відомою у Львові актрисою Гельовою, також було таємницею полішинеля.

Палац справедливості, вул. Князя Романа, №1/3

Але треба зауважити, що канонік спочатку сам став жертвою махінаторів. Очоливши банк, він приймав під заставу дорогоцінне каміння і ювелірні вироби. Але в цій царині він не мав жодного досвіду, тож місцеві спритники масово продавали йому дрібні перлини за ціною великих, а білі топази – як діаманти, мосяжні годинники видавали за золоті і так далі. Коли ж він нарешті здобув досвід у ювелірній справі, то втрати банку склали понад 35 тисяч золотих.

Крім того, банкір не віг відмовити у позичках своїм знайомим по гулянках, а ті не надто поспішали віддавати кредити, тож прірва між доходами та видатками банку зростала. Дійшло до того, що Мардиросевич через свого знайомого відносив заставлені речі в інші банки, аби мати мінімальні обігові кошти.

Перехід від вул. Лесі Українки до вул. Вірменської

Однак у певний момент і такий спосіб не допомагав, тож канонік вирішив спробувати себе в бізнесі. 1894 року він разом з таким собі Райніхом заснував бляхарську фірму «Дзядонь». Але тут бідоласі також не пощастило, бо його партнер дуже полюбляв їхати за кошт фірми в Монтекарло. Таким чином з банку витекло ще 40 тисяч золотих. Також не пощастило новоспеченому бізнесменові у справі з освітленням вулиць Львова та видобутком нафти – він купив кілька ділянок, на яких сподівався знайти багаті поклади вуглеводнів, натомість «знайшов» тільки видатки на 50 тисяч ринських.

Патентування винаходів коштувало банку 15 тисяч золотих. Канонік сподівався, що бездимна піч та інші винаходи, допоможуть йому залатати дірку у фінансах банку, але йому не щастило або на партнерів, які замість працювати, циндрили гроші на європейських курортах, або ж бізнесова фортуна була до нього геть неприхильна.

Також під час процесу свідчення давали кілька інших партнерів, в яких канонік позичав чималі гроші, але бізнес не йшов і віддавати позики не було звідки.

Адвокат підсудного висловлював недовіру трибуналові та вимагав, щоби справу розглядав суд присяжних. Він твердив, що його клієнт не навмисне вчинив злочини, які йому інкримінували, а лише під психічним примусом, однак джерела цього примусу не вказав. Натомість прокурор вимагав для Мардиросевича суворого покарання, оскільки зловживання та розтрати тривали понад 11 років.

Один із геніальних винаходів Яна Мардиросевича

Нібито надмогильна плита Яна Мардиросевича у ресторані «Mons Pius»

Однак суд був милосердним до каноніка. Його визнали винним лише у розкраданні коштів банку, але не у шахрайстві, як того вимагав прокурор. Відтак вирок трибуналу був наступний – 8 місяців ув’язнення за розкрадання 289 тисяч корон. Проте після протесту прокурора йому додали ще 10 місяців тюрми, де він відсидів до 1904 року, а потім відбув ще й покутні реколекції в одному з монастирів Кракова. Після цього, отець як і обіцяв, поїхав до США. Але доля повернула його на батьківщину – після Першої світової війни в Галичині забракло вірменських священиків, тож Мардиросевич приїхав назад і став адміністратором вірменської парафії в Тисмениці. Там він помер і був похований наприкінці 1926 року.

Христина БАЗЮК

Джерела:

Kurier Lwowski, квітень-серпень 1901 року
Nowa Reforma, серпень 1901 року
Kurier Galicyjski, жовтень 2009 року

Фото:

Франциск Сковрон – творець Львівських палаців

10. 06. 2016

Продовжуючи тему знаних в минулому львів’ян, які створювали образ прекрасного Львова, ми не можемо обійти стороною архітектора Франциска Сковрона, ім’я котрого, можливо, не є настільки на слуху в львів’ян, як імена Захаревича чи Левинського. Однак, якщо останні прославилися своїми кам’яницями та віллами, то ім’я Сковрона повинне асоціюватися з палацами Львова, творцем яких він був.

Будівля польського Сокола у Ряшеві - одна із перших знаних робіт Ф.Сковрона — Будівля польського Сокола у Ряшеві – одна із перших знаних робіт Ф.Сковрона

Як би це дивно не звучало, але Львів можна назвати фатальним містом для архітекторів. Практично жоден з них, приїжджаючи до Львова, не вертався з нього живим. Але жодної містики в цьому немає. Тай архітекторів у Львові ніхто не вбивав. Просто наше місто володіло таким будівельним потенціалом, що навіть маловідомий будівничий міг знайти собі тут проектів і роботи аж до скону своїх днів. Одним із таких архітекторів був і Франциск Сковрон.

Палац Правосуддя на вул. Кн.Романа - одна із перших знаних львівських робіт Ф.Сковрона. Фото 1892 року — Палац Правосуддя на вул. Кн.Романа – одна із перших знаних львівських робіт Ф.Сковрона. Фото 1892 року

Народився Ф. Сковрон в маленькому польському містечку Ценжковіце. Про його життя до переїзду у Львів відомо небагато. Знаємо лиш, що освіту здобув у Віденській політехніці. До Львова майбутній митець прибув не пізніше 1880 року, оскільки відомо, що вже в 1880 році він був членом Політехнічного товариства Львова.

Палац Промисловості - найбільший палац створений Ф.Сковроном. Фото 1894 року — Палац Промисловості – найбільший палац створений Ф.Сковроном. Фото 1894 року

Про професійну діяльність Сковрона до 1894 року свідчень не багато. Однією з перших його грандіозних робіт можна вважати «Сокольню», тобто будівлю Гімнастичного Товариства «Сокіл» у місті Ряшів в Польщі. Сьогодні ця споруда більш знана як Театр імені Ванди Сємашковей.

Першою ж відомою спорудою у Львові, авторства Сковрона, є палац Справедливості на вул. Князя Романа, що сьогодні використовується як корпус «Львівської Політехніки». Будівля на той час була досить неординарною, оскільки це був один із найбільших палаців в стилі історизму в якому було вдало поєднані ще й неоренесансні та необарокові форми.

Мабуть, саме «палац Справедливості» справив остаточне враження на організаторів Крайової виставки у Львові 1894 року, котрі шукали головного архітектора для цього масштабного дійства. Оскільки основними архітектурними формами виставки повинні були бути грандіозні павільйони-палаци, то Франциск Сковрон, маючи досвід зведення будівель палацового типу, з поміж львівських будівничих ідеально підходив на роль головного архітектора виставки. Не слід однак вважати, що він один був творцем усіх майже 150 павільйонів виставки, адже його помічниками була ціла низка львівських архітекторів та будівничих. Однак, кілька наймасштабніших споруд Виставки було спроектовано саме Сковроном.

Палац Архітектури на Крайовій виставці 1894 року

Найбільшим та найголовнішим палацом, спорудженим Сковроном для Крайової виставки був палац Промисловості. Його площа сягала майже 6 тис. м². Такі гігантські розміри були викликані потребою експонувати в цьому павільйоні досягнення тогочасної промисловості, що стали основною тематикою виставки. Стиль, в якому виконано палац, є унікальним та неповторним, адже відображав модну стилізацію народних мотивів. Іноді цей стиль називають «Гуцульською сецесією». Помічником Сковрона при зведенні цього палацу був Карл Боублік, котрий і керував безпосереднім спорудженням цієї споруди, яка до сьогодні не збереглась.

Павільйон Рацлавицької панорами, в побудові котрої Сковрон можливо теж брав участь — Павільйон Рацлавицької панорами, в побудові якої Сковрон можливо теж брав участь. Фото 1894 року

А от ще одним громіздким палацом з Крайової виставки, авторства Ф.Сковрона, який, на відміну від палацу Промисловості, встояв до наших днів, є палац Мистецтв. Щоправда Ф.Сковрон розробив лиш загальний проект цього неоренесансного палацу. Натомість над деталями плану та конструкції будівлі працювали інші знані архітектори, такі як Григорій Пежанський та Міхал Лужецький.

Мавзолей Матейка авторства Ф.Сковрона. Фото 1894 року

До «ізюминок» Виставки можна віднести палац архітектури. Відповідно до назви цей павільйон повинен був вирізнятися від інших своєю оригінальною та особливою архітектурою. Тому Ф.Сковрон вирішив звести цю будівлю в стилі неокласицизму з екстер’єром, що нагадував грецький храм. Спільно з Й.Круліковським їм вдалося реалізувати цей задум. Окрім цього Сковрон розробив ще й ескізи розпису інтер’єру, які вдало виконали Юліан Крупський та Йосип Балла. На жаль, і цей чудовий павільйон не простояв до наших днів.

Спорудження палацу Архітектури та Мавзолею Матейка. Фото 1893-1894 рр.

Авторству Ф.Сковрона приписують також ще два специфічні павільйони виставки. Перший з них – павільйон Рацлавицької панорами, а другий – Мавзолей Матейка. Щодо участі Сковрона у споруджені павільйону Рацлавицької панорами виникають певні сумніви, оскільки відомо, що проект даної округлої споруди, яка призначалася для експонування гігантської панорамної картини, виконав архітектор Людвік Балдвін-Рамулт. Можливо, що Сковрон лишень вніс певні свої корективи у вже готовий проект Балдвіна-Рамулта.

Вид на палац Архітектури та Мавзолей Матейка. Фото 1894 року

А ось Мавзолей Матейка безсумнівно є спроектований Ф. Сковроном. Це була порівняно не надто велика споруда довжиною 30 м, шириною 17 м і висотою 10 м, яка представляла з себе металевий каркас заповнений гіпсовими плитами і перекритий скляним дахом. Павільйон прикрашав виконаний у техніці сфрагіто фриз, який запроектував Фридерик Ляхнер за мотивами серії малюнків Яна Матейка “Одяг у Польщі XV–XVI ст.”. Щодо призначення Мавзолею, то він не був нічиєю усипальницею, натомість в ньому експонувалось 300 робіт Яна Матейка. Річ утім, що за рік до виставки, у 1893 році, Ян Матейко помер, тому його картини й експонувались не в палаці Мистецтв, а в окремому павільйоні, стилізованому під мавзолей. Хоча мавзолеї мають стояти віками, Мавзолей Матейка було розібрано одразу по закінченню крайової виставки.

Колишній будинок Шидловських на площі Маланюка, спроектований Ф.Сковроном

Хоча, Ф.Сковрон чудово виконав завдання, що були поставлені перед ним при будівництві Крайової виставки, його архітекторська діяльність у Львові після 1894 року не набуває злету. Відомо, що в 1897 році він спроектував неоромантичний житловий будинок Шидловських на площі Маланюка, фасади якого оздобив Ф.Ляхнер, котрий співпрацював з Сковроном під час оздоблення Мавзолею Матейка.

Польський народний дім в Чернівцях, збудований Ф.Сковроном. Листівка початку XX ст.

На початку XX ст. Ф.Сковрон здійснив кілька архітектурних проектів у Чернівцях, зокрема спорудив будівлю Польського Народного Дому та Палац Юстиції.

Палац Юстиції в Чернівцях - одна із останніх знаних робіт Ф.Сковрона — Палац Юстиції в Чернівцях – одна із останніх знаних робіт Ф.Сковрона

Останні відомості про Ф.Сковрона датовані 1913 роком. Після цього він наче десь губиться у часі і просторі, що навіть жодні джерела не містять точної дати смерті цього славного архітектора.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Гранкін П. Статті (1996-2007). – Львів, 2010
https://polona.pl/
Котлобулатова І. Львів на фотографії. – Львів, 2006
Котлобулатова І. Львів на фотографії. Ч.2. – Львів, 2011
Вікіпедія

Щир, Щирка і Щирець, або як постало давнє місто

10. 06. 2016

Містечко Щирець розташоване у живописній місцевості на правому березі притоки Дністра, річці Щирка. Що до географічного розташування, то саме тут проходить кордон західної окраїни Опілля і Дністерсько–Сяноцької алювіальної низовини.

Якщо брати до уваги офіційні джерела, то перша писемна згадка про Щирець у літописах датується 1126 роком. Скоріш за все звичайне поселення існувало на цих теренах значно раніше, адже тут проходив старий шлях з прикарпатських солеварень, який перетинався з дорогою, що вела з Волині до Угорщини.

На світлині: тризуб на срібняку Володимира Святославича. — На світлині: тризуб на срібняку Володимира Святославича

Цікаву версію, щодо походження назви міста Щирець підказує у своїх дослідженнях директор місцевої школи пан Ігор Деревацький. На його думку в основі сучасної назви лежить не що інше, як тризуб. Справа у тому, що цей знак має прадавню назву «Трійця». Перед тим, як установилась назва «Трійці», символ божественної триєдності звався Щр (Щир,Шир,Чир), існував дуже давно і символізувалось Тризубом.

На світлині: фрагмент карти за Ізидором Шараневичем

Варіанти слова «Щир» поширені в багатьох мовах від адигейської до французької. Символ ліг в основу літери, яка позначала звук «щ». Причому, не лише в українській глаголиці і кирилиці, а також у алфавітах етрусків та греків. Олександр Черненко підказує свою версію, щодо назви місяця, на який випадає вшанування Трійці, й нині зветься “червень”. Чому не Трійцень, а Червень? В давні часи голосних не було, а приголосні ч, щ і ш не розрізнялись. Словники наводять такі значення слова щирий: прямий,відвертий, відкритий, шляхетний, тощо. Відкинувши від слова “щирий” прикметникове закінчення та голосні, яких в давнину не знали, маємо ім’я, що вимовлялось як Щр. Пізніше, коли в мові з’явились голосні то стали вимовляти – “Щир”, “Щер”, “Чер” і тому подібне.

Відомо, що на Північному Кавказі в мові адиге й досі є слово “Щр “, яке означає троїстість (три, трійця). В поєднанні зі словом “кес”, яке означає “спрямованість”, “плин”, “меч”, адиги утворили слово “щркеси”, тобто “троїстоспрямовані” або “поклонники Трійці”.Пізніше слово “щркеси” стало вимовлятися як “черкеси”. Думаю не випадково недалеко від Щирця розташоване село Черкаси.

Легенда розповідає, що в горі біля Щирця, знаходяться священні золотий пояс, плуг та Щирець (символ святої Трійці).

Серед міщан зберігся переказ про церкву-фортецю, яка була заснована грецькими торгівцями задовго до хрещення Руси-України. У Літописі Моравської єпархії ця церква згадується за 986рік. Галичина у цей час була частиною Велико – моравської держави.

Інший переказ про те, що Щирець заснований як грецька торгова факторія під назвою Номарх. Грецькі та римські історики та географи тих часів дають координати поселень по річках, які впадають в Дністер , а їх біля сотні.

