Янголи із шампанським і токайським, або кам’яниця Коломийська
На вулиці Краківській під номером 9 знаходиться цікава історична будівля, перша згадка про яку датується ще 1382 роком. Кам’яницю називають Коломийською через її власників середини XVII століття, хоча ця будівля служила і готелем і рестораном, і виборчою дільницею, а зараз в ній знаходиться цукерня зі смаколиками.
Вочевидь після пожеж 1527 і 1564 років, кам’яниця наново була зведена уже у стилі Відродження. Пожежа 1712 року знову пошкодила будівлю, яку відбудовував власник Фабіан Коломийський, відомий львівський золотар з Коломиї , залишивши на головній балці під стелею латинський надпис «Після спалення вогнем у 1712 році». Ймовірно, тоді екстер’єр набув барокових рис. Вкінці XVIIІ століття власником будинку став маляр Стефан Вишенський.
Львів, вулиця Краківська, поштівка 1912 року (джерело фото – polona.pl)
Львів, вулиця Краківська, фото 2017 року (фото Тетяна Жернова)
У 1820-х роках у кам’яниці відкрився готель «Вікторія», перед відкриттям якого будівлю значно реконструювали. Готель був розрахований на вишукану публіку, тут знаходились кімнати розпусти, а на першому поверсі містився ресторан-винарня «Під трьома муринами» (африканцями), який заснував в 1847 році австрієць Людвіг Штадтмюллер. Кожен, хто володів готелем, вносив певні зміни в його інтер’єр. Зокрема, того ж 1847 року кам’яниця частково набула ампірного стилю – стелі стали пласкими, сходову клітку облаштували бильцями ливарної роботи, розписали стіни стелі. Ця перебудова є зафіксована у надписі на вхідних дверях у подвір’я: «Założony 1847».
Литі поруччя в будинку Краківська, 9 (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Литі поруччя в будинку Краківська, 9 (фото Тетяна Жернова, 2017р)
1886 року будинок був проданий Марією Кершбаум сину Людвіга Штадтмюллера теж Людвігу. Він вирішив осучаснити готель і 1890 року реконструкцію проводив відомий львівський архітектор Альфред Каменобродський.
До основного об’єму кам’яниці добудували четвертий поверх, в номерах облаштували ванні кімнати, поновили розписи інтер’єру та виконали нові у надбудованому поверсі. У 1909 році над парадною частиною кам’яниці за авторством Генрика Мюллера надбудували мезонін.
Залишки розпису на верхньому поверсі кам’яниці по вулиці Краківській, 9 (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Атріум кам’яниці по вулиці Краківській, 9 (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Ще одним власником будівлі в 1912 році став Соломон Фрідман. Він тримав ресторан, а також в нього орендували приміщення крамниці трьох місцевих торгових фірм: Бойка (Bojko), Вайца (Weiz) і Вольмана (Wolmann). З цим пов’язаний скандал з охоронною службою магістрату, так як вона була проти, щоб рекламні вивіски магазинів розташовувались на фасаді пам’ятки архітектури, однак Фрідман не поступався і вивісок не знімав. Справа тягнулася аж до 1934 року, коли спадкоємці Фрідмана заплатили великий штраф, а також зобов’язані були відреставрувати фасад. 1936 року були повернуті втрачені кам’яні обрамування віконних прорізів, а от вимога щодо встановлення трьох фігурок негрів залишилась невиконаною так як не знайшлось скульптора, який зміг би відтворити вкрадену одну з скульптур.
Карниз із модульйонами (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Після окупації Галичини більшовиками 1939 р. готель “Вікторія” закрили, влаштувавши виборчу дільницю і розмалювавши стіни пам’ятки гаслами і закликами.
Залишки комуністичних гасели та закликів в кам’яниці Коломийській (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Згодом кам’яниця стала житловою, здійснена була реконструкція за проектом архітектора Лєонтьєва, готельні номери стали комунальними квартирами. Цінні розписи забілили і зафарбували, а на першому поверсі відкрився магазин молочних виробів.
Історія, що визирає з-під стін. Надпис у внутрішньому дворику кам’яниці Коломийської (фото Тетяна Жернова, 2017р)
1986 р. реставратори Кость Присяжний, Любарт Ліщинський та Мирослава Майорчук під час досліджень розкрили з-під стін лише один фрагмент – на стелі брами. Цю роботу виконала Ніна Присяжна. Під час відкриття в 2006 р. “Цукерничої каварні Фреска” реставратори Віктор Гануляк та Люба Одрехівська розкрили та відреставрували фрагменти інших окремих сюжетних і орнаментальних розписів. Серед них основними персонажами є янголята-путті. Образи дитячих фігур із античними амфорами, келихами та виноградними гронами, а також досить цікаві –із пляшками шампанського і токайського – символ вишуканої кухні колишнього ресторану-винарні. Присутній тут також морський пейзаж у голландському стилі, який символізує заморські контакти господаря.
Янголи-путті на фресках кам’яниці Коломийської (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Янголи-путті на фресках кам’яниці Коломийської (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Янгол-путті “Champagnet” на фресці кам’яниці Коломийської (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Янгол-путті “Tokaj” на фресці кам’яниці Коломийської (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Морська тематика на фресці кам’яниці Коломийської (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Тематика винограду також простежується і на фасадній частині будівлі. Барильєфи у вигляді грон винограду нагадують про колишнє існування тут ресторану-винарні.
Виноград як згадка про винарню кам’яниці Коломийської (фото Тетяна Жернова, 2017р)
Виноград як згадка про винарню кам’яниці Коломийської (фото Тетяна Жернова, 2017р)
На сьогоднішній день кам’яниця не тільки має в собі цукерню, вона використовується як житлова, однак цікаві інтер’єри внутрішніх стін і двориків відкриті для туристів і звичайних перехожих.
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерела:
Мельник І.В. До Краківської брами // Львівське Середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам’яниці.— Львів : «Апріорі», 2011. — С. — (Львівські вулиці і кам’яниці).
Відкрита лекція „Повоєнні репресії проти творчих жінок. Долі Ярослави Музики, Ольги Дучимінської та Олени Ржепецької“ відомої дослідниці, професорки Варшавського університету та Національного університету „Києво-Могилянська академія“ Ольги Гнатюк, що відбулася 30 січня 2017 р. у Національному музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького“, продемонструвала українофобську політику радянської влади крізь призму життів представниць української інтелігенції. Переслідування українських жінок, причетних до підпільницької діяльності набирало жахливих обертів впродовж 1939-1945 років і не припинилося й після завершення Другої світової війни, а, навпаки, набуло особливого антиукраїнського забарвлення.
