Галицький базару Львові – компактна торговиця, розташована в центрі міста та відома ще з давніх-давен. Сьогодні мова піде про 10 фактів з історії цього доволі популярного у львів’ян ринку.
Галицький ринок є одним з найстаріших базарів Львова
2. На початках свого існування Галицький ринок розташовувася на площі Галицькій.
Галицький ринок у 70-их роках ХІХ століття (розташований на площі Галицькій)
3. У 1891 р. міська влада придбала на площі Бернардинській (сучасна Соборна, 12) земельні ділянки Бесядецьких та Савранського для побудови нового ринку.
4. У 1892-1893 рр. віденська фірма Енд & Горн, застосувавши відкритий чавунно-скляний каркас на бетонній основі, спорудила на придбаних ділянках павільйон. З цього часу ринок оселився на звичному для сучасних львів‘ян місці.
Новозбудований Галицький ринок біля площі Галицької. Фото 1892 року
5. Побудова ринку коштувала місту 79387 зл. 3 центи.
6. На той час Галицький базар мав усе необхідне для роботи: відповідну вентиляцію, пристосування до полоскання водою; 50 крамниць, що замикалися, 60 відділів для різників та м’ясників, 54 ятки для продажу бакалії, 2 склади для м’яса, 6 туалетів з проточною водою.
Галицький ринок. Початок ХХ ст.
7. Наприкінці 1990-х міська влада вирішила ліквідувати ринок, але під тиском громадськості його вдалося відстояти.
8. У 2005-2007 рр. Галицький базар зазнає перебудови під час якої каркас ринку обмурували.
Галицький ринок, 2017 р.
Галицький ринок, 2017 р.
Галицький ринок, 2017 р.
9. На сьогодні частково збереглася ринкова брама ХІХ ст.
10. Перед базаром споруджено засклений павільйон для торгів квітами.
Джерела:
Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012 р.
Роман Купчинський народився 24 червня 1894 року в селі Розгадові Бережанського повіту на Тернопільщині в родині священика, де завжди панували музика і спів. Про свої музичні враження і зацікавлення він згодом згадуватиме: “…село було велике, співоче, і я від ранніх літ слухав з приємністю коляд, гагілок, обжинкових і весільних пісень. У моїй родині спів і музика були традиційні – так по батьковій, як і по матірній лінії. Мій батько співав гарним тенором, а по матірній лінії в домі Підсонських гра на фортепіяні й гітарі дзвеніла в кожнім поколінні. Моя тітка Софія знаменито грала на фортепіяні. Була акомпаніяторкою молоденької, 16-літньої, Крушельницької, коли відбувся її перший публічний концерт у парохіяльній стодолі біля Тернополя”.
Навчаючись в гімназії, Роман Купчинський співав в хорі – спочатку альтом, потім тенором. Студентом університету вступив до Легіону Січових Стрільців і пройшов шляхами війни до кінця визвольних змагань. У ці роки його вірною супутницею була гітара.
Наступний етап життя Р. Купчинського пов’язаний зі Львовом. Тут він займається літературною діяльністю і у 20-30-х рр. публікує ряд творів: драматичну поему “Великий день”, роман-трилогію “Заметіль” (“Курилася доріженька”, “Перед навалою”, “Вилітали орли”), книгу прози “У зворах Бескиду”. У львівській пресі друкував також нариси, оповідання, спогади під псевдонімом Галактіон Чіпка. Більше п’ятнадцяти років працював в одній з найпопулярніших львівських газет “Діло”.
Роман Купчинський (1894-1976) -четар січових стрільців, сотня якого відбила будинок №8 на вулиці Бема у 1918 році
Під час Другої світової війни Р. Купчинський емігрує спочатку в Німеччину, а потім у США. Помер Р. Купчинський в м. Оссінг 10 червня 1976 р.
Найбільшу популярність митець здобув як поет-пісняр, пісенна спадщина якого становить одну з найцікавіших сторінок музичної творчості Українських Січових Стрільців. У 1916 р. з’явилася його перша пісня “Ой шумить, шумить та дібровонька”, яка ввібрала в себе риси народної пісні. Наступна – “Човник хитається серед води” (1917 р.) близька до ліричного міського романсу. Р. Купчинський був автором слів і мелодій своїх пісень, а також, очевидно, їх першим виконавцем у власному гітарному супроводі.
Пісні Р. Купчинського опрацьовували для різних складів (чоловічого, жіночого чи мішаного хорів, сольного співу у супроводі фортепіано) професійні українські композитори, які зверталися до його стрілецької творчості впродовж десятиліть.
Безпосереднім аранжувальником пісень Р. Купчинського був його побратим, січовий стрілець, композитор і диригент М. Гайворонський. У хвилини затишшя між боями звучали під його орудою пісні Р. Купчинського “Прощання”, “Засумуй, трембіто”, “За рідний край”, “Гей, там у Вільхівці”, “Накрила нічка”.
Роман Купчинський, поет, журналіст, співавтор сценарію «До добра і краси» (взято зі сайту http://www.memory.gov.ua)
Композитори високого рівня професіоналізму, які здобули музичну освіту у європейських навчальних закладах, були знайомі з найновішими досягненнями у сфері музичної творчості, як їх називали сучасники, “композитори-модерністи” – З. Лисько, Н. Нижанківський, М. Колесса, – часто зверталися до стрілецької пісенної творчості Р. Купчинського, глибоко відтворюючи почуття і прагнення українців. Це – “Не сміє бути в нас страху”, “Вдаряй мечем”, “Як з Бережан до Кадри”, “Ой шумить, шумить”, “Ірчик”, “Мав я раз дівчиноньку” в обробці З. Лиська; “Готуй мені збрую”, “Ой чого ж ти зажурився”, “Ми йдемо в бій”, “Накрила нічка”, “За твої, дівчинонько, личенька пишні” в аранжуванні М. Колесси; “Пише стара мати”, “Човник хитається”, “Як стрільці йшли з України” з гармонізацією Н. Нижанківського. Солоспів Н. Нижанківського на слова Р. Купчинського “Засумуй, трембіто” – це драматичний монолог, поема, в якій з безмежним болем передано страждання українського народу.
Велику популярність здобула пісня Р. Купчинського “Зажурились галичанки”, відома в аранжуванні М. Леонтовича під назвою “Плач галичанок”.
У 1917 р. композитор Б. Кудрик опрацював для хору пісню Р. Купчинського “Заквітчали дівчатонька”. Ця сумна пісня присвячена пам’яті підхорунжого Мальованого, вбитого на горі Лисоні і похованого 1916 р. під Вільхівцем.
Р. Купчинський в біографічних нотатках писав: “Минула війна, минув табір полонених, я вернувся в рідні сторони, а згодом до Львова. Здавалося мені, що моя пісенна творчість закінчилася.
Але ні…
Арештування, ювілеї, “Пласт”, кооперативний Союз і так далі. Перша моя пісня після війни постала в криміналі на Бригідках.
Січовий стрілець і письменник Роман Купчинський. Джерело: https://upload.wikimedia.org
Просили мене співв’язні: “Зложіть нам якусь молитовну пісню, ми собі рано її заспіваєм”. І я зложив пісню “Боже великий, Творче всесвіту”. А другу, теж у криміналі “Ми по таборах і тюрмах”.
У 1941 р. Р. Купчинський написав пісню “Машерують вже повстанці” для куреня Р. Шухевича-Чупринки. Для дивізії “Галичина” з’являється пісня “Чи то грім гримить” (1943 р.) Остання пісня “Лети, моя думо”, присвячена воєнним подіям, була написана в таборі полонених у Тухлі.
У 1977 р. побачив світ збірник пісень Р. Купчинського “Ми йдемо в бій”, упорядкований композитором І. Соневицьким.
Пісні Р. Купчинського – це хроніка стрілецького життя у хвилини радості і смутку: бадьорий марш “Не сміє бути в нас страху”, лірична вальсовість картин природи, зігрітих почуттями юного героя – “Човник хитається”, “Накрила нічка”, і жвава танцювальність пісень – “Чи є в світі краща зірка”, “Зажурились галичанки”. Щирим смутком пройнята пісня “Заквітчали дівчатонька”, мелодика якої виростає із фольклорних джерел. Як реквієм пам’яті загиблих борців, водночас – упевненість, що вернуться “ще тії Cтрільці Січовії” звучить пісня “Ой та зажурились”. Названі твори належать до найкращих у пісенному доробку Р. Купчинського. Вони приваблюють передусім індивідуальністю мелодичного малюнку, щирістю виразу, відсутністю претензійності. У цьому – ознака таланту, який став основою тривалої популярності пісенної спадщини митця.
Роксоляна МИСЬКО-ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Література:
Невиспівані пісні: Вибрана лірика і проза / Упоряд.: Б. Бойчук, О. Кузьмович. – Нью-Йорк: Бурлаки, 1983. – 124 с.
Літопис Української Повстанської Армії. Т. 25.: Пісні УПА / Зібрав і зредагував З. Лавришин. – Торонто; Л.: Літопис УПА, 1996-1997. – 554 с. – Із змісту: [Пісні Р. Купчинського]. – С. 14, 16, 58, 122, 123, 266, 267, 349, 351, 464, 466-468, 480, 494.
Ой у лузі червона калина: (Пісні Українських Січових Стрільців) / Упоряд.: Р.М. Пришляк, Б.А. Кривко, О.В. Єрченко та ін. – Л.: Світ, 1990. – 180 с.: іл. – Із змісту: [Пісні Р. Купчинського]. – С. 14-17, 20-21, 24-26, 28-29, 32-33, 36-37, 40-41, 44-45, 70-73, 76-77, 80-81, 90-91, 94-95, 100-105, 112-113, 124-127, 132-135, 152-153.
Купчинський Роман // Енцикл. українознав. – Л., 1994. – Т. 4. – С. 1238.
Купчинський Роман Григорович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 347.
Михальчишин Я. Стрілецька пісня зігрівала // Михальчишин Я. З музикою крізь життя. – Л., 1992. – С. 30-36. – Із змісту: [Про Р. Купчинського]. – С. 32-34.