На березі річки поблизу церковної гори житель сусіднього села Піски відшукав у намулі грецьку глиняну амфору, а мешканець Щирця знаходив тут крем’яні знаряддя праці первісних людей.

Омелян Партицький у «Старинній історії Галичини» звертає увагу на плем’я Скирів. У словарі Стефана Візантійського Скири названі племенем кельтським. Вони ще не раз згадуються дослідниками і до прикладу Цайс і Міленгоф зараховують їх до германського племені, а на підтвердження наводять готське слово [Skeirs] в значенні (зрозумілий, докладний). Мікльошич відносить їх до слов’янського виразу Щирий. У такому випадку на плем’я Скирів вказує назва: Щирець (Скірець).

У словнику української мови Бориса Грінченка подається пояснення слова Щирець – чистий пісок, або незайманий грунт. В один ряд тут також поставлені значення : до щирця, до дна, до кінця, до остатку.

Згадки про давню церкву- фортецію на Золотій горі не безпідставні, адже до наших днів тут збереглись залишки давнього валу, що правда майже розораного місцевими жителями. Золота гора – частина плато оточеного з трьох сторін урвищами, а пологий бік захищав глибокий рів з валами. Думаю, не випадково, брати Володимирко та Ростислав – князі звенигородський та перемишльський вибрали Щирець для мирних перемовин. Цей факт підказує, що зустріч такого рівня могла відбутись при наявності у Щирці укріпленого замку.

У 1241 році оборонну фортецю оточили монголо – татари і знищили її. На старих мурах- фундаментах, згодом, була збудована церква Різдва Богородиці. Церква тоді була трибанною, з дерев’яними куполами на кам’яних стінах.

На світлині: церква Різдва Богородиці на Золотій горі. Літографія з колекції А. Крижанівського

З розповідей місцевих жителів можна дізнатись про підземний хід, який провадив від церкви до збудованої пізніше плебанії. Цим ходом татари проникли у церкву, де сховались жителі містечка і вирізали всіх людей. Львівський вчений В. Вуйцик, який досліджував історію церкви Різдва Богородиці писав, що «у пізніші часи кров на стінах церкви, на згадку про трагедію, відновлювали червоною фарбою».

Щирець, церква Різдва Богородиці, світлина початку ХХ століття

В часі війни 1915р. від розриву бомби на горі біля церкви відкрились на огляд залишки підземних ходів. До речі, про підземні ходи, чи то природні печери, мені доводилось чути від поважних старших чоловіків у Хоросні. Буцімто, в дитинстві їм заборонялось відвідувати місцину між Хоросно і Добрянами – де колись розташовувався Василіанський монастир. Мовляв, там ще тоді частково зберігся вхід у печеру- підземелля, котра в свій час використовувалась ченцями, як комунікація між монастирями у Хоросно і на Золотій горі у Щирці. У документах XVII ст. зафіксована назва щирецької гори – Монастир. У «Жерелах до іст. України Руси» ще у 1565 р згадується монастир Щирець.

Андрій КНИШ

Навчальний заклад сестер Василіянок, або перша українська приватна дівоча гімназія в Галичині

9. 06. 2016

Сестри Василіянки отримали педагогічно-ідейну спадщину засновника Чину – Василія Великого, який стверджував, що у вихованні має бути присутній «дух лагідності, терпеливості й любові», і важливого значення надавав індивідуальному підходу в навчанні дітей, згідно з яким варто зважати «на вроджені здібності при виборі ремесла». Основний акцент у педагогічній діяльності Сестер Василіянок було поставлено на релігійне й національне виховання. Вони дбали, щоб вихованці пізнали усе, «що своє, що рідне, що народне, що святе кожному народолюбцеві».

Монахині ЧСВВ засновували захоронки, вселюдні, виділові, фахові школи, учительські семінарії, гімназії, інститути, інтернати, в яких активно займались вихованням українських дітей, поступово залучаючи їх до народних традицій, звичаїв і обрядів, створюючи сприятливі умови для вивчення ними виховної мудрості рідного народу, його національної специфіки.

Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Львові: світлина початку ХХ ст.; — Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Львові, поч. ХХ ст.

Раніше Василіянкам належала велика територія між нинішніми вулицями Кирила і Мефодія та Івана Франка, де під № 56 мали церкву Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, збудовану 1884 року. Василіянкам також належала кам’яниця на вул. Длуґоша , 21 (тепер Кирила і Мефодія), де за радянських часів розташовувався технікум пролітпросвітпрацівників, перетворений згодом на культ-просвіинє училище. А у подвір’ї по вулиці Длуґоша під № 17 до сьогодні міститься монастир Сестер чину святого Василя Великого.

вул. Длуґоша, 17 (тепер Кирила і Мефодія, 17)

У 1906 р., з ініціативи „ Клубу Русинок у Львові” , вчителям Академічної Гімназії було доручено організувати першу українську дівочу гімназію. Для цього створено окремий Комітет під проводом отця Спиридона Кархута. За згодою та за дорученням митрополита УГКЦ Андрея Шептицького ігуменя Володимира Філевич з радістю привітала цю постанову і 4 вересня 1906 року за участі Митрополита відбулось урочисте відкриття першої в Галичині української приватної дівочої гімназії.

Треба додати, що Митрополит постійно цікавився станом і методами навчання й виховання та поступами учениць, з якими був у постійному контакті. Часто бував у гімназії, зокрема під час матури. А учениці від першого року засування закладу влаштовували в дні св. Андрія святкові концерти, дбайливо підготовані під проводом ігуменату, дирекції та вчителів. Тим самим віддаючи шану Великому Покровителю, який майже завжди навідувався на такі концерти

Академічний дім по вул. Супінського 17 (нині вул. Коцюбинського 21. Фото: http://photo-lviv.in.ua/ )

Спочатку приватна гімназія СС Василіянок знаходилась в Академічному домі на вулиці Супінського, 17 (тепер це вул. Коцюбинського, 21).Стара споруда гімназії не збереглася. Відомо, що заклад був класичного типу, отже перевага надавалася вивченню латинської, грецької, німецької, французької та польської мов.

У різні роки директорами гімназії були: в 1906-1909 роках о. д-р. Спиридон Кархут, у 1909-1912 рр. – професор Академічної гімназії Юліан Левицький, а у 1913-1919 рр. – о. Теодозій Лежогубський.

Мати Северина Париллє, ЧСВВ, Львів, 1920-ті¬¬ рр. — Мати Северина Париллє, ЧСВВ, Львів, 1920-ті рр.

Найдовше, з 1921 до 1934 року, керував гімназією сс. василіанок педагог, літературознавець, поет і перекладач Василь Щурат (1871-1948). Тут учителювали такі відомі люди, як Олена Степанів-Дашкевич та Іван Боберський. Багато дисциплін викладали монахині-василіанки. Адміністраторкою гімназії була мати-настоятельниця Северина Париллє, котра вчила також польської мови та історії.

Серед викладацького складу було чимало яскравих імен, серед яких Юліан Левицький, Меланія Бордун, Микола Чубатий, Стефанія Ґебус-Баранецька, Олена Степанів-Дашкевич, Мирон Кордуба та інші відомі постаті наукового, педагогічного та культурного світу. При гімназії діяли історичний, математичний, філологічний та природничий гуртки. Також при гімназії було засновано етнографічний музей, збірка якого скадалася з предметів народного мистецтва – вишивки, писанок, одягу та не раз експонувалася у Львові.

Покутська кераміка. Фрагмент із виставки гімназії сестер василіянок у Львові, 1934 р. (Нова Хата. – 1934. – Ч. 7/8)

Більшість учениць мешкалив місті у своїх родинах. Лише ті, що були з-поза меж Львова, жили в «Інституті для дівчат»» – інтернаті при монастирі на вул. Зиблікевича (тепер Івана Франка № 54).

“Дівчата мешкали в інтернаті сестер василіанок, але життя там не було таким “монастирським”… Вони відвідували світську школу, отже, мали добрий контакт із життям Львова. По-друге, законниці не вважали, що дівчат, яких на кілька років ввіряли їм, треба робити схожими на себе чи послушницями. А що “погоду” в інтернаті чинили якраз молоді, то вони дозволяли дівчатам розважатися на свій смак. Отже, ті співали світські пісні, вивчали танці, придумували і ставили вистави, вишивали, малювали, годували голубів, вирощували квіти у кімнаті та на клумбах. Деякі приносили “зі світу” книжки і читали ніби “шкільну домашню лектуру”, а молоді сестрички-виховательки переважно закривали на це очі. Вранішня і вечірня молитви, недільне богослужіння і час від часу вечірня аж ніяк не перешкоджали тим розвагам”, – писав про життя гімназії Олекса Чинилук у книзі “Галичина – Terra Incognita”.

Будинок гімназії сестер василіянок по вул. Длуґоша, (тепер вул. Кирила і Методія, 17а), який купив Митрополит Андрей Шептицький, кін. 1920-х рр. – поч. 1930-х рр. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

У 1926 році для гімназії збудували новий будинок за проектом архітектора Льва Левинського, з шкільними кабінетами, оснащеними сучасним устаткуванням. Окрім того, для сестер учительок було збудовано келії на третьому поверсі.

У 1928 р. у будиноку на вул. Длуґоша, 17 розпочала свою діяльність Середня фахова школа, що була наділена тими ж правами, що і державна школа. До цього навчального закладу приймали дівчат, які закінчили сім класів народної школи або чотири класи гімназії.

Учениці 8-го класу гімназії сестер василіянок із Оленою Дашкевич (у 1-му ряді посередині), 1929 р. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

У фаховій школі вихованки вивчали кравецтво, білизнярство, костюмологію. Тут викладали крій та пошиття суконь і білизни, моделювання, ручні роботи і народні вишивки, фахові рисунки, книговедення і кореспонденцію, товарознавство, домашнє господарство, кооперацію. Трирічне навчання у школі давало фаховий вишкіл та змогу втупати до державної вчительської семінарії ремесла у Варшаві, промислових ліцеїв у Кракові та Варшаві тощо.

Учениці фахової школи сестер Василіянок відзначали пам’ятні історичні дати та релігійні свята. Особливою популярністю серед молодого покоління користувалися демонстрації історичних зразків одягу, які проектували і виконували учениці школи. Глядачами показів мод, які супроводжувались цікавими виставами, були учні українських , польських, єврейських фахових шкіл. Організовували їх не лише у Львові, а й в інших містах Галичини.

Учениці 8-го класу гімназії сестер василіянок із сестрою Севериною і проф. В. Левом, Львів, 1931 р. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

Також у навчальному закладі сестер Василіанок діяли різноманітні фахові курси, зокрема: килимарський, білизнярства і ручних робіт, палітурні. Згодом фахова школа стала першою українською кравецькою гімназією.

Коли у 1939 році більшовицька влада ліквідувала василіанські школи, як релігійні виховні інституції, то гімназію реорганізували у середню школу № 4. Директором став завзятий комуніст Павленко. Деякі монахині, вже у світському одязі, продовжували вчителювати, але з часом пішли. Раніше гімназистки звикли розпочинати науку молитвою, приходили до гімназії дещо раніше, щоб встигнути тихенько помолитися, поки прийде вчитель. Тепер новий директор заборонив молитву, власними руками скинув фігуру Матері Божої, яка стояла у кінці коридору, а на її місце поставив статую Сталіна.

Але учениці не позбулися своїх своїх релігійних і національних почувань, були у постійному контакті з своїм Покровителем – Андреєм Шептицьким . Подавали йому точні повідомлення про події у школі, а Митрополит давав відповідні інструкції та назначив для них катехита о.Івана Ждана, який відбував із ученицями науку релігії в будинку біля Волоської церкви.

В 1944-1954 рр. СШ № 4 призначалась тільки для хлопців, а з 1956 року стала спеціалізованою з поглибленим вивченням англійської мови і найпрестижнішою школою у Львові за радянських часів. У 1960-х роках будівлю школи розширили.

Меморіальна дошка Олені Степанів-Дашкевич, 2016 рік

1 листопада 2003 року, в день 85-річниці Листопадового Чину, на фасаді школи відкрили таблицю: «Тут у гімназії Сестер Василіянок у 1921-1935 роках викладала географію та історію героїня Національно-визвольних змагань, доктор філософії, профессор Олена Степанів-Дашкевич (1892-1963)». Автором художньо-меморіальної дошки є львівський скульптор Ярослав Скакун.

Лінгвістична гімназія, вул. Кирила і Мефодія, 17А, 2016 рік

У 2006 році СШ №4 стала Лінгвістичною гімназією. Її учнями та випускниками різних років є: письменниця Ірина Левинська (Париллє), героїні ОУН-УПА Катерина Зарицька і Богдана Світлик, мистецтвознавець Віра Свєнціцька, художниця Галина Захаріясевич-Липа, актор Богдан Ступка, співак Святослав Вакарчук та інші.

Софія Легін

Джерела:

Лев В. Митрополит Андрей, опікун українського шкільницьва. // Наше життя. – 1991. – № 11. – С. [режим доступу http://www.unwla.org/ourlife/pdf/Our_Life_1991-11.pdf]
Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
Пасіцька О. Львів і львів’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.
І.Г. З приводу виставки народнього мистецтва в гімназії СС. Василіянок // Нова хата. – 1931. – Ч.10. – С.3
http://llg.somee.com/Home/History
http://conf.vntu.edu.ua/humed/2010/txt/Potapyuk.php
http://strubcina.org/

Теодор Шайнока, або один з перших фотографів Львова

9. 06. 2016

Про життя Теодора Шайнока, одного з найкращих та найбільш плідних майстрів фотографії, відомо небагато. Народився у 1833, помер у 1894 році. Найбільше любив робити фотографії Львова та відомих(і не дуже) львів’ян.

Вулиця Поєзуїтська, 2/4 (вул. Гнатюка, 6)

Вулиця Майера, 2/4 (вул. Січових стрільців, 11)

Творче життя Шайнока проходило в ательє на вул. Поєзуїтській, 2/4 (зараз вулиця В. Гнатюка, 6), в колишньому закладі одного з перших львівських фотографів Іполіта Холонєвського. У 1865 р. він переїжджає у “власний будинок” на вул. Майера, 2/4 (зараз вулиця Січових стрільців, 11).

Портрет графині Марії Потоцької, 1875 рік

Портрет графині Марії Ядвіги та графа Станіслава Стадніцьких, 1863 (http://lamus-dworski.tumblr.com/tagged/Teodor-Szajnok)

Теодор Шайнок виконує портретні та документальні фотографії мешканців Львова, пейзажі, видає альбоми фотографій та власний підручник “Фотографічний путівник для вжитку фотографів професійних та аматорів”. Перед цим він викупає права на метод світлодруку і таким чином у 1868-1869 рр. видає краєзнавчі альбоми: “Красичинській альбом”, “Жовківські пам’ятки”, “Зимові вечори” Артура Ґроттґера. Він був першим в Польщі, хто зробив фотографію таким методом.

Фірмовий знак Теодора Шайнока на звороті фото. Фото http://www.fotorevers.eu/fotograf/Szajnok/4277/

Багато відомих майстрів мозаїки, виробів з мармуру та металу позначали свої роботи невеликим підписом. Так само робив і Теодор. Зазвичай унизу його фотографій виднівся такий напис: “Теодор Шайнок фотограф у Львові на вулиці Поєзуїтській 174 2/4 (пізніше Майера 727 2/4 ) навпроти англійського готелю”.

Груповий портрет п’ятьох дітей, 1862 (http://lamus-dworski.tumblr.com/tagged/Teodor-Szajnok)

Загальний вигляд. Костел Івана Хрестителя, Львів, 1868 (http://www.fototeka.ihs.uj.edu.pl/navigart/navigart/select?id=search&content=teodor%20szajnok)

Костел Івана Хрестителя, сучасний вигляд.

Груповий портрет молодих львів’ян, 1863

Умовно його фотографічний доробок можна поділити на три частини. Перша – це загальні фотографії Львова та львів’ян, зокрема учасників Січневого національно-політичного повстання Польщі проти Російської імперії 1863-1864 рр., друга – альбом “Жовківські пам’ятки”, а третя – це підручник для професійних фотографів та початківців.

Руїни галереї замку в Жовкві, фото 1867 року (http://www.fototeka.ihs.uj.edu.pl/navigart/navigart/select/taxonomy?tid=6842&vt=grid)

Ворота замку в Жовкві, фото 1867 року (http://www.fototeka.ihs.uj.edu.pl/navigart/navigart/select/taxonomy?tid=6842&vt=grid)

Фотографії для Жовківського альбому він робить у 1867 році та видає їх за власний кошт. Зокрема, на них відображений реальний стан палацу, який знаходиться у напівзруйнованому стані через “політику знищення” Артура Глоговського, релігійні пам’ятки Жовкви та побут місцевих жителів.

Надгробок Станіслава та Яна Жолкевських, фото 1867 року (http://www.fototeka.ihs.uj.edu.pl/navigart/navigart/select?id=search&content=teodor%20szajnok)

Вид на північну сторону площі та парафіяльну церкву з дзвіницею в Жовкві, фото 1867 року

У 1983 році у Берліні видається “Фотографічний путівник для вжитку фотографів професійних та аматорів”. У передмові до підручника він вказує на те, що досить складно у такому короткому виданні докладно та вичерпно пояснити усі тонкощі роботи фотографа і тому просить не критикувати його дуже суворо. Теодор Шайнок намагався охопити найважливіші частини, що стосуються фотографування – типи фотоапаратів, різноманітні види фото та способи їх проявлення.

Теодор Шайнок працював не лише усамітнено, а й намагався об’єднати талановитих митців навколо себе. Скоріш за все через це він стає одним із співзасновників Клубу любителів фотомистецтва(1861 рік), який згодом був перейменований у Львівське фотографічне товариство. Починаючи з 1895 р. видає перший на теренах Польщі журнал про фотографію “Przegląd Fotograficzny”.

Творчий доробок Теодора Шайнока надає можливість поринути в атмосферу ХІХ століття. Відтворити образи людей та міст у своїй уяві. Він зробив важку та наполегливу роботу, адже в той період коли фотографія лише починала розвиватися він намагався використовувати нові методи роботи та написав підручник, який зрозуміло пояснював принципи роботи фотоапарату та методи праці фотографа.

Анастасія ШЕСТЮК

Джерела:

http://genealodzy.pl/PNphpBB2-printview-t-35559-start-0.phtml (сайт містить матеріали з книги ‘FOTOGRAFIA WE LWOWIE DO ROKU 1939’)
http://zhovkva-zamok.do.am
http://www.fototeka.ihs.uj.edu.pl/navigart/navigart/select?id=search&content=teodor%20szajnok
http://lamus-dworski.tumblr.com/post/99573831217/atelier-of-teodor-szajnok-1833-1894-in-lviv
http://lamus-dworski.tumblr.com/tagged/Teodor-Szajnok
Szajnok T. Podręcznik fotograficzny dla użytku fotografów zawodowych i miłośników / Teodor Szajnok. – Berlin, 1893. – 194 с.
І. Котлобулатова. Львів на фотографії 1860-2006. 2008 р.

Львівська аптека-музей, або 12 цікавих фактів з аптечної справи

9. 06. 2016

Ще в 1735 році військовим фармацевтом Наторпом була відкрита аптека, що є тепер однією з найдавніших у Львові. Фармацевтичної промисловості не існувало, тому в таких закладах готувалися екстракти, настойки, еліксири, мазі, лікувальні вина. Аптека «Під чорним орлом» на протязі років змінювала власників, в свій час забезпечувала жителів та військовий гарнізон усім необхідним.

1. Заходячи в аптеку-музей, відразу на полицях можна помітити кольорову гаму різноманітних скляночок. В кольорових пляшечках, флаконах, підписаних латинською мовою, колись зберігалися ліки. Спершу посуд для ліків вироблявся з безбарвного чистого скла, згодом в аптеках почали з’являтися жовті, зелені, фіолетові, бурі колекції. З 1827 року посуд з кольорового скла набув функціонального призначення. Це відбулося після того, як львівський аптекар Теодор Торосевич довів, що червоне і жовте скло оберігає чутливі до світла препарати від хімічного розпаду. І навпаки голубе, фіолетове, зелене скло – прискорюють такий розпад. Яскраво-червоні пляшечки нагадують про посуд, виготовлений з рубінового скла, технологія варіння якого передбачає домішування солей золота.

Пляшечки для ліків в аптеці(фото Тетяна Жернова, 2016р)

2. Власники аптек мріяли про багатство і славу. Приміщення вони обставляли декоративними меблями, художньо розписували стіни і стелю, оформляли віконні вітражі. Інтер’єр торгового залу аптеки-музею прикрашений поліхромними розписами, що виконані на початку XIX ст. віденськими майстрами під керівництвом художника Штааля. Елементи всього існуючого, а саме вогонь, земля, повітря, вода змальовані тут .

Настінні розписи в аптеці (фото Тетяна Жернова, 2016р)

3. Робота аптекарів була трудомісткою і втомливою. Для виготовлення ліків здебільшого використовувалося масивне аптечне обладнання. Тому до початку XX ст. аптекарями працювали лише чоловіки. Ручними траворізками подрібнювалися лікарські рослини, дисковими млинами розмелювалися корені, кора плодів. Для вичавлювання з рослин соку застосовувалися металеві або дерев’яні преси.

Таблеткова машинка в аптеці

Прес XVIII ст в аптеці

Ручна траворізка XVIIIст в аптеці

4. У другій половині XIXст було введено спеціальні правила аптечних написів. Наприклад, на посуді для отруйних речовин відповідний надпис робився білою фарбою на чорному фоні, для речовин, що легко займаються, – червоною на білому, для інших препаратів – чорною на білому фоні. На фото посуд, в я кому зберігався теріак – універсальна протиотрута. За легендою вперше її використовував цар Понтійського царства Мітрідат. Такий теріак складався з 54-ьох інгредієнтів, основними складовими його були опій та зміїне м’ясо. Суміш мала витримуватися в кам’яному посуді кілька місяців.

Посуд в аптеці, в якому зберігався теріак (фото Тетяна Жернова, 2016р)

5. Важливими в роботі аптекарів були ваги. Без них важко уявити працю по виготовленню ліків, використовувалися вони з давніх-давен. Найстаріші ваги виготовлялись наступним чином: до залізного коромисла підвішували на ланцюжках плоскі або круглі шальки. У XVIII-XIXст на зміну їм прийшли ваги зразку Мора і Беранже. Вони виділялися не лише високою технічною досконалістю, а й багатим декоративним оздобленням. Вже з XXст при виготовленні ваг основний акцент був на їхньому функціональному призначенні. Зараз оригінальні ваги в музеї є цінними експонатами.

Старовинна вага в аптеці (фото Тетяна Жернова, 2016р)

Вага XVIIIст. в дерев’яному футлярі (фото Тетяна Жернова, 2016р)

6. На поличках «Під чорним орлом» відвідувачі можуть побачити пляшечки з назвами «героїн», «кокаїн», «морфій». Колись ці наркотики були у відкритому доступі і вважалися ліками, використовувалися як ефективні анестетики. В своїй лікарській практиці, зокрема Зигмунд Фрейд, застосовував кокаїн для лікування нервово-психічних розладів. Лише з 1914 року офіційно героїн, кокаїн та морфій стали забороненими.

Пляшечки в аптеці (фото Тетяна Жернова, 2016р)

7. Кажуть, що немає в світі рослини, про яку було б складено стільки легенд і написано стільки книжок. Колись вважалося, що ця рослина всесильна і лікує від усіх хвороб. За формою корінь жень-шень схожий до кореня моркви і трохи нагадує людську фігуру, звідти і назва «жень-шень» (в перекладі з китайської «людина-корінь»). В аптеці-музеї, зокрема, зберігаються зразки китайського і корейського коренів цієї рослини.

Старовинні зразки жень-шеню в аптеці (фото Тетяна Жернова, 2016р)

8. Багато місця в музеї-аптеці відведено історії фармації від найдавніших часів. Йдеться про розвиток її в Єгипті, Греції, Римі, державах Близького Сходу, Західної Європи. Пригадуються відомі алхіміки, лікарі. Про історію фармації у Львові згадується, що початки її сягають XIIIст, коли дружина князя Лева Даниловича Констанція заснувала при монастирі домініканців лікарню і аптеку.

Зображення стародавніх лікарів, вчених, алхіміків в аптеці (фото Тетяна Жернова, 2016р)

9. Відомо, що деякі уявлення алхіміків будувалися на астрології. Вони вірили, що магія, чари і заклинання в поєднанні з фільтрацією, розжарюванням, сублімацією дадуть їм еліксир життя. Незважаючи на це, алхіміки багато зробили для розвитку науки. В музеї-аптеці інтер’єр середньовічної алхімічної лабораторії відтворили за старовинними картинами і гравюрами. Окремо треба сказати про вхідні двері, пофарбовані олійною фарбою. Після фрагментарних розчисток на всій поверхні дверей було виявлено розпис, що імітує інтарсію цінними породами деревини. Так двері є унікальним реліктом такого роду, знайдені у Львові.

Унікальні в своєму роді двері з цінних порід дерева

Відтворений інтер’єр середньовічної алхімічної лабораторії(фото Тетяна Жернова, 2016р)

10. Максимально уявити собі як виглядали інтер’єри початку XVIIIст можна за допомогою старих готичних аптечних підвалів. Підвали колись використовували як підсобні приміщення для зберігання медикаментів, а також тут переважно виготовляли мазі, воскові і парафінові свічки для освітлення приміщень.

Підвальні приміщення в аптеці (фото Тетяна Жернова, 2016р)

11. Один з залів аптеки-музею нагадує погріб. У таких погребах в великих дубових бочках зберігалися натуральні вина – вітчизняні і зарубіжні, зокрема моравське, французьке, мускатне. На їх основі готувалися лікувальні вина. Такі вина призначалися пацієнтам при захворюванні шлунково-кишкового тракту, при недокрів’ї, для покращення апетиту і зміцнення організму. В аптечних підвалах також практикувалася дегустація вин. Перед обідом багаті міщани приходили пригощатися вином та медовими пряниками, наготовленими спеціально для них.

Пивниці з бочками з-під вин в аптеці (фото Тетяна Жернова, 2016р)

12. На сьогодні аптека-музей продовжує виготовляти так зване залізне вино (сахарат заліза), що пропонується туристам та гостям міста.

Аптека «Під чорним орлом» – це унікальне поєднання діючої аптеки та музею, експозиція якого представлена більше ніж трьома тисячами експонатів.

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерело:

Л. Т. Ходосевич, З. М. Паньків. Аптека-музей у Львові – Львів. «Каменяр», 1989р

Кілька фактів про Львів, яких ви й не знали

8. 06. 2016

Щоразу готуючи новий матеріал про Львів, ловлю себе на думці, що чим більше досліджуєш історію нашого міста, тим більше дізнаєшся такі факти, про які ніколи навіть гадки не мав. І хоча історія Львова описана уже в численних томах наукових та науково-популярних досліджень, деякі речі і надалі залишаються білими плямами для сучасних львів’ян, хоча якихось 100, а то і менше років тому ці факти були буденними речами для населення міста. Спробуємо оповісти вам кілька цікавих маловідомих фактів про наше місто, які, на нашу думку, варто знати.

Лівосторонній рух

Автомобілі по проспекті Свободи їдуть по лівій стороні дороги. Фото до 1922 року

Якщо б вас колись запитали, який вид руху з’явився першим – правосторонній чи лівосторонній, то це запитання було б рівноцінним до питання, що з’явилось першим – курка чи яйце. Але занурившись в історію, можна все ж таки дізнатись, що, як це не дивно, але саме лівосторонній рух був першим. Причина ж цього була доволі практичною. Лівосторонній рух для автомобілів був успадкований ще від кінних екіпажів. Річ у тім, що кінні упряжі повинні були користуватись лівостороннім рухом, аби не гамселити батогом людей на тротуарах. Саме тому перші 25 років після своєї появи автомобілі у Львові, як і у всій імперії, рухались по лівій стороні дороги. Перехід на правосторонній рух відбувся уже за польського періоду Львова 1 жовтня 1922 року.

Цвинтар на подвір’ї Львівської Політехніки

Цвинтар в подвір’ї Львівської Політехніки. Фото 1918 року

Цвинтар та капличка в подвір’ї Політехніки. Фото 1918-1922 рр.

Пам'тник Орлятам в дворі Львівської Політехніки. Фото 1920-х рр.

Пам’ятник Орлятам в дворі Львівської Політехніки. Фото 1920-х рр.

Ми неодноразово вже писали про львівські кладовища. Однак чи знали ви, що ще один цвинтар розташовувався колись прямо перед головним корпусом «Львівської Політехніки». Знаходився він тут у 1918-1923 рр., коли корпуси інституту уже давно були збудовані і в них навчались студенти. Однак в часи війни, спочатку Першої світової, а згодом й Польсько-Української студентам було не до пар. В корпусах Політехніки в той час діяв військовий шпиталь, а на кладовищі перед головним корпусом ховали померлих польських солдатів – так званих «львівських орлят». Поруч могил навіть стояла невеличка дерев’яна капличка. Однак теперішні студенти Політехніки можуть бути спокійні – по кістках на пари вони не ходять, адже в 1922-1923 рр. усі могили були ексгумовані та перенесені на цвинтар Орлят на Личаківському кладовищі. А на місці каплички було поставлено пам’ятник Орлятам, який в часи Другої світової війни був частково поруйнований і остаточно розібраний в 50-х рр.