Лекція відомої дослідниці Ольги Гнатюк „Повоєнні репресії проти творчих жінок. Долі Ярослави Музики, Ольги Дучимінської та Олени Ржепецької“
Всередині 2015 року Ольга Гнатюк видала книгу „Відвага і страх“, у якій демонструє долі мешканців Львова у період перед Другою світовою війною, під час радянської і нацистської окупацій, та Голокосту. Герої цих історичних есе — викладачі, літератори, художники та музиканти. В основі книги — щоденники, архівні документи і спогади.
Книга “Відвага і страх” здобула гран-прі Форуму видавців у 2015 році.
— Коли починала писати цю книгу, не знала, що в нас почнеться війна. Та коли почалися воєнні дії на Східній Україні, зрозуміла, що мушу її завершити, незважаючи ні на що, бо вона про людські порухи душі в дуже жорстокі часи. Завершення праці підштовхнуло до нового проекту: я зрозуміла, що не завершила розповіді про долю цих людей у післявоєнний період. Тож останній розділ книги про відому художницю Ярославу Музику відкриває двері до наступного періоду — післявоєнного, до розповідей про те, що відбувається з львівською інтелігенцією і взагалі мешканцями Західної України в той час, — окреслила тематику своїх досліджень лекторка.
Відома художниця Ярослава Музика, засуджена до 25 років позбавлення волі
Загалом лекція демонструвала, як абсурдні звинувачення у сфабрикованих злочинах, які приписувала радянська влада відомим представницям української інтелігенції, насправді ламали їхні долі, забирала життя, вихолощували морально.
Письменниця Ольга Дучимінська, заарештована у віці 66 років (22 листопада 1949 року) і засуджена до 25 років заслання в сибірські спецтабори
„Відвага і страх“ — основні, первинні емоції, що керують людиною. Саме на цих емоціях наголошувала у своїй лекції Ольга Гнатюк, зазначаючи, що ми в невичерпному боргу перед нашими рідними і знайомими через те, що мало спілкувалися на ці теми, мало записували і мало досліджували. Зокрема науковиця наголосила на тому, що власне особисті знайомства, давні щоденники, листування, світлини дають можливість побачити та зрозуміти історичні процеси крізь призму людських доль.
В п’ятницю, 3 лютого 2017 року, в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові (проспект Свободи, 20) о 16.00 відбудеться відкриття виставки творів Михайла Радя «ЕМОЦІЇ».
Творчість львівського художника Михайла Радя не можна вкласти в рамки якогось певного напряму, школи, як не варто ні з ким порівнювати, – він ні на кого не схожий. З одного боку, Михайло Радь нібито в контексті contemporary, з іншого – тяжіє до спрощення мистецької ідеї, її максимальної дохідливості до глядача. Твори художника – це уособлення його мікрокосмосу, маленького світу зі своїми законами самоідентифікації. Прагнучи проникнути в сутність цього світу, мистець викристалізовує свій стиль відповідними матеріалами та техніками. Так, дерев’яна дошка найкраще підтримує провідну ідею художника – простота та первісність.
Михайло Радь. Пейзаж. Полотно олія, 2016, 45×55
У статті « Amor fati Михайла Радя» мистецтвознавець О.Сидор-Гібелинда так характеризує творчість художника: «Сучасний митець, виучень Львівської академії мистецтв, не вступаючи у змагання з класиками, доводить, що світ жанрових нюансів ще не вичерпано до дна. А напрямок творчої думки може бути найнесподіванішим, найнепередбачуванішим. Сам Михайло називає це “відпуском руки” – образ твориться без втручання раціонального фактора. Його наче породжують з власних глибин пастозні нашарування олійних фарб».
Михайло Радь. Портрет. Полотно олія, 2015, 75×100
Найчастіше Михайло Радь звертається до пейзажу та анімалістики. Це відбувається без будь-якої спроби імітації природних форм, інтерпретуються лише суттєві характеристики, що стимулюють експресивність та самозаглиблення мистця. Досягти цієї експресивності дозволяє також фактурна поверхня дошки, на якій часто присутні лише натяки на об’єкти, що немов розчиняються у безкінечній глибині простору, – людина, пташка чи дерево.
Михайло Радь. НЮ. Полотно олія, 2016, 90×120
Довідково. Художник народився в 1978 році у Львові. У 2002 році закінчив Львівську національну академію мистецтв.
Михайло Радь – учасник численних виставок в Україні та за кордоном: «Осінній салон» (Львів, Україна), «Українська Різдвяна виставка » (Київ, Україна), «Aрт-Київ» (Київ, Україна), «Сучасне українське мистецтво» (Бухарест, Румунія), «Геометрія» (Львів, Україна), «Art-Bosphorus» (Стамбул, Туреччина), «AВС-aрт» (Київ, Україна), «Галерея-36» (Київ, Україна), «Совіарт» (Київ, Україна), «Худґраф» (Київ, Україна), “15 Gallery” (Торонто, Канада), MR Gallery, (Нью-Йорк, США).
Щоб побачити один із найяскравіших прикладів львівського модернізму, треба прийти за адресою вулиця П. Саксаганського, 6. Дослідники архітектури вважають, що саме цей будинок є ключовим і замикає еволюцію львівського житлового будівництва в стилі функціоналізму.
До війни вулиця називалась Тадеуша Романовіча. Тут і вирішили звести кам’яницю, яку назвали Будинком нотаріусів, або садибою Нотаріальної палати. Власне, Нотаріальна палата, яка об’єднувала найбагатших та найвідоміших адвокатів Львова, вклала гроші в зведення споруди.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Про розташований практично в центрі міста будинок писала чи не вся тодішня польська преса. Крім престижного розташування, будинок отримав багаті архітектонічні форми. Під час радянської окупації цей будинок прозвали Палацом нотаріусів.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок мав кілька версій проекту, зрештою, 24 березня 1939 року остаточну затвердив і підписав відомий архітектор Збігнєв Вардзала в бюро Станіслава Ружицького. Проект будинку приписують Адамові Куриллі. В кам’яниці мали розміщуватись адвокатські бюро та на верхніх поверхах приватні помешкання.
