Вчора, 9 грудня 2016 року, у Львівському історичному музеї (пл. Ринок, 6) відбулось підписання офіційного договору про співпрацю між ЛІМ та історичним музеєм Тракайського замку (Литва). Також під час цієї події були представлені результати спільного україно-литовського проекту «Дослідження і популяризація культурних цінностей та історичних пам’яток Литви у Львові та Мукачеві».
“Контакти Львівського історичного музею і Литви відбувалися вже раніше. Проводилися презентації та виставки і це були дуже гарні, успішні кроки, які дозволяють нам рухатися далі і працювати над спільними проектами в майбутньому. До певної міри наша спільна культурна спадщина є не активізована, оскільки в Галичині здебільшого говориться про спільну культурну спадщину з поляками, на Закарпатті — з угорцями, але ми забуваємо, що великий пласт спільної історії – це Велике князівство Литовське, коли ми жили в одній державі і в цей час багато позитивного діялося на цих теренах. Є багато прізвищ, подій, нерухомих та рухомих пам’яток, які нам дають можливість подивитися на спільне майбутнє у цьому європейському домі”, – повідомив директор Львівського історичного музею Роман Чмелик перед підписанням офіційного документу.
Підписання офіційного договору про співпрацю між ЛІМ та історичним музеєм Тракайського замку (Литва), на фото (зліва направо): директор Львівського історичного музею Роман Чмелик, віце-міністр культури Литовської Республіки Ромас Яроцкіс, куратор проекту від литовської громадської організації «Східно-Європейське співробітництво», відповідальний секретар Генерального Почесного консульства Литовської Республіки у Львові Беатріче Белявців та директор історичного музею Тракайського замку (Литва) Віргіліюс Повілюнас
На урочистостях з нагоди підписання угоди про співпрацю, окрім директора Львівського історичного музею Романа Чмелика та директора історичного музею Тракайського замку (Литва) Віргіліюса Повілюнаса, були присутні віце-міністр культури Литовської Республіки Ромас Яроцкіс та куратор проекту від литовської громадської організації «Східно-Європейське співробітництво», відповідальний секретар Генерального Почесного консульства Литовської Республіки у Львові Беатріче Белявців.
Віце-міністр культури Литовської Республіки Ромас Яроцкіс
“В 2016 році у нас Україна була оголошена культурним стратегічним партнером. Було створено відповідну програму і весною ми розпочали цикл виставок та вистав. І от на завершення року ми заклали міжмузейне співробітництво. Тож запланований цьогоріч цикл культурних обмінів — відбувся. Зараз ми знаходимося на початку великого шляху нашої співпраці в сфері культурної спадщини і найголовніше для нас — це активізувати спільну спадщину, щоб і українці, і литовці могли краще пізнати свою історію, адже це зближує народи”, – зазначив віце-міністр культури Литовської Республіки Ромас Яроцкіс.
Також на зустрічі обговорювалися результати спільних досліджень українських і литовських дослідників в інституціях історичної пам’яті країн Східної Європи та питання поглиблення наукового співробітництва між ЛІМ та історичним музеєм Тракайського замку.
Куратор проекту від литовської громадської організації «Східно-Європейське співробітництво», відповідальний секретар Генерального Почесного консульства Литовської Республіки у Львові Беатріче Белявців
“Цього року ми організували дуже активний проект щодо пошуку спільної спадщини, яка знаходиться на Західній Україні, в першу чергу — у Львові. Оскільки, у Львові багато таких пам’яток, які зберігаються в інституціях історичної пам’яті. Була проведена наукова робота між Вільнюським університетом і Львівським національним університетом. Історики шукали та опрацьовували цю спадщину і, як виявилося, найбільша кількість таких пам’яток є у Львівському історичному музеї. І, як логічний результат цього, ми надалі ініціюємо співпрацю між музеями та сподіваємося, що в майбутньому представимо ще не один цікавий проект спільних пам’яток”, – розповіла відповідальний секретар Генерального Почесного консульства Литовської Республіки у Львові Беатріче Белявців.
Серед іншого присутні обговорили розвиток міжмузейного співробітництва та зазначили, що Львівський історичний музей є зберігачем найбільшої в Україні колекції пам’яток та артефактів Великого Князівства Литовського.
Директор історичного музею Тракайського замку (Литва) Віргіліюс Повілюнас
“Литва та Україна мають свою спільну історію і такі контакти між людьми, напевно, є найкращими контактами, адже допомагають зрозуміти один одного, пізнати себе та свою історію. І щоб ці слова не були лише словами, ми сьогодні підписуємо угоду про співпрацю між музеями”, – констатував директор історичного музею Тракайського замку (Литва) Віргіліюс Повілюнас.
Організаторами цієї події виступили: Львівський історичний музей, Генеральне почесне консульство Литовської Республіки у Львові, громадська організація «Східно-Європейське співробітництво» (Литовська Республіка) за фінансової підтримки Ради культури Литви.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь кандидата історичних наук, старшого викладача Національного університету «Львівська політехніка», старшого наукового співробітника Музею історії релігії Василя Банаха на тему “Музейні інновації та інтерактивність: дефініція понять“:
В сучасній теорії та практиці музейної справи доволі часто доводиться чути такі терміни, як «інновації» та «інтерактивність». Дані поняття охоплюють доволі широкий контекст й відмінні між собою галузі музейної роботи: використання мультимедійних технологій та аудіовізуальних засобів у експозиції музею; створення віртуальних музеїв та виставок у Мережі й офіційних інтернет-сторінок музею; оцифрування та стандарти програмного забезпечення для обліку музейних фондів; застосування нестандартних й творчих підходів у науково-освітній діяльності музею, музейному маркетингу тощо. Відтак на сьогоднішній день є актуальною спроба з одного боку більш чіткого розмежування й узагальнення понять музейної «інновації» та «інтерактивності» відповідно до того чи іншого напрямку музейної діяльності, а з іншого – віднайти спільні їх точки перетину.
Кандидат історичних наук, старший викладач Національного університету «Львівська політехніка», старший науковий співробітник Львівського музею історії релігії Василь Банах
Поняття музейних «інновацій» ми можемо розглядати, як в широкому так і у вузькому контексті. В широкому розумінні музейні інновації представляють собою докорінне переосмислення традиційних музейних практик, місця та ролі музеїв у суспільстві та культурі, що сприяє подальшій еволюції музею як особливого історично-культурного феномену, дозволяє йому належним чином відповідати на виклики сучасності й залишатися актуальним насамперед для відвідувача, місцевої громади.
Яскравим прикладом подібного інноваційного музейного розвитку стала поява та становлення у середині 1980-х років нової музеології. Еволюція поглядів на суспільне призначення музею привела до виникнення нової музейної ідеології, системи уявлень про музей як соціокультурний інститут, здатний виконувати більш активну перетворювальну роль в суспільстві. В результаті суттєвій ревізії були піддані традиційні уявлення про музей. Музей почали сприймати не як сховище музейних предметів і науково-дослідний центр, а перш за все – як інструмент соціальних й культурних перетворень, установу, яка слугує конкретним міським та сільським громадам. Такий музей дозволяє своїм відвідувачам не просто отримувати якісь абстрактні знання або естетичні враження, а відчути причетність до історії та самобутності своєї власної громади [1, с. 104]. У Квебецькій декларації прийнятій 13 жовтня 1984 року, відображалися основні принципи нової музеології та йшлося зокрема про те, що у сучасному світі, який прагне використовувати для свого розвитку всі засоби, музеї повинні вийти за рамки традиційних завдань та функцій: ідентифікації, консервації й просвітництва – і перейти до виконання більш широких програм, які дозволять їм активніше брати участь в житті суспільства й повніше інтегруватися в оточуюче середовище. [4, с. 21]. Таким чином інноваційний аспект нової музеології полягав у пріоритетності соціальної місії музеїв над їх традиційними функціями (забезпечення належних умов зберігання й експонування колекцій, обслуговування відвідувачів і т. д.).
Поняття «інновацій» у їх вузькому значенні можна звести до використання інтернет-ресурсів, аудіовізуальних, мультимедійних засобів у експозиційній та фондовій роботі музею.
Загалом цифрові технології в експозиційному просторі музею використовуються у двох взаємопов’язаних аспектах: у вигляді технічної апаратури та як експонати й музейні предмети. У першому випадку інноваційний потенціал технічної апаратури слугує для розкриття сценарію експозиції, а цифрове обладнання виконує допоміжну роль (цифрові етикетки, інформаційні кіоски, звукові ефекти та ін.). У другому випадку цифровому обладнанню або цифровому твору відводиться центральна роль [8, с. 14 – 15]. У даному контексті мультимедіа в музеї стають самостійним об’єктом мистецтва. Спеціально створені аудіо-, відео- і мультимедійні програми, технічні можливості яких дозволяють відчути себе в «іншій» реальності, набувають ваги перед відвідувачами поруч із традиційними музейними експонатами [2, с. 106 – 108].
Кандидат історичних наук, старший викладач Національного університету «Львівська політехніка», старший науковий співробітник Львівського музею історії релігії Василь Банах
Інновації в науково-фондовій музейній роботі – це насамперед оцифрування музейних предметів та створення відповідного програмного забезпечення (стандартів) для обліку музейних фондів. Найбільш відомими на сьогоднішній день музейними стандартами є, зокрема, CDWA (Категорії для творів мистецтва), MIDAS (Керівництво та Стандарт даних для інвентаризації пам’ятників), SPECTRUM (Стандарт музейної документації Об’єднаного Королівства), LIDO (Полегшений стандарт інформації для опису об’єктів). Виробник: Міжнародний комітет музейної документації CIDOC[6].
Інтерактивність – це взаємодія, процес комунікації, який передбачає двосторонній діалог між учителем та учнями (викладачами і студентами), метою якого є перетворення узагальненої інформації в особистісні знання. Інтерактивність виступає в якості базового принципу музейно-педагогічної діяльності й акцентує увагу на необхідності створення ефективного дидактичного середовища у музеї. Противага цьому, як правило, традиційні методи, які представляють в основному одноманітні екскурсії, характерною особливістю яких є відсутність зворотного зв’язку між музейними працівниками й відвідувачами, які виступають в ролі пасивних слухачів[3, с. 171, 174 – 175]. Відтак, поняття музейної «інтерактивності» стосується у першу чергу науково-освітньої галузі діяльності музею.
Інтерактивність науково-освітньої роботи музею проявляється у диференційованому підході до різних категорій відвідувачів, впровадження в традиційну екскурсію ігрових та театралізованих елементів, можливості для відвідувачів тактильного доступу до експонатів. Так, у Львівському Музеї історії релігії проводиться «Родинний день у музеї» для батьків із дітьми – це інтерактивна екскурсія з елементами гри, яку ведуть костюмовані персонажі, акцентуючи увагу на оригінальних експонатах, цікавих фактах, захоплюючих легендах. Упроваджуються інтерактивні майстер-класи, під час яких учні занурюються у стародавні часи, набувають навичок давніх способів видобування вогню, виготовлення первісних знарядь праці та вивчають давню орнаментику на прикладі писанок та вишитих рушників із фондових колекцій музею [7, с. 53].
Ще однією точкою перетину «інновацій» та «інтерактивності» можна вважати музейний маркетинг. Одним із визначальних напрямків музейного маркетингу є в першу чергу ефективна стратегія залучення відвідувача до музею. Відтак музей повинен бути актуальним, цікавим, відомим, створювати належні умови для проведення вільного часу в контексті сучасних тенденцій «цивілізації дозвілля» тощо. Саме тому в музейному маркетингу органічно взаємодіють з одного боку інноваційні методики (паблік рілейшнз (ПР), пабліситі – техніка успішного формування іміджу, партнерські відносини (друзі музею) та ін.), а з іншого – інтерактивні (створення в музеї рекреаційних зон, зон творчості, ігрового простору, музейного магазину, арт-кафе та ін.). Загалом, інновації та інтерактивність музейного маркетингу мають спільний знаменник, означений поняттям «маркетинг інновацій», який може бути інтерпретований як сукупність дій, прийомів, методів, систематична активність суб’єктів економічних відносин щодо розробки і просування на ринку нових товарів, послуг та технологій для задоволення потреб і запитів споживачів (суспільства) у більш ефективний, ніж у конкурентів, спосіб на основі оновлення та підвищення рівня складових потенціалу підприємства, пошуку нових напрямів та засобів його використання з метою отримання прибутку та забезпечення умов тривалого виживання й розвитку на ринку [5].
Отже, в сучасній теорії та практиці музейної справи важливе місце, з огляду на спроможність музею відповідати викликам часу, займають музейні інновації та інтерактивність. В широкому розумінні поняття музейних інновацій стосується структурних змін в музеї відповідно до плину часу й переосмислення в музейному середовищі місця та ролі музейних інституцій в системі національних, суспільних й культурних взаємин. У вузькому значення музейні інновації – це використання мультимедійних технологій в експозиційному просторі музею з метою підсилення інформативності, комунікативності та атрактивності музейної експозиції, а також використання комп’ютерного програмування з метою вдосконалення обліку та використання музейних фондів.
Музейна інтерактивність зосереджується в галузі науково-освітньої діяльності музею та пов’язана насамперед із музейною педагогікою й використанням інтерактивно-педагогічного потенціалу музейної екскурсії, уроку, експонату. На перше місце виходить використання рольових історичних ігор, тактильний та психологічний потенціал музейних експонатів, можливість «занурення» в історичне чи природне середовище тощо.
Дуже часто музейні інновації та інтерактивність перетинаються, взаємно доповнюючи при цьому одне одного. Особливо яскраво це проявляється у використанні інноваційного потенціалу новітніх технологічних досягнень під час проведення інтерактивних музейних уроків, екскурсій. Інноваційні та інтерактивні аспекти музейного маркетингу в комплексі та взаємодії дозволяють залучити до музею нових відвідувачів, фінансові ресурси та зробити музейний товар конкурентноздатним на ринку культурних послуг.
Василь БАНАХ
кандидат історичних наук, старший викладач Національного університету «Львівська політехніка», старший науковий співробітник Львівського музею історії релігії
Ананьев В. Г. История зарубежной музеологии: Учебно-методическое пособие. – СПб., 2014 – С. 104.
Баруткина Л. П. Мультимедиа в современной музейной экспозиции // Вестник СПбГУКИ – 2011 – декабрь – С. 106 – 108.
Караманов А. В. Организация интерактивной музейной среды: от методов к моделям // Вопросы музеологии – 2012 – №2 (6) – С. 171 – 178.
Квебецкая декларация: основные принципы новой музеологии // Museum – 1985 – №148 – С. 21.
Комаріст О. І. Визначення сутності маркетингу інновацій [електронний ресурс] – Режим доступу http://khntusg.com.ua/files/sbornik/vestnik_125/22.pdf
Оцифровка: ландшафт стандартов для европейских музеев, архивов, библиотек [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.minervaplus.ru/publish/standards_landscape.pdf
Рагозіна В. В. Художньо-освітня діяльність музеїв мистецького профілю з дітьми дошкільного віку та школярами // Горизонты образования – 2012 – №3 (36) – С. 50 – 55.
Смирнова Т. А. Цифровые технологии в экспозиционном пространстве музея: современные тенденции и перспективы // Вестник ЯрГУ. Серия Гуманитарные науки. – – № 4/1 (22/1) – С. 14 – 18.
“Дністер” — українське страхове товариство у Львові, ініціатива до створення якого, як стверджував Олександр Барвінський, з’явилася ще у 60-ті рр. ХІХ ст. Однак реалізувати задум вдалося лише на початку 1890-х рр. заходами Стефана Федака, Василя Нагірного, Дамяна Савчака, Теофіля Бережницького.
В газеті «Діло» 4 грудня 1891 р. було надруковане таке повідомлення:
«Руске товариство асекураційне. Вчерашні телєґрами принесли з Відня звістку, що міністерство удїлило концесію на заснованє асекураційного товариства «Днїстер». Звістку тую приймили ми з повним вдоволенєм а певно і цїла наша руска суспільність повитає єї щиро. Поки що, подаємо хоч се: Мотором сеї справи був п. Василь Нагірний, статут уложили пп. Іосиф Ярембецкій, яко чоловік фаховий в дїлах асекураційних, і адвокат д-р Стефан Федак яко юрист. Коли кількадесять найповажнїйших патріотів зі Львова і провінції підписали сей статут подано єго 26 н. ст. червня 1890 р. через львівске намістництво до міністерства. Від того часу займали ся сею справою наші посли. Обширнїйше поговоримо о сїй справі пізнїйше. — Щасть Боже новому і хосенному для краю в загалї а для нас Русинів спеціяльно дїлу!»
Герб страхового товариства «Дністер»
Отож, на початку грудня була заснована одна з найбільших українських страхових компаній – «Товариство взаємного убезпечення “Дністер”» із «метою взаємної забезпеки від вогню, крадіжки і влому» та капіталом 50 тис. гульденів, розділеним на 500 акцій по 100 гульденів. Завдяки енергійній діяльності директора Ярослава Кулачковського (1893—1909 рр.) товариство перетворилося на одну з найповажніших страхових компаній Галичини. Від 1894 р. при «Дністрі» існувало «Товариство взаємного кредиту», що 1896 р. трансформувалося в «Краєвий союз кредитовий».
Ярослав Кулачковський
Василь Нагірний
Стефан Федак
Товариство «Дністер» спеціалізувалося на страхуванні ризиків. Так, у 1907 р. товариство мало 231 тис. клієнтів і виплатило 13 743 страхові премії на суму 7,5 млн. крон. У 1911 р. товариство «Дністер» створило дочірню страхову компанію «Карпатія» на Буковині. Про популярність товариства перед Першою світовою війною свідчить те, що в ньому було застраховано майно всіх греко-католицьких парафій.
Табличка товариства «Дністер» на вул. Руській №20. Сучасний вигляд
На основі зібраних товариством капіталів (які до того зберігалися у Львівському відділенні Австро-Угорського банку) в 1894 р. був заснований кооперативний банк «Дністер» у формі товариства з обмеженою відповідальністю. Членами банку могли стати ті, хто уклав договір страхування в товаристві «Дністер».Банк почав працювати 1 липня 1895 р., надаючи кредити по 500 крон на 5 років, згодом розмір кредитів був підвищений до 2000 крон, термін – до 15 років. Таким чином товариство «Дністер» разом із заснованим ним банком утворило перший в Галичині фінансовий конгломерат, що поєднував страхові й банківські послуги.
Реклама кредитної спілки «Дністер» (з газети «Станиславівські вісті» від 24 жовтня 1912 р.)
Документ, який засвідчував переказ коштів страховим товариством «Дністер»
Лист, відправлений страховою компанією «Дністер»
Товариство «Дністер» успішно розвивалося також у 1920—1930-х рр. У 1929 р. «Дністер» мав 1200 агентів і близько 96 тис. членів, а також майна на 1 млн. 972 тис. злотих, резервний фонд — 520 тис. злотих. Незважаючи на позбавлення його польською владою концесій на страхування нерухомого майна від вогню (1935 р.), товариство залишалося успішною підприємницькою інституцією краю. «Дністер» провадив і меценатську діяльність. Тільки за перші 25 років свого існування на громадські потреби витратив понад 500 тис. крон. У 1939 р. товариство було ліквідоване органами радянської влади.
Будинок на пл. Ринок №10. В цій споруді знаходилося товариство «Дністер» до побудови будівлі на вул. Руській
Окремої уваги вартує будинок страхової фірми «Дністер», споруджений у Львові в 1905 р. архітекторами Іваном Левинським і Тадеушем Обмінським, які вдало поєднали архітектурні форми модерну з мотивами українського народного орнаменту, ця будівля — один із найкращих та найяскравіших зразків «гуцульської» сецесії на території України.
Фото кін. ХІХ – поч. ХХ ст. На ньому видно кам’яницю, яка стояла на місці будинку товариства «Дністер»
Страхова фірма разом із кооперативним банком розташувалися у кам’яниці «Просвіти» на площі Ринок №10. Згодом було вирішено придбати земельну ділянку на вул. Руській №20 та спорудити власний будинок.
Креслення фасаду будинку товариства «Дністер»
Будівля страхового товариства «Дністер»
Ця будівля постала на місці трьох старих кам’яниць, які у XVII ст. належали: перша (від Міського арсеналу) — Рогатинцям, Більдагам, Русіановичам; друга — Мазаракі і Кіріаку Ісаровичу; третя — Лангішу Ісаровичу (усі були членами Ставропігійського братства).
Будинок зі сторони вул. Руської
Будинок зі сторони вул. Підвальної
Крім банку та страхового товариства тут містився великий зал, де відбувалися тренування та змагання українських спортсменів – членів гімнастично-руханкового товариства «Сокіл-Батько». Також тут відбувалися вистави театру «Руська Бесіда». До 1939 року в цій будівлі також містилася невеличка крамниця, де продавали вироби української кондитерської фабрики «Фортуна Нова».