Трембіцький В. Національний гимн “Ще не вмерла Україна…” та інші українські гимнові пісні / НТШ. – Л., 2003. – С. 104-105.
Завтра, 3 листопада 2017 року, о 14.30 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42) буде відкрито новий простір у рамках всеукраїнської програми Арсенал Ідей Україна.
Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького є одним з перших учасників всеукраїнської програми, що передбачає створення у містах України постійно діючих освітніх платформ для дітей, молоді та родин на основі досвіду реалізації проекту Арсенал Ідей у Мистецькому Арсеналі, місто Київ.
Програма є соціально спрямованою та передбачає адаптацію активностей та простору в цілому для людей з інвалідністю задля сприяння їх інтеграції у соціум.
Метою програми є створення нових інтерактивних просторів для творчості, дослідництва та пізнання, що поєднують у єдиній освітній програмі мистецтво, науку, інновації, стимулюють розвиток власних освітніх та мистецьких проектів у музейних інституціях, сприяють всебічному розвитку молоді, що досягається засобами мистецтва та особливими методами, які не застосовуються у шкільних закладах.
З погляду розширення співпраці та здобуття досвіду програма Арсенал Ідей Україна створить нові можливості для втілення прогресивних ідей у сфері позашкільної освіти та музейної справи в Україні.
Палац Дуніковських на Драгоманова, 42
Всеукраїнську програму створено у співпраці Соціальної програми Марини Порошенко, Благодійного фонду “Мистецький Арсенал», НКММК “Мистецький Арсенал”.
Партнери програми – Посольство США в Україні, Український центр розвитку музейної справи, компанія Epson, науковий клуб DoMyRoom, об’єднання Inclusive Friendly.
Розробка та стартове забезпечення програми – Благодійний фонд “Мистецький Арсенал”.
Співорганізатор програми у Львові – Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького.
Партнер програми у Львові – Благодійна організація «Фонд родини Нечитайло».
Особливістю проекту є формат його реалізації.
Команда з 7 осіб (співробітники Благодійного фонду «Мистецький Арсенал», художники та тренери) прибудуть до Львова та всього за 5 днів облаштують простір, у якому діти спільно з дорослими зможуть здобувати нові знання через гру, творити та досліджувати. Провідні сучасні українські художники створять інтерактивні твори мистецтва, доступні для людей з інвалідністю.
Музею-учаснику проекту на благодійних засадах буде передано для постійного використання комплекс матеріальних та нематеріальних цінностей – продуктів, необхідних для забезпечення роботи простору – цикл інтерактивних освітніх лекцій, які зможуть відвідувати шкільні групи та родини з дітьми, необхідні меблі, техніку, ігри та пристосування для людей з інвалідністю.
І все це буде реалізовано у одній кімнаті площею 50 кв.м.
У рамках програми Арсенал Ідей Україна у Львові у подальшому буде створено «Відкритий музей» – спільний проект Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького та Благодійного фонду «Мистецький Арсенал», які разом з партнерами об’єдналися задля формування та подальшого розвитку нової платформи для пізнавального дозвілля, творчості й дослідництва, доступної для людей з інвалідністю, що поєднає освітню діяльність музейних інституцій та навчальних закладів, сприятиме розвитку нових освітніх програм для молоді.
Проект представлятиме інтерактивну лекційну програму, мистецькі твори та комплекс активностей для дітей та молоді, родин, шкільних груп. Участь у проекті допоможе дітям та підліткам навчатися вільному обміну думками, формувати спільні підходи до вирішення актуальних завдань, творчих і наукових пошуків, стимулювати креативність, інтерес до інновацій та технологій, волонтерства і підприємництва.
Історія проекту Арсенал Ідей
Ідея проекту ґрунтується на отриманому протягом 5 років унікальному досвіді у рамках проекту Арсенал Ідей, спостереженнях за дітьми та родинами, результатах співпраці з партнерами, міжнародними інституціями, у тому числі, Центром вивчення винаходів та інновацій імені Лемельсонів Смітсонівського Інституту (США), а також реалізації грантової програми Museums Connect: Building Global Communities /Музейна колаборація: Налагодження глобальних відносин/, у рамках якої відбулося ознайомлення з досвідом освітніх програм понад тридцяти музейних інституцій США.
Арсенал Ідей – це інноваційний освітній проект, який з 2013 року успішно функціонує в Мистецькому Арсеналі та який за цей час відвідали сотні тисяч дітей та дорослих. Автор проекту – Благодійний фонд «Мистецький Арсенал»
Михайло Гайворонський – відомий в Галичині і серед української еміграції у США композитор, диригент, педагог, музичний критик. З його численної композиторської спадщини найвідомішими і найпопулярнішими стали стрілецькі пісні, зокрема, “Їхав стрілець на війноньку”, “Синя чічка”, “Питається вітер смерти”, “Коли ви вмирали”.
Михайло-Орест Гайворонський народився 15 вересня 1892 р. в Заліщиках на Тернопільщині. З восьми років співав у хорі, а в тринадцять уже пробував свої сили як диригент.
Закінчивши у 1912 р. вчительську семінарію у Заліщиках, Михайло вступає до Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові в клас скрипки педагога Ф. Кребса. У 1914 р. побачили світ його перші хорові твори, підписані псевдонімом Орест Тин. Під час Першої світової війни М. Гайворонський служив у Легіоні Українських Січових Стрільців, пройшовши шлях від диригента першого військового духового оркестру до головного капельмейстера та інспектора оркестрів Української Галицької Армії. В цей період він пише багато творів для духового оркестру та стрілецькі пісні на слова Левка Лепкого, Романа Купчинського, Юрія Шкрумеляка, Василя Бобинського та на власні слова.
Михайло Гайворонський
Після переходу армії за Збруч М. Гайворонський деякий час працював диригентом у Державному театрі Кам’янця-Подільського. Тут він познайомився з Миколою Садовським (в той час – Головноуповноваженим для організації державних театрів і хорів Української Народної Республіки), музикознавцем Миколою Грінченком, композитором Миколою Леонтовичем та іншими музичними діячами.
З 1920 по 1923 рр. – Михайло Гайворонський у Львові. Він викладає у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (веде клас скрипки), в Учительській семінарії, в Гімназії сестер-василіянок та на курсах учителів, крім того, працює як диригент з хорами “Львівський Боян”, “Бандурист”, товариства “Просвіта”, робітничого товариства “Воля”.
У 1923 р. М. Гайворонський виїжджає у Сполучені Штати Америки. Таке рішення було викликане кількома причинами. Колишній старшина Української Армії особливо гостро відчував підневільне становище українців, які втративши свою державність, опинилися під гнітом Польщі. Почалися арешти і переслідування діячів Західноукраїнської Народної Республіки та воїнів українського війська. М. Гайворонський був у числі тих, за ким стежила польська таємна поліція. Крім цього, композитор прагнув удосконалювати свою музичну освіту і розумів, що це можна зробити лише за кордоном. Ці обставини спричинилися до того, що молодий митець, активний діяч музичного життя Галичини назавжди покинув свою батьківщину.
Михайло Гайворонський
З перших місяців перебування у США Гайворонський бере енергійну участь у музичному житті української еміграції. У місті Бунсокеті, де він перебував до 1924 р., керує оркестрами, хором, театральним гуртком, веде курси в середовищі українських емігрантів. Відчуваючи недостатність теоретичної підготовки, продовжує музичну освіту в Колумбійському університеті у класах Д. Мейсона, Д. Моора, С. Бінггема.
У 1924 р. разом з українським скрипалем-віртуозом Романом Придаткевичем Гайворонський організовує у Нью-Йорку “Українську музичну консерваторію”.
Праця М. Гайворонського як композитора через рік увінчалася великим успіхом. Він і ще 77 студентів з різних факультетів університету були нагороджені однорічною стипендією ім. Мозенталя (Mosenthal Fellowship) на 1926/27 навчальний рік. Це відзначення особливе ще й тим, що вперше його отримав українець і до того ж – не громадянин США.
М. Гайворонський докладав багато зусиль для пропагування української музики, працюючи як композитор, педагог, громадський діяч, диригент. Саме як диригент митець привернув до себе увагу американських музикантів і різних музичних товариств. До 1936 р. М. Гайворонський був керівником організованого ним струнного оркестру в Нью-Йорку. З кінця 30х рр. композитор більше часу віддає творчій праці.
Перебуваючи далеко від рідної землі, М. Гайворонський однак не втрачав зв’язків із своїми земляками. Він листувався із видатними композиторами, музикознавцями, фольклористами, письменниками: С. Людкевичем, В. Барвінським, М. Грінченком, В. Витвицьким, Ф. Стешком, З. Лиськом, Ф. Колессою, Р. Купчинським, У. Кравченко, В. Пачовським, Л. Лепким та багатьма іншими діячами української культури. Зв’язки з Україною не обмежувалися листуванням. М. Гайворонський намагався бути учасником подій, які відбувалися на його батьківщині: передплачував музичні журнали, які виходили в Галичині та в радянській Україні, надавав матеріальну допомогу Вищому музичному інститутові ім. М. Лисенка, товариству “Просвіта”; надсилав до часопису “Українська музика” свої статті, в яких розповідав про музичне життя в Америці, зокрема участь у ньому українців, присилав деякі свої твори, опубліковані в США. Музикознавець Василь Витвицький вважав, що “між громадськими і культурними діячами української еміграції не було другого, хто втримував би такі безперервні, широкі й живі зв’язки з рідним краєм, як Михайло Гайворонський”.
До останніх днів Михайло Гайворонський намагався бути потрібним, корисним, уболіваючи за те, щоб молоде покоління американських українців було вірне Вітчизні своїх батьків та українській музиці – двом ідеалам, яким він чесно служив впродовж усього життя.
Помер Михайло Гайворонський 11 вересня 1949 р. в Нью-Йорку.
У композиторській спадщині Гайворонського – твори різних жанрів, від інструментальної та вокальної мініатюри до розгорнутих хорових та симфонічних форм. Серед його композицій чільне місце посідають інструментальні твори для різних складів – скрипки і фортепіано, камерних ансамблів (тріо, квартети), оркестрів. Зокрема, це – сюїта “З Гуцульщини”, рапсодія “Довбуш”, “В’язанка стрілецьких пісень” для духового оркестру; “Коляди” – для струнного; “Симфонічне Allegro“ та дві поеми для симфонічного оркестру. М. Гайворонський є автором музики до театральних вистав: “Соняшник” (В. Островського), “Сон Івасика” (Л. Лепкого), “Залізна Острога” (лібрето Л. Лісевича й А. Курдидика), “Синія квітка” (лібрето Д. Николишина) тощо.
М. Гайворонський писав також церковну музику – дві Літургії, дві Херувимські, “Канти з Почаївського Богогласника”, “Псалом 150” (з англійським текстом).
У композиторській творчості М. Гайворонський продовжував традиції Лисенківської школи. Для його музичної мови характерні ясність і стрункість форми, опора на народну пісню. Незважаючи на те, що композитор жив і творив у першій половині ХХ століття, він не захоплювався новими течіями в музиці. У листі до Філарета Колесси від 24 вересня 1938 р. він писав: “… пишу я у нашому стилі і дусі, держучися кріпко консервативної школи. Сьогодні такі праці можуть декому видаватися анахронізмом… а я не так думаю; бачу так ж думку у тих, що не топляться у модному анархізмі, і спокійно йду витоптаною стежкою”.
Сучасне українське музикознавство робить лише перші кроки у вивченні й осмисленні творчої спадщини митця, його діяльності як диригента, педагога, музикознавця, організатора музичного життя в США, справжнього патріота, якого Василь Пачовський назвав “амбасадором українського мистецтва в американському світі”.
Роксоляна ПАСІЧНИК
Література:
Гайворонський М. Співаник: Для дітей дошк. та шк. віку. – К.: Муз. Україна, 1993. – 126, [1] с.
Повік не зів’яне. Стрілецькі пісні Михайла Гайворонського /Упоряд. В. Подуфалий. – Тернопіль, 1990. – 64 с.
Гайворонський Михайло // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 136.
Гайворонський Михайло Орест // Енцикл. українознавства. – Л., 1993. – Т. – С. 335.
Баб’як П. Листи Михайла Гайворонського до Василя Витвицького // Зап. НТШ. – Л., 1996. – Т. 232: Праці музикознавчої комісії. – С. 327-339.
Витвицький В. Михайло Гайворонський: Життя і творчість. – Нью-Йорк, 1954. – 207 с., 2-е вид. Львів, 2001.
Колесса К. Листування Михайла Гайворонського і Філарета Колесси // Зап. НТШ. – Л., 1996. – Т. 232: Праці музикознавчої комісії. – С. 294-326.
Мисько-Пасічник Р. Лист Михайла Гайворонського до Миколи Грінченка від 17 квітня 1927 р. // Зап. НТШ. – Л., 1993. – Т. 226: Праці музикознавчої комісії. – С. 304-311.
Михальчишин Я. Український композитор на чужині (Михайло Гайворонський) // Михальчишин Я. З музикою крізь життя. – Л., 1992. – С. 214-217.
Рудницький А., Витвицький В. Співець військової слави: [До 100-річчя від дня народження М. Гайворонського] // Музика. – 1992. – № 6. – С. 21-23.
Терен-Юськів Т. Михайло Гайворонський: Композитор і громадянин // Наше життя. – 1986. – № 9. – С. 7-9.
Філоненко Л. Невідомі музично-педагогічні праці Михайла Гайворонського // Нар. творчість та етнографія. – 1993. – № 3. – С. 28-32.
Під час археологічних досліджень на території ринку «Вернісаж» археологи НДЦ «Рятівна археологічна служба» ІА НАН України знайшли частину муру Низького замку, що попередньо датується XV-XVI століттям. Про це йдеться у повідомленні «Рятівної археологічної служби» у Facebook.
«На території Низького замку, нині це площа під львівським ринком «Вернісаж», археологічні роботи проводяться вперше. І це вперше нам вдалось локалізувати і побачити мур замкового комплексу. Ми припускаємо, що це може бути частина стіни внутрішньої забудови подвір’я. Наразі складно сказати, до якої саме будівлі її можна прив’язати. Для цього потрібно дослідити більшу площу», – розповів співробітник Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» ІА НАН України Микола Шніцар.
Частину муру Низького замку
Найімовірніше, знайдений мур був частиною замкового комплексу, археологи припускають, що він був зведений під час однієї з перебудов замку.
Частину муру Низького замку
Додамо, що минулого тижня на площі перед львівським театром імені Марії Заньковецької, НДЦ «Рятівна археологічна служба» розпочала археологічні дослідження Низького замку. Найдавніші відомості про історію замку можна найти у праці львівського історика XVII ст., бургомістра Бартоломея Зиморовича. Перший князь, що обрав Львів своєю столицею – Лев Данилович, проживши зиму на Високому замку, переніс свій двір до збудованого ним Низького замку у долині Полтви. Ці події у своїй хроніці Зиморович датує 1270-ми роками.
Низький замок. Реконструкція І. Качора.
У 1565 році замок вигорів настільки, що залишились лише обпалені вогнем мури. У 1570-х роках замок перебудували у ренесансово-маньєристичному стилі. У такому вигляді замок перебував до кінця XVIII ст. На початку ХІХ ст. його розібрали для влаштування торгової площі.
Сьогодні, 1 листопада 2017 р., у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові о 17.00 відбудеться відкриття спільної виставки “Січове стрілецтво у поштівках” (з колекції Романа Метельського та фондової збірки музею).
Легіон Українських Січових Стрільців (УСС) був сформований у 1914 р. у відповідь на заклик Головної української ради і Української бойової управи. В кожному повітовому містечку було створено повітові комітети з набору і формування українського стрілецтва. Запис проводився на добровільних засадах. Основний контингент становили молоді вихованці українських організацій: “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”.
Митрополит А.Шептицький у вишколі УСС. Світлив В. Рудницький, 1917 р. З колекції Романа Метельського
Українські січові стрільці були першими українськими частинами у військових діях Східної Європи після Полтави 1709 року та відіграли велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військової термінології, військового фольклору. Створення Легіону стало спробою організувати українську національну армію, яка захищала українців від іноземного поневолення.
Гора Маківка, 1915 р. З колекції Романа Метельського
На виставці, що експонуватиметься у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського представлено понад 50 оригінальних поштівок, серед яких поштові картки періоду І світової війни та серія поштівок видана Нью-Йоркським видавництвом “Червона Калина” на основі картин Едварда Козака, створених до 40-річного ювілею УСС (1954 р.).
Український легіон в Карпатах, 1915 р. З колекції Романа Метельского
До проекту також долучаться студенти коледжу ім.І.Труша. Театр «ПОШУК» виконає низку стрілецьких пісень та задекламує вірші Богдана Стельмаха та Петра Карманського.
Левко Лепкий – талановитий журналіст і поет, старшина УСС, художник і композитор, автор популярних стрілецьких пісень, брат письменника Богдана Лепкого. Народився Левко Лепкий 7 грудня 1888 року в селі Поручині тепер Бережанського району на Тернопільщині в сім’ї священика Сильвестра Лепкого.
Отець Сильвестр провадив активне громадське життя, під літературним псевдонімом Марко Мурава друкував свої оповідання та вірші. Був у дружніх стосунках з Іваном Франком, Василем Стефаником, Андрієм Чайковським та іншими видатними діячами української культури. Мати Левка, музично обдарована жінка, передала своєму синові потяг до музики, пісні.
Левко Лепкий. Джерело: http://www.tnpu.edu.ua
Під час навчання у Бережанській гімназії Левко Лепкий був членом гуртка мандоліністів. Саме для цього гуртка майбутній митець написав пісню “Маєва нічка”, яка згодом стала улюбленою піснею січових стрільців. Закінчивши гімназію, Л. Лепкий вступив на теологічний факультет Львівського університету, а згодом перевівся на юридичний.
З початком Першої світової війни Левко Лепкий – в числі організаторів Українських Січових Стрільців, пройшов всю війну, після якої повернувся до Львова.
Л. Лепкий брав активну участь у літературно-мистецькому житті Львова. Він очолював видавництво “Червона Калина”, редагував і видавав сатиричний журнал “Будяк”, пізніше – “Зиз”, під час Другої світової війни працював у газеті “Краківські вісті”.
Левко Лепкий. Художник Я. Миколишин
Вірші, оповідання, фейлетони, літературно-критичні статті, розвідки з історії січового стрілецтва, мемуари Левка Лепкого з’являються на сторінках тогочасних альманахів, журналів та газет – “Шляхи”, “Нові шляхи”, “Літопис “Червоної Калини”, “Митуса” та ін.
З 1944 року митець жив в еміграції у Сполучених Штатах Америки. Довгі роки працював редактором “Свободи”. Помер 28 жовтня 1971 року в місті Трентоні поблизу Нью-Йорка.
З багатогранної спадщини Левка Лепкого найвідомішими залишилися його стрілецькі пісні, де він часто виступає автором слів і музики. Деякі з цих пісень загубили авторство, але не втратили своєї популярності.
Левко Лепкий
Левко Лепкий був життєрадісною людиною, мав веселу вдачу. Його невичерпний оптимізм, дотепність яскраво проявилися у жартівливих піснях “Гей, видно село”, “Бо війна війною”, “Кладочка”.
Ліричні пісні митця пройняті надзвичайною ніжністю. В суворих умовах війни кожному молодому стрільцеві хотілося зігріти душу спогадами про кохану дівчину. У такі хвилини звучали “Маєва нічка”, “І снилося” у виконанні автора.
Серед пісень Левка Лепкого є одна, яка стала піснею-реквіємом, символом української ідеї – це пісня на слова Богдана Лепкого “Журавлі” (“Чуєш, брате мій”). Її виконували як прощальну пісню над могилами полеглих воїнів, а також визначних українських діячів. Задумливий, сповнений внутрішнього смутку настрій туги і жалю передано стриманими, лаконічними засобами. В тужливих криках відлітаючих журавлів ми чуємо передчуття неминучої смерті, яке в кульмінаційний момент переростає у розпач, безнадію.
Меморіальна дошка на будинку, де народився Левко Лепкий
До 1939 р. цю пісню з концертної естради не виконували. Потім довгі роки вона, як і вся стрілецька пісенна творчість, була заборонена, бо ж автори – “вороги народу”! Та жодні заборони не могли викреслити з людської пам’яті дорогих кожному пісень, і вони продовжували жити: із зміненими словами (замість “стрілецькі” – “червоні”, замість “стрілець” – “козак”), як анонімні, народні.
“І пролетіла стрілецька пісня через усі перепони – страху, голоду, репресій, депортацій, навіть зруйнування стрілецьких могил – і в неушкодженому вигляді передалася нам як пам’ять і стимул до нової боротьби за національне відродження” (Роман Іваничук).
Роксоляна ПАСІЧНИК
Джерела:
Твори: Поезія; Проза. Публіцистика; Драм. твори; Спогади; Док. та фотоіл.; Додатки / Упоряд. В. Подуфалий; Передм. М. Ільницького. – Тернопіль, 2001. – 295, [1] с.: іл.
Журавлі: Зб. пісень / Упоряд. В. Подуфалий. – Тернопіль : Збруч, 1999. – 91 с.
Ой у лузі червона калина: (Пісні українських січових стрільців) / Упоряд.: Р.М. Пришляк, Б.А. Кривко, О.В. Єрченко та ін. – Львів: Світ, 1990. – 180 с. – Із змісту: [Пісні Л. Лепкого]. – С. 34-37, 46-55, 60-63, 66-69, 110-111, 154-159.
Чуєш, брате мій… Стрілец. пісні Л. Лепкого / Упоряд. і прим. В. Подуфалого. – Тернопіль: РВВ облполіграфвидаву, 1990. – 65 с.
Лепкий Лев // Енцикл. українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1287.
Погребенник Ф. Левко Сильвестрович Лепкий // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 363.
Погребенник Ф.П. Левко Сильвестрович Лепкий // УЛЕ. – К., 1995. – Т. 3. – С. 163-164.
Бережанщина у спогадах емігрантів / Упоряд.: Н. Волинець, Б. Мельничук, І. Семенець. – Тернопіль: Кн.-журн. вид-во “Тернопіль”, 1993. – 391 с. – [Про Л. Лепкого]. – С. 60, 71, 124, 144, 192.
Михальчишин Я. Мелодії, викресані із сердець // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 2. – С. 26-27.
Михальчишин Я. Чуєш, брате мій // Михальчишин Я. З музикою крізь життя. – Львів, 1992. – С. 36-40.
Ой у лузі червона калина (Пісні УСС). – Львів: Світ, 1990. – 180 с. – Із змісту: [Про Л. Лепкого]. – С. 6, 173, 174.
Погребенник Ф. “Обозний марш” Льва Лепкого: “Бо війна війною”… // Франк. криниця. – 1993. – 22 трав.
Сирота Л. “За серця поривом…”: Поезія Л. Лепкого 1909-1911 рр. і укр. модернізм // Дзвін. – 2002. – № 11-12. – С. 129-130.
3 квітня 1990 року над Львовом підняли Державний Прапор України
У жовтні 1918 року почався процес розпаду Австро-Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, – українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася.
18 жовтня 1918 року у Львові відбувся з’їзд представників усіх західноукраїнських політичних партій і церковних ієрархів, на якому був створений представничий орган влади – Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія була повною несподіванкою для поляків, проте дуже скоро вони опам’яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над усією Галичиною. У цей час румунські війська зайняли велику частину Буковини, а Закарпаття продовжувало залишатися під контролем Угорщини.
Євген Петрушевич
10 листопада було проголошено створення західно-української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Нова республіка займала територію близько 70 тис. кв. км., 71 % її населення складали українці, 14 % – поляки, 13 % – євреї.
Дмитро Вітовський
З нагоди 99-річниці утворення ЗУНР а також 130-річчя від дня народження Дмитра Вітовського в Львові відбудуться різні святкові заходи. Пропонуємо вам їх повну програму.
31 жовтня
11:00 Відкриття фотовиставки «ЗУНР: у війні та державотворенні» у парку «На валах»
1 листопада 09.00 Театралізоване військово-історичне дійство «Проголошення ЗУНР» біля головного входу в будівлю Львівської обласної ради та Львівської обласної державної адміністрації.
10.00 – 17.00 Проходження центральними вулицями Львова патрулів-реконструкторів у формі Українських Січових Стрільців
11.00 – 11.10 Покладання квітів до Меморіалу воїнам УГА на Личаківському кладовищі.
11.10 – 11.30 Громадське віче.
11.35 Покладання квітів до могили Президента Національної Ради ЗУНР Є.Петрушевича.
11.40 – 11.45 Запалення лампадок до могил загиблих під час проведення антитерористичної операції на сході України на полі почесних поховань № 76 Личаківського кладовища.
11.45 – 12.05 Проведення панахиди за тими, хто віддав своє життя в боротьбі за незалежність України.
13.40 – 15.30 Проведення квесту «ЗУНР» в центральній частині м. Львова.
13.30 – 14.00 Урочистий перехід колони студентської молоді за маршрутом: вул. Університетська – І. Огієнка – Т. Шевченка – Янівське кладовище та покладання квітів до Меморіалу Українських Січових Стрільців.
14.00 – 15.00 Покладання квітів та віче на Меморіалі Українських Січових Стрільців на Янівському кладовищі.
15.30 Фінал квесту «ЗУНР» та мистецька частина «Стрілецький співаник» на площі біля Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.
5 листопада
12.00 – 13.00 «Марш слави Галицької Армії та військ Української Народної Республіки» у супроводі оркестру Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.
14.00 – 15.00 Театралізоване військово-історичне дійство «Бої за столицю – Львів» у парку «На валах».
8 листопада
13.00 Вшанування пам’яті Дмитра Вітовського, з нагоди 130-річчя від дня його народження, на Меморіалі УГА Личаківського кладовища.
8.00 – 16.00 Участь делегації з Львівщини в урочистих заходах з нагоди 130-річчя від дня народження Дмитра Вітовського у с. Медуха Галицького району Івано-Франківської області.
Люди, які змінюють світ, — це передовсім люди жертовні. Вони дбають не лише про власний добробут, а й про те, щоб було добре й іншим. Відомий американський кардіохірург українського походження Василь Лончина та його дружина — стоматолог, фотограф, активна діячка Роксоляна Тим’як-Лончина, незважаючи на те, що мешкають у Чикаґо (США), багато років працюють на благо України, стараючись не лише допомогти, а й власним прикладом показати, що добробут держави залежить від готовності людей безкорисливо підтримувати інших.
В Україну подружжя приїздить уже понад двадцять п’ять років. Уперше пані Роксолана побувала тут із місією „Медицина на колесах“, у межах якої надавали стоматологічне лікування дітям-сиротам і вагітним на Тернопільщині.
Уже тоді, на початку 90-х років, Лончини налагоджували зв’язки з колегами-медиками, розпочинали різні проекти, намагаючись хоч якось сприяти розвиткові української медицини. Як наголосили мої співрозмовники, щоразу приїжджаючи сюди, думали, чим можуть допомогти.
— Ми цікавилися справами України, але не мали змоги бувати тут так часто і тривало, як би цього хотіли, бо мали певні обов’язки в Америці Та щороку чи щодва роки старалися брати участь у різних медичних місіях. Згодом зі мною почав їздити й мій чоловік. Він докладав зусилля, щоб допомогти як кардіохірург, зокрема у Львівській обласній лікарні — багато консультував, іноді навіть допомагав лікарям оперувати пацієнтів, показував свій досвід і способи проведення операцій, передавав чи сам привозив медичні апарати (наприклад, апарат штучного кровообігу). Я продовжувала діяльність у стоматологічних місіях: відвідувала стоматкабінети, проводила різні процедури. Згодом зрозуміли, що маємо в Україні вже стільки знайомих і добре налагоджену співпрацю, що не мусимо чекати, щоб їхати в межах американських місій. Та й стоматологія тут розвивалася досить стрімко і швидко вийшла на європейський рівень. Тож я більше часу мала для того, щоб присвятити себе ще одній улюбленій справі — фотографуванню, — розповідає Роксоляна Тим’як-Лончина.
Пані Роксоляна відкрила Україну не лише для світу, а й для самих українців, бо по-іншому бачить і сприймає аспекти, яких ми вже й не помічаємо. Вона порушувала мовну проблему, готуючи фотовиставки про іншомовні вивіски в різних містах нашої держави. А також доклала чимало зусиль, щоб привернути увагу до ситуації в інтернатах.
— Тоді я не знала нічого про ці інтернати, зокрема для неповносправних дітей, тож зі своїми колегами почали досліджувати їх. І від того, що ми відкрили, було справді сумно. Ми почали звертатися до міністерства, до різних благочинних організацій, щоб допомогти хоча б якось. Організовували безліч круглих столів, обговорень, старалися „розбудити“ директорів інтернатів, щоб змінити цю плачевну ситуацію, — додала моя співрозмовниця.
Пані Роксоляна організовувала фотовиставки і започаткувала фундацію „Дитинство, позбавлене барви“. Така діяльність сприяла поширенню інформації про плачевну ситуацію в інтернатах, а також спонукала людей допомагати. За кошти жертводавців закуповувала молочні суміші для дітей, віком від народження до року. Таку співпрацю провадила з трьома інтернатами — двома у Львові й одним у Донецьку.
Для сім’ї Роксоляни і Василя Лончин України завжди була близька. Вони вболівали і вболівають за її розвиток. Брали участь у Помаранчевій Революції та Революції Гідності, шість разів були спостерігачами під час виборів, зокрема тричі в Донецьку, а також в Одесі, Полтаві та Дніпропетровську. Багато зусиль докладають, щоб вивести медицину на новий якісний рівень.
— На жаль, зараз ми не можемо докорінно змінити медицину в Україні. Та можемо показати добрий приклад. Найкращою базою для цього є Український католицький університет. Ідея проекту медичної школи при УКУ виникла після тривалого перебування в Україні, коли я пересвідчився, наскільки корупційною є система освіти, зокрема медичної, і зрозумів, що саме цей університет має достатню автономію для розвитку навчальних програм за власним зразком без надмірного впливу держави. Останніх дев’ять місяців я перебував в Україні, вивчав систему охорони здоров’я, медичну освіту, консультувався з керівництвом УКУ, тож найближчим часом запропонуємо приблизний план проекту медичної школи, — каже Василь Лончина.
Війна в Україні загострила також увагу на тому, що в нашій державі відсутня практика ерготерапії, яка вкрай потрібна тяжко пораненим воякам.
— Ми мали нагоду відвідати ветеранів у госпіталі, зустрічалися з хірургом, щоб більше дізнатися про те, чого бракує, щоб допомогти цим людям. І найперше, що з’ясували, — не вистачає знань про належну реабілітацію і практичних навичок. Ми проводили велику міжнародну конференцію, видали підручник, і це дало позитивний поштовх для медиків і для тих, які потребували допомоги, — зазначила пані Роксоляна. — Зараз суспільство змінюється, молодь хоче вчитися. Нині маємо справу з людьми, які виростають в інших умовах, вони вже не мають пострадянського мислення, не даються зомбуватися. Якщо їх не влаштовує щось, то виїжджають. І власне потрібно зробити все, щоб вони хотіли повертатися в Україну. Треба створити такі умови, щоб вони могли реалізовувати свої таланти тут.
Як наголосили мої співрозмовники, — зміни неминучі. Та головне, щоб люди усвідомили, що все починається з них. Не з керівників держави, не з прописаних законів, хоча й вони потрібні, а саме з етичних принципів кожного.
— Якби кожен думав і чинив совісно, то суспільство би змінилося і розвивалося. Тепер час, коли треба довкола себе робити зміни. Як показав Євромайдан, зміни починаються від людей, так само в щоденному житті кожен зокрема має робити все, щоб змінити суспільство, — додав на завершення розмови пан Василь.
Сенсаційні знахідки у селі Старуні 110 років тому очима газети Kurjer Stanisławowski та журналу Nowości Illustrowane.
Світова сенсація сталася в жовтні 1907 року в околицях Надвірної (тепер – Івано-Франківська область): у копальні озокериту біля села Старуні були виявлені рештки мамонта, який прекрасно зберігся, забальзамувавшись у глині, просякнутій «земляним воском» (так тоді називали озокерит). До рук науковців потрапили не лише кістки, але й частина туші – разом із шкірою та навіть підшкірною тканиною, чого раніше ніколи не траплялося.
Фрагмент титульної сторінки газети “”Kurjer Stanisławowski”
«Окремі кістки допотопного слона знаходили й раніше тут і там у Європі, але цілий кістяк до цього часу не траплявся, що вже казати про кістяк, укритий шкірою. Таким чином старунська знахідка становить світову наукову сенсацію, і скелет мамонта стане метою приїзду науковців із цілого світу», – повідомляла у той час місцева газета Kurjer Stanisławowski.
На тушу гігантської тварини натрапили випадково в копальні земного воску, яка перебувала у власності німецької фірми із Гамбурга «Камп і Мюллер». Робітники, докопавши до глибини 14 метрів, разом із просякнутою озокеритом глиною дістали на поверхню кістки й уцілілу, хоч і трохи понищену шкіру. Про наукову вартість знайденого копачі здогадалися не одразу.
Шкіра, бивні та частина кісток допотопного слона, викопані в Старуні
Як зазначав краківський тижневик Nowości Illustrowane, працівники копальні спершу «досить безцеремонно поводилися з предком наших поштивих слонів». Збереглися свідчення про те, що знайдені кавалки шкіри робітники брали додому й шили собі з мамонта постоли, несамохіть наслідуючи своїх далеких пращурів-кроманьйонців.
«Тільки завдяки інтелігентності одного з працівників [згодом, з’ясувалося, що це був машиніст В.Вітковський, який звернув увагу керуючого інженера Лебєдзика на рештки велетенської тварини – Б.С.], вдалося зупинити роздроблення костей мамонта і збережено його майже в цілості. Наразі видобута менша частина мамонта, але вже це є для науки безцінним», – захоплено писали краківські журналісти.
Серед видобутих частин мамонта були велетенські бивні, які мали довжину близько двох метрів і в найгрубшій частині товщину до 15 сантиметрів. За описом газетярів, бивні були загнуті подібно до рогів угорських волів, у переломі вони були білі, а назовні – темнуваті й виглядали, як поліровані. Так само добре збереглися щелепи мамонта, хоч і були трохи поламані під час видобування. «Судячи з виразних та гострих зубів, мамонт помер молодим», – зазначали Nowości Illustrowane.
Газетярі відзначали добре збережену шкіру, якої назбиралася цілий пагорб. Волосяного покриву на ній не було, але, за словами місцевих працівників, раніше траплялися також шматки, вкриті волоссям, злиплим від «земляного воску».
Нові розкопки в Старуні
Після такої сенсаційної знахідки озокеритна шахта перетворилася на місце палеонтологічного розкопу. І пошуки виявилися немарними. Невдовзі поруч із знайденим мамонтом, на трохи більшій глибині, виявили рештки ще однієї тварини. Коли їх витягли на поверхню, то з’ясувалося, що це – голова та частина тіла волохатого носорога.
«Довжина голови носорога, покритої м’якою шкірою, становить близько 80 сантиметрів, висота – 40 см, ширина – 25 см. По боках голови видно сліди, де були очі, трохи вище від них містилися маленькі м’які вуха. Біля голови знайдено тільки один ріг довжино 35 сантиметрів, хоча при детальному огляді виявлено, що викопний звір належав до дворогих носорогів, на кості носової частини залишилося виразне місце від другого рога, який був більшим, ніж збережений. Найбільшу увагу привертала нога з копитом, яка була піднята так, ніби носоріг щойно ступав по землі, хоча він лежить в землі вже кілька тисяч років»,– так описували другу знахідку Nowości Illustrowane.
Гіпсовий відлив носорога із Старуні у положенні із селища (фото Andrzej Kobos)
Треба сказати, що науковці спершу припустили, буцімто викопні рештки належали не зовсім мамонту і пролежали під землею щонайменше два мільйони років. Принаймні, так стверджували журналісти станиславівської газети, цитуючи професора Львівського університету, палеонтолога Юзефа Сємірадзького.
«На думку професора Сємірадзького, наскільки можна тепер щось рішучо стверджувати, відкопаний скелет зовсім не є кістяком мамонта, який жив переважно в околицях льодовика, а належить тварині, сліди якої на світі є надзвичайно рідкісними. Це допотопний слон – Elephas antignus, який жив на землі близько двох мільйонів років тому, точніше в геологічну епоху, яка відповідає цьому часові. Збережений у районі карку величезний шмат якогось дерева мав би свідчити, що допотопний слон, який топтав землю в околицях теперішньої Надвірної, став жертвою якогось стихійного лиха і впав у провалля, в якому щасливо зберігся через такий безмір часу, щоби послужити на користь сучасної науки», – пафосно писав Kurjer Stanisławowski.
Пізніші знахідки, серед яких були забальзамовані комахи та молюски, залишки тогочасної флори, кістки птахів і плазунів, рештки згаданого носорога та кістки велетенського оленя, дали можливість точніше визначити час, коли на теренах сучасної Галичини водилися мамонти та носороги. Як виявилося, це були не настільки давні часи. Виявилося, що волохаті носороги жили в той період, коли в Карпатах майже цілком не було лісів. Лиш де-не-де траплялися сосни (відомі тепер як реліктові), а більшість території займав тундро-степ – ландшафт, якого вже нема в сучасній природі.
Два мільйони років під землею
Десять років тому, з нагоди столітнього ювілею знахідки у Старуні побувала українсько-польська експедиції, яка, застосувавши класичний метод радіовуглецевого аналізу, підтвердила, що тутешні знахідки датуються часом 46-10 тисяч років до нашої ери. Тобто, жили ці допотопні тварини у час останнього великого зледеніння, в останній льодовиковий період.
Епоха пізнього палеоліту (40-10 тисяч років до н. е.) відзначалася різким похолоданням, ліси залишалися лише в долинах річок і в захищених від холодних вітрів ярах та підгір’ях. Тундро-степом никали численні табуни мамонтів, волохатих носорогів, диких коней, зубрів, сайгаків, на яких полювали кроманьйонці – люди, більш подібні до сучасних, ніж їхні попередники-неандертальці.
Носоріг із Старуні виставлений в музеї в Краков
Поблизу Старунського полігону науковці виявили до двох десятків стоянок первісних людей. Кожне поселення кроманьйонців, в якому мешкало 25-30 осіб, складалося з 5-8 споруд типу яранги з жердин або кісток мамонтів, укритих шкурами тварин. Житло опалювали переважно деревом, світло давали жирники – посуд із кісток чи каменю, наповнений запаленим жиром. В умовах тундри основою господарської діяльності було полювання, особливо на мамонта, забійна вага якого досягала 1,5-2 тони. Не випадково, тут було знайдено багато крем’яних знарядь праці та мисливства. Але що ж приваблювало сюди тварин?
Як розповідав один із керівників згаданої українсько-польської експедиції в Старуню 2007 року академік Олег Адаменко, на місці озокеритного родовища багато тисяч років тому було солене озерце, яке під шаром розсолу приховувало небезпечну трясовину з бітумів – окисленої нафти й озокериту. Йдучи на солонці, носороги та мамонти потрапляли в це болото і, безпорадні, ставали легкою здобиччю для первісних мисливців або ж просто провалювалося в трясовину, йшли на глибину і бальзамувалися в озокериті.
Розкопки в Старуні
“Дослідження ізотопного складу нафти та газів дало нам можливість з’ясувати, що на глибинах до 20 метрів дотепер розташоване дуже велике скупчення органіки, – розповідав академік Адаменко. – Це саме ті глибини, на яких уже було знайдено викопних тварин. Можна припустити, що в цих інтервалах можна ще й зараз знайти декілька туш волохатих носорогів, мамонтів, а можливо, якихось інших тварин. Може статися, що вдасться натрапити навіть на антропологічну знахідку”.
На жаль, досі реалізувати наміри з поновлення пошуків на Старунському полігоні так і не вдалося. Востаннє науковці працювали в цій місцевості ще в 1929 році. Тоді експедиція Польської академії наук на чолі з професором Шафером знайшла в околицях Старуні ще одного забальзамованого волохатого носорога (вік — 24 тисячі років), а також рештки інших тварин льодовикової доби: первісного бика, коня, сарни, песця (загалом в околицях Старуні знайдено 4 бальзамовані туші волохатих носорогів).
Завантаження носорога на платформу (1929 р.)
Більшість знахідок 1929 року зберігаються тепер у музеї Ягеллонського університету в Кракові.
До речі, краків’яни змагалися також за право володіти першими старунськими знахідками. Як писав Kurjer Stanisławowski, з цією метою до Старуні прибув тоді делегат Краківської академії умілостей К.Вуйцік, який, проте, програв конкуренцію, львів’янину Тадеушу Дідушицькому, зятеві графа Володимира Дідушицького, знаменитого мецената та засновника Львівського природничого музею. Той домовився з власником копальні, і знайденого носорога 24 липня 1908 року перевезли до Львова. Тут його разом з мамонтом було передано до палеонтологічної збірки й розміщено в одній з більших кімнат другого поверху.
Волохатий носоріг із Державного природознавчого музею НАН України у Львові
У 2013 році обидвом старунським знахідкам було присвячено виставку «Мандрівка в минуле».
Завідувач відділом стародавнього мистецтва Національного художнього музею України Галина Бєлікова звертається до міністра культури Євгена Нищука із проханням забезпечити чесне проведення перевірок в Олеському замку, що є відділом Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, і захистити працівників замку від наклепу, повідомляє zik.ua.
Про це йдеться у зверненні, опублікованому на “Музейному просторі”, до міністра культури України Євгена Нищука з приводу подій в Олеському замку після звірки наявності музейних предметів.
Галина Бєлікова наголошує, що головний хранитель фондів замку Тетяна Сабодаш дізналася про свої «злочини» з передач на радіо та від слідчого, який прийшов до неї. Директор і головний хранитель Львівської галереї мистецтв не попросили у неї жодних пояснень щодо результатів звірки. Вона була змушена давати відповіді на звинувачення, що лунали у ЗМІ на адресу філії, через видання «Музейний простір».
Тетяна Сабодаш
«Скажіть, пане міністре, це нормальний вчинок з боку директора? Так, у його звинуваченнях не лунало прізвище Сабодаш, але вона є хранителем колекції останні десятиліття, то кого в цій ситуації мав на увазі директор?», – обурилася Галина Бєлікова.
Вона висловила припущення, що для Т. Сабодаш рятувальним кругом стане поліція, бо «в галереї діє установка не говорити з нею на тему результатів звірення наявності».
«Вона (Т. Сабодаш, – ред.) пояснює, що на деяких актах передачі пам’яток від галереї до музею її підпису немає. Це означає, що вона не приймала пам’ятки на своє відповідальне зберігання», – йдеться у листі.
Галина Бєлікова наголосила, перші люди, які мусять дати в цій справі звіт – головний хранитель і завідувач відділом обліку галереї: «Головний хранитель (про відділ обліку не знаю) досі працює у галереї на своїй посаді. Чому його роль у цій справі ніяк не розглядається? Так само як у випадку зникнення стародруків? В тій справі вже звільнили зберігача, але для музейної спільноти України все виглядало так, що ці службові особи – головний зберігач і зав. відділу обліку – ніби і взагалі до збереження музейних предметів в галереї жодним чином не причетні. А хто ж відповідає за своєчасне і регулярне проведення звірок наявності, за правильність ведення документації? Тоді теж в ЗМІ лунала інформація, що на актах звірення стародруків не було підписів учасників звіряння. То хто ж і коли звіряв ті книги?».
Галина Бєлікова підкреслила, що у першу чергу потрібно вислухати Тетяну Сабодаш: «Може, тому відповідні службові особи не аналізують документацію замку, бо не хочуть побачити в тих документах її правоту? Необхідно провести об’єктивне і неупереджене службове розслідування, як то належить в подібних випадках. Адже в таких випадках створюється комісія з досвідчених музейних працівників, які знають фондову роботу (але працюють не в галереї). Тим більше, що і для поліції, яка має паралельно вести своє розслідування, необхідні висновки фахівців-експертів. Адже директор вже говорив і про підміну в музеї «Олеський замок» оригіналів копіями, хоча ще не доведений ні один такий випадок. Працівників Олеського замку необхідно захистити від наклепу, бо чесне ім’я зароблене ними протягом життя».
Тарас Возняк
Завідувач відділом стародавнього мистецтва Національного художнього музею України просить Є. Нищука забезпечити чесне проведення перевірок і не дозволити безпідставно спаплюжити життя людині, яка Олеському замку вірою і правдою служить вже 40 років: «Поки у музейних працівників ще не зовсім вмерла надія на справедливість (а вона ледь жевріє, коли знаєш, як багато місяців підряд чесні порядні співробітники Національного музею історії України стоять щодня в обідню перерву під вікнами міністерства, і досі на їх вимоги міністерство не реагує), не добивайте її бездіяльністю і відстороненістю. Чи Міністерство культури теж вважає Тетяну Сабодаш винною апріорі?».
Нагадаємо, гендиректор Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Тарас Возняк заявляє, що у фондах галереї під час інвентаризації не виявили 621 експонат. Найбільше раритетів не дорахувались у фондосховищі Олеського замку. Головний хранитель музею «Олеський замок» Тетяна Сабодаш відповіла на звинувачення, заявивши, що не має стосунку до загального списку пропаж у галереї і що директору потрібно розібратися «у себе «вдома» перш, ніж здіймати ґвалт».
Музей етнографії і народного промислу Інституту народознавства НАН України (зі сайту http://wikimapia.org/5058576/prospekt-Svobody-15#/photo/3118024)
Вже сьогодні, 30 жовтня 2017 року, о 17.00. Музей етнографії та художнього промислу ( проспект Свободи,15, актова зала) в рамках “Музичних Салонів в музеї” концерт “Скрипкові шедеври” рятуватиме життя волонтеру.
Цього разу під час концерту буде організована збірка доброчинної грошової пожертви для лікування 24-річного благодійника,волонтера Андрія Бойка (діагноз: Неходжкінська лімфома) На лікування потрібно близько 1 млн грн. . Вже зібрано 610 000 грн . Залишилося 390 000грн!
Андрій Бойко
Віртуозні п’єси Генріха Венявського, Фріца Крейслєра, Йоганеса Брамса та Петра Чайковського прозвучать у виконанні Владислави Набутовської, талановитої молодої солістки, випускниці Львівської національної музичної академії імені.М.В.Лисенка. Зараз вона проходить асистентуру-стажування у проф.Володимира Івановича Заранського. Будемо до речі, мати змогу почути його вступне слово. Партію фортепіано виконає чудовий музикант, концертмейстер Юлія Маківничук.
Організатори концерту, автори проекту “Музичні Салони в музеї” Андрій Клімашевський та Михайло Крижанівський щиро сподіваються на небайдужість львів’ян та гостей нашого міста, адже, за доброю традицією, запропонована імпреза має теж важливу благодійну ідею, допомоги тих хто в потребі.
У вівторок, 24 жовтня 2017 року, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки (вул. Професорська, 1) відбулася презентація соціально-мистецького проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”.
Бруківка на вулиці Бандери незабаром може зникнути. Проектанти, які розробляють оновлення вулиці, пропонують заасфальтувати проїжджу частину. На громадських слуханнях та зустрічах мешканці часто висловлюються проти, наполягаючи, аби бруківка залишилась.
Заступниця директора науково-технічна бібліотеки Львівської політехніки Олена Харгелія. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
“До бруківки я ставлюсь по-різному, – зазначила заступниця директора бібліотеки Олена Харгелія. – Коли я у зручному взутті, я її люблю, коли на підборах, починаю ненавидіти. Коли їдемо з чоловіком по вулиці Бандери, він каже: я розіб’ю машину, заїжджаючи за тобою”.
Бруківка з львівських вулиць. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Постер-колаж, створений у бібліотеці, відобразив унікальний науковий доробок
учених Львівської політехніки і органічно доповнив фотоекспозицію. На заході
бібліотекар Надія Козел представила огляд книжкової виставки, яка складалася з колекції наукових праць кінця XIX – початку ХХ ст. з історії, технології та організації будівництва доріг.
Бібліотекар Надія Козел представляє огляд книжкової виставки. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
На книжковій виставці експонувалися підручники, літографовані конспекти лекцій
та дослідження, опубліковані у фахових періодичних виданнях. Авторами були учені і
водночас інженери-практики: професор кафедри наземних робіт, будови доріг і тунелів
Еміль Братро (Emil Bratro), який очолював відділ доріг Окружної дирекції публічних робіт
у Львові; професор кафедри будови доріг та залізниць Кароль Вонторек (Karol Wątorek); професор кафедри наземних робіт, будови доріг і тунелів Артур Кюнель (Artur Kühnel) – працював керівником Відділу будівництва доріг.
Книжкаова виставка в рамках проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
У наукових працях піднімаються питання історії розвитку будівництва та
експлуатації брукованих доріг, ґрунтовно представлено технологію і практичний досвід
будівництва доріг у Польщі та за її межами, наводяться розрахунки з метою економічного обґрунтування доцільності використання того чи іншого виду дорожнього покриття.
Книжкаова виставка в рамках проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Окреме місце посідає інавгураційна промова «Про розвиток доріг у Польщі», виголошена Емілем Братро в 1935 р. у стінах Львівської політехніки і надрукована у журналі «Czasopismo Techniczne».
Гості проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Виставку доповнили видання інших авторів та документи, дотичні до проблеми
дорожнього будівництва, зокрема «Технічна інструкція з експлуатації повітових та
муніципальних доріг у Галичині» та ін.
Бруківка з вулиці Городоцької. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
На додачу до книжок відвідувачами показали бруківку з вулиць Франка, Городоцької, Бандеру та проспекту Свободи.
Бруківка з вулиці Івана Франка. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Перша бруківка у Львові з’явилась 1452 року на площі Ринок і була дерев’яна. Зараз на вулицях міста можна побачити різні види мощення. За словами колекціонера цегли Олександра Волкова, львівську бруківку цінують закордоном.
«Одне польське містечко запропонувало викупити нашу бруківку, обов’язково природно відшліфовану, й пропонувало по вісімсот доларів за метр квадратний. На житомирських гранітних кар’єрах мені розповідали, що продають бруківку по 800 гривень за метр», – розповідає Волков.
Власник кав’ярні-галереї “Штука” Євген Булавін розповідає про фотовиставку “#Львів#Бруківка#Бандери”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
В рамках проекту відбулося відкриття фотовиставки “#Львів#Бруківка#Бандери”, до якої долучилися знакові фотомитці Львова – Ірина Бердаль-Шевчик, Тарас Бичко, Тетяна Буняк, Любомир Криса, Роман Метельський, Володимир Монець, Сергій Талочко, Ігор Філатов та Роман Шишак. У своїх роботах автори зосередилися на долі бруківки з вулиці Бандери.
Учасники проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Офіційна частина відкриття проекту плавно перейшла у формат вільної розмови за філіжанкою кави в товаристві знаних львовзнавців та фотомитців, серед яких були Ігор Мельник, Серж Леонов, Олександр Волков, Казанцева Тетяна, Роксоляна Загайська, Сергій Талочко, Ірина Бердаль-Шевчик та інші.
Ратуша, цехи і урядники: коли Луцьк був маґдебурзьким
У Луцьку читали публічну лекцію про маґдебурзьку історію міста – час, коли воно користувалося правом самоврядування, але в той же час належало королю. Зустріч відбулася на майдані Ринок, політичному, адміністративному і економічному центрі міського населення часів Речі Посполитої.
Дослідниця давньої історії Луцька Оксана Штанько розповіла, що вперше Луцьк отримав маґдебурзьке право від короля Ягайла у 1432 році. Попри наукову дискусію з приводу її легітимності, все ж, привілей спричинився якщо не до остаточного впровадження, то, принаймні, до розуміння сутності німецького права. Водночас про початки європейської маґдебургії Луцька упевнено можна твердити від 1497 року – привілею, дарованого місту великим князем литовським Олександром Казимировичем з династії Яґеллонів.
Майдан Ринок у Луцьку. Тут відбувалися ярмарки і торги. Тут і далі фото Олександра Котиса, окрім проекту ратуші та документу з архіву
Означений документ чітко вказував на заміну звичаєвого права в Луцьку на німецьке, описував порядок обрання, призначення, сфери впливу, обов’язки й компетенцію війта, лави та ради – новоутвореного міського уряду (маґістрату), визначав війтівські прибутки, дозволяв спорудити ратушу та лазню, мати власну систему мір та ваг, три річні ярмарки, визначав особливості судочинства у Луцьку.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Луцький маґістрат складався із двох колегій – ради і лави. Щороку за участю всього маґістрату, очільників ремісничих корпорацій міста та поспільства обирався чинний міський уряд – рада, решта урядників набувала статусу «старих» райців. Каденція радників тривала один рік, лавники могли займати свій уряд упродовж тривалішого часу.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Самоврядна традиція Луцька ХVІ століття передбачала функціонування інституту служебників, зокрема, службу двох писарів – війтівського та міської ради. У штаті маґістрату служив один писар, який в міських актах фігурував одночасно як війтівський і міський. До основних функцій міських писарів належало: протоколювання засідань маґістрату, реєстрація міських жителів, яким надавалось міське право, майнових актів, тестаментів, ведення міських книг тощо. Разом з писарями місту служили шафарі, інстиґатор, міські слуги, кликун, містр-кат, денна та нічна сторожа.
Зразки культурного вандалізму ЦДІАК (Центральний державний історичний архів у Києві) України, ф. 25, оп. 1, спр. 301, арк. 639
«Хроніки Любарта» уже писали серію матеріалів про так званий «культурний вандалізм» – малюнки, які дозволяли собі робити писарі на офіційний документах. Зазвичай вони зображували міфічних богів, шляхтичів і міщан, робили непристойні малюнки чи навіть записували колоритну стару волинську лайку.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
За словами Оксани Штанько, діяльність Луцького маґістрату була спрямована на захист і відстоювання інтересів мешканців міського підпорядкування. Основною функцією самоврядного уряду було судочинство. Засідання маґістратського суду до середини ХVІ століття відбувалось у війтівському домі, або у домівках луцьких бурмистрів, оскільки ратуша посеред Ринкового майдану Луцька зведена була лише в другій половині 1560-х.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
У цій всій історії треба чітко розуміти розрізнення юридично-територіальних частин Луцька: міська територія, регульована маґдебурзьким правом, це одне, замки – Верхній та Окольний – це інше, а церковні і монастирські юридики – зовсім третє. Той, хто жив на цих ділянках, підпорядковувався і платив податки юридичним власникам цих ділянок. З іншого боку, усе місто Луцьк загалом як географічна одиниця було містом королівським. Цікаво, що єврейська громада жила осібно і ратушними законами не керувалася. Однак, з точки зору короля, вона все одно була луцькою.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Була ще одна категорія – шляхетські юридики. Що казати, кожен хотів заробити. Характерною рисою Луцька середини ХVІІ століття було зловживання урядниками владою й утворення не завжди легітимних, непідвладних жодному з урядів, власних юридик.
Довга кам’яниця XVIII століття на Ринку. Фото Олександра Котиса 2009 року
Діяльність маґістрату на маґдебурзькому праві сприяла розвитку ремесла й торгівлі в місті. Цехи у своїй організації й діяльності послуговувались нормами, прописаними у головних цехових документах – статутах. Основний принцип існування усіх середньовічних та ранньомодерних організацій різних соціумів – корпоративність, яка добре прослідковується на прикладі луцьких ремісничих цехів. У багатьох життєвих ситуаціях ремісники виступали злагодженим колективом, що стояв на обороні цехових потреб. У Луцьку працювали кушнірський, шевський, кравецький, ковальський, слюсарський, риболовецький, сокольницький, різницький, ткацький, скрипницький цехи. Крім того, працювали мулярі, пивовари, золотарі, шаповали, постригачі, полотнярі, кухарі, аптекарі тощо.
Луцька ратуша на праці Товариства технічних наук у Львові. Зображення з сайту луцької Галереї мистецтв
Який вигляд мала луцька ратуша, поки що невідомо. Цим «поки що» ми засвідчуємо сподівання не без деякої впевненості, що в майбутньому ці відомості віднайдуться. У XVIII столітті Луцьк дуже страждав від пожеж. Одна із них і поглинула ратушу. А оскільки, скоріше всього, це відбулося в другій половині XVIII століття, часові занепаду міського життя і всієї Речі Посполитої, то відновлювати ратушу не було ані бажання ані можливості. Тому сьогодні Луцьк без ратуші. Не можемо оминути увагою проект луцької ратуші від Товариства технічних наук у Львові. Правда, скоріше всього він належав до сфери «мрійливого захоплення минулим», аніж до реального наміру відновити ратушу, тобто скоріше був просто малюнком, аніж насправді проектом.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Ратуша стояла на майдані Ринок, який був центром міського життя. Сьогодні приблизно на тому місці стоїть будинок, проте підземелля ратушні збереглися. Автори цього тексту до них ще не потрапили, проте бачили на власні очі суміжні підземелля, із яких є хід до ратушних. Їх надійно оберігає сучасність, просто так «зайти» до них, як це є у замкових, єзуїтських чи домініканських підземеллях, неможливо.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Зачепили і тему нинішнього стану Ринку. Чи відбудеться колись в Луцьку регенерація майдану, який сьогодні є вкрай занедбаним і використовується як місце, де можна залишити авто і податися на базар? З розбитою тротуарною плиткою, обдертими фасадами і майже без будь-якої громадської та культурної активності – в такому вигляді зараз він перебуває. Пора місту задуматися над поверненням цієї забутої спадщини.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Дослідниця «маґдебурзького» Луцька, менеджер з туризму Центру туристичної інформації PhD Оксана Штанько провела лекцію в рамках урбаністичного проекту COMUS.
В четвер, 26 жовтня 2017 року, у Львівському історичному музеї (пл. Ринок 6, третій поверх) відбулося відкриття виставки “Апостол душпастирства мігрантів”, присвяченої координатору для українців Італії, секретарю Пасторально-міграційного відділу Української Греко-Католицької Церкви — отцю Василю Поточняку (1973—2015 рр.).
Отець Василь Поточняк
На виставці представлено близько 300 пам’яток (документи, світлини, особисті речі, священичий одяг, ікони, міграційна періодика, релігійна література, предмети побуту, сувеніри з подорожей, подарунки та інші), які відображають дитинство, навчання і душпастирську працю о.Василя, опікунство над українськими громадами Італії, духовне служіння, його багатогранну діяльність як духовного наставника українців за кордоном, організатора паломницьких подорожей по святим місцям, релігійних і світських видань, культурно-громадських заходів, невтомного пропагандиста української культури, традицій, мови на чужині.
Отець Роман Ільницький
“Сьогоднішня подія показує багатогранність особи о.Василя Поточняка. В експозиції представлено дуже багато речей, які свідчать про різні ділянки життя о.Василя в кожній з яких він був успішним.І я б дуже хотів, щоб кожен з нас духовно скористав з цієї виставки”, – сказав референт Пасторально-еміграційного відділу УГКЦ о.Роман Ільницький на відкритті виставки.
Відкриття виставки “Апостол душпастирства мігрантів”, присвяченої координатору для українців Італії, секретарю Пасторально-міграційного відділу Української Греко-Католицької Церкви — отцю Василю Поточняку
Мета виставки — показати багатогранність пасторської праці духівника за кордоном: від створення церковних громад мігрантів до відстоювання їх трудових прав на чужині, підтримки рідної мови, традицій, пропагування української культури в світі.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Отець Поточняк був великим патріотом України і будителем національної свідомості, послідовником Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа.
Співзасновник спільноти “Пієта” Оксана Пронюк
“Ми опинилися за кордоном у важкі роки, у початки еміграції, коли не було нічого , ні скайпу, ні телефонів. о. Василь створив острів українства у кожному місті, лише за його пасторального координаторства створено понад 84 парохії в Італії. І ми мали в церкві Україну. Щонеділі у церкві був захід, ми ніколи не відпустили людей духовно голодними. о. Василь був простою людиною Великого Духу . Ще тоді він світився святістю, але того ми не розуміли, бо нам потрібна була допомога” , – розповіла співзасновник спільноти “Пієта” Оксана Пронюк.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Експонати виставки розподілено за трьома розділами:
дитинство, навчання і душпастирська праця у Дрогобицькій духовній семінарії;
координаторство українських громад Італії;
духовне служіння отця Василя на посаді секретаря Пасторально-міграційного відділу УГКЦ.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Перший комплекс пам’яток відображає дитячі роки отця Василя, формування національної та духовної свідомості, навчання у Люблінській духовній семінарії (участь у театральних виставах, у хорі „Мойсей”), перші кроки у душпастирському служінні (дияконські та ієрейські свячення у рідному селі Лімна Турківського району Львівської області), викладацька праця у Дрогобицькій духовній семінарії (проведення духовно-відпочинкових літніх таборів для молоді „Сарепта”, започаткувати та видання молодіжного християнського часопису, місячника „З любов’ю — у світ”, заснування молодіжного братства та молодіжного церковного хору „Відлуння”).
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Тема координаторства українських громад Італії висвітлює різнобічну діяльність отця Василя Поточняка, зокрема: створення понад 70 церковних громад у містах Італії, заснування християнського часопису „До Світла”, паломництво до святинь Італії та Європи з українськими громадами, заснування міжнародної пішої прощі мігрантів „Самбір-Зарваниця”, опіку культурним та громадським життям трудових мігрантів (проведення Форумів Українців Італії, заснування „Дня Матері”, участь у виборах 2004 та 2006 років, активна духовна і фінансова підтримка Помаранчевої революції в Україні, видання „трудової–” поезії (поезія, яка була написана самими мігрантами), відзначення усіх українських національних свят та збереження наших традицій за кордоном.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Третій комплекс матеріалів репрезентує роботу отця Василя на посаді секретаря Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, акцентує на основних заходах, які проводили душпастирі (конференції, місійні поїздки, видання релігійної літератури). Завершують виставку пам’ятки, які показують незламну силу духу отця у протидії тяжкій хворобі.
Журналіст Ігор Лазоришин
“о. Василь в Італії був засновником та редактором першого журналу “До Світла”. Цей журнал, коли його курував о. Василь, дуже відрізняється від тих журналів, що були потім під керівництвом інших головних редакторів. Там було все продумано, на кожній парафії були свої кореспонденти. Тобто це були живі сторінки, живі новини, живі події. Були і духовні науки, але не 90%, була мудра доцільність у розподілі. Окрім того, журнал вийшов на самоокупність. І це велике диво. Журнал існує і досі, на його базі з’явимлися сторінки поетичної творчості заробітчан, які переросли в антологію”, – зазначив журналіст Ігор Лазоришин.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Окремим експозиційним комплексом представлено фрагменти пересувної виставки „Наші в Італії–“, яку відкрив отець Поточняк в Римі. Це перша і єдина виставка документів, світлин про життя, свята та будні українських трудових мігрантів в Італії, яку доповнювали взірці їх прикладної та поетичної творчості, пам’ятні речі.
Над експозицією виставки працювали Ольга Сторож, Світлана Олексенко, Сергій Следзь, Ольга Аржанова, Христина Маліновська та Ігор Мисяк.
Навчитися говорити „НІ!“ своїм страхам, невпевненості, підлаштовуванням під чиїсь потреби, зуміти знайти правильну формулу відмови, щоб не образити і водночас зберегти власну гідність — мали нагоду ті, хто прийшли на зустріч до бізнес-тренерки Людмили Калабухи. Зустріч відбулася у Львівській обласній бібліотеці юнацтва (пл. Ринок, 9).
Охочих дізнатися таємниці якісних перемін у житті прийшло так багато, що їх ледь вмістила величезна зала бібліотеки. Понад годину відбувалося спілкування пані Людмили з глядачами. Безліч життєвих історій, розповідь про власний шлях до успіху та як доводилося боротися за можливість його досягнути. І врешті, „золоті правила ні“ .
Людмила Калабуха – перший україномовний бізнес-консультант в інтернеті.
Як наголосила Людмила Калабуха, проблема нашого суспільства в тому, що змалку нас привчають бути ввічливим та культурним. Тож хто б що не попросив — треба допомагати, навіть нехтуючи власними потребами. А це врешті приводить до того, що нахаби користуються нашою безвідмовністю.
„Почніть говорити „НІ“. Як впевнено відмовляти та викликати повагу“ — це збірник, безцінних порад. Адже вся книга базована на реальних історіях, кожна порада випробувана на практиці. Це покрокова інструкція з ефективної комунікації, яка здатна врятувати у найскладніших життєвих ситуаціях і допомагає зберегти гідність — і в бізнесі, і в особистому житті.
Людмила Калабуха
„Почніть говорити „НІ“. Як впевнено відмовляти та викликати повагу“ — це 25 розділів, адресованих конкретним життєвим ситуаціям. Зокрема це: „Розділ для дівчат. Хлопцям не читати“, „Як сказати „НІ“, коли просять гроші“, „Як сказати „НІ“ лінощам“, „Як розпізнати, запобігти та припинити маніпуляції“, „12 типів людей, яким завжди скажуть „НІ“, „Нема сексу і хорошої роботи? Винен Instagram та Facebook“. А також — 200 практичних прикладів, серед яких десятки історій про вчасно сказане і не сказане „НІ“.
Людмила Калабуха
Як каже про свою книгу авторка: „це поради з переговорів, самопрезентації, нетворкінгу, присутності в соцмережах, спілкування на всіх рівнях“. Вона переконана, що правильна і вчасна відмова змінює життя на краще.
В неділю, 22 жовтня 2017 року, в приміщенні кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулася лекція-презентації Ірини Котлобулатової “Пасаж Міколяша – історія та перспективи”.
Знаний львовознавець Ірина Котлобулатова запропонувала присутнім огляд історії розвитку Пасажу Міколяша на основі історичних світлин та листівок, а також архівних креслень Івана Левинського та Альфреда Захарєвича.
Лекція-презентації Ірини Котлобулатової “Пасаж Міколяша – історія та перспективи”
Разом з нею про таємниці архітектурних особливостей Пасажу Міколяша розповідав професор Ігор Жук. А відбувалася ця чудова подія з ініціативи Музею Івана Левинького та Музею Сецесії .
Андрій Іонов
На зустріч прийшов також власник кондитерської-аптеки Міколяша “Під золотою зіркою”, громадський діяч Андрій Іонов, в найближчих планах якого відбудувати Пасаж Міколяша на його історичному місці. Щоправда в пана Андрія своє бачення на те як має виглядати відбудований пасаж.
Пасаж Міколяша, робота Генрика Міколяша, 1906 рік
Пасаж Міколяша – наскрізний прохід між вулицями Коперника та Крутою (тепер – М. Вороного) з торговою галереєю, накритою ажурною заскленою металевою конструкцією довжиною 120 метрів і шириною 18 метрів. Пасаж був одним з перших сецесійних об’єктів у Львові , споруджений у 1898-1900 роках.
Загальна площа пасажу становила 5750 квадратних метрів. У пасажі Міколяша були два кінотеатри, ресторан Орловського, кав’ярня Гугета, магазини порцеляни, солодощів, квітів, фотосалон. Ввечері пасаж сяяв ілюмінацією, взимку опалювався.
В неділю, 29 жовтня 2017 року, о 15.00 в Музичному салоні Дзеркальної зали відбудеться концерт “Композиції” української класики. В концерті прозвучать твори Максима Березовського, Валентина Сільвестрова, Василя Барвінського, Миколи Колесси та Анатолія Кос-Анатольського. Також вперше у Львові будуть виконані п’ять творів Степана Спєха в аранжуванні Богдани Фроляк. Куратор проекту Зоріана Мірус.
Богдана Фроляк
В концерті візьмуть участь знані в Україні та в цілому світі музиканти та вокалісти. На гостей з нетерпінням чекатимуть Олег Лихач – тенор, народний артист України, Ярослав Мигаль – віолончель, Зоряна Бабюк – арфа, Яромир Боженко – фортепіано, Богдана Фроляк – фортепіано, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка.
Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької. 2016 рік, фото Анастасії Нерознак.
Також в Дзеркальній залі в рамках Музичного салону відкриється художня виставка “Барви Опери”. На виставці представлені роботи художників України Віктора Жмака, Михайла Демцю та Петра Сипняка, художників Сергія Міхновського, Володимира Стецули та Дмитра Легерка.
Степан Спєх
Довідково: Степан Спєх народився в селі Глідно біля Перемишля. Під час війни був вивезений до Німеччини для робіт на господарстві. Але його душа належала музиці і тому після закінчення війни він почав вчився співу у відомих мистців – пані Клєре Фрюлінґ-Ґерлях i тенора Ореста Руснака. Пізніше продовжив навчання в Нью-Йорку, де в червні 1955 року закінчив Український Музичний Інститут. Американській публиці Степан Спех став відомим через трансляції Нью-Йоркського громадського радіо WNYC і записом платівки „Перли України“ з українськими народними піснями. В 1959 р. С.Спєх повернувся до Німеччини і окрім виконання пісень і оперних арій, перейшов до написання музики. Його композиції до слів Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, як і своїх власних віршів, були написані для виконання, як a capella, так і в супроводі фортепіано, флейти або скрипки і віолончелі. Також С.Спєх створює ряд релігійних музичних творів.
У 1979 р.була написана „Божественна Літургія Св. Йоана Золотоустого“ і виконана на 20-ліття заснування Апостольської Ексархії в Німеччині. Сам композитор диригував змішаним церковним хором. Степан Спєх помер 22 лютого 2009 р. у Мюнхені, де і похований.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