Креслення будинку у Львові по П. Саксаганського, 6
Креслення будинку у Львові по П. Саксаганського, 6
За першими проектами «адвокатська садиба» повинна була мати експресивніші форми: більш заламані стіни в помешканнях, а вітрини партеру – в формі кількох заокруглених скляних ризалітів. В пізніших проектах зробили більше рівних стін та відмовились від заокруглених вітрин на першому поверсі, що доволі спростило вигляд будинку.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
У Палати Нотаріусів дуже оригінальний фасад хвилястої форми, такі ж заокруглені лінії має і вхідний портал. Сходова клітка оздоблена склоблоками та штучним каменем.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Навіть ліфт в будинку – незвичної форми, на жаль, за словами мешканців, він вже не працював одразу після війни. Тепер можна милуватись лише непересічними формами дверей до ліфта.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Навколо ліфта звивається сходовий марш під’їзду.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
В оздобленні інтер’єру будинку використали нікельовану сталь та шляхетне дерево.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
В будинку розробили кілька систем для відкривання вікон, також дуже сучасну на той час систему вентиляції.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок отримав сучасну систему опалення, з опцією регулювання температури. Обладнання для опалення замовляли спеціально з Німеччини.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Логотип компанії Siemens & Halske від 1936 року
Батареї, наприклад, купували у концерну «Сіменс», що тоді носив назву Siemens & Halske. Якщо уважно придивитись на батареях ще видніється лого концерну.
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок у Львові по вулиці П. Саксаганського, 6, фото Мирослави Ляхович
Будинок Нотаріальної палати став яскравим прикладом втіленням ідей львівських модерністів, його м’які та вигнуті лінії фасаду, «люксусові» матеріали та оригінальні декоративні елементи досі привертають увагу та викликають захоплення.
Мирослава ЛЯХОВИЧ
Джерела:
«Lwów: Miasto, architektura, modernizm». Pod redakcją Bogdana Cherkesa i Andrzeja Szczerskiego. Розділи: «Architektura mieszkaniowa», Jakub Lewicki
Ми не маємо жодних підстав, аби вважати себе гіршими в плані досягнень чи внеску в історію, відносно інших народів. В кожну з епох вихідці з наших теренів додавали штрихів до образу світу та формували обличчя культури свого часу. Питання тільки в тому, чи достатньо ми говоримо про такі явища та аналізуємо їх. З нагоди річниці дня смерті “magistriGeorgiiDrohobiczdeRussiae”, що припадає на 4 лютого, говоримо про першу друковану книгу вихідця з наших теренів, ректорство в найстарішому університеті світу, винайдення репетиторства, одну з перших фіксацій географічних координат Львова, а також про визначення долі людини і результату перебігу воєн за розташуванням зірок.
Юрій Дрогобич. Фото з https://uk.wikipedia.org
Момент перший. Георгій Котермак (виглядає, що саме так його звали) був не єдиним дрогобицьким міщанином у Кракові – місті, з якого він розпочав підкорення світу. У період від 1411 до 1600 року, не менше 32 вихідців з Дрогобича здобували освіту в найстарішому університеті Корони Польської. Інша справа, що науковий ступінь звично отримувала меншість. Для ілюстрації сказаного, наводимо наступні дані. З 208 вступників, які розпочали навчання в Кракові разом з Юрієм Дрогобичем, бакалаврами у 1470 – 1471 роках стали лише 66 студентів. Ступінь магістра у 1472 – 1473 роках отримали взагалі лише 9 з них. Тобто тут Юрій Дрогобич був унікальним і вже на цьому етапі виділявся на фоні ровесників.
Пам’ятна медаль з нагоди ювілею виходу “Прогностичної оцінки”. Фото з https://uk.wikipedia.org
Момент другий. 7 лютого 1483 року з римської друкарні Еухаріуса Зільбера вийшла невелика книжечка: десять сторіночок тексту форматом 18,5х13. Її було підписано “Iudicium prenosticon Anni MCCCCLXXXIII currentis magistri Georgii Drohobicz de Russia”. Це і була та сама “Прогностична оцінка поточного 1483 року” Юрія Дрогобича, про яку ми чуємо ще з шкільної парти, але значення якої не завжди усвідомлюємо (про її прочитання і мови не може бути). Ця книженція, з химерною для сучасного читача назвою, між іншим, є першим друкованим твором вихідця з українських територій. Примірників було видано досить багато: кілька сотень, але більшість з них вже перебувають на цвинтарі книг. На сьогодні “живими” залишаються лише дві одиниці.
Герб Болонського університету. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Момент третій. Після Кракова Юрій Дрогобич навчався та працював у Болонському університеті, який є найдавнішим у світі. Якийсь час він навіть був ректором цього навчального закладу. У 1478 – 1482 роках Джорджіо да Леополлі (латинізований варіант імені) читав там ранкові лекції з астрономії, а в 1481 – 1482 роках був ректором медиків та артистів, читав традиційні почесні лекції з медицини.
Зворотня сторона пам’ятної медалі. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Момент четвертий. У 1487 році Юрій Дрогобич повернувся до Кракова. В місті над Віслою він продовжив свою наукову та викладацьку діяльність. Зокрема, читав курси астрономії та медицини. Імовірно, тоді слухачем його курсів був і Миколай Коперник, який “перевернув” сонячну систему.
М. Коперник на картині Я. Матейка. Фото з https://uk.wikipedia.org
Момент п’ятий. В Кракові Юрій Дрогобич проводив специфічні студії, так звані ресумпції. Це були оплачувані студентами додаткові заняття, з метою підготовки до екзаменів чи глибшого опанування предмету під контролем викладача. В такий спосіб, астрологію студіював з видатним вченим Андрій з Трансільванії. Паралельно цьому, Юрій Дрогобич здобув титул “королівського лікаря”, який надавався лише висококваліфікованим спеціалістам. Будучи у Кракові, він також їздив і до Львова. Зокрема, у 1491 році приїжджав з членами ради Дрогобича як свідок.
Фрагмент тексту “Прогностичної оцінки”. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Момент шостий. Цікавою річчю є його “Прогностична оцінка”. Фактично, вона є астрологічним календарем, де за розташуванням небесних світил робляться прогнози перебігу земних подій. В той час астрологію трактували як науку і вважали, що за розташуванням зірок можна визначити як долю людини, так і зміст процесів, які її оточують. Нічого дивного, що таким методом прогнозували місячні затемнення, або ж погоду. Нічого дивного і в тому, що так робили висновки про війни в окремо взятих регіонах або ж заключення про найсприятливіший час для проведення операції пацієнту.
Зображення Ю. Дрогобича на поштовій марці. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Момент сьомий. “Прогностична оцінка” є не лише першим друкованим твором вихідця з українських територій. Також там, чи не вперше, подано географічні координати Дрогобича, Львова, Вільна, Кракова і інших провідних міст регіону. Разом з тим, з окремих листів Юрія Дрогобича помітно, що його основним захопленням була медицина. Прогнози (а він робив їх кілька) слугували для нього лише засобом підробітку. Трішки парадокс. Ми знаємо його як великого астронома свого часу, а він насправді притворявся.
Пам’ятник Ю. Дрогобичу, м. Дрогобич. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Мабуть варто частіше копати родючі українські ґрунти, адже вони таки дійсно давали хороший урожай, навіть в сфері культури та науки, про що ми сьогодні, на жаль, не так часто говоримо. Дрогобичів, які підкорювали світ, у нас не бракувало. Але їхньою найбільшою проблемою було і є те, що ми не достатньо знаємо та говоримо про їхні досягнення. Перша частина холодного та морозяного лютого, дає нам підстави насолодитися такими спогадами.
Термометр за вікном і прогнози в інтернеті віщують потепління у Львові аж до +10⁰C вже протягом найближчих днів. І, хоча це і не зовсім типово для лютневої погоди у нашому місті, але, з точки зору дорожнечі побутового газу, більшість львів’ян видихне з полегшенням.
Композиція «Коляда створення світу» художника Гордія Старуха.
Але є й, можливо незначний, але мінус у різкому потеплінні. Цими днями на площі перед Львівською оперою експонуються роботи конкурсу льодових скульптур, що вже кілька років поспіль проходить у Львові.
Композиція «Різдвяна» художника Дениса Шиманського.
І є великий ризик того, що ті, хто відкладав прогулянку до цих композицій “на потім”, зможуть хіба, з філософським виглядом, розглядати брудні калабані на брудній бруківці.
Композиція «Мамай» художника Сергія Жолудя.
«Скульптури стоятимуть у вільному доступі рівно стільки, скільки будуть сприяти цьому погодні умови», ― повідомила арт-директор Різдвяного ярмарку Ольга Гренюх 19 січня 2017 року під час підведення підсумків конкурсу.
Композиція «Щедрик» художника Мар’яна Короля.
Нагадаємо, на Різдвяному ярмарку уже традиційно на Йордан влаштували конкурс льодових скульптур. Упродовж двох днів, 18-19 січня, над кригою чаклували шестеро авторів.
Композиція «Журавлі» художника Яреми Миська.
Свої крижані скульптури майстри створювали під головною ялинкою Львова. Тож кожен охочий міг поспостерігати за усією магією виготовлення льодового чуда. А подивитись було дійсно на що, адже окрім традиційних засобів для виготовлення скульптур (лобзик, болгарка, сокира і тому подібне) майстри застосовували фени, праски тощо.
Композиця «Казкова колискова» художника Юрія Царенка.
Цьогорічна тема фестивалю ― крижана пісня, у якій кожен скульптор втілював мотив будь-якої української народної пісні. Переможця визначили глядачі. Кращою визнали композицію «Казкова колискова» львівського художника Юрія Царенка.
Експозиція робіт конкурсу льодових скульптур у Львові
Отож, на місці тих, хто ще не був на площі перед Львівською оперою і не бачив цих крижаних скульптур, не гаяла би часу і мерщій бігла робити селфі, фотографувати чи просто милуватися піснею закутою у кризі.
Одним з найбільш неординарних львівських архітекторів австрійського та міжвоєнного часу став Владислав Клімчак. Близько трьох десятиліть він займався як будівництвом медичних установ так і житлових та сакральних споруд. Зведені ним будівлі здебільшого і сьогодні виконують свою функцію, проте більшість львів’ян навряд чи здогадуються про те, ким вони були споруджені. Пропонуємо вам поглянути на життя і творчість Владислава Клімчака – цього своєрідного творця облич багатьох добре знаних будівель.
Владислав Клімчак
Львівська політехніка
Народився Владислав в селі Танява поблизу Болехова. Його батько був лісничим. Школу він закінчив у Новому Сончі, після чого вирушив до Львова здобувати вищу освіту. Місто стало для нього з цього часу рідним на наступні десятиліття. Клімчак вирішує стати архітектором. 1903 року закінчив відділ архітектури у Політехнічній школі у Львові. Серед викладачів, які справили на нього особливе враження були зокрема Едгар Ковач і Теодор Тальовський. У 1903—1920 роках, Клімчак працював у міському будівельному управлінні Львова. Саме тут він розробив та реалізував більшість своїх будівничих проектів, і не лише у Львові, передовсім установ медичного призначення. У 1920 році він розпочинає викладацьку діяльність спочатку як надзвичайний професор Львівської політехніки, а з 1925 року – як звичайний.
Інтер’єр Львівської політехніки у наші дні
У грудні 1904 року Клімчак стає членом Політехнічного товариства у Львові. Свідченням його високого авторитету у професійному середовищі львівських будівничих та інженерів стало те, що у 1921 і 1922 роках він входив до правління товариства. Належав Клімчак і до досить авторитетного «Кола польських архітекторів у Львові». У 1927 році він був обраний до його правління «членом-заступником».
Один з корпусів лікарні споруджений Клімчаком
Один з корпусів лікарні у наші дні
Алея лікарні у наші дні
У своїх проектах Клімчак багато уваги приділяв якісному плануванню будівель. Помер Владислав 17 березня 1929 року у Львові, де і був похований на Личаківському кладовищі. Серед найбільш знаних його творінь особливо виділяється частина корпусів психіатричної лікарні у Львові, які споруджені впродовж 1904-1909 років.
Корпус у Кобежині
Корпус у Кобежині
Корпус у Кобежині
Комплекс із близько 60 корпусів лікувального закладу для душевно хворих у селі Кобежин під Краковом (сьогодні частина міста), споруджені у 1908—1914 роках. В основу розпланування покладено урбаністичну ідею міст-садів. Серед збудованих споруд зокрема: головний корпус, помешкання для персоналу, дім зібрань, електростанція, споруди фільварку, пральні і пекарні, костел, брама і дім вартового.
«Відбудова польського села»
«Відбудова польського села»
Кілька типових проектів сільських хат різної вартості, створених для виданої 1915 року збірки «Відбудова польського села». Це зокрема проекти двох одно- і однієї двокімнатної хати з господарськими приміщеннями. Там же опубліковано вступну статтю Клімчака про спорудження печі.
Один з корпусів у Холмі
Комплекс психіатричного шпиталю в Холмі. За задумом мав складатись із 37 споруд і вміщувати 800—1000 ліжок. 1929 року Клімчак спроектував перших 6 корпусів. Того ж року через хворобу, незадовго до своєї смерті був змушений відмовитись від подальшого проектування і нагляду за будівництвом. Замість нього призначено архітектора Ігнатія Кендзерського. Через припинення фінансування комплекс не було реалізовано до кінця. З урахуванням цього низку споруд перепроектовано. Посвячення будівлі відбулось у 1932 році.
забудова вулиці Панаса Мирного
забудова вулиці Панаса Мирного
забудова вулиці Панаса Мирного
Колонія приватних будинків у дворковому стилі для державних службовців у Львові під назвою «Власна стріха». Нині вулиця Панаса Мирного. Вони були споруджені у 1928—1932 роках спільно з Максиміліаном Кочуром та М. Кольбушевським і по-сьогодні львів’яни можуть їх побачити.
Костел Марії Магдалини перебудований у сучасний вигляд Клімчаком
Перебудова костелу Марії Магдалини у Львові.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.
Wspomnienie pośmiertne o prof. Klimczaku (http://bcpw.bg.pw.edu.pl/Content/4423/10ct1929_nr10.pdf)
Szpital Specjalistyczny im. dr. Józefa Babińskiego (https://pl.wikipedia.org/wiki/Szpital_Specjalistyczny_im._dr._J%C3%B3zefa_Babi%C5%84skiego)
У неділю, 29 січня 2017р., в центрі Львова лунали постріли та гарматні вибухи. Сотні львів’ян вийшли на пагорби в сквері біля Львівської облдержадміністрації. Тут відтворювали бої, що відбулися 99 років тому біля станції Крути.
Реконструкція бою під станцією Крути. Львів, 2017
Вшановувати легендарний подвиг 300 воїнів, які в 1918 році поклали свої життя в нерівному бою з більшовиками, традиційно почали зі спільної молитви на Личаківському цвинтарі біля могил учасників бою Ігоря Лоського та Андрія Лазаренка. На місці поховань представники влади та області, разом із громадою міста та духівництвом пом’янули всіх воїнів, які віддали свої життя за цілісність України.
Реконструкція бою під станцією Крути. Львів, 2017
Реконструкція бою під станцією Крути. Львів, 2017
У поминальних заходах взяли також участь курсанти військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Вони урочистим маршем вшанували київських студентів і бійців вільного козацтва, які загинули в 1918 році під Крутами. В цей день ліцеїсти також провели вечір-реквієм.
Реконструкція бою під станцією Крути. Львів, 2017
Та найбільше увагу львів’ян прикували до себе реконструктори ГО „Товариство пошуку жертв війни „Пам’ять“. Вони підготували відтворення героїчної боротьби оборонців станції Крути.
Реконструкція бою під станцією Крути. Львів, 2017
Реконструкція бою під станцією Крути. Львів, 2017
Театралізоване дійство, яке відбувалося у парку „На валах“, зібрало чимало глядачів, зокрема багато дітей різного віку, які з особливим захопленням спостерігали за імпровізованими боями.
Реконструкція бою під станцією Крути. Львів, 2017
Реконструкція бою під станцією Крути. Львів, 2017
А після завершення з неабиякою цікавістю зблизька розглядали зброю, обмундирування реконструкторів та випитували різні деталі про бій. Завершилося театралізоване дійство канонадою на спомин про всіх загиблих у бою біля станції Крути.
Вчора, 29 січня 2017 року, на арені Львівського цирку відбулася перша в цьому році прем’єрна вистава циркової програми під назвою “Великий Будапештський цирк”. Львівська публіка зустріла цю подію справжнім аншлагом і бурхливими оплесками для артистів по завершенню програми.
Атракціон дресированих левів під керівництвом Тайро Кароллі
Атракціон дресированих левів під керівництвом Тайро Кароллі
Серед циркових номерів цієї вистави важко визначитися з “найсильнішим”, адже кожен наступний не перестава дивувати і захоплювати увагу. Тому уподобання глядачів майже пропорційно розділилися і залежали хіба від віку.
Повітряне кільце Людмили Літічевської
Повітряне кільце Людмили Літічевської
Повітряне кільце Людмили Літічевської
Повітряне кільце Людмили Літічевської
Найменші відвідувачі прем’єри захоплено аплодували верблюдам і зебрам, собакам і котикам, коням і левам, і, звичайно, нікого не залишила байдужим бегемотиха на ім’я Шоколадка.
Атракціон екзотичних тварин під керівництвом Белуша Токача
Атракціон екзотичних тварин під керівництвом Белуша Токача
Атракціон екзотичних тварин під керівництвом Белуша Токача
Атракціон екзотичних тварин під керівництвом Белуша Токача
Атракціон екзотичних тварин під керівництвом Белуша Токача
Атракціон екзотичних тварин під керівництвом Белуша Токача
Атракціон екзотичних тварин під керівництвом Белуша Токача
Атракціон екзотичних тварин під керівництвом Белуша Токача
Шанувальники екстремальних номерів мліли від виступів повітряних гімнастів Олександра та Людмили Літічевських, гімнастів на турніках під керівництвом Володимира Єрьоменка та від колеса сіра Євгена Крота.
Повітряні гімнасти Олександр та Людмила Літічевські
Повітряні гімнасти Олександр та Людмила Літічевські
Повітряні гімнасти Олександр та Людмила Літічевські
Повітряні гімнасти Олександр та Людмила Літічевські
Гімнасти на турніках під керівництвом Володимира Єрьоменка
Гімнасти на турніках під керівництвом Володимира Єрьоменка
Гімнасти на турніках під керівництвом Володимира Єрьоменка
Гімнасти на турніках під керівництвом Володимира Єрьоменка
Колесо сіра Євгена Крота
Колесо сіра Євгена Крота
Колесо сіра Євгена Крота
Колесо сіра Євгена Крота
Нікого не залишив байдужим виступ групових жонглерів під керівництвом Віталія Ковтуна. Режисерський задум, розкішні костюми та висока майстерність заслужили, щонайменше, на бурхливі оплески.
Групові жонглери під керівництвом Віталія Ковтуна
Групові жонглери під керівництвом Віталія Ковтуна
Групові жонглери під керівництвом Віталія Ковтуна
Веселий та толерантний клоун Буба розважав публіку дуже стильно і невимушено. Його репризи викликали сміх у малечі та потужний регіт у їх батьків. А позитивний настрій передавався серед глядачів, як вогонь у спекотний день.
Клоун Буба
Клоун Буба
Клоун Буба
Клоун Буба
Незмінною родзинкою циркової програми вже вкотре став неперевершений шоу-балет “Атлантик” під керівництвом Тетяни Мазуркіної. Чудові танцювальні постановки, яскраві костюми та професійне виконання створили справжню атмосферу неповторного Будапешту.
Шоу-балет “Атлантик” під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Шоу-балет “Атлантик” під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Шоу-балет “Атлантик” під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Шоу-балет “Атлантик” під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Циркова програма триватиме до 26 лютого 2017 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 50 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
Львівське театральне мистецтво традиційно є полікультурним явищем, однак, з огляду на політичні реалії та зміни державних устроїв, принципи співіснування кількісно домінуючих у міській спільноті польської, єврейської та української (русинської) громад, до середини ХХ століття історія національних гілок театру має власну специфіку.