Город в подвір’ї монастиря Бернардинців

Город в подвір'ї бернардинського монастиря. Фото 1930-х рр. — Город в подвір’ї бернардинського монастиря. Фото 1930-х рр.

Сьогодні одним із привабливих для туристів місцем є бернардинський дворик, який через відреставровану Глинянську вежу з брамою дехто навіть сприймає за подвір’я замку. Однак, якщо б ви близько ста років тому спробували б прогулятись по цьому дворику, то вам на голову вилили б окріп за те, що топчете людські грядки. Справа в тім, що монастир після касаційної реформи припинив свою діяльність. В його приміщеннях розмістився архів та інші установи. Міські укріплення розібрали, а в частині, що збереглась було облаштовано житловий будинок. Тому жителі будинку використовували подвір’я монастиря для власних грядок. Реставрація цього комплексу відбулась аж у 1970-х роках. Тоді житлові приміщення на оборонних мурах було розібрано, а в самому мурі наново пробито в’їзну браму. В давні часи вона, до речі, проіснувала тільки 2 роки, з 1618 по 1620 рік, потім її було замуровано з міркувань безпеки.

Канатна дорога у Стрийському парку

Канатна дорога в Стрийському парку. Фото 1894 року

Кілька років тому була спроба побудувати у Львові канатну дорогу на Кайзервальді. Такий задум не є новим для нашого міста, оскільки перша канатна дорога діяла у Львові ще в 1894 році. В той час на верхній терасі Стрийського парку відбувалася Крайова виставка. Одним із її атракціонів, який одночасно демонстрував досягнення тогочасної техніки, була автоматизована канатна дорога, яка піднімала й опускала підйомник з нижньої на верхню терасу парку. Вважається, що ідею спорудити цей підйомник подав не хто інший як Арнольд Рьорінг – творець цього парку, котрий хотів, щоб гості виставки змогли сповна помилуватись красою парку та навколишніх теренів. Канатна дорога, що функціонувала протягом першого місяця роботи виставки, рухалась за допомогою газового мотору із швидкістю 1.3 м./сек. та долала близько 200 м.

Львівські трампліни

Трамплін на Кайзервальді. Фото 1930-х рр.

Трамлін на Погулянці. Кадр із відео 1970-х рр.

Сьогодні зимовий спорт є дещо далеким від Львова. Однак за польських та радянських часів ситуація була зовсім іншою. Свого часу у нашому місті навіть діяло кілька трамплінів для стрибків на лижах. Більш відомий з них в міжвоєнний час розміщувався на схилах Кайзервальду. До речі, на тому ж Кайзервальді в радянський час навіть почали будувати трасу для бобслею, однак цей проект до кінця так і не змогли реалізувати. А ось ще один трамплін, не такий знаний як кайзервальдівський, працював в радянський час на Погулянці. Його розміри були скромнішими, тому він вважався всього лиш тренувальним трампліном, на якому займались здебільшого аматори.

Німецькі пивні сади

Літографія А.Ланге із зображення пивного саду на Погулянці. Літографія 1823 року

Сьогодні Львів справедливо вважається пивним містом. Пиво тут почали варити справді досить давно. І навіть не в 1715 році, як багато хто вважає, а ще 15 ст., а то й швидше. Але хоча пиво й варили, однак культ його споживання не був ще широко розвиненим. Ситуація значно змінилась з приходом австрійської влади до Львова. Тоді, велика кількість німців, які переселились до нашого міста, принесли з собою й нове для Львова явище – пивні сади, на кшталт тих, якими сьогодні рясно усіяна вся Німеччина. У Львові ж один із перших таких пивних садів було відкрито у 1821 році підприємцем Йоганом Дістлем на Погулянці.

Автокінотеатр

Сквер, на місті якого було споруджено автокінотеатр. Листівка 1950-1960-х рр.

Сучасний ринок "Вернісаж", на місці котрого колись був автокінотеатр

Сучасний ринок “Вернісаж”, на місці якого колись був автокінотеатр

Ви мабуть неодноразово бачили в голівудських фільмах так звані автокінотеатри, тобто кінотеатри просто неба, кінопоказ в яких можна споглядати із власного автомобіля. Однак таке, ніби американське, явище можна було побачити і у Львові, при чому, як це не дивно, ще у радянський час. Після того, як по закінченні Другої світової війни було розібрано два будинки по вулиці Театральній, на їх місці утворився невеличкий сквер. Певний час тут розташовувались лавочки та акуратні клумби. Однак згодом, замість скверу тут розбили автостоянку. Стіну ж двох будинків, що наче підпирають це місце зі сторони проспекту Свободи вирішили використовувати в доволі оригінальний спосіб – на стіні помістили великий екран, на якому демонструвались кінострічки. Тому власники автомобілів мали можливість заїхати на стоянку та крізь лобове скло своєї машини споглядати якийсь фільм. Однак, цей задум не був надто успішним, тому такий кінотеатр проіснував недовго. Згодом на місці автостоянки виник стихійний базарчик, який ми сьогодні звемо «Вернісаж».

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Котлобулатова І. Львів на фотографії. – Львів, 2006.
Котлобулатова І. Львів на фотографії. Ч.2. – Львів, 2011.
https://polona.pl/
Вікіпедія
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.

В гостях у Лариси Крушельницької, або на чай до людини-епохи

8. 06. 2016

Весела та бадьора пані Лариса пропонує чай та тістечка і на мої слова «я допоможу» лише сміється та «біжить» на кухню. Тим часом жадібно роздивляюсь інтер’єр гостинної: старовинні меблі, її книги про родину, глибокі очі Галі Левицької, котрі дивляться з портрету над фортеп’яно.

Помешкання Лариси Крушельницької. Фото Мирослава Ляхович

Не зовсім віриться – я в гостях в Лариси Крушельницької, відомого вченого-археолога, доктора історичних наук, професора і почесного директора бібліотеки Стефаника. Пані Лариса – авторка безцінної книги «Рубали ліс», де розповідає трагічну і водночас захопливу історію своєї родини Крушельницьких-Левицьких. Ці люди стали символом репресій сталінської системи проти української інтелігенції.

Родина Крушельницьких, початок 1930-х років. Сидять (зліва направо): Володимира,Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап,Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.

Лариса Крушельницька народилась в 1928 році в Стрию. ЇЇ матір була відома піаністка-новаторка Галина Левицька, батько Іван Крушельницький – поет, художник та мистецтвознавець, який походив з відомої галицької династії. Його батько Антін Крушельницький – видавець, міністр освіти УНР. Матір Марія Крушельницька – самобутня акторка театру, непересічний драматург та гострий публіцист. Збоку Левицьких теж були громадські діячі та митці. Ця родина об’єднувала навколо себе всю тогочасну інтелігенцію міжвоєнного Львова. В родинному будинку Крушельницьких на Кв’ятківці (тепер вул. ген. Дмитра Грицая) збиралась вишукана публіка.

Марія Крушельницька

Антін Крушельницький

Маленька Лариса Крушельницька з псом Льокарно

“Дім на Кв’ятківці був домом любові», – пише у книжці спогадів «Рубали ліс» пані Крушельницька. «На Кв’ятківці не переводились гості…Не зважаючи на різні політичні погляди, вони мирно поміщались за різьбленим гуцульським столом у вітальні…Були серед них і політичні діячі – Кость Левицький та Михайло Рудницький, від Василя Стефаника і Василя Щурата до Миколи Колесси. Нечасті, але дуже цікаві були візити на Кв’ятківку Софії Яблонської, жінки мандрівника, котра об’їздила весь світ.

Малюнок будинку Крушельницьких на Кв'ятківці. Фото Мирослава Ляхович — Малюнок будинку Крушельницьких на Кв’ятківці. Фото Мирослава Ляхович

У міжвоєнний час на Західній Україні панувала атмосфера нетерпимості, переслідування українців з боку польської влади. Родину Крушельницьких почали цькувати за проукраїнські погляди та діяльність. В той час Антін Крушельницький вже листувався з українськими діячами культури, письменниками та науковцями з радянської України. Так як вся Галицька інтелігенція, ця родина хотіла щось зробити для рідного народу і покладала великі надії на «Велику Україну». Отож, сімейство опинилася перед вибором: їхати або до Канади, або за Збруч. У травні 1934 року вони виїхали у Харків.
На вокзал їх прийшло проводжати пів-Львова. Не поїхала лише Галя Левицька. Її затримала хвороба та не до кінця виконана програма концертів. Того ж року батька Лариси розстріляли, інші члени родини загинули – хто в тюрмах, хто в російських таборах смерті.

Лариса перед від’їздом зі Львова. Прощання з мамою. Львів, 1934

Після знищення родини Крушельницьких до Львова у 1937 році чудом повертається Лариса. Її матері, Галі Левицькій, вдалось врятувати свою маленьку доньку, на яку енкаведисти просто пошкодували кулі. Галина намагалась повернути дочку через знайомих міжнародних діячів. Допомогла їй вдова прем’єр-міністра Польщі Юзефа Пілсудського. В Женеві вона влаштовує Галині зустріч з Катериною Пєшковою, дружиною Максима Горького, головою політичного червоного хреста СРСР. Після зустрічі Пєшкова, не отримавши офіційного дозволу влади, переправляє Ларису через радянський кордон «контрабандою» по лінії Червоного хреста.

Лариса Крушельницька, Львів, 1943 рік

Лариса Крушельницька, Швенінген, 1945 рік

Під час війни Лариса з матір’ю виїхала з окупованого німцями Львова до Відня, а потім до Штутгарта, де навчалась в академії мистецтв. Потім вимушено працювала остарбайтером на алюмінієвому заводі у Третьому Райху. Її матір піаністка заробляє на хліб прибиральницею, обоє переховуються в монастирі, а згодом працюють в замку німецького вельможі на острові Райхенау. Поневіряння Лариси та Галини завершуються в радянському фільтраційному таборі в Східній Німеччині.

Після повернення до Львова Лариса працювала художником-реставратором в Музеї українського мистецтва й екстерном завершила середню освіту. З 1947 — художник-реставратор у Львівському відділі Інституту археології, заочно вчиться на історичному факультеті Львівського державного університету.

Лариса Крушельницька, портрет Марґіт Сельської, з домашньої колекції Л. Крушельницької. Фото Мирослава Ляхович

Пані Лариса товаришує чи не зі всіма львівськими митцями та культурними діячами Львова, серед яких Олекса Новаківський, Карло Звіринський, подружжя Сельських. Ця «наша внутрішня еміграція», каже Лариса Крушельницька, збиралась вдома у відомого художника та мистецтвознавця Романа Турина.

Картина Карла Звіринського, з домашньої колекції Л. Крушельницької. Фото Мирослава Ляхович

Помешкання Лариси Крушельницької. Фото Мирослава Ляхович

Картина Олекси Новаківського, приватна колекція Л. Крушельницької . Фото Мирослава Ляхович

Лариса Крушельницька — єдина в світі жінка-археолог, яка організувала й успішно провела понад 50 археологічних експедицій, підсумком яких стали 206 наукових досліджень, з яких понад 170 опубліковані — зокрема, 8 монографій. Вона відкрила і дослідила близько 60 пам’яток минулого, що принесли їй визнання як в Україні, так і за кордоном. Наукові інтереси Крушельницької охоплюють широке коло проблем археології бронзового і ранньозалізного віку Центральної та Східної Європи. Великого міжнародного резонансу набули також її спогади, публіцистика й особливо діяльність на посаді директора Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Адже у жовтні 1991 Лариса Крушельницька очолила Львівську національну бібліотеку.

Портрет Лариси Крушельницької, художниця з Черкас, 2011 рік. Фото Мирослава Ляхович

Лариса Крушельницька з улюбленим котом. Фото Мирослава Ляхович

Крушельницька залишається почесним директором бібліотеки, а ще головою археологічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, членом наукового товариства «Український історик» (США) та Львівської організації ЮНЕСКО.

Автор численних праць по археології, пані Лариса володіє чудовим літературним хистом . Її мемуари читаються швидко і захоплюючи. «Рубали ліс» я пережила як особисте – плакала і сміялась.

«Спогади Лариси Крушельницької можна було прочитати за одним диханням, якби витримало серце, а воно як раз не витримує…Тут авторові не треба було вдаватись до відомих письменницьких прийомів, щоб заволодіти помислами читача. А за інтригу, кульмінацію та розв’язку відповідала сама доля розтерзаних галицьких родин…», – відгукується про книжку Мирослав Маринович.

Марія Левицька. Фото Мирослава Ляхович

Сім’я Крушельницьких. Зліва на право : Марія Крушельницька, Тарас, Володимира, Іван, Богдан, Антін Крушельницький. 1912 рік. Фото Мирослава Ляхович

Пані Лариса легенько киває головою і каже: «Знаєте, коли я почала писати книгу, стала заїкатись. Видно, це сиділо в мені глибоко ще з тих часів, коли мене Пєшкова вивезла з Радянського Союзу. Я приїхала додому і заїкалась,але дитину легко вилікували. Та тепер з цим нічого не поробиш. Але краще мовчати і пам’ятати, ніж говорити і забути…»

Фото книги Л. Крушельницької «Звірятка в моєму житті», малюнки авторки. Фото Мирослава Ляхович

Ще одна книга Лариси Крушельницької «Звірятка у моєму житті» цікава для дорослих і дітей, у ній авторка розповідає про своїх маленьких улюбленців: собак, котів, вужів, ворону, мавпочку, мишеня. Водночас Лариса Крушельницька у книзі змальовує про різні періоди свого життя,передає історію своєї родини та Галичини, довоєнну атмосферу та життя після війни.

Лариса Крушельницька в себе в помешканні. Фото Мирослава Ляхович

Зараз пані Лариса розбирає листування з різними цікавими людьми і працює над черговими книгами вже епістолярного жанру.

Прощаючись зі мною каже, що має багато справ – щось приготувати і за улюбленими тваринами подивитись. Єдине, що залишається, каже ця неймовірна жінка – це рухатись, зляжеш то й помреш. Треба, якби не було важко, прокидатись і працювати. За два роки їй святкувати 90-літній ювілей.