Внутрішній декор споруди
У 1920-30-х роках у теперішніх приміщеннях поліклініки з боку вулиці Підвальної були помешкання визначних львів’ян-українців: голови Державного Секретаріату (уряду) ЗУНР Костя Левицького, відомого на всю Галичину стоматолога Івана Бережницького та політика і громадського діяча Осипа Назарука.
Меморіальна дошка на честь українського гімнастичного товариства «Сокіл – Батько», будинок товариства «Дністер»
На фасаді будинку колишнього товариства «Дністер» розміщено три меморіальні дошки: на честь першого виступу тут 1909 року видатного українського актора та режисера Леся Курбаса, на честь засновника товариств «Сокіл – Батько» і «Дністер» Василя Нагірного та відтворена 1997 року за зразком 1934-го меморіальна дошка на честь українського гімнастичного товариства «Сокіл – Батько».
Христина БАЗЮК
Джерела:
Мошенський С. З. Фінансові центри України та ринок цінних паперів індустріальної епохи. – London: Xlibris, 2014. – 453 c.
Повстанці у відповідний момент вдалися до хитрощів. На позиції енкаведистів вони пустили до десятка бичків із обозу, яких тримали для харчування.
Для УПА були характерними такі форми ведення бойових дій як операції, битви, рейди, бої та акції. За видами це — найпоширеніші: наступ і відступ.
Іноді використовували такий вид як облога, що було швидше виключенням як правилом. На тактичному рівні повстанці мали цілий арсенал способів ведення бойових дій, якими майстерно володіли чим завдавали ворогові чимало клопоту.
Найпоширенішими були наскоки, засідки, атентати (терористичні акти), диверсії. Повстанці могли виконати складне бойове завдання навіть не численними підрозділами для чого вміло використовували види та способи бойових дій у тісному поєднанні із силою вогню і маневру.
До бою готові! Повстанці на позиціях. Джерело: Архів ЦДВР
У цьому контексті показовими є бої куреня (батальйону) “Сіроманці” під Уневом та Пнятином на Львівщині 30 вересня — 1 жовтня 1944 р. проти Внутрішніх військ (ВВ) НКВД.
За допомогою повстанських документів, спогадів повстанців — учасників цих боїв та оперативних документів НКВД, що збереглися в архівах, спробуємо відтворити не тільки події, але й показати вміле використання кількох видів та способів бойових дій у поєднанні з вогнем і маневром командиром куреня Дмитром Карпенком — “Яструбом”, до речі, колишнім командиром Червоної армії.
Отже курінь “Сіроманці” у складі сотень (рот) “Бурлаки”, “Полтавці” і “Сіроманці” та сотні самооборони із Рогатинщини командира Володимира Зобківа — “Коса” та такої ж сотні із Перемишлянщини під командуванням “Довбні” кілька днів у кінці вересня 1944 р. перебував в Унівському лісі на відпочинку та приводив себе до порядку після численних боїв і сутичок із військами НКВД.
25 вересня 1944 р. до райвідділу НКВД в Перемишлянах прийшов з повинною підпільник, житель с. Унів Войцех Степан.
На допиті він розповів чекістам, що повстанцям допомагали монахи Унівського монастиря, повідомив чисельність куреня (до 200 осіб із трьома гарматами та п’ятьма мінометами) та місце таборування повстанців.
Також оперативники дізналися про те, що повстанці вивезли із Унева 50 возів соломи, з чого випливало, що повстанці мають намір перебувати в Унівському лісі довший час.
Дмитро Карпенко-“Яструб”, сотник УПА, уродженець Полтавської області (другий справа)
На підставі показів Степана Войцеха енкаведисти арештували ще кількох чоловік , які підтвердили інформацію про курінь. Зібрані дані стали основою нашвидкуруч розробеного плану чекістсько-військової операції з ліквідації повстанців.
Тим часом, повстанці постійно вели розвідку. Вони виявили активне переміщення ворожих військ на шляхах Бібрецького, Перемишлянського та Рогатинського районів. 29 вересня розвідники помітили концентрацію великих ворожих сил у Перемишлянах.
Активна розвідувальна робота куреня дала можливість вчасно виявити активність ворога, зосередження його сил та зробити висновок про підготовку енкаведистами операції.
Курінний Дмитро Карпенко віддав наказ про підготовку повстанських оборонних позицій. Сотні розпочали поспіхом окопуватись, готуючись до позиційного бою, що було не дуже поширеним явищем в УПА і в принципі суперечило тактиці партизанської війни.
Командний склад сотні “Сіроманці”. Посередині у білому напівшубку командир сотні Дмитро Карпенко – “Яструб”. Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху
На ранок 30 вересня повстанці отримали наказ про повну бойову готовність — розвідники повідомили про прибуття до с. Унів військ НКВД, які готуються до наступу. Це був оперативний склад Перемишлянського райвідділу НКВД та підрозділи 208 стрілецького батальйону (СБ) ВВ НКВД.
Дмитро Карпенко наказав сотні “Бурлаки” розділитися на дві групи (групу під командуванням заступника сотенного “Голки” та група під командуванням сотенного “Чорного”) і вийти на край лісу та влаштувати там на енкаведистів засідку.
Уздовж єдиної дороги із Унева до лісу, що виводила на повстанські позиції, окопалася чота важкої зброї сотні “Сіроманці”.
На озброєнні чота мала два ручні кулемети та два станкові, дві протитанкові рушниці, 2 ротні міномети калібром 82 мм і один батальйонний калібром 120 мм, а також “фаустпатрони” — ручні протитанкові гранатомети і протитанкові міни.
Курінний вирішив діяти ініціативно й на випередження. Відправивши у засідку сотню “Бурлаки”, він розраховував нав’язати ворогові свої правила ведення бою. Важке озброєння Дмитро Карпенко розмістив у напрямку ймовірного головного удару ворожих військ у визначенні якого не помилився.
Проте частина сотні “Бурлаки” під командуванням “Голки” розминулася із ворогом і не вступила в бій. Мабуть, енкаведисти в той момент ще йшли маршовими колонами і не розгорнулися в лаву для наступу.
Друга частина сотні під командуванням “Чорного” не встигла організувати засідку. Вона потрапила під обстріл енкаведистів ще у лісі і вступила в зустрічний бій.
“Чорний” під натиском наступаючого ворога відійшов на підготовлені про всяк випадок для оборони позиції і цим самим підвів енкаведистів під удар чоти важкої зброї та сотні “Сіроманці”.
Заступник командира сотні “Бурлаки” Михайло Небола – “Голка”
Діями сотні “Бурлаки” Карпенко “скоригував” напрямок удару військ НКВД і саме в тому напрямку, в якому хотів. Окрім того, частина сотні “Бурлаки”, вступивши ситуативно у бій, розвідала сили та засоби підтримки противника.
Повстанці вже знали, що на їх позиції окрім живої сили рухаються танки. Мінери поспіхом у ймовірному напрямку їхнього руху встановили протитанкові міни. Один з п’яти танків, що брали участь у бою підірвався на міні. Ще один підбили “фаустпатроном”.
Без підтримки танків ворожа піхота деякий час не йшла в атаку, а вела обстріл повстанських позицій та тилів із кулеметів і мінометів. Також із гармат обстрілювали позиції знерухомлені недобиті танки.
Енкаведисти не мали достовірної інформації про чисельність повстанців, тому виявивши “банду невстановленої чисельності і зав’язавши із нею бій” взялися за обстріл позицій повстанців.Вони прагнули виявити позиції повстанців та їх систему вогню. Згодом енкаведисти перейшли до настирних лобових атак.
Учасник бою Богдан Допіра згадував: “Перші ворожі атаки на становища сотні успіху не принесли, здавалось, кожного разу ворожа лава наче відкочувалась аби знову взяти розгін. Та марно, наша оборона була непохитною…”.
За свідченнями хроніки сотні “Сіроманці”, яка збереглася в архіві, енкаведисти 22 рази до вечора атакували повстанців. За даними самих енкаведистів, вони у восьмигодинному бою ходили в атаку 13 разів, але “банда будучи добре озброєна і достатньо підготовлена у військовому відношенні, чинила сильний опір”.
Під вечір між ворогуючими сторонами де-не-де зав’язалися кулеметні та мінометні дуелі. Міномети енкаведистів обстрілювали повстанські позиції та тили, де був табір з обозами і куди відправляли поранених.
Те ж саме робили й повстанці, обстрілюючи тили наступаючих та намагаючись влучними пострілами, бо мусіли економити міни, придушити мінометні позиції ворога.
Дві чоти із сотні “Сіроманці” Дмитро Карпенко надіслав на допомогу сотні “Бурлаки” о 22-й годині. Разом вони стримували наступ. Курінь зайняв кругову оборону в лісовому масиві. Усі сотні були на позиціях. Енкаведисти оточили курінь, але наступали із одного напрямку. Мабуть, на інших ділянках їм бракувало сил.
Для продовження наступу вони чекали підкріплення і залишалися на позиціях до ранку. Повстанці ж чекали глибокої ночі, щоб в складних для спостереження та ведення бою умовах прорватися із оточення, як це вони робили завжди.
Іноді на позиціях спалахували інтенсивні, але короткі, перестрілки. Так тривало до півночі.
Як тільки звечоріло, повстанці похоронили 17 вбитих стрільців. У таборі надавали допомогу 22 пораненим.
“Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції. В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах”, — згадує Б. Допіра.
“І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: “Тихо залишати становища, тримати зв’язок між чотами і відходити яром праворуч”.
Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога — справа не легка”.
Командир Карпенко прийняв рішення виводити курінь із оточення: непомітно зняти сотні з позицій і якимсь чином відвернути увагу ворога від наміченого місця прориву.
Повстанці часто вигадували методи, які б збивали ворога з пантелику та дозволяли відділам успішно вирішувати основне завдання. Так сталося й цього разу.
Сотні, чота за чотою, непомітно знімалися із позицій і зосереджувалися в ярі, яким мали вийти із оточення у напрямку с. Пнятин. Щоб створити видимість присутності, польова жандармерія куреня вела турбуючий вогонь.
У відповідний момент повстанці вдалися до хитрощів. У напрямку, де раніше перебували на позиціях та вели бій, імпровізували “атаку”. На позиції енкаведистів вони пустили до десятка бичків із обозу, яких тримали для харчування. А польова жандармерія в той момент інтенсивно обстрілювала ворога.
Так створилася видимість нічної атаки, на яку енкаведисти відповідали вогнем. Повстанці проривалися о першій годині ночі у визначеному напрямку, де навколо унівського лісу стояли слабкі застави Внутрішніх військ.
Імовірно, сотня “Сіроманці”. На передньому плані Дмитро Карпенко-“Яструб”. Джерело: Архів ЦДВР
Карпенко напрямок прориву обрав вдало, тож під час виходу із оточення курінь не поніс втрат. Добре попрацювала розвідка повстанців, на відомості якої поклався командир.
У тому напрямку рідкі застави виставив 206 ОСБ ВВ НКВД. Вони й проґавили вихід куреня із унівського лісу. У звіті чекісти списали все на нічні умови, констатуючи, що сотні скористались темнотою, розосередились на дрібні групи та пішли в південно-східному напрямку.
Енкаведисти швидко виявили вихід куреня з оточення. Навздогін повстанців вони відправили чотири танки із десантом автоматників, які “в результаті переслідування виявили банду і відновили операцію з її ліквідації”, як про це повідомляє їхній звіт.О 10-й годині ранку 1 жовтня курінь зупинився на відпочинок в лісі біля с. Пнятин. Далі Дмитро Карпенко планував його вести у комплекс більших лісів на Тернопільщині.
Точно встановити місце перебування куреня допоміг розвідувальний літак, який обстріляв його з кулеметів. Повстанська розвідка після обіду зафіксувала у Пнятині появу ворожих танків та рух піхоти.
Курінний віддав наказ готуватися до маршу та форсування залізниці Львів-Бережани. Першою йшла сотня “Бурлаки”. Через залізницю встигла перейти тільки одна її чота.
Весь курінь у маршовій колоні на підступах до залізниці на відкритому просторі потрапив під обстріл трьох танкових гармат упритул. Стрільці запанікували настільки, що все могло завершитися повним розгромом відділу.
“Перемучення повстанців, брак амуніції і поява ворожих танків поділали так, що все почало панічно втікати. Був момент, коли здавалося, що все розлетиться”, — нотує хроніка сотні “Сіроманці”.
Повстанці із сотні “Бурлаки”. 1944 рік. Джерело: Архів ЦДВР
У подібних ситуаціях все залежало від командного складу відділу. Проблемі якісного підбору командирів куренів, сотень та чот Українська повстанська армія завжди приділяла якомога більше уваги.
Боєздатність відділів та життя стрільців завжди залежали не тільки від правильно прийнятого рішення командирів, але й від їх особистого прикладу. Дмитро Капренко “з найскрутніших ситуацій виводив повстанців щасливо, а всі бої закінчував побідою. Цим виробив собі популярність і безмежне довір’я до себе”, — записав згодом підпільний хроніст.
Дмитро Карпенко виводив спанікований курінь з-під обстрілу назад до лісу, де наказав займати позиції. Він особисто з протитанкової рушниці кількома пострілами підбив танк. Інші танки після цього повернулися назад та вели вогонь, що так і не завдав шкоди.
Повстанці зайняли кругову оборону на більш-менш вигідних позиціях та відбивали атаки ворожої піхоти. Під час першого наступу енкаведисти пустили в бій два легкі танки.
Один із них повстанці підбили, а після того, як відбили атаку, підірвали мінами, щоб ворог його не евакуював. Енкаведисти ще кілька разів намагалися атакувати. По позиціях чоти важкої зброї вдарили міномети.
Досвідчений чотовий під час перших пристрілочних вибухів мін, зняв своїх підлеглих із позицій і вивів углиб оборони. Зробив це вчасно, бо наступні міни вже накрили позиції. Після інтенсивного ворожого мінометного обстрілу стрільці зайняли своє місце в обороні, уникнувши жертв.
Ворожа піхота під вечір розпочала окопуватися вздовж лісу та залізничного шляху. Командуванню куреня було зрозуміло, що енкаведисти намагатимуться втримати на місці повстанців до ранку, щоб продовжити бій наступного дня, підтягнувши свіжі війська.
Карпенко зібрав командний склад на нараду. “Всі були одної думки — за всяку ціну вирватися з окруження, бо продовження бою на другий день, при нестачі набоїв, могло причинитися до розбиття куреня”.
Коли добре стемніло, сотні та обоз зосередилися для виходу з оточення, курінь у прорив повів Карпенко на чолі найбоєздатнішої з всіх сотень — сотні “Сіроманці”.
“Коли передне обезпечення доходило до краю ліса, всі напружено вижидали перших стрілів, від чого залежала доля цілого куреня. Минали довгі хвилини, а стрілів не чутно. Це заскочило всіх, бо сподівалися якоїсь несподіванки з боку большевиків” — повідомляє один із повстанських документів.
Повстанець-кулеметник із Тернопільщини, 1944 рік. Джерело: Архів ЦДВР
Упівці визначили, наскільки дозволяв час і ситуація, місце прориву де сподівалися найменшого опору ворога. Енкаведисти ж помилилися із визначенням цієї точки, оскільки зосередилися у іншому напрямку вздовж залізниці, де вдень застали повстанців на марші.
Ріденькі їхні застави у місці прориву бачили повстанців, але вв’язуватися у бій, очевидно, побоялися й дозволили куреню залишити ліс без бою. Повстанська розвідка доносила, що наступного дня, 2 жовтня, енкаведисти атакували залишені повстанцями позиції з двох боків і не зорієнтувавшись у ситуації розпочали бій між собою, у якому, нібито, загинуло 20 енкаведистів.
Курінь “Сіроманці” вийшов на оперативний простір і 2 жовтня об’єднався із куренем “Гордієнка”. Разом два курені начислювали 1800 стрільців. Для ліквідації та переслідування такої кількості повстанців, НКВД потрібно було зосередити та перекинути в одне місце набагато більше військ, як вони мали у своєму розпорядженні.
До того ж вони, очевидно, загубили слід куреня, а щоб провести розвідку і виявити його, мусів пройти ще деякий час. Це давало можливість повстанцям не тільки відпочити та поповнити боєприпаси і розмістити для лікування поранених, але маневрувати та змінювати кожного разу місце дислокації.
У цілому ж, проти куреня “Сіроманці” ворог задіяв, за оцінками повстанців, 1500 солдатів. Зрозуміло, що вся ця кількість військових безпосередньо не брала участі у боях, оскільки мусіла виконувати охоронні функції, оточивши заставами повстанців.
У наступі енкаведисти мали використовувати у кілька разів більше війська, як повстанці. Протяжність лінії оточення значно перевищувала лінію оборони.
Повстанці з Тернопільщини. Сотня “Орли”, 1944 рік. Джерело: Архів ЦДВР
За даними УПА, в унівському бою чекісти втратили понад 200 вбитими і невідому кількість пораненими. Таку цифру втрат можна вважати досить точною, оскільки наступаючі завжди несуть більші втрати.
В оперзведеннях НКВД повідомляв про 6 вбитих та 32 поранених за час проведення операції. Дані явно занижені. Відповідно, втрати повстанців завищені у кілька разів — 165 загиблих та 15 полонених.
Самі ж повстанці рапортували про 17 вбитих, яких похоронили в унівському лісі (у спогадах Богдана Допіри 19 вбитих). Якщо вірити даним НКВД, у повстанців мала б загинути ціла сотня, що означало б розгром куреня “Сіроманці”. Однак завдяки майстерному володінню видами та способами ведення бою, курінь завершив бої переможно.
Тільки завдяки великому бойовому досвіду та винахідливості, а не шаблонним діям, як цього і вимагає теорія партизанської війни, повстанці куреня “Сіроманці” успішно воювали не один рік.
П’ятого грудня 2016 року Науково-технічна бібліотека Національного університету «Львівська політехніка» ( вулиця Професорська, 1) запросила відвідувачів на відкриття виставки рідкісної і цінної книги «LITTERIS ET ARTIBUS – Науками і мистецтвом».
Експозиція виставки «LITTERIS ET ARTIBUS – Науками і мистецтвом» перед відкриттям.
Ідея виставки – представити існуючі джерела, які відображають багатогранну діяльність Львівської політехніки; пригадати відомі імена; представити багатонаціональний склад діячів науки, які створювали імідж навчального закладу; відзначити осіб, якими пишалася Політехніка у міжвоєнне двадцятиріччя, показати те, що у попередніх експозиціях демонструвалося лише фрагментарно. Безперечно, віднайти у книгозбірні щось нове (демонструються – дисертаційні роботи політехніків поч. ХХ ст.). Хронологічні рамки обмежено австрійським і польським періодами функціонування навчального закладу.
Найважчим завданням було вибрати найцікавіші експонати – книги, і підкреслити те, найважливіше, що характеризувало діяльність Львівської політехніки упродовж майже двох століть. Скромний і непривабливий вигляд деяких книг не применшує цінності видань, оскільки частина з них є безцінними з точки зору вагомості інформації, яка міститься на їх сторінках.
Назва виставки, і одночасно девіз Львівської політехніки написані латинкою і символізують, дух епохи початку ХІХ ст. – періоду промислової революції, коли інженерна справа була мистецтвом. При оформленні виставки ми використали крилаті фрази та сентенції латинською мовою, які відображають тематичні напрями і метафорично розкривають зміст назв розділів, а також намагалися привернути увагу до осіб, праці яких представлені на виставці за допомогою фотопортретів.
Виставку відкрито. Перші відвідувачі.
У розділі «ABINITIO – Від початків» відвідувачі мають змогу простежити розвиток математичної наукової думки на прикладі прижиттєвих видань XVII – початку ХІХ ст.
Другий розділ «SUBSPECIEAETERNITATIS – З погляду вічності» знайомить з друкованою історіографією університету: офіційними, ювілейними та періодичними виданнями. Перед нами постають документальні джерела Технічної академії та Цісарсько-Королівської Політехнічної школи, ювілейні видання Авіаційної спілки студентів, Пам’ятна книга Товариства Братньої допомоги, журнали «Kwartalnik Techniczny», «Życie Techniczne» і, безперечно «Сzasopismo Techniczne» – скарбниця знань про розвиток технічної думки Галичини, друкований орган Політехнічного товариства у Львові, редакторами якого переважно були професори Львівської політехніки.
Оглянути друковану спадщину багатонаціональної плеяди політехніків можна у розділі «MAGNUMOPUS – Головний твір». Перед нами постають відомі наукові праці видатних постатей: Бруно Абданка Абакановича – інженера, математика, популяризатора науки, колекціонера, мецената, який мав татарські коріння; творця «закопанського» архітектурного стилю, угорця Едгара Ковача.