На зламі ХІХ-ХХ століть у інтелігентському середовищі української громади Галичини спостерігається активний розвиток театрального руху, пожвавлення гастролей і концертних подорожей українських труп та музичних, музично-драматичних, хорових виконавських колективів. В зв’язку з цим гостро постала проблема спорудження приміщення власне українського театру – початково – «Українського театру ім. І. Котляревського» (за назвою української театральної трупи, яка вела активну діяльність у той період), а згодом «Руського народного театру у Львові». Ця споруда повинна була виконувати функції центрального громадського простору, який давав би змогу повноцінних виступів місцевих і гастролюючих театральних труп, концертів, урочистостей національного характеру, політичних зібрань, відзначення вагомих подій окремих українських інституцій, діяльності творчих, наукових та просвітницьких спілок і товариств тощо. Можливість оренди приміщень, зведених під егідою австрійської держави, чи залів інших національних громад була хиткою, обмеженою, непостійною, організаційно і фінансово обтяжливою.
Ідеї побудови власної театральної споруди коштом руської громади визрівали вже наприкінці ХІХ століття. Так, у 1889, 1890, 1897 рр. відбулись три Артистичні прогульки “дванадцятки Купчинского” (колективу, очоленого співаком, композитором і цитристом–віртуозом Євгеном Купчинським) з благодійною метою зборів коштів «В хосен фонду будови Народного театру у Львові»: «Сполучившись добровільно під прапором нашої і національної музики ми заявляємо отсим нашу готовність взяти участи у концертах, які устроїли б в першій половині вересня цього року. Високоповажані родимці в провінціальних містах З кріпкою вірою в успіх наших намірень, із залізною волею послужити нашій народній справі ми беремось за се важке предпринятє! Ні на хвилю не сумніваємось, що в сій справі зазнаємо підмоги всієї руської рідні… Соромом вириває се нашу народну честь, що в часі, коли всі народи дорожать своїми народними сценами, она в нас в комірнім скитаєся, а задачею грядучих поколінь є затерти всю неславу нашого імені. Нехай отсей зазив руської академічної молодіжі знайде привіт в душі всіх образованих громадян! Нехай пронесеться він і попід селянські стріхи, бо се наш спільний інтерес, се важна справа народна!…
Во ім’я святої сеї справи ми не просимо, ми взиваємо до наших патріотів по провінції, щоби зав’язували місцеві комітети і розвинули спільну акцію; ми хочемо вірити, що такі твердині нашого національного духу як Станіславів, Коломия, Тернопіль, Стрий, Золочів, Снятин, Чернівці і т.п. одушевляться сею гадкою так, як ми одушевлялись…», – писалося у відозві до подорожі.
«Хто слїдив за нацийональним рухом того часу, той мусить много неожиданих появ серед житя-бутя русинів приписати тим двом вандрівкам, що ведені розважно, а умілою рукою, принесли при тім чи малий ґрейцар на фонд театральний», – згадував згодом у мемуарах В. Домет-Садовський.
Для створення архітектурного проекту організаційний комітет з побудови театру звернувся до фірми Германа Гельмера і Фердінанда Фельнера (Büro Fellner & Helmer) у Відні, яка мала багатий досвід проектування театральних споруд в Європі. Проект, підготований у 1905 році, був витриманий у стилі неоренесансу з сецесійним декоруванням.
Обкладинка з ескізом проекту Фельнера і Гельмера в «Ілюстрованому музичному календарі», який видавав Ромуальд Зарицький. Кошти з видання часопису йшли у фонд будови.
З метою реалізації задуму було оголошено збір коштів, розміщені відозви, звернення, рекламу в україномовних та польськомовних періодичних виданнях: «Słowo Polskie», «Діло», «Руслан», «Артистичний вісник», «Ілюстрований музичний календар», «Театральна бесіда».
Відозва про громадський збір коштів будівлю театру
Одним із засобів збору коштів були листівки з зображенням майбутньої будівлі, вартість яких поповнювала надходження фонду, так звані «цеголки на будову театру».
«Цеголка» на будову театру. Поштівка з колекції Юрія Завербного.
Однак мистецьке журі у складі С. Гавришкевича, І. Левинського та інших відхилило проект театру з рекомендаціями окремих змін. У 1908 р. його було переосмислено групою І. Левинського таким чином, щоби окрім театральної виконувати функцію клубу для української громади міста. Вона включала також додаткові приміщення для хорової діяльності справа і зліва від сцени.
Ескіз проекту театру, підготований групою І. Левинського. Вигляд збоку.
Ескіз проекту театру, підготований групою І. Левинського. Фасад.
Ескіз проекту театру, підготований групою І. Левинського.Зала.
Обидва проекти були обговорені громадськістю Львова і членами наймасовіших українських товариств «Просвіта», «Дністер», «Кредитовий союз» та ін. У конкурсі проектів перемогла версія групи Івана Левинського (співавтори проекту – Лев Левинський, Олександр Лушпинський, проекти фасадів виконувались Іваном Левинським та Василем Нагірним, інтер’єри – Тадеушем Обмінським). Висновки розгляду конкурсних проектів оголошував та аналізував Іван Труш, участь в обговоренні брав Іван Франко.
Завершення роботи прокоментував у своїй промові ректор Львівської Політехніки Максиміліян Туллє, а проект та макет І. Левинський представив на Першій Краєвій Архітектурній виставці у Львові у 1910 р.
Ректор Політехніки, архітектор Максиміліян Туллє.
До 1909 року на Руський театр було зібрано 214 000 тис. корон. Протягом кількох років здійснювалися спроби придбання готової будівлі на розі вулиць Театральної і Скарбківської (Лесі Українки) спільним коштом Музичного товариства ім. М. Лисенка та ремісничого Товариства «Зоря», купівлі нової ділянки й будівництва цим же товариством у співпраці з Театральним комітетом, зведення спільної будівлі для Товариства ім. М. Лисенка та «Просвіти». Під будівництво пропонувались ділянки на вул. Підвальній, вул. Городоцькій, і, зрештою, на ділянці, купленій українською громадою для будівництва театру – площі біля костелу і монастиря св. Марії Магдалини (сучасного Будинку органної і камерної музики) на збігу сучасних вулиць С. Бандери і П. Дорошенка (де тепер знаходиться Пам’ятник жертвам комуністичних злочинів). Розташування театру поблизу храму викликало категоричне заперечення Міської ради, яка відмовила у дозволі на початок будівництва. Це спровокувало бурхливе і тривале обговорення у пресі, протистояння польської та української громад, а також москвофілів та народовців серед українців (зауважимо, що у 1920-ті роки, у повоєнний час на цій площі був склад вугілля та дров).
