додому Блог сторінка 554

Коли історії ще не було, або за партою у львівських єзуїтів

Коли історії ще не було, або за партою у львівських єзуїтів

Переглядаючи якось книги на славнозвісній львівській “барахолці”, що поблизу пам’ятника Івану Федорову, автор цієї статті мимохіть став слухачем цікавої розмови між одним з продавців і дуже “турботливою” мамою, яка в даній ситуації грала роль або клієнта, або знайомої. Я навіть не дивлюсь куди бю, як тільки щось – так луплю. А там куди попаде: по плечах, по голові. Далі вона висловила тезу про власну недовіру до гуманістичного виховання і навіть спробувала її аргументувати. Ця історія замовчує імена своїх героїв, але спробуємо зрозуміти думки дітей цієї матері-берегині, зосередившись на тому, як жилося учням львівської єзуїтської колегії, яким доводилось інколи проходити через подібне виховання та навчання.

Монумент Івану Федорову у Львові. Фото з uk.wikipedia.org
Монумент Івану Федорову у Львові. Фото з uk.wikipedia.org

Єзуїти дуже славились рівнем організації своєї освітньої системи та якістю знань, які надавали. На свій час їхні навчальні заклади рахувались найбільш передовими та престижними. Єзуїтську освітню модель запозичувало багато інших навчальних закладів, у тому числі і Києво-Могилянський колегіум. Хоч цю систему єзуїти не так створили, як вдосконалили, попередньо запозичивши, вони вивели її на якісно новий рівень. Визначений і прописаний освітнім статутом “Ratio Studiorum”, навчальний процес у колегіумах відзначався централізацією, дисциплінованістю та високим рівнем вимог до учнів та вчителів. Якоюсь мірою, саме єзуїтам ми завдячуємо рівнем підготовки Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Петра Могили і багатьох інших діячів нашої історії.

Освітній статут єзуїтів "Ratio studiorum". Фото з libraries.slu.edu
Освітній статут єзуїтів “Ratio studiorum”. Фото з libraries.slu.edu

У 1608 році у Львові розпочав роботу єзуїтський колегіум. Історія відкриття цього закладу була дуже тривалою і повною протистояння з різними впливовими середовищами міста і не лише міста. Добре, що наполегливість єзуїтів перемогла і школу таки відкрили. “Finis coronat opus” – подумали організатори будівництва і вшкварили по тому святування на кілька днів. На урочистостях було багато заходів, публічних дійств, гостей. Тішить, що за святкуваннями не забули про навчання, до якого згодом приступили.

Костел і місце, де колись був колегіум єзуїтів. Фото з kameniar.lnu.edu.ua
Костел і місце, де колись був колегіум єзуїтів. Фото з kameniar.lnu.edu.ua

Дітей у єзуїтів чекало кілька рівнів навчання. Були вищий і нижчий рівні студії. До першого належали клас інфіми, де знайомились з початками латини, а також граматики і синтаксису, де ці знання зміцнювали. У наступних класах – поетики та риторики ці знання відшліфовували і вчились застосовувати на практиці. Найбільш витривалі і спраглі знань учні могли спробувати дожити до вищої школи, де їх чекали філософія та теологія. Друга завжди вважалась вищою, а тому перша була її прислужницею. Історії як предмету не було. Ставка робилась на вивчення мов, а історичні знання були в контексті цього і лише  як засіб зацікавлення. Історія сприймалась радше як частина риторики і засіб виховання. Звідси і фраза про історію як вчительку життя – “Historia est magistra vitae”. Були спроби ввести історію як окремий предмет, але вони розбились об тверду, мов камінь, думку генерала ордену, Клаудіо Аквавіви, що історії достатньо у класах поетики і риторики. Таким чином, історію як окремий предмет, почали викладати лише від 1739 року.

Генерал ордену єзуїтів Клаудіо Аквавіва. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Генерал ордену єзуїтів Клаудіо Аквавіва. Фото з http://photo-lviv.in.ua

Своє навчання учні розпочинали із читання байок Федра і окремих творів Цицерона чи Катона. На старших курсах вивчали Вергілія, Овідія і Цезаря. Орієнтувались за підручниками Еразма Роттердамського, Лоренцо Валли і Філіппа Меланхтона. Також існував список рекомендованих до читання авторів, як-от єзуїти Якуб Вуєк чи Роберто Белларміно. Був і список заборонених авторів. Для більшого ефекту, починаючи від класу синтаксису, учням заборонялось спілкуватись між собою рідною мовою – мовою комунікації мала бути лише латинська.

Видатний гуманіст і авторитет для єзуїтів, Еразм Роттердомський. Фото з monsimulacres.at.ua
Видатний гуманіст і авторитет для єзуїтів Еразм Роттердомський. Фото з monsimulacres.at.ua

Цікавим є те, як виглядала робота вчителя. В основному він надиктовував тези та висловлював спосіб розвитку думки й методику роботи з літературою. В інший випадках вчитель формулював перед учнями казуси, тобто складні ситуації. В подальшому педагог спостерігав за тим, як учень вирішував поставлене перед ним завдання. Ще одним видом роботи було “пояснення поета, або історика”. Після закінчення заняття учитель ще мав перебувати якийсь час в аудиторії, аби упевнитись, що учні все зрозуміли і відповісти на запитання. Перед початком занять відбувалась спільна молитва. Також щоденно, в супроводі вчителів, учні мали бути на месі в єзуїтському храмі. Щотижня їх чека катехізис, а щомісячно сповідь. До цього всього ще додавалась регулярне причастя і присутність на проповідях у святкові дні.

Римський філософ Ціцерон, інший авторитет для єзуїтів. Фото з www.youtube.com
Римський філософ Цицерон, інший авторитет для єзуїтів. Фото з www.youtube.com

Академічний рік у єзуїтів розпочинався першого вересня. На заваді цьому могла стати епідемія, або війна. У єзуїтів стежили, аби в класах було вдосталь світла та свіжого повітря. За порядком у класі стежив цензор. Він же перевіряв усі усні вправи і фіксував прізвища тих, хто відсутній / присутній на заняттях. Викладачі мусили давали на перевірку тези своїх доповідей, аби в них не було заборонених думок, чи посилань на заборонених авторів. Кожного третього-четвертого дня учні могли відпочивати від інтелектуальних вправ. У неділю старші учні цілком звільнялись від навчання, а менші мали заняття лише до обіду.

Умовне зображення навчального процесу в минулі століття. Фото з orsha.eu
Умовне зображення навчального процесу в минулі епохи. Фото з orsha.eu

На початку навчального дня, доки вчителі перевіряли письмові домашні завдання, учні розказували декуріонам, що запам’ятали з вчорашнього дня, або ж виконували інші письмові завдання. При цьому, декуріон в спеціальному зошиті фіксував помилки кожного і ставив за них оцінки. Декуріони – одна з учнівських посад, помічна для вчителя. Здобувалась посада через перемогу у змаганні, або за старанність у навчанні. Клас, таким чином, міг ділитись на конкуруючі частини, у яких була своя ієрархія. Публічний цензор, або ще головний декуріон, слідкував за порядком у навчальних аудиторіях і учнівських спальнях. Аби згадані вище посадовці мали авторитет серед учнів, до їхньої компетенції належало право, за погодженням з вчителем, звільняти деяких учнів від окремих покарань за не надто суворі провини.

Умовне зображення навчального процесу в минулі століття. Фото з orsha.eu
Умовне зображення навчального процесу вчорашнього дня. Фото з orsha.eu

Для стимулювання успішності у навчанні, існувала ціла система нагород. Раз на рік привселюдно нагороджували найкращих учнів. Відбувалось це в урочистій обстановці і на довго запам’ятовувалось. Нагороди спонсорували меценати і патрони. Також були малі, або приватні нагороди. Їх давав особисто ректор за перемогу в диспуті, або щось в такому роді. Найуспішніші учні могли також екстерном скласти клас і перейти ступенем вище раніше. Для покарання існували навчальні, вербальні і моральні засоби. Йдеться тут про додаткові завдання, усні зауваження, “заслання” на спеціальну лаву і одягання “віслючих ковпаків”. При повторенні непослуху чи неуспішності, в діло могла піти і фізична кара. При цьому, за певних умов, виконувати її міг навіть хтось з учнів.

Умовне зображення навчального процесу в минулі століття. Фото з orsha.eu
Умовне зображення навчального процесу в минулі століття. Фото з orsha.eu

Завершенню навчання передували прикінцеві іспити чи диспути. Іспит відбувався у письмовій формі. За 2-3 дні до іспиту, вчитель оголошував його засади. Іспит приймала комісія з трьох осіб: префект шкіл, чи уповноважена ним особа, двоє інших, уповноважених у тематиці курсу. Учні під час написання могли використовувати додаткову літературу і виходити з аудиторії, залишивши в ній роботу. Категорична заборона списувати, якщо на цьому ловили, обидві роботи анульовували. На сам іспит учнів запускали по троє в аудиторію. Оцінки виставляли одразу кожній трійці, але оголошували публічно в кінці. Якщо учень не складав іспиту, його все одно могли перевести до іншого класу, якщо певний рівень знань він продемонстрував, або ж мав дорослий вік. Безнадійних учнів виключали.

Диспут - один з методів навчання і саморозвитку у єзуїтів. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Диспут – один з методів навчання і саморозвитку у єзуїтів. Фото з http://photo-lviv.in.ua

Кожен щабель єзуїтської освіти передбачав власну тривалість канікул. Після інфіми та граматики учні мали лише тиждень відпочинку. Синтаксис і поезія дозволяли перерву на два і три тижні відповідно. Після закінчення класу риторики учні могли відпочивати місяць, а суперіори (вища школа) взагалі могли мати 1-2 місяці канікул.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Кметь В. Львівський єзуїтський університет (1661 – 1773) // Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка: в 2 т. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – Т. 1.: А – К. – С. 16 – 37.
  2. Сєряков С. Повсякденне життя єзуїтських шкіл України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://chtyvo.org.ua. С. 100, 109, 110, 111, 114, 129.
  3. Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI – середини XVII ст. – Львів: Свічадо, 2005 (Серія: Sdudia rationis 1). – С. 54 –55, 57 – 60.

Залізничні мотиви у львівському мистецтві, або де у Львові зображені паровози

Залізничні мотиви у львівському мистецтві, або де у Львові зображені паровози

На початку XIX століття  світ побачив перший паровоз. Це було великим відкриттям, на яке відразу відреагували чутливі митці своєї справи і розпочали зображати їх у формі алегорій та символів. Не обминула ця тенденція і Львів.

Першим паротягом у світі вважається паротяг британського інженера Річарда Тревітіка, який сконструював його ще в 1803 році.

Львівська залізниця в свою чергу – найстаріша залізниця України. 1861 року відбулася історична подія – паротяг з назвою «Ярослав» вперше вирушив  з Перемишля  до галицької столиці.

Макет паротягу «Ярослав» авторства Аркадія Орєхова (джерело фото http://zaxid.net)
Макет паротягу «Ярослав» авторства Аркадія Орєхова (джерело фото http://zaxid.net)

Тепер пошукаємо що залишилось від захоплення чудом залізничного винаходу на львівських вулицях. Так алегорія залізниці зображена у скульптурі Леонардо Марконі на будинку колишньої першої Дирекції державних залізниць у Львові (вул. Січових Стрільців, 3). Меркурій, що символізує водночас швидкість і торгівлю, ногою спирається на крилате колесо – емблему залізниці. Ця емблема повторюється у рельєфах на фасаді будинку. Крилате колесо у давній Персії символізувало силу і напір бойових колісниць. Пізніше у римлян воно стало атрибутом Фортуни. На відміну від “колеса Фортуни” в емблемі залізниці його зображували зубчастим.

Крилаті колеса  можна знайти як  прикрасу завершення арки над вікнами будинку Оскара Крайзера (вул. Гоголя, 4) архітектора Леопольда  Вархаловського разом з атрибутами науки і торгівлі.

У рельєфі на будинку Юліана Пінкерфельда (вул. Й. Коциловського, 15) залізничний транспорт персоніфіковано у постаті залізничника у формі. Залізничник спирається на жезл, увінчаний крилатим колесом. Поряд з ним – постаті шофера і авіатора, що уособлюють види транспорту нового XX ст.

Захоплення засобами комунікації відображають також рельєфи на будинку Бромільських по вул. Чупринки, 49. Паротяг розміщений поруч з пароплавом.

На будинках 7 та 7а вулиці Клепарівської локомотив зображено на рівні з автомобілем та аеропланом.

Мистецькою алегоричною скульптурою є надгробок видатного вченого професора Львівської політехніки, інженера-залізничника Кароля Скібінського (1849-1922 pp.) (який, зокрема в 1875 році працював на будівництві залізниці в Альпах) на Личаківському цвинтарі. Для виконання пам’ятника був спеціально оголошений конкурс львівським політехнічним товариством, на якому перемогу отримав проект архітектора Вітольда Равського та скульптора Юліана Міколайського, що реалізували в 1931 р. на спеціально наданій містом ділянці цвинтаря. Форма пам’ятника – арка залізничного віадука, де наверху зображений локомотив, а на поверхні віадука – стилізовані зображення залізничних мостів, семафора і т. ін.

Окрім згадок на кам’яницях, паротяги мають місце і в інших мистецьких втіленнях. Наприклад, це вітраж проекту Стефана Матейки, що знаходиться на вул. Нижанківського, 5 в приміщенні Львівської національної музичної академії. Вагон вузько-колійки, навантажений колодами, трактований реалістично – він символізує розвиток індустрії нарівні з зображеними на другому плані нафтовими вежами і фабричними корпусами, які дуже нагадують аналогічні споруди на панно Яна Матейки “Винахід залізниці”. Атрибути будівництва, механіки, кравецтва і теслярства по кутам орнаментального обрамлення підкреслюють символічний характер зображення.

Щодо  вищезгаданого панно за ескізами Яна Матейка, створене ще учнями Краківської художньої школи, то воно знаходиться в актовому залі Львівської політехніки. Важко зрозуміти, але центральні образи картини власне символізують винахід парової машини і розвиток залізничного транспорту. Жінка – це вода, чоловік – вогонь. Боротьба і зближення породжують пару – активне та стрімке дитя, яке тягне за собою візок і стає рушієм науково-технічного прогресу.  Навіть пейзаж з сіячем і фабричними будовами, пароплавом на ріці на другому плані уособлюють розквіт сільського господарства і промисловості завдяки винаходу залізниці.

Сьогодні залізниця є звичним явищем сучасного світу. Але давні символи і алегорії не дають про себе забути, адже мистецтво вічне.

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерела:

  1. П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів. – “Центр Європи”, 2010. – 312 с. – С. 4-5.

У Львові покажуть роботи Володимира Магінського

У Львові покажуть роботи Володимира Магінського

В четвер, 18 серпня 2016 року, о 16.00 в приміщенні Львівської Національної галереї імені Бориса Григоровича Возницького (вул.Стефаника, 3) відбудеться відкриття виставки Володимира Магінського ”Малярство та реставрація”.

Художник Володимир Магінський
Художник Володимир Магінський

На виставці будуть представлені роботи останніх 15 років – це пейзажі, натюрморти, автопортрети, оголена натура (ню) тощо. Куратор  виставки  старший науковий співробітник відділу Європейського мистецтва XIX-XXI ст. Львівської Національної галереї імені Бориса Григоровича Возницького Наталя Крокіс.

Експозиція робіт Володимира Магінського
Експозиція робіт Володимира Магінського

Магінський Володимир Дмитрович народився у м. Нальчику, Кабардино-Балкарська республіка 18 вересня 1946 року. В 1963-1972 роках навчався в Одеському державному художньому училищі ім. М.Грекова. В 1972-1978 роках продовжив навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Експозиція робіт Володимира Магінського
Експозиція робіт Володимира Магінського

З 1986 року Володимир Дмитрович є дійсним членом Національної спілки художників України. Художник-рестаратор вищої категорії станкового темперного та олійного малярства. Протягом багатьох років Володимир Магінський – учасник персональних, всесоюзних, республіканських, регіональних та обласних виставок.

Твори митця зберігаються в музеях та у приватних колекціях США, Канади, Росії, Польщі, Чехії, Ізраіля, України.

Наталка СТУДНЯ

Мертва петля, або забутий музей під Жовквою

Рухаючись по міжнародній трасі М-09 на ділянці поміж містами Жовква та Рава-Руська неподалік села Воля Висоцька, обабіч дороги, можна помітити масивний обеліск, який здіймається в небо на 45 м. Якщо підійти ближче до цієї споруди, можна помітити, що частиною обеліску є реактивний літак, вихлопні гази якого формують мертву петлю. Саме вона має допомогти здогадатись, що монумент цей, присвячений російському льотчику Петру Нестерову, тому самому, котрий першим виконав «Мертву петлю».

45-метрова стела, що видніється з траси
45-метрова стела, що видніється з траси

Багато в кого може виникнути подив, чому таких огрядних розмірів монумент російському льотчику стоїть біля невеличкого села на Жовківщині. Ті хто справді здивувався цьому факту, здивується ще більше, коли дізнається, що місто Жовква з 1951 по 1991 рр. звалося Нестеров. Але ж який зв’язок між Жовківщиною та відомим літуном?!

П.Нестеров з дружиною та донькою. Фото початку XX ст.
П.Нестеров з дружиною та донькою. Фото початку XX ст.

Народився Петро Нестеров далеко від Галичини, у російському місті Нижній Новгород. Свою славнозвісну «Мертву петлю», яка принесла йому славу, він виконав теж поза Львівщиною, а саме на Київщині. До наших країв Нестерова занесла Перша Світова війна. З її початком ХІ авіазагін, в якому служив літун, прибув до Радзівілова, а невдовзі — до Жовкви. Там розмістилися в маєтку барона Фрідріха фон Розенталя, австрійського військового льотчика. Нестеров та авіатори його загону здійснювали повітряну розвідку. Теж саме робив і барон: щодня його біплан «Альбатрос» з’являвся над розташуванням штабу 3-ї російської армії.

Зображення повітряного тарану, здійсненого П.Нестеровим
Зображення повітряного тарану, здійсненого П.Нестеровим

Ввечері 25 серпня 1914 року у вестибюлі Жовківського замку короля Яна Собєського, де тоді містився штаб 3-ї російської армії, генерал-квартирмейстер М. Бонч-Бруєвич, став докоряти групі льотчиків за безкарні польоти ворожого розвідника. Коли розмова прибрала характеру сперечань і просто звинувачень у боягузтві, штабс-капітан Нестеров дав слово честі, що припинить польоти австрійця.

Російські солдати оглядають уламки літака "Альбатрос", збитого П.Нестеровим. Фото 1914 року
Російські солдати оглядають уламки літака “Альбатрос”, збитого П.Нестеровим. Фото 1914 року

Наступного ранку «Альбатрос» з’явився в небі над Жовквою. Нестеров і поручик Олександр Кованько піднялися навперейми й наздогін, але при зльоті обірвався трос із гирею, яким Петро сподівався збити ґвинт в «Альбатроса» і примусити його сісти. Нестеров з Кованьком повернулися на землю. Перший наказав механіку швидше відремонтувати двигун, а сам сів в автомобіль і поїхав до армійської скарбниці одержати гроші для потреб ХІ загону. Коли повертався назад, у повітрі знову з’явився літак барона. Нестеров під’їхав прямо до справного «Морана», де стояв Кованько, і скочив у літак.

Відкриття обеліску на місці загибелі П.Нестерова. Фото 1947 року
Відкриття обеліску на місці загибелі П.Нестерова. Фото 1947 року

Побачивши «Моран» Нестерова австрійський «Альбатрос» почав тікати, однак  російський літун наздогнав його, і спробував таранити наскочивши своїми шасі на крила противника. Спроба ця закінчилася крахом обох літаків.

Музей П.Нестерова, відкритий 1979 року
Музей П.Нестерова, відкритий 1979 року

Екіпаж австрійського літака, що складався з барона Розенталя та пілота Франца Маліни загинув при падінні. Щодо долі Нестерова існує кілька версій. За однією з них він теж загинув при падінні, а за іншими його добили чи то селяни, чи патруль російських козаків, які здійснювали банальне мародерство. Цікавий той факт, що мародери вкрали навіть взуття з російського пілота, якого згодом так і поховали в одних шкарпетках.

Розписи внутрішньої частини куполу музею П.Нестерова.
Розписи внутрішньої частини куполу музею П.Нестерова.

Вчинок Нестерова спочатку в Російській імперії, а згодом і в СРСР звісно, що був героїзований. Хоча більшість асів Першої світової сприймали його б за ганебний. По-перше, на початку війни бойових літаків як таких ще і не було, і авіація на війні використовувалась виключно з розвідувальною метою. Про ніякі повітряні бої тоді ніхто і не думав. Тому вчинок Нестерова, по факту, був першим повітряним боєм в історії, першим повітряним тараном, і першим з летальним наслідком для пілотів. Навіть, коли з’явилися перші винищувачі серед пілотів був своєрідний кодекс честі, за яким вони ніколи не атакували літак, що не становив для них прямої загрози. Навіть найвідоміший ас цієї війни «Червоний Барон» Манфред Ріхтгофен завжди намагався лише підбити літак противника, після чого припиняв атаку, даючи можливість іншому пілотові безпечно приземлитись.

Від внутрішнього інтер'єру музею сьогодні залишились одні руїни
Від внутрішнього інтер’єру музею сьогодні залишились одні руїни

Однак, повернемося до згаданого вище монументу. Одразу після загибелі Нестерова, на місці краху його літака було насипано великий курган та споруджено хрест. В радянську атеїстичну епоху хрест на могилі пілота, якого встигли перетворити з російського на радянського героя, ясна річ, що сприймався недоречним. Тому в 1947 році на його місці було закладено обеліск, який відкрито аж в 1952 році.

Виконана з металу "Мертва петля", котру утворюють вихлопи реактивного літака
Виконана з металу “Мертва петля”, яку утворюють вихлопи реактивного літака

А в 1979 році було створено меморіальний комплекс, до складу якого входив музей пілота та 45-метрова стела, яку тепер і помітно з траси. Стелу хоч і збудували грандіозних розмірів, однак досить халатно. Вже досить скоро плитка, котрою її було обкладено, почала відпадати. Досить дивною була і сама композиція монументу. По-перше, кидається в очі реактивний літак, який був винайдений за кілька десятиліть після смерті Нестерова. По-друге, Нестеров хоч і прославився своєю петлею, однак на цьому місці він загинув, виконуючи не фігури вищого пілотажу, а повітряний таран.

Реактивний літак, що оздоблює монумент
Реактивний літак, що оздоблює монумент

Наприкінці 1980-х музей почав занепадати, а з 1990-х він і взагалі припинив свою діяльність. Сьогодні від музею залишились одні руїни. Хоча під склепінням куполу споруди можна навіть розгледіти його розписи. 45-метрова стела, хоч уже добряче пошарпана часом, однак всеодно стоїть. Непорушним поки залишається й літак, що виконаний з нержавіючого металу. Хоча подейкують, що його вже намагалися відірвати від стели за допомогою коней та трактора, однак безрезультатно.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Петля Нестерова // http://tutbuv.com/?p=80
  2. Королівський тракт Жовківщини. Частина 4. Вікно в Європу // http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region/50073/
  3. Музей авіації біля Львова перетворили на руїни. Фото // http://galinfo.com.ua/news/muzey_aviatsii_bilya_lvova_peretvoryly_na_ruiny_foto_140723.html
  4. Руїни музею П. Нестерова біля с. Воля-Висоцька(Жовківський р-н) // http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=6745.0

Львів’янин, який став лідером австрійських комуністів

Львів був батьківщиною багатьох цікавих та непересічних особистостей, людей, які залишили внесок у багатьох сферах. Чільну категорію тут складають політичні діячі, в тому числі і постаті вкрай неоднозначні з погляду сьогодення. Проте, як кажуть, з пісні слів не викинеш, так і в таких випадках, безглуздо робити вигляд що ті чи інші особи з нашого минулого не мають відношення до Львова лише через сучасну кон’юнктуру. Вони були «продуктом» свого часу і саме в такому контексті їх слід розглядати, більш того, вони часто є для нас тим містком, який дозволяє перейти через невпинну ріку минулого часу і краще роздивитись минулі епохи.

А. Бартель
А. Бартель

Однією з таких осіб і був Арнольд Бараль. Він прожив яскраве та насичене життя, був діячем українського національного руху, пізніше прихильником радянської влади, згодом чільним діячем австрійського політичного руху і зрештою він переїхав до СРСР і дивом уцілів під час «чисток» 1930-х років. Ким же ж він був, людиною яка щиро вірила в свої ідеали, чи особою, яка просто потрапила у вир подій неспокійного ХХ століття і діяла відповідно до обставин?

Львів у ХІХ столітті
Львів у ХІХ столітті

Народився Арнольд Бараль 31 травня 1890 року у Львові, у сім’ї Густава Бараля. Його дитинство та юність припали на неспокійні часи активізації політичного життя в тогочасній австрійській Галичині, яку адміністрація Габсбургів по-суті дала “на відкуп” полякам у 70-ті роки ХІХ століття. Така політика імперії по відношенню до своїх багатонаціональних провінцій мала далекосяжні наслідки, оскільки загострила і без того непрості українсько-польські стосунки у регіоні.


На фоні таких подій як замах Мирослава Січинського на намісника Галичини Потоцького та вбивства українського студента Адама Коцка, було б дивним якби Арнольд Бараль залишався байдужим до навколишніх подій. Саме тому, будучи гімназистом, він, як припускають, брав участь у тогочасному українському національному русі, який першочергово боровся саме з ідеєю польської Галичини та польського Львова.

Згодом він записується на філософський факультет Львівського університету. На фоні подій Першої Світової війни та фактичного визнання у 1916 році австрійською адміністрацією майбутньої польської автономії Галичини, Бараль, як і більшість тогочасної молоді захоплюється радикальними політичними ідеями того часу. І якщо значна частина і далі пов’язувала себе з українським національним рухом, то Бараль значну увагу приділяє ідеям модного комунізму. Революція в Російській імперії у 1917 році та падіння монархій у імперії Габсбургів, у Німеччині, та загалом “ліві” настрої у більшості європейських країн були у той час цілком нормальними, чому яскравим прикладом є навіть політичні діячі УНР.

Проте після польсько-української війни, коли УГА була витіснена за Збруч частина населення Галичини почала пов’язувати свої надії з поширенням “світової революції” і на цей регіон. У 1919 виникає Комуністична партія Східної Галичини. Важко сказати наскільки вона була самостійним утворенням, проте Барель став заступником її голови, членом ЦК, політбюро та оргкомітету. Під час радянсько-польської війни 1920-1921 рр., у липні 1920 року, частина Галичини була захоплена Робітничо-Селянською Червоною Армією, і було вирішено утворити Галицьку соціалістичну Радянську республіку, столицею якої став Тернопіль. Створення ГСРР відбулося за директивами з Москви і під безпосереднім керівництвом В.Леніна. Бараль у цей час був у складі Галицького революційного комітету. Проте настільки штучне утворення не могло проіснувати довго і крах наступу Червоної армії у Польщі привів і до краху цієї держави. У 1921 році було укладено Ризький договір, який визнав новий кордон по Збручі, а Галичина була остаточно брутально і з порушенням усіх тогочасних міжнародних норм окупована Польщею. В таких умовах Бараль не міг продовжувати свою діяльність, тому він перебирається до Австрії.

Там він налагодив видавництво комуністичної літератури і згодом вступив до Комуністичної партії Австрії. Він став редактором її видавничого органу, газети “Роте фане”, а у 1921 році він навіть займає досить високу посаду члена політбюро партії, фактично перебуваючи у її керівництві. Проте стабілізація повоєнних держав привела до спаду радикальних настроїв у Європі і до краху ідеї “світової революції”, тому наприкінці 1920-х років, діяльність Бараля у Австрії, яка координувалась з Москви, стає досить ефемерною. Тому, він переїжджає до СРСР, вступає до ВКП(б) і працює в апараті Профінтерну (Червоний інтернаціонал профспілок) та в державних установах. Від 1932 у зв’язку зі станом здоров’я відійшов від активної діяльності.

До рідного Львова він так більше і не повернеться і у 1957 році помре у Москві. Однією з найбільших загадок є те, як йому вдалося на відмінну від багатьох своїх товаришів по партії і подітичній діяльності пережити політичні репресії 1930-х у СРСР. Можливо, цьому сприяло те що у 1932 році він відійшов від політики і тому його не розглядали як небезпечну постать. А можливо роль відіграла його діяльність у 1920-х роках у Компартії Австрії, яка очевидно координувалась безпосередньо з Москви. Можливо подальші дослідження і робота з закритими на сьогодні архівними джерелами в майбутньому пролиє світло на питання. Наразі можна лише сказати, що постать Арнольда Бараля була типовою для неспокійного ХХ століття на українських землях і перш ніж засуджувати чи прославляти його, насамперед варто зрозуміти, що спонукало його діяти саме так. Цього на жаль часто сьогодні бракує дискусіям про історію нашої країни і нашого міста – банального бажання не оцінити/засудити/глорифікувати, а зрозуміти. І тоді, вже звичні події, постаті, будівлі та і сама історія Львова постануть перед нами у цілковито новому світлі.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

  1. Науменко К. Бараль Арноль Густавович // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2003. – 688 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Baral_A
  2. Hautmann Н. 1916: Der Weg zum Jännerstreik 1918 – Режим доступу: http://ooe.kpoe.at/article.php/20080116150721799
  3. Solchanyk R. The Foundation of the Communist Movement in Eastern Galicia, 1919-1921 // Slavic Review, Vol. 30, No. 4 (Dec., 1971), pp. 774-794 – Режим доступу: http://shron.chtyvo.org.ua/Solchanyk_Roman/The_Foundation_of_the_Communist_Movement_in_Eastern_Galicia_1919-1921_anhl.pdf

 

Футбольний “танк” з дипломом хірурга

Футбольний "танк" з дипломом хірурга

На небосхилі польського футболу 20-х років минулого віку яскраво виблискувала зірка лівого крайнього нападу львівської “Погоні” і Репрезентації країни Юзефа Даніеля Гарбеня на прізвисько “Танк”.

Юзеф Даніель Гарбень. Світлив Марек Мюнц
Юзеф Даніель Гарбень. Світлив Марек Мюнц

Народився він 1896 р. в Лупкові поблизу Сянкова на Лемківщині. Середню освіту здобував у школах Стрия і Львова і як багато инчих юнаків того часу кохався в новомодній на теренах Галіції грі в копаний м’яч. Саме у час проживання в Стрию хлопець починає виступати за місцеву “Погонь”. Після переїзду у Львів певний час був членом “Сокола” і cтрілецьких дружин.

Після вибуху Першої світової війни 2 серпня 1914 р. Гарбень вступає до лав І Бригади Леґіонів, в складі якої йому у ті буремні часи довелося повоювати досить . Та навіть воєнне лихоліття не стало перепоною для Юзефа у заняттях спортом. Ось що він згадував пізніше про той період свого життя в спогадах 1930-x: “У часи війни, відбуваючи службу в 1-му піхотному полку Леґіонів, я вправлявся у різних видах спорту, особливо у копаному м’ячі. Навіть на фронті завше знаходився час, аби поганяти м’яча, і то навіть у формі змагань, розігруваних з артилерією Берези, з 5-им піхотним полком Леґіонів Польських, з прусаками в Модліні у присутности полковника Смігли-Ридза, з австріяками на італійському фронті і т.д. Траплялося навіть наносити візити у Краків на двобій з “Краковією” та у Львів з “Погонею”.

Гарбень (2-й від ліва у верхньому ряді) в складі І Бригади Леґіонів на боїську львівської "Погоні", 1917 р.
Гарбень (2-й від ліва у верхньому ряді) в складі І Бригади Леґіонів на боїську львівської “Погоні”, 1917 р.

Не забуду тих приємних хвиль, пов’язаних зі створенням дружини 1 п.п. Леґіонів за сприяння діючого Маршалка Польщі, а тоди командувача цього полку полковника Смігли-Ридза. Не забуду ніколи тих тренінгів, які проводилися у важких жовнірських черевиках і у військових австрійських строях.

Певно ніколи в житті не випаде вже така оказія розіграти змагання між штабом І Бригади і 1 п.п. Леґіонів Польських у присутности Коменданта (ред. – мова йде про Ю.Пілсудського)! І ніколи вже не “обмотуватиму” своїх противників так, як тоди! А який прийом після матчу був у штабі І Бригади! Вся футбольна братія зайняла кінець довгого столу, напроти Коменданта… А яке неймовірне враження на мене викликав момент подання до столу тістечок. Якби не присутність Коменданта, порвав би цілу тацю тих давно небачених смаколиків…

Поранені в боях з українцями за Львів польські вояки перед шпиталем на Політехніці (Гарбень лежить другий від ліва), 1919 рік
Поранені в боях з українцями за Львів польські вояки перед шпиталем на Політехніці (Гарбень лежить другий від ліва), 1919 рік

Також перед травневим наступом 1915 р. тренувалися ми в Тур’ї Долішньому, на лугу, з котрого відкривалися видки міста Піньчув. У тім часі прибув до Тур’я Комендант зі штабом. Побачивши леґіоністів, котрі вганялися за бальоном із хлопчачим завзяттям, зупинився і зліз з коня. Був я тоді капітаном дружини 1 п.п. Леґіонів Польських. Тому відправився віддати честь і представитися. Відповів на кілька заданих запитань, після чого Комендант поплескав мене по плечах. Я дуже втішився, що розмовляв з ним, і що все так добре скінчилося. Бо спочатку чомусь думав собі, що щось буде не в порядку….
Невдовзі настали важкі часи. Наступ, затяжні марші, патрулі, бої. Надійшов врешті день наступу на Пшепюрув. Чекалисмо досить довго на галявині під лісом. У якийсь момент хутко встановили з наплічників ворота і за хвилю братія розпочала гру, що викликало певне обурення тих товаришів, які не толерували м’яча. Одначе, якби відав, яке пекло чекатиме мене увечері того ж дня, певно не вганявся б і поберіг сили на ніч. Але якось пронесло…”

"Танк" (у темних строях) в атаці під час двобою "Погонь" - "Лауда". Вільно, 1923 р.
“Танк” (у темних строях) в атаці під час двобою “Погонь” – “Лауда”. Вільно, 1923 р.

Був Юзеф Гарбень і активним учасником оборони Львова під час польсько-українського протистояння 1918-1919 рр., отримавши важке поранення під час одного з боїв. За свої заслуги, яко вояка був нагороджений “Хрестом Незалежности”, “Золотим Хрестом Заслуги”, “Хрестом оборони Львова”, “Хрестом Хоробрих” та відзнакою І Бригади Леґіонів Польських “За доблесну службу”.

Гарбень (стоїть 4-й від ліва) і його зіркова "Погонь". Світлив Марек Мюнц, 1924 р.
Гарбень (стоїть 4-й від ліва) і його зіркова “Погонь”. Світлив Марек Мюнц, 1924 р.

Та повернімося до футбольної складової в біографії Юзефа Гарбеня. Протягом 1918 – 1928 років він незмінно захищав кольори найбільш титулованого клюбу тих часів у Галіції львівської “Погоні”. У чемпіонатах Польщі зіграв 84 матчі, у яких наколотив суперникам 70 м’ячів. Гарбень був одним з лідерів тієї “Погоні”, яка стала 4-разовим чемпіоном Польщі (1922, 1923, 1925, 1926 рр.). У 1926 році Юзеф разом з своїм одноклубником Вацеком Кухарем були визнані кращими бомбардирами чемпіонату Польщі з 12-ма м’ячами.

Гарбень в атаці у своєму 3-му чемпіонському сезоні за "Погонь", 1925 р.
Гарбень в атаці у своєму 3-му чемпіонському сезоні за “Погонь”, 1925 р.

У складі національної збірної львів’янин дебютував 28 травня 1922 року в товариському матчі зі збірною Швеції, відзначився голом і приніс першу в історії перемогу польській збірній з рахунком 2:1. Всього ж провів у Репрезентації 8 матчів і забив 2 м’ячі.
Завершив свою кар’єру львівський “Танк” в місцевому клюбі «Олдбой», де традиційно доживали своє спортивне життя “підстаркуваті” футбольні кадри.

Командна портрета перед початком останнього матчу Гарбеня ( стоїть 3-ій від права) за збірну Польщі проти Туреччини у Львові (6:1). 12 вересня 1926 р.
Командна портрета перед початком останнього матчу Гарбеня ( стоїть 3-ій від права) за збірну Польщі проти Туреччини у Львові (6:1). 12 вересня 1926 р.

Ще перебуваючи в зеніті своєї футбольної слави, наш герой усерйоз задумався над перспективами власного післяспортивного життя. Так, у 1924 р. по завершенні студій в львівському університеті Яна Казимира він отримує звання доктора медицини. Через рік, вже як дипломований спеціаліст і водночас як діючий футболіст, Гарбень виступає з проектом розвитку спортивної медицини, який пізніше активно пропагував по цілій Польщі. Після закінчення футбольної кар’єри Юзеф кілька років пропрацював у хірургічній клініці у Львові і входив у Наукову Раду фізичного виховання у Варшаві. В 1933 р. вирішив переїхати в Хшанув, де обійняв посаду директора місцевого шпиталю ім. Ю.Пілсудського і ординатора хірургічного відділу.

Передматчеве привітання з 10-літтям виступу за "Погонь" легендарної трійки нападу львівської команди Мечислава Батча - Юзефа Гарбеня - Вацека Кухара, 1928 р.
Передматчеве привітання з 10-літтям виступу за “Погонь” легендарної трійки нападу львівської команди Мечислава Батча – Юзефа Гарбеня – Вацека Кухара, 1928 р.

Після нападу Німеччини на Польщу мобілізований до польської армії офіцер Юзеф Гарбень взяв участь у вересневій кампанії, вислідом якої, як відомо, стала окупація країни фашистами та совєтами. В період нацистської займанщини Польщі колишній футболіст був активним членом антифашистського підпілля, за що кілька місяців провів у застінках краківського гестапо, залишившись, на щастя, в живих.

Але й по завершенні війни доля продовжувала випробовувати доктора Гарбеня. Тепер він вже зазнав переслідування за свої антисовєцькі погляди від нової польської прокомуністичної влади. Тільки в 1949 р. йому вдалося ненадовго повернутися на роботу в госпіталь Хшанува. Помер Юзеф Гарбень, легенда львівського футболу міжвоєнних часів, 3 травня 1954 р. в місті Цешин.

Джерело: http://proidysvit.livejournal.com/143362.html

Коли, хто і де заснував місто Львів?

Коли, хто і де заснував місто Львів?

Львів – містофеномен, місто, яке направду вражає. І як виявляється, не відразу відкриває свої таємниці.  Вже наче здавна має свою відповідь для львів’ян питання про заснування Львова, оскільки існує уставлена думка, що місто засновано у ХІІІ ст., а саме, перша згадка датується 1256 роком. Це по-перше. По-друге ж, засновником вважається король Данило Романович. І ці факти з історії міста фактично не піддаються критиці, оскільки здавна осіли як в шкільних підручниках, так і в свідомості львів’ян. Проте – чи так це насправді?

На сьогодні ці тези піддаються критиці. Наскільки ця критика має підґрунтя? Ми спробуємо розібратись.

Король Русі Данило Романович. Фото з www.uamodna.com
Король Русі Данило Романович. Фото з www.uamodna.com

Перше питання, яким слід задатись, це – коли ?

Фактично, чіткої дати заснування Львова не існує. Як бачимо, існує літописна згадка про Львів, яка датується згаданим 1256 роком. У літописі йдеться про величезну пожежу яка сталась у місті Холмі, пожежа була настільки великою, що її було видно навіть за багато кілометрів, а саме у Львові.

Проте у 2010 р львівський історик Іван Паславський зробив доволі цікаве та інтригуюче відкриття. Вчений виявив французький стародрук, у якому містилась суперечлива щодо загальноприйнятої версія заснування міста. А саме – йшлось про те, що Львів було засновано задовго до першої літописної згадки. У згаданому джерелі йшлось про 1240 рік, що на п’ятнадцять років раніше ніж прийнята дата від якої відштовхуються усі річниці святкування дня народження міста.

На думку вченого, автор згаданого стародруку, французький історик XVII-XVIII ст. Мішель Лє Кієн, є особою авторитетною, а отже джерело вартує, щонайменше, пильної уваги. А, отже, дата заснування Львова може бути дещо давнішою, аніж прийнято вважати. Одне із джерел, про яке йтиметься нижче, пропонує іншу дату – 1245 р. Говорячи про першу дату, 1240 р, то, скоріш за все, сину Данила, Левові, тоді було від 12 до 15 років. Проте цей вік, насправді, у ті часи, за словами Івана Паславського, вже був фактичним повноліттям. «Тому морально і фізично він міг заснувати місто Львів», – зазначив історик.

Адже через п’ять років, у 1245 р., Лев братиме повноцінну участь у битві під Перемишлем на боці свого батька короля Данила, проти його ж племінника Ростислава та угорського війська.

Напрошується очевидний висновок: дату першої літописної згадки Львова за 1256 р. ніякими чином не можна вважати точкою відліку в історії міста, адже до цього часу Львів мусив відбутись як місто, яке було доволі значним, щоб бути згаданим в літописі, крім того, такі згадки були, як бачимо, й напередодні усталеної дати. Крім того, ця дата – писемна згадка про Львів, яка свідчить хіба одне: місто вже існувало.

Друге питання, на яке слід знайти відповідь – ким було засновано Львів?

Частково цього ми вже торкнулись, розглядаючи проблему датування. І сюди, знову ж, варто залучити згадану французьку хроніку. Адже у ній йдеться і про засновника міста, проте, зовсім не про того засновника, якого ми звикли вважати таким. Власне, хроніка називає засновником міста князя Лева Даниловича. Хоча, згідно традиції, яка міцно увійшла в масову свідомість, вважається, що король Данило заснував місто, за що і стоїть йому в місті чудовий пам’ятник.

Проте не тільки це, згадане нами французьке джерело, свідчить про причетність саме Лева до заснування Львова.

Портрет короля Лева Даниловича, автораства Луки Долинського
Портрет короля Лева Даниловича, автораства Луки Долинського

Відомий львівський історик Леонтій Войтович, задаючись питанням місця розташування столиці князя Лева, досить обґрунтовано довів, що Львів було засновано саме останнім.

Вчений наводить низку джерел, які розповідають про внутрішньодержавну діяльність Лева Даниловича. За свідченнями анонімного каталонського географа XІV ст. «з Польщею межує королівство Лева, столицею його є місто Лева».  Російський мандрівник Ф. Глінка у 1805 р. бачив львівську університетську бібліотеку і у своїх спогадах занотував, що місто було засновано у 1245 р. князем Левом, який був одружений із сестрою угорського короля Белли. На галицькій брамі, як свідчать досліджені істориком джерела, був напис «князь Лев поклав мені підвалини, нащадки дали імя Леонтополіс».

Ключовим аргументом на користь гіпотези про заснування Львова саме князем Левом є те, що у ХІІІ ст. місто знаходилось на межі Перемишльського та Белзького князівств, які належали Леву. І, як наголошує Леонтій Войтович, немає прямих джерел, які б безпосередньо свідчили, що Львів був заснований королем Данилом, відтак заснування міста його сином Левом видається більш вірогідним.

Доволі цікавим є також, як не дивно, питання – де був заснований Львів ?

Здавалось би, що тут дивного? Львів засновано на місці Львова, адже є навіть історичний центр міста із ратушою і, навіть, із залишками давніх мурів. Проте, і тут теж не все так просто.

Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618

На початку минулого століття, на підставі згаданої літописної згадки, тодішній львівський історик Ісидор Шараневич припустив, що середньовічний Львів був заснований зовсім не там, де перебував в подальшому. Вчений стверджував, що, найімовірніше, місце, звідки львів’яни могли спостерігати пожежу Хома, це були так звані Чортові (Чотові) скелі, неподалік від сучасних сіл Винники і Лисиничі. Ці скелі недарма колись називались «Чотовими», адже там знаходились чоти (сторожові застави) воїнів, котрі повинні були вистерігати ворога. Логічно, що первинне місто, з оборонних міркувань, могло організуватись навколо такого чотового місця.

Ісидор Шараневич
Ісидор Шараневич

Підтвердження цієї думки знайшлись майже через століття, в ході Львівської обласної археологічної експедиція Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України у 1973 році, яка виявила в районі скель рештки матеріальної культури часів короля Данила та його сина Лева.

Гора Чортова скеля в околицях Винник
Гора Чортова скеля в околицях Винник

Історик Людвік Зелінський, який у XIX ст. досліджував цю територію, у журналі “Львовянин” писав, що натрапив на руїни якогось поганського замку, датованого VIII ст., коли у скелях робили оборонні споруди. Таке твердження також видається цікавим, адже місто могло виникнути на місці давнішого і меншого поселення або замку.

Гора Чортова скеля в околицях Винник
Гора Чортова скеля в околицях Винник

Варто зазначити, що Чортові скелі були набагато більшими, а ніж зараз, оскільки довгий час руйнувались стихійно, оскільки складаються із пісковика, та використовувались у якості будівельного матеріалу.

Гора Чортова скеля в околицях Винник
Гора Чортова скеля в околицях Винник

З огляду на сказане, ми не можемо стверджувати, що знаємо єдині і достеменні місце і час заснування Львова, але бачимо, що не все так однозначно щодо його історичних коренів. В кожному разі, цей клубок питань «хто, де і коли» залишається дискусійним, а, тим часом, Львів так і не має пам’ятника на честь короля Лева, свого найвірогіднішого засновника.

Микола КОЗАК

Список використаних джерел та літератури:

  1. Сенсаційне відкриття: Львів заснований 1240 року: zik.ua
  2. https://uk.wikipedia.org
  3. Войтович Леонтій. Де була столиця Лева Даниловича? (Джерелознавчий аспект проблеми) // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди
    його 70-річчя. – Т.1. – Київ-Львів, 2004. – С.712-720.
  4. pohlyad.com

Скільки коштувала нашим прадідусям перша автомобільна аварія у Львові, або еволюція правил дорожнього руху

Правила Дорожнього Руху, всі про них щось чули, обговорювали, хтось їх переглядав, дехто навіть вивчав (зазвичай автомобілісти). А сьогодні ми розкажемо вам коли, ким і за яких обставин вони появились у нашому місті, і як на протязі одного століття вони ли трансформувалися.

Необхідність у дотриманні елементарного порядку руху виникла після того, як людина перестала задовольнятися пішим способом пересування і пересіла на коня, а потім– з винаходом колеса – на віз. Конфлікти, що виникали під час руху між екіпажами та пішоходами призвели до необхідності формування певних правил поведінки на дорогах.

Сучасні дорожні знаки на проспекті Свободи. Фото Марія Чайківська.
Сучасні дорожні знаки на проспекті Свободи. Фото Марія Чайківська.

Історичні згадки про правила дорожнього руху на наших теренах на жаль, не настільки гарно висвітлені в історичних джерелах,тому ми звернемо свою увагу на початок ХХ століття, коли на вулицях міста кількість автомобільного і гужового транспорту продовжувала невпинно зростати.

Відомо, що перший автомобіль прогуркотів вулицями Львова в 1897 році. Проте офіційні правила дорожнього руху з’явилися лише через дев’ять років, в січні 1906 року.

Автомобіль «Benz-Victoria». Такий вигляд мало авто, яке першим з’явилося у Львові в 1897 році.
Автомобіль «Benz-Victoria». Такий вигляд мало авто, яке першим з’явилося у Львові в 1897 році.

Доки транспортні потоки не були впорядкованими, ходити вулицями міста було небезпечно, адже тут був справжній хаос. Тож не дивно, що в XIX столітті ставалося чимало аварій. Зокрема, вперше у Львові автомобіль збив пішохода у вересні 1899 року, на вулиці Гетьманській. Тоді все минулося подряпинами та синцями. За кілька років у Львові сталася серйозніша аварія. Водій рухався з високою швидкістю i збив звичайного селянина Iлька Хом’яка. Винуватець відшкодував потерпілому 400 корон – це була вартість двох корів. Якщо порівняти з теперішніми цінами, то сума становила близько десяти тисяч гривень. До речі, ремонт автомобіля тоді теж дорого обходився i майже дорівнював цiнi авто. У місті, на вулиці Івана Франка, працювала спеціальна майстерня “Ford”.

Один з перших автомобілів на вулицях Львова
Один з перших автомобілів на вулицях Львова

На початку ХХ століття львів’яни постійно нарікали на ями на вулицях Городоцькій, Стрийській, Зеленій. Саме через поганий стан доріг 1904 року сталася досить серйозна аварія. Неподалік села Липники перекинувся автомобіль марки “Серполе”.

Із запровадженням правил дорожнього руху, було введено водійські права, реєстраційні номери i документи на автотранспорт. Також визначили віковий ценз водія – права можна було отримати тільки з 18 років. Правила руху суворо регламентували швидкість автомобілів i мотоциклів. У місті вона не повинна була перевищувати 15 кілометрів за годину, а за містом – 45 корелометр. У тумані та на поворотах автівку можна було розганяти лише до 6 кілометрів за годину.  Усім автомобілям видавали реєстраційні номери, які мали чорний фон та білі символи. Ті машини, які реєстрували у Львові, маркували літерою “С”. Вiд 1908 року до правил руху був доданий пункт про покарання власника авто за не відрегульований двигун, з якого “вилiтало” багатокiптявогодиму.

У 1909 році була розроблена перша Міжнародна Конвенція, яка визначила єдину (спільну) систему дорожньої сигналізації. Вона складалася із 4-х знаків.(“Нерівна дорога”, “круті повороти”, “залізничний переїзд” і “пересічення доріг”.)

Єдина система дорожньої сигналізації розроблена затверджена Міжнародною конвенцією 1909 р. ("Нерівна дорога", "круті повороти", "залізничний переїзд" і "пересічення доріг".) Джерело http://biketowork.org.ua/history-of-the-sda.html
Єдина система дорожньої сигналізації розроблена затверджена Міжнародною конвенцією 1909 р. (“Нерівна дорога”, “круті повороти”, “залізничний переїзд” і “пересічення доріг”.) Джерело http://biketowork.org.ua/history-of-the-sda.html

На вулицях міста почали з’являтися таблиці, які позначали аварійну дорогу, щербату бруківка або канави. Прямокутні знаки інформували лише про неякісні дороги у місті, а от вказівників з обмеженням руху не було. Погану дорогу зображали у вигляді шахівниці, а канаву позначала перевернута лiтера “П”.

Регулювальників тоді теж не було. Такі працівники з’явилися в 30-х роках ХХ століття. Щодо таких звичних нам світлофорів, то в Україні перший з них появився у 1936 році в Харкові, хоч у світі перший світлофор був встановлений ще далекого 10 грудня 1868 року в Лондоні біля будівлі Британського парламенту, а  перший електричний світлофор з сучасними обрисами: двома круглими сигналами червоного і зеленого кольору з’явився  у 1912 році в США винайдений Лестером Вайєром.

Перший у світі світлофор – обертовий газовий ліхтар, який випромінював сигнали червоного і зеленого кольорів. Джерело: http://gai.dp.ua/istoria_svetofora.html
Перший у світі світлофор – обертовий газовий ліхтар, який випромінював сигнали червоного і зеленого кольорів. Джерело: http://gai.dp.ua/istoria_svetofora.html

У повоєнний період, коли і у Львові з’явився світлофор, рухом продовжували керували вуличні регулювальники: спершу австрійські, а згодом польські полісмени та радянські міліціонери.

На сьогодні в нашій країні налічується майже чотири з половиною тисячі світлофорних об’єктів, за допомогою яких здійснюється регулювання дорожнього руху.

Марія ЧАЙКІВСЬКА

Список використаних джерел та літератури:

  1. Історія Правил дорожнього руху[Електронний ресурс] / Режим доступу:http://biketowork.org.ua/history-of-the-sda.html
  2. Перша аварія надорозі Львова обійшлася винуватцю у дві корови [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.lvivexpres.com/digest/2013/01/11/39964
  3. 108 років тому у Львові вперше запровадили Правила дорожнього руху [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://lvivexpres.com/digest/2014/01/07/56545-108-rokiv-tomu-lvovi-vpershe-zaprovadyly-pravyla-dorozhnogo-ruhu
  4. Історія світлофора [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://gai.dp.ua/istoria_svetofora.html

«Ходяча енцикльопедія» із великим серцем, або історія першого українця-окуліста в Галичині

«Ходяча енцикльопедія» із великим серцем, або історія першого українця-окуліста в Галичині

Приятелі називали Михайла Коса «ходячою енцикльопедією» – важко було знайти тему, в якій цей високоерудований чоловік почувався невпевнено. Володів вісьмома мовами і дуже любив подорожувати – об’їздив майже всю Європу, Африку та Азію. А ще мав літературний хист і вміло описував свої враження від далеких мандрів у подорожніх нотатках та спогадах. Все своє життя присвятив медицині і безкорисному служінню людям. Став першим українським лікарем у Галичині, який провадив офтальмологічну практику.

Михайло Кос, ймовірно, 1880-1890-ті рр. (зі сайту www.goodreads.com/photo/author/14775894)
Михайло Кос, ймовірно, 1880-1890-ті рр. (зі сайту www.goodreads.com/)

Народився 1863 р. у містечку Комарні на Львівщині у родині бургомістра Михайла Коса та Марії з дому Ліщинської. Мав трьох братів – Івана (шеф-лікар полку цісарських тірольських стрільців, згодом адвокат), Андрія (адвокат, посол до рейхсрату у Львові) та Йосифа (лікар та батько композитора Анатоля Кос-Анатольського).

Початкову освіту здобував у польській школі в рідному містечку. Далі навчався у львівській головній школі, відтак – львівській українській академічній гімназії, яку завершив із відзнакою. Упродовж 1882–1888 рр. студіював медицину в Ягеллонському університеті у Кракові, 1889 р. стажувався у Ґраці та Відні. У часи студентства провадив активне громадське життя – був членом товариств «Академічна громада» у Кракові та «Січ» у Відні».

Після закінчення медичних студій, починаючи із 1889 р., упродовж майже тридцяти років, працював військовим лікарем. Починав кар’єру у місті Беловар (Хорватія), згодом практикував в інших частинах Австро-Угорської імперії. Наприкінці 1890-х рр. мешкав у місті Ярославі,  а 1900 р. переїхав до Перемишля (обидва міста тепер – Республіка Польща), де став головним лікарем у гарнізонному шпиталі в Перемишлі, отримав звання полковника і займався відбором рекрутів до війська.

У шпиталі познайомився із Степаном Дмоховським (до речі, першим українським дантистом у Галичині), із яким приятелював до кінця життя.

Гарнізонний шпиталь у Перемишлі, 1918 р. У першому ряді четвертий зліва Степан Дмоховський (фото з фондів Українського музею-архіву у Клівленд (США); зі сайту http://www.nasze-slowo.pl)
Гарнізонний шпиталь у Перемишлі, 1918 р. У першому ряді четвертий зліва Степан Дмоховський (фото з фондів Українського музею-архіву у Клівленд (США); зі сайту http://www.nasze-slowo.pl)

У Перемишлі невдовзі здобув повагу місцевої громади, став її меценатом (підтримував матеріально українські організації та школи), долучився до діяльності філії Товариства наукових викладів імені Петра Могили у Львові, згодом подарував товариству свою бібліотеку. Придбав власним коштом будинок зі садком для української студентської бурси по вул. Баштовій (зараз там знаходиться притулок для літніх людей).

Греко-католицький собор св. Івана Хрестителя, який до 1946 р. був головним храмом Перемишльської єпархії (нині – римо-католицький костел св. Терези), Перемишль, 1910-ті рр. Фото J. Lövy (зі сайту http://www.pbc.rzeszow.pl)
Греко-католицький собор св. Івана Хрестителя, який до 1946 р. був головним храмом Перемишльської єпархії (нині – римо-католицький костел св. Терези), Перемишль, 1910-ті рр. Фото J. Lövy (зі сайту http://www.pbc.rzeszow.pl)

Був затятим мандрівником і згодом майстерно описував свої враження із поїздок Європою (цикл «Листи з дороги»), Африкою та Азією. 1908 р. відвідав Наддніпрянщину, побував у місцях поселень запорожців, зустрівся із відомим дослідником козацтва професором Дмитром Яворницьким та меценатом і видавцем Євгеном Чикаленком. До слова, з Чикаленком їх доля знову звела після війни, коли меценат був інтернований у Перемишлі, і вони заприятелювали.

Також М. Кос займався публіцистичною діяльністю – вміщував у галицькій пресі та фахових збірниках популярні та наукові статті медичної тематики (часто підписувався криптонімами М. К., К-ъ, М.). Зокрема, його матеріали надруковані на шпальтах таких видань, як: «Записки Українського Наукового Товариства», «Українська Хата» (Київ), «Діло», «Збірник математично-природничо-лікарської секції НТШ» (Львів), «Перемиський Вістник», «Український Голос» (Перемишль). У такий спосіб докладав чимало зусиль для медичної просвіти галицького українства. За дорученням Наукового товариства імені Шевченка провадив антропометричні обстеження бойків, гуцулів і лемків.

Окремими брошурами вийшли його праці – «Трахома» (Перемишль, 1907), «Про полові справи» (Львів, 1905; 1908; 1912). 1910 р. написав алегоричну казку «Верба» (зберігається у рукописі). Залишив щоденники та записники періоду Першої світової війни, написані німецькою мовою.

На початку війни внаслідок доносів сусідів-поляків М. Косу як «ненадійному» деякий час було заборонено жити в місті й він був переведений у лікарню в Західній Польщі. Пізніше за ретельну професійну діяльність у 1916–1918 рр. був нагороджений орденом Франца Йосифа. Після закінчення війни повернувся до Перемишля, де відновився на посаді лікаря у гарнізонному шпиталі.

Орден Франца Йосифа, яким було нагороджено Михайла Коса (зі сайту http://germans-medal.com)
Орден Франца Йосифа, яким було нагороджено Михайла Коса (зі сайту http://germans-medal.com)

У період Західноукраїнської Народної Республіки перебував у складі відділів Української галицької армії і був призначений шефом усіх санітарних відділів міста. Згодом відкрив приватну клініку, в якій працював до смерті, продовжував опікуватися полоненими та інтернованими українцями. Приймав у себе членів армії Української Народної Республіки, які перебували у Перемишлі. Був близьким другом ад’ютанта Симона Петлюри полковника Бориса Палія-Неїла та невтомного організатора культурно-освітнього життя «наддніпрянських» перемишльців Петра Шкурата.

М. Кос був прихильником гетьманської орієнтації та ідеології українського консерватизму В’ячеслава Липинського, натомість гостро критикував радянофільські погляди Володимира Винниченка.

1929 р. сталися дві події, які остаточно підірвали і без того хитке здоров’я М. Коса – передчасна смерть рідного брата Івана та близького приятеля Ярослава Окуневського. Він поступово згасав і помер 1930 р. на 67-му році життя. Похований на головному цвинтарі у Перемишлі (поле 27).

Могила доктора Михайла Коса на головному цвинтарі у Перемишлі. Фото Юрія Гаврилюка (Колянчук О., Семенів В. Він лікував, учив і виховував. Михайло Кос – перший в історії Галичини українець-окуліст // Народне здоров’я. – 2015. – № 4 (квіт.)
Могила доктора Михайла Коса на головному цвинтарі у Перемишлі. Фото Юрія Гаврилюка (Колянчук О., Семенів В. Він лікував, учив і виховував. Михайло Кос – перший в історії Галичини українець-окуліст // Народне здоров’я. – 2015. – № 4 (квіт.)

Михайло Кос був надзвичайно інтелігентною й освіченою людиною – окрім медицини, був добре обізнаний із українською та світовою літературою, історією, географією. Вільно володів польською, німецькою, російською, французькою, англійською, італійською, сербською мовами та їдишем. Попри те, що заробив слави найліпшого окуліста на теренах Галичини, жив надзвичайно скромно. Мав високу внутрішню культуру і глибоке переконання, що справжнім лікарем є той, хто має велику душу і серце, повне посвяти, той, хто працює для великої ідеї з любов’ю до терплячого ближнього.

Дзвінка ВОРОБКАЛО

Джерела:

  1. Гуцаленко Т. Кос Михайло Михайлович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. — Львів, 2000. — Вип. 7. — С. 160—166.
  2. Др. Михайло Кос // Український голос.— 1930.— Ч. 7.— 23 лют.— С. 5, 6.
  3. Колянчук О., Семенів В. Він лікував, учив і виховував. Михайло Кос – перший в історії Галичини українець-окуліст // Народне здоров’я. – 2015. – № 4 (квіт.). – С. 4.
  4. Комарнівські корені Анатоля Кос-Анатольського [Електоронний ресурс]. – Режим доступу: http://komarno.in.ua/statti/famouspeople/31-komarnivski-koreni-anatolia-kos-anatolskoho.
  5. https://uk.wikipedia.org

До Годовицького Костелу Усіх Святих повертається чудотворна ікона

Цієї п’ятниці, 12 серпня 2016 року, з Вроцлава до Годовиці прибула група прочан, основною місією якої є привезення копії чудотворної ікони Матері Божої Годовицької в парафіяльний Костел Усіх Святих.

Про це “Фотографії старого Львова” повідомила керівник спільноти БФ «На крилах любові» Наталія Сподарик.

Цей образ, який прибув у наші краї в кінці XVIII ст. разом з переселенцями з Моравії, чудесним чином оновився у 1852 році. Тоді його помістили у костелі Годовиці і сюди почали приходити з молитвами вірні. А коли з’явилась інформація про чудесні зцілення та отримані Божі ласки, до образу почалося масове паломництво. І не лише поляків-католиків, але й українців, а також чехів та словаків.

Ікона Матері Божої Годовицької у костелі Св. Августина у Вроцлаві
Ікона Матері Божої Годовицької у костелі Св. Августина у Вроцлаві

Для ікони у храмі Годовиці був споруджений спеціальний вівтар, а про факти зцілень свідчать понад 100 записів у парафіяльній книзі та 120 вот, якими обдарували ікону ті, кому вона допомогла.

Й.Г. Пінзель "Жертвоприношення авраама", фото до 1931 року
Й.Г. Пінзель “Жертвоприношення Авраама”, фото до 1931 року

На початку 30-х років ХХ ст. ці факти були досліджені спеціальної церковною комісією, яка підтвердила чудодійність ікони та прийняла рішення коронувати її. Врочистий акт особливого вшанування ікони відбувся у 1932 році.

Вівтар Костелу Усіх Святих у Годовиці, 1935 рік
Вівтар Костелу Усіх Святих у Годовиці, 1935 рік

З приходом радянської влади та войовничого атеїзму постало питання порятунку цієї святині. Поляки, які покидали село, забрали ікону зі собою і помістили у костелі св. Августина у Вроцлаві, де для неї було створено спеціальний вівтар.

Й.Г. Пінзель. Фігура ангела з головного вівтаря Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото до 1931 року
Й.Г. Пінзель. Фігура ангела з головного вівтаря Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото до 1931 року

Коли розпочався процес відродження костелу у Годовиці поляки, вихідці з  околиць Годовиці, почали брати в ньому активну участь і замовили мальовану копію найбільшої місцевої святині.

Костел Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року
Костел Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року

І от цього року вона прибуває до храму Меретина та Пінзеля. Спеціальна літургія з цього приводу відбудеться на подвір’ї костелу у Годовиці в неділю 14 серпня о 15 00.

Дзвіниця Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року
Дзвіниця Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року

Організаторами акту передачі святині, який триватиме до 15 серпня, є Здзіслав Півко та Вроцлавський відділ Товариства прихильників Львова та Південно-Східних околиць.

Наталка СТУДНЯ

 

Львівська письменниця, яка ненавиділа чоловіків та зневажала жінок

Львівська письменниця, яка ненавиділа чоловіків та зневажала жінок

Габріеля Запольська — це псевдонім Марії Габріелі Стефанії Корвін-Пйотровської (30 березня 1857 — 17 грудня 1921), польської письменниці та актриси. Де вона народилася – достеменно невідомо. Документи стверджують, що в Підгайцях, сама ж письменниця казатиме, що в Ківерцях, цю версію підтверджує її могила на Личаківському цвинтарі. Також є розходження і в датах народження: документи фіксують 1857 рік, а письменниця зазначатиме 1859 рік.

Габріеля Запольська
Габріеля Запольська

Очевидно, така плутанина спричинена тим, що батько Габріелі Запольської – маршалок волинської шляхти Вінцент Корвін-Пйотровський, був власником двох фільварків — у селі Підгайці та в Ківерцях (обидва села знаходяться на Волині). В якому ж із них народилася Габріеля Запольська — невідомо.

Руїни маєтку родини Габріелі Запольської у Ківерцях
Руїни маєтку родини Габріелі Запольської у Ківерцях

Мати майбутньої письменниці та акторки – Юзефа з Карскіх, перед заміжжям — прима-балерина Варшавської опери. В сім’ї зростало трійко дітей. Старша донька Марія-Габріеля-Стефанія отримала спершу домашню освіту, а згодом батьки відправили її на навчання до Львова. Запольська навчалась недовгий час в установі Sacré Coeur (Монастир Святого Серця), а згодом — у Львівському педагогічно-науковому інституті.

Колишній монастир Sacre Coeur у Львові, пл. Св. Юра, 1/2
Колишній монастир Sacre Coeur у Львові

Батько наполягав, аби після невдалого навчання в львівському жіночому педагогічно-науковому інституті донька мешкала в Ківерцях. Одначе майбутня письменниця хотіла жити повнокровним життям у Львові, де для своєї дружини Корвін-Пйотровський тримав спеціальне помешкання. Всупереч батькам, котрі вимагали повернутися до домівки, Габріеля зі Львова подалася до Варшави, де мешкала у родички. Там вона і зустрілася з першим коханням — поручиком Гренадерського полку короля Фрідріха-Вільгельма III, молодим міщанином із Жемайтії Константом Снєжко-Блоцьким. Шлюб, який освятили 28 вересня 1876 року виявився нетривким – подружжя розлучилось у 1888 році, а жити разом перестало ще раніше.

Житловий будинок №6 по вул. Чехова у Львові. Тут колись мешкала Габріеля Запольська
Житловий будинок №6 по вул. Чехова у Львові. Тут колись мешкала Габріеля Запольська

Скоріш за все, невдалий шлюб призвів до кардинального розчарування у сильній статі, та й у людях загалом. Навіть в офіційних біографіях мисткині пишуть, що вона ненавиділа чоловіків та зневажала жінок і загалом людей не надто любила. Можливо це знайшло відображення у її прозових та драматичних творах, де домінують чорні фарби, а герої втрачають позитивні риси під навалою життєвих негараздів.

3 1879 року Габріеля почала виступати в театрі Варшавського товариства доброчинності, яким керував письменник Мар’ян Гавалевич. Під його впливом розвивала свою літературну творчість: у 1880 році написала для аматорської сцени свій перший драматичний твір «Роzіоmkі» («Сунички»), писала новели, друкувалася в тижневику Гавалевича «Романи і повісті». Обставини життя змусили її залишити Варшаву і податися до Відня. У 1881 році переїхала до Кракова, де під псевдонімом Габріеля Запольська розпочала нове життя актриси і письменниці. Дебют її як письменниці відбувся у грудні 1881 року: в «Gazecie Krakowskiej» була опублікована новела «Один день з життя троянди».

Акторка у домашній обстановці, початок ХХ ст.
Акторка у домашній обстановці, початок ХХ ст.

Дізнавшись про розлучення доньки і її бажання посвятити себе театру та літературі, батьки відмовили їй у фінансовій підтримці, не дозволяли розривати зв’язки з чоловіком. Аби заробити на прожиття, займалася дрібним бізнесом — шила вбрання для ляльок власникам львівських крамниць. У 1882 році, після розлучення із сім’єю та чоловіком прагнула стати актрисою, що привело її до різних роз’їзних провінційних труп, на сцени аматорських театрів Галичини, Польського і Познанського королівств.

Габріеля Запольська, 1880-ті роки
Габріеля Запольська, 1880-ті роки

Виступала в Криниці, Тарнові, Познані, Петербурзі, Львові. Наступні два сезони Запольська знову грала в театрі у Познані. Не цуралася гастролей малими містами Польщі. Того ж року відбувся її дебют у Варшаві, в Літньому театрі.

Габріеля Запольська, фото 1891 року
Габріеля Запольська, фото 1891 року

Кінець 80-х років був надто важким для Габріелі Запольської. Нервове виснаження призвело до того, що в ніч на 6 листопада 1888 року на театральних гастролях в Петркові вона хотіла отруїтися. Її врятували, одначе пристрасті навколо молодої жінки не вщухали. Колеги перевезли її для праці до Варшави.

Виступи на сцені доповнювалися виснажливою літературною роботою. Через постійні конфлікти із театральним середовищем вона змушена була в 1889 році виїхати у Париж задля вдосконалення акторських талантів та більшої слави. В Парижі працювала у складі відомого «Вільного театру» (Théâtre Libre), а згодом — модерністичного «Théâtre de L’Oeuvre». Однак не вдалося зробити головного — підкорити паризьку сцену. Причина крилася в тому, що Габріеля Запольська не могла позбутися польського акценту.

З надією невдовзі виїхати до США Габріеля Запольська прибуває до Кракова, а пізніше — до Львова. Тут 24 лютого 1900 року з нею трапилася несподіванка: на сцені вона втратила свідомість і протягом двох діб спала летаргічним сном. Після повернення у Польщу безуспішно намагалась потрапити до Варшавських урядових театрів (Warszawskie Teatry Rządowe), знову виступала в мандрівних і паркових колективах, грала між іншим в театрах Львова та Кракова, якими керував Тадеуш Павліковський.

На перешкоді акторської кар’єри, яка почала добре розвиватися, став важкий характер актриси. У ті часи актори були цілковито залежними від директорів театрів, які складали одноразові трупи для конкретних постановок. Запольська, яка мала багато від, як тоді казали, суфражистки, потрапляла у постійні конфлікти. Тому 1900 року вона пішла геть і час від часу організовувала власний театр. 1902 року вона очолювала акторську школу і на її базі створила Незалежний театр Габріелі Запольської. Найцікавішою постановкою театру того часу була інсценізація Метерлінка.

Варшавський урядовий театр після Другої світової війни
Варшавський урядовий театр після Другої світової війни

На переломі століть матеріальне становище Запольської було критичним: кілька театрів відмовили їй у праці, російський кордон для неї був закритий через написані нею твори «Sybir» і «Tamten został», а нервові хвороби виснажили її досить сильний організм, катастрофічно почав падати зір, жінці загрожувала повна сліпота.

Другий чоловік Габріелі Запольської – Станіслав Яновський за роботою
Другий чоловік Габріелі Запольської – Станіслав Яновський за роботою

У 1901 році Запольська вийшла заміж за свого давнього друга – художника Станіслава Яновського, разом із яким поселилася у Кракові. Тут актриса організувала драматичну школу. З початком 1904 року переїхала до Львова, де мешкала з невеликими перервами до кінця життя. Тут, разом зі своїм другим чоловіком (художником С. Яновським) організувала власну театральну школу, а в 1907 р. — приватну театральну трупу.

Прем’єра фільму «Моральність пані Дульської», 29 березня 1930 року
Прем’єра фільму «Моральність пані Дульської», 29 березня 1930 року

Жила акторка переважно за рахунок письменницької праці, хоча й мріяла про театр. Її драматургічна спадщина є вагомою: п’єси «Їх четверо», «Панна Малічевська», «Жінка без ґанджу», «Моральність пані Дульської». Остання, яку Запольська вперше поставила у своєму театрі, й досі не сходить зі сцен багатьох драматичних театрів. Незалежна сцена Запольської, Театр Габріелі Запольської, у 1912-1913 роках – «Театр Прем’єр», – такими є віхи її театральної діяльності з початку XX століття.

Одна із серії фотографій Станіслава Яновського. Знята під час Першої світової війни
Одна із серії фотографій Станіслава Яновського. Знята під час Першої світової війни

Останнє десятиліття для Габріелі Запольської було найважчим. Розбита нелегким життям, без здоров’я, письменниця почувалася надто самотньою. Під час Першої світової війни Станіслав Яновський успішно воював в австрійському уланському полку на Волині. Як офіцер з багатьма відзнаками, він домігся, аби його дружині виплачували пенсію. Вона ж мешкала у віллі «Скіз» на Личакові, де й провела свої останні роки життя.

Могила Габріелі Запольської на Личаківському цвинтарі
Могила Габріелі Запольської на Личаківському цвинтарі

Габріеля Запольська померла 17 грудня 1921 року у Львові, похоронена на Алеї Заслужених на Личаківському цвинтарі.

Її брат Казимир, власник Ківерців, лежав важко хворий, тому до Львова прибув двоюрідний брат Людвіг Пйотровський. Тіло померлої не ховали протягом п’яти днів, оскільки спочатку була підозра, що вона заснула летаргічним сном, а пізніше — що нібито Габріелю отруїв лікар.

Вілла письменниці «Скіз» у 1900 році
Вілла письменниці «Скіз» у 1900 році

Від перших виступів на краківській сцені в 1881-82 роках до 1913 року («Театр Прем’єр», Львів) Габріеля Запольська зіграла близько 300 ролей. Географія її сценічної діяльності нараховує кілька десятків міст. Значною є її літературна спадщина: твори «Малашка» (1883), повісті «Каська-Каріатида» (1885—1886), «Переддень пекла» (1889), «Про що не говорять» (1909) і «Навіть не хочеться про це думати» (1914) стали об’єктом численних дискусій, викликали обурення консервативної критики через яскраво виражений у них натуралізм та порушення табуйованих у той час тем – проституції і венеричних хвороб.

Христина БАЗЮК

Джерела:

  1. http://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/u-dyunah-lyudskoyi-zlobi
  2. http://www.ukrainians-world.org.ua/peoples/f6a331271c4dbaab/
  3. http://www.volyn.com.ua/?rub=11&article=0&arch=83
  4. http://monitor-press.com/ua/81-ukrainskij/statti/84-300.html
  5. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=15401

Фото:

  1. plaszcz-zabojcy.blogspot.com
  2. www.danrebellato.co.uk
  3. kultwarszawa.blogspot.com
  4. mnk.pl
  5. miniaturyhistoryczne.blogspot.com
  6. https://pl.wikipedia.org

Костел Святої Урсули на вулиці Зеленій

Костел Святої Урсули на вулиці Зеленій

Вулиця Зелена відома своїми численними установами, від центру й до околиці міста. На ній «тулиться» більше, ніж 4 сотні будинків. Серед них є і пам’ятні. Будинок №12 відомий тим, що тут проводив свої дослідження Рудольф Вайгль (1883-1957), котрий в міжвоєнні роки винайшов вакцину проти тифу.

Вулиця Зелена. Фото : Софія Змерзла
Вулиця Зелена. Фото : Софія Змерзла

На місті будинку №22 у ХІІІ ст. стояв палац родини Калиновських, а в XIX ст. — палац графів Замойських. Проте 1911—1913 рр. тут було збудовано сучасний будинок. Автор проекту Альфред Захаревич, скульптурне оздоблення Зигмунта Курчинського.

Костел Святої Урсули, кін. ХІХ ст. (взято з http://strubcina.org/%d0%ba%d0%be%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bb-%d1%83%d1%80%d1%81%d1%83%d0%bb%d1%8b/)
Костел Святої Урсули, кін. ХІХ ст. (взято з http://strubcina.org/)

Проте, особливу увагу привертає храм, що у своїй історії поєднує католицизм та протестантизм – це колишній костел Святої Урсули, а зараз Центральна Церква Євангельських Християн Баптистів «Дім Євангелія» (вул. Зелена, 11б). Дві симетричні вежі споруди виринають з глибини дворика, ніби величезні свічки, – є найпримітнішою архітектурною оздобою загалом непоказної вулиці.

Гетьман Станіслав-Ян Яблоновський, 1691 р.
Гетьман Станіслав-Ян Яблоновський, 1691 р.

Костел Св. Урсули – це храм при монастирі ченців ордену домініканців-обсервантів. Фундатором монастиря для ченців у 1678 р. був польний коронний гетьман Станіслав-Ян Яблоновський. Будівництво монастиря та костелу тривало до 1685 р. Ініціатором заснування монастиря домініканців-обсервантів був о. Амброзій Скоковський, один із засновників обсервантського руху серед польських домініканців. Львівська обитель обсервантів була найменшою серед усіх монастирів цієї гілки домініканців у Речі Посполитій. Храм зведено у бароковому стилі, фасад дещо увігнутий, з двома вежами.

Урсула – героїня християнських агіографічних (агіографія — жанр християнської літератури, в якому описується життя святих) легенд, широко поширених у середньовіччі в західноєвропейських країнах. За переказом дочка британського короля, що прославилась своєю мудрістю, красою і правдивістю, хотіла уникнути небажаного заміжжя. Наречений-язичник погрожував батьку Урсули, тому вона була змушена дати згоду на шлюб, але поставила кілька умов: одруження відбудеться за три роки і наречений прийме християнство. Сама ж вона зі свитою відправилась до Риму. До неї приєдналися благочестиві дівчата, які хотіли присвятити своє життя Христу.  Кількість паломниць досягла 11 тисяч.

В Римі їх прийняв  папа Киріак (міфічний персонаж). Він взнав, що призначено Урсулі і її супутницям мучеництво і вирішив розділити його з ними, розповів всім про своє рішення, урочисто склав з себе сан і приєднався до мандрівниць. На зворотному шляху під Кельном на паломниць напали гуни. Вони ненавиділи християнство, були обурені обітницями дів про безшлюбність, тому винищили всіх. Останньою загинула Урсула, відмовившись стати дружиною вождя гунів.

Є припущення, що ці події відбувалися в V ст. , але в IX ст. були дуже міфологізовані. Пізніше католицька церква оголосила Урсулу святою мученицею за віру.  В честь неї було названо костел у Львові. Популяризації легенди в середньовіччі сприяли живописні твори.

Костел Святої Урсули, 1970-ті рр. (взято з http://strubcina.org/%d0%ba%d0%be%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bb-%d1%83%d1%80%d1%81%d1%83%d0%bb%d1%8b/)
Костел Святої Урсули, 1970-ті рр. (взято з http://strubcina.org/)

Монастир проіснував до 1784 р., коли був закритий у рамках касаційних реформ австрійського цісаря Йосифа ІІ. Храм при монастирі було передано у користування львівській протестантській общині євангелістів аусбурзького віровизнання. Як своєрідний доказ того, що храм був довгий час протестантський, на фасаді храму у міжвоєнний період встановлено дві пам’ятні таблиці – на честь 400-ліття протестантизму та 150-ліття львівської протестантської громади.

У др. пол. ХХ ст. у храмі було розміщено склад грамплатівок фірми «Мелодія», а з 1985 року львівська громада євангельських християн баптистів почала клопотати про передачу їй будівлі костелу Св. Урсули. Особливо клопотався про це тогочасний пресвітер громади Володимир Матвіїв. Храм було передано згаданій громаді, яка провела реставрацію та перебудову храму.

Софія ЗМЕРЗЛА

Джерела:

  1. Вуйцик В. С., Липка Р. М. Зустріч зі Львовом. — Львів ., 1987. — С. 75.
  2. Нестерова О.Е. Урсула // Мифы народов мира. Энциклопедия.  Гл. ред. Токарев С.А.  – М.: 1991. —  Т.2 – С. 551
  3. Николишин Ю. І. Елегії Львова.-Львів., 2002. – С. 114
  4. http://velychlviv.com/

Про що розповідають літографії та мовчать фотографії

Масова фотографія з’являється у Львові тільки з 1861 року. Однак, львів’яни все ж таки мають унікальну можливість бачити візуальне зображення найпопулярніших видів свого міста, ще до появи цього винаходу людства. Таку можливість нам дарують літографії, які не менш точно, ніж і світлини, передають нам вигляд Львова першої половини XIX ст. Ну а найславетнішим львівським літографом, безперечно, слід вважати Карла Ауера.

Вигляд проспекту Свободу до засклепіння Полтви. Літографія Карла Ауера
Вигляд проспекту Свободу до засклепіння Полтви. Літографія Карла Ауера

Однією з найвідоміших літографій Ауера є зображення вигляду сучасного проспекту Свободи більш як півторастолітньої давнини. До цікавих деталей цієї літографії можна віднести первісний вигляд Гауснерівського будинку, невеличкий будиночок посеред самого проспекту, який, якщо вірити деяким даним, був цукернею. Та що найцікавіше у цьому зображенні – це непокрита Полтва, що тече вздовж проспекту та містки, які перекинуті через неї. Такого її вигляду жодна фотографія так і не встигла відобразити.

Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера
Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера

Наступна літографія теж стосується проспекту Свободи та відображає вигляд з нього на театр Скарбека. Її по праву можна вважати однією з найцікавіших в плані деталей роботою Ауера. Ліворуч на зображенні помітно цікавий пам’ятник. Багато кому відомо. що на схожому постаменті приблизно в цьому ж місці стояла скульптура архангела Михаїла з Королівського арменалу. Однак, вона була поставлена на проспекті аж в 1873 році, тому аж ніяк не може бути присутньою на літографії Аера. Очевидно присутня на зобреженні скульптура відтворює постать Діви Марії з дитям. Цікаво, що жодних свідчень про цю скульптуру ми ніде більше не знаходили. Так само як і про скульптуру в правій частині зображення, яка, судячи з її вигляду, зображає якусь античну постать. Але і сам вигляд театру теж цікавий. Зокрема, скульптури над головним входом до споруди. На жодних фотографіях їх не помітно. Та річ у тім, що Ауер створював свою літографію, коли театр ще не був добудований, і, очевидно, тут митцю довелося проявити трохи власної фантазії, або ж він був збудований за початковими планами побудови, які так і не були повністю реалізовані.

Вид Губернаторських валів ще з присутніми на них палацами Холоневських та коморовських. Літографія Карла Ауера
Вид Губернаторських валів ще з присутніми на них палацами Холоневських та Коморовських. Літографія Карла Ауера

Ще одна літографія переносить нас на Губернаторські вали, що тоді ще були знані як Райценгаймівка, а зараз ми звемо їх вул. Винниченка. З зображених на літографії будівель лиш одна збереглась до сьогодні. Це розташований праворуч від усіх палац Губернаторів, в якому сьогодні міститься сесійний зал Львівської обласної ради. Ліворуч від нього сьогодні розташований будинок Галицького намісництва, в якому міститься Львівська обласна рада та ЛОДА. А от на зображенні Ауера замість цієї споруди присутній її попередник – палац Холоневських, який був особливим завдяки троянським мотивам на його фасаді авторства Шимзера. Зник цей будинок перед 1876 роком. Ліворуч від нього на літографії помітно ще один невеличкий будиночок. Це палац Коморовських, в якому була розташована станція поштових диліжансів, що обслуговувала маршрут Львів-Відень. Ця споруда теж зникла ще в XIX ст.

Площа Ринок з зображенням Ратуші до революційних подій 1848 року. Літографія карла Ауера
Площа Ринок з зображенням Ратуші до революційних подій 1848 року. Літографія Карла Ауера

А поміж Гетьманськими та Губернаторськами валами знаходилась площа Ринок, якій присвячена наступна літографія. На перший погляд може видатись, що на ній не зображено нічого такого особливого, однак це не так. Слід звернути увагу на вежу Ратуші. В такому вигляді вона проіснувала всього лиш близько десяти років, поки її не було ушкоджено в ході революційних подій 1848 року. Подейкують, що у львівських музеях зберігається одне з найдавніших фото Львова, виконане ще до 1848 року, і на ньому теж помітно цю Ратушу. Однак, для широкого загалу це фото є недоступним.

Вид з гори Шембека на Оссоленіум. Літографія Карла Ауера
Вид з гори Шембека на Оссоленіум. Літографія Карла Ауера

Літографію з зображенням Оссоленіума у його первісному вигляді можна віднести до тих, що важко ідентифіковуються львів’янами. Все ж таки не всі одразу зорієнтовуються, що спостерігають вид з гори Шембека на ріг сучасних вулиць Стефаника та Коперника, і теперішню будівлю бібліотеки Стефаника. Вигляд Оссоленіума це звісно цікаво, однак на цій літографії більший інтерес становить невеличка капличка ліворуч від Оссоленіума. Писемних згадок про неї нам ще не вдавалось зустріти, однак на мапі Львова 1844 року вона і справді позначена як Греко-Католицька каплиця.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Збірка літографій Карла Ауера

Одна з найменших львівських площ

У Львові близько 20 площ. Одні з них величні, відомі, інші – непомітні та тихі. Різняться вони також своїм зеленим вбранням: одні потопають у зелені, інші – замощені бруком. Неподалік Стрийського ринку, на перехресті вулиць Івана Франка та Дмитра Вітовського, розташована одна з найменших площ Львова – площа Івана Франка. Хоча багато львівян ще й досі використовують стару її назву — пляц Пруса (plac Prusa).

Фрагмент карти Львова 1937 року (взято з http://alan.ucoz.lv/ja3w/Lw37/Lw37.htm)
Фрагмент карти Львова 1937 року (взято з http://alan.ucoz.lv/ja3w/Lw37/Lw37.htm)

Посередині площі невеличкий, але багатий своїми деревами сквер. У кінці якого росте старий велетенський ясен. По периметру трикутного скверу висаджені липи, клени, ясени. Біля входу у сквер, оформленого у вигляді арки, що обєднує два кіоски, росте, висаджена трохи пізніше, туя західна.

Ще одна цікава деталь – у скверику розташований непомітний підземний туалет, побудований тут наприкінці 20-х – на початку 30-х років. У цей період відповідно до рішення міської ради туалети були влаштовані майже у всіх парках і деяких скверах, де велике скупчення людей.

Фрагмент туристичної карти Львова 1977 року (взято з http://www.lvivcenter.org/ru/umd/map/?ci_mapid=82)
Фрагмент туристичної карти Львова 1977 року (взято з http://www.lvivcenter.org/ru/umd/map/?ci_mapid=82)

На колишній пл. Пруса переважають еклектичні чиншові кам’яниці, збудовані у 1890-х роках, деякі з них мають індивідуальні елементи оздоблення. Свого часу у цих будинках проживали такі визначні собистості як: адвокат, економіст, посол до Галицького сейму та віденського Райхстагу, редакто багатьох українських періодичних видань, ініціатор створення господарських установ (“Маслосоюз”, банк “Дністер”, “Земельний банк”, Євген Олесницький; видатний архітектор, один з творців стилю української сецесії, учасник проектів будівництва товариства “Дністер”, Бурси інституту “Народний дім”, санаторію Солецького – Олександр Лушпинський;  директор державного архіву у Львові Євген Барвінський; лікарка, директор фельдшерсько-акушерської школи, дійсний член НТШ та письменниця Софія Парфанович-Волчук;заслужений артис України Богдан Кох.

На північ, на підвищені розміщений оазис ботанічного саду Лісотехнічного університету. У цьому саду, спланованому А.Рьорінгом, росте понад 200 видів дерев і чагарників.Пляц Пруса також цікавий любителям трамвайного руху, адже до нього прилягає одне з найбільших трамвайних перехресть Львова. Тут пролягає маршрут майже усіх львівських трамваїв. Саме це робить площу нестандартною.

За останньою інформацією, у рамках будівництва трамвайної колії на Сихів у Львові розглядають питання реконструкції пл. Івана Франка, оскільки за повідомленням фахівців, колектор, який знаходиться на площі, перебуває в аварійному стані. Якщо питання буде вирішене позитивно, то вже цього року будуть проведені роботи із повної заміни всіх мереж, заново вимостять бруківку та поставлять нову колію.

Софія ЛЕГІН
Джерела:
  1. Кучерявий В. Сади і парки Львова. – Львів: Світ, 2008р.
  2. Мельник І. Галицьке передмістя та південно східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012 р.
  3. http://zik.ua/

Історія іконостасу добрянського монастиря

Історія іконостасу добрянського монастиря

«Церков ся має незвичайної краси і штуки різьбярської, як рівно ж малярської роботи іконостас. Сницарем  того іконостасу був Гнат Жовківський, –  (сницарями у ті часи називали різб’ярів по дереву).  Заплачено йому за сю роботу 700зл. польських  – досить багато як на той час. Іконостас має 50 образів. Малярами були тут о. ієромонах Теодозій Січинський  і другий чоловік світський «Павло».  Було  це в 1716 р.  Цей іконостас може станути в п’ятім ряді по іконостасі Скиту Манявського. Давніші знатоки урядники, правительства Австрійського оцінили його  в 1716 р. у  100 зл. рин.»

Церква Вознесіння Господнього, яку В. Січинський класифікує, як тризрубну, трибанну церкву з артистично виконаним піддашшям.
Церква Вознесіння Господнього, яку В. Січинський класифікує, як тризрубну, трибанну церкву з артистично виконаним піддашшям.

Ці дані були записані у реєстрі Добрянського монастиря, що зберігався свого часу в бібліотеці монастиря св. Онуфрія у Львові.

Теодор Січинський був ігуменом Виспянського монастиря, а від  унівської  капітули у 1711р. візитатором монастирів.  Поза чернечими обов’язками  він віддався малярству. Окрім  іконостасу  в монастирі добрянському,  іконописець Тедор Січинський ще у 1708 році намалював іконостас для монастиря у  Виспі пов. Рогатин.  Після знесення монастирця 1744 р. цей іконостас перенесено до монастиря Деревач в Добрянах  коло Львова, що також 1776 р. підпав йосифінській касаті та був прилучений до святоюрської, а згодом святоонуфріївської обителі у Львові.

Від 1906 року був встановлений в новозбудованій церкві монастиря у Краснопущі Бережанського повіту, оскільки там у 1899 році  згоріла стара церква.

Деревачський іконостас в церкві монастиря Краснопуща. (поштівка з колекції Андрія Захарків – Олійник.)
Деревачський іконостас в церкві монастиря Краснопуща. (поштівка з колекції Андрія Захарків – Олійник.)

 Володимир Вуйцик досліджуючи історію з Краснопущанським іконостасом залишив таку інформацію: « У 1912р церкву у Краснопущі малював художник сергій Дідушенко. Одночасно було вирішено справу з іконостасом для неї. У тому ж 1912 році  львівський монастир св. Онуфрія купив у дідича с. Деревач Грицька Чичкевича іконостас за 1500 корон з колишньої монастирської церкви у Деревачі коло Львова для Краснопущанського монастиря.

Грицько Чичкевич
Грицько Чичкевич

За допомогою С. Дідушенка  деревацький іконостас з доданими до нього царськими вратами і вісьмома різьбленими колонами, врятованими з краснопущанського іконостасу, був змонтований і встановлений у новій церкві.

Згідно з реєстрами Деревацького монастиря іконостас  для тамтешньої церкви, крім царських врат, у 1719 різьбив жовківський сницар Ігнат, тобто Гнат Стобенський. Царські врата виконав отець Тарасій. Ікони до іконостасу малювали ігумен Виспянського монастиря отець Теодозій Січинський і світський маляр Павло Килимович з малярчиком, також Павлом».

Мистецтвознавець Володимир Вуйцик
Мистецтвознавець Володимир Вуйцик

Володимир Вуйцик припускає, що Гнат Стобенський на замовлення королевича Якова   виконував різьбу  краснопущанського іконостасу (частини якого вціліли після пожежі), а різьбу до церкви св. Миколая в Бучачі  – на замовлення Миколи Потоцького.

Іконостас церкви св. Миколая в Бучачі
Іконостас церкви св. Миколая в Бучачі

Порівнюючи царські врата і колони з Бучача та Краснопущі,   можна побачити разючу подібність їх форм, та способу виконання, у них виразно видно руку одного майстра.

Віра Іларіонівна Свєнціцька- український мистецтвознавець, дочка українського філолога-славіста й мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького
Віра Іларіонівна Свєнціцька – український мистецтвознавець, дочка українського філолога-славіста й мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького

Віра Свенціцька вважає, що Г. Стобенський міг бути автором пишної різьби іконостасу Троїцької церкви у Жовкві.

Фрагмент іконостасу Троїцької церкви у Жовкві
Фрагмент іконостасу Троїцької церкви у Жовкві

У своєму ідилічному спомині про краснопущанський монастир Осип Назарук на першому місці згадує “дорогі останки давньої краси” первісного іконостасу. “Кожна половинка царських врат з одного одностайного дерева – липи, що виразно видно з другої непозолоченої сторони. Різьба глибока, представляє винну літорость із гронами винограду і якийсь інший овоч, не то соняшник, не то лотос. У кожній половині царських воріт по три медальйони прегарної роботи: Ісус Христос, Мати Божа і чотири євангелисти. Увесь іконостас перетиканий золоченими колюмнами, робить величаве враження і міг би сміло стояти в найкращій катедрі”…

Осип Назарук – громадський і політичний діяч, письменник, журналіст
Осип Назарук – громадський і політичний діяч, письменник, журналіст

 Коли на початку 19 ст.  Створювався новий іконостас до монастирської церкви св. Онуфрія у Львові, різьбарі – ченці майже ідентично повторили в ньому соковиту ажурну різьбу колон і царських врат краснопущанського іконостасу

Іконостас монастиря св. Онуфрія у Львові
Іконостас монастиря св. Онуфрія у Львові

Скомпонований з елементів краснопущанського і деревацького  новий іконостас у Краснопущі стояв до 1952р. Того року громада села Вербова купила його у місцевої влади і встановила у своїй мурованій церкві Успіння Пресвятої Богородиці.

Андрій КНИШ

Що знайшли на подвір’ї Тюрми на Лонцького (відео)

Що знайшли на подвір'ї тюрми на Лонцького

Протягом останніх двох тижнів, під час археологічних досліджень у подвір’ї Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» (вул. Степана Бандери, 1) , де свого часу була катівня КДБ, виявили два масові людські захоронення. В одному знайшли останки двох людей, а в іншому – понад десять. Однак фахівці не виключають, що ще знайдуть рештки закатованих.

“Другий рік в подвір’ї Тюрми на Лонцького ведуться археологічні дослідження. В результаті цієї роботи, було виявлено дві ями, одна з яких – з масовим захороненням. На даний момент ми можемо сказати, що це, однозначно, захоронення жертв радянських репресій періоду 40-х-50х рр. На сьогодні відкриті два останки і продовжується обстеження другої ями, в якій є, наразі, понад 10 останків, але весь розкоп ще не відкритий.  Є багато супровідного матеріалу на основі якого ми будемо досліджувати дане поховання, наскільки можливо – встановлювати датування, а також загальну кількість людей, які загинули.

Хочу зауважити, що відколи існує Музей «Тюрма на Лонцького» і відколи ми тут працюємо – це перше масштабне археологічне дослідження цієї території. Роботу щодо цього поховання ми тільки починаємо, також сьогодні, по факту виявлення поховань,  національною поліцією відкрито кримінальне провадження . Будуть проводитися різноманітні експертизи і дослідження жертв репресій. Також буде посилена робота з архівами”, –  розповів під час брифінгу директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.

“Цьогоріч ми розпочали черговий етап досліджень, яке проводили методом зондажування та шурфування за допомогою техніки. В кінці минулого тижня нам вдалося локалізувати першу поховальну яму, після того ми продовжили дослідження і ще в одній траншеї знайшли друге місце поховання, де більше 10 останків.

Це лише початковий етап досліджень Наразі ми не можемо точно встановити до якого періоду відносяться загиблі, але можна однозначно стверджувати, що це після 1939 року, після першого приходу радянської влади на територію Львівщини.

Супровідний матеріал, який вдалося віднайти, стверджує про те, що знахідки на поховальних ямах відносяться до польського періоду (до 1939 року), але зрозуміло, що люди після 1939 року мали ще ці речі. Серед цих речей є: посуд, склянки, пляшки, банячки та інші побутові речі, є також речі і радянського періоду. Окрім того,  видно, що є залишки сукна, одягу, взуття, певних особистих речей, а також довідка радянського зразка одного з загиблих.

Одна з можливих версій – це поховання від 1939 до 1941 рр. оскільки, саме в цей період почали страчувати на території тюрми, у внутрішньому дворику, камерах та закопувати тут на подвір’ї. Можливо, це уже 1941 рік, перед червневими подіями.

Ці дві поховальні ями говорять про певний почерк. Ми неодноразово працювали на місцях захоронень жертв політичних репресій НКВС, яке має свій почерк. Останки скидалися в ями. Завжди крім людських кісток були тваринні кістки, тут вони теж є. А поверх насипали різне побутове сміття. Можна зауважити багато будівельного сміття та величезний шар насипного ґрунту. Зокрема, перший розкоп має глибину 1,60 м – 1,80 м., другий – понад 2,5 м.

Наразі однозначно можна стверджувати, що це жертви політичних репресій, що це поховання після 1939 року, і, що є перспектива знаходження ще захоронень”, – зазначив Святослав Шеремета, керівник меморіально-пошукового КП ЛОР «Доля», яке проводить розкопки.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

В нетрі львівського функціоналізму. Вулиці Туган-Барановського, Академіка Павлова та околиці

У Львові трапляються, як цілі вулиці забудовані у функціоналістичному стилі, так і окремі будинки. Навіть коли вся вулиця зведена в бароко та історизмі, ці будинки не контрастують з іншими.

Адже стиль та матеріали,з яких вони збудовані, завжди вказують на вишуканість, і попри занедбаність, на них ще видніється давня краса.

Вулиця Туган-Барановського.Здавна ця звивиста вулиця мала дивну назву – Песій Ринок. На початку ХІХ ст. вона отримала вже пристойну назву на честь монастиря Сакраменток, до якого вона вела. У 1944-му вулицю назвали на честь радянського льотчика Валерія Чкалова. А в 1993 р. патроном вулиці став український економіст Туган-Барановський (1865-1919 рр.).

Вулиця забудована у стилях бароко, класицизму та історизму, проте тут знайшлось місце і для двох яскравих модерністичних будинків.

Яскравий приклад архітектури функціоналізму – це будинок № 10 — приміщення колишнього Торгово-економічного інституту, де нині діє Львівський торговельно-економічний університет.

Більше про функціоналізм ми уже писали в статті про перехід до комфортних житлових зон.

Цю споруду було зведено у 1935 р. за проектом архітекторів В. Дайчака та М. Штадлера, згодом частково реконструйовано у 1960 р. за корективами Г. Тимченка. Їй влаcтиве поєднання характерного функціонального рішення фасаду з урочистим інтер`єром актової зали.

Вул. Туган-Барановського, 10, Львівська комерційна академія, яскравий приклад функціоналізму, на світлині - пам'ятна дошка Петрові Франку, фото М. Ляхович
Вул. Туган-Барановського, 10, Львівська комерційна академія, яскравий приклад функціоналізму, на світлині – пам’ятна дошка Петрові Франку, фото М. Ляхович

Біля головного входу у 1990 р. встановлено пам’ятну дошку Петрові Франку (1890-1941рр.) – синові Івана Франка, який у 1939-1941 рр. працював у цьому навчальному закладі

В кінці вулиці Туган-Барановського під номером 36 розташована функціоналістична кам’яниця родини Шпац, збудована в 1937 році.

По сусідству з Туган-Барановського простягнулась  вулиця Академіка Павлова, названа так 1944 року на честь видатного російського та радянського фізіолога Івана Павлова (1849-1936), та ще з 1907-го вона мала назву Домагалічів на честь львівської патриціанської родини XVI століття.

Націй вулиці здається поєдналось непоєднуване –  сецесія та функціоналізм.

Від вулиці Павлова в бік вул.Туган-Барановського відходить глуха вулиця Павлика, названа так 1946 року на честь галицького письменника та публіциста Михайла Павлика (1853-1915).

Із 1929-го вона мала назву Лукасевича на честь львів’янина, винахідника гасової лампи Іґнаци Лукасевича, з 1934-го – Ляма, 1945-го називалася Очаківською.

Вся вулиця – в стилі функціоналізму.

Мирослава ЛЯХОВИЧ

Джерела:

  1. https://uk.wikipedia.org/
  2. http://www.pohlyad.com/mandry/n/4037
  3. http://www.osnastka.com.ua/bad/streets.php
  4. http://www.pslava.info/LvivM_PavlovaVul,127323.html

Найбільший скарб графа Скарбека

Ім’я Станіслава Скарбека традиційно асоціюється у більшості читачів з театром Скарбека у Львові, що сьогодні відомий під назвою Національний театр імені Марії Заньковецької. Та це й не дивно, адже на час своєї побудови це був найбільший театр Європи за розмірами та третій за місткістю глядачів. Здавалось, що збудувавши такого гіганта уже було достатньо, щоб увійти в історію, однак Станіслав Скарбек на цьому не зупинився.

Портер Станіслава Скарбека
Портрет Станіслава Скарбека

Коли після смерті Станіслава Скарбека, у 1848 році, оприлюднили його заповіт, багато львів’ян, мабуть, були шокованими. Усе що граф нажив за своє насичене життя заповідалось не його нащадкам, котрих до слова в нього і не було, і навіть не театру Скарбека. Усе дісталось закладу для сиріт, що знаходився навіть не у Львові, а у Дроговижі. Що ж спонукало графа до цього ?!

Наполеон Орда. Дроговиж
Наполеон Орда. Дроговиж

Виявляється Станіслав Скарбек сам ріс сиротою. Його мати померла під час пологів, а батько – коли хлопчику було лише 4 роки. Тому все життя граф трепетно ставився до сиріт та нужденних. Вперше це проявилось в 25 річному віці, коли в 1805 році граф підписав мирову угоду з своїми родичами, за якою брат Іґнацій ставав дідичем Бурштина взамін за будівництво шпиталю для вбогих.

Палац для сиріт в Закладі. Фото 1913 року
Палац для сиріт в Закладі. Фото 1913 року

Однак всерйоз благодійністю Скарбек вирішив займатись у 1840 році, ще в час коли будувався його театр. Тоді 60-річний граф, здоров’я котрого уже було підірване, а дітей йому так і не пощастило мати, замислився, що і кому залишити після свого відходу з цього світу. Станіслав вирішує, що кульмінацією усіх його проектів повинен стати заклад для сиріт та убогих. Однак, як і у випадку з театром Скарбеку знову почала вставляти палки в колеса львівська влада, яка не хотіла бачити у Львові заклад, який би «псував» соціальну картину в місті. Тому граф обирає інше місце для цієї інституції, а саме свої маєтності в Дроговижі.

Штучний став біля Закладу. Фото 1933 року
Штучний став біля Закладу. Фото 1933 року

Вибір цього місця не був спонтанний, адже в цій місцевості Скарбек почав відкривати видобувні і виробничі підприємства ще в 1809 році. Крім того, будівництво закладу поза містом давало можливість не бути обмеженим в розмірах та використовувати найману робочу силу. В результаті біля Дроговижа було збудовано грандіозний палац за проектом австрійської резиденцій графа в містечку Нуссдорф. Новозбудована будівля мала вигляд букви «П». Середня частина споруди була триповерховою, бокові частини мали чотири поверхи, а поблизу них – стилізовані башти у п’ять поверхів.

Колона хлопців з Закладу на чолі з оркестром установи. Фото до 1938 року
Колона хлопців з Закладу на чолі з оркестром установи. Фото до 1938 року

За задумом Скарбека Заклад, так стали називати цю інституцію, повинен був стати не просто притулком для сиріт. Це мав бути повноцінний інститут, що надаватиме своїм вихованцям певний професійний фах, а заодно і забезпечуватиме місцевість вмілими кадрами, нестачу яких граф сам встиг відчути ведучи власну підприємницьку діяльність та різноманітні будівництва.

Футбольна команда Закладу. Фото до 1938 року
Футбольна команда Закладу. Фото до 1938 року

Офіційно Заклад почав діяти у 1843 році. Тут мешкало та навчалось 250 хлопців та 150 дівчат. Установа приймала дітей будь-якої національності, однак навчання велося виключно польською мовою і у католицькому дусі. Хлопців у Закладі навчали різним видам ремесел та промислів, а дівчат – городництво, куховарство і шиття.

Викладачі Закладу. Фото до 1938 року
Викладачі Закладу. Фото до 1938 року

Щоб навчати сиріт, до інституту спеціально приїздили педагоги з Крайової школи ремесел. Але адміністрація притулку намагалася виростити з вихованців не просто робочу силу, юнаки й дівчата також здобували тут загальну освіту, яка мала розбурхати їхній творчий потенціал. Цьому сприяло й оточення, в якому перебували сироти: серед мешканців притулку були відомі на Галичині актори та режисери. Мистецька жилка Скарбека трансформувалася в притулку, зокрема, у ведення тут професійних уроків музики.

Випускники Закладу 1903 року
Випускники Закладу 1903 року

Окрім дітей, у палаці Скарбека мешкали близько 60 стареньких. Аби влаштувати для них притулок, граф продав власний будинок театру у Львові, звіринець, три містечка й 28 сіл. Натомість одержав палац-інститут в Закладі у вічне володіння.

Заклад в міжвоєнний період. Фото 1928-1937 рр.
Заклад в міжвоєнний період. Фото 1928-1937 рр.

До речі, дочекатися остаточного завершення побудови грандіозного палацу Закладу Скарбек так і не зумів. Він помер у 1848 році, а будівництво завершили аж у 1888 році. Тоді ж і було перенесено останки графа з Личаківського кладовище до гробниці, спорудженої у Закладівському лісі.

По смерті графа «Доброчинним закладом-інститутом для сиріт та убогих» керувала Наглядова рада. Її очолював представник з роду Скарбеків, за що мав певну пільгу — міг проживати в одній з кімнат Закладу, а також театру в місті Львів.

Зруйнована гробниця Станіслава Скарбека в Закладовському лісі
Зруйнована гробниця Станіслава Скарбека в Закладовському лісі

На жаль, бурхливе 20 ст. погано позначилось на історії Закладу. Спочатку, у  1917-1920 рр., тут квартирував полк Будьонного, який спалив унікальну книгозбірню, розікрав та знищив інші цінності. Потім, у 1939 році, більшовики знищили усипальницю Скарбека та інші поховання. У 1941 році в одному з корпусів колишнього «Доброчинного інституту для сиріт і убогих» радянська вдада влаштувала свій сиротинець. Згодом його перетворили у тюрму НКВС. А 1984 року тут заснували Миколаївську виправну колонію № 50. На базі виправного закладу діє Державний професійно-технічний навчальний заклад «Миколаївський навчальний центр N 50», а також підприємство, яке спеціалізується на виготовленні металевих виробів — сітки, колючого дроту й секції огорожі. А в головному приміщенні палацу Скарбека нині діє обласна психіатрична лікарня.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Скарбек Австрійської імперії // http://archive.kontrakty.ua/gc/2008/4/32-instrumenty.html?lang=ua
  2. Заклад // http://ukrainaincognita.com/lvivska-oblast/mykolaivskyi-raion/zaklad/zaklad
  3. “Заклад” та замок Скарбека // http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=387.0
  4. Rocznik Ogniska Drohowyżaków : 1848 – 1938 : Lwów, w maju 1938
  5. polona.pl
  6. wikimapia.org

Популярні статті: