Здавалося б, що може бути спільного у Львова, Ченстохови та Вроцлава? Міст між якими сотні кілометрів доріг і кордон. І тим не менш, сьогодні у Вроцлаві чимало пам’яток, які прикрашали колись вулиці Львова. Колись сюди пролягло чимало доріг людей, котрі називали місто Лева своїм.
Ясногурський монастир у місті Ченстохова. Тут нас чекає побачення з частинкою Львова. Фото Сергія Гуменного.
Був уже навіть на ранок, а швидше передобідня пора. Важке сонце ранньої весни дерлося далеко в небо, туди де височіє шпиль Ясної Гури. Група учасників Східної Зимової Школи Варшавського університету проходила лицарським залом кляштору паулінів слухаючи екскурсовода. Через прочинене вікно час від часу подував вітерець, від подиху якого починали рухатися прапори закріплені під стелею. На одному з них було вишито гладдю вже потьмянілий напис «Związek Kaflarzy we Lwowie», зображення каміну і дату «1903». Не знаю як Ви, але автор цих рядків, був м’яко кажучи, дуже здивований побачити стяг цеху львівських кахлярів як офіру у найбільшій святині Польщі.
Лицарська зала кляштору паулінів у Ченстохові. Фото Сергія Гуменного.
Стяг львівських кахлярів. Фото Сергія Гуменного.
Далі наша дорога пролягла до Вроцлава. Химерний вир історії втягував нації і міста у глибини своїх подій, переплітаючи і з’єднуючи те, що здається непоєднуваним. Коли розгорілося і погасло полум’я Другої світової війни, щонайменше два міста Центрально-Східної Європи – Львів і Вроцлав, майже повністю змінили своє населення. До 1945 року німецьке Бреслау, місто яке належало польській короні ще у далекому XIV столітті, не уявляло себе в складі Польщі. Тим більше не могло передбачити масової депортації німецького населення і своє перетворення на польський Вроцлав. І тим не менше це сталося. Сьогодні від німецького Бреслау залишилися німі написи на стінах, каналізаційних люках і пам’ятниках, старовинних соборах. Палаци і храми цього міста і далі живуть але зовсім іншим життям…
Вроцлав із висоти пташиного лету. Фото Сергія Гуменного.
Польська Венеція – Вроцлав. Фото Сергія Гуменного.
Серед нових жителів Вроцлава було чимало львів’ян. Вони привезли із собою не лише фото у сімейних альбомах і тугу за містом якого вже не повернеш, не лише львівський говір польської мови, а й чимало частинок Львова. Буквально, частинок. Цілі пам’ятники. Наприклад пам’ятник польському письменнику та політичному діячу Олександру Фредро (доречі, дідові Андрея Шептицького). Встановлений у Львові далекого 1897 року, цей бронзовий монумент, після Другої світової війни перевезений до Вроцлав, де у 1958 році встановлений на центральній площі Ринок біля ратуші.
Пам’ятник Олександру Фредро та Ратуша міста Вроцлав. Фото Сергія Гуменного.
Пам’ятник О. Фредро досі дивиться у бік Львова. Фото Сергія Гуменного.
Також у Вроцлаві є макет середньовічного Львова (детальніше у статті «Маленький Львів у Вроцлаві») роботи інженера Януша Вітвицького (Janusza Witwickiego) та його колег, наслідок тисячі годин вивчення історії міста Лева, підготовчих робіт і, власне, моделювання. Робота майстра над панорамою тривала більше 10 років і завершилася у часи Другої світової війни. Макет розміщено у Залі Століття (ul. Wystawowa 1, 51-618 Wrocław), яка, доречі, внесена до Список об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.
Зала Століття у Вроцлаві. Фото Александра Перегудова.
Пластична панорама Львова 1775 року Януша Вітвіцького (Janusz Witwicki)
Вроцлав успадкував від Львова і найбільший культурний заклад польської нації – Осолінеум, якому у 1947 році було передано 30% фондів львівської книгозбірні. Також з міста Лева, до колишнього Бреслау, перевезли панораму битви під Рацлавицями від 5 червня 1794 періоду повстання Тадеуша Костюшка, яка належить пензлю Яна Стики та Войцеха Косака.
Внутрішній двір Вроцлавського Осолінеуму. Фото Сергія Гуменного.
Осолінеум. Вроцлавська версія. Фото Сергія Гуменного.
Власне такі частинки Львова вдалося виявити автору у польській Ченстохові та Вроцлаві. Вони вже давно покинули свою землю але не забули. Її дух, її відбиток зачаївся всередині. Вони покинули Львів фізично але нитки зв’язку духовного тягнуться через кілометри.
Сергій ГУМЕННИЙ
Джерела:
Panorama plastyczna dawnego Lwowa. – Lwów : Komitet Organizayjny Tow. Budowy Panoramy Plastycznej Dawnego Lwowa, 1936.
Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.
Краса і внутрішня сила творять наш світ та дають поштовх до постійного зростання. Жінки… Саме вони поєднують у собі різні грані прекрасного і водночас міцного, що часто стає фундаментом, на якому формується життя не лише їхнє, а й майбутніх поколінь.
Лариса Возницька-Разінкова — екс-директор та реставратор Львівської національної галереї мистецтв, доцент кафедри реставрації Львівської національної академії мистецтв, голова Асоціації реставраторів Львівщини, Заслужений працівник культури України, членкиня Наглядової ради при Міністерстві культури України, очолює комісію з культури товариства „Україна і світ“. Це той випадок, коли напрацювання та досягнення йдуть попереду людини. Адже достатньо імені, щоб знати, яку масштабну сферу своєю діяльністю охоплює ця жінка, віддавши цій роботі понад сорок п’ять років.
Лариса Борисівна Возницька-Разінкова
— Хто і що мало вагомий вплив на Ваше формування?
— Я зростала в творчій атмосфері: батьки художники, довкола книжки про мистецтво, походи в музеї, театри — це все сформувало мій світогляд. Крім того, я мала достатньо часу для розвитку різних власних зацікавлень. Та завжди знала: щоб чогось досягнути — маю вчитися. Батьки ніколи не спрямовували і не нав’язували свого бачення. Та в якийсь момент я зрозуміла, що хотіла б іти шляхом тата і почала готуватися до вступу в Київський художній інститут. Тоді тато вперше наполіг, що маю стати істориком мистецтва, а не художником. Він вирішив це з власного досвіду, бо мав освіту художника, а працював у музеї мистецтвознавцем. Пригадую, я тоді досить гостро відреагувала, бо хотіла вчитися малювати, а вже паралельно вивчати історію мистецтва.
Студенти за реставрацією творів
— Який був Ваш шлях до реставраторства?
— У Львівській галереї мистецтв почала працювати з сімнадцяти років — лаборантом у реставраційному відділі. Для мене вона стала фактично другим домом. Зрештою, ми два роки з батьком жили в галереї, бо не мали власного житла. Часто їздили в експедиції на пошуки та порятунок мистецьких творів. Щоправда, тато не завжди брав мене зі собою, бо траплялося різне. Це був складний час і не всі люди розуміли, що це насправді не розграбовують церкви, які на той час були перетворені на складські приміщення, а рятують давні пам’ятки. Батько неодноразово повторював, що жодної ікони зі стіни не зняв, а підбирав скинуті на землю чи десь у дзвіницю, стародруки, скульптуру, живописні твори , рятуючи їх. Привезені з експедицій до музею твори вимагали реставраційних втручань. Необхідно було припинити процес руйнування, ось тоді і була для мене вирішена подальша моя професія у музеї.
Лариса Борисівна Возницька-Разінкова на тлі роботи Миколи Шимчука «Реставратори Галереї»
— Наскільки безпечно було в радянський час займатися порятунком українських пам’яток, зокрема сакрального змісту?
— Досі дивуються сміливості Бориса Возницького. Адже й справді, в ті часи це було ризиково і в будь-який момент могло завершитися трагічно. Та, зрештою, чого йому тільки не приписували! Борис Григорович настільки був фанатично відданий справі, що не уявляв свого життя без цього. Думаю, що на нього просто старалися не звертати увагу, бо це могло викликати непередбачувану реакцію в суспільстві. Я знала, що повинна всім своїм єством допомагати батькові. Він створив потужний реставраційний відділ і я там працювала. Майже з кожної експедиції привозили по 60-100 експонатів, тож ми навіть не мали часу задумуватися, що нам може щось загрожувати за це все, а просто розуміли — мусимо рятувати ці пам’ятки. Гостро відчули небезпеку лише одного разу, — реставруючи найстаріший в Україні іконостас із церкви святої Параскеви П’ятниці у Львові. Іконостас сильно нахилився вперед, що в будь-який момент міг просто впасти, а оскільки деревина стала повністю трухлявою, розсипався би в порох. Тож отець Ярема (настоятель цього храму) і Борис Григорович вирішили розпочати реставрацію. Тоді музей не мав права цього робити, тож якийсь час ми реставрували підпільно. Щоправда, коли завершили реставрацію, то навіть провели конференцію.
Реставрація Пятницького іконостасу, на фото (зліва направо): Роман Костюк, Юрій Попович та Євген Кормаков
— Які наймасштабніші роботи Вам доводилося реставрувати?
— Реставраційний відділ я очолила в 1980 році. Потрібно було наповнювати експонатами Олеський замок, який відкрили у 1975 році, Золочівський замок. Хоча замок у Підгірцях ще був зачинений, та твори, що колись там перебували, ми також постійно реставрували. Нам вдалося врятувати чотири унікальних великих за розмірами батальних полотна з Жовкви, з костела Святого Лаврентія. Вони були схожі на лахміття, ворони вже поробили в них гнізда , живопису практично не було видно. Це була грандіозна робота! Полотно „Битву під Віднем“ реставрував тоді професор Володимир Осійчук зі своїми студентами, а роботи „Битва під Хотином “ Андреаса Стеха та „Битва під Клушином“ невідомий художник початку ХVII століття — реставратори нашого музею. Це був кінець 1980-х років, до нас приїжджали фахівці з Києва і Москви — вони були шоковані масштабністю і знищеністю тих полотен. Казали, що не взялися б за це, а ми старалися врятувати. Коли Борис Григорович в Золочівському замку виділив місце для картини „Битва під Парканами“, вирішили також її реставрувати. Та для неї навіть бракувало площі. Цією справою зацікавилися поляки і, побачивши, що в таких умовах важко реставрувати, запропонували проводити реставрацію спільно у Польщі.
Захист дипломних робіт з реставрації. Захищається Бівол Ралука
— Якими особливими рисами мусить бути наділений реставратор?
— Реставратор — це дуже відповідальна та сумлінна справа, бо працюєш з оригіналами і не маєш права нічого зіпсувати. Крім того, у своєму роді для реставратора це шкідлива робота, бо мусиш працювати з розчинниками, фарбами. Також це безкінечне навчання, адже кожна робота унікальна і має свої особливості. Тож мусиш поєднувати вміння криміналіста, щоб дослідити і зрозуміти, що спричинило ті чи інші пошкодження творів, лікаря, який терпеливо буде „оздоровлювати“, біолога, хіміка та фізика, мистецтвознавця.
Директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Лариса Возницька-Разінкова на відкриття виставки “Зрілість”
— Ви навчаєте реставраторства студентів, які основні принципи, базовані на власному досвіді, закладаєте в своїх учнях?
— Передовсім те, що вони мають усвідомити, чи дійсно це та професія, якій хотіли б присвятити своє життя. Зрештою, вже за час навчання видно, з кого буде добрий реставратор: підхід до роботи, всидливість, зацікавлення і бажання постійно розвиватися. В реставрації є таке поняття — вчасно зупинитися. І якраз, хто усвідомив це, з того буде реставратор. Бо це, справді, досить складно. Адже з одного боку маєш жити цією роботою, цим автором, усвідомлювати, чому він так чи інакше зробив, а з іншого — розуміти величезну відповідальність, щоб не зіпсувати, не перемалювати, зберегти автора, епоху. Не можна відновлювати роботу, щоб вона була ідеальна, ми ніколи не зможемо повернути хід колеса часу, але важливо зберегти подих часу. Наша реставраційна майстерня якраз була унікальна тим, що ми вміли це все зберігати. В нас є робота Жоржа де Латура „У лихваря“. Коли відбувалися виставки цього автора в музеях світу, а ці виставки проходили у Франції, Японії, Америці, Польщі, то інші полотна цього автора виглядали абсолютно новими, розчищеними, випрасуваними, ніби це репродукція, а не оригінал. Ми ніби поважаємо старовину, але хочемо осучаснити її. Наша картина дихала своїм часом і саме це помічали, говорили нам, що з історичної точки зору вона — найкраща.
Захист дипломних робіт з реставрації. Захищається Галина Медведчук
— Зараз продовжуєте батькову справу?
— Коли працювала в галереї, то старалася не змінювати русло його діяльності, розвивати все, що він робив. Мені прикро, що новий керівник мені відмовив у можливості повернутися в реставраційний відділ галереї. На жаль, зараз не надто добра тенденція щодо цього музейного комплексу — вже закрили два відділи, мовляв ,вони неприбуткові. Хоча в жодній країні світу музеї не створюють задля заробляння коштів , а щоб зберігати і показувати національні надбання, щоб кожен міг прийти і відчути цю атмосферу. Вже був досвід, коли маленькі музеї відділяли від більших і вони просто пропали. Те саме, на жаль, чекає ті відділи, які створив Борис Возницький. Звичайно, музеї повинні осучаснюватися в технічному плані, популяризувати культуру різними інтерактивними способами, створювати віртуальні експозиції, щоб якомога більше людей могли дізнаватися про ті культурні скарби, які маємо. Та це повинні робити люди, небайдужі до цієї справи, які знають, як з цим працювати.
В.о. генерального директора ЛНГМ ім. Б. Возницького Лариса Разінкова-Возницька під час відзначення 40-річчя музею-заповідника «Олеський замок».
— Як вважаєте, чи можливо в нашій державі навчити людей долучатися до збереження пам’яток?
— Потрібен добрий приклад. Батько віддавав цій справі всього себе. Не соромився ніякої роботи: сам мурував печі, викладав підлоги, розбивав у Підгорецькому замку простінки, відновлюючи старе планування кімнат, часто власним коштом проводив ті чи інші роботи. Люди бачили таку його фанатичну відданість і завжди йшли назустріч. Складність полягає в тому, що багато-хто навіть не знає про ті чи інші пам’ятки, про потребу допомогти. Тому потрібно спрямовувати людей, інформувати. Наприклад, Поморянський замок знаходиться в плачевному стані, якщо його хоча б не перекрити, то найближчим часом просто втратимо цю пам’ятку. В Польщі, коли музей хоче купити якусь річ, то виставляє її, а поруч скриньку з інформацією, що потребують підтримки для купівлі цього експонату. І це працює! Те саме можна зробити й у нас із Поморянами. Виготовити макет і встановити його разом із скринькою, наприклад, на площі Ринок, щоб люди знали, що ці кошти будуть спрямовані на порятунок саме цієї пам’ятки. Потрібно вміти переконати і донести важливість цієї справи.
В неділю, 26 березня 2017 року, на Камерній сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької відбудеться прем’єра вистави за п’єсою хорватського драматурга Міро Гаврана під назвою “Чоловік моєї дружини”.
Постановкою цієї п’єси театр імені Марії Заньковецької звертається до сучасної хорватської драматургії, що є помітним явищем його репертуарної афіші. Міро Гавран, відомий та улюблений автор, котрий у творчості часто звертається до теми стосунків між чоловіком і жінкою, у комедії «Чоловік моєї дружини» зосереджується на відносинах сімейних, розмірковує про звикання, пристосування, страхи, які супроводжують шлюбне життя, а також відшукує пульс важливого для спільного існування почуття – любові, яке за щоденною рутиною може навіть не прощупуватися.
Сцена з вистави “Чоловік моєї дружини”
Вистава “Чоловік моєї дружини” – це режисерська робота молодого львівського режисера В’ячеслава Жукова, який сміливо взявся за постановку комедії, де задіяні всього два актори, котрі протягом півтори години тримають увагу глядачів і змушують їх сміятися з життєвих ситуацій, які є зрозомілими кожному.
В’ячеслав Жуков
“В наш складний час, хотілося чогось позитивного, якогось позитивного заряду, щоб хоча б на ці півтори години люди, котрі прийшли, забули про дійсність та повністю побачили нашу постановку про двох сучасних чоловіків, їхні турботи. Цю п’єсу написав надзвичайно дотепний та іронічний хорватський драматург, який вміє добре побудувати сюжетну лінію – Міро Гаврон і вона ставиться у нас, в Україні, вперше. «Чоловік моєї дружини», це його п’ята п’єса, яка зачепила мене своїм незвичним, цікавим сюжетом, здалася дуже глобальною”, – поділився режисер В’ячеслав Жуков.
Сцена з вистави “Чоловік моєї дружини”
Попри те, що все сценічне дійство відбувається між двома чоловіками, але воно спричинене однією жінкою. Професія провідниці вимагає від Драгіци жити за чітким графіком руху поїздів міжміського сполучення, частих довгих відряджень, що надають її сімейному існуванню барв постійних зустрічей та прощань. Такі міграції жінки зводять в одній кімнаті двох чоловіків, схожих і не схожих одночасно, які ніби доповнюють одне одного, хоча бачаться вперше. Жаркець хороший батько, любить прибирати дім та створювати затишок, Креше – чудовий кухар й пристрасний коханець. Ідеал чоловіка, поділений на двоє. Можливо, єдиний варіант для розумної жінки аби жити у гармонії.
Актор Олег Сікиринський
“Наша вистава складається з двох героїв, я граю одного з них. Це комедія, як написано – про чоловіче щастя, але насправді там є ще один персонаж — жінка, яка, я вважаю, є головним персонажем вистави. Отже, два чоловіки, які живуть та розповідають про цю жінку і, попри всю комедію, розмірковують чи можна все ж таки чоловікам жити без жінки і як це зробити. Це вистава про любов, вічна тема, яка завжди буде актуальною П’єса дуже цікава і ми очікуємо на гарні відгуки, адже даруємо позитив людям, хочемо, щоб глядач відпочив, посміявся, можливо подумав, пофілософствував”, – розповідає виконавець ролі Жаркеця, актор Олег Сікиринський.
Актор Дмитро Каршневич
“Мій персонаж трішки незвиклий для мене, оскільки я ще такого не грав. Він трохи грубуватий, простуватий, але разом з тим у нього є низка пристосувань до життя, якими він виходить з ситуацій. Але в нас зібралася гарна команда і працювати було лише в задоволення. Процес був хорошим і я надіюся, що глядачам теж буде цікаво, весело з нами і буде у всіх гарний настрій. А якщо глядач буде голосувати своєю присутністю, то вистава буде йти досить часто, адже вона інтригує одразу з перших фраз, а її тема є дуже актуальною сьогодні”, – ділиться враженнями виконавець ролі Креше, актор Дмитро Каршневич.
Сцена з вистави “Чоловік моєї дружини”
Дуєль двох яскравих акторів-заньківчан – Олега Сікоринського (Жаркець) та Дмитра Каршневича (Креше), у якій не буде переможця й переможеного, адже важливим є інше – процес пізнання себе та людини поряд, пройшовши через який можна віднайти відповідь на питання – що для кожного є щастям.
Також над виставою працювали художник-постановник — Наталя Тарасенко та помічник режисера — Михайло Рудко.
У 1672 році турецьке військо обложило Львів. Серед багатьох прийомів штурму міст турки використовували й сапи (від італійського zappa — мотика). Сапа — це підземний хід під мури міста. Якщо вдавалося прокопати його непомітно, то у сліпий кінець сапи закладали гігантський заряд пороху, висаджували у повітря шматок міського муру чи башту, і через пролом до міста вдиралися штурмові загони. Звідси, до речі, й вислів “взяти тихою сапою”.
Бернардинський монастир на пластичній панорамі Львова Я. Вітвіцького.
Але якщо захисникам міста вдавалося почути шум від підземних робіт, то вони прокладали підземний хід назустріч – контрсапу. Туди теж закладали порох і висаджували ворожу сапу разом з тими, хто її копав, ще на підході до мурів. Власне, так і сталось у 1672 році. Підземний хід між монастирями – не що інше, як наслідок невдалого турецького підкопу під мури монастиря бернардинців. Його своєчасно виявили і знешкодили описаним вище способом. Отже, монахи-бернардинці заслужили не догани, а похвали. За пильність.
План підземний ходу з вул. Гайдамацької до Високого Замку. Рисунок Ф. Ковалишина
А от підземний хід, відкритий у 1900 році під час земляних робіт на розі теперішніх вулиць Богдана Хмельницького та Гайдамацької (неподалік церкви Параскеви П’ятниці), – справжній. Його висота та ширина сягають півтора метра, а стіни викладено тесаним каменем. Довжина цього під земного ходу — близько 300 метрів. Веде він до Замкової гори. Якщо зважити на те, що у XIII столітті укріплення Високого Замку стояли саме на Замковій горі, а місто Львів – у районі теперішнього Підзамча, то стає зрозумілим, що цей хід служив для непомітної втечі львів’ян до замку у разі небезпеки. А можливо, і для несподіваних наскоків із замку в тил ворога.
Підземний хід до Високого Замку. Рисунок Ф. Ковалишина, 1900 р.
Цей підземний хід у 1900 році детально описав службовець міського архіву Франтішек Ковалишин. Згодом вхід у тунель засипали і проклали зверху трамвайну колію. А шкода! Адже разом з кількома вцілілими тогочасними храмами цей підземний хід – одна з небагатьох архітектурних пам’яток княжого Львова.
Практична відсутність підземних ходів на території середньовіччя Львова пояснюється тим, що місто було збудоване на заболоченій місцевості. Це унеможливлювало підкопи під час облог, адже їх неодмінно залили б ґрунтові води. Нікколо Мак’явеллі вважав таке розташування фортець оптимальним саме через неможливість зробити підкоп і закласти міну під оборонні споруди. Ось чому турецький підкоп був єдиним в історії Львова, до того ж невдалим. Але розташування серед боліт та поблизу річки мало і недоліки: місто неодноразово потерпало від повені.
Львівська Цитадель з повітря
Підземні ходи та приміщення під Цитаделлю належать уже до новітніх часів – XIX століття. Однак їх точного плану немає. Та, судячи із численних вентиляційних колодязів, гори Каліча і Вроновських, на яких збудовано Цитадель, повинні бути нашпиговані підземними порожнинами, як кругляк голландського сиру дірками. За радянських часів навіть ширилися чутки, що у разі війни під Цитадель мали бути перенесені центральний телеграф та пошта. Ті львів’яни, яким за обов’язком служби довелося побувати у підземеллях Цитаделі твердили, що там знаходиться ціле підземне місто. На жаль, і австрійські, і російські військові архіви ще й досі вважають інформацію про підземелля Цитаделі секретною.
Зведення склепіння над ділянкою Полтви на сучасному проспекті Свободи у зоні зведення Львівської опери. Кінець XIX ст.
Та найголовніше львівське підземелля – це все ж таки тунель, по якому тече Полтва і його відгалуження. Це інженерні рішення, коли врахувати, що на штучному залізобетонному острові побудовано ще й оперний театр і донині є унікальним. Нам вдалося знайти лише одну аналогію: лондонську Фліт-стріт. Річка Фліт – притока Темзи свого часу теж була взята в труби. На цій вулиці розташовані редакції основних англійських газет. Злі язики твердять, що саме у каналізації Фліт-стріт черпають чорнило для своїх дописів діячі жовтої преси.
Але повернімося до Полтви. Аби створити штучний острів для оперного театру, архітектор Горголевський і виконавець робіт Іван Левинський застосували залізобетон – на той час небачений будівельний матеріал.
Роботи по засклепінню Полтви на нин. пр-ті Чорновола. Фото 1922 року
Довоєнна львівська газета писала: “Після цілковитого закриття Полтви у межах міста і проведення каналізації, під землею повстали повні таємничості переходи, коридори і заглибини. Вони доступні тільки для інженерів і працівників міського каналізаційного відділу, а ще також для численних осіб зі злодійського світу. А ще туди часто вибираються на “прогулянку” функціонери поліції, проводячи підземні облави при допомозі міських працівників, добре обізнаних з розгалуженнями підземних переходів. Два дні тому під землею працівники з інженером знайшли злодійську схованку. У клунку було взуття, а також знаряддя крадіїв: мотузяна драбина і кількаметрова линва. Цей клунок, аби він не намок, далекоглядні вламувачі помістили на двох жердинах, покладених поперек тунелю над поверхнею води. Поблизу на бічному банкеті були тачки, які свідчать про те, що підприємливі злодії транспортували клунок вздовж Полтви цими тачками, взятими з будови. Вламувачі сховали свою здобич вночі, а вранці її забрала поліція. Через годину виявилося, що вночі злочинці вламалися до магазину взуття Глозера Бухбіндера на площі Краківській 10, а викрадені там 44 пари черевиків вартістю 1500 злотих заховали у підземеллі.
Інженери на огляді колектору Полтви. Фото 1930-х років
Канали Полтви служать не лише схованками вкраденого. Ними злочинці дістаються до облюбованих ними будинків. Цим шляхом кілька років тому здійснили вламання до каси по вулиці Личаківській 1, до багача Переса і намагалися дістатися під будинок скарбової палати, аби підкопом ввійти у приміщення каси. Підкопом з каналізації злодії дісталися і до магазину чоловічих мод “Андре” на площі Марійській 1 та ґрунтовно пограбували його. Також часом з фантазії і для певної розваги вони вночі ходять підземеллями. Зовсім недавно міський каналізаційний контроль, виконуючи свої службові обов’язки, наткнувся там на одного суб’єкта зі злочинного світу, який прогулювався по банкетах у товаристві якоїсь дівчини. Не місяць освітлював їм шлях над берегами Полтви, а звичайний електричний ліхтарик.”
Слід зауважити, що поліція у таких випадках часом виявляла дива оперативності і примудрялася затримувати крадіїв на гарячому, як це, наприклад, сталося у крамниці ювеліра Рапса в готелі “Брістоль” у 1919 році.
Річка Полтва у колекторі
Під час ІІ світової війни річище Полтви стало притулком для багатьох львівських євреїв. У відгалуженнях каналізації біля вулиці Валової ще й досі знаходяться нари, які зосталися з того часу.
Оце і є основні пам’ятки підземного Львова. Може. довідаємося колись і про інші, поки що невідомі. Бо як казав Маркс (тут з ним важко не погодитися): кріт історії риє непомітно, але невпинно.
Коли в Московії Іван Федоров став асоціюватись із “багатьма єресями”, які нібито містили його книги, а в Заблудові йому було запропоновано проміняти видавничу діяльність на рільництво, друкар, а пізніше і видавець, переїхав до Львова. “Не личило…за ралом та сівбою…віку вкорочувати”. Тому він вирішив і далі продовжувати “розсівати по світові зерна”, але не житні, а духовні. Деякі з них навіть долетіли до нашого часу, а інші проросли ще тоді. Окремі впали на невідповідний ґрунт і загинули ще за життя Федорова. Але говоримо про ті, які проросли.
Іван Федоров. Фото з https://uk.wikipedia.org
Іваном Федоровим книгодрукування у Львові не розпочиналось, але за нього цей процес набув рис відносної системності та регулярності. Очевидно також, що ним книгодрукування не закінчувалось. Московит був тим імпульсом, який “друкованє занедбалоє обновил”. Але крім нього було і багато інших імен, які варто знати у цій сфері. Поштовх Федорова було підхоплено і належно продовжено наступними майстрами. Імена окремих з них також стали популярними, але про інших згадують досить рідко. Справа ж живе лише тоді, коли ініціатор має послідовників. Тому скажемо кілька слів про людей, які допомагали Федорову і тих, які продовжували та розвивали благородну справу поширення інформації й знань у минулі століття.
Пам’ятник Федорову у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Історик та колекціонер кінця ХІХ – початку ХХ століття Францішек Яворський згадував про друкарню Ганса Люфта, яка нібито діяла у Львові в середині XVI століття. Таким чином, вона мала би бути сучасницею, або ж навіть попередницею аналогічної інституції Федорова. Інша справа, що сучасні дослідники пов’язують цю друкарню із німецькими Віттенбергом та Кеніґзбергом, де була її філія. Відтак, асоціювати Ганса Люфта зі Львовом немає підстав.
Могила Францішека Яворського на Личаківському цвинтарі. Фото з https://uk.wikipedia.org
Натомість, біля 1590 року у Львові оселився Матвій Ґарволін. До того, впродовж 1578 – 1585 років, він друкував свої тексти у Кракові. По тому й перебрався до Львова. У 1592 році видав у цьому місті два латинські панегірики Шимона Шимоновича. Вони були присвячені весіллю Сигізмунда ІІІ Вази та коронного канцлера Яна Замойського відповідно. Також Гарволін надрукував підручник з латинської граматики. На звороті титульного аркуша цього видання було поміщено виклад змісту привілею 1591 року, який забороняв будь-кому передруковувати та продавати видання Матвія Ґарволіна протягом десяти років.
Шимон Шимонович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Після смерті цього майстра його друкарню викупив Матвій Бернат із Сілезії. У 1593 році він видав “Акти і конституції Львівського дієцезіального собору”, а також польський переклад середньовічного життєпису Ганнібала. У 1598 році той самий друкар видав “Іліаду” за текстом Кшиштофа Вольтазія. Як можна бачити за двома останніми продуктами, антична тематика користувалась популярністю. Характерно, що читали як тексти міфологічного характеру, так і біографістику. Ще через рік Бернат видав п’ять нових друків. Серед них варто виокремити буквар польською мовою та “Думу українну” Адама Чагровського.
Меморіальна таблиця на честь Адама Чагровського. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Схоже на те, що з друкарнею Матвія Берната активно співпрацював видатний львівський міщанин, поет та культурний діяч Шимон Шимонович. В одному зі своїх листів він зазначав, що “у Львові воскрешаємо кульгаючу друкарню”. Імовірно, саме про друкарню Берната Шимоновичу тут і йшлося. Хоч загалом про її роботу автор відгукувався не надто схвально. Можливо така позиція і виходила з практики особистого досвіду.
Будинок друкарні Ставропігійного інституту. Фото з https://uk.wikipedia.org
На сам кінець скажемо кілька слів і про середовище Івана Федорова, якого було згадано на початку цієї статті. В цьому контексті частіше звучать назви праць видатного друкаря, але значно рідше його супутників та колег. Вважається, що Федоров знімав у 1573 – 1574 роках приміщення на вулиці Краківській, 4. “Руський друкар” мешкав у так званому Кулґанківському будинку і платив за це один золотий і один гріш. Власником зазначеного будинку на той час був бондар Адам Торик з Мостиська.
Монастир св. Онуфрія у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Імовірно, що з Іваном Федоровим також співпрацював маляр Лаврентій Пухала, який був членом Миколаївського братства. Помічниками друкаря в різні часи були Гринь Іванович, Михайло Дашкович, Іван Мороховський, швець-сап’янник Яцько і ін. Також можна говорити про звя’зки Федорова з отцем Леонтієм, настоятель Онуфріївського монастиря.
Стефан Баторій. Фото з https://uk.wikipedia.org
Крім безпосередньо друкування книг Федоров займався у Львові і іншими проектами. Часто вони абсолютно ніяк не були пов’язані із друкарством. Спільно з львівським гармашем Данилом Кеніґом він займався вдосконаленням артилерійських винаходів. Про один з таких він писав латинською лист до Дрездена. Частину інших розробок було презентовано у Відні імператору Рудольфу ІІ. У 1583 році одну гармату Федорову ніби навіть замовляв король Стефан Баторій. Останні дні свого життя Іван Федоров нібито провів у шевця Антоха Абрагамовича, парафіянина Миколаївської церкви.
Підпис Івана Федорова. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Як можна бачити, у Львові станом на XVI століття і далі книгодрукарів не бракувало. Коли імена частини з них є більш відомими для широкого загалу (Іван Федоров, Михайло Сльозка, Андрій Скольський і ін.), то інші (Матвій Ґарволін, Матвій Бернат і ін.) є менш знаними, хоч і їхня робота є важливою для розуміння суспільних запитів та інтелектуальних потреб жителів того часу. З іншого боку, друкарі почасти були майстрами на всі випадки життя й не менш успішно займались іншими ремеслами. Підтвердженням цьому може бути фігура Івана Федорова.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 107 – 108, С. 112, С. 127, С. 155 – 156.
Ісаєвич Я. Федоров (Федорович) Іван // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2013. – С. 277.
Огієнко І. Історія українського друкарства. – Львів, 1925. – С. 42, С. 48.
Вчора, 20 березня 2017 року, в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» (вул. С. Бандери, 1) всім бажаючим показали новознайдений архів Служби безпеки ОУН.
Як наголошують у Центрі досліджень визвольного руху, документи були закопані у суворій таємниці і пролежали в землі більше 60 років. За інформацією істориків, знайдені архіви дозволяють прослідкувати діяльність фінансових, інформаційних та безпекових структур українського підпілля в 1940-х рр.
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
“Сьогодні ми презентуємо п’ять архівів, які були знайдені на території Тернопільської та Львівської областей впродовж вересня 2016-лютого 2017 років та передані нам. Архіви були знайдені різними людьми, за різних обставин і мають різне наповнення. До прикладу, один з них нам передали минулого тижня з управління Служби безпеки України в Тернопільській області, вони відпрацьовували якусь іншу справу, а насправді виявили цей архів, який вирішили передати нам.
Керівник архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач
Зараз ми ще не можемо говорити до яких саме структур підпілля ОУН ці архіви належали, тому ми наразі їх ідентифікуємо за місцем знаходження – Тернопільський, Бережанський архів і т.д. Але уже можемо говорити, що є досить цікаві речі. До прикладу, картотека Служби безпеки ОУН, яка нам не траплялася ще в жодному архіві. Ми знали, що така існувала, бачили іноді окремі картки, а тут ми маємо цілі стоси цих карток. Є протоколи допитів, цікаві дані про злочини радянських спецслужб, які документувало ОУН, багато пропагандистської літератури, близько 5 000 аркушів, яку розповсюджували серед населення. Більшість документів в стані, який ще можна зберегти майже на 100 відсотків, вони будуть реставровані та через деякий час доступні дослідникам”, – сказав керівник архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Останній бідон з унікальними документами був знайдений 17 березня в Козівському районі на Тернопільщині. Це документи Служби безпеки ОУН — некрологи, протоколи допитів, вишкільні матеріали, інформаційні листівки тощо, більшість з яких 1945-1949 років.
Пан Михайло, завдяки якому документи потрапили в руки істориків
“Архів знайдений кілька тижнів тому в лісовому масиві між селами Курочин і Краснокуща. Це документи Служби безпеки. Нам вдалося переконати власника знахідки, що їх потрібно рятувати і передати в інституцію, яка професійно цим займається та має всі умови для реставрації, зберігання, опрацювання і розповсюдження цієї документації”, – розповів пан Михайло, завдяки якому документи потрапили в руки істориків.
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
В знайдених архівах багато інформаційних листівок, протоколів допиту, вишкільних матеріалів, некрологів, тощо. В одному архіві був знайдений гаманець і воєнний квиток. Ще один архів налічує 5 тисяч однотипних пропагандистських листівок та матеріалів. Це показує масштаб в якому з обмеженими ресурсами і можливостями діяло підпілля.
Директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий
“Знайдені останнім часом документи набагато глибше, детальніше розкривають не тільки підпільну боротьбу і діяльність українського визвольного руху, але також яскраво показують на локальному рівні, як відбувалася боротьба радянської карально-репресивної системи проти українського визвольного руху. Серед цих документів є унікальні знахідки, які стосуються опитування біженців із Східної України, які в період голоду 1946-47 рр. опинилися на території, зокрема Тернопільської області і розповідали колгоспну систему, про життя в умовах радянської влади на тих територіях і саме голод їх гнав на Західну Україну, щоб вони мали можливість якось вижити”, – зазначив директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Зараз документи опрацьовують архівісти та реставратори, згодом їх відсканують, опишуть та викладуть у вільний доступ в Електронному архіві визвольного руху.
Одним з найбільш цікавих львівських архітекторів свого часу став Тадеуш Мостовський. Його, уродженця Кракова, життя пов’язало зі Львовом, де він і творив основну масу своїх архітектурних шедеврів. Проте сьогодні, на жаль, його ім’я залишається маловідомим як для львів’ян так і для гостей міста. Отож пропонуємо вам поглянути на його життєві віхи та поглянути на найцікавіші архітектурні проекти створені Тадеушем Мостовським у Львові.
Т. Мостовський
Народився Тадеуш у Кракові у шляхетській родині. У 1882 році він закінчив Першу краківську реальну школу. Деякий час він очевидно планував стати військовим, тому закінчив офіцерську школу в Берні. Проте життя все ж пов’язало його з архітектурою і він вирушає до Львова, який на той час був столицею австрійської Галичини та обирає навчання у Політехніці.
Львівська політехніка
Густав Бізанц
Саме протягом 1882–1888 років Мостовський навчався на архітектурному відділі Львівської політехніки. Він виявився здібним учнем і у 1891–1893 роках він працював асистентом знаного львівського архітектора та професора Густава Бізанца на кафедрі наземного будівництва. Тут він здобуває відповідний досвід, який знадобиться йому в подальшому.
Могила Мостовського
Від 1892 року Мостовський стає членом Політехнічного товариства у Львові. Він відкрив власне проектне архітектурне бюро на сучасній площі Кропивницького. Від 1894 року він викладав у львівській Державній промисловій школі на щойно організованому відділі будівництва. Під час Першої світової війни його було мобілізовано до австрійської армії. Після взяття росіянами він потрапив до полону де перебував протягом чотирьох років. У міжвоєнний період він повернувся до Львова, де продовжував свою архітектурну діяльність. Проживав у будинку на площі Ринок, 3. Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. Серед споруджених ним будівель особливо виділяються наступні проекти.
вулиця Лукіяновича
Житловий будинок на вулиці Лукіяновича, 5 (1893). Говорячи сухими фактами, вулиця Дениса Лукіяновича — вулиця у Львові, в Галицькому районі. Починається від вулиці Грабовського і простягається на південний захід до вулиці Вітовського. Вулиця була закладена у кінці XIX століття і була названа на честь польського театрального діяча Войцеха Богуславського. Свою сучасну назву вона отримала у 1991 році. Саме тут розташовано будинок під номером 5, який був зведений Мостовським у 1893 році.
Будинок на вулиці Смольського, 1
Будинок на вулиці Смольського, 1
Будинок на вулиці Смольського, 1 у Львові (1908–1909). Зведена у 1908-1909 роках Мостовським будівля знаходилась на вулиці, яка носила свою назву на честь художника артура Ґротера. Сьогодні, зведений Мостовським будинок є справжньою окрасою вулиці.
Будинок на нинішній вулиці Героїв Майдану, 17
Будинок на нинішній вулиці Героїв Майдану, 17 (1909).
Бурса фундації Феліції Боберської
Бурса фундації Феліції Боберської на нинішній вулиці Самчука, 11 у Львові, споруджена у 1912, фірмою Едмунда Жиховича. Будівля цікава тим, що між двома світовими війнами тут зокрема мешкав мовознавець Єжи Курилович – один з найвідоміших лінгвістів ХХ століття.
Будинок на вулиці Руській, 18
Будинок на вулиці Руській, 18
Будинок на вулиці Руській, 18 у Львові (1912).
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. О. Мостовський Тадеуш Адам // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2012. — Т. 4. — С. 742—743
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.
Особливим колоритом і особливим життям запам’ятався львів’янам трамвайний маршрут №12. Кілька слів про цей “домашній маршрут”, про його історію, котру уже ніколи не повернеш назад.
З квітня 1909 року на засіданнях міськради активно обговорювалися питання щодо прокладення нової лінії – на Високий Замок. Як альтернативу трамваю тут вперше було запропоновано віце-президентом міста Еплером прокласти тролейбусну лінію на зразок вже існуючих в Австро-Угорщині. Дирекція трамваю була готова спорудити таку лінію за два місяці. Однак електрична комісія відхилила цю пропозицію наприкінці травня і затвердила проект будівництва одноколійної лінії по трасі вул. Руська, костел Кармелітів, вул. Куркова (Лисенка), вул. Унії Люблінської (Гуцульська), вул. Театинська (Кривоноса) до Тріумфальних воріт на Високий Замок. Дільниця від вул.. Руської була затверджена як двоколійна, а вище – одноколійна з роз’їздами. Кінцевий пункт лінії співпадав з початком головної алеї Високого Замку. Загальна довжина лінії складала 1165 м. для цієї лінії, враховуючи дуже стрімкий характер підйому, було замовлено спеціальні рейки.
Відкриття лінії на Високий замок (1910)
Будівництво оцінювалося у 200 тисяч крон. Лінія повинна була мати 5 зупинок. Роботи почалися у червні 1910. на трасі довелося повністю перекласти водопровід, каналізацію, електрокабелі і газопровід, та зрубати 5 старих каштанів. Пробний рух по відбудованій найскладнішій у місті лінії відбувся 2 серпня 1910 року. 6 серпня її прийняла комісія з Відня, а регулярний рух вагонів з пасажирами розпочався 7 серпня.
Лінія отримала індекс U, а маршрут позначався літерами UL, що означало кінцеві зупинки – 29 Листопада (Коновальця) – Унії Люблінської (Високий Замок).
Трамвай за Пороховою вежею на маршруті до Високого замку
У 1913 році міськрада ухвалила, що в неділю та святкові дні на підйомі вгору з пасажирів буде стягатись подвійна плата – 20 гелерів за 1 клас та 14 за другий, тоді як на спуску вона залишалась старою. Лінію обслуговувало 6 одиночних вагонів з інтервалом руху 14 хв.
10 жовтня 1913 року на цій лінії сталася перша трамвайна катастрофа у Львові: у вагоні зірвалось гальмо і він рушив своєю ходою вниз по вул..Куркова(Лисенка). З 1 жовтня 1922 року увесь рух у Галичині було переведено з лівостороннього на правосторонній. Були виконані роботи з перевлаштуванням поворотних стрілок. Переобладнувати вагони не було потреби, адже вони мали двосторонні відкриті площадки, розраховані на човниковий рух. Значно більше часу вимагала зміна транспортної психології пасажирів, водіїв та пішоходів.
Трамвайні колії на вулиці Винниченка за Пороховою вежею. Фото 50-60 років ХХ століття
«12» маршрут став називатися після відновлення у повоєнні роки – з 1 травня 1949 року «Центр – Високий Замок». З 1951 року «Суворова(Сахарова) – Високий Замок». У кінці 1969 року маршрут скорочено до вул.. Винниченка.
Він став просто домашнім, бо на ньому збиралися мешканці кількох вулиць: Кривоноса, Довбуша, Верховинської, Гуцульської. Мешканці цих вулиць знали одне одного в обличчя. Люб’язно припіднімали капелюхи при зустрічі пани, злегка кивали у відповідь пані. Трамвай рухався повільно, на ходу обов’язково хтось заходив.
Трамвай №12 їде вниз по вул.Кривоноса. Ліворуч від вагона піднімається вул.Насипна (яка зараз закінчується сходами на Замок і телецентром)
«Дванадцятка», як її називали, в силу складного рельєфу їздила одним вагоном та першою почала працювати без кондуктора. Але в ті дні, коли «дванадцятка» обслуговувала тільки «своїх» – у будні, дощові чи холодні дні, коли чужі не йдуть на Високий Замок», водій не нагадував, щоб купували квитки. Цей факт свідчить про високу свідомість людей, мешканців цього району.
У пекучу хвилину, коли поспішаєш чи спізнюєшся, «свій» міг зупинити «дванадцятку» й поза зупинкою. Досить було тільки подати рукою умовний знак. Певна річ, що такі випадки мали місце тільки у крайніх випадках і люди ними не зловживали. Ходили навіть чутки про знатних людей, які нібито викликали «дванадцятку» телефоном, але це напевно жарти.
Трамвайний маршрут на Високий Замок. Фото 1912 року
Студентська молодь мала завжди як за правило висіти на сходинці трамваю, одною рукою тримаючись за поруччя, а другою вітати товариша, який йшов вулицею. А якщо колега кликав до кав’ярні, то тут же товариш скакав з трамваю в обійми свого друга. Зрозуміло, що рух трамваїв був набагато повільнішим, ніж сьогодні ( 15 км/год), але сама поїздка була цікавою.
Через спрацьованість та зняття з ліній усіх старих вагонів серії 100 у 1970-72рр., а також через неможливість експлуатації нових німецьких вагонів на складних ділянках ліній керівництво львівського трамваю було змушене закрити рух на Високий Замок за маршрутом № 12 у березні 1970 року. Тут на початку року ще курсував один вагон від вул.. Підвальної.
Коли маршрут №12 зняли, то у мешканців цього району зникло щось рідне і близьке. І дотепер жоден громадський транспорт не ходить на Високий Замок.
Сьогодні, 20 березня 2017 року, о 15.00 в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» (вул. С. Бандери, 1) Архів Центру досліджень визвольного руху презентує останні п’ять архівів підпілля ОУН, викопаних впродовж останніх півроку на Львівщині та Тернопільщині. Документи були закопані у суворій таємниці і пролежали в землі більше 60 років.
Історики кажуть, що знайдені архіви дозволяють прослідкувати діяльність фінансових, інформаційних та безпекових структур українського підпілля в 1940-х рр.
Віднайдені архіви підпілля ОУН
Наприклад, у архіві, знайденому два тижні тому на Бережанщині, виявилено картотеку Служби безпеки ОУН на кілька сотень осіб — це перша знахідка такого плану. В архіві ОУН з Буського району, окрім власне документів, знаходилось також кілька печаток, в тому числі одна із написом «Архів». Проштемпельовані подібними печатками документи часто зустрічались дослідником, однак сама печатка зустрілась вперше.
Віднайдені архіви підпілля ОУН
Під час презентації можна буде оглянути новознайдені документи, поспілкуватись з істориками та людьми, які ці архіви знайшли. Учасники:
Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»;
Андрій Усач, керівник Архіву ЦДВР;
Ірина Дуткевич, реставраторка Архіву ЦДВР,Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».
Віднайдені архіви підпілля ОУН
Після реставрації передані до Архіву Центру досліджень визвольного руху документи стануть доступними науковцям, зокрема завдяки он-лайн сервісу доступу до архівів — Електронному архіву визвольного руху avr.org.ua.
У 1927 році, в ілюстрованому журналі “Світ” (число 8 від 25 квітня), що видавався у Львові, було поміщено публікацію Тараса Франка під назвою “Іван Франко і спорт”. У статті син Великого Каменяра помістив свої спомини про батькове замилування до риболовлі, згадував де та як любив рибалити Іван Франко з родиною, а також розповів про інші захоплення письменника, як от туризм та колесництво.
Публікацію Тараса Франка подаємо оригінальною, із збереженими орфографією та стилістикою.
“Коли ще І. Франко ходив до гімназії в Дрогобичі, руханка не була обовязковим предметом науки, а спорти навіть у столиці не були поширені. З життєпису І.Франка знаємо, що в неділі і свята ходив нераз пішки з Дрогобича до дому до Нагуєвич. Ішов не гостинцем, але стежками на попереки, переважно лісом. До ходу був дуже витривалий аж до пізної старости, а хлопцем бігав знаменито.
В родині Франків з діда-прадіда був великий нахил до мисливства і риболовлі. Онофер, рідний брат Івана, що помер іще перед війною, був пристрасним ловцем і залюбки полював на диків, серни та іншого звіря, що виплоджувався по великих лісах коло Нагуєвич, особливо в Радичевім. На лови ходив сам, рідше зі старшим братом Михайлом (властиво Захарією).
Зате всі три брати дуже радо ходили ловити рибу, до чого найбільший хист мав Іван. Ловили переважно волоком або саком , які самі собі виплітали. Рідше закладали вятір на ніч. Іван Франко до старости лишився завзятим риболовом. В Нагуєвичах була риба: щупаки, лини, короби в охабах і кала банях, бо в річці ропа витроювала рибу. Д-р І.Кобилецький в «Мої спомини про Івана Франка» описує, як він раз із Василем Стефаником вибрався до Нагуєвич. «Застали ми Франка голого в ріці, як ловив раки. Чоловіка при такій гарній будові тіла, як тоді був Франко, я ніколи пізніше не бачив».
Іван Франко. 1875 рік
У старшім віці, вже як студент їздив, Іван Франко до своїх шкільних товаришів і знайомих по ріжних селах і всюди ловив рибу й ходив збирати гриби. І так бував у Ґеника в Березові Нижнім коло Печеніжина, у о. Кузева с.Дидьовій на Бойківщині, їздив з родиною до о.Попеля в с.Довгополі на Гуцульщині, до Миколаєва над Дністром. Найбільше одначе припала йому до вподоби річка Колодниця на Стрийщині. Там перебував з родиною в селі Завадові і Голобутові і в погоду мусів іти на ріку чи то з труткою чи саком. Знав знаменито місця, де і яка риба може бути і як її найкраще зловити. До риболовлі заправляв також мене і моїх двох братів, Андрія й Петра.
Памятаю, раз ми налазилися в осени за рибою з волоком і померзли так, що аж зуюами дзвонили. Від того часу я ненавиджу волока. Раз, ідучи на станцію, несли ми з братом кошик з рибами на дручку на плечах. Проти нас надійшла купка селян. Минаючи нас, один сказав: «два несуть, бо одному ніщо». Часами при ловлі риб заскочив нас жандарм чи інша власть, але Тато усе вмів з ними побалакати і задобрити. – На раки їздили ми до п.Тишовницького до с.Довголуки. Тато ловив їх руками, ми на жаль вудкою, на якій як примана висіли курячі кишки.
На Гуцульщині в Криворівні навчився Тато ловити рибу, а саме бабки вилками. В побутовім оповіданню з гуцульського життя «Як Юра Шикманюк брив Черемош» описує Тато, як Юра ловить голіруч головатицю, зранену попереду иншим рибаком. При тім не втерпів, щоби не подати про ту рідку рибу наукової вказівки, де ще крім Черемоша вона знаходиться.
Знаменито вмів також ловити рибу руками в гірських ріках спід плит і каміння, в мулистих з прибережних дір у корчах. За те вудкарства чомусь не любив і не знаю, чи управляв коли риболовство як правдивий спорт, це значить, змагаючись з іншим риболовом, хто в означенім часі наловить більше риби.
Над Черемошем, 1912 р.
Памятаю, раз ми досить пізно вибралися на Колодницю, застали річку скаламучену і Тато зараз догадався, що то фахові рибалки гостили в воді. І справді трохи вище, по течії, побачили їх між корчами. Було пять: по дві пари тягнули волоки, а пятий збирав кидані йому риби на березі і клав у мішок, перевішений через плечі. Ми (я і брат) на той вид посумніли, але Тато таки поліз у воду зі сачком і мав велику сатисфакцію, коли наловив іще досить риби, хоча перед хвилиною пройшла туди «рибацька зараза»!
На всякий випадок, ловля риб справляла Йому далеко більшу втіху, як їх споживання. Знав усі роди краєвих риб і в альбомі риб, що був виданий з нагоди кураєвої вистави з 1894 р., подав побіч німецьких і польських також українські назви риб, нераз по кілька діялєктичних назв на один рід. Ті рибячі фотографії (у 3-ох красках) оправив Тато в рами і мав розвішені по всіх покоях на стінах. Це були його найлюбіші портрети. Довгі роки пристаючи з рибами знав їх звичаї і норови в ріжні пори року. Умів їх підійти, любив перехитрити.
Те замилування до риболовлі відбилося також у його творах. І так в оповіданню «На лоні природи» описує, як студент зловив руками величезного кленя і як риба потягнула його в глибінь у вир, так що молодець мало не втопився.
Численні описи рибальства знаходимо і в інших творах І. Франка, в прозових і поетичних, напр.: «Рибки».
Побіч риболовства Тато з молоду займався туристикою, полученою з краєзнавством і збіркою етнографічних матеріалів: приповідок, народніх оповідань, пісень. І так звиджував Тато Скит Манявський, Бубнища і т.п., з Криворівні ходили ми в більшім товаристві на Писаний Камінь. Одну мандрівку описує в своїм творі: «В дорогу» (віршами).
З інших спортів Татові найбільше подобалося колісництво. Вже старшим чоловіком, мріяв усе, якби розжитися на власний ровер, щоби могти їздити ним до Стрия на Колодницю. Але ровера таки тато не купив.
Діти подружжя Франків: Андрій, Тарас, Петро й Анна. 1902 р.
Нас синів і сестру Анну Тато все заохочував до всяких спортів і ніколи не жалував грошей чи то на совганку, чи на лещети, чи на сітківку. Сам одначе не мав навіть часу подивитися, як ми тими спортами займалися. Не ходив теж на ніякі змагання, крім літературних. Чую від ровесників Тата і знайомих, що вмів добре плавати, але я того ні разу не бачив, хоча нераз ловив з Татом рибу і були гарні плеса до плаву.
Крім спортів цікавився Тато сокільсько-січовим рухом і написав маршову пісню: «Гей Січ іде, красен мак цвите. Кому прикре наше діло, нам воно святе», що співається під мелодію відомої народної пісні «Кумцю, люцю».
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Бував також на руханково-вокальних концертах, але рідко, бо все волів силу духу, як тіла.
З руханки любив Тато домашню і вправляв тягарками ще до 1900 р., поки ми були на квартирі при вул. Хрестовій ч. 12. Потім Тато чомусь занедбав руханку і це при умовім перепрацюванню фатально відбилося на Його здоровлю. Гадаю, що до вкорочення життя причинилося й нещасне рибальство. Тато часто перемерз у воді, заболотився, подрапався до корчів, покалічив ноги. В товаристві сказав раз жартом, що не знає, доки ще нечиста сила дасть Йому відпустку на таку роботу.
Журнал “Світ”. Львів, 25 квітня 1927 р.
Журнал “Світ”. Львів, 25 квітня 1927 р.
Журнал “Світ”. Львів, 25 квітня 1927 р.
Соняшних купелів не любив, зате не цурався масажів, бодай раз на місяць у парні.
Руховиком ані змагуном Іван Франко не був, бо важкі життєві змагання і невсипуща праця забирала йому весь вільний час. Всеж таки силою ґенія в письменстві поставив незрівнаний рекорд. Т. Франко”
Підготувала Софія Легін
Джерело: ілюстрований журнарнал “Світ”. Львів, 25 квітня1927 р. Ч.8. С.7-8
У вівторок, 21 березня 2017 року, 14 годині в Музеї-садибі родини Антоничів в селі Бортятин Мостиського району Львівської області (філія Львівського музею історії релігії) відбудеться зустріч з відомою українською поетесою Марією Людкевич.
Вона познайомить присутніх з новими віршами, які написані протягом останнього часу. Чільне місце у її творчому доробку займає образ жінки. Письменниця акцентуватиме увагу на різні сторони незбагненної жіночої особистості. У віршах Марії Людкевич жінка – вірна дружина і матір, сестра і донька, палко закохана дівчина, творець, берегиня роду.
Музей-садиба Антоничів у с. Бортятин (Мостиський район, Львівщина) (фото з: http://www.rr.lviv.ua/)
Про визначне місце жінки не тільки в суспільному і політичному житті, а й у літературі говоритимуть філологи шкіл Мостищини. Вони читатимуть твори Марії Людкевич «Порадь, праматір Єво», «Заметіль бузкова», «Весняні пташки», «Допоки ще маємо час», інші. Разом з поетесою говоритимуть про роль жінки, якій доводиться багато працювати, терпіти, чекати, і, яка, навіть у вирі щоденних проблем, залишається чистою, світлою, прекрасною.
Марії Людкевич
Музейна вітальня села Бортятина запрошує шанувальників поетичного слова 21 березня, у вівторок, о 14 годині. Епіграфом зустрічі стануть слова Марії Людкевич «Я дарую тобі ці вірші, як вишневі півонії…».
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА наукові співробітники Львівського музею історії релігії
Сто років тому оздоровлення та відпочинок на курорті, як і сьогодні, урізноманітнювалися екскурсійними мандрівками Трускавцем та його околицями, ближніми та далекими, про що дуже вміло дбала курортна влада. Відпочивальники курорту мали можливість мандрувати цікавими місцинами Дрогобиччини та карпатського краю.
Рекреація на літньому курорті “Помярки”, соляно-сірчаний басейн, 30-і роки ХХ ст.
Окрім приємного шпацеру Головним трактом курорту (центральна вулиця курорту), головним Дептаком парку (центральна алея), алеями до «Нафтусі» та «Марії», Трускавець мав кілька гарно доглянутих хвойних та широколистих парків – «Ядвінувка», «Адамівка» та громадську поляну в місцевості Городище тощо, де в перервах між процедурами можна було насолоджуватись свіжим, насиченим озоном, повітрям. А в лісовій частині довкола Трускавця, висаджені та доглянуті алеї, дозволяли комфортно прогулюватись відпочивальникам, отримуючи лікувальний бальзам для організму.
Рекреація на літньому курорті “Помярки”, вечірнє споглядання на воду, 30-і роки ХХст.
Першими примітивними видами туризму на курорті були походи до лісу за грибами, спостерігання за тваринним світом лісопарку. Одна із близьких мандрівок пролягала до джерела “Софія” та до урочища “Липки”, де знаходились копальні цинку та збірник мінеральної води, а також до джерела «Зося» (і сьогодні існує), що в лісовій околиці Трускавця. Від джерела “Зосі” пішохідний маршрут пролягав до місцевості «Боберня», де працювала молочарня і де відпочивальники могли напитися свіжого молока, так необхідного в лікувальному процесі мінеральними водами.Звідси в південно-східному напрямку можна було дістатися знаменитих “Помярок”.
Відпочивальники на літньому курорті “Помярки” біля бювету “Нафтусі”, 30-і роки ХХ ст.
Крім цього організовувались окремі рекреаційні мандрівки на “Помярки” (гужовим або автомобільним транспортом) з відвідинами чудового природничого музею ім. Емми Ярош. Організовувались також пішохідні мандрівки до гірського села Орів та на гірський хребет Тихий Діл (800 м.н.р.м.), звідки відкривався мальовничий краєвид на Трускавець.
Мандрівники з Трускавця на огляді Бориславського нафтового родовища, 20-30-і роки ХХ ст.
Мандрівники з Трускавця на огляді Бориславського нафтового родовища, 20-30-і роки ХХ ст.
Пізнавальними та водночас недалекими (ближній туризм) були мандрівки до Стебника (гужовим або автомобільним транспортом), де знаходилась відома копальня поташової солі (кайліту), і де з дозволу керівництва саліни можна було спуститися в шахту, і побачити таємничі гроти та підземні переходи.
Мандрівники з Трускавця на прогулянці по скелях Урича, 20-30-і роки ХХ ст.
Рекомендованими були також мандрівки до центру нафтової промисловості – міста Борислава (гужовим або автомобільним транспортом), який майже весь був покритий багаточисельними шибами (копальнями) з видобутку нафти, де також екскурсанти могли побачити єдину у світі копальню земного воску (озокериту). Звідси одним маршрутом мандрівники їхали до Східниці, потім до скель Урича, де колись давно існував фортечний замок, як оборонний.
Мандрівники з Трускавця на екскурсії в Бориславі, 20-30-і роки ХХ ст
І, звісно, туристи мали можливість відвідати Дрогобич (кінний або автомобільний транспорт), де в першу чергу проходило ознайомлення з костелом Святого Варфоломія (ХІV ст.) та церквою Святого Юра, пам’яткою дерев’яної архітектури XVI ст.
Мандрівники з Трускавця на екскурсійній прогулянці в Яремче, 30-і роки ХХ ст.
Удосконалюючи форми дозвілля та відпочинку кураційників, курортною владою відпрацьовано цілий ряд туристичних маршрутів, які дозволяли гостям курорту знайомитися з історією та природою чарівного карпатського краю. Віддалені туристичні маршрути влаштовувалися через поїздки до Делятина (солоні лікувальні ванни), Яремче (водоспад, скелі Довбуша), до Ворохти, на Чорногору до Говерли та до гори Параски (3-х денна) тощо.
Автомобільний транспорт для обслуговування відпочивальників, 20-30-і роки ХХ ст.
Автомобільний транспорт для обслуговування відпочивальників, 20-30-і роки ХХ ст.
Для цих мандрівок слугували екскурсійні автобуси з відкритим верхом з метою кращого сприйняття довколішніх мальовничих краєвидів. Їздили не тільки літом, але й зимою, влаштовуючи лищатарські походи на гору Параску. Лищатарство в тодішній Польській державі вважалось військово-прикладним видом спорту, тому відповідно підтримувалося на рівні держави.
Гужовий транспорт для обслуговування відпочивальників, 20-30-і роки ХХ ст.
Плануванням екскурсій з кінця ХІХ ст. займалася курортна установа “Товаристський клуб”, компетенцією якої була організація розваг та дозвілля на курорті Трускавець. Та першочергово сам курорт Трускавець був об’єктом для туристів, маючи для цього всі основи. А одним з перших туристичну привабливість Трускавця зауважив відомий нам всім краянин, поет і літератор, досвідчений мандрівник Іван Франко.
Джерело “Зося” в околицях Трускавця, 2016 рік
За його організації та керівництва у 80-х роках ХІХ ст. влаштовувалися туристично-дослідницькі мандрівки для студентів Львівського університету, а деякі з них навіть пролягали через Трускавець. Зважаючи на всі природні багатства, якими нагородила наш Трускавець природа і Бог, Іван Франко назвав його – «Золотодайною Колхідою на благословенному Підгір`ї».
Дитяча література — це насправді надзвичайно серйозно. Адже ці книги не лише для дітей, а й для їхніх батьків. Бо через казкових героїв нам, дорослим, письменники доносять різноманітні проблеми, яких ми через щоденну метушню не помічаємо, або ж забуваємо, що нас хвилювало в дитинстві. Саме таким баченням літератури для дітей поділилася відома письменниця, педагог та громадська діячка Лариса Ніцой на зустрічі в рамках авторського проекту „Від книги — до мети“ мовознавиці Ірини Фаріон, яка відбулася 16 березня у Національному університеті „Львівська політехніка“.
Як вчитель Лариса Ніцой дбає про те, як сприйматимуть книжку діти. Перед тим, як готувати книгу до друку, йде до дітей у садочки та школи читає, показує спостерігає за їхніми емоціями.
Лариса Ніцой
— Багато уваги приділяю ілюстраціям, бо завжди перші враження моїх читачів саме від малюнків. Я вередливий автор, тож часто художникам доводиться по кілька разів перемальовувати картинки до моїх текстів. Завжди різні варіанти показую дітям і саме ті, які вони обирають, потрапляють у книжки, — наголосила письменниця.
Для заохочення дітей, і батьків до читання Лариса Ніцой створила ще й інтерактивний сайт, де все живе і рухоме. Окрім ознайомлення з творчістю письменниці, його можна використовувати для навчання в школі, наприклад, на інформатиці, а також можна брати участь у різноманітних конкурсах і вигравати книжки.
Лариса Ніцой та Ірина Фаріон
Є книжки, які називаю маляцькими і для шкільного віку аж до сьомого класу. Всі казки базуються на реальних історіях і більшість персонажів навіть мають реальні прототипи, наприклад, Ярик-векалка — це син Лариси Ніцой Ярослав, а лисенятко Бум — донька Леся. В усіх історіях присутні батьки, родина, бо всі книги, як наголосила письменниця, для родинного читання.
Гостя проекту свою діяльність та творчість націлює на розвиток української дитячої літератури, популяризацію читання не лише серед дітей, а й дорослих. У дитячих книжках авторка закладає доросле підґрунтя. Так, „Історії про звірят-друзяк“ про патріотичне виховання. На прикладі життя звірят в українському лісі показує підготування до свята лісової незалежності, яке мешканці лісу радісно очікують.
Зустріч із дитячою письменницею Ларисою Ніцой. Проект мовознавиці Ірини Фаріон “Від книги – до мети”
Кожна книга Лариси Ніцой має якусь мораль. Багато з них на тему екології, бережливого ставлення до природи, довкілля, тварин та доброї поведінки один із одним. Особливо багато пересипані твори письменниці цікавими словами. Вона каже, що інколи доводиться вигадувати неологізми чи вишукувати вже забуті перлини нашої мови.
— Буває, що бракує якогось слова, тож тоді фантазую, вишукуючи нові. Так, в історії про природу „Павлусь і Павлинка“ є новеньке слово, щоб розрізняти равликів хлопчиків і дівчаток — равлинка, повертаюся до давньої української мови: дідуся-равлика назвала равл — це слово знайшла в словнику Грінченка, — додала письменниця.
Зустріч із дитячою письменницею Ларисою Ніцой. Проект мовознавиці Ірини Фаріон “Від книги – до мети”
Є в Лариси Ніцой історії для дорослих — книжка про хлопчика-сироту „Зомба“, передмову до якої написав Патріарх Філарет. Авторка показує як дорослі, співчуваючи, не діють, бо для них важливіше купити нове авто, зробити ремонт, аніж змінити життя дитини. На допомогу хлопчикові прийшла небагата жінка, для якої вагоміше було допомогти дитині.
Найновіше видання, яке письменниця ще „гарячим“ презентувала на зустрічі, —„Непереможні мураші“. Це розповідь для дітей про АТО. На мурашів, які живуть у своєму гарному мурашнику, нападають їхні сусіди мурашині леви. Мураші встали до бою, та до перемоги їм треба дорости. В книзі відображені всі проблеми, які постали перед нашим народом на початку війни — відсутність армії та зброї. Та врешті, мурашки переможуть битву.
Зустріч із дитячою письменницею Ларисою Ніцой. Проект мовознавиці Ірини Фаріон “Від книги – до мети”
— Ми сьогодні говорили про найвищий сенс. Навіть не знаю, чи на якійсь зустрічі ми так заглиблювалися у наше буття: що несемо нашим дітям — свій спосіб думання чи модель поведінки. Націю можна втримати тільки тоді, коли в руках є дві зброї — духовна та мілітарна. Теперішній тил — це сила нашої мови, — наголосила на завершення Ірина Фаріон.
Довідка:
Лариса Ніцой — член Координаційної ради з застосування української мови у всіх сферах життя при Міністерстві культури, ініціаторка щорічного круглого столу „Книга на захисті дитячої душі“, присвяченого Міжнародному Дню захисту дітей, за участю високих посадовців, письменників, діячів культури та освіти. Вона також запровадила низку святкувань та акцій на підтримку читання — Всесвітній день письменника, рух „Дорослі читають дітям“, письменницький флеш-моб „Читаємо дітям“, акцію „Почитай мені, татку!“, авторка серії уроків для загальноосвітніх шкіл „Бібліотечний урок веде письменник“. Вона — дипломантка міжнародного літературного конкурсу „Коронація слова“, лауреатка Всеукраїнської літературної премії „Гілка золотого каштана“ в царині соціальної прози, „Людина року“ за версією газети „День“ за створення феномену в освітньому процесі. А також одна з трьох авторів театрального українсько-білорусько-російського проекту — вистави „Ярик і дракон“ для Мінського театру „Зьніч“.
Лариса Ніцой
Творчий спадок Лариси Ніцой багатий і кількісно і тематично. Серед її книг „Казка про славного Орленка“ (присвячена річниці загибелі В’ячеслава Чорновола), „Пригоди лисеняти Бума“, „Як хом’ячок друзів шукав“, казкова повість „Невигадані історії про звіряток-друзяток“, „Казка про Українське Щастя“, „Ярик і дракон“, „Невигадані історії про звіряток-друзяток“, „Ярик-векалка“, „Ярик і рогатий Мі“, „Страшне страховисько“, „Мій Блек“, „Неслухи і вередулі“, „Зомба або історія про милосердя“, „Павлусь і Павлинка“, „Дві бабуськи в незвичайній школі або скарб у візку“ тощо.
Він народився для того щоб знімати нове українське кіно. За позичені гроші придбав першу професійну камеру і більше трьох років повертав борги. Його документальні стрічки розповідають історію побачену очевидцями. Всупереч скептикам він довів, що українське кіно може бути прибутковим. Сьогодні наша розмова з молодим українським режисером Тарасом Химичем. Спробуємо дізнатись його рецепт успіху.
– Тарасе, коли ти вперше взяв камеру до рук?
– В 1994 році. Я дуже хотів камеру і так вийшло, що тато мені зробив такий подарунок. Він тоді працював за кордоном і прислав мені маленьку камеру, вісімку. На той час, то було просто фантастика, але вона не показувала ні на одному телевізорі, бо була в NTSI, американській системі. І оце так я почав знімати. За освітою я був художником, навчався в Львівській академії мистецтв, а в камері я побачив продовження свого малярства. Це було перед тим як поїхав в Америку.
– Яким був перший твій крок у якості оператора ?
– Я почав монтувати кліпи, накладати музику і робити просто спостереження — знімав похорон, весілля, зруйновані будинки, цвинтарі, все, що мені подобалося. Можна сказати я займався артом. І тоді в мене зародилася думка, що напевно тим я і буду займатися, що це для мене не просто забава.
– А яким був другий крок?
– Я поїхав в Америку вчитися і побачив фотошоп, перший. Ми почали вивчати програму, робити різні завдання. Ще не було монтажу на комп’ютерах, він з’явився тільки на виставці, це був 1996 рік. Я потрапив на виставку Macintosh в Міннеаполісі, система коштувала на той час 20 тисяч, тож я просто сидів там і дивився. Тоді я зрозумів, що без цього просто не зможу. Адже завдяки цьому можу комплексно робити весь процес сам — знімати, монтувати, і тоді від тієї думки ледь не звар’ював. Перший комп’ютер і карточку я придбав у 1997 році, приїхав на канікули в Україну і ми з друзями зняли перший кліп Деінде “Листя бульби” (Colorados), про колорадського жука-шкідника. Він є в інтернеті. І це була перша така відповідальна робота, тому що я вчився на рекламі і тоді все це тільки починалось, і вдома я робити нічого не міг. Але я вже адаптував ідею, що я все сам буду робити і мене не цікавило, що ще немає технології. Я готував себе до майбутнього, до розуміння того, що я буду режисером, оператором, монтажером одночасно. Мене не цікавило, що такого не існувало, я зрозумів, що це моє бачення. Це я розповів своїм викладачам, вони мене підтримали, але застерегли: “Пам’ятай, тобі для цього потрібно 15 років після коледжу ще потратити, щоб ти зрозумів, що ти будеш робити”. Так і сталося, скорше не було, щоб правильно поєднати ці речі.
– От є вже перший кліп, перші роботи, а далі? Пішли вже комерційні проекти?
– Я ще навчався, писав диплом, робив рекламу, створював телевізійний канал — це був 1999 рік. Я приїжджав сюди, вже навіть брав якісь замовлення, хоча тоді можливостей було менше. А після освіти я повернувся додому, зняв за свої кошти кліп для “Скрябіна” і вже тоді чітко знав, що буду робити.
– Як виникло захоплення документальним кіно?
– У 1996 році я дивився багато Діскавері, практикував англійську мову по документалістиці. Тоді я подумав, скільки оповідей чую від діда про історію, що у нас відбувалося і ніде цього не читав. Чому у нас того немає, чому в нас ніхто так не знімає? Постійно мене це цікавило. І я зрозумів, що якщо я хочу такий продукт, то ніхто за мене цього не зробить. І у 2005 році була перша нагода зробити фільм про дивізію. Було невелике фінансування і ми себе попробували, а вже з 2009 року почали серйозно працювати.
– І досі сам знімаєш, сам монтуєш?
– Так. Я маю помічників, коли більш складніші зйомки, є люди які цим технічно займаються, але камерою я сам постійно працюю.
– Як відбувся перехід від документалістики до ігрового кіно?
– Ще в коледжі я прочитав багато книжок і чітко знав, що шлях до художнього фільму лежить через документалістику. Тобто потрібно набратися досвіду, адже художнє кіно – це досвід. Те, що я зніму класні ефекти, накладу графіку чи найму людей, чи ще щось, якщо я не маю досвіду внутрішнього всередині я не можу зняти кіно. Тому документалістика – це прекрасний місток, який поступово приведе до художнього кіно. От, наприклад, останній фільм “Легіон” вже мав дуже багато художніх вирішень, вже не було очевидців, вже був вільніший в тій сфері і з того моменту вже почалась “Жива”. Я відчув, що уже треба відірватися від фактів і йти в сторону формування характерів, образів, уже не є цікаві самі факти, а цікава просто історія людини.
– Як ти оцінюєш “Живу”?
– Я оцінюю з точки зору, що документальні фільми – це факти, а “Жива” – емоції. Це емоційний фільм і так його треба сприймати, його не можна сприймати фактами. Ми записували емоцію людини і візуалізували її. Тому дуже багато переходів і в самому фільмі, і в монтажі були супроводжені впливом розповіді, не завжди реальної, часами фантазійної і хотілося в тому кіно це передати. Погані герої, добрі, де добро, де зло і просто Карпати: Людина і Карпати, Карпати і ворог . Це емоції, якщо їх брати логікою, шукати якісь ходи, то це не той фільм. Це фільм, після якого трошки домальовуєш. І це жіночий фільм, я уже по відгуках побачив, що жінки сприйняли дуже гарно емоційну палітру фільму, а чоловіки дуже протистояли йому, оскільки немає того аспекту, який би вони хотіли побачити. Тому це досить ризикований проект, бо дуже вузько скерований, але успішний, адже люди його підтримали і це мені відкрило бачення того, що хочуть бачити люди в Україні.
https://youtu.be/SLj-dQ3VLyg
– Яким ти бачиш свій новий фільм «Король Данило»?
– «Жива» – емоційний фільм, а «Король» – це фільм на який йдуть в кінотеатри. Кіно за яке хочуть заплатити, подивитися і дістати настрій. Це більш масове кіно, яке поєднує молоде покоління різних інтелектуальних рівнів. Воно більш зрозуміле, таке, яке хочуть бачити в кіно. Легший, видовищний фільм і якісний. Хочу зробити якісний український фільм на який би прийшли різні люди і сказали, що він цікавий та класний. Для мене це важливо.
– До чого ти йдеш, що хочеш зняти?
– Я люблю піднімати соціальні проблеми, але не прямолінійно. Хотів би зняти сучасний фільм про сучасне. Не знаю чи це буде комедія, чи бойовик, чи щось інше, але це, напевно, буде найскладніший процес для мене – зняти щось, що стосується або сучасності, або майбутнього. Дуже мені подобається якісне поєднання документалізму і футуризму, такий постмодернізм. І я хочу набратися досвіду та в майбутньому створити футуристичний фільм, який буде зрілим, режисерським фільмом. Але можливо через декілька років щось зміниться, адже після кожного фільму щось змінюється в голові, відчувається, що ти вже не той, що був. Кожен фільм змінює і ти стаєш іншою людиною, і цей процес змін мені дуже подобається, що деколи я сам себе не впізнаю збоку і я дивуюся, як фільм міг мене так змінити.
Сьогодні ми продовжуємо розповідати про нафтовидобування в Галичині на початку ХХ століття, а саме часів ЗУНР та міжвоєнного періоду. Цей час харектерний стрімким розвитком галузі, адже у 1919–1920 рр. об’єми видобування нафти у світі зросли майже на чверть (24,2 %) і досягли 688,47 млн барилок.
Як вже зазначалося, Бориславсько-Тустановицьке родовище досягло свого розквіту у 1908–1909 р., коли з нього видобуто близько 2 %, а в 1920 р. – 1 % світового виробництва нафти (Галичина – близько 5 %). На спад виробництва вплинули події Першої світової війни та девальвація злотого. Однак, рівень буріння до 1920 р. перевищив довоєнний рівень, коли у стадії буріння перебувало свердловин: 1909 р. – 216; 1910 р. – 272; 1911 р. – 269; 1912 р. – 316; 1913 р. – 386; 1914 р. – 201; 1915 р. – 135; 1916 р. – 242; 1917 р. – 331; 1918 р. – немає відомостей; 1919 р. – 185; 1920 р. – 221; 1921 р. – 320, що загалом протягом 1909–1921 рр. (за винятком 1918 р.) склало 3094 свердловин. У період з 1913 до 1920 рр. у експлуатації щорічно перебувало понад 400 свердловин (максимально – 447 – у 1917 р.).
Борислав. Нафтові вишки. Поштівка 1921 року.
Загалом у Галичині в 1905–1920 рр. було видобуто 1769 тисяч цистерн нафти (17,69 млн т), зокрема: 1906 р. – 76; 1907 р. – 118; 1908 р. – 175; 1909 р. – 208; 1910 р. – 176; 1911 р. – 146; 1912 р. – 119; 1913 р. – 106; 1914 р. – 87; 1915 р. – 73; 1916 р. – 89; 1917 р. – 85; 1918 р. – 82; 1919 р. – 83; 1920 р. – 76; 1921 р. – 70.
На кінець 1921 р. видобування нафти рівнялося 1906 р. і передвоєнного рівня. Однак, тоді бачилися великі перспективи, оскільки у нафтову галузь економіки Галичини вливалися іноземні, насамперед французькі, інвестиції, що уможливлювали впровадження новітніх технологій і засобів виробництва.
Виробництво у 1909 р. досягло максимуму і було тоді близько 4 % світового виробництва. З 1910 р. послаблюється продуктивність свердловин у Бориславі та Тустановичах в той самий момент, коли промисловість підготувала будівництво великих резервуарів для складування нафти-сирцю і почала використання нафти для цілей опалення.
Борислав. Нафтові вишки. Поштівка 1921 року.
Тільки з 1916 р. знову намітилося зростання виробництва, що було викликано зростанням буріння, яке підтримувалося австрійським урядом, коли стало очевидно, що уряду Німеччини та Австро-Угорщини для вирішення долі війни треба було багато паливних матеріалів для воєнної техніки.
Не випадково, що більшість нафтопродуктів вивозилася з Галичини як поза межі краю, так і за кордон. Впродовж 1900–1918 рр. було вивезено близько 280 тис. т нафтопродуктів і 283 тис. т нафти-сирцю. До 1912 р. спостерігався ріст експорту, однак воєнні події зумовили як зменшення об’ємів видобування нафти, так і її переробки. Небачено низький рівень експорту у 1915 р. був зумовлений тим, що більшість галицьких копалень перейшли до рук російського царату, який тимчасово окупував частину Галичини. А, от ріст у 1916–1917 рр. викликаний потребами Німеччини і Австро-Угорщини майже у всій галицькій продукції для ведення подальших воєнних дій з Антантою.
Борислав. Нафтові вишки. Поштівка 1922 року.
Польська держава після Першої світової війни отримала нафтову промисловість у занепаді та стані дезорганізації. По-перше, під час функціонування з листопада 1918 р. до кінця травня 1919 р. Західноукраїнської Народної Республіки ряд найбільших шахті у Бориславі і Тустановичах зупинилися, інженерів і бурильників рекрутовано в українську та польську армії, мимоволі залишили свої позиції і постійну роботу в нафтовій галузі робітники та службовці. Коли польська армія в кінці травня 1919 р. вступила в Борислав, почався перерозподіл власності на нафтові копальні, зазвичай на ті, що були у руках програвши війну німецьких і австрійських підприємців. Тоді їхнє місце і почав займати умілий французький бізнес.
Угоди та організація компанії тривали протягом 1919–1920-х рр., тобто нормального руху в процесі буріння і нормального функціонування по всій нафтової промисловості не могло бути й мови; окрім того, війна проти більшовицької Росії у 1920 р., коли радянські війська кілька тижнів погрожували захопленням Борислава, перебуваючи від нього на невеликій відстані, не сприяли розвитку нафтової промисловості.
Борислав. Нафтові вишки. Поштівка 1922 року.
Через високу вартість глибокого буріння нафтові промисловці вишукували терени, перспективні для видобування нафти на Передкарпатті. Це стосувалося, насамперед продуктивних околиць Борислава, де у 1920-х рр. розпочалося цілеспрямоване використання, яке, однак, стримувалося відсутністю адекватних доріг і особливо відсутністю залізниці в окремих населених пунктах, насамперед, в Уричі, Орові, Перепростині та Кропивнику.
Перспективу складали й деякі інші регіони Передкарпаття. У першу чергу вартими уваги були Битків, Пасічна, Пнів, Молодків, Дзвиняч. Там знаходилися копальні компаній «Домброва», «Фанто», «Тепеґе», «Битків», «Брюгге» та ін. На другому місці знаходяться околиці Ріпного, де розробку вели гірничі підприємства компанії «Прем’єр», інж. Дункі та ряду менш важливих.
Борислав. Державна геологічна станція. Поштівка 1930 року
Буріння у вищевказаних районах складали дуже складну систему. Центральний басейн включав в себе Роп’янці, Перегінське, Космач, Слободу Рунгурську, Бандрову, Пашову, Стрільбиці, Устеріки Нижні, Росохач, Поляну, Долину та ін. Західний басейн включав у себе: Білобереги, Бібрку, Домініковиці, Грабовиці, Гарклову, Гумниська, Івонич, Ключани, Климківку, Кобилянку, Кобиляни, Корчин, Б’єч, Красну, Кросцєнку Нижню і Верхню, Кригу, Луки, Лібуше, Липинки, Мокру, Мрукову, Особниці, Погужин, Потік, Роги, Роп’янку, Рівне, Рудавці Риманівські, Сукову, Сяри, Старе Село, Шімбарки, Торошівці, Тур’яполе, Ванкову, Вуглівці, Великополе, Вінди, Вітрилову, Войтову, Волю Яворову, Вульце, Загір’я, Змінницю й ін. Найважливішими з цих місць, які мали потужне виробництво, є: Ванкова, Потік, Кросцєнько Нижнє і Гарклова.
Борислав-Тустановичі. Нафтові вишки. Поштівка 1930 року.
Як вже зазначалося вище, впродовж 1909–1921 рр. загалом пробурено понад 3 тис. свердловин щорічно у 85–110 населених пунктах 132–256 нафтовими компаніями і фірмами.
У 1920 р. У Галичині діяло 1798 шибів, у 1921 р. – 1773.
У розробці нафтових родовищ велике значення мали іноземні інвестиції, зокрема капітали таких країн: Франція – 53 %; Галичини – 18 %; Швейцарія – 10 %; Австрія – 7 %; Англія – 4,4 %; Голландія – 4,3 %; решта країн – 3,3 %. Французький капітал з кожним роком мав все більший зиск від Галицької нафти.
Битків. Нафтові вишки. Поштівка 1930 року.
Переробка нафти здійснювалася на рафінеріях, найбільші з яких працювали в США. Так, там було 480 рафінерій, які щоденно переробляли 2275 тис. бочок нафти-сирцю. Найбільшою була рафінерія в Каліфорнії тресту «Standart Oil Company» (понад 2 тис. працівників), що переробляла щоденно 500 тис. бочок нафти.
Галицькі рафінерії посідали скромне місце у нафтопереробній промисловості світу, навіть за мірками Європи. Окрім кількох великих рафінерій, решта представляли собою малопродуктивні і технічно відсталі виробництва. Загалом у Галичині діяло 64 рафінерії, в т.ч. у повітах: Дрогобич – 27; Новий Сонч – 11; Коломия – 7; Сянок – 6; Станиславів – 5; Горліце і Самбір – по 3; Стрий і Львів – по 1. До найбільших нафтопереробних заводів належали: «Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych», «Limanowa», «Trzebinia», «Galicja», «Dziedzice», «Dros», рафінерії в Яслі, Печеніжині і Глінніку Маріямпольськім, «Nafta» (раніше – «Wiśniewski i Spółka») в Дрогобичі тощо.
Борислав. Державна геологічна станція. Поштівка 1930 року
Найбільшою з них була Державна рафінерія у Дрогобичі. Спочатку вона була розрахована тільки для вилучення з сирої нафти бензину, призначеного як паливо для залізничних локомотивів. Під час війни, коли завод виникла необхідність додаткового виокремлення речовин, у завод почали поступово вкладати інвестиції, внаслідок чого його продуктивність зросла до переробки до 250 тис. т на рік. Цей завод став на початку 1920-х рр. одним з найбільших у своєму роді на континенті.
Другою за потужністю була рафінерія «Галичина» у Дрогобичі з річною потужністю переробки до 100 тис. т. Це еквівалент рафінерії в Ліманові за потужністю, але обладнана за останнім словом тодішньої техніки. Інші великі рафінерії щорічно переробляли нафти-сирцю (тис. т): Тшебінія – 95; Дідичі – 70; Гліннік Маріямпольський – 50–80; Ясло – 60; Дрос – 50; Став’ярські – 30; Устеріки – 30; Єдліче – 24; Печеніжин – 20; Лібуша – 15; «Нафта» – 10.
Битків. Загальний вигляд. Поштівка 1930 року.
Більшість продукції нафтопереробних заводів, а також нафти-сирцю експортувалося. У Галичині в 1921 р. залишалося для внутрішнього використання: нафти – 85904 т; мазуту – 34515 т; бензину – 23157 т; газоліну – 22940 т. В той же час за кордон вивезено: 105716 т нафти; 78087 т газоліну; 61667 т мазуту; 45638 т бензину; 14134 т парафіну і свічок; 7425 т смоли. З цієї кількості експортованих товарів припадало на: Австрію – 40 %, Німеччину – 23 %, Чехословаччину – 20 %, балтійські країни – 16 %, інші країни – 1 %. Загалом за 1913–1921 рр. було експортовано 2,823 млн т нафтопродуктів.
Приємним є те, що після Румунії Галичина була найбільшим видобувником і переробником нафти. Саме з цих країн і країв поступала до країн Європи найбільша кількість нафтопродуктів. Наприклад, найбільшими експортерами у Німеччину були Америка, Румунія та Галичина.
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Первісно НТШ виникло як Літературне товариство імені Т. Шевченка 1873-го року у Львові з ініціативи Олександра Кониського, Дмитра Пильчикова та за фінансового сприяння Єлизавети Милорадович-Скоропадської.
Тоді статутно членами засновниками могли стати лише галичани, громадяни Австро-Угорщини. Ось як визначав завдання НТШ Володимир Гнатюк у 1917 р.: «Товариство мало назву:”Товариство ім. Шевченка”, а завданєм його було “спомагати розвиток української словесности”, для чого мало воно підпомагати ріжні українські видавництва, видавати своїм коштом книжки і часописи, признавати письменникам нагороди й ин.». З часом виникла потреба реорганізувати Товариство у наукову інституцію, що в майбутньому виконувала б функції Академії наук. Головним ініціатором такого перетворення виступив у 1890 році Олександр Барвінський за підтримки Олександра Кониського та Володимира Антоновича.
Олександр Кониський. Кінець XIX ст.
Дмитро Пильчиков
Єлизавета Милорадович (Скоропадська)
Газета «Діло» (за 14.03.1892) висвітлювала ці події так:
«Вчерашні загальні збори членів товариства имени Шевченка написані будуть в лїтописи сего товариства яко хвиля дуже важна для єго розвитку і поступу. Вчерашні збори ухвалили порушену перед кількома роками і до сеї пори підготовувану основну реформу товариства на “наукове товариствo имени Шевченка”.
Олександр Барвінський
Володимир Антонович
Хід вчерашних зборів був ось-такій. Заступник голови товариства проф. Вол. Шухевич, сконстатувавши, що зібралось потрібне число членів — більше, нїж звичайно в лїтах попередних — відкрив збори […] Потім заступник голови, покликавши на секретаря збору редактора Ив. Белея, удїлив, після проґрами, голосу проф. Вол. Коцовскому, а опісля п. К. Паньківскому, щоби здали справу — першій з дїяльности видїлу в роцї, 1891-ім, а другій з маєткового стану товариства. […] Опісля прийшла точка: “принятє нових членів” [бо членів приймають загальні збори]. Видїл предложив зборам зголосивших ся шість членів: проф. Василя Тисовского, проф. д-ра Іосифа Олеськова, о. Іосифа Олеськова, о. Евгенія Гузара, редактора “Народа” і сотрудника Kurjer-a Lwowsk-ого Ивана Франка, проф. Ивана Верхратского і кандидата адвокатского д-ра Олександра Кулачковского. Голосованє відбувалось тайно, картками, а скрутінія виказала, що на 22 відданих голосів всї кандидати — з виїмкою п. Франка — одержали всї голоси; п. Иван Франко дістав 5 голосів, отже перепав.
Володимир Шухевич (1891)
Потому преступлено до вибору видїлу і голови товариства. […] Головою-ж товариства имени Шевченка вибрано майже одноголосно д-ра Юл. Целевича. [Було внесенє д-ра Целевича, що-би головою вибрати посла Барвіньского, але збори справедливо звільнили єго, бо він єсть уже головою Руского товариства педаґоґічного і яко посол до ради державної довшій час не пробуває у Львові. Наконець відчитано проєкт нового статута товариства, а остаточну редакцію поручено анкетї, до кoтрoї входять пп. д-р Целевич, д-р Кость Левицкій, ред. Ив. Белей і д-р Ол. Кулачковскій.
Портрет Юліяна Целевича
Кость Левицький
Заким подамо в повній основі проєкт статута наукового товариства им. Шевченка, скажемо нинї лише коротко про цїль єго і орґанізацію. Цїль товариства: плекати та розвивати науки в своїй мові та штуки і збирати та зберігати всякі памятки, старинности і наукові предмети України-Руси. Средствами до того будуть служити: наукові дослїди з фільольоґії рускої і славяньскої та исторія україньско-руского письменства і штуки, з исторії і археольоґії України Руси, а також з наук фільософічних, політичних, економічних і правничих, математичних, природних з ґеоґрафією і лїкарских; відчити, розправи і розмови наукові; зїзди учених, літератів і артистів; виданя наукових “Записок” товариства і инших творів наукових; збиранє матеріялів до музея і бібліотеки; премії і підмоги ученим і літератам; удержуванє власної друкарнї. — Товариство подїлить ся на три секції: фільольоґічну, исторично-фільософічну і математично-природничо-лікарску.
Будинок №8 на проспекті Шевченка, у 1892—1898 рр. – приміщення НТШ. Зараз тут розміщена книгарня НТШ
Будівля НТШ, придбана у 1898 р., на вул. Винниченка №26 у Львові
Будівля НТШ, поч. ХХ ст.
Для деяких справ наукових з кождої секції може вибратись окрема комісія. Товариство полагоджує свої справи: на зборах загальних і на засїданях секцій і комісій. [Засїданя секцій мають відбувати ся що місяця, а загальні збори раз в роцї.] — Товариство має складатись з членів дїйстних [2 зр. вписового і 3 зр. річної вкладки], основателїв [50 зр. одноразово] і почетних. Видїл для управи товариства має складати ся: з голови, 5 членів [заступника голови, бібліотекаря, секретаря, редактора видань товариства і адміністратора маєтку] і 2 заступників, вибраних з львівских членів загальними зборами, а кромі того мають входити в склад видїлу директори секцій або замість них вибрані секцією референти секційні».
Діячі НТШ та інша інтелігенціяу 1898 р
У статті для газети «Діло» (13.03.1917) «Важні роковини» Володимир Гнатюк вказує і наслідки реорганізації 1982 року:
«Найблизші загальні збори вже зреформованого Наукового Товариства ім. Шевченка відбули ся дня 11. мая 1893 р. в присутности більше як 50 членів. Касове справозданє за 1892 р., предложене зборам, представляло ся так: Приходи в 1892 р. виносили 27.147 67 зол., розходи 26.775 78 зол., остало ся 371 95 зол. Активи товариства виносили з кінцем 1892 р. 29.440 92 зол., пасиви 7.433 89 зол., маєток товариства 22.006 03 зол. До нового видїлу увійшли: Ол. Барвінський як голова, Ос. Ганїнчак, Сид. Громницький, Ос. Маковей, Петро Огоновський і К. Паньківський як члени, та д-р Гр. Величко і О. Макарушка як заступники.
Тодї уконституували ся перший раз також наукові секції. В історично-фільософічній секції вибрано директором Нат. Вахнянина, заступником д-ра Костя Левицького. секретарем Вол. Коцовського. В фільольоґічній секції: директором д-ра Ом. Огоновського, заступником Ом. Партицького, секретарем Остапа Макарушку. В мат. природ.-лїкарській секції: директором Ів. Верхратського, заступником д-ра Щ. Сельського, секретарем Волод. Шухевича. Належить завважити, що тодї кожний член міг записувати ся до тої секції, до котрої хотїв. Роздїл членів на дїйсних (із науковою квалїфікацією) і звичайних (передплатників) наступив аж при дальшій реформі і перших дїйсних членів вибрано аж 1. червня 1899 р., при чім до істор.-фільософічної секції вибрано 12, а до двох инших по 10 членів.
Обкладинка «Записок» Товариства імені Шевченка, 1892 р.
Обкладинка одного з перших видань «Записок НТШ» 1894 р. під редакцією О. Барвінського
«Етноґрафічний збірник», 1900 р.
В 1893 вийшла знов одна книжка Записок Наукового Товариства ім. Шевченка, а в 1894 р. дві книжки під редакцією тодішнього голови Ол. Барвінського. В 1895 р. вийшло 4 книжки під редакцією М. Грушевського. Від 1896 р. аж до кінця 1913 р. виходило річно 6 книжок “Записок”. Першу субвенцію на свої наукові виданя дістало товариство від краю 1894 р. в сумі 2000 кор. В 1895 р. дістало 2000 кор. від краю і 2000 кор. від держави».
Продовжуючи тему побуту мешканців давнього Львова сьогодні мова піде про санітарні умови в яких жили городяни, хто відповідав за асенізацію в місті та як виконував покладені на нього обов’язки, а також до чого призводила недбалість у ставленні до останніх.
Львів, панорама XV століття
Санітарні умови середньовічного Львова годі й критикувати. Сміття викидали просто на вулицю. Каналізації не було. Щоправда, на Ринку зробили стічні канави. Передбачалися вони і в інших кварталах, причому обов’язки асенізатора мав виконувати міський кат зі своїми помічниками. Але оскільки цієї роботи ніхто від нього не вимагав, то він її і не робив.
Однак вряди-годи асенізацію проводили, вивозили нечистоти, за що платили 8 грошів від діжки. Кілька разів на рік очищували тюрми, за що платили 2 злотих.
Львів, вежа Токарів та Линників поруч з Міським Арсеналом, де колись мешкав кат. Фото початку XX століття
За чистотою Ринку повинна була стежити спеціальна особа — старший пургант. У його розпорядженні були сезонні помічники, пара волів, помічник візника, йому повинен був допомагати кат. Для виконання цих робіт пургант використовував арештантів. Узимку вони очищали від льоду стічні канави, згрібали сніг, влітку збирали нечистоти і грязюку. Зазначимо, що на підтримання чистоти на Ринку виділялися гроші, але куди вони йшли, сказати важко. Арештантів за роботу тільки годували, іноді давали 3-4 гроші. На не мощених вулицях брьохалися в болоті свині, блукали кози і телята. До речі, свійських тварин у місті тримали аж до кінця XIX ст. Так, у 1888 р. у Львові було 1130 корів, 2 кози, 302 свині, 1752 коні і 3717 собак.
Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія
Антисанітарні умови створювали сприятливий ґрунт для епідемій. І вони Львів не оминали. За 450 років, з XIV до середини XVIII ст., у Львові зареєстрована 51 епідемія, причому фіксувалися тільки ті, котрі тривали не менше року. Особливо страшним було так зване чорне чотириріччя (1620-1623), коли у Львові вимерло 2/3 населення. Медицина, зокрема діагностика, залишалась на дуже низькому рівні. Тому під поняттям “моровиця” розуміли і чуму, і холеру, і тиф, і віспу.
Чумний лікар. Фрагмент гравюри Поля Фюрста 1656 року
Коли починалася епідемія, хто тільки міг, тікав з міста. Біднота, що не мала куди і за що втікати, залишалась у місті. І часто лікувалась тим, що по шию закопувалась у гній. Це тоді вважалось універсальними ліками від “моровиці”. Звичайно, лікарі у Львові були. Але, по-перше, їхніми послугами могли користуватися лише вибрані, а по-друге, їхня кваліфікація була невисокою. Бідноті лишалися шпиталі — св. Духа, св. Станіслава, св. Лазаря. Бід сучасних медичних установ вони різнилися тим, що були не тільки лікарнями, а й притулками для старих, калік, бездомних. Звичайно, всіх бажаючих обслужити вони не могли.
Будівлі притулку для убогих святого Лазаря з нинішньої вулиці Колесси. Рисунок Францішека Ковалишина початку ХХ століття.
У зв’язку зі сказаним парадоксальним є факт, що львів’яни приділяли велику увагу особистій гігієні.
З XIV ст. у Львові діяло кілька лазень. Продукція цеху миловарів користувалась великим попитом, можливо тому, що ввозити мило у Львів (крім так званого грецького) суворо заборонялося. Миловари виготовляли мило білого, чорного, зеленого і блакитного кольорів, а піна була білою. Бони ж виробляли пудру і помаду, які користувалися не меншим попитом, ніж зараз, причому не тільки у жінок, а й у чоловіків.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
У Варшаві, 14 квітня 1637р «Владислав IV по смерті війта Миколая Лаща, надає солтиство щирецьке Себастьянові Чермінському».
Після спустошливих набігів татарської орди у 1626 році прибутки з села Хоросно–Старе зменшились, а значна частина господарки була знищена (64 %). Не зважаючи на ці обставини, шляхта не зменшує експлуатації селян. Така ситуація сприяла виникненню протестів і про це йдеться у документі за 1641 рік. Селяни з Попелян та Дмитре у відповідь на утиски від місцевого орендаря Станіслава Гжибовського затоптали худобою його луки та поля засіяні вівсом, що розташовувались у Хоросно.
Долина Львівське Опілля. Вид на село Хоросно від Стрийського гостинця
Себастьян Чермінський у заяві, датованій 31.05.1649р., доповідає, що не зможе платити податок за села Хоросно і Семенівка, тому що вони: «знищені і майже з землею порівняні, а людей багато в неволі або вимерло. Що правда села Пустомити, Малечковичі та Милошовичі – заплатили у 1649–1650рр. повний податок. «Це неначе щасливі оази серед спалених і безлюдних околиць».
У цьому ж 1649 році хороснянські селяни Стець Білоган та Яремко Ткач заявили перед судом про неспроможність села платити податки тому, що воно восени 1648 року було знищене татарами і майже повністю зрівняне з землею. Але село відродилось, повстало з руїни і вже у 1676 році тут проживає 40 дорослих осіб.
У люстрації воєводства руського за 1661–65 рр. вказано, що село Хоросна разом з селами Семенівка та Острів (передмістя Щирця) належало до війтівства Щирецького. Ця приналежність була зазначена ще у 1627р. – село тоді розташовувалось на 4 ½ ланах, Посесором війтівства був королівський ротмістр Міхал Моршковський.
Карта – шкіц (Щирецьке війтівство)
Під час люстрації був осаджений лише 1 лан. Раніше у селі було 12 осадників, але залишилось лише 4 котрі сидять на 1 лані. Сплачують чинш з чверті лану по 12 грошів. З чверті лану дають вівса 2 півмірки, що складає з лану 8 півмірків по 15 грошів. Дають троє курей звичайних з чверті лану, що складає загалом з лану 12 курей по 3 гроші. Яєць не дають. Десятина від пчіл впродовж давнього звичаю від вулика сплачувалась по 6 грошів. Загородників у селі було 2, що правда жодного чиншу вони не сплачували, але кожного тижня мали відробити повинність від полудня. Комірників, що на городах сидять було 2. Податки не сплачували, але відробляли один день на тиждень від полудня. Ці ж піддані на чверті лану зобов’язані впродовж 3 днів на тиждень відробити по полудні. Ходять відробляти у жнива , а також у косовицю та до громадження сіна. Форшпан до Львова відправляють своїм коштом. Сторожове мають платити 1 флорин.
В селі на цей час була корчма до якої належало півтори чверті лану та сіножать. Цю корчму утримував Стефан Буць. Двірського пива у ній не шинкує, лише впродовж давніх традицій платить чинш за землю – 12 флоринтів.
В селі є млин – на третій межі поставлений, котрий утримує мельник Василь. До нього належать чверть лану та лука з городом. Мельник повинен відробляти лише один – повний день на тиждень. Чинш з цього млина дає «не любо». Але враховуючи минулі роки кладе з нього по 6 флорентів.
На карті другої половини 18ст у Хоросно Старому розташовані два млини на двох ставах
В селі є вибранець в котрого є посесором учтивий чоловік Іван – гайдук; щороку відправляє до обозу пахолка.
Хоросна межує з Раківцем – містечком оо. Єзуїтів з одного боку, з Красовом з другого, з Добрянами з третього, з Поршною з четвертої сторони. Фільварок при цьому у селі пустує, на ньому не сіють жодного збіжжя, хоростом заріс. Піддані наймають [staj] 14. Від [staja] землі по 6 грошів дають, що складає загалом 2флор. 24 гроші. Загальна сума провіанту з цього села та фільварку 26 флор 18 грошів. Челядь фільваркова: уряднику salarium 16 флоринтів. Сума усіх доходів з сіл Семенівка та Хоросна з фільварком 367 флор. 27 грош.
У люстрації села Схнилів вказано, що це село має право вільного вирубу деревини у лісі Деревач званий держави щирецької.
Північна межа с. Хоросно-Старе – Ліс Деревач – фільварок на Кривуля
5липня 1678р. у Львові, король Ян Собіський надає Іванові та Анастасії Лешковичам солтиство у селі [Foroszna]. Тут мабуть йдеться про шляхетного Івана–гайдука, котрий отримав вибранецтво разом з попівством у Хоросні на ½ лану, котре належало до щирецького війтівства і не мало жодного стосунку до осад на німецькому праві. Гайдучина у Хоросні розташовувалась – зправа перед Cандигурою.
«Вільності» – солтисів зводились до права випасу худоби на всіх пасовищах, лугових і лісових, вільного вирубу дерев у королівських лісах для власних потреб, права варити пиво і гнати горілку на власний ужиток та до звільнення від усіх повинностей і солдатських постоїв. Надання – солтиств здійснювалось у формі доживотних привілеїв, як правило, прямим спадкоємцям . Солтиси мали своїх десятників. Усі судові справи стосовно солтисів розглядались громадським урядом або замком, котрі також збирали з них лановий збір, викликали на службу. Роль збирачів виконували ротмістри. Солтисів залучали до різних службових обов’язків, фортифікаційних робіт, а в міру потреби полкова канцелярія могла зажадати рекрута-вибранця у повному споряджені. Проте рідко солтиси особисто відбували службу, а наймали за себе добровольців. Частина солтисів несла службу як «гайдуки», тобто виконували функції земської поліції.
Стосовно вибранців то це була вибранецька або ланова піхота , де служили селяни з королівщин, тобто з державних маєтностей. З 20 ланів землі село виставляло одного вояка-піхотинця, що звався вибранець. Його звільняли від усяких податків і повинностей, за них усі обовязки виконували інші селяни. Вибранець мав бути здатний до війська і що чверть року ставав до свого ротмистра на перегляд із добре наладженою рушницею, з шаблею й сокирою, в одягу такої барви, яка була для його відділу назначена. В XVII в. вибранці носили жупани й делії (опанчі) блакитної барви, з червоними петлицями й червоною підшивкою.
Гайдук часів Яна Собеського. 17 ст
Мобілізація вибранців йшла повільно: на зібрання призначували їм два місяці, на прихід до табору — місяць. У війні використовували їх до служби в рядах, як саперів, при будові окопів, деколи при артилерії. Вибранецької піхоти з українських земель бувало небагато; Галичина давала до 200 вибранців. Вказано, що Іва -гайдук щороку відправляв до обозу пахолка. Пахолками були молоді хлопці, що служили у шляхтичів зброєносцями під час походів. На відміну від таборової челяді або звичайних прислужниників вони також брали участь у боях. Рота поділялася на почоти, по 10-20 чоловік. Старший над почотом звався товариш, рядовиків звали челяддю, пахолками, драбами.
Люстрація від 1661р вказує, що річний дохід з війтівства у Хоросні складав 1416 злот. 29 грош. Лише від спуску рибних ставів дохід становив 600 злот.
Рибні стави на Деревацькому потоку у Хоросні
У Львівських судових книгах записана скарга селянина Павла Білогана з Хоросно, складена від імені громади, в якій йшлося про грабежі королівського війська під час постою в 1686 році. Жовніри забирали селянське сіно, ночами розбивали комори, крали зерно. Загальна сума завданої шкоди становила 66 золотих і їх ніхто не компенсував.
Гайдуки. Малюнок Адольфа Лаутензака
16 лютого 1693р. у Гродно, Ян Собеський дозволив Александрові та Терезі з Чекаржевич Потоцьким надати у державу села Хоросно та Семенівка, Анні з Іскринної , що у землі Саноцькій – підстольній Беській.
У Варшаві, 5 липня 1729р король Август 2 призначає комісарів для розмежування сіл Семенівка і Хоросно з Милошовичами. Комісари чомусь довго вибирались і прибули на місце за рік часу.
У Варшаві , 22 липня 1730р король Август 2 повідомив Йозефа і Людвіку Потоцьких – власників сіл Семенівка та Хоросно про вислання комісарів для розмежування їх від Милошович і Пустомит.
Територія с. Хоросно-Старе і його межі на середину 19ст
На сеймі 1733 року посли від шляхти львівської землі просили в короля дозволу для шляхтичів Венявських з Милошович для винагородження певних заслуг, збудувати міст біля Хоросно, щоб збирати на ньому мито. Для шляхти питання сплати податків було найбільш важливим і найбільш болісним, оскільки податки сприймалися нею як важкий тягар, до якого вона вдавалася вкрай неохоче і лише тоді, коли іншого виходу не було, а несплата податків загрожувала ще більшими матеріальними втратами. Дію цього закону мала можливість відчути на собі Софія зі Жмігрода Стадницька, вдова по Себастьяну Чермінському, котра була покарана з причини несплати кварти. 30 cерпня 1658р король Ян Казимир своїм указом відібрав у неї солтиство у Щирці і села Острів, Семенівка, Хоросно і надав цю власність Францішкові Левошинському, мечникові перемишльському – довічно.
Військові порядки і спорядження польської піхоти “Стокгольмський рулон”, або польською «rolka sztokholmska».
Кварцяне військо утримувалося за рахунок 4-ї частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва). Складалося з піхоти й кавалерії. В 1632 р. у кварцяне військо було введено артилерію. Значна частина кварцяного війська (4-6 тис. солдат) була зосереджена в селах і містах України. Кварта сплачувалась у розмірі 792зол. 15гр. Цей податок називався ще «четвертий гріш» і належав він до постійних, ординарних прибутків скарбу, що йшли також на платню війську. Його використовували переважно для охорони державних кордонів і придушення народних повстань.
Титульний листок інвентарного документу
Документом датованим 24 грудня 1764 року, Щирецьке староство доводить про введення Пелагії Потоцької, вдови львівського кастеляна, щирецького старости Йосифа Потоцького у володіння Щирецьким староством разом з приналежним до цього староства селом Хрусно. Село у цей час належало до війтівства і річний дохід від господарки становив – 3 170 зол. Війтівство у Хоросні згадується до 1765 р
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