Площа, біля Костелу Марії Магдалини, придбана українською громадою під будівлю театру. Фото 1930-1939 рр.
Зрештою, 27 січня 1913 року було прийняте економічно обґрунтоване рішення самостійного зведення власної споруди Музичного товариства ім. М. Лисенка з великою театральною залою громадського користування.
На особливу увагу заслуговує участь у процесі зведення споруди Музичного товариства його голови Володимира Шухевича – ініціатора надання імені М. Лисенка Союзу співацьких і музичних товариств. У тій сумнівній, політично та матеріально непевній ситуації він прийняв унікальне за своєю правильністю рішення, що було неодноразово підтверджене подальшим історичним розвитком: спрямував уцілілі від девальвації воєнного часу кошти на створення цілком нового проекту, відповідного до нових умов будівництва, і зведення й оздоблення приміщення Товариства у непомітній сусідній вуличці, поряд з неіснуючою нині вулицею І. Котляревського.
Володимир Шухевич – голова Музичного товариства ім.. М. Лисенка та заступник голови будівельного комітету
Вже 9 лютого він представив на зборах Товариства затверджені Магістратом плани будівництва та кошториси. Згодом ці плани ще двічі коригувались і затверджувалися (остаточно 5 лютого 1914 року).
Новий проект будівлі для товариства ім. М. Лисенка
Поверховий план Великої зали
Будівля товариства ім. М. Лисенка, фото 1920-ті роки ХХ століття
«Будує музичне Товариство, та львина часть заслуги припадає, як звичайно при таких починах, одиниці Поважному Голові Товариства проф. Володимирови Шухевичови. Є він інїциятором і екзекутором в одній особі. В дїло се вложив він весь запас своєї енерґії, свого знаня і досьвіду. Після його проєктів зроблено пляни, його заходами куплено площу, сфінансовано інтерес будови, виєднано пожичку гіпотечну, придбано зглядно запевнено субвенциї державні і краєві. Він посьвячує будові весь свій час і коли буде вона довершена, то се буде передовсїм Його велика, для наших львівських відносин справдї неоцінена заслуга», – зазначав Євген Олесницький у проблемній статті «Своя хата» на шпальтах газети «Діло».
В суботу 13 вересня 1913 р. відбулося урочисте закладення наріжного каменя під будинок Музичного Товариства імені Миколи Лисенка на вулиці, якій в цьому ж році офіційно надано надали ім’я М. Шашкевича. Ця подія відбулася в присутності членів виділу і будівельного комітету, педагогів і студентів на чолі з головою Музичного товариства ім. М. Лисенка і заступником голови будівельного комітету Володимиром Шухевичем. Серед почесних гостей були присутні посол д-р Євген Олесницький, член виділу краєвого Іван Кивелюк, надрадник маґістрату Баньковский. Першу цеглу вмурував після промови архітектор, проф. Іван Левинський. Молебень при церемонії освячення каменя провів релігійний та громадський діяч, педагог, публіцист отець Теодозій Лежогубський.
«Церемонія заснованя а з нею вмурованє відповідної грамоти відбудеть ся доперва по поставленю основних мурів, чого надіяти ся належить вже з початком жовтня. Будинок має станути під дахом ще сего року; за рік буде він готовий і відданий до прилюдного ужитку, що наша суспільність привитає певно з вдоволенєм і згадувати буде з вдякою не тільки ініціяторів, але і всїх, що яким-небудь способом причинили ся до довершеня сего вікопомного діла, що сподїємо ся, буде увіковічнене в грамотї заснованя зглядно посьвяченя дому», – зазначав свідок події.
Потреба залучення додаткових коштів на викінчення та оздоблення будівлі обумовлена у відозві Виділу Музичного Товариства ім. М. Лисенка, зверненій до українського громадянства. У вересні цього року (29.09) подавалося до відома, що:
“Розпочалася будова Будинку Музичного Товариства ім. Миколи Лисенка у Львові, який в наступному році має бути відданий до вжитку”. Тимчасово, в холодну пору року, з причини неготовності калориферів, Інститут був перенесений до будинку по вул. Сикстуській, б. 48 – у партер (перший поверх) власного дому та адвокатської контори доктора Степана Федака – члена правління Музичного товариства ім. М. Лисенка та його юрисконсульта, видатного громадського діяча і аматора музично-театральної справи.
Іван Труш. Портрет Степана Федака. 1925 рік, картон, олія
Будинок та адвокатська котра С. Федака за адресою вул. Сикстуська (Дорошенка), 48.
Оздоба будівлі й справді вимагала чимало додаткових коштів, про що свідчать звернення в пресі, на зразок поміщеного в часописах «Дїло» і «Нове Слово» за 30 січня 1914 року:
«Музичне Т-о ім. М. Лисенкапригадує ся ласкавій памяти і жертволюбивости нашої Суспільности і просить о надсиланє датків на украшенє салї власного дому у Львові дорогою розісланя чеків або на книжочку ч. 9000 тов. взаїм. кредиту Днїстер».
Звіти про благодійні особисті внески публікувалися у пресі з іменами жертводавців.
Повідомлення у пресі про приватні пожертви на будівлю
Тож з доповненнями у оформленні та устаткуванням загальний кошторис будівлі склав 270 000 корон. В оголошенні з серпня 1914 р. повідомлялося, що «вписи» на навчання до Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (який діяв під егідою Товариства і повинен був розміщатися на верхньому поверсі викінченої будівлі): «Розпічнуться у власнім домі у збігу улиці Котляревського і Шашкевича». Планувалося закінчити будівництво у серпні 1914 р., але це вдалося реалізувати лише у 1916 році, після завершення російської окупації.
Як згадувалося вище, новий проект комплексу Музичного інституту ім. М. Лисенка був замовлений В. Шухевичем архітектурному бюро І. Левинського. Його виконав в стилі раціональної сецесії архітектор Є. Червінський впродовж 1912-1913 рр., у співпраці з О. Лушпинським, Л. Левинським, Т. Обмінським та В. Шухевичем. Однак після заслання Івана Левинського у 1915 р., основні будівельні роботи завершив львівський підприємець та будівничий Йосиф Делькевич. Планування і покладення водогонів виконала українська фірма під керівництвом відомого інженера ПавлаДубрака.