Мирослава ЛЯХОВИЧ

Джерела:

Рубали ліс… (Спогади галичанки). – Львів, 2001. – 260 с., 34 с. іл.
uk.wikipedia.org/wiki/Крушельницька_Лариса_Іванівна
М. Маринович «Про тих, хто розвіяні вітром зі Сходу», «Поступ», №82
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24505399.html
http://galinfo.com.ua/news/larysa_krushelnytska_prezentuvala_svoyu_knygu_zviryatka_u_moiemu_zhytti_74887.html

«Кольорові перевтілення» Турецьких

8. 06. 2016

Вчора, 7 червня 2016 року, в приміщенні галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа», що знаходиться у Львові на вулиці Вірменській, 7, відкрилась виставка живопису та скла під назвою «Кольорові перевтілення» Івана та Ольги Турецьких.

Іван Турецький – живописець, відомий у Львові як колекціонер-інтелектуал та один з провідних сучасних українських геральдистів. Свого часу Іван брав участь у створенні державного герба незалежної України та нового герба Львова.

Та його донька, Ольга Турецька, уже відома відвідувачам галереї «Зелена канапа». Два роки тому вона здійснила тут свою персональну виставку у техніці ф`юзинг – спікання кольорового скла.

І хоча митці представляють дві різні техніки, є дещо спільне у їхній творчості, що дозволяє органічно спів-існувати на спільній виставці. Мова йде про прозорі райдужні поєднання незбагненно багатих «кольорових перевтілень», які кожен автор реалізував по своєму.

Іван Турецький, у живописі, через дещо геометризовану, близьку до стилю ар деко делікатну та інтелігентну абстракцію. У творах останніх років сміливі кольорові поєднання заворожують глядача і занурюють його в медитативно – споглядальний стан, який поглинає і спонукає почути «музику» кольору.

Ольга Турецька вміло поєднує спечені кольорові елементи скла у різні композиції, де вони переливаються різними відтінками, блікують і феєрично рефлектують.

Експозиція виставки «Кольорові перевтілення» Турецьких

Олині композиції часто натхненні живою природою. Звертається художниця і до дитячої тематики , яка є близькою для неї. Протягом останніх двох років в її майстерні було створено понад 14 казкових вітрин для “Майстерні карамелі” у Львові, Одесі, Києві, Харкові, Івано-Франківську, Тернополі, Ужгороді, Мукачевому, Трускавці, Хмельницькому, Чернівцях та Братиславі.

Усі роботи художників, які можна побачити на цій виставці – це синтез ідей, емоцій і любові до кольору.

Олеся ДОМАРАДЗЬКА

Подарунок журналістам, або майстер-клас від Людмили Калабухи (відео)

7. 06. 2016

Вчора, 6 червня 2016 року, з нагоди Дня журналіста, в приміщенні книгарні “Є” (проспект Свободи, 7) відбувся спеціалізований безкоштовний майстер-клас від Людмили Калабухи на тему «Скажемо «НІ» маніпуляціям та відмовам», про це повідомила партнер Людмили Калабухи Леся Кічура.

Нагадаємо, що Людмила Калабуха – сертифікований бізнес-тренер та підприємець, заповзята мандрівниця, яка відвідала 37 країн.

Бізнес-тренер та консультант Людмила Калабуха

Приурочити свою зустріч до дня журналістики Людмила вирішила зумисне, оскільки вважає журналістів літописцями сучасності, без діяльності яких неможливо уявити будь-яку сферу життя. Зустріч була цікава для всіх, кому потрібна згода на ідеї, проекти та пропозиції.

На майстер-класі всі відвідувачі мали змогу отримати:

Універсальний алгоритм відповіді на всі заперечення, з якими ви зустрічалися і які тільки можуть виникнути;
– Зворотній зв’язок від експерта згідно з специфікою діяльності кожного учасника;
– Авторські техніки переконання, на які у ваших рідних, колег, керівників та клієнтів нема імунітету, їх не використовує ніхто!
– Заряд впевненості та позитиву, і як результат – азарт і продуктивну співпрацю навіть із найскладнішими людьми!

До слова, наступний цікавий майстер-клас на тему “Реальні переговори: як просити гроші під волонтерські проекти” можна відвідати 19 червня 2016 року на Молодіжному фестивалі «Зашків 2016» з 13.00 до 14.30 в читацькому наметі.

Леся КІЧУРА

Перша українська фабрика цукерків «Фортуна нова» і Митрополит Андрей Шептицький

7. 06. 2016

Одним із найменш відомих аспектів діяльності Митрополита Андрея Шептицького є його активність на полі підприємництва. Як син дідича та аристократ, він не лише розумів вагу економічної сфери для забезпечення самодостатності суспільства, а й змагав до його модернізації в т.ч. через господарські інновації. «Нехай будучі покоління візьмуть в свої руки торговлю і промисл, бо слабою завсіди є суспільність, що свого промислу не має; убогою суспільність, в котрій торгують чужинці», – писав він в одному із своїх пастирських послань ще як владика Станиславівський.

Подібно до інших Церков, через віки Греко-Католицька Церква нагромадила великі маєтности. Маючи ще й підприємницький хист, Митрополит Андрей швидко провів їхню санацію та заходився коло примноження багатства Церкви. Зауважимо водночас, що як монах-василіянин, він ревно дотримувався обітниці аскетизму навіть перебуваючи на митрополичому престолі, а з предметів розкоші тієї доби дозволив собі лише автомобіль, проте дійсно виключно як засіб пересування.

Очевидно, що основну частину церковного багатства аграрної Галичини становили земельні маєтки, ліси та нерухомість. В цьому контексті цікаво простежити, з яким ентузіазмом Митрополит Андрей прагнув розвинути активність також у інших сферах – передовсім банківській і промисловій. Отже, його найбільшими ініціативами на цьому полі були: викуп 100% акцій Земельного банку у Львові, інвестиції в золоті копальні на острові Суматра (Індонезія, тоді – голландська колонія), купівля нерухомости закордоном (Голландія, Чехія, найбільший маєток УГКЦ мала в Німеччині), успішна експлуатація родовища нафти в Перегінську. Серед таких ініціатив митрополита була також підтримка розвитку українського промислу в кондитерській сфері, на чому й прагнемо акцентувати в цій короткій розвідці.

Перша українська фабрика цукерків «Фортуна нова» виросла з домашнього промислу Климентини Авдикович, вдови професора української ґімназії в Перемишлі. Зневірившись у своїх намаганнях знайти працю з достойною оплатою, жінка спробувала продавати солодощі з власної кухні. Спроба перевершила всі сподівання, вона переїхала до Львова і 1922 р. Львівський магістрат зареєстрував нове підприємство з гордою назвою «Перша українська фабрика цукерків “Фортуна нова”».

Оскільки К. Авдикович залишила спогади, то історію фабрики прослідкувати нескладно. «У мріях бачила я сотні зайнятих робітників і гордість із приводу українського почину, бо тоді моя фабрика була одна з перших українських робітень у краю»; «В душі всміхалася до чарівних примарів: високих, стало димом сповитих димарів, сику пари, лоскоту моторів і машин, гамору соток зайнятих веселих і вдоволених робітників, туркоту возів і т.д. А все це – українська фабрика, котрій почин дала я, вдова по ґімназіяльному професорі», – писала вона.

Фабрика "Фортуна Нова" на вул. Кордецького, 1926 р. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв'яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). - Львів, 2014 р.) — Фабрика “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 1926 р. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.)

1924 р. К.Авдикович уклала угоду про спільне підприємство «Фортуна нова» з Митрополитом Андреєм. Вислухавши підприємливу вдову, владика пішов їй назустріч: відкрив кредит та віддав в оренду церковну нерухомість по вул. Кордецького 21-23-25 (тепер – вул. Олени Степанівни, 23; зараз на цьому місці стоїть збудований у 1970-х п’ятиповерховий житловий будинок). К.Авдикович інвестувала кошти в капітальний ремонт приміщення та закупила найновіше обладнання німецького виробництва. 1 листопада 1924 р. «Фортуна нова» запрацювала. Її проектна потужність – 5 тонн продукції щодня.

У фабриці "Фортуна Нова" на вул. Кордецького, 23, 1927-1929 рр. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв'яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). - Львів, 2014 р.) — У фабриці “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 23, 1927-1929 рр. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.)

Всього Митрополит інвестував в «Фортуну нову» 46 тис. доларів США (приблизно 1 млн. сучасних доларів). Проте насамперед через брак технічного досвіду й недобросовісність найнятих інженерів ці інвестиції не окупилися. А вже коли машини запрацювали на повну потужність, потріскали стіни кам’яниці, не призначеної для промислового використання. Зрештою, хто хоч трохи знайомий з фабричним інтер’єром, знає, що індустріальне виробництво потребує насамперед кваліфікованих інженерів і робітників, не лише добрих намірів. Натомість замріяна власниця, окрилена швидким успіхом, зуміла переконати владику в світлому майбутньому свого підприємства, а водночас не мала жодного поняття про напругу львівської електричної мережі та особливості німецьких двигунів. Тому «Фортуна нова» не стала промисловим гігантом. У 1925 р. Митрополит призначив куратором фабрики свого брата о. Климентія, а 12 жовтня 1928 р. продав К.Авдикович цей церковний маєток за 10 000 доларів США – аристократичний жест, безумовно.

Утім, хоч «Фортуна нова» не принесла Митрополитові Андреєві матеріальної компенсації, зате дала моральну сатисфакцію. «Його щирим бажанням було причинитися до зросту та зміцнення українського промислу, бажанням наскрізь шляхетним, що могло нам, українцям, принести великі користі», – згадувала К. Авдикович.

Вкладені кошти таки поставили фабрику на ноги. У 1939 р. на ній працювало 110 осіб, отже, це було середнє за розміром підприємство. Продукція «Фортуни нової» була популярною не лише в українському середовищі (на Галичині та Волині), а й частково серед підприємливих євреїв, які успішно просували продукцію «Фортуни нової» серед своїх. Не гребувала такими цукерками й польська торгова мережа. Про популярність підприємства К.Авдикович свідчать пов’язані з фабрикою «віци» в тодішній пресі, а навіть «Десять заповідей «Фортуни нової» (на взір «Декалогу українського націоналіста»). Вона чимало інвестувала в рекламу (крім регулярних оголошень у пресі, видавалися ще календарики), робила презентації, шестеро торгових агентів шукали нові ринки збуту. Над дизайном продукції працювали професійні художники М.Бутович, С.Гординський, Л.Левицький. М.Бумба із Сколе виробляв дерев’яні коробки для помадок. Особливою популярністю користувався комплект шоколадок «Солодка історія України» із портретами українських монархів і гетьманів. «Як і всі звичайні діти, я любив цукерки, – згадував про свої дитячі роки відомий педіатр Богдан Надрага. – Мені їх купували в українському магазині «Фортуна нова» на Руській, 20. Власницею крамниці була пані Авдиковичева, яка на вулиці Городоцькій мала свою фабрику солодощів. Дешевих цукерок не загортали, проте дорожчі пакували. Солодощі були надзвичайно смачні». Згодом, крім першої крамниці на Руській, 1, відкрилися фірмові крамниці «Фортуни нової» на вулицях Пекарській, князя Лева Сапіги (нині – С.Бандери), у Стрию та Дрогобичі, склад на Руській, 20.

Реклама ("Народний календар "Просвіти" на рік звчиайний 1935. - Львів, 1934) — Реклама (“Народний календар “Просвіти” на рік звчиайний 1935. – Львів, 1934)

Радянська влада націоналізувала «Фортуну нову» й перетворила її у Львівську кондитерську фабрику №3. Напередодні вступу до Львова Червоної Армії у 1944р. К.Авдикович переїхала до Відня (де, ймовірно, осів хтось з її численних родичів з дому Січинських). Після смерті свого другого чоловіка якийсь час мешкала в Зальцбурзі. Згодом повернулася до столиці Австрії, де померла 10 жовтня 1965р. на 82 році життя [6].

Донька К.Авдикович Стефанія була дружиною відомого іспанського художника Фернандо Ґерассі, приятелювала із Сімоною де Бовуар і Жаном Полем Сартром; згодом мешкала у США, викладала в університеті у Філадельфії.

Нині першу українську фабрику цукерок «Фортуна нова» вважають попередницею кондитерської фабрики «Світоч». А на вул. Краківській про популярні львівські цукорки міжвоєнної доби нагадує цукерня під такою ж назвою.

Рекламні оголошення, 1930-ті рр. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв'яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). - Львів, 2014 р.) — Рекламні оголошення, 1930-ті рр. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.)

Десять заповідей «Фортуни нової»

Не будеш уживати інших цукерків і солодощів, тільки одинокої української фабрики «Фортуни нової».
Не говори нічого злого на «Фортуну нову», доки ти не покуштував усіх її виробів.
Не купуй цукорків «Фортуни нової» на кредит.
Не йди ніколи до панночки без цукерків «Фортуни нової», якщо не хочеш собі її втратити.
Замість поздоровлення вітайся зі знайомими запитом: «Чи Ви вживаєте постійно цукерків «Фортуни нової?»
Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами «Фортуни нової».
У новорічних і святочних побажаннях пиши до кревних і знайомих: «Хай Вам буде солодко в житті, як на цукерках «Фортуни нової».
Не частуй нікого чужими виробами солодощів, бо в них є дуже часто всяка погань – або тим самим не підривай нікому здоровля.
Дітям, внукам і правнукам залиши в заповіті, щоб вони не забували ніколи про «Фортуну нову» й радили її «всім і вся».
Тям, що кожний українець без огляду на його партійну приналежність повинен належати до одної всеукраїнської партії Шанувальників виробів «Фортуни нової».

Ігор Чорновол

Джерела: http://risu.org.ua/

Ліліана Гентош. Митрополит Шептицький. 1923-1939. – Львів: ВНТЛ Класика, 2015. – С.214.
Климентина Авдикович. Перша українська фабрика цукерків «Фортуна нова» / За ред. І.Чорновола. – Львів: Тріада-плюс, 2010. – 47 с.
Ілько Лемко. Вулиці Львова: Між Ярослава Мудрого та Залізничною // Львівська газета, 15 лютого 2008.
Б.Надрага. Львів 30-х років ХХ сторіччя // Поступ, 28 квітня 2006.
Л.Різник, М.Миколюк. Місія «Світоча». З нагоди 90-річчя заснування головного підприємства фірми «Світоч» та 120-річчя початку діяльності першого виробничого підрозділу фірми. – Львів: «Астрон», 2000;
Ю.Винничук. Кнайпи Львова. Видання третє, перероблене й доповнене. – Львів: Літературна агенція «Піраміда», 2005.

Як охороняли Львів під час безкоролів’я у 1572 році?

7. 06. 2016

Зміна правителя навіть сьогодні для окремих країн є справжньою трагедією, яка виражається суспільними катаклізмами, економічною та політичною нестабільністю. У більш давні часи зміна володаря могла потягнути за собою трансформацію суспільних настроїв, світоглядних орієнтирів та цілої епохи. Бунти, повстання, неконтрольовані виступи, спалахи невдоволення, орди грабіжників на вулицях – це лише деякі з рис обличчя відсутності правителя у попередні століття. Хочеш насолити сусіду – докладись до заміни правителя в його державі. Багато хто так і робив. Зовсім інша справа – переживання цієї трагедії на місцевому та особистому рівні. Розглянемо одну з моделей того, як це могло відбуватись, на рівні Львова та “великого безкоролів’я” у Речі Посполитій в 1572 році.

Ян Матейко. Вибори короля в 1573 році. Фото з www.epodreczniki.pl

Contra vim mortis non est medicamen in hortis. Супроти сили смерті немає ліків у садах. Ба й справді, “…смерть – як коса замашна, навіть царя не обійде вона. Байдуже смерті, мужик ти чи цар, – Все пожере як солому пожар”. Пожерла у 1572 році вона і короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІ Августа. Не зважала постать з косою ні на його довжелезну титулатуру, до якої входило значно більше 20 слів. Не зважала, що саме за його правління було підписано Люблінську унію, а він став першим королем Речі Посполитої. Та, про яку Данило Братковський казав, що “тягне нас до себе”, не помітила і італійської крові в Сигізмунда ІІ Августа, який був сином міланської герцогині Бони Сфорци. Таким чином, помахом однієї коси, в Речі Посполитій було перервано династію Ягеллонів.

Король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август. Фото з www.epodreczniki.pl

У капличці в Кракові Сигізмунда ІІ Августа відправили у останню путь, а вже наступного дня перед державою постало питання хто ж буде його наступником. Претендентів на престол не бракувало. Серед них називали французького принца Генріха ІІІ Валуа, московського царя Івана IV Грозного, московського царевича Федора, австрійського ерцгерцога Ернста Габсбурга та шведського короля Юхана ІІІ Вазу. Перераховані персонажі мали стати учасниками перших, на той момент, виборів монарха в історії Речі Посполитої.

Один з претендентів на престол, цар Московії Іван IV Грозний. Фото з www.mirumir.com.ua

Доки “боги на олімпі” розбирались хто з них більш достойний високої честі керівництва країною, люди на місцях не байдикували й демонстрували високий рівень самоорганізації. Принаймні, саме про це можна говорити на прикладі Львова того часу. Безкоролів’я не стало для жителів міста ні ударом, ні небезпекою. “Sivis pacem, para bellum”. “Хочеш миру – готуй війну” – подумали вони. Спільнота продемонструвала єдність та свідомість у боротьбі з ворогами, якими могли би стати несподівані напади бажаючих поживитись на дезорганізації, грабіжники та авантюристи, охочі взяти владу над містом в момент, коли чітких і певних вказівок з центру держави не надходить, або ж політичні опоненти.

Реконструкція Галицької брами. Фото з http://photo-lviv.in.ua

Якими ж були ці заходи безпеки від львів’ян того часу? Перш за все, існувало загальне розпорядження, що впродовж дня може бути відкритою лише одна міська брама. В залежності від ситуації чи потреби, одну браму можна було відкрити, а іншу закрити. Але категорично заборонялось, аби відкритими були більше однієї брами до міста водночас. До цієї брами мали бути приставленими 80 сторожів з міщан. Уночі варту біля брами несли 40 міщан. В обох випадках, окрім цієї кількості “неформальних сторожів”, були також постійні сторожі, які охороняли вхід до міста за звичайного стану речей. Про порядок обрання 80 і 40 говорити складно, але відбувалось це мабуть за погодженістю між міщанами, очевидно, шляхом жеребу чи черговості. Кожен з новоспечених оборонців міста мав бути озброєним хоча б на мінімальному рівні.

Вежа кравців на панорамі 1608 року. Фото з https://uk.wikipedia.org

Аби ті 80 неофітів оборонного мистецтва були не в шкоду місту, а на користь йому, за ними наглядали почергово по одному представнику з лавників та райців міста. Останні, очевидно, й несли безпосередню відповідальність за згадані вище заходи безпеки та особливості діяльності захисників міста. Крім згаданого вище, своє слово мусили сказати і ремісники та цеховики. Всі ремісники, з кожного цеху, до варти своїх башт кожного дня і кожної ночі мали виставляти по два майстри. При цьому, в готовності повинна була бути вся зброя, яка може виявитись необхідною їм для оборони міста при несподіваному нападі ворога.

Вежа кушнірів на панорамі 1608 року. Фото з https://uk.wikipedia.org

До відстоювання міста в будь-який момент мали також бути готові і всі інші жителі міста, навіть якщо на даний момент їм не випала нагода чергувати на якійсь з ділянок. Залучили, крім того, і жителів передмість. Останнім було доручено пильнувати важливі шляхи, котрі підходять до міста, а інколи навіть нести охорону біля мурів міста.

"Грош" 1557 року. Фото з anticuus.com.ua — “Грош” 1557 року. Фото з anticuus.com.ua

У зв’язку з появою позаштатних охоронців міста, постало питання також і про оплату їхніх послуг. Безкоштовно працювати ніхто не хоче. Тому було вирішено, що цей обов’язок ляже на плечі міщан. Вони мали платити додатковий податок за житло та будинки. До ратуші кожного тижня 8 грошів мав заносити той, хто є власником будинку повністю. Рівно половину, 4 гроші, давав той, що володів половиною будинку, а 2 гроші витрачав на оборонні операції власник четвертини будинку. Свій внесок в оборону міста здійснило і юдейське населення Львова того часу. За всі свої будинки, які знаходились у місті, вони кожного тижня мали носити до ратуші 10 ринських.

Король Речі Посполитої Генріх Валуа. Фото з galeria.klp.pl

В підсумку, Львову вдалося вистояти цілим, а його мешканцям в безпеці і комфорті дочекатись обрання нового монарха. У квітні-травні 1573 року відбулись перші вибори монарха у Речі Посполитій, які виграв Генріх-Анрі Валуа. Вже згодом він підпише “Генріхові артикули” та ряд інших документів, якими буде розширено шляхетські права і привілеї. Документи визначили майбутнє держави, оскільки в випадку порушення королем задекларованих норм, шляхта звільнялася від обов’язків підданства. Це надавало широкі повноваження нобілітету, аж до антикоролівських виступів. Таким чином, відбувався рух до формування так званої шляхетської демократії, специфічного середовища Aurea Libertas, Złota Wolność в Речі Посполитій.

"Генріхові артикули" 1573 року. Фото з rzech-pospolita.ru — “Генріхові артикули” 1573 року. Фото з rzech-pospolita.ru

Генріх Валуа дуже швидко зрозумів, що “Non liberat diadema capitas dolore” та втік з Речі Посполитої. Хоча можливо і не зрозумів, бо прагнув поміняти польську корону на французьку, а взамін отримав той самий головний біль. Революційний для Речі Посполитої король втрутився у Гугенотські війни у Франції, де й згодом загинув від рук релігійного фанатика.

Печатка Ніколая Радзивіла. Одна з печаток під документами часів Генріха Валуа. Фото з http://history-belarus.by

Ми ж повернемося до Львова, аби ще раз висловити захоплення організованістю та порядком в місті під час важкого періоду безкоролів’я. З хаотичного і вайлуватого міста торговців і ремісників, розділеного десятками умовних мурів та кордонів, місто, за потреби, перетворилось на єдиний і злагоджений механізм швейцарського годинника. Екстремальні умови загострюють розум. Цей випадок демонструє, що і в Львові могла би бути можливою ситуація яка трапилася в ХІІ столітті, коли при завоюванні Вейнсберга король Конрад ІІІ дозволив жінкам взяти все, що вони зможуть винести і залишити місто. І жінки винесли на плечах своїх чоловіків.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – С. 123 – 127.
Pamiętnik dziejów Polskich. Z aktów urzędowych lwowskic, rękopismów / zebrał X. Sadok Barącz. – We Lwowie: W drukarni Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, 1855. – S. 4 – 6.

Таємниці крипти костелу св. Марії Магдалини

7. 06. 2016

Його не давали будувати міщани, захоплювали війська Б. Хмельницького, він стояв на кордоні польсько-української боротьби за Львів у 1918 році, розповідає Релігійний туризм. Тут люди і молилися, і зробили потім жіночу в’язницю. Врешті-решт, сьогодні в костелі св. Марії Магдалини грає найбільший орган в Україні, а також тут відправляє богослужіння римо-католицька громада.

Перипетії давнини

Римо-католицький костел св. Марії Магдалини був зведений за межами львівського середмістя ще на початку ХVІІ століття. Оскільки споруда не була захищена фортифікаціями Львова, то костел і монастир також часто страждав від нападів загарбників. Тому його побудували на невеличкому пагорбі як потужну фортецю, якою опікувався монарший орден домініканців. Ділянку для побудови подарувала домініканцям міщанка Ганна Пстроковська. А оскільки землю, що належала Церкві, на той час не могли обкладати податком, то таке будівництво, як і сама споруда, вважалося збитковим для міської казни. Тому будівельникам декілька разів перешкоджали самі міщани, які страждали від збільшення податку через це будівництво. У 1612 році взагалі розігнали будівничих, які працювали над зведенням дерев’яного храму.

Костел Марії Магдалини у Львові. Фото 2015 року, автор Роман Метельський

Тоді домініканці вирішили піти на поступки: зобов’язалися платити усі передбачені податки до магістрату при купівлі земельних ділянок, зобов’язалися спорудити мур довкола костелу так, щоб при необхідності його можна було б легко розібрати, а також їх позбавили права виготовляти вино. Тож, владнавши усі паперові справи, після 1630 р. монахи узялися за зведення кам’яного храму, який згодом освятили на честь св. Марії Магдалини та ап. Фоми.

У 1634 році вівтарну частину оздоблюють різьбленим вівтарем у стилі «струкко афреско». Збереглися легенди, що, буцімто, цей вівтар замовив, чи то пак, зробив монах-домініканець, який жив і народився у Львові, але дуже довго перебував з християнською місією на Далекому Сході. Коли ж львів’янину вдалося повернутися на Батьківщину, то він зробив такий вишуканий подарунок і храму, і місту.

Костел Марії Магдалини. Літографія початку XIX ст. Автор: Йозеф Свобода.

У тому ж часі закінчують будувати семінарію і монастир біля храму. Та не встигли монахи і більше десятьох років помилитися в новій святині, як її частково зруйнував Б. Хмельницький, який у 1648 році бере Львів ув облогу. Згодом храм відбудовують, але і тут монахи не довго тішилися, бо на початку ХVІІІ століття храм і сам монастирський комплекс грабують і підпалюють шведські війська.

Отже, тільки у середині ХVІІІ ст. відомий львівський архітектор Мартин Урбанік фактично наново перебудовує храм за проектом Яна де Вітте, знаного архітектора з Кам’янця-Подільського, який спроектував сучасний вигляд домініканського костелу у центрі Львова. Тоді ж на новому костелі встановлюють скульптури двох домініканців – св. Домініка та св. Яцека. Автором робіт теж був доволі популярний скульптор стилю рококо у Львові – Себастьян Фесінґер. Хоча дехто з дослідників схиляється до версії, що скульптури належать руці не менш знаного і шанованого львівського митця – Йоана Пінзеля.

Костел Марії Магдалини до перебудови веж. Фото 1860-1870 рр.

У 1758 році новий храм щойно освячено, але й тут, за класикою жанру, «не довго музика грала…», невдовзі приходить до Львова Австро-Угорська імперія зі своєю «йозефінською касатою». Тоді починають масово закривали костели і монастирі, які нібито не приносили користі державі чи суспільству, тобто не мали сиротинців, освітніх закладів тощо. Тож тепер уже в колишньому монастирі влаштували канцелярію державних маєтків, потім облаштували тут міський будинок праці. Ну а в 40-х роках ХІХ століття спромоглися відкрити в ньому в’язницю для жінок.

Костел святої Марії Магдалини, зараз – Будинок органної та камерної музики. Фото 1910-х рр. — Костел святої Марії Магдалини. Фото 1910-х рр.

А сам костел став парафіяльним. У 1857 р. на кошти намісника Галичини А. Голуховського у костелі було встановлено новий необароковий вівтар. Протягом 1870-90-х рр. храм отримав сучасний вигляд, у якому компонуються риси ренесансу і бароко. До головного порталу добудували сходи з терасою. Тоді ж храм отримав саме такі вежі, як має зараз.

У 1918 році колись сакральна споруда стояла на лінії фронту між польською та українською арміями, які боролися за Львів, тож знову була пошкоджена.

Фігура Матері Божої біля входу до костелу Марії Магдалени. Фото 1905 року

Так було до 1923 року, тоді ліквідували в’язницю, а колишній храм передали у власність Львівської політехніки. У храмі дуже довго тривали реставраційні роботи, і вже у 1936 році тут поставили найбільший дотепер в Україні орган (4 тисячі труб) фірми «Reiger». Цікаво, що первинно орган мав 70 регістрів, з яких 12 були розміщені окремо, в іншому кінці залу, у спеціальній шафі. Для того, щоб орган звучав повноцінно, треба було відчинити спеціальне віконечко у вівтарній частині.

Костел Марії Магдалини після перебудови. Фото 1930-1939 рр.

Проте і тут знову «не довго музика грала…», адже за три роки розпочали Другу світову війну. Тож у післявоєнні совєтські часи у Львові ніхто про органний зал і унікальний орган особливо не думав. Приміщення просто використовували як клуб. Тільки у 1969 році споруду передали у власність Львівської філармонії, яка і заопікувалася реставрацією органу і відновленням Будинку органної і камерної музики, який відкрили аж у 1988 році.

Костел Святої Марії Магдалени. Фото до 1939 року

Зараз у храмі, окрім концертів, також відбуваються богослужіння римо-католицької парафії, яка домагається повної передачі храму до їхньої власності. А в колишньому монастирському будинку знаходиться кафедра «Зварювального виробництва і діагностики та відновлювання конструкцій» Львівської політехніки.

Таємний скарб крипти костелу

Коли у березні 1995 року за сприянням того ж Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові під вівтарною частиною почали розкопки, то окрім звичної для будь-якої крипти кісниці з останками усопших, археологи виявили скарб з 28 монетами золота вищої проби. Цікаво, що монети належать до різних періодів: найстарша – з 1853 року, а найновіша – з 1913 року. Дослідники припустили, що скарб могли заховати у 1914 році під час Першої світової війни, коли Львів 293 дні перебував у складі Російської імперії. Зараз віднайдений скарб зберігають у Львівському музеї історії релігії, а оцінюють його нумізматичну вартість у 35 тисяч доларів.

Фото органу із костелу святої Марії Магдалини, приблизно 1903 р.