У цій частині експозиції демонструється праця українця, який прославив Львівську політехніку − Євстахія Волощака, дослідника рослинного світу Карпат.
У розділі показано постать викладача, українця – Богдана Мариняка, який відіграв вагому роль у підготовці декількох поколінь політехніків. Він всю свою енергію спрямовував на навчальний процес, викладав протягом 36 років конструювання машин, але його праці не збереглися у бібліотеці. Ми намагалися привернути увагу до його життєвого шляху, описаного у некролозі.
На виставку відібрано публікації з журналу «Сzasopismo Techniczne»: огляд історії архітектури Юліана Захарієвича (вірменина за походженням) і конкурсний проект Промислового музею Леонарда Марконі (який, до речі, мав італійські корені).
У Львівській політехніці міжвоєнного двадцятиліття пишалися, що її два представника увійшли до історії політикуму Польщі. Президентом, протягом 1926−1939 рр. був учений-хімік Ігнацій Мосціцький, а Прем’єр-міністром 5 каденцій (1926−1930 рр.) – математик Казимир Бартель. На виставці експонується стаття про наукові досягнення І. Мосціцького, а найвідоміша праця К. Бартеля «Перспектива у живописі» представлена у частині, присвяченій навчальній літературі.
У наступних розділах виставки ми маємо змогу оглянути праці: німця, архітектора – Густава Бізанца; чехів, геодезистів – Вацлава Ласки і Домініка Зброжека; інженера-будівельника – Максиміліана Тульє (француза за походженням), корінного львів’янина з австрійської родини Вільгельма Мозера, фахівця машинобудування і залізничного транспорту; українців: геолога – Юліана Медвецького, архітектора– Івана Левинського та Романа Залозецького, фахівця хімічної технології.
Найбільше зацікавлення викликає розділ «NONNOBISSOLUM − Не тільки для себе», у якому представлено феномен літографованих конспектів лекцій − колекцію навчальної літератури другої половини ХІХ ст.
Найбільше зацікавлення викликає розділ «NON NOBIS SOLUM − Не тільки для себе»
Велике історичне значення у становленні і розвитку навчальної та наукової літератури має зміст конспектів лекцій з різних галузей науки і техніки. Знайомимося з першим, найстарішим у нашому фонді літографованим виданням 1871 р. Це записані Плацидом Дзівіньскім (в майбутньому відомим ученим-політехніком) лекції з геодезії Домініка Зброжека німецько мовою. Про якість підготовки літографованих курсів свідчить наявність декількох перевидань, наприклад лекцій з «Будівництва» Густава Бізанца, написаних студентами, майбутніми викладачами і ученими Політехніки: Тадеушем Обмінським, Артуром Кюнелем та ін. Видавцями конспектів лекцій виступали як окремі студенти-автори, упорядники конспектів, так і громадські організації Політехніки. Загалом, у виданнях привертає увагу велика кількість ілюстративного матеріалу, адже практично кожен конспект містив зразки прикладів, таблиці, діаграми, креслення, широко використовувалися елементи художнього оформлення видання. Наприклад, рисунки на титульній сторінці, кінцівки розділів, або всієї книги, буквиці.
Продовженням теми навчальної літератури є розділ «MENSAGITATMOLEM − Думка − рушійна сила». У ньому, на прикладі підручників, виданих традиційним типографським способом, продемонстровано особливості розвитку інженерної освіти. Один з експонатів – підручник «Мінералогія» Юліана Медвецького (літографовану версію якого ми мали змогу оглянути на попередньому стенді). Цікавим, найстарішим з представлених на виставці польськомовних видань − є підручник «Математика» (1864 р.) Лаврентія Жмурка. Уваги заслуговує «Інженерний підручник» з будівництва у 3 томах (семи частинах) за редакцією Стефана Брили − колективна праця великого грона авторів, при чому, окремі розділи написані інженерами-практиками.
Багатолітнім викладачем Львівської політехніки був Максиміліан Тульє. На виставці є його підручник з теорії мостів, виданий у серії «Політехнічна бібліотека», як і інше видання цієї ж серії – підручник з механічної технології Юліана Биковського.
Наступним експонатом у цьому розділі є офіційне видання «Program С. К. Szkoły Politechnicznej we Lwowie», на сторінках якого знаходимо інформацію, що протягом майже десяти років на посаді приват-доцента викладав історію винаходів і торгівельну географію український історик Ісидор Шараневич.
Ми знаємо Івана Левинського як великого будівничого Львова, а у цьому розділі представлена його вступна лекція, прочитана 14 листопада 1901 року на відкритті навчального року. Керівник кафедри ужиткового будівництва І. Левинський підкреслював важливість напрямків, які розвивала кафедра, висловлював думки з приводу методики викладання інженерних дисциплін.
У наступній частині експозиції «MODUSVIVENDI – Спосіб життя» показано особливості побуту, навчання, організації дозвілля студентської громади Політехніки. У ювілейному випуску журналу «Życie Techniczne» з нагоди відкриття першого гуртожитку (Першого Дому техніків) серія публікацій-спогадів. У іншому числі – фоторепортаж з будівництва другого гуртожитку, багато світлин, які показують інтер’єр житлових кімнат та приміщень.
Стенд «MODUS VIVENDI – Спосіб життя»
Експозиція представляє художню творчість студентів: статтю про роботу Гуртка фотографів, шаржі Авіаційної спілки студентів, альбом новаторських праць студентів-архітекторів, виконаних під керівництвом Вітольда Мінкевича, а також низку світлин, які демонструють музичні захоплення молодих людей.
Безумовно, цікавість викличе частина виставки, присвячена, вперше представленим «знахідкам» книгозбірні – дисертаційним роботам учених (випускників) Львівської політехніки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – «FECIQUODPOTUI, FACIANTMELIORAPOTENTES – Я зробив все, що міг, хто може, нехай зробить краще». Це нова тема, яка потребує кропіткої дослідницької праці, роботи з офіційними документами, архівними даними та біографічними джерелами. На сьогоднішній день нами представлено роботи, видані у вигляді відбитків з різних наукових періодичних видань, з усіма даними на титульній сторінці, які підтверджують автентичність факту дисертаційної праці.
Стенд «FECI QUOD POTUI, FACIANT MELIORA POTENTES – Я зробив все, що міг, хто може, нехай зробить краще».
Демонструються дисертації 20-30-х років ХХ ст.: Вітольда Ромера, Володимира Ронєвича, Якуба Буяка та ін. Хочемо наголосити, що віднайдено дисертацію першої жінки-хіміка, яка захистилася у Львівській політехніці у 1934 р. – Богуслави Єжовської.
Окреме місце посіли роботи: Владислава Зайончковського, Тадеуша Малярського і Яна Конрада Краузе, які вдалося ідентифікувати, як дисертації за допомогою дослідницьких методів.
Переходимо до останнього розділу «VADEMECUM – Йди за мною» у якому представлено притаманний середині ХІХ ст., спосіб розширення наукового кругозору, закріплення теоретичних знань, набутих під час навчання – наукові технічні екскурсії, які організовували 2 рази впродовж навчання (після закінчення 4 курсу і перед захистом дипломного проекту).
На сторінках періодичних видань «Kwartalnik Techniczny», «Życie Techniczne» і «Сzasopismo Techniczne» надруковано звіти з технічних наукових екскурсій на різні промислові об’єкти Європи, здійснені студентами-політехніками під керівництвом викладачів: у країни Прибалтики, Швецію, Фінляндію, Німеччину, регіони Польщі, на гідротехнічну виставку в Ессен, до СРСР на будівництво Дніпровської гідроелектростанції, на нафтові родовища Каспійського моря. Частину звітів з найбільш цікавих екскурсій видавали окремими відбитками. На виставці представлено два таких приклади, один з них – звіт, підготовлений Віктором Лучківим (в майбутньому українським ректором Таємної політехніки) про поїздку до Трієсту на огляд особливостей будівництва (акведуків, гребель, тунелів, галерей) і експлуатації залізниць у гірській місцевості.
Розділ доповнюють декілька видань, як прикладів для розроблення нових тем досліджень: способи наукової комунікації (звіти з конференцій і промислових виставок), подорожі – як хобі або популяризація наукових зацікавлень, написані і видані у вигляді науково-популярних брошур. Нами представлено огляд конференції у Німеччині (про виступи А. Ейнштейна і А.Еддінгтона) Едвіна Гаусвальда; науково-популярний нарис про подорож у Гонолулу професора Політехніки Стефана Брили; есе Яна Саса Зубрицького (про Криницю і лемківський край).
Отже, повторюючи слова класиків − «LITTERASCRIPTAMANET«Написане залишається» − наші гості мали змогу долучитися до пізнання друкованої спадщини учених минулих поколінь.
І наостанок, ми відгукнулися на бажання відвідувачів і дозволили «доторкнутися» до найцікавіших літографованих видань.
І наостанок, ми відгукнулися на бажання відвідувачів і дозволили «доторкнутися» до найцікавіших літографованих видань.
Виставка триватиме протягом грудня 2016 р. у читальному залі Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки (вул. Професорська, 1), тож радо запрошуємо до відвідин.
Рената САМОТІЙ завідувач науково-методичного відділу НТБ НУ «Львівська політехніка»
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Національного музею Тараса Шевченка Марини Боровікової на тему: “Контактна експозиція Меморіального музею «Хата на Пріорці»”:
26 травня 1859 року Тарас Шевченко, з великими труднощами отримавши дозвіл «на поездку в Малороссию для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры», [1, док.№498] виїхав з Петербурга давнім поштовим трактом на Україну. Це була його остання зустріч з Україною і водночас останній приїзд до Києва. В рік 175-літнього ювілею поета, 31 березня 1989 року, Київська міська рада, враховуючи клопотання широкої громадськості міста про збереження будинку по вулиці Вишгородській, на історичній околиці Києва Пріорці, де поет зняв квартиру у серпні 1859 року, прийняла постанову про створення відокремленого відділу музею Тараса Шевченка.
Старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка Марина Боровікова
Після реставрації упродовж 1989 – 1990 років, написання історичної довідки, тематичної структури та тематико-експозиційного плану, 9 березня 1990 року відбулось офіційне відкриття музею. Далі відділ почав проводити роботу з відвідувачами, водночас завершувалась і реставрація [2, С.1].
Почнемо з терміну «контактна експозиція», що наведений у заголовку статті. Такий термін сучасні підручники з музеєзнавства не використовують, адже практично не існує музеїв, де б можна було тактильно відчути всі експонати. Дослідниця з Томського університету Т.В. Галкіна, наводячи перелік основних типів сучасних музейних експозицій, виділяє: споглядальний, тематичний, середовий, систематичний, інтерактивний та прикладний. Якраз останній тип експозиції найбільше підходить до нашого визначення «контактної» або «тактильної» експозиції. Галкіна визначає прикладну експозицію як такий спосіб організації експозиції, який дозволяє відвідувачам отримати безпосередній досвід взаємодії з об’єктами. Якщо раніше тільки наукові та дитячі музеї дозволяли відвідувачам «вручну» досліджувати експонат, то зараз музеї все частіше влаштовують зали, столи і стенди, де до всього можна доторкнутись. Зазвичай для цього використовуються дублікати, другорядні екземпляри або копії [3, С.5-6].
Музей «Хата на Пріорі» в основі своєї експозиції, яку називає «контактною», пішов далі зазначеного визначення. В нашому розумінні – це така експозиція, яка не має жодних перешкод у контакті між відвідувачем та експонатами. Немає ні відгороджень, ні вітрин, а кожний експонат можна відчути та потримати в руках.
Експозиція Меморіального музею «Хата на Пріорці»
В рамках даної концепції музею існує ще одна – «Музей без кордонів». Екскурсії для дітей та дорослих з обмеженими можливостями (сліпі, глухонімі та з вадами мозкової діяльності) та зовсім маленьких дітей (від 2 до 6 років), яким для розуміння навколишнього середовища необхідний тактильний контакт з експонатом. Таким чином, даючи в руки експонат таким відвідувачам, музей проводить глобальну освітню програму (в рамках музейної педагогіки) та розширює їх світоглядні уявлення (див. малюнки). Щодо зовсім маленьких дітей, що ще не навчаються в школі, то для них так само важливо доторкнутися до об’єкту. До 6 років у дитини, за періодизацією психоаналітика неофрейдиста Еріка Еріксона, ще не має абстрактно-логічного мислення і тому про характер предмету у неї складається уявлення лише через безпосередній тактильний контакт [4, С.125-133].
В музеї «Хата на Пріорці» концепцію відкритості експозиції запропонував художник Євген Сударенко. За його визначенням в такій експозиції немає ані реального, ані умовного бар’єру між відвідувачем та експонатом.
Експозиція Меморіального музею «Хата на Пріорці»
В стінах меморіального музею «Хата на Пріорці» відтворено побут київської околиці другої половини XIX ст. У хаті можна погортати альбом з видами Києва та околиць часів перебування тут Тараса Шевченка, роздивитись старі фотографії, змолоти каву на сторічній німецькій кавомолці, розібрати самовар та подивитись на принцип його дії, розглянути традиційні українські знаряддя праці та одяг киянок XIX ст. [5, С.1]
Звичайно таку концепцію стало можливо створити лише в умовах невеликої історичної цінності експонатів музею. Добре усвідомлюючи, що за період, який пройшов з часу знесення на Пріорці приватного сектору (60ті-80ті рр. XX ст.), де родини жили століттями, вже багато втрачено, корінних мешканців Пріорки залишилось дуже мало, музей все ж звернувся через газету «Вечiрній Київ» з проханням розповісти про своїх дідусів і бабусь, про колишню Пріорку і записав від них перекази про Тараса Шевченка, які побутували тут впродовж років. Ці люди принесли в музей свої родинні знімки, побутові речі, що і стало основою експозиції.
Експозиція Меморіального музею «Хата на Пріорці»
Мешканці Пріорки аж до 70х рр. минулого століття у приватних білих хатах з дерев’яними віконницями продовжували бондарювати та столярувати, тут довго ще тримали корів і навіть коней. Саме звідси в нашому музею мають місце традиційні українські знаряддя праці, які приносили жителі Куренівки-Пріорки [2, С.5].
Впродовж років після націоналізації будинку під час окупації України більшовиками, він був комунальною квартирою, тут нічого не збереглося ні з часів Тараса Шевченка, ні навіть з імперського періоду. Залишилась лише сама садиба.
Експонати були підібрані, щоб відтворити атмосферу перебування Тараса Шевченка на Пріорці. Всі об’єкти музею є антикварними (їм від 150 до 100 років), але оригінальних шевченкових предметів ми, на жаль, не маємо. Звичайно це применшує вартість даного закладу як музею, зате з’являється можливість зробити «контактну» експозицію, не боячись за цілісність цінних історичних об’єктів.
Вважаємо, що наш основний меморіальний експонат – це сама хата, яка також є частиною експозиції і, відповідно, до неї можна доторкнутись. І саме вона, ця хата на Пріорці, що таки збереглася і дійшла до нас крізь революції, війни, мирні перебудови, нові забудови, пов`язані з руйнуванням і зникненням цілих районів Києва, наклала відбиток на стиль і напрямки роботи з відвідувачами, роботи пошукової, етнографічної, наукової, освітньої, екологічної. Музей активно співпрацюємо з Інститутом Туризму, що знаходиться поряд на вул. Вишгородській, Українським дитячим еколого-натуралістичним центром учнівської молоді, школою-інтернатом для слабко зрячих дітей, школою-інтернатом для дітей хворих на сколіоз, з школами – інтернатами у Пущі-Водиці, з районним центром соціальної реабілітації інвалідів. Тут на Пріорці, як ніде у столиці України, зберігся куточок старого Києва, що живе пам’яттю про минуле [2, С. 6].
Марина Боровікова старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
Шевченко Т.Г. Документи та матеріали до біографії. – К., 1975. – Док. №498 – 475 с.
Єрмоленко Ю. Меморіальний музей «Хата на Пріорці» – знакове шевченківське місце на мапі Києва // Зб. Статей до 20-річчя діяльності Меморіального музею «Хата на Пріорці». – 2009. – С.1-6.
Галкина Т.В. Музееведение: основы создания экспозиции.-Томск: Изд-во Томского государственного педагогического
университета, 2004. – 56 с.
Эриксон Эрик Детство: антиципация ролей // Идентичность: юность и кризис. – М.: Флинта: МПСИ: Прогресс, 2006. – 352с.
Наумова Надія Меморіальний музей Тараса Шевченка «Хата на Пріорці». Історична довідка (для Інституту мистецтвознавтва, фольклористики та етнології імені Максима Рильського). – 2005 р. – С.1-4.
З латинської слово «пошта» означає – станція зі зміною коней. У 1764р. впроваджено кур’єрів та естафети, тобто пошту швидкісну, що значно відрізнялась від попередньої. Поштові тракти стали обростати спеціалізованими станціями зі стайнями для коней та кімнатами для відпочинку кур’єрів та пасажирів диліжансів
З приєднанням Галичини до Австрійської імперії у 1772 році вдосконалення поштової галузі набирало дедалі більше обертів. Поштові станції споруджували що дві милі. Наприкінці XVIII століття прейскурант поштових послуг було розширено: дозволялося приймати цінні відправлення, не питаючи на це дозволу влади. Щоб пришвидшити перевезення і покращити обслуговування клієнтів було організовано транспортний експедиційний підрозділ — диліжансну пошту.
На стратегічній дорозі на Стрий поштові станції розташовувалися приблизно на відстані 20-30 км. у Деревачі, Миколаєві і далі у Пісочній та Стрию.
Поштові станції на відрізку шляху від Львова до Стрия
В залежності від розряду до якого належала поштова станція кожна мала певну кількість коней і екіпажів. Всередині приміщення стояли письмові столи, лави або стільці, чорнильниці з чорнилом, папір і пера для написання листів, порошок для висушування написаного та гасові ліхтарі. При станції утримувалась відомча квартира для наглядача і завозились дрова для опалу всієї станції.
Окремо складувались вантажі для поштової кореспонденції, льодовня, де здебільшого зберігалися продукти харчування, що швидко псувалися, приміщення для інших продуктів. У дворі розташовувались дерев’яні комори для вівса, оборіг з сіном для коней. Біля станцій тулилися корчми, які мали гарантований виторг від подорожніх.
Закон забороняв перевезення пасажирів без відома поштмейстерів. Тільки у нього кур’єри чи пасажири могли замовити коні. В разі якщо забракло коней на станції поштовій їх можна було наймати в приватних осіб. Але тоді приватник був зобов’язаний заплатити поштмейстерові за кожного коня по 12 грошів від милі. Для цього був складений тариф перевезень за вживання поштових коней. Начальник відсилав від кожного коня 6 грошів до поштового уряду.
Поштові службовці, рисунок 1867 року
Поштареві належалося від подорожнього 2 злотих. За віз платилося осібно на кожній станції 1 ½ злотих на руки поштмейстера. Щоб не губити коней було визначено максимальну відстань у одну милю. На окремому папері записувався час – коли і з якої станції виїхав віз. За коня який впав під час дороги з вини поштмейстера належалося заплатити відшкодування в розмірі 60зл.
У бюлетені–довіднику “Polski zwiazek filatelistow” (1958р.) станом на 1823р. вказується про існування в присілку Деревач поштового відділення. В теках Шнайдера у 1850р. згадується пошта у Деревачі.
Перелік станцій поштових на відрізку шляху Львів – Чернівці (станом на 1839р)
У 1859 р. на «Mapi «Goscincow w Lwowskim okrengu administracyjnym» зазначено, що в Деревачі розташована експедиція поштова,але судячи з документів Конвенту Бенедиктинок Львівських – приміщення пошти належало до їхньої власності.
У 1861 році зі Львова до Деревача курсував поштовий кінний диліжанс. Коштувала така поїздка 1 золотий ринський і 15 крейцарів від особи.
Розвиток поштової служби був орієнтований на міського споживача, який демонстрував живий інтерес до роботи підприємства: кожен приїзд диліжанса, перетворювався на місцеву подію.
Нову прибуткову сторінку для приватної діяльності у поштовій галузі відкрило впровадження в обіг поштових листівок. Лист до Львова з Деревача вартував 5 центів вагою до 1 лута.
Конверт адресований з пошти у Деревачі
Конверт адресований з пошти у Деревачі
Також на пошті був телеграф, який передавав депеші німецькою та французькою мовами. До 20 слів на відстань 10 миль – вартість 60 центів, до 30 слів – 90. Пошта курсувала щодня не зважаючи на вихідні та святкові дні. В 1848 році вартість переправлення листа на віддаль 10 миль – 3 крейцари.
