Жебрацтво вважають одним із найдавніших людських занять. В усі часи існували особи, які з різних причин не могли чи не хотіли заробляти собі на життя, сподіваючись на одвічну людську рису – милосердя.
Старці становили важливий елемент міського життя у всі часи. Ними можна було нехтувати, їх можна було ненавидіти чи жаліти – але неможливо не помічати.
У часи Середньовіччя жебраки, за зразком тодішніх професійних об’єднань, також самоорганізовувалися. Уже на початку XVI ст. вони створили у Львові свій цех, мали власну емблему і цехову книгу.
Відомий львівський історик Іван Крип’якевич вважав «дідівський цех» єдиним міським професійним об’єднанням, в якому не існувало дискримінації за релігійною чи національною ознакою. Вступити туди міг кожен – католик і православний, поляк, українець, єврей і вірменин.
Жебраки селилися переважно в районі теперішньої вулиці Київської, «на Байках». Біля костелу Марії Магдалини (нинішній органний зал) вони збиралися для нарад. Тут під колоною з капличкою Мук Господніх сидів глава цеху, котрого звали «Трясиголова». Обирали його жебраки загальним голосуванням цеховиків. Він мав за обов’язок забезпечувати порядок серед «своїх», а «чужих» прохачів виганяти з міста. Доповідав також у магістрат про побачені жебраками злочини, за що навіть отримував офіційну платню.
Члени цеху «працювали» поблизу костелів, церков і монастирів, біля придорожніх хрестів і на міських рогачках. У поминальні дні багато їх було на цвинтарях, а у святкові – неподалік «празничних» місць. Зрештою, як і тепер…
Львівські жебраки, особливо з фізичними вадами, мотивували свої прохання до перехожих тим, що, мовляв, вони зазнали тортур за христову віру у ході численних воєн. Нерідко просили грошей для викупу своїх близьких або і себе з турецької неволі. На підтвердження демонстрували листи, написані чудернацькими письменами, або кайдани на руках і ногах. Старці іншої категорії – «прочани», обвішані образками та хрестиками, обіцяли молитися за благодійника, а за окрему винагороду могли продати святу воду з Єрусалима чи трісочку з хреста Господнього.
«Кожен жебрак, який себе поважав, мусив відбути кілька прощ, знати головні церковні співи, орієнтуватися в питаннях релігійної догматики та навіть бути трохи містиком»*.
Серед них було багато психічнохворих. Наприклад, легендарний львівський жебрак кінця XIX ст. «дурний Ясьо» попереджав перехожих під готелем «Жорж», аби вони не купували борщ у його матері, бо там, мовляв, втопився щур. І хоча його мати вже давно померла, історія так і не змінювалася. Прикметно, що Ясьо іноді давав решту. Ці монети вважали щасливими – вони притягували багатство й успіх.
«Поширеним було повір’я про те, що, не подавши милостині прошакові, можна було захворіти. Інша легенда твердила, що після смерті кожен може сподіватися відплати, пропорційної до розданого при житті старцям»*.
Жебраків часто годували при монастирях. Іноді такі благодійні обіди готували й у приватних помешканнях. Кмітливі старці навіть могли скласти графік, де і коли вони можуть поїсти. Особливо жебраки цінували мешканців Личакова, де був поширений такий звичай – за аналогією до біблійних звичаїв, господар різав свиню і готував для людей «з-під парканів» бенкет на 12 осіб, на якому сам же і прислуговував. Обов’язковим атрибутом трапези мала бути горілка та пиво. Прийом закінчувався тоді, коли всі «запрошені» опинялися під столами.
Особливо кількість жебраків у Львові зросла у XVIII ст., в період занепаду Речі Посполитої. Дати лад міським проблемам взялася нова австрійська влада. Зокрема це стосувалося і жебрацтва. Цим питанням особисто зацікавився під час візиту до Львова 1787 року сам імператор Йосиф ІІ. Він відвідав притулки та шпиталі й у результаті видав указ, яким розпорядився на кожного виділяти по три крейцери денно, а також створювати при костелах і монастирях громадські комітети допомоги потребуючим. Міську службу допомоги жебракам було реорганізовано. Всі заклади об’єднано в одну мережу під егідою Святого Лазаря. Взимку відкривали спеціальні нічліжки, де можна було зігрітися й отримати теплу їжу. Також створили Дім праці, де мешканці притулків могли заробляти на своє утримання.
«У другій половині XIX ст. за міською рогачкою верхнього Личакова якийсь час існувала справжня жебрацька республіка. Старці мешкали та вели господарство спільно, а оскільки їх халупки були на землі Кривчиць, то львівська поліція довго заплющувала на це поселення очі. Жебраки почувалися щораз певніше й почали докучати навколишньому населенню. Тільки коли їх оргії перейшли всі мислимі межі, втрутилася поліція»*.
У Львові було декілька притулків для жебраків та вбогих. Шпиталь Святого Лазаря, який став одним із перших і безперервно функціонував понад 300 років. До речі, поняття «лазарет» походить саме від імені Св. Лазаря, яким часто називали благодійні притулки.
Мешканцям шпиталю було заборонено пити, ворожити та жебрати, інакше виганяли. Проте потрапити «до Лазаря» вважалося серед жебраків великою удачею. Там було лише 50 місць, а оскільки жебраків у місті були сотні, претендентів відбирали безпосередньо у магістраті.
Заповісти шпиталю частку свого майна вважалося за честь серед знаних львів’ян. Патроном «Лазаря» був навіть один із найвідоміших львівських бургомістрів Бартоломей Зиморович.
1845 р. шпиталь розділено на дві установи: на власне лазарет та на Дім убогих. Для останнього збудували два будинки на вул. Колесси, 2 і 4. У Домі щорічно отримували допомогу 150 вбогих чоловіків та 200 жінок. Пізніше добудовано ще споруди попри вулицю Коперника та влаштовано сад у подвір’ї.
«У шпиталі спочинок знаходили не тільки каліки й убогі, а й старі негарні панни, які, так і не вийшовши заміж, просили по місту милостині для утримання жебраків»*.
Шпиталь із притулком для убогих існував аж до приходу радянської влади.
У 80-х роках XIX ст. жебраки облюбували для ночівлі склад сіна, що призначався для потреб армії і був розташований за Янівською рогачкою. Склад був величезним і легкодоступним, ще й недалеко від міста. Та все закінчилося трагедією – січневої ночі, вже під ранок, будівля спалахнула. Тоді згоріли кілька десятків жебраків.
«Серед тих, хто загинули, був відомий жебрак Юліан Ш., що походив із багатої та шанованої в місті родини… Юліан був офіцером австрійської армії. Отримавши колосальний багатотисячний спадок, він розпочав розгульне та бурхливе життя. Швидко проциндривши батьківські гроші, загруз у боргах, а через участь у постійних скандалах був звільнений зі служби. Втративши всі засоби до існування, збанкрутілий офіцер змушений був жебрати на вулицях»*.
Деякі жебраки намагалися підробляти. Одні грали на катеринці, інші на лірі. Дехто виконував певні дрібні доручення та послуги.
На початку XX ст. у Львові виділявся літній жебрак, що мешкав у печері неподалік собору Святого Юра. «Мальовничий дід працював натурником. Студенти з Академії мистецтв постійно сварилися з “політехніками” за те, хто портретуватиме жебрака. Пишна біла борода, високий гладенький сократівський лоб, постійна посмішка в пишних вусах визначили для діда його «творче амплуа» – зі старого малювали святих»*
Збереглась в історії міста оповідь про ще одного колоритного старця, вже міжвоєнного періоду. Звали його теж Ясьом, він став символом Порохової вежі. Сидів тихо на її сходах і просив милостиню. Причому міг жебрати там і у найбільші морози. Вся справа була в штанях, до яких він нашив подушечки-«яськи» з грубої тканини.
Притулку Ясьо не потребував, бо мав кімнатку на вул. Руській, 8. Коли він помер, туди прийшла з обшуком поліція. Тоді і з’ясувалася велика таємниця старця – нажебрані гроші він не витрачав, а старанно складав. Знайшли більше десяти великих бляшанок, мабуть, з-під цукерок, заповнених монетами номіналом по 20 доларів США кожна.
* Усі цитати взято з книги Андрія Козицького та Степана Білостоцького «Кримінальний світ старого Львова». – Львів, 2001.