Також під час розкопок під склепінням святая святих храму знайшли таємну крипту. Це квадратне приміщення без входу. Археологам не вдалося довідатися що саме знаходиться в тому приміщенні. Припускають, що там могла би бути домініканська бібліотека чи якесь сховище, та щоб підтвердити ці гіпотези потрібне відповідне фінансування цих археологічних досліджень. Тому цілком ймовірно, що підземелля костелу св. Марії-Магдалени й досі ховають в собі давню домініканську та львівську історію, та поки що за браком коштів вони закриті для туристів та для детальних досліджень.

Ніна ПОЛІЩУК

Використані джерела:

Костел св. Марії Магдалини / сайт «Мандрівка Україною»
Легенди Львова: найбільший орган в Україні знаходиться у костелі Марії Магдалини / сайт «Канал 24»

Найстаріший львівський готель, який здолала «статуя Свободи»

6. 06. 2016

На сьогодні титул найстарішого львівського готелю носить готель «Жорж», збудований 1811 року. Однак вказаному готелю цей титул дістався у спадок, оскільки насправді перший готель у нашому місті був заснований значно швидше, але не встояв до наших днів. Ось про цього первістка та історію його зникнення з мапи Львова сьогодні і піде оповідь.

До приходу до влади у Львові австрійців у нашому місті такого поняття як готель навіть не існувало. Звичайно були заїжджі двори, які могли прийняти мандрівника на нічліг, але прирівнювати їх до готелів, навіть по мірках того часу, не варто. А перший справжній готель у Львові з’явився в 1785 році. Його творцем був підприємець Йоган (Ян) Прешель. Називався цей готель на кшталт манери назв заїжджих дворів – «Під римським Цезарем». Зважаючи на назву можемо припустити, що на його фасаді була скульптура чи барельєф із зображенням Цезаря.

Літографія Карла Ауера 1837-1838 рр. з видом на Нижні Вали (пр. Свободи), де в дальній перспективі можна вгледіти будинок колишнього готелю "Під Римським Цезарем" — Літографія Карла Ауера 1837-1838 рр. з видом на Нижні Вали (пр. Свободи), де в дальній перспективі можна вгледіти будинок колишнього готелю “Під римським Цезарем”

Готель «Під римським Цезарем», як і багато будівель того періоду, було споруджено з вторинної сировини, а саме з цегли розібраного шпиталю св. Духа, що стояв з протилежної сторони Гетьманських Валів на площі Св.Духа (тепер пл. Підкови). Будівля готелю була триповерховою. Її зображення можна вгледіти на дальній перспективі літографії К.Ауера. Розташовувалася вона на розі сучасного проспекту Свободи та вулиці Гнатюка. До її зведення тут розташовувався, так званий Альвертівський двір, який належав Юрію Потоцькому, в котрого Прешель і викупив цю ділянку. Цікаво, що споруда готелю вважалася найгарнішим будинком тогочасного Львова. Проіснував готель «Під римським Цезарем» доволі недовго. Після смерті Прешеля його власність зайняла генеральна військова комендатура, яка розміщувалась в будівлі аж до 1839 року. Військові обнесли колишній будинок готелю, а також залишки Альвертівського двору високою кам’яною стіною. Той факт, що військові самовільно зайняли найгарнішу споруду Львова дуже непокоїв тогочасного намісника Галичини, який намагався усіляко витіснити військових з будинку Прешеля. Однак останні забралися звідти аж у 1839 році.

Готель Англійський на розі проспекту Свободи та вул. Гнатюка. На фото помітно також вивіску фотосалону Ю.Едера. Фото 1860-х рр.

У 1840 році підприємець Фелікс Лянг вирішив повернути будівлі її готельне призначення. Для цього в тому ж році архітектором Вільгельмом Шмідтом була проведена реконструкція споруди та розібрано мур, зведений військовими. Оскільки імперія Габсбургів на той час уже перестала зватися «Священно-Римською імперією», то і назву готелю потрібно було підібрати нову. Тож тепер він став зватися «Англійським». На свій час це був один із найбільших готелів Львова в якому містилося аж сто умебльованих номерів.

На фото помітно частину будівлі готелю "Англійський" перед самим його знесенням у 1888 році — На фото помітно частину будівлі готелю “Англійський” перед самим його знесенням у 1888 році

Великі розміри готелю та імпозантність самого будинку спричинилися до того, що коли після революційних подій і пожежі 1848 року Ратуша перебувала в ремонті, львівський магістрат на певний час перебрався до будинку готелю. Цікавим є те, що споруда готелю в 1860-1880-х рр. містила ще одну з львівських першостей – одне з найстаріших фотоательє нашого міста, яке належало Ю.Едеру. В 1870-1871 рр. розроблялись плани нового «Англійського готелю» – відбувся навіть великий архітектурний конкурс.

Новозбудований будинок Ощадної каси на місці знесеного будинку готелю "Англійський". Фото 1890-х рр. — Новозбудований будинок Ощадної каси на місці знесеного будинку готелю “Англійський”. Фото 1890-х рр.

Але як не намагалися власники готелю втримати його на плаву та все ж 1888 року було прийняте рішення повністю розібрати його будівлю. На його місці у 1891 році було зведено будинок Ощадної каси авторства Юліана Захаревича. Верхній фасад споруди увінчала цікава скульптурна група, серед якої найбільше привертає увагу, так звана «сидяча статуя Свободи». Насправді, творець цієї скульптури Л.Марконі втілив у ній образ ощадності. Однак автор безсумнівно мав змогу бачити зображення оригінальної статуї Свободи, тож цілком ймовірно міг використати її обриси для створення власного витвору. Тим паче, що тоді населення Львова ще й гадки не мало про американську статую Свободи, адже та з’явилась у Нью-Йорку всього лиш на якихось 4 роки раніше.

Скульптура "Ощадність" Л.Марконі - славнозвісна "Сидяча статуя Свободи" — Скульптура “Ощадність” Л.Марконі – славнозвісна “Сидяча статуя Свободи”

Тепер в будівлі Ощадної каси діє музей Етнографії та інститут Народознавства. Дана споруда разом зі «сидячою Свободою» звісно приваблює погляди мешканців міста, а тим паче туристів, однак шкода, що львів’янам не вдалося вберегти унікальну споруду найстарішого готелю не тільки Львова, але й цілої України, яка ще й вважалась найгарнішою будівлею нашого міста.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Потворна „пляма“ псує картину міста // http://lviv.comments.ua/digest/2004/04/26/115333.html
До питання про формування австрійських поліцейських органів у Галичині в останній чверті XVIII ст. // http://radnuk.info/statti/250-istoriuaprava/15288————-xviii-.html
Головна вулиця Львова // http://together.lviv.ua/index.php?id=897
Котлабулатова І. Львів на фотографіях 1860 – 2006. Львів: Центр Європи, 2006
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011

Життя і смерть «львівського Дюрера»

6. 06. 2016

Однією з найцікавіших постатей мистецького життя Львова у другій половині ХХ століття був Олександр Аксінін. За досконалу і досить оригінальну техніку цього митця сучасники назвали «львівським Дюрером». Незважаючи на своє коротке життя, яке трагічно обірвалось, він залишив по собі вагомий слід у мистецькому світі. То ким же він був, один з найяскравіших митців Львова минулого століття?

Народився майбутній художник 2 жовтня 1949 року у Львові. У 1956-1966 роках Олександр навчався у середній школі № 52. Ще змалку він почав виявляти нахил до мистецької творчості, тому з 1963 року, він почав відвідувати і художню школу, заняття у якій тривали протягом трьох років. Протягом 1967-1972 років, Олександр навчався в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова на відділені графіки. Після закінчення інституту Олександр був скерований на роботу в Житомирське обласне управління поліграфії, звідки згодом повернувся до Львова і до призову в армію працював художнім редактором у видавництві “Каменяр”.

Олександр Аксінін

Навіть власний фотопортрет він перетворював на творіння

Від травня 1973 року він рік служив у війську. Навіть тут проявлялась його творча натура і він брав участь в художньому оформленні експозиції Музею військ Прикарпатського військового округу. Протягом 1974-1977 років він працює художником-дизайнером у проектно-конструкторскому бюро Міністерства легкої промисловості УРСР.

Один з творів О. Аксініна

1977 року назавжди покинув офіційну роботу, і присвячує весь час творчості. Цікавим є той факт, що ще під час служби Аксініна в армії Володимир Онусайтіс привів його на вул. акад. Ф.Колесси в будинок №13 і познайомив з Веніаміном Сіпером (1907-1979 рр.), відомим художником, витонченим колористом, майстром пейзажу і портрету, доброю і мудрою людиною.

Олександр і його дружина були тісно пов’язані з контркультурними середовищами Москви і Ленінграду — з художниками, мистецтвознавцями, поетами. Аксінін також товаришував і тісно спілкувався з митцями країн Балтійського регіону, передусім, з естонським графіком Тинісом Вінтом, та Стасісом Ейдріґявичусом, Велло Вінном, Володимиром Макаренком та іншими митцями.

О. Аксінін і Е. Буряковська. 1970-ті рр.

Ім’я Аксініна стає відомим як у СРСР так і закордоном на межі 70-80-х років, після того, як його твори, що експонувалися у Лодзі на Міжнародному бієнале “Малі форми графіки”, були в 1979 р. відзначені Почесною медаллю, а виконаний ним 1981 р. книжковий знак бібліотеки бенедиктинського монастиря в м. Любіні було визнано найкращим твором конкурсу екслібрисів, присвячених 1500-річчю народження Святого Бенедикта. Про значимість цього факту свідчить хоча б те, що три примірники цього екслібрису було тоді передано у дар Папі Римському Іоанові Павлу II.

“Воскресіння”, 1985

“Блудний син”, 1977

Приклад друкованої графіки з творчості митця.

“Королівство абсурдів”, 1978

Відзначається, що впродовж свого останнього десятиріччя художник багато подорожував, оглядаючи художні виставки, відвідуючи всі цікаві мистецькі події, зустрічаючись із творцями і творами, дискутуючи з ідеями і поняттями. Майже щороку він по кілька разів бував у прибалтійських містах, де у Латвії та в Естонії у нього були шанувальники і щирі друзі. Серед них виділяють естонця Тиніса Вінта, з яким Олександра пов’язували творчі і дружні стосунки.

Пам’ятний exlibris Л. Гаєвської та О. Іутіна

Номер “Галицької брами” присвячений творчості митця

За своє коротке життя Аксінін створив понад 300 офортних робіт та значну кількість акварельних малюнків. Ілюстрації до видань “Аліси в країні чудес” Л. Керрола (1976-77 рр.), до “Пригод Гулівера” Дж. Свіфта (1977-78 рр.), до давньокитайської філософської “Книги Змін” (1984-85 рр.) стали вагомими творіннями митця. Також оригінальністю виділяються серія “Босхіана” (1977-78 рр.), “Знаки Зодіаку” (1979 р.), “Звуки” (1980 р.), “Місяці” (1980 р.), “Слова” (1980-81 рр.), “Пошта Олександра Аксініна” (1983-85 рр.) і екслібриси близьких йому осіб.

Він міг би творити і надалі, але його життя трагічно обірвала авіакатастрофа, яка сталась 3 травня 1985 поблизу Золочева. Сьогодні, постать Аксініна здебільшого маловідома для львів’ян і нам видається, що особа цього видатного сина нашого міста, потребує більшої уваги.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

Deletant та Mankurt. Ми пам’ятаємо. Олександр Аксінін (Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?mi_pamyatayemo_oleksandr_aksinin&objectId=1086453)
Творчество художника Александра Аксинина (1949-1985). (Режим доступу: http://www.aksinin.com/main.php?lang=ru)
Александр Аксинин: жизнь после жизни (Режим доступу: http://www.viaregina.ru/workroom/aleksandr-aksinin-zhizn-posle-zhizni.html)

Автомобільне ретро-свято у Львові в фотографіях

6. 06. 2016

З 3 по 5 червня 2016 року Львівський парк культури і відпочинку імені Б. Хмельницького перетворився на відкритий музей автомобілів. До Львова вже вшосте з’їхалися автовласники на Leopolis Grand Prix, щоб показати історію своїх автомобілів, а також взяти участь у перегонах на знаменитій трасі “Львівський трикутник”: траса в межах міста, яка пролягає по вул. Вітовського, пл. І.Франка, вул. Стрийської, вул. Героїв Майдану.

Leopolis Grand Prix є найстарішими європейськими кільцевими перегонами у місті. Трасу задумали у Львові у 1927 році — на два роки раніше, ніж у Монако. Перші змагання пройшли за рік у 1930 році.

Фестиваль Leopolis Grand Prix 2016

Зі слів президента автоклубу “ЗАЗ-Козак”, голови оргкомітету Володимира Кулинича, цього року у Міжнародному фестивалі автомобілів “Леополіс Гран Прі” взяли участь близько 150 екіпажів з України, Польщі, Литви, Латвії, Італії, Угорщини. Україну представляли автолюбителі Запорізької, Харківської, Дніпропетровської, Одеської, Київської, Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей.

Фестиваль Leopolis Grand Prix 2016

Одне з ексклюзивних авто, що приїхало на фестиваль – німецький “Horch” 1939 року. Такі автомобілі робили тільки на замовлення. Загалом їх було лише дві тисячі, а вартували вони як п’ять звичайних автівок на той час. Їздити на них любили Марлен Дітріх та Адольф Гітлер. До Радянського Союзу ці ексклюзивні авто потрапили лише після Другої світової війни як трофеї. Автомобілі такого класу могли дозволити собі лише полковники і генерали. Тож це єдиний оригінальний “Horch” в Україні.

Фестиваль Leopolis Grand Prix 2016

Серед інших цікавих авто – “Ford” 1920-их років, який у Варшаві використовувався як таксі, а також “Packard”, для реставрації якого використовували гриву з молодих жеребців.

У програмі фестивалю на шанувальників “залізних коней” чекали виставки-презентації ретро-автомобілів просто неба, ретро-парад автомобілів центральними вулицями міста, змагання на дитячих автомобілях, покази спеціалізованих колекцій мод автомобільної тематики.

Наталка СТУДНЯ

У Львові з’явиться пам’ятник першому вітчизняному комп’ютеру

6. 06. 2016

У центрі Львова з’явиться унікальний пам’ятник першому комп’ютеру українського виробництва. На вулиці міста стоятиме справжня модель “ПК-01 Львів”, який мав близько тисяч екземплярів.

Перший комп'ютер українського виробництвf "ПК-01 Львів" — Перший комп’ютер українського виробництва “ПК-01 Львів”

За інформацією Gazeta.ua, ініціатива встановити пам’ятник належить організаторам Фестивалю

Кандидат технічних наук, доцент кафедри ЕОМ Володимир Якович Пуйда

комп’ютерного мистецтва De:Coded, який цими днями проходить у Західній столиці. Україна нагадає усьому світу про важливий внесок у розроблення персональних комп’ютерів.

“Сьогодні важко собі уявити світ без комп’ютерної техніки, а в минулому сторіччі вони були справжнім відкриттям. Ми хочемо, щоб світ пам’ятав про внесок українців у розвиток сучасних технологій”, – розповіла одна з організаторів проекту Анастасія Туманова.

Модель “ПК-01 Львів” купили у мешканця Одеси за 2 тисячі гривень. Він придбав його ще у 1990 році, але так і не користувався, адже не знав як. Кожен охочий зможе підключитись до пам’ятника по Bluetooth і написати на екрані будь-який текст.

Творцем унікального пристрою був викладач університету “Львівська Політехніка” Володимир Пуйда. Він не очікував, що творіння стане настільки популярним у наші дні.

Зазначимо, що у радянські часи більшість інженерів переважно копіювали розробки американських колег, і вони коштували по кілька десятків тисяч рублів. Творіння Пуйди радянська влада оцінила у 650 рублів.

Ористарх БАНДРУК

З історії Львівських дахів

5. 06. 2016

Провідним покрівельним матеріалом у давньому Львові був ґонт. Сприяли цьому як дешевизна і доступність матеріалу, так і розвинуті традиції будівництва з дерева. Якщо ж врахувати, що добре просмолений ґонтовий дах міг слугувати протягом десятків років, то не дивно, що ґонтом крили не лише дахи міщанських кам’яниць, але й костели, церкви, оборонні споруди.

Добре висушений і просмолений ґонт був надзвичайно легкою поживою для вогню. Пожежі, під час яких вигорали цілі квартали, були частим лихом у Львові. Високі дахи (при покритті ґонтом висота даху повинна становити не менше половини ширини будинку) з матеріалу, що легко займається, сприяли розповсюдженню вогню. Для локалізації пожеж усі навколишні будівлі необхідно було “з дахів і верхів соснових оголити, і ледь тим шкідливим способом місто ґвалтовної пожежі уникло”. Так було у середмісті, на околицях якого звичними вважалися криті соломою будинки убогих львів’ян; численні ухвали магістрату і розпорядження власників юрисдикцій про заборону покриття будинків соломою.

При постійній загрозі пожеж впровадженням вогнестійкого покриття дахів займалися міські влади. У 1491 році магістрат укладає контракт з гончаром Миколаєм на виготовлення дахівки за ціною копа та шести грошів (66 грошей) за 1000 штук. Дахівка потрібна була для виконання покрівельних робіт даху катедри (які проходили під керівництвом теслі Миколая Кльоца), ратуші (1491 р.) та її вежі (1504 р.), а також зубців і деяких веж міського муру. Пожежа 1527 р., що знищила готичний Львів, довела перевагу дахівки перед ґонтом. У вогні не зазнали втрат ратуша, катедра і будинок Яна Броди, який через керамічну покрівлю звався “вежею”. Після пожежі Львів відбудовувався, прикрашався новими, ренесансними шатами.У 1539-1540 рр. дах ратуші перекривають дахівкою жовтого і зеленого кольорів, яку на замовлення магістрату виготовив стрихар Ян Аньол. Такою ж дахівкою перекрили Вірменський собор, укриваючи під нею старе покриття із кам’яних плит розміром 47×105 см. Баню собору і дах збудованої у 1570 р. дзвіниці перекрили свинцевою бляхою.

“Кірамідою” (дахівкою) було перекрито і збудовану 1559 р. Успенську церкву, попередницю сучасної. Для захисту від снігу і дощу дахівку (якщо вона не була глазурованою) покривали смолою, використовуючи при цьому не лише живицю, але й бітум, розробки якого тривали в районі Старої Солі.

Окрім Вірменського собору, згаданим вище покриттям (свинцевою бляхою) було перекрито також церкву св. Юра, збудовану в 1572-1578 рр., дзвіницю Успенської церкви, спорудження якої фінансував Костянтин Корнякт. Під час пожежі 1616р., “коли свинцевий дах плавився, вежа краплями, здавалося, оплакувала свою згубу від пожежі”. Свинцеве покриття мала і Вірменська церква св. Хреста (вул. Замарстинівська, 9).

Одне з перших фотографічних зображень Собору Юра, ймовірно авторства Кароля Фердинанда Лянга, 1865 рік

Під час облоги Львова військами Хмельницького і Бутурліна вороги вимагали від міста на окуп 50 центнерів свинцю на кулі для піхоти, на що дістали відповідь таку: “Свинцю зовсім немає у місті, а просимо щоб ви на тому задовільнитися захотіли, який з даху церкви св. Хреста на Краківському передмісті забрали” (1655 рік).

Стійке металеве покриття із мідної бляхи катедральний костел дістав після пожежі 1605 р., яку спричинила блискавка. До 1614 р. міддю перекривали вівтарну частину; інша довший час перебувала під ґонтовим дахом. Роботи з перекриття усього костелу почалися у 1624 р. і тривали не один рік. Вже у 1639 р. єпископ суфраган Захаріаш Новошинський і проповідник Станіслав Стаміровський вироком архієпископа змушені були внести значну суму за побиття каноніка Яна Риєвського “на кошт” катедрального даху.

З мідної бляхи робили покрівлі костелів бернардинів і єзуїтів; веж, що будувалися протягом XVII ст., та нової ратушної вежі (1619), збудованої Мартином Кампіаном. Дах цієї вежі над куполом підтримували стовпчики, оббиті білою бляхою. Міддю оббивали сигнатурки (глорієти) костелів, які є свідченням майстерності львівських теслів і бляхарів.

Бляшані дахи церков і костелів, зроблені з менш коштовної білої (свинцевої або залізної) бляхи, фарбували, здебільшого, у червоний колір (як дахи каплиці Трьох святителів у 1671 р.).

Каплиця Трьох Святителів на фото Адама Ленкевича. 1938 рік

Контракт будівничого Бернарда Меретина з єпископом Львом Шептицьким на побудову нової церкви св. Юра з 1756 р. передбачає, що “дах на куполі має бути покритий білою гданською бляхою насковою, як тільки грубу і велику знайти можна, а та має бути помальована кольором до міді подібним”. Бані Успенської церкви були у 1642 р. визолочені коштом молдавського господаря Василя Лупула. Загалом, оздобленню дахів культових і громадських споруд приділяли особливу увагу. Дах костелу Кармеліток Босих (вул. Винниченка, 30; 1642-1683 рр.), окрім золоченої кулі, на сигнатурці здобили три менші, також золочені, з завершенням у формі язиків полум’я. Крім того, там була “повітряниця”(флюгер) з короною і золоченим хрестом. Ринви костелу закінчувалися головами драконів, за виконання яких сніцар Міхал взяв 3 флорени.

Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618

“Повітряниці” прикрашали і дах костелу боніфратрів (вул. Личаківська, 26; 1687-1689 рр.); одну з них прикрашав виконаний з латуні герб Собеських “Янина”. Судячи із зображення на гравюрі Пассаротті з початку XVII ст., флюгери у формі прапорців були на вежах Галицької і Краківської брам, а також на дзвіниці катедри. Напис на подібному флюгері, який було встановлено на вежі костелу бернардинів “Місhael fecit victoriam” (Михаїл приніс перемогу) у липні 1672, у дивний спосіб ніби передповів наступні події турецької облоги (вересень 1672 р.): саме у день св. Михаїла за католицьким календарем (21.IX) турки почали переговори про зняття облоги.

Львівська ратуша, місце перебування міської влади — Падіння вежі Ратуші

Повір’я і забобони були пов’язані і з флюгером на вежі ратуші. Виконаний у формі золоченого гербового лева, він був наче символ міста, видний здалека. Його падіння було провісником розмаїтих нещасть: після того, як 7 липня 1672 р. сильна буря скинула флюгер з ратуші, наступила турецька облога, а падіння його у 1703 р. передувало здобуттю міста шведами наступного року. Недарма у документі, схованому у золоченій кулі під флюгером у 1708 р. написано, що “левеня то, яке бачиш, це чуйний сторож міста, що день і ніч не спить, все бачить і все своїм блиском освітлює; вісник не тільки напрямків вітру, але й нещасть міста”. Цей флюгер пережив падіння ратушевої вежі у 1826 р. і був встановлений на шпилі нової вежі, пережив і її пожежу (у 1848 р.), а остаточно він був знятий з неї тільки у середині XX ст. (зберігається у Львівському історичному музеї).

Львів у графіці. Чишковський Т., Каплиця Боїмів
Крім флюгерів, дахи веж, церков і костелів прикрашалися високими шпилями; вежа костелу бернардинів мала такий шпиль, оздоблений золоченою короною. Довгий шпиль був оздобою даху дзвіниці цього кляштору (1734 р.), а її форми слугували взірцем для побудованої у 1820 р. дзвіниці василіянського монастиря (1820 р.). Чотири шпилі у формі витих обелісків донині милують око на вежі Успенської церкви, яка нинішніх форм набрала у 1795 р. (збудована у 1572 р., четвертий ярус добудований у 1695 р.).

Купол церкви св. Юра згідно з первісним проектом мала завершувати статуя Богородиці. Купол іншого храму, домініканського костелу Божого Тіла, являв собою, на відміну від кам’яного купола церкви св. Юра, дерев’яну конструкцію, накриту мідною бляхою і потиньковану зсередини, а завершував його світловий ліхтар з високим шпилем. Нинішнє завершення костелу, що походить з часів реставрації 1895-1914 рр., було слушно критиковане за відступлення від первісних форм. Прикрашали розмаїтим художньо виконаним завершенням не тільки храми, але й набагато скромніші за розмірами каплиці: на усипальниці Боїмів збереглася фігура скорботного Христа. Сигнатурка з посрібленим зображенням Богородиці і мідними променями, що колись завершувала дах каплиці Домагаличів, була пізніше встановлена на катедральному соборі. Навіть скромну капличку Софії при готичному костелі домініканів, криту ґонтом, завершував вирізьблений з дерева півмісяць.

Львів у графіці. Свобода Й., костьол Антонія
Природно, що про дахи культових і громадських споруд збереглося набагато більше відомостей, ніж про покриття і конструкції міщанських кам’яниць. Судячи з зображень будинків на гравюрі Пасаротті, ще на початку XVII ст. переважали дахи, прокладені не вздовж, а впоперек фасаду, який завершувався високим щипцем. Пізніше для захисту від пожеж починають мурувати фігурні аттики, декілька з яких збереглися до наших часів (пл. Ринок, 4 та 6; вул. Ставропігійська, 3). Під критими ґонтом (зрідка дахівкою) покрівлями влаштовували мансарди; у наріжних будинках робили алкери – прибудови з власним дахом.
Минав час, та ґонт залишався основним покрівельним матеріалом у Львові. Ще у 70-х рр. XIX століття ґонтові дахи мали костели св. Антонія і сакраменток, дзвіниця вірменського собору і прилеглий палац архієпископів, більшість кам’яниць. Та поступово ціна на ґонти у зв’язку з масовим вирубом лісів почала зростати, і вже у 1888 р. практично зрівнялася з ціною на дахівку. Останню імпортували з Чехії та Відня, бо слаборозвинута керамічна промисловість Галичини не була в стані забезпечити край якісними виробами. І хоч кошти транспортування були значними (дахівка, що коштувала у Відні 4 центи, продавалася у Львові за 85 центів), поступово дахівка витіснила ґонт з ужитку. Сприяли цьому і акції львівських влад з усунення вогненебезпечних ґонтових дахів, і заходи крайового відділу з підтримки та розвитку місцевого виробництва дахівок (1888 рік.).

Будинок "Сокола", поч. ХХ ст. — Будинок “Сокола”, поч. ХХ ст.

Бляху, як і дахівку, імпортували із інших регіонів Австро-Угорщини (переважно з Сілезії). Після відкриття залізничного сполучення з Краковом, Чехією і Австрією (1861 р.) імпорт покрівельних матеріалів до Львова збільшується. Поряд з традиційними дахівкою і бляхою, до Львова починають попадати нові матеріали: шиферний сланець і толь. Якщо перший з них завозили з Чехії та через високу ціну використовували для покриття нечисленних репрезентативних споруд (палац Потоцьких, 1881 рік, будинок “Сокола”, 1885 рік) , то другий вже у 60-х рр. XIX ст. виробляли у Львові, у напірні над Панєнським ставом (тепер вул. Д. Вітовського, 9). Але швидко незгода між власниками припинила це виробництво, яке відродилося тільки у 1888 році (Львівська фабрика асфальту інж. Владислава Шеліги Лішкевича).

Від середини XIX ст. традиційні форми дахів змінює ціла повінь нових типів – “французькі”, “швейцарські” тощо. Напевно, жодна епоха в архітектурі не відзначалася таким розмаїттям форм дахів і посиленою увагою до форм та методів їх оздоблення, як історизм. Та ця тема вимагає окремої розмови.

Ористарх БАНДРУК

Джерело: http://lviv.pm/2009/02/z-istoriyi-lvivskih-dahiv.html

Фотографії старого Львова

Як священик ледь не довів до краху християнський банк

Франциск Сковрон – творець Львівських палаців

Щир, Щирка і Щирець, або як постало давнє місто

Навчальний заклад сестер Василіянок, або перша українська приватна дівоча гімназія в Галичині

Теодор Шайнока, або один з перших фотографів Львова

Львівська аптека-музей, або 12 цікавих фактів з аптечної справи

Кілька фактів про Львів, яких ви й не знали

В гостях у Лариси Крушельницької, або на чай до людини-епохи

«Кольорові перевтілення» Турецьких

Подарунок журналістам, або майстер-клас від Людмили Калабухи (відео)

Перша українська фабрика цукерків «Фортуна нова» і Митрополит Андрей Шептицький

Як охороняли Львів під час безкоролів’я у 1572 році?

Таємниці крипти костелу св. Марії Магдалини

Перипетії давнини

Таємний скарб крипти костелу

Ніна ПОЛІЩУК

Найстаріший львівський готель, який здолала «статуя Свободи»

Життя і смерть «львівського Дюрера»

Автомобільне ретро-свято у Львові в фотографіях

У Львові з’явиться пам’ятник першому вітчизняному комп’ютеру

З історії Львівських дахів

Популярні статті:

Чудовий Львів… його жахливі фортифікації і купи гною на вулиці, або...

Львів на невідомих фото 1970-х років

Як AVR Development відновила палац у Львові

Барвистий світ львівських грабіжників

Кортадо — новий тренд кавового напою: чому варто спробувати

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

74 роки під землею: на Львівщині знайшли бочки з зерном страшного...

Вже бачили наші відео?