5 серпня 1869 року відкривається пошта в Наварії , а у Деревачі від 1881 р була лише станція поштова.
Будинок пошти у Деревачі на кадастровій карті 1850 рок
За два роки з 1898 по 1900, битий гостинець на Стрий був капітально відремонтований, оскільки виникла необхідність транспортування важкої артилерії.
Враховуючи вигідне розташування Деревача при гостинцю¸ тут не могло обійтись без корчми або заїзджого дому. Вигоди зрозумілі – втомлений подорожній був готовий викласти будь- які гроші за добру вечерю та нічліг. Та й ковалеві тут знайшлася б робота – підкувати коня, полагодити карету, віз, сани і т. д. Отже на місці поштового відділення облаштували гостинний дім Аустерію під «Lаnfrеn»(під Голубкою?)
Приміщення станції поштової, що розташовувалась навпроти, сестри Бенедиктинки Львівські здавали орендарям під ведення господарства (фільварок).
Корчма і фільварок у Деревачі на військово-топографічній карті періоду Першої світової війни.Символічно зберігся топонім (U poczty)
Витяг з інвентарного опису: «Забудова фільварку Деревач лежить обабіч гостинця, що провадить зі Львова до Стрия на 20 км і 340м, на грунті, що належить до гміни Кугаїв. Розташований фільварок на щиті великого узгір’я 373м над рівнем моря в місці зручному, сонячному і здоровому. Забудова фільварку складається з одного будинку мурованого кадастровий № 96. Раніше це був дім з заїздом і стайні котрі належали до пошти, що стояла на другому боці гостинцю (в даний час корчма). В цьому домі мурованому проживає орендар стаєнь і працівники фільварку. Будинок мурований: Розташований паралельно до гостинця, вимурований з цегли на фундаментах і цоколях з каменя обробленого в костку (твердий вапняк) котрий слугує як прикраса цоколів і в пивницях.
Цей будинок на 38 м довгий і 14м широкий в році 1912 був відреставрований. Цоколь був витинькований «на сурово», в зв’язку з слотою, яка в цьому році на довго затягнулась, тиньк цей сильно намок, а (-10) градусів морозу в листопаді в багатьох місцях пошкодили його. Стіна фронтальна і обидві бічні сторони є побілені. Висота будинку на рівні мурів 3,60 м, а до верхньої точки даху 7,75. В стіні фронтальній є 3 вікна (два від помешкання) і 6 вікон малих стаєнних; в стіні бічній південній є два вікна з обох боків дверей. Фронтальні двері – одинарні, тафльовані з суцільного дерева м’якого. На довгих міцних критих завісах з замком скриньковим та ключем. Над дверями є віконце з чотирма шибками . Цими дверями входиться до просторих сіней (15м довгих – 3,4м широких) Підлога з битої глини. Повала в цих сінях утримується на 17 бельках між котрими на стрихульцях переплетені солом’яні вальки виліплені глиною. Цей спосіб виліплених суфітів був ще давніше застосований у цілому будинку».
Реконструкція поштової станції у Деревачі за інвентарним описом 1912 року
Приміщення станції поштової у Деревачі ще довший час використовувалось орендарями. При радянській владі тут облаштували цех з виробництва «ширпотребу», місцеву кооперативу і сільський клуб. Лише після проголошення Незалежності це приміщення вирішили розпаювати «по цеглині».
Крамниця у Деревачі (період 1960-70 років) розташована у житловому приміщенні станції поштової.
На жаль, але спрацювало революційне :«Мы наш мы новый мир построим…» Збудував собі кожен господар на приватній території курник з австрійської цегли, а на місці поштової станції ростуть чагарники.
Піднімаючись вул. Короленка догори можна побачити розкішний храм – Церкву святого Георгія Побідоносця. Єдиний у Львові храм, зведений неовізантійському стилі.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Церква була побудована на місці давнього Свято-Троїцького православного храму, однак австрійська влада заборонила називати так храм, щоб не популяризувати православну парафію. Адже тоді на храмовий празник приходило б багато вірян, зокрема і греко-католиків. А коли храм присвятили св. Георгію (Юрію), храмовий празник був і в греко-католицькому кафедральному соборі Св. Юра, й відповідно миряни йшли до свого головного храму.
Перша православна церква у Львові на гравюрі Йозефа Свободи, 1860-ті рр.
Ініціаторами будівництва православного храму у Львові виступили парафіяни православної громади, яка з кінця 18 століття проводила богослужіння в приватних будинках, не маючи власного храму. Серед них був і історик Михайло Грушевський, який згодом увійшов до комітету з будівництва храму
Проект на побудову нової мурованої греко-орієнтальної церкви було затверджено 8 жовтня 1895 року. Виконав його віденський архітектор Ґустав Захс. Його ж авторству належить і проект плебанії, затверджений у 1894 р., а також огорожі.
Церква Св. Георгія у Львові, 1906 р.
Того ж, 1895 р., було оголошено конкурс на будівничі роботи. По його завершенні було обрано пропозицію архітектора Вінцента Равського і 25 листопада 1896 р. укладено контракт. Технічним керівником будови призначався інженер намісництва Антон Гауф, а художнє керівництво поклали на автора проекту Ґустава Захса.
1 листопада 1897 р. було закладено наріжний камінь під церкву і розпочато її будівництво. Зведення храму велося досить швидко. Уже в жовтні 1899 року церква та плебанія стояли, а у 1900 проводилися завершальні роботи.
Церква Св. Георгія у Львові, поч. ХХ ст.
Слюсарну роботу виконала фірма Яна Станкевича, а столярну – Яна Вчеляка. Живописно-декоративні роботи в плебанії провів Франциск Муха, кахлеві печі ставив Франциск Кубів. Кольорові вітражні вікна, а також мозаїчну вставку над головним входом виконала віденська фірма «Tiroler Glas Malerei Anstalt».
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Дзвони для церкви були відлиті на фірмі Карла Швабе в Білій. Чотири з семи мали написи румунською мовою, три – кирилицею. Датовані вони були 1898 р. Тоді ж Франциск Риботицький виконав 5 хрестів для завершення куполів.
Пам’ятний знак на подвір’ї церкви Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Пам’ятний знак на подвір’ї церкви Св. Георгія у Львові, 2016 р.
У 1901 р. у церкві було встановлено головний вівтар роботи львівського скульптора Людвика Тировича. Чотириярусний іконостас встановили віденські майстри. Столярну частину і різьбу іконостасу робив Карл Вормунд, ікони малював Фридрих фон Шиллер. Того ж, 1901 р., у жовтні відбулося посвячення храму. На час освячення стіни церкви ще не мали поліхромії. Роботу над розписами почали у 1902 р. Ескізи художнього оформлення інтер’єру виготовив віденський художник Карл Йобст.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
П’ятибанна церква, збудована в романо-візантійському стилі з червоної нетинькованої цегли і білого тесаного каменю. Основу плану центричної композиції творить рівнораменний грецький хрест, кути якого заповнені меншими, квадратовими в основі вежами. Центральну брилу увінчує візантійської форми баня. Вежі головного фасаду слугують дзвіницями. Фасади рамен просторового хреста прорізані вікнами типу трифорію, які надають споруді романізуючого забарвлення.
Плебанія церкви Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Плебанія церкви Св. Георгія у Львові, 2016 р.
За свою недовгу історію храм декілька разів міняв свою юрисдикцію: у австрійські часи – входив до складу Буковинської митрополії, з 1923 р. підпорядковувався Румунській православній церкві, у 1930-1939 рр., а також у часи німецької окупації – Польській православній церкві, у 1939-41 рр. та 1945-90 рр. – Українському екзархату Російської православної церкви. З 1990 р. до 1992 р. храм перебував в юрисдикції Української православної церкви, а з 1992 р., після проголошення Київського патріархату – у складі Української православної церкви під юрисдикцією Московського патріархату та виконує функції кафедрального
Джерела:
Вуйцик В. Leopolitana. За ред. О.Бойко та В.Слободяна. – Львів, 2013
Густав Бізанц залишив непересічний слід в архітектурній історії Львова. Професор та ректор Львівської політехніки, він провадив і активну творчу діяльність, залишивши цілу низку показових для сучасного Львова будівель. То ж пропонуємо вам поглянути на життєпис та найяскравіші будівлі створені Густавом Бізенцом.
Густав Бізенц
Народився Густав у сім’ї німецьких колоністів у селі Кавчий Кут (тепер село Кути під Стриєм). Рід Бізанців походив з околиць французького міста Безансон. Втікаючи від релігійних переслідувань вони переселились до Швейцапії, а пізніше до Німеччини. В Галичині, вони з’явились на початку XVIII століття, з однією з хвиль німецьких колоністів.
Головний корпус Львівської політехніки
У Львові Густав здобув середню та вищу освіту. Він закінчив реальну школу та протягом 1868–1873 років навчався у Технічній академії у Львові (сьогодні – Національний університет «Львівська політехніка»). Від 1872 року, він працював на посаді асистента на кафедрі будівництва, а від 1876 — завідував кафедрою наземного будівництва, більше знаною як «кафедри архітектури–ІІ». У 1878 році він отримує звання надзвичайного професора, а у 1883 р. він стає звичайним професором. Протягом 1883–1898 і 1901–1903 років він обирався деканом факультету архітектури. У 1888–1889 та 1898–1899 роках його обирали ректором Політехніки.
Каплиця закладу для душевнохворих на Кульпаркові збудована Бізанцом
Каплиця закладу для душевнохворих на Кульпаркові збудована Бізанцом
У 1877 році Густав стає членом Політехнічного товариства у Львові, а 1910 році, він один ініціаторів та чільних організаторів, створеної товариством виставки польських архітекторів у Львові. У своїй творчості Бізанц використовував різноманітні стилі історизму — неоренесанс, необароко, неоготику, неороманський стиль. Він був також автором статей з питань будівництва в часописах «Allgemeine Bauzeitung» та «Czasopismo Techniczne». Його перу належить також підручник «Budownictwo», який активно використовували в Галичині до 1920-х років, та навіть перевидавали кілька разів. Книга являла собою літографський відбиток рукописного тексту. Видання 1908 року складається з двох томів і містить 1500 ілюстрацій. Підручник був унікальною польськомовною хрестоматією будівельних матеріалів, технологій, конструкцій, що були актуальні до впровадження індустріальних методів будівництва, масового використання стальних і залізобетонних конструкцій.
Житловий будинок на нинішній вулиці Устияновича, 10
Власна вілла на нинішній вулиці Генерала Чупринки, 72
У Львові Густав Бізанц проживав спочатку на вулиці Липовій (тепер Устияновича). Пізніше збудував для родини віллу на вулиці Кшижовій (тепер Генерала Чупринки). Нам відомо, що Бізанс працював при проектуванні головного корпусу Львівської політехніки під керівництвом Юліана Захаревича у 1872–1876. А у 1903–1904 роках він навіть керував спорудженням двох додаткових крил. Ним було споруджено житловий будинок на нинішній вулиці Устияновича, 10 у Львові (будівлю зведено близько 1890 року).
Будівля Промислової школи
Будівля Промислової школи
Будівля Промислової школи
Будівля Промислової школи
Ще одним його цікавим творінням є будівля Промислової школи на нинішній вулиці Театральній, 17. Проект Бізанца обрано на конкурсній основі та реалізовано у 1890–1892 роках. Триповерхова споруда з високим цоколем, у плані являє собою чотирикутник 48×46 м із внутрішнім двором. Система планування — коридорна, із розміщенням приміщень по один бік коридору. У підвалах запроектовано квартири службовців, майстерні, котельні. Фасад вирішено у формах необароко та неоренесансу. Перший його ярус обшитий каменем, другий і третій — нетиньковані, з червоної цегли. В радянський час фасад від проспекту Свободи було перебудовано. Сьогодні це частина корпусу економічного факультету ЛНУ імені Івана Франка.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. О. Бізанц Густав // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1. — С. 237.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарії Сухоставець на тему: “Постійна експозиція як інструмент реклами меморіального музею (На прикладі колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві)”:
Кожен будинок має історію, яку варто розповісти [Слоган Історико-меморіального музею Михайла Грушевського]. Будинок же родини Грушевських зберігає не одну таку історію.
Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарія Сухоставець
Основна концепція оформлення меморіального простору музею – це представлення виключно тих речей, що належали родині Грушевських. Місцезнаходження кожного предмету є чітко обґрунтованим авторами експозиції [Світлана Панькова. Нові проекти Історико-меморіального музею Михайла Грушевського: інший формат//Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Львів,2015. – С. 157].
Меморіальний простір ніби повертає відвідувачів на початок ХХ сторіччя, знайомить із побутом родини. Особливістю музею є можливість не лише зазирати крізь відчинені двері до кімнати, але й відчути себе присутнім у моменті: мандрувати кімнатами, як колись це робили мешканці будинку.
Але, як і більшість музеїв, ми стикаємося із проблемою недостатнього інформування суспільства про власну діяльність. Якщо ми не докомуніковуємо наші проекти, що несуть освітню, світоглядну функцію, то фактично “обкрадаємо” аудиторію. Адже люди не отримують тих знань, що необхідні для формування їхньої культури. Тож зв’язки з громадськістю [public relations, PR] є обов’язковою та необхідною діяльністю для культурної установи.
Інструментами PR є співпраця зі ЗМІ [засоби масової інформації], інтернет просування, спеціальні події, продакт плейсмент [нативна реклама] та інше. Важливою складовою цього є візуалізація – якісні фотографії, короткі інформативні відеозаписи, інфографіка – це також зміст, наповнення та можливість інформування громадськості.
Зупинимося на візуальному наповненні. Ми використовуємо його у першу чергу для розміщення інформації на сайті музею, надання інформації ЗМІ та роботи із соціальними мережами (наприклад, Facebook, Twitter, Instagram). У наш час найбільш ефективним просуванням будь-якої культурної інституції є робота із всесвітньою мережею. Facebook – найбільш популярна соціальна мережа, що у подальшому може витіснити пошукові системи типу Google. Так, вже простежується тенденція, що близько 45% переходів на сторінку сайту здійснюється через посилання розміщені на сторінках соціальних мереж, Facebook серед них є найбільш популярним – близько 70% потенційних відвідувачів дізнаються інформацію зі сторінок на Facebook [Статистика з особистого досвіду роботи кореспондентом у електронному виданні kievfashionpeople.com. Інформація за червень-листопад 2016 року: 41,6 % – переході на сайт із соціальних мереж, 78,3 % з них – Facebook. Вік відвідувачів від 13 до 60 років].
Працюючи зі сторінкою Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, ми спробували розміщувати різноманітні інформативні пости [Пост – окремо виділене повідомлення (текст, відеозапис, фотографія чи комбіноване повідомлення) у соціальній мережі]. Умовно розділемо їх на: новину, розважальне повідомлення, інформативний допис.
Новина (Або звіт про подію чи виконану роботу):
Про новий логотип
“Напередодні дня народження патрона, наш музей став ще сучаснішим, та отримав модерну візуальну ідентифікацію, або просто новий логотип. Сьогодні представляємо Вам наше нове обличчя. Знак представляє собою оригінальну графічну монограму ММГ. Ці літери поєднані в ритмічну композицію, яка не тільки містить у собі сучасну динаміку, але й не позбавлена історичного аристократизму. Натхенням в характері дизайну візуальної айдентики музею Михайла Грушевського стали роботи українського митця Василя Кричевського.
Новий логотип Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві
Щиро вдячні за розробку логотипу та фірмового стилю – GRAFPROM studio!”
Розважальне повідомлення:
“Ще з гімназійних часів Михайло Грушевський захопився колекціонуванням (монет, жуків тощо), яке з часом ставало все більш серйозним заняттям. Серед колекцій вже дорослого Михайла можна відзначити популярну на поч. ХХ ст. “межигірку”. Межигірським фаянсом він зацікавився, ймовірно, під впливом художника та архітектора Василя Кричевського. На жаль, чимало зразків із колекції були знищені, та лишилися зафіксованими хіба що на світлинах. Унікальні зразки межигірського фаянсу з дому Грушевських нині можна оглянути в меморіальному просторі будинку на Паньківській, 9. На світлині – фрагмент оздоблення супниці (Києво-Межигірська фаянсова фабрика) з колекції музею” [Межигірський фаянс з колекції родини Грушевських//Стаття на музейному сайті: vuam.org.ua].
Розважальне повідомлення
Інформативний допис:
“Театралізована екскурсія до 10-ліття відкриття музею Михайла Грушевського.
Сюжет вистави переносить нас у 1926 рік. Це був рік знакового ювілею у житті Михайла Грушевського – 60-річчя від Дня народженнгя та 40-ліття літературно-наукової діяльності. Сучасники відзначали, що подібного свята української науки Київ ще не бачив. А нині й ми спробуємо відчути атмосферу тих урочистостей.
Дійові особи:
Двірник
Хатня робіниця
Гості фамільного дому Грушевських
Промоційна ціна: 30 грн.
Кількість місць обмежена. Попередній запис є обов’язковим. За номером телефону: (044) 288 28 82 або у коментарях до події на Facebook”
Інформативний допис
Найбільш популярними виявилися повідомлення, підкріплені якісною фотографією. Так, уподобань під розважально-інформативним дописом:
“Про старі часи на Україні”, або як видавали у Санкт-Петербурзі книгу Грушевського. «Зрана обдумував популярну історію і сів писати…» – Йдеться про книжку «Про старі часи на Україні. Коротка історія України». Робота над виданням «смакувала» історикові, тому він написав її за досить короткий час, пишучи щодня по 11-15 сторінок. Із переписки зі Стебницьким знаємо, що у книзі мало бути близько 30-50 ілюстрацій, взірці і вказівки до яких надсилав Михайло Грушевський. Згодом виникли деякі проблеми: підготовка видання до друку затягнулася та й пропозиції стосовно обкладинки було відхилено. В решті решт, Михайло Грушевський написав: “Випустіть її (книжку), хоч і без всякого образка, аби лиш вийшла…” З цього і виникла ідея конкурсу для молодих художників, з результатами якого можна познайомитися у нашому музеї. (Фото обкладинки видання 1919 року, Відень)”
Маємо 10 позначок “подобається” (охоплено 589 осіб [Охоплення на Facebook – кількість осіб, що побачили пост. Кількість вказано незалежно від реакції відвідувачів сторінки на дану інформацію]). Аналогічне ж за змістовним навантаженням повідомлення:
“Сувеніри та скарби
Шукаєте оригінальну ідею для подарунка? Марія Грушевська подарувала своїй подрузі, відомій українській акторці Марії Заньковецькій, чарівний переклад з норвезької на українську мову незвичайної п`єси Генріха Ібсена “Нора або Хатка ляльки”. (Художня фотографія експозіції)
Маємо 17 уподобань (охоплення – 734 особи).
Ефективним інструментом візуальної реклами на разі виступають фотографії колекції та елементів експозиції. Важливою є доступність та відкритість музею. Спираючись на сучасні можливості цифрового світу, маємо можливість мандрувати світовими музеями не покидаючи власної домівки. Важливо, щоб зображення зацікавило потенційного відвідувача, спонукало відвідати експозицію. Інформація та зображення мають бути достовірні та повні, але не деталізовані на стільки, щоб новий матеріал відлякував гостей складною інформацією. Наприклад, розповідаючи про парфумерний набір, ми вказали що: “Футляр з двома флаконами можна побачити у кімнаті Катерини Грушевської. Він був виготовлений на початку ХХ століття, скоріше за все, у Західній Європі. Належав родині Грушевських. До будинку на Паньківській повернувся завдяки Георгію Пустовойту у 2000 році”. Також ми інформуємо про те, що досі збережено аромат масел. У музеї ж ми можемо доповнити цю інформацію розповіддю про те, які саме парфуми замовляв Михайло Грушевський для дружини та доньки, хто був його повіреним у цих справах та інше. Тобто конкретизувати наведені дані.
Сувеніри та скарби
Як вже було згадано раніше, кожна річ знаходиться на «своєму» місці, або місці, обґрунтованому експозиційним задумом, тож коли фотографуємо та готуємо опис візуального контенту, маємо дотримуватися чітких правил та принципів. Важливою є правдивість інформації, що подається. Окрім достовірності супровідного тексту важливо також подати предмет, об’єкт чи місцевість такими, якими вони є насправді, адже недостовірна інформація може ввести в оману та розчарувати очікування відвідувача, залишити негативне враження від музею в цілому.
Наприклад, Англійська порцеляна марки Веджвуд представлена на сайті та сторінці Facebook з декількох ракурсів.