Архітектор Євген Червінський, автор проекту будівлі МТЛ
Будівля Товариства зводилася із залученням найновіших будівельних можливостей свого часу. У будинку використано новітні технології застосування залізобетонних конструкцій, центральне опалення з автономною котельнею, штучну вентиляцію, калорифери, електричне освітлення. Приміщення на першому поверсі передбачало загальнодоступну дешеву їдальню для студентів і горожан (прибутки від неї долучалися до фінансової підтримки Товариства), кухню, житло для портьє і кухарів, устаткування для миття посуду, склад куліс та крісел і гардероб (6, 5 на 7, 2 м.).
Велика зала МТЛ. Сучасний вигляд.
Велика зала МТЛ, фото Г. Янушевського 1930-ті роки.
Велика зала (17, 5 на 12 м.) одразу планувалася багатофункціональною: як театральна, концертна, бальна та кінозала. У ній були партерні ложі для публіки на протилежному боці від вікон, над ними – ложі для музикантів, оскільки задля економії площі оркестрова яма була не передбачена. Партер був розрахований на 320 місць, балкон – на 60, ложі – на 10 осіб.
Фрагмент оздоблення Великої зали. Стеля.
Фрагмент оздоблення Великої зали. Балкон.
Окрасою Великої зали стало оздоблення Модеста Сосенка, здійснене у 1914-1915 роках за мотивами полтавських гаптів (вони варіантно повторюються у фресках, вітражах, керамічному панно, металевих світильниках, ліпнині барельєфів, майоліці)
Григорій Кузневич – автор горельєфів у Великій залі МТЛ
Завершення деяких фрагментів розписів Великої зали здійснено високопрофесійними художниками – театральними декораторами Л. Горбачевським (який співпрацював з театром «Руської бесіди») та Зиґмунтом Бальком (з Єврейського театру у Львові, він же підготував для Великої зали задники сцени й певні театральні декорації).
Горельєф М. Лисенка роботи Г. Кузневича
Горельєф Т. Шевченка роботи Г. Кузневича
Залу прикрашає скульптурна композиція авторства Григорія Кузневича (1914) – два горельєфи з портретами М. Лисенка й Т. Шевченка. У нішах напроти вікон розташовані копії символічних панно Олекси Новаківського, створених спеціально для цієї зали: «Музика» («Народна пісня»), «Наука» («Освіта»), «Виховання» («Любов»), «Народне мистецтво».
Овал О. Новаківського «Музика» («Народна пісня»)
Овал О. Новаківського «Наука» («Освіта»)
Овал О. Новаківського «Виховання» («Любов»)
Овал О. Новаківського «Народне мистецтво»
Основою для образів послужили народні строї та ужиткове мистецтво з Полтавщини, Гуцульщини, Яворівщини і Городенщини.
Світильник роботи Михайла Стефанівського
Металеві декоративні накладки на електричні світильники, стилізовані під різьблені дерев’яні гуцульські свічники-трійці, виготовлені за ескізами М. Сосенка талановитим майстром з обробки металу Михайлом Стефанівським (імовірно у співпраці з М. Паращуком).
Михайло Стефанівський
Вітражі вікон та оберліхтів вхідних дверей зроблені в 1916 році фабрикою Габріеля Станіслава Желєньського також за ескізами М. Сосенка.
Один з вітражів Великої зали, виконаний фабрикою Г. С. Желєнського
Вітраж оберліхту над входом у будівлю МТЛ, виконаний фабрикою Г. С. Желєнського
Під час російської окупації – 16 вересня 1914 р. заморожене будівництво приміщення Музичного товариства ім. Лисенка прийшов оглянути генерал-майор свити російського царя Миколи ІІ князь Василій Долгоруков (1868-1918), він розмовляв німецькою мовою з М. Сосенком, який працював над розписом фресок, і виявився цінителем мистецтва. Схвально відгукувався про його роботу, і запевнив, що після закінчення війни цар не тільки дозволить ведення Товариства та Інституту, але й дасть мільйон рублів на завершення будови й потреби закладу.
Невдовзі, календар товариства “Просвіта” з гордістю сповіщав:
“В останніх часах зросло наше материяльне добро в столиці галицької України о нову, значну будівлю. Під гук гармат, серед великих боїв у самім Львові і близькій околицї, довершено дїла, зачатого ще в мирних часах. Говоримо о домі Музичного товариства ім. М. Лисенка. В тїм будинку здїйснили ся часово заходи і стремлїня Українцїв з довшого протягу лїт. Має він на разї заступати місце будинку народного театру – на разї, до часу, доки ріжні обставини не позволять нам видвигнути будівлї, котра своїм виглядом відповідати ме своїй достойній цїли і стане гідним осередком українських муз”.
Звернемо увагу – «на разі», адже невеликий кін з відсутніми лаштунками, оркестровою ложею аж ніяк не відповідав реальним зрослим викликам і запитам мистецького життя краю. Однак, від 1916 року протягом усього міжвоєнного двадцятиліття – в часи найгострішого протистояння українства з панівною владою, саме ця зала стала основною театральною і концертною сценою українського громадянства. З нею пов’язані тривалі терміни оренди чи гостинні виступи численних театральних формацій (театру “Rozmaitości”, “Української бесіди”, Трупи Українських акторів під орудою М. К. Садовського, “Українського театру людового” під дирекцією Василя Коссака, трупи Йосипа Стадника, “Українського незалежного театру” Олександра Загарова, “Літературно-артистичного театру”, з яким співпрацював Микола Вороний та багатьох інших), чотирьох кінотеатрів, на цій сцені ставились опери та оперети, відбувалися урочисті академії і класичні концерти, ювілейні та політичні, громадські зібрання, події релігійного життя, урочистості навчальних закладів, творчих спілок, часописів.
Будівля МТЛ, зараз – музичний коледж ім. С. Людкевича. Сучасний вигляд.
І лише часи німецької окупації та радянської влади принципово змінили історію споруд для українського театру у Львові, залишивши цей, наповнений історичними відгомонами, будинок-легенду майже у забутті.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач ЛДМУ ім. с. Людкевича
Антонович О. Уривок щоденника цитриста та композитора Євгена Купчинського з 1888-1889 років / О. Антонович // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Том 232 : Праці Музикознавчої комісії / Ред. О. Купчинський, Ю. Ясиновський. – Львів, 1996. – С. 267-286.
Барицький А. Дім музичного товариства ім. М. Лисенка / А. Барицький // Календар товариства “Просвіта”, 1917. – С. 222.
Гайдамаки. – 1902. – № 64. – 1 жовня. – С. 4.
Герич А. Родина Стефанівських : забута, але не зламана / Анна Герич.// Аудиторія. – 2012. – Ч. 32 (2792). – 