“Від початку заснування у 1759 р. відомої англійської мануфактури у графстві Стаффордшир і до сьогодні порцеляна позначена маркою Веджвуд, є синонімом вишуканості, позачасової краси та доброго смаку. Збірка веджвудівської порцеляни у нашому музеї достатньо скромна, але цінність її примножується меморіальністю, адже свого часу вона належала родині Михайла Грушевського. Більш детально про цей атмосферний, легкий та чарівний посуд можна дізнатися за посиланням [Англійська порцеляна Веджвуд з колекції родини Грушевських//Стаття на музейному сайті: vuam.org.ua]”
Окрім самостійної фотозйомки також важливою є співпраця із ззовні зацікавленими компаніями. Наприклад, кіноіндустрією чи фотозйомками у інтер’єрі для інших проектів. Це має назву “нативна реклама”, коли предмет, об’єкт чи локація стають “персонажами” у фільмі, рекламі чи на фотосессії. Позитивним є, коли у приміщенні музею зацікавлені. Але завжди необхідно пам’ятати про зміст музею. Формування, збереження та підтримка імміджу – мета будь-якоі рекламної компанії. Тож варто ретельно обирати партнерів до співпраці. Наразі, Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського не був відзначений у невдалих рекламних компаніях.
Футляр з двома флаконами з кімнати Катерини Грушевської
22 жовтня 2016 року у приміщенні музею проходила фотосессія для календаря видавництва “Самміт-Книга” (Київ). За основною концепцією фотосесії, сучасних українських письменників фотографували у меморіальних квартирах міста Києва. На разі календар знаходіться на етапі підготовки до друку. Чекаємо на результати співпраці.
Окремо варто виділити відеофіксування експозиції та колекції. Маємо два рекламних відеозаписи нашого музею. Перший – невеличкий тизер, що представляє меморіальну квартиру, не має сюжету і використовується, як матеріал для ознайомлення. Основне призначення: викликати інтерес до простору, спонукати потенційних відвідувачів дізнатися більше про приміщення, що вони мали можливість споглядати на відеозаписі. Відео триває трохи більше хвилини, має ненав’язливу легку фонову музику, надає повноцінне, правдиве уявлення про меморіальну квартиру Грушевських. На жаль, у повній мірі не можливо відчути дух будівлі, а саме того, що це не просто музейне приміщення, а будинок, який досі зберігає пам’ять про своїх господарів. Але зі своєю основною задачею відео повністю впоралося.
Другий відеозапис – репортаж з події Hrushevsky Garden Party [Grushevsky Garden Party – новий проект Історико-меморіального музею Михайла Грушевського]. Власне на розповіді про даний проект зупинятися не будемо, але відеозвіті представлена колекція історичної експозиції. Вона відіграє визначну роль і є не лише фоном, а також окремою дійовою особою. Крупним планом виділено основні, для тематики заходу, об’єкти колекції. На них зосереджено увагу і вони залишаються у пам’яті після перегляду запису.
Отже, мусимо пам’ятати про те, що музейний простір є непорушним. Він не може втрачати власного обличчя та видозмінюватися за забаганкою гостей. На фотографіях та на відеозаписах експозиція має бути впізнаваною, тож важливі не тільки якість візуального матеріалу, але і його правдивість та інформативність. Ми маємо на меті у подальшому пропагувати відкритість музейного простору, знайомити усіх охочих із колекцією музею Михайла Грушевського. Так, вже є запланованими ряд публікацій на музейній сторінці Facebook, активно ведеться робота із Instagram [Instagram – соціальна мережа для мобільних пристроїв, у якій основний засіб подачі інформації – візуалізація]. Зокрема, ми маємо на меті зареєструватися на місяць на всесвітньому музейному аккаунті 52museums [52museums – аккаунт у Instagram, доступ до якого може отримати будь-який музей світу та публікувати протягом місяця фотографії власної експозиції] та кожного дня публікувати фотографії нашої колекції з текстовим супроводом англійською мовою, адже бажаємо поділитися нашою історією не лише з українцями, але зі світовою громадськістю.
Дарія СУХОСТАВЕЦЬ старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
У міжвоєнні роки Львів потерпав від браку житла. Міська влада не мала достатньо коштів для будівництва дешевих комунальних помешкань.
У суперечливому, але вже на той час модному, стилі функціоналізму зводили будинки найперше для багатих людей, це були вілли та багатоповерхові орендні будинки, які мали приватних власників.
Архітектор Вітольд Мінкевич
Тим часом львівські архітектори не лише відстоювали свої архітектурні модерністичні ідеї, вони почали проявляти громадську позицію. Чи не найвідоміший тоді архітектор Вітольд Мінкевич пише про тогочасну ситуацію в будівництві так: «Скерування значних капіталів приватними організаціями на спорудження будинків з дешевим житлом, значна кількість яких постала у Львові, Кракові та інших містах Польщі, є вигіднішим, ніж будівництво готелів і пансіонатів, і є грандіозною громадською акцією, ціль якої подолання найбільшої проблеми повоєнного стану – відсутності житла…»
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу на вулиці На Байках (сучасній Київській), 1920-ті роки, фото J. Nauman
План житлового комплексу № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу на вулиці На Байках (сучасній Київській), 1920-ті роки
Отож Мінкевич береться за цю велику громадську акцію і проектує житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу на вулиці На Байках (сучасній Київській). Комплекс звели між 1926-28 роками у стилі функціоналізму, з застосуванням елементів експресіонізму.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Вже 1 жовтня 1927 року в комплексі здали 42 квартири, хоча на той час було аж 570 заявок від осіб, які потребували житло. Така статистика ще раз підтвердила слова архітектора Мінкевича.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Квартири у комплексі На Байках мали по дві-чотири кімнати, в сумі по 161 приміщень, в купі з кухнями. Будинок мав власні чотири пральні і дві квартири для сторожів.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу на вулиці На Байках (сучасній Київській), 1920-ті роки, фото J. Nauman
Будівництво комплексу провадив Адам Опольський. Зведення будинків йшло швидко та економно. Архітектору Опольському вдалось досить таки знизити вартість житла.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Наприклад, замість 142 злотих в місяць, як планувалось, за трьохкімнатну квартиру з кухнею і всіма вигодами після будівництва мешканець платив по 130 злотих в місяць. Фактично це були ціни, які ще діяли до Першої світової війни.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Автор цього грандіозного, як на Львів, будівництва Вітольд Мінкевич постійно відстоював свій початковий проект комплексу, адже Пенсійний фонд не мав достатньо коштів і над будівництвом комплексу завжди висіла загроза. Через подорожчання матеріалів та зростання цін будинки могли просто не добудувати.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Проте Мінкевич таки довів справу до кінця. Кам’яниці На Байках звели так, як хотів архітектор. Єдине, що не вдалось реалізувати автору – це систему центрального опалення будинку.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Хоча Мінкевич втілив у цьому комплексі багато новацій, наприклад, відмова від сирих колодязьних подвір’їв. В такі подвір’я виходили вікна не лише кухонь, але великої кількості кімнат.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
А функціоналістичний комплекс Мінкевича не мав замкнутого контуру. Всі приміщення отримали чудове освітлення.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Середню частину будинку відсунули від червоної лінії забудови, що дало можливість звести повноцінний п’ятий поверх, в той час як у бічних крилах будинку цей поверх звели як мансарду.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Завдяки відступу від лінії вдалось дотриматись уставу забудови, як пам’ятаємо, тодішня міська влада ретельно стежила, аби новозбудовані будинки не перевищували сусідні і не псували вигляд вулиці.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Загалом комплекс для працівників Пенсійного фонду був дуже економний. Адже висота приміщень в ньому була оптимальна і дуже зручна для проживання та обігріву – 2, 80 метри, у порівнянні з австрійськими кам’яницями, де висота стін сягала більше 3 метрів.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Через зменшення висоти приміщень архітектори також зекономили на довжині сходових маршів, величині вікон та дверей.
Мирослава ЛЯХОВИЧ
Джерела:
«ARCHITEKTURA BUDOWNICTWO» LISTOPAD-GRUDZIEŃ, 1927 ROK, WARSZAWA
Архітектура Львова: час і стилі XIII-XXI ст. / упорядник і науковий редактор Ю. О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008. – Розділ VІІ. Архітектура міжвоєнного двадцятиліття (1919-1939). – С. 524-577.
«Lwów: Miasto, architektura, modernizm». Pod redakcją Bogdana Cherkesa i Andrzeja Szczerskiego. Розділи: «Architektura mieszkaniowa», Jakub Lewicki
Часом, один епізод із життя відомої людини говорить про неї краще, ніж докладна біографія. Саме за такими епізодами полюють міфотворці. Ми ж розпочинаємо серію матеріалів «Історія з мого життя». Видатні особистості нашого часу розкажуть про особливі моменти, дні, періоди свого минулого – справжні історії варті десятків легенд.
Лариса Кадирова – народна артистка України, актриса театру і кіно. За понад 50 років на сцені втілила образи Марії Заньковецької, Сари Бернар, Мольєрової Пані Пернель, Кулішевої Маклени, від Донни Анни у «Камінному господарі» Лесі Українки до Шекспірової Леді Анни. Із 1993 року до сьогодні грає у Національному драматичному театрі імені Івана Франка.
Лауреат Шевченківської премії та Театральної нагороди імені М. Заньковецької, директор і художній керівник міжнародного фестивалю жіночих моновистав “Марія”, присвяченого Марії Заньковецькій. У житті Лариси Кадирової представниця театру корифеїв відіграла знакову роль. Яку саме, ми довідалися з перших уст.
Народна артистка України Лариса Кадирова. Фото: Ксенія Янко
– Усе життя моє пов’язане зі Львовом та іменем Марії Заньковецької. Бо навчалася в студії при театрі імені Марії Заньковецької, 30 років віддала його сцені, із них 22 грала саму Марію Заньковецьку. Із цим театром та цим містом пов’язане моє палке бажання відбутися, статися як людина. Львів асоціюється з іменами Бориса Возницького, Володимира Овсійчука, Еммануїла Миська, цілої плеяди митців дивовижної львівської школи живопису, кераміки, шла. Бруківка, скульптури, будинки навколо, різноманіття архітектурних стилів, неймовірна творча енергетика, що панує тут, надихала мене спілкуватись і пізнавати. Адже, що відрізняє людину від якоїсь тварини? Те що, вона прагне спілкуватись, обмінюватись думками.
Львів 70-х років минулого століття. Театр опери та балету
Львів 70-х років минулого століття. Храм Святого Андрія
Львів 70-х років минулого століття. Успенська церква та вежа Кортняка
У театр глядачі ідуть саме за цим, за обміном. Театр – це жива енергія яка несеться в зал, яка приймається залом. Марія Заньковецька казала: «…театр – це загадковий сфінкс ім’я якому публіка». А публіка – загадковий сфінкс у тому сенсі, що актор, виходячи на сцену ніколи не знає, чи станеться обмін, чи буде його світосприйняття співзвучне внутрішньому світу глядачів. Театр – не документальне відображення подій, в ньому дуже цінне те, як сам актор сприймає життя. Якщо ви сидите в залі, вам цікаві не слова, а що за словами, які емоції я – актриса – відчуваю, вимовляючи їх.
Ліхтарі під склепінням Театру імені Марії Заньковецької Фото: Ксенія Янко
Роллю Марії Заньковецької завдячую Сергієві Данченко (з 1971 по 1978 Сергій Данченко обіймав посаду головного режисера у Театрі ім. Марії Заньковецької – прим. К. Я). Режисер, який ставив виставу, Олекса Миколайович Ріпко, знаєте, він до безуму любив Україну, любив цю землю, шанував культуру, наслідував її традиції у власному житті. Ставив багато класики – твори українських корифеїв. Коли ж Іван Опанасович Рябокляч запропонував свою «Марію Заньковецьку», Олекса Миколайович взявся і за неї. Він сказав, що не бачить мене в ролі Заньковецької: я ж тоді була маленька, щупленька… Казав: не ставай в профіль, бо тебе не буде видно із залу! Тільки волею Сергія Данченка, мені дозволили грати.
Театральний режисер Сергій Данченко
Нас було троє: троє акторок, призначених на роль Марії Заньковецької. До останнього прогону, до самої генеральної репетиції Олекса Миколайович мене не бачив. Я нервувала… Він весь час повторював, що треба поправлятися, а від того, що нервувала, я навпаки худнула. (усміхається) А йому ж казала: «Так, Олексо Миколайовичу, поправилась на 100 грам»! Отаке було.
Роль вдалася. Олекса Миколайович Ріпко, людина високої інтелігентності, після генералки підійшов до мене, при всіх вибачився, за те, що спочатку не повірив у мене.
Фрагмент вистави “Марія Заньковецька”. З архівів Театру ім. Марії Заньковецької
Марія Заньковецька
А про прем’єру скажу, що на мою думку вистава «Марія Заньковецька» в театрі М. Заньковецької стала предтечою Незалежності України. Бо так, як ми говорити про любов до слова, до пісні української, народу, цієї дивовижної землі, довго ніхто не говорив. З такою божевільною емоцією, здається, не грав ніхто! У виставі була зайнята майже вся трупа, дія супроводжувалась піснями хору Вірьовки, люди на прем‘єрі ставали на коліна, деякі підіймалися на сцену, щоб поцілувати сукенку Марії Заньковецькій!.. Не мені, хоч я була в її образі. Поцілувати втілення того, за чим вони збанувалися в житті. Були такі аншлаги, виставу грали тричі на день! По 9 годин не сходили зі сцени, а скільки разів перевдягатись, перечісуватись під час вистави.
Ми ніколи не думали, що виставу будуть так приймати, що вона знайде такий відгук в душах людей. Зараз я розумію, «Марія Заньковецька» зробила свою справу, люди хотіли чути й нарешті почули живе слово про любов. Про ту, якою вони жили тихенько, десь між собою. Про що десятиліттями шепотілися на кухнях, раптом було вимовлено зі сцени голосно і стався вибух любові.
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові. Фото: Ксенія Янко
На сцені Національного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької у Львові виставу за п’єсою І. Рябокляча грали щонайменше 600 разів. Минуть два десятиліття опісля прем’єри, Лариса Кадирова стане актрисою Київського драматичного театру імені І. Франка, гастролюватиме Україною, її ім’я знатимуть далеко за межами Батьківщини… Започаткує міжнародний фестиваль «Марія». Сама для себе, для колег та глядачів залишиться, так, Ларисою, але й трохи Марією, назавжди збереже спогади про Місто Лева і свою золоту роль.
«Маріупольський процес», або зустріч з письменницею Галиною Вдовиченко
В четвер, 8 грудня 2016 року об 11.00 в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для дітей (вул. Винниченка, 1) у рамках проекту «Люди, що читають: літературна кав’ярня» відбудеться творча зустріч з письменницею та журналісткою Галиною Вдовиченко.
Мова піде про її роман «Маріупольський процес» – переможець «Коронації слова — 2015» у номінації «Ґранд-романи». У цьому романі — усе як на війні: втрати, біль, знову втрати… Батальні сцени і мирне життя, любов і ненависть, брехня і правда. Це наче путівник шляхами війни, де кожна деталь важлива і кожен крок убік — великий ризик.
Галина Вдовиченко
“Процес читання «Маріупольського процесу» був би легким (з огляду на стиль твору), якби не серйозність явищ, про які в ньому йдеться. Тому читачам може бути важко читати цю книгу, як важко буває читати звіти з фронту: за кожним рядком: страждання. Роман цей доповнює наші знання про війну і про українців на війні й породжує знання, що страждання минуть, а українці і Україна будуть,” – написав про це журналіст Андрій Куліков.
Довідка
Гали́на Костянти́нівна Вдовиче́нко (народилась 21 червня 1959, Кольський півострів) — українська письменниця та журналістка.
У дитинстві разом з родиною часто переїжджала з місця на місце. Навчалась у школах Івано-Франківська, Надвірної, Рави-Руської, Москви, постійно бували у бабусі з дідом у містечку Отинія Коломийського району Івано-Франківської області, на батьківщині батька.
Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Живе у Львові. Працює заступником головного редактора щоденної газети «Високий Замок». Має доньку та сина.
Серед захоплень — гірські лижі, дизайн одягу та інтер’єрів, колекціонування рукавичок…
Галина Вдовиченко дебютувала у 2008 році — з романом «Пів’яблука», який вийшов у видавництві «Нора-Друк» (Київ) і став лідером продажів на стенді видавництва під час роботи Львівського Форуму видавців-2008. Перший тираж книжки розійшовся протягом місяця.
Другий роман Галини Вдовиченко «Замок Гербуртів» отримав першу премію у номінації «романи» на конкурсі «Коронація слова — 2009», вийшов у світ під назвою «Тамдевін» у видавництві «Нора-Друк». Лише на Львівському Форумі видавців-2009 було продано 985 примірників роману «Тамдевін».
У 2010 році вийшов роман «Хто такий Ігор?» («Нора-Друк»).
У 2011 році у видавництві «Грані-Т» вийшла перша книжка Галини Вдовиченко для дітей — казкова повість «Мишкові Миші» з ілюстраціями художниці Анни Сарвіри.
Того ж року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» (Харків) виходить роман «Бора», а у видавництві «Фоліо» (Харків) — антологія малої прози «20 письменників сучасної України», до якої увійшло оповідання «Брат».
2012 рік: роман «Купальниця» (видавництво «Клуб сімейного дозвілля») та участь у збірці видавництва «Фоліо» «27 регіонів України» (оповідання «Вулиця Дадугіна — вулиця Довбуша» про Івано-Франківщину).
2013 рік: з виходу казкової повісті «Ліга непарних шкарпеток» у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» започатковано україномовну серію книжок для дітей. Галина Вдовиченко та Лариса Денисенко стали упорядниками антології “Жити-Пити. 40 градусів життя” – збірки творів сучасних українських письменників про алкоголь, до якої увійшло оповідання “Вікно” (вид-во “Клуб Сімейного Дозвілля”). У видавництві “Фоліо” побачила світ антологія “Історія України очима письменників” (оповідання “Княгиня та вогняна саламандра”). Наприкінці 2013-го року у видавництві “Клуб сімейного дозвілля” одночасно вийшли роман “Пів’яблука” у новій авторській редакції та продовження цього роману – “Інші пів’яблука”. Видавництво Старого Лева видало збірку “13 різдвяних історій”, серед яких – “Повернення до Матроської тиші” Г. Вдовиченко.
2014 рік: у видавництві “Клуб Сімейного Дозвілля” вийшла колективна збірка оповідань “Ода до радості” (упорядник Галина Вдовиченко), оповідання “Запах скошених кульбабок”. Участь в антології вид-ва “Фоліо” “Україна-Європа” (уривок “Пінзель у Парижі”), у збірці “Видавництва Старого Лева” “Друзі незрадливі” (оповідання “Умка, Умас, Умич”), та в авторському проекті Оксани Забужко “Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву”, упорядниця Тетяна Терен, вид-во “Комора”.
2015 рік: у “Видавництві Старого Лева” вийшла повість-казка для дітей “36 і 6 котів”. У видавництві “Клуб сімейного дозвілля” – колективна збірка “Волонтери. Мобілізація добра”, укладач Ірена Карпа, (до збірки увійшло оповідання “Госпіталь. Розвантажувальні дні”). У цьому ж видавництві побачила світ авторська збірка – роман “Тамдевін” (нове видання) плюс “Вовчі історії замку Гербуртів”, а на Форумі видавців-2015 Клуб сімейного дозвілля презентував роман “Маріупольський процес”. Участь у колективній збірці “Маслини на десерт” (видавництво “Фоліо”, серія “Добрі історії”) – оповідання “Никифор та інші чоловіки у грі “Вірю-не вірю”). Участь у колективній збірці “Львів. Кава. Любов” (КСД).
2016 рік: книжка для маленьких “Засинай. Прокидайся” (“Видавництво Старого Лева”), участь у колективній збірці з серії “Дорожні історії” КМ БУКС “Аеропорт і…”. Вихід авторської збірки малої прози “Ось відкрита долоня” у видавництві “Клуб Сімейного Дозвілля”.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь провідного наукового співробітника Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (м. Київ) Ганни Кондаурової на тему “До історії комплектування колекції фотодокументів родини Грушевських в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського“:
Важливою складовою фондової колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського є збірка оригінальних світлин родини Грушевських. В епіцентрі уваги біографів вченого перебуває, передусім, прижиттєва іконографія Михайла Сергійовича. Тож, протягом існування музею його науковці не лише комплектували та вивчали власну збірку фотодокументів, але й формували «базу даних» зображень історика, що за різних обставин потрапили до інших музейних, архівних, бібліотечних та приватних зібрань.
провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Ганна Кондаурова
Відтоді, коли до колекції новоствореного в 1992 р. Історико-меморіального музею Михайла Грушевського надійшли перші світлини вченого виник задум каталогу його прижиттєвої іконографії. За мету поставлено було зібрати найповнішу інформацію про всі відомі зображення видатного історика й суспільно-політичного діяча: фотодокументи (негативи, оригінальні відбитки, світлини, відомі на сьогодні лише як ілюстрації у прижиттєвих виданнях та репродукції на листівках), портрети роботи знаних мистців (оригінали та репродукції втрачених), шаржі та карикатури, які дійшли до наших днів, як і окремі фото, переважно в ілюстраціях.
Під час укладання каталогу були досліджені фонди Центрального державного історичного архіву України у Києві, Центрального державного історичного архіву України у Львові, Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного, Наукового архіву Інституту археології НАН України, Музею-архіву ім. Дмитра Антоновича Української вільної академії наук у США, Архіву Наукового товариства імені Шевченка в Америці, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського, приватну колекцію Сергія Білоконя. Завдяки цим пошукам до каталогу залучено 137 прижиттєвих (виключно!) зображень вченого та 2 кінохроніки.
Чимало фотодокументів та творів українських художників пов’язано з ювілеями Михайла Грушевського. Ідеться про 10-ту (1904) та 25-ту річниці (1919) науково-культурної праці вченого в Галичині, 10-ліття перебування на посаді голови Наукового Товариства імені Шевченка (1907), 25 років від дня виходу першого літературного твору (1910), 50-ті та 60-ті роковини від дня народження (1916, 1926). Кожна з цих дат залишила слід у презентабельних світлинах та мистецьких творах.
Дім на Паньківській, 9 у Києві, де жила родина Грушевських. Фото 1927 року.
Справжній вибух в іконографії Михайла Грушевського відбувся в роки Української революції. Голова Української Центральної Ради щонайменше 17 разів потрапляє в кадри фотооб’єктивів, а в грудні 1917 р. його зафіксувала навіть рідкісна на той час кінокамера. Однак найактивнішими виявилися українські графіки, які залишили по собі 21 твір. Майже в кожному числі новозаснованих сатиричних журналів – «Будяка» і «Ґедзя» – бачимо подобу вже не магістра чи професора, а насамперед політика й будівничого Української держави.
Окремі знімки ілюструють побут родини Грушевських на львівській віллі, у баденському помешканні, київському флігелі на Паньківській, 9, на дачах у Криворівні та Китаєві. Ці фото є важливим джерелом для музейних реконструкцій.
Оскільки більшість зображувальних матеріалів не мають точного датування, було проведено атрибуцію виявлених фотодокументів та їх відбитків, оригінальних мистецьких творів та їх репродукцій. Тому представлений до кожної позиції каталогу науковий апарат – це результат тривалих і наполегливих досліджень насамперед листування, щоденників, спогадів історика, а також офіційних джерел, зокрема документів Університету св. Володимира, протоколів засідань Наукового товариства імені Шевченка, матеріалів справи М. Грушевського, заведеної 28 листопада 1914 р., у день арешту історика, та справи-формуляра, відкритої відразу після його повернення з еміграції в березні 1924 р. У підсумку для багатьох зображень, насамперед фотодокументів, установлено датування: рік, місяць і навіть день.
Михайло Грушевський
Матеріали згруповано в чотири розділи («Фотодокументи», «Кінопортрет», «Живописні, графічні та скульптурні портрети», «Шаржі та карикатури»), в межах кожного з розділів – за хронологією. Перший, найбільший розділ каталогу – «Фотодокументи» – має 92 позиції, з них 49 збережених фотографій (21 з них – з колекції ІММГ), 7 негативів на склі, 5 копій фотодокументів, 21 – ілюстрації у прижиттєвих виданнях тих світлин, оригінали яких (негативи і/або відбитки з них на фотопапері) не виявлені, 4 – ілюстрації за сучасними виданнями, зокрема Internet-виданнями, 6 – листівки з репродукціями невиявлених фото. До цього числа не входять фрагменти, варіанти та листівки, видрукувані з тих фотодокументів, які збереглися в оригінальних відбитках (відомості про них подано під літерами «а», «б»). Як бачимо, лише трохи більше половини виявлених фотодокументів збереглися в оригінальних негативах на склі та відбитках.
Основою цього розділу стала найповніша в Україні збірка фотодокументальної спадщини вченого, яка є частиною фондового зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського.
Марія та Михайло Грушевські, Львів, 1896 р. (зі сайту http://www.m-hrushevsky.name/uk/Gallery/portraits/1896.html)
Більшість фотодокументів, які на даний час розпорошені по різних, названих вище архівах, бібліотеках та приватних зібраннях, походить із київського дому Грушевських на Паньківській, 9 та львівської вілли на Понінського, 6 (нині – вул. І. Франка, 154). Світлини з Паньківської, які зберігалися не лише безпосередньо в родині М. Грушевського, а у брата Олександра та сестри Ганни, в різні часи і за різних обставин потрапили до київських архівно-бібліотечних та приватних колекцій. Після відкриття у 1992 р. київського меморіального музею його колекцію поповнили фотографії, надані приватними особами, зокрема рідними та знайомими Грушевських.
«Київське» зібрання, а отже й цей каталог, були б набагато повнішими, якби не трагедія, яка спіткала родину в ніч з 25 на 26 січня 1918 р. під час обстрілу більшовицьким військом прибуткового будинку Грушевських. Уже не раз дослідники писали про знищені пожежею архів, книгозбірню та колекції старожитностей, які впродовж років збирав видатний історик [2]. Згорів і його фотоархів. Як свідчать протоколи обшуку, який вчинили в помешканні М. Грушевського 28 листопада 1914 р. під час його арешту, окрім іншого, було вилучено альбом зі 117 знімками і 37 фото окремих осіб та груп [3, арк. 31]. На прохання історика 16 грудня 1914 р. повернули альбом, 8 лютого 1915 р. – 36 з 37 фотографій [3, арк. 34 зв., 38]. Залишили, долучивши до протоколу речових доказів, тільки одну світлину, на якій М. Грушевський зображений з київськими студентами у Полтаві на відзначенні 75-річчя від дня смерті І. Котляревського 9–10 листопада 1913 р. [3, арк. 204]. Оскільки, на думку жандармів, це фото мало «значение для дела», з нього виготовили копії, які й збереглися до наших днів у справі про з’ясування «політичної благонадійності» М. С. Грушевського. Інші 153 знімки, серед яких були фото вченого, родини, учнів і відомих українських діячів, знищив вогонь наприкінці січня 1918 р.
Марія та Катерина Грушевські. Львів, 1905 рікМарія та Катерина Грушевські. Львів, 1905 рік
Щодо світлин із львівської вілли, то донедавна мали про них вкрай обмежені відомості, у львівських архівах, бібліотеках та музеях збереглися лише поодинокі фото, переважно групові, які зафіксували знакові акції культурно-освітнього життя в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. й належали їх учасникам. Проте упорядкування цього каталогу допомогло виявити добірку світлин М. Грушевського та його родини, які частково «походять» із львівської вілли. Це папки із зображувальними матеріалами (фото вченого та родини, його графічні портрети, ілюстрації до видань), які, найвірогідніше, разом з архівом М. Грушевського після його смерті перейшли в депозит до Наукового товариства ім. Шевченка. Про це свідчать напис «Архів Грушевського» на двох збережених папках і штампи та інвентарні номери Музею НТШ на окремих фото та інших іконографічних матеріалах. Звісно, з початком Другої світової війни, коли нацисти наказали повністю звільнити віллу, частина світлин із львівської оселі могла потрапити до родичів дружини вченого, які мешкали в Галичині, частина перейшла до учнів, співробітників, колекціонерів. Але навіть те, що збереглося донині в Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника (папки «Архів М. Грушевського»), значно доповнює іконографію вченого, надає важливі відомості до атрибуції вже відомих знімків, а окремі знахідки можна сміливо назвати унікальними. Історія ж формування цього документального масиву потребує подальшого дослідження.
Марія Сильвестрівна Грушевська
До другого розділу – «Кінопортрет» – увійшли хронікальні зйомки 1917 та 1929 рр. Кадри кінця 1917 р. широко відомі, адже вперше зафіксували образ лідера Української революції. Менш відомий кіножурнал 1929 р. з виступом М. Грушевського на урочистому засіданні з нагоди 70-річчя академіка ВУАН П. Тутківського.
У третьому розділі – «Живописні, графічні та скульптурні портрети» – подано 11 мистецьких творів. Насамперед це досить відомі роботи знаних українських художників і скульпторів (І. Труш, Ф. Красицький, М. Бойчук, М. Паращук). Проте останні роки потішили й новими сенсаційними знахідками. Серед них портрет М. Грушевського роботи невстановленого автора, датований 19 липня 1928 р. Виявив його сучасний грушевськознавець В. Тельвак у фонді «Портретотека» Санкт-Петербурзької філії архіву Російської Академії наук [4]. Поза сумнівом, ще більший резонанс викликало би повернення з небуття портрета академіка Грушевського того ж часу, створеного Ф. Кричевським для портретної галереї Історичної секції ВУАН. На жаль, його пошуки за виявленими архівними джерелами до цього часу не увінчалися успіхом [5]. Та пошукова робота укладачів каталогу все ж була нагороджена незабутніми враженнями, коли їм пощастило побачити невідомі досі портрети М. Грушевського роботи М. Бойчука. В останні роки видано фундаментальні каталоги, монографії та статті, присвячені творчості основоположника українського монументалізму, котрі репродукують три портрети видатного вченого [6]. І от у травні 2016 р. виявлено ще три. Ці твори в ескізах та завершених композиціях збереглися у вже згаданих папках із зображувальними матеріалами львівського архіву Грушевського. За стилістикою вони подібні до відомих портретів історика роботи М. Бойчука, а дослідження взаємин видатних вченого і мистця дають підстави датувати їх початком 1910-х років. До цікавих документів, що збереглися в папках з написом «Архів Грушевського», слід віднести й фото з відомого, на жаль, втраченого портрета М. Грушевського пензля Ф. Красицького. Хоча портрет репродукувався в листівках, виявлене чорно-біле зображення оригіналу зафіксувало важливі деталі твору, знищеного в 1950-х роках [7]. Варто згадати ще одну новинку цього розділу каталогу – знімок львівського фотографа Л. Янушевича, зроблений з єдиного прижиттєвого скульптурного портрета голови НТШ роботи Михайла Паращука 1907 р.
Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського
Четвертий розділ – «Шаржі та карикатури» – містить 34 позиції. За виявленими відомостями, з цієї добірки лише два шаржі (Я.Струхманчука) збереглися в оригіналах, один (О.Сорохтея) дійшов до нашого часу у відбитку на циклостилі (ротаторі), решта – в ілюстраціях у сатиричних виданнях та часописах 1900–1920-х років, повних комплектів яких немає в жодній книгозбірні України. Серед авторів – І. Бурячок (він же І. Буруля), І. Косинин, О. Судомора, Ю. Матушевський, О. Довженко (він же Сашко), а також інші митці, які «заховалися» за псевдо П. Коцький, Г. Злотий, М. Основа. Оскільки джерельна база до історії створення, як і до розкриття псевдо окремих авторів, украй обмежена, в основу хронологічного ряду цього розділу покладено дати публікацій, бо створювалися вони «на злобу дня» й друкувалися досить оперативно.
Опис усіх зображень складається з таких компонентів: назва; атрибутивні дані (автор, рік, місце; якщо вони встановлені за джерелами – взяті в квадратні дужки; розмір (висота × ширину) в сантиметрах, для фотодокументів окремо для зображення, окремо для паспарту; посилання на джерела, які є підставами для атрибуції; вказівка на місце зберігання тих чи інших іконографічних матеріалів або видання, за яким подано ілюстрацію; відомості про інші відбитки фото; публікації в прижиттєвих виданнях.
Окрім нововиявлених портретів М. Грушевського роботи М. Бойчука, шаржів Я.Струхманчука та відбитки шаржу О. Сорохтея, опис збережених живописних, графічних та скульптурних портретів подано за публікаціями в каталогах, монографіях чи статтях, шаржів та карикатур – за першодруками.
Іван Труш. Портрет Михайла Грушевського. 1898 рік, полотно, олія, гризайль
Свої особливості мають описи розділу «Фотодокументи». По-перше, упорядники добирали до каталогу з наявних ту відбитку, яка містить найповнішу інформацію, насамперед з автографами чи інскриптами. Всі відомості зі зворотів, включно зі штампами фотографів, колекціонерів та Музею НТШ, які є надзвичайно важливими для подальшого дослідження, занесені до каталогу, звороти паспарту з автографами М. Грушевського подані поруч із лицевою стороною зображення. Щодо інших відомих відбитків подаються посилання на місце зберігання та відмінності світлин. Подати вичерпні відомості про всі публікації фотодокументів у прижиттєвих виданнях практично неможливо, тож зафіксовані лише ті, які містять важливу інформацію щодо атрибуції. Виняток зроблено лише для нарису І. Крип’якевича «Михайло Грушевський. Життя й діяльність» (Львів, 1935), при підготовці якого автор мав додаткові вагомі аргументи для датування, які на сьогодні втрачені або недоступні. Описи фото, оригінальні відбитки яких не вдалося виявити, подано за публікаціями з посиланнями на них. Якщо фотодокумент за життя М. Грушевського було репродуковано на листівці, інформацію про неї подано поруч з описом фото. Оскільки листівки виходили великими накладами, відомостей про виявлені збережені примірники не зазначено, але зроблено виняток для тих, які містять важливу інформацію (зокрема штампи та інвентарні номери Музею НТШ). Для вироблення принципів наукового опису цього розділу використано рекомендації О. Купчинського «Ототожнення давніх фотодокументів і їх описування в архівах і бібліотеках» [8].
Чимало фотодокументів, залучених до каталогу, репрезентувалися на сайті Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в різних рубриках, а також у спеціальних дослідженнях [9].
Цілісно каталог прижиттєвої іконографії М.Грушевського станом на 2016 р., опублікований упорядниками в альбомі «Facie ad Faciem: Ілюстрований життєпис Михайла Грушевського» з нагоди 150-ої річниці від дня народження вченого [10]. Водночас, видання підсумовує 25-літню діяльність Історико-меморіального музею Михайла Грушевського.
Останню крапку у дослідженні іконографії Михайла Грушевського не ставимо, сподіваючись на нові знахідки, що дозволять доповняти та урізноманітнити образ визначного історика та суспільно-політичного діяча.
Ганна КОНДАУОВА провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (м. Київ)
Список використаних джерел та літератури:
Кондаурова Г.В. Іконографія Михайла Грушевського у фотодокументальній збірці Історико-меморіального музею Михайла Грушевського // Національна та історична пам’ять. Політика пам’яті у культурному просторі: Зб. наук. праць. – К., 2013. – Вип. 8. – С. 167–177.
Гирич І. Знищені мистецька збірка і архів Михайла Грушевського в його київській оселі // Гирич І. Київ в українській історії. К., 2011. С. 186–195; Панькова С. Приватні книгозбірні Михайла Грушевського: їх історії та долі // Записки НТШ. Львів, 2013. Т. ССLХV: Праці Історично-філософської секції. С. 451–476.
Справа про з’ясування політичної благонадійності М.Грушевського, заведена Київським губернським жандармським управлінням, 1914 р. // Центральний державний історичний архів України у Києві. Ф. 274, оп. 1, спр. 3320, арк. 31.
Тельвак В. Невідомий портрет Михайла Грушевського // Пам’ятки України: історія та культура. 2014. № 6 (Червень). С. 41.
Кондаурова Г. Традиції вшанування Михайлом Грушевським видатних українських діячів (До історії створення портретних галерей в НТШ та Історичній секції ВУАН) // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. К., 2010. Вип. 10. С. 316.
Юрчишин О. Михайло Бойчук та Михайло Грушевський // Сучасність. 1994. № 7–8. С. 140–148; Михайло Бойчук. Альбом-каталог збережених творів / Керівник проекту Т. Лозинський; автор вступної статті Я. Кравченко; упор. В. Сусак. Львів; Київ, 2010; Кравченко Я. Ярослава Музика у творчій долі Михайла Бойчука: нововиявлені малюнки львівського періоду // Вісник Львівської національної академії мистецтв. 2010. Вип. 21. С. 361–366; Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. Харків, 2014.
Сидор О. Мистецтво в житті та науковій спадщині Михайла Грушевського // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. Львів, 1994. С. 288; Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові / Автори-упор. В. Арофікін, Д. Посацька. Київ; Львів, 1996.
Купчинський О. Ототожнення давніх фотодокументів і їх описування в архівах і бібліотеках // Купчинський О. Прикладна архівістика та спеціяльні історичні дисципліни: Вибрані статті та матеріали. Львів, 2011. Т. 2. С. 78–92.
Панькова С. Невідома фотографія Михайла Грушевського // Український історик. 2002. Ч. 1–4. С. 423–427; Кондаурова Г. «Те, що залишається за кадром» (Фотодокументи Михайла Грушевського з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського) // Пам’ятки України: історія та культура. 2013. № 10. С. 56–67.
Facie ad faciem: Ілюстрований життєпис Михайла Грушевського / Авт.-упор. С.Панькова, Г.Кондаурова. – К., 2016. – 144 с.: іл.
Для більшості людей банківські установи асоціюються з ринковою економікою, яка з’явилась у Львові й Україні лиш з настанням незалежності. Тоді й у нашому місті почали відкриватись більшість сучасних банків. Однак, це були далеко не перші банки Львова, адже їхня історія є набагато давнішою.
В будинку на вул. Л.Українки 2 до 1939 року розміщувалась найстаріша львівська банківська установа – Вірменський побожний банк
Історію банківської справи у Львові багато дослідників виводять ще 17 ст. Саме тоді львівське братство допомагало спочатку своїм членам, а потім і стороннім особам безвідсотковими грошовими позиками, тобто виконувало подібні до банку функції. В тому ж 17 ст. виникають перші спеціальні фінансові установи. Зокрема, в 1640 році було створено, так званий Вірменський побожний банк. Як не дивно він проіснував доволі довго, аж до 1939 року. А у 1665 році розпочав свою діяльність Побожний банк при Латинській катедрі. Цікаво, що за відомостями дослідників ця установа діяла в каплиці Кампіанів, хоча нам особисто не вдалось знайти підтверджень, що родинна усипальниця Кампіанів мала таке дивне використання.
Львівський іпотечний банк – найстаріша банківська будівля міста. Листівка 1918 року
Однак, згадані вище товариства хоч і здійснювали певні кредитні функції, проте доволі віддалено були схожими на банки в їх класичному розумінні. Зі зміною влади у Львові з польської на австрійську ці установи були закриті, і лише Вірменський побожний банк після своєї реорганізації під австрійські вимоги зумів відновити й продовжувати свою діяльність.
Поруч кам’яниці кам’яниці Понінського, розташований будинок за адресою Карла Людвіга 2, що належав Галицькому кредитному земському товариству.
Появу перших справжніх банкових установ у Львові пов’язують з тими ж австрійцями. Хоча зазначимо, що цей процес відбувається не одразу після приєднання Галичини в другій половині 18 ст., а лише в середині 18 ст., коли відбувались значні фінансові зрушення в історії краю.
Позаду готелю “Англійський” помітно споруду Галицького кредитного банку, збудованого в другій пол. 19 ст.
У 1843 році починає свою діяльність Галицький становий кредитний інститут. Уже рік по тому, а саме 1844 року, було створено Галицьку ощадну касу. А від 1853 року у Львові розпочала діяльність філія Австрійського національного банку.
Будівля Львівської каси ощадності, споруджений на місці готелю “Англійський”. Листівка 1917 року
Поява у Львові в 1860-х роках залізниці посприяла новому поштовху у створенні та розвитку фінансових установ міста. Зокрема, уже на 1875 рік у Львові, за путівником Антоні Шнайдера, діяло 12 фінансових закладів, 3 з яких можна було вважати повноцінними банками. За путівником 1888 року банків та обмінних фінансових установ налічується уже 15, 8 з яких віднесено до банків. На початок 20 століття у Львові вже діяло 12 банківських установ, і 22 фінансові установи загалом. Найбільша ж кількість банківських закладів діяла в старому Львові за польського періоду. Зокрема, в путівниках по Львову кінця 1920-х та початку 1930-х років нам вдалось нарахувати аж 38 банківських установ, не враховуючи їхні окремі філії та відділення.
Будівля українського кооперативного банку та страхового товариства “Дністер”, збудована в 1905-1906 рр. Листівка 1910 року
Путівник 1875 року подає нам ще й цікаві відомості щодо розміщення фінансових установ. Зокрема, тільки 3 з них розміщені у власних будівлях, а решта – в орендованих. Більшість закладів орендували свої приміщення на вулиці Ягелонській, тобто сучасній вулиці Гнатюка.
Прибутковий будинок Т. Балабана, в якому розташовувалась Міська комунальна каса ощадності. Фото міжвоєнного періоду
Першим будинком, спорудженим у Львові під потреби банку можна вважати будинок Іпотечного банку на площі Маріацькій 1 (інша адреса пл. Галицька 15). Його було споруджено архітектором Ф.Покутинським ще в 1872 році. Цьому будинку вдалося встояти й до сьогоднішніх днів, але зазнавши кількох добудов 1895 та 1921 років.
Прибутковий будинок М.Рогатина, в якому розміщувалось кілька банкових установ.
Своїми спорудами на 1875 рік володіли також Галицьке кредитове земське товариство (Карла Людвіга, 2) та Заклад кредитовий Влощанський (Ягелонська, 14). На жаль, обидві споруди не встояли до наших днів.
Будинок Празького банку праворуч від Галицької ощадної каси. Листівка 1916 року
До кінця 19 століття у Львові постало ще кілька власних банківських споруд. Зокрема, в 1877 році архітектор Фелікс Ксенжарський створив креслення для нового Галицького кредитного банку, що розмістився на вулиці Ягелонській, 3. А в 1891 році, по сусідству до нього, на місці давнього готелю «Англійський», зводить для себе приміщення Галицька ощадна каса.
Будівля Австро-Угорського банку на вулиці Листападовго чину, 8. Листівка 1914 року
Однак, справжній будівельний банківський бум припадає на 1904-1912 рр. В цей час починає формуватися, так звана «Львівська Уолл-Стріт» – своєрідний банківський район в межах сучасних вулиць Січових Стрільців та Гнатюка. Паралельно формується й другий банківський осередок в межах вулиці Валової та площі Галицької. Найкращими взірцями цієї своєрідної банківської архітектури можна назвати: будівлю Автро-Угорського банку (вул. Листопадового чину, 8) зведену в 1912-1913 рр., будівлю Празького банку (вул. Гнатюка, 2) побудовану в 1912 році, споруду Колишнього Земського Кредитного Товариства, а тепер будівлю Нацбанку України (вул. Коперника, 4), зведену протягом 1912-1913 рр., Прибутковий будинок Т.Балабана (Валова, 7) – 1909-1911 рр.
Колишній банк Львівський на вулиці Валовій 9.
Цікаво, що зі здобуттям Україною незалежності більшість нових банків розмістились у тих же спорудах, де в австрійський та польський час розташовувались банкові установи.
Володимир Прокопів
Джерела:
Котлобулатова І. Банки // Екнциклопедія Львова. – Львів, 2007.
3 березня 2013 року на телеканалі “History” відбулася прем’єра серіалу “Вікінги” Майкла Хьорста. Серіал, як зазначають автори і критики, створено за матеріалами саг про набіги вікінгів на Британію та королівство Франків в добу раннього середньовіччя. Очевидно, що ні фільм, ні події, які лягли в його основу, до Львова не мають жодного відношення, але мені захотілось про це написати. Головний герой серіалу, Рагнар Лодброк, за легендою, є нащадком бога Одіна. Такою є і його дружина Лагерта, яка разом з чоловіком ходить у походи й бере участь у батальних сценах. Роль останньої у стрічці виконує канадська актриса українського походження Кетрін Винник (Винницька). Про неї і поговоримо більш детально.
“Вікінги”. На передньому плані Лагерта. Фото з http://www.sinematur.com/televizyon/tlc-cnbc-enin-yerini-alacak-h16185.html
Катерина Анна Винницька народилась та виростала, більшу частину свого свідомого життя провела у Канаді. Родом вона із Етобіко, що біля Торонто. У Торонто вона ходила до недільної школи імені Цьопи Паліїв та відвідувала греко-католицьку церкву. Український фактор відігравав дуже вагому роль в вихованні майбутньої актриси – до 8 років вона розмовляла винятково українською, а до 17 років належала до організації “Пласт”. Пізніше дівчина займалась бойовими мистецтвами, зокрема карате, де також досягла чималого: чорний пояс. Як згодом зізналась сама, дуже їй у цьому допоміг Пласт, проходження якого дисциплінувало і загартувало дух.
Кетрін Винник в Пласті. Фото з http://finenews.info
Історія родини Катерини Винницької (Кетрін Винник) – це тема для окремої розмови. Вони є вихідцями з Галичини і переселились до Канади в минулому столітті. Мама, Леся Винницька, зараз є віце-президентом Українсько-канадського конгресу Торонто. Її батьки походять із Галичини. Мама зі Львова, а тато із Тернополя. В батька, Романа Винницького, ситуація ще цікавіша – Старий Самбір та Борислав, а його батько Володимир Винницький, дід Кетрін Винник, навіть був січовим стрільцем. На момент формування цієї військової структури йому було лише 16, тому довелося збрехати і сказати, що має 18 років.
Кетрін Винник в період занять бойовими мистецтвами. Фото з http://www.shipurak.com
В середині ХХ століття родинам батьків Кетрін Винник довелося кілька разів міняти місце постійної дислокації. Спочатку від Радянського Союзу тікали до Німеччини. Батьки Кетрін Винник обоє народились в цій країні. Згодом звідти довелося тікати до Канади. На момент прибуття до Канади, пан Роман і пані Леся були ще малими дітьми. В Канаді вони виростали, познайомились та створили власну cім’ю. Крім Катерини мають ще трьох дітей – Маркіяна, Адама та Дарину. Усі народились у Канаді, були пластунами та відвідували українські школи.
Кетрін Винник вікінг. Фото з http://www.theirishworld.com
Повертаючись до самої Кетрін Винник, треба сказати, що акторської майстерності вона навчалась у Нью-Йорку, на студії у Вільяма Еспера. Її акторський дебют на телебаченні відбувався в далекому 1999 році. Крім уже згаданого серіалу “Вікінги”, вона також знімалась у кількох телевізійних шоу, у криміналістичних “Закон і порядок”, “Криміналісти: мислити як злочинець”, популярному серіалі “Доктор Хаус”. Кетрін Винник, певною мірою, є “обличчям” України за океаном. Вона дуже часто виступає на ток-шоу українською, не соромиться свого походження і постійно по нього згадує. Вважає, що це виділяє її з-поміж інших акторів і робить унікальною.
Кадри зі зйомок “Вікінгів”. Фото з https://www.youtube.com/watch?v=lZiGwy1-qgc
Про свою співпрацю із командою, яка працює над серіалом “Вікінги” та власну роль Кетрін відгукується позитивно. Вважає, що Лагерта їй дуже пасує, десь навіть передає тип її характеру – войовничий і непримиренний. Тому цю роль Кетрін Винник вважає однією з найкращих, яку вона виконувала у своїй кар’єрі. Особливо цікаво дивитись не сам фільм, а документальні кадри, в яких йде оповідь про те, як його знімали. В таких стрічках бачимо акторів справжніми, без кінцевого марафету і з них можна скласти собі уявлення про весь арсенал засобів, якими актори володіють. В роботі Кетрін Винник на таких кадрах особливо привертають увагу бойові навики, отримані під час занять карате.
Кетрін Віннік у невікінговій оболонці. Фото з http://picssr.com
Нам варто мабуть пишатись, що в Голівуді є українська складова і ще й такого ґатунку. Сам фільм, правда, типовий Голівуд: вікінги здійснюють морські походи заради “захоплюючих подорожей” (мабуть їм точно саме про це найбільше йшлося), вульгарні жарти на сексуальну тему, які складно співставляються із суспільством того часу, довгі ідеалізовані промови, яких військові вожді того часу не могли би в принципі виголосити, а їхні воїни знудились би слухати і ін. Але матриця і стандарт рулять, а Голівуд штампує продукцію за формулою, яка приносить прибуток. Зрештою, може це і правильно і оригінальність взагалі стає пережитком. Навіщо нам “Вій”, коли у нас є “Океан Ельзи”? Хоча комусь і типовий Голівуд подобається, а “Хоробре серце” нікого не залишає байдужим. “Вікінги” також можна дивитись (по мечах там ніхто не бігає, кров фонтаном не бризкає…хоча…). Тому можна тішитись, що важлива сторінка світового кінематографу під назвою Голівуд, яка на високому технологічному рівні і трохи заїждженому ідейно-стандартизованому, пишеться не без українського сліду.
Зень Т. Голівудська акторка Кетрін Винник: роль жінки-воїна мені дуже підійшла через мій життєвий досвід // Українська правда, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/person/2015/05/23/194294/
Мандруючи вулицями Львова щоразу натрапляєш на пам’ятку архітектури цієї чи іншої доби. І це не дивно, адже Львів – це місто розкішних храмів, затишних вуличок і кав’ярень.
У Львові ми бачимо поєднання різних культур і стилів. Є пам’ятки які збереглись від княжих часів, готики і ренесансу. Але добою розквіту слід вважати XVII – XVIII ст., коли витворюється стиль, що має назву українського бароко, цей період називають також золотою добою. Початки бароко сягають ще перших років XVII ст. в будовах Львова і Києва, але розквіт українського бароко починається від другої половини XVII століття. У цьому стилі створено справжні шедеври національної архітектури.
Саме в період бароко в церковній архітектурі і образотворчому мистецтві з’явились такі характерні стилістичні риси бароко, як зіткнення протилежних елементів, контрасти ритміки й масштабів, світла і тіні, динамізм композиції.
1. Гарнізонний храм
Храм свв. верховних апостолів Петра і Павла знаходиться на вул. Театральній,11. Історія цього храму розпочинається у 1540 році. Будівництвом керував чернець Себастьян Ламхіус, а потім – Д. Бріано. Архітектура костелу оформлена за взірцем римського костелу Іль Джезу (1570).
Фасад Гарнізонного храму (Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011)
Гарнізонний храм, або храм свв. верховних апостолів Петра і Павла будували до 1635 р., однак оздоблювальні роботи тривали ще кількадесят років. Збудований у бароковому стилі, храм є одним із найбільших у місті.
Фасад храму Іль-Джезу (Італія, Рим)
Фасад храму свв. апп. Петра і Павла
Вже на час будівництва у Львові з 1607 року діяла Єзуїтська колегія (з 18 ст. добула собі ім’я академії), засновниками якої були Єлизавета з Гостьмських Синявська та Ян Яблонський. Є свідчення, що у цій колегії навчався Богдан Хмельницький.
Меморіальна дошка на честь Богдана Хмельницького, на стіні колишньої Ієзуїтської колегії (встановлена в 1995 році). Фото Хлян І.
Архітектурний вистрій чільного фасаду формують скульптурні твори та елементи декору XVII та ХІХ ст. У планувально-просторовому вирішенні – тринавова базиліка, з невеликим гранчастим вівтарем. Фасад дворівневий, горизонтально членований на дві частини розвиненим антаблементом, акцентований великим фронтоном із бароковими волютами по боках і трикутним завершенням, прикрашений пінаклями по боках.
Головний вхід до Гарнізонного храму. Фото: Хлян І.
Скульптура нижнього ярусу фасаду Гарнізонного храму. Фото Хлян І.
Скульптурне оздоблення верхнього ярусу – фігури Матері Божої, мученика Мартина Лятерни, св. Станіслава-єпископа, Папи Павла ІІІ. На нижньому ярусі зображені фігури отців єзуїтів: св. Франциска Ксав’єра, св. Ігнаціо Лойоли, Андрія Боболі та св. Станіслава Костки.
Костел – зразок бароково-ренесансної базиліки. Його творцями є відомі архітектори, скульптори, різьбярі, малярі.
Храм Святого Архістратига Михаїла (колишній костел кармелітів босих).
Храм Святого Архістратига Михаїла знаходиться на вул. Винниченка 22, а саме на узгір’ї між вул.Лисенка та Дарвіна. Цей храм входив у загальну систему фортифікацій міста.
Монастир кармелітів босих і костел св. Михайла Архангела Львів, близько 1912 р.
Будівництво розпочалось у 1634 р. Олександром Заславським, Олександром Купавою, та Адамом Покоровичом, а завершилось у 1641 році, правда костел не одразу набув закінченого вигляду, бо тривалий час він стояв без веж. У 1835-1839 проекти їх добудови зробили Мюніх та Алоїз Вондрашка. Одночасно з костелом збудований і монастир, що оточений муром. Велике значення для оборони мало місце розташування, що робило його неприступним.
Храм кармелітів босих – теперішня церква св. Михайла
Сучасний вигляд храму Святого Архістратига Михаїла. Фото: Хлян І.
І хоча костел завжди вважався фортифікаційною спорудою, він має цікавий зовнішній вигляд. Мурований з каменю, собор святого Михаїла має тринавну форму відображає стиль раннього бароко. Фасад прикрашений живописом, у першому ярусі і нішах встановлені вази, а в другому – скульптури святого Йосипа і святої Терези. Центральну наву увінчує купол. Скульптурне оздоблення костелу зробив львівський скульптор 2-ї половини XVII століття Антон Штиль.
Скульптура святого на фасаді храму Святого Архістратига Михаїла.Фото: Хлян І.
Храм має чудове розташування, здіймаючись над шумним і неспокійним містом, він навіює спокій і тишу, яких інколи так бракує в місті постійного темпу.
Костел Стрітення Господнього (кармеліток босих)
Костел Стрітення Господнього – вул. Винниченка, 30. Колишній костел Стрітення споруджено на пагорбі, з півдня до нього прилягають келії колишнього монастиря.
Костел Стрітення Господнього на вулиці Винниченка,30Костел Стрітення Господнього на вулиці Винниченка,30
Фасад церкви Санта-Сусанна (Італія, Рим)
Церква заснована як костел для жіночого монастиря Кармеліток босих (з 1842 року – семінарійний костел Св.Духа). Фундаторами костелу стали представники двох знатних польських родин: Собєських і Даниловичів. Будівництво храму, що почалось 1642 р., завершив польський король Ян ІІІ Собєський у 1692 р., оздобивши його власним коштом. Архітектором був Джованні Баттіста Джізлені з Риму, до речі прототипом для костелу обрано римський бароковий собор Санта Сузани.
Елемент фасаду костелу Стрітеня: декоративна ваза в ніші першого ярусу (вул. Винниченка, 30)
Головний вхід до Костелу Стрітення Господнього на вулиці Винниченка, 30. Фото: Хлян І.
Церква Стрітення збудована в стилі зрілого італійського бароко з мальовничим фасадом, тосканським порталом, нішами у верхній частині будівлі. Фасад храму розділений на два яруси карнизом, фризом і архітравом. В нішах першого ярусу стоять декоративні вази, а на другому – скульптурні постаті св. Йосифа і св. Терези, виконані у 1688 році Андреасом Шванером.
Ансамбль костелу Стрітення Господнього є одним з яскравих та неповторних зразків епохи раннього бароко.
Костел Непорочного Зачаття Діви Марії і монастир францисканців
Це комплекс споруд, що складається із костелу Непорочного зачаття Діви Марії, монастиря францисканців та саду, оточеного муром, розташований на вулиці Короленка, 1. Сучасного вигляду храм набув після перебудов у XIX-XX ст.
Костел Непорочного зачаття Діви Марії у Львові. Фото приблизно 1860-1870 рр.
Головним елементом ансамблю є костел – базилікова, тринавова, мурована з цегли. Архітектурне вирішення костелу досить скромне. Фасад акцентований строгим трикутним фронтоном. Храм значною мірою повторює форми Костелу Преображення Господнього при монастирі капуцинів у Варшаві.
Колишній костел Непорочного Зачаття Діви Марії і монастир францисканців. Сучасне фото.
На другому ярусі прорізано два вікна, між якими знаходиться рельєф що символізує Непорочне зачаття Діви Марії. Під рельєфом знаходиться ще одне вікно. Інтер’єр головної нави прикрашений розбудованим карнизом, що ділить її на два яруси.
Костел знаходиться в центральній частині міста, на вулиці Максима Кривоноса, 1. Комплекс монастиря реформатів із Костелом св. Казимира (Церква св. Климента Шептицького) та шпиталь сестер милосердя з Каплицею св. Вінцента належать до ранніх зразків львівського бароко.
Костел Св.Казимира та навчальний заклад сестер Милосердя. 1939 р.
Архітектурне вирішення корпусів дуже скромне – гладкі фасади пожвавлені ритмом вікон, бічні фасади позбавлені архітектурного декору, лише головний фасад вирішений у барокових формах.
Фасад Костелу святого Казимира (вулиця Кривоноса,1). Фото: Хлян І.
Костел св. Казимира – однонавова з прямокутною апсидою споруда, вимурувана з цегли і тесаного каменю. Його декорують фронтон із кам’яними вазами та ніші зі статуями святих. До головного входу, був прибудований бабинець із фронтоном такого ж стилю.
Костел Святого Миколая
Костел Святого Миколая, Костел Найсвятішої Трійці та Святого Миколая Єпископа, Тринітарський костел (зараз – Церква Покрови Богородиці) – пам’ятка архітектури XVIII століття у Львові. Знаходиться в центральній частині міста, на вулиці Михайла Грушевського, 2.
Колишній костел св. Миколая та монастир Тринітаріїв
Сучасного вигляду храм набув впродовж 1739-1745 років, коли під егідою архітектора Казимира Гранацького було зведено кам’яний храм.
Свято-Покровський Кафедральний собор УПЦ КП у Львові
Так, будівля храму повністю відповідає архітектурним тенденціям часу свого зведення. Костел відноситься до типу тринавної базиліки. Розташований на підвищенні, на ділянці, оточеній муром. Будівля – мурована з каменю. В композиції головного фасаду домінує високий фронтон, що є типовим для бароко.
Ірина ХЛЯН
Джерела:
І. Крип’якевич. Історичні проходи по Львові. – Л.: «Каменяр»,1991.
М. Голубець. Історія Львова від найдавніших часів. Історичні пам’ятники старовини. Друкарня оо. Василіян у Жовкві, 1925.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідьзаступника генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксани Білої на тему: “Художньо-меморіальний музей Івана Труша: історія створення та формування колекції мовою документів та експонатів”:
Художньо-меморіальний музей Івана Труша (далі — ХММ І. Труша) розпочав свою діяльність 1989 року в родинному будинку художника на вул. І. Труша, 28, як сектор Національного музею у Львові (тепер — НМЛ ім. А. Шептицького). Відтоді вже понад двадцять п’ять років музей є знаним культурно-мистецьким осередком, де досліджують і популяризують найбільш повну та вартісну в Україні — з огляду на тематико-хронологічний діапазон творів — мистецьку спадщину видатного українського художника Івана Труша (1869–1941) [18]. Експозицію сучасного музею розгорнуто в інтер’єрі ошатної двоповерхової вілли садибного типу, яку зведено у стилі пізньої сецесії. Проект будинку належить архітектору Олександрові Лушпинському (1878–1943). У цій віллі митець мешкав понад тридцять років разом із дружиною Аріадною Драгомановою (1877–1954) та чотирма дітьми.
Заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла
Місцевість Францівка, яку подружжя Трушів обрало для побудови власної оселі, розкинулася на околиці міста, а саме в його південно-західній частині, і приваблювала первозданною та недоторканою красою зеленого довкілля [10]. 5 липня 1910 року Аріадна й Іван Труші придбали тут земельну ділянку загальною площею 913 кв. м. у банку «Сокаль і Лілієн» за 2160 австрійських корон. Для будівництва дому подружжя взяло кредит у сумі 12500 корон під 4,5% терміном на 28 років [3; 4]. На прохання артиста-маляра О. Лушпинський запроектував на другому поверсі будинку творчу майстерню. Вілла вирізнялась асиметричними фасадами і прибудованою до західного крила одноповерховою дерев’яною верандою в стилі народної архітектури, первісно непередбаченою у проекті. Будинок став не лише родинним гніздом, а й місцем плідної праці та частих зустрічей із однодумцями і приятелями: І. Франком, М. Грушевським, В. Стефаником, М. Мочульським, О. Роздольським, І. Свєнціцьким і з багатьма іншими відомими діячами української культури. Вулиця, на якій замешкала родина Трушів, сформувалася на початку ХХ століття. У 1913 році вона називалась Обводовою, 1945-го вулицю було перейменовано на Обвідну, а в 1946 році на пошану Івана Труша їй присвоєно ім’я художника.
Художньо-меморіальний музей Івана Труша, відділ Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. Львів, вул. І.Труша, 28
Будинок оточувала чимала присадибна територія, впорядкуванням якої І. Труш займався власноруч, збагачуючи ландшафт рідкісними породами дерев, насамперед улюбленими соснами, а також різновидами кримських і карпатських квітів. Нижню частину саду завершувала майстерно викладена альпійська гірка [15, с. 105]. Саме тут, у мальовничому трушівському садку, зародилась ідея створення циклу «В обіймах снігу», мотивом якого був невеличкий кущик сосни, що його, вірогідно, І. Труш привіз із мандрівки Гуцульщиною. Впродовж тридцяти літ у різні пори року й дня митець творив численні квіткові етюди, які увійшли до циклу «Квіти».
1941 року, після смерті І. Труша, спадкоємицею творчої спадщини художника стала Аріадна Драгоманова [1]. У родинному будинку разом із матір’ю проживала і старша донька Трушів, також Аріадна (1905–1984). У 1943 році під час воєнних дій на околицях Львова неподалік Трушевої вілли стався вибух бомби, який пошкодив західний фасад будинку. У 1950-х рр. відбудовою дому займалася молодша Аріадна. Унаслідок реконструкції змінився зовнішній вигляд вілли: було зведено двоповерхову веранду [5]. 20 березня 1951 року з ініціативи дружини та доньки художника у творчій майстерні Івана Труша вперше відкрили меморіальну виставку його творів. У такий спосіб, за сприяння голови Львівського відділення Спілки художників УРСР Романа Турина, інтелігенція міста вшанувала пам’ять митця в десяті роковини його смерті [6].
Koлишня вілла-майстерня Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
1962 року на базі чинної експозиції постав меморіальний музей І. Труша. Він функціонував на громадських засадах. Першим і єдиним на той час працівником музею стала Аріадна Іванівна Труш. Офіційно її було зараховано до штату співробітників Львівського державного музею українського мистецтва (тепер — НМЛ ім. А. Шептицького). Крім обов’язків із догляду за садибою, які виконувала А. Труш, вона також упорядковувала мистецьку спадщину батька: зробила першу спробу систематизації творів, підготувала їх реєстр. Аріадна Іванівна написала спогади про І. Труша [14]. Документальні матеріали, які уклала А. Труш, не втрачають своєї актуальності та слугують достовірним джерелом з історії створення чималої кількості картин, а також сприяють реконструкції життєпису митця. Аріадні Іванівні належить авторство концепції розширеної експозиції музею, яка була чинною впродовж 1964–1969 рр. Над її художнім оформленням працював Петро Лінинський.
Сад біля кoлишньої вілли-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
На початку 1980-х рр. діти митця, Аріадна та молодший син Роман (1914–1998), передали батьківський будинок у дар українському народові в особі ЛДМУМ (тепер — НМЛ ім. А. Шептицького) з метою організації Художньо-меморіального музею І. Труша. У 1985 році, згідно з рішенням Львівського облвиконкому, віллу Трушів внесли до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення, а 1986 року, на підставі дарчого документа спадкоємців художника, було ухвалено рішення про заснування в будинку ХММ І. Труша. У січні 1989 року до 120-ої річниці від дня народження митця музей гостинно відчинив свої двері відвідувачам. На фасаді будівлі встановлено меморіальну таблицю, виконану в бронзі, з барельєфним портретом Івана Труша та написом: «В цьому будинку з 1910 по 1941 рік жив і творив видатний український художник Іван Труш» (скульптор — Й. Садовський, архітектор — В. Каменщик). У 2005 році після надання Національному музею у Львові статусу національного ХММ І. Труша функціонує на правах відділу НМЛ.
Формування музейного зібрання, яке сьогодні налічує 321 од. зб., відбувалось упродовж семи десятиліть: від 1913-го до кінця 1980-х рр. Біля його витоків стоять брати Шептицькі: видатний меценат української культури, фундатор НМЛ, митрополит Галицький Андрей (1865–1944) та церковний діяч і архімандрит монахів Студійського уставу Климентій (1869–1951). Завдяки фінансовій підтримці Шептицьких до музею впродовж 1913–1945 рр. надійшли одинадцять творів Івана Труша кінця 1890-х — 1930-х рр. Зокрема, 1914 року, напередодні арешту та депортації до Росії, Митрополит у складі своєї колекції передав на депозитне зберігання до музею п’ять робіт митця.
Іван Труш
Початок формування збірки новітнього мистецтва в музеї не викликає подиву, бо відомо, що Андрей Шептицький, знавець і шанувальник мистецтва, був щедрим меценатом когорти обдарованої молоді, надавав стипендії для навчання у європейських закладах, сприяв в організації виставок. Рівночасно у Львові працювали митці, котрі не належали до кола стипендіатів Митрополита, одначе він визнавав їхній талант, а твори купував і передавав до зібрань музею та до установ, засновником і меценатом яких був. Іван Труш посідає особливе місце серед таких художників як безперечний лідер культурно-мистецького життя в Галичині на зламі століть, котрий із 1897 року жив і творчо працював у Львові. Активна позиція митця була близькою до завдань, які ставив перед суспільством Владика. Схвальні відгуки Митрополит адресував і Трушеві-художнику, який, трансформувавши й переосмисливши ідейні засади імпресіонізму (передусім як передання вражень), модерну (сецесії) та символізму в українській літературі початку ХХ століття, заявив про себе як живописець із власним малярським баченням, позначеним глибоким психологізмом і виразною неоромантичною поетикою образів.
Аріадна Драгоманова-Труш, фото 1904 року
Як свідчать документи, кир Андрей не раз бував у помешканні художника у Львові та приймав його в Митрополичих палатах Собору святого Юра. Зокрема, пророчим у творчій біографії І. Труша став перший візит Владики в червні 1901 року, напередодні відкриття другої персональної виставки митця. Тоді молодий художник, повернувшись із Києва, мешкав у готелі «Централь» [9]. Підтримка Андрея Шептицького допомогла І. Трушеві утвердитись у власних переконаннях і визначитися з новими артистичними запитами. Воднораз авторитетна оцінка Митрополита була переконливим аргументом для І. Труша завершити портрет Аріадни Драгоманової (1901; НМЛ-53023, Ж-1953), з якою митець заручився влітку 1900 року, і внести його до переліку творів другої персональної виставки [1]. У 1987 році музей придбав цей твір у Романа Труша.
Діти Івана Труша на тенісному корті. Зліва направо: Мирон, Аріадна, Оксана, Роман. Фото початку 1930-х рр.
Проведене дослідження дає підстави висловити гіпотезу про те, що під час згаданого візиту Митрополит поповнив свою колекцію етюдом «Пень дерева в лісі» (кінець 1890-х рр.; НМЛ-16027, Ж-72) авторства І. Труша, який відносимо до академічного періоду його творчості (1891–1897). Цей твір є одним із ранніх напрацювань митця у форматі сюжетно-тематичного циклу «З життя пнів і дерев», до якого загалом увійшло понад 70 символіко-філософських робіт, створених здебільшого в 1920–1930-х рр. Як стверджувала Аріадна Труш, митрополит Андрей мав наміри придбати цей тематичний цикл [13]. У складі депозиту Владики — твір «Гагілки» (1902; НМЛ-16131, Ж-111), що започаткував серію «Наше життя», присвячену Гуцульщині, та полотно «Захід сонця в лісі» (1904; НМЛ-16026, Ж-71). Останнє є одним із раритетів збірки музею і репрезентує художника як хрестоматійну постать неоромантичного малярства. Ще два етюди 1900–1904 рр. зі серії «Краєвиди Галичини»: «Церковця серед дерев» (НМЛ-16029, Ж-74) і «Мурована церква» (НМЛ-16028, Ж-73) — ілюструють перші живописні спроби І. Труша у відтворенні пам’яток архітектури, зокрема сакральних споруд. На нашу думку, серія зображень українських храмів була відповіддю Труша-живописця на проблему становлення та розвитку українського архітектурного стилю — питання, що їх порушив І. Труш-критик [16].
Отець Климентій Шептицький
Надходження до збірки ще трьох творів І. Труша пов’язано з іменем Климентія Шептицького. Інформацію про це черпаємо з музейних Книг вступу. Полотно «Дніпро» (1900–1901 рр.; НМЛ-14038, Ж-54) зі серії «Подорожі Наддніпрянською Україною», експоноване на другій персональній виставці І. Труша, було подаровано до музейної скарбниці в 1913 році — в рік, коли, волею Митрополита, вона стала національним надбанням українського народу. В такий спосіб Блаженний Климентій долучився до ініціативи Андрея Шептицького підтримувати розвиток Національного музею у Львові й поповнювати його зібрання. 1945 року, напередодні арешту Климентія Шептицького, з його депозитної збірки до музею потрапили «Італійський пейзаж з кипарисами» (1910-ті рр.; НМЛ-36431, Ж-872) та «Сосна в снігу» (1930-ті рр.; НМЛ-36378, Ж-821). Історія надбання першого твору пов’язана з видатним фахівцем у галузі медицини, особистим лікарем митрополита Андрея, знаним громадським і політичним діячем професором Мар’яном Панчишиним (1882–1943).
Мистецьку спадщину І. Труша в НМЛ репрезентують також роботи, опосередковано пов’язані з іменем митрополита Андрея. Серед них портрет греко-католицького священика Тита Войнаровського (1930; НМЛ-42217, Ж-1121), митрата, кустоса Львівської греко-католицької капітули, довголітнього адміністратора митрополичих маєтків. Твір потрапив до музею в 1945 році у складі переданої на депозит збірки Греко-католицької митрополичої консисторії. З ініціативи Союзу прихильників Національного музею (СПНМ), почесним членом якого був Митрополит, у 1932 році закуплено одну з варіацій на тему закинутого млина-вітряка — «Млин вночі» (кінець 1920-х рр.; НМЛ-31189, Ж-391). 1942 року СПНМ придбав відоме полотно «Венеція» (кінець 1910-х рр.; НМЛ-32116, Ж-487) зі серії робіт «Подорожі Італією».
Іван Труш. Портрет Аріадни Драгоманової. 1901 рік, полотно, олія
Відтак зібрання поповнювалося завдяки старанням, професійним і організаційним здібностям професора Іларіона Свєнціцького (1876–1956), першого та багатолітнього директора музейної установи (1905–1952). Внаслідок його самовідданої праці інституція набула «великого розмаху розвитку». Зміст її колекцій уповні відтворював національні надбання українців. Так у 1924 році до збірки НМЛ було закуплено три твори І. Труша: зі серії «З подорожей Єгиптом і Палестиною» — «Піраміда» (1912–1915 рр.; НМЛ-32243/1, Ж-518) та «Вечірній пейзаж з рікою Йордан» (1920-ті рр.; НМЛ-32243/2, Ж-519), а також «Кримський приморський пейзаж» (1910-ті рр.; НМЛ-32243/3, Ж-520). 1925 року професор І. Свєнціцький, заручившись підтримкою митрополита Андрея, звернувся до І. Труша з пропозицією виконати великоформатний епічний твір «Сосна. Триптих» (1925–1941 рр.; НМЛ–32012, Ж–471). Праця над полотном, характерною ознакою якого є філософське трактування образу дерева як символу життя, природи та її зв’язку з людиною, тривала п’ятнадцять років. У 1941 році програмний твір у творчості І. Труша із циклу «Про самоту» став власністю НМЛ.
Унаслідок двох хвиль окупації Західної України (1939 — радянськими військами, 1941 — німецькими) до музею впродовж 1939–1944 рр. надійшло 17 творів І. Труша як експонати корпоративних збірок Земельного банку іпотечного, «Маслосоюзу», товариств «Дністер», «Сільський господар», «Народна торгівля», фінансово-економічну діяльність яких підтримував митрополит Андрей. Серед цих робіт чимала кількість портретів знакових галицьких діячів у галузі економіки, права й політики: Миколи Заячківського (1870–1938), Фелікса (Щасного) Сельського (1852–1922), Євгена Олесницького (1860–1917), Степана Федака (1861–1937), Теофіла Кормоша (1863–1927), Володимира Сінгалевича (1875–1945), Тадея Соловія (1857–1912) та ін. Водночас на депозитне зберігання до музею передавали численні приватні колекції. Насамперед це було зумовлено високим статусом інституції на той час. До того ж І. Свєнціцький здобув велику довіру в колекціонерів, адже мав беззаперечний авторитет і серед музейників, і серед культурно-освітніх діячів України. З огляду на те, що музей перебував в епіцентрі суспільно-політичного життя міста і його унікальні зібрання викликали зацікавлення окупантів з обох сторін, працівники установи, передусім намагаючись зберегти твори, не завжди мали змогу належно фіксувати депозитні надходження. У багатьох випадках бракує документів, які вказували б на особу власника депозиту, чим можна пояснити нестачу інформації про надходження творів. Через відомі історичні обставини багато хто з приватних колекціонерів так і не зголосився у справі повернення своїх збірок, тож твори, передані на депозитне зберігання, було обліковано в Книзі вступу музею аж у 1950–1960-х рр. [11].
Іван Труш. Гагілки. 1902 рік, полотно, олія
На початку 1940 року ухвалено рішення про реорганізацію музейних інституцій Львова, внаслідок чого відбувся перерозподіл фондових колекцій і до НМЛ було переміщено музейну збірку Наукового товариства імені Шевченка [17], яка містила, зокрема, 50 творів І. Труша. Доволі значну кількість робіт художника у згаданій колекції пояснює його довголітня співпраця з НТШ, що тривала від 1897-го до кінця 1930-х рр. Від 1892 року митець брав участь і у формуванні музейного зібрання НТШ, і в облаштуванні його нових експозицій [2]. Одним із напрямів цієї співпраці стало також заснування у Львові під патронатом НТШ Товариства прихильників української літератури, науки й штуки, ідейним керманичем і натхненником якого був І. Труш [8]. У переліку творів І. Труша, що надійшли з НТШ, — 31 робота представляє доробок Труша-портретиста. Особливу увагу в цій групі привертають зображення М. Жученка (НМЛ-34765, Ж-695), Д. Пильчикова (НМЛ-34764, Ж-694), В. Антоновича (НМЛ-34723, Ж-659), П. Житецького (НМЛ-34721, Ж-657), О. Кониського (НМЛ-34724, Ж-660). Їхні портрети художник виконав на замовлення Товариства в 1898–1900 рр. [12, с. 41].
У повоєнний час директор музею, маючи повноваження голови закупівельної комісії, апелював до Комітету у справах мистецтв УРСР, створеного при Раді Міністрів, щодо закупівлі творів І Труша до ЛДМУМ (тепер — НМЛ ім. А. Шептицького).
Іван Труш. Портрет Степана Федака. 1925 рік, картон, олія
Утім, збірка музею зазнавала і втрат. 1952 року з ідеологічних міркувань із музейних і бібліотечних зібрань Львова до т. зв. новоствореного музейного спецфонду було вилучено «зайвий і політично шкідливий матеріал». До переліку творів, «що носять відверто націоналістичний характер», увійшли також п’ятнадцять портретів відомих громадських і церковних діячів пензля І. Труша. Сім із цих творів було знищено в печах Наукової бібліотеки Академії наук УРСР. Завдяки клопотанню В. Сем’ярчука, тогочасного директора інституції, зі сховища бібліотеки, де зберігали особливо важливі пам’ятки, що їх відібрала комісія, повернули портрети кардинала С. Сембратовича, М. Грушевського, Т. Войнаровського, І. Лятишевського, С. Федака, Є. Олесницького.* А 1954 року під час обшуку в помешканні ідейного
* Акт Львівського державного музею українського мистецтва про передачу творів на постійне збереження від 23 січня 1956 р. [Машинопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів відділу фондів за 1956 р.
Іван Труш. Портрет Михайла Грушевського. 1898 рік, полотно, олія, гризайль
керівника спецфондівської комісії, заступника директора Львівського державного музею українського мистецтва В. Любчика, якого на цю посаду спеціально призначив міськком партії для виконання особливо важливого завдання, було знайдено і передано до фондів музею ще один портрет М. Грушевського [7, с. 16–17].
Упродовж наступних десятиліть зібрання формували різними шляхами. Основними джерелами надходження були закупівля творів і дарунки прихильників інституції. Зокрема, в 1960-х — 1980-х рр. фонди поповнювалися роботами І. Труша внаслідок проведення виставок-аукціонів, які з метою розбудови музею організовувало Українське товариство з охорони пам’яток історії. Окремі твори придбала і передала Дирекція художніх виставок. 1987 року музей здійснив останню велику закупівлю. З колекції Романа Труша НМЛ набув 50 робіт, у 1989 році ще два твори надійшли як дарунок сина художника. У 1980-х рр. завдяки зусиллям дітей митця — Аріадни та Романа — музейне зібрання збагатилося матеріалами з родинного архіву І. Труша (епістолярією, публіцистикою, мемуаристикою).
На етапі сьогодення Художньо-меморіальний музей Івана Труша як структурний підрозділ НМЛ ім. Андрея Шептицького — осередок збереження та промоції найбагатшої в Україні творчої спадщини Івана Труша. Щороку експозиції ХММ І. Труша відвідують тисячі учнів і студентів, львів’яни та гості нашого міста. У духовно-культурному просторі Львова він є центром, в якому вирує мистецьке життя — відбуваються літературно-мистецькі вечори, пленери, творчі конкурси, виставки.
Оксана БІЛА
заступник генерального директора з наукової ро-боти Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
1. Біла О. Аріадна Драгоманова в житті й творчій долі Івана Труша (за матеріалами фондового зібрання Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького) // Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. — Львів, 2012. — № 9 (14). — С.136–169: іл.
Біла О. Портрети громадських діячів пензля І. Труша в збірці Національного музею у Львові ім. А. Шептицького (у контексті дослідження співпраці митця з Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові) // Збереження й дослідження історико-культурної спадщини в музейних зібраннях: історичні, мистецтвознавчі та музеологічні аспекти діяльності: доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф., Львів, 25–27 верес. 2013 р. / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького. — Львів, 2013. — С. 10–29: іл.
Документи в справі купівлі землі під будівництво дому Трушів Івана та Аріадни на Францівці. Львів, 27 лютого 1909 р. — 20 листопада 1910 р. [Рукопис, машинопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-54888/48, Ат-48, 11 арк.
Документи про борги Труша І. та акти їхнього погашення (квитанції, векселі та ін.). Львів. Сокаль, 1911 р. — листопад 1938 р. [Рукопис, машинопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-54888/52, Ат-52, 43 арк.
Документи про вигляд будинку і саду Труша І. та пов’язані з цим біжучі справи (спогади, рахунки, листи). [Рукопис, машинопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І.Труша. — Кв-54888/60, Ат-60, 13 арк.
Записки Труш Аріадни Іванівни, які відносяться до її музейної праці. [Рукопис, друк] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-55418/52, Ат-304, 11 арк.
Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові / авт.-упоряд.: В.Арофікін, Д. Посацька. — К.; Львів: РВА «Тріумф», 1996. — 102 с.: іл.
8 Книга протоколів загальних зборів членів товариства та засідань його правління. 1904 р. [Рукопис] // ДАЛО. – Ф. 298, оп. 1, од. зб. 3, арк. 1–7.
Лист Івана Труша до Аріадни Драгоманової. Львів 8/VІ 1901. [Рукопис] // НМЛ ім.Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-54888/2, Ат-2, арк. 18–18 зв., 19–19 зв.
Магістрат м. Львова. Крайовий цивільний суд. Львів, 25 листопада 1907 р. — 18квітня 1911 р. [Рукопис, друк] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-54888/50, Ат-50, 5 арк.
Посацька Д. Про долю творів західноєвропейського малярства з родинної колекції Шептицьких (на тлі подій 1939–1950 років) // Літопис Національного музею у Львові ім.Андрея Шептицького. — Львів, 2006. — № 4 (9). — С. 6–18.
Стан музея в 1900 р. // Хроніка НТШ (Львів). — 1901. — Вип. І. — Чис. 5. — С.40–41.
Труш А. Малознані факти з життя і творчості І. Труша. [Рукопис] // НМЛ ім.Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — НМЛ-54888, Ат-43, арк. 3.
Труш А. Мій батько — художник // Іван Труш: збірник матеріалів наукових конференцій, присвячених 100-річчю від дня народження (1869–1969) / [редкол.: М. Моздир (відп. ред.) та ін.]; Львів. музей укр. мистецтва, Львів. організація Спілки художників УРСР, Львів. обл. організація укр. тов-ва по охороні пам’ятників історії та культури. — Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1972. — С. 105–120.
Труш А. Слово про батька // Жовтень (Львів). — 1971. — № 2. — С. 104–110.
Труш І. Два проєкти на будову українського театру у Львові // Діло (Львів). — 1910. — 15 лип. — С. 1–2.
Щоденник Національного музею за 1940 р. Запис № 2 від 2/1, запис від 10/2. [Рукопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів відділу фондів.
Słoneczne akordy w palecie w Iwana Trusza: prace ze zbiorów Muzeum Narodowego we Lwowie im. Andreja Szeptyckiego / Сонячні акорди в палітрі Івана Труша: твори зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького / упоряд. і авт. вступ. ст. О. Біла. — Sopot: Państwowa Galeria Sztuki, 2001. — 120 s.: il.
Україна зазнала непоправної втрати – 24 липня 2025 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди на 57-му році життя загинув народний депутат України IX скликання, відомий підприємець,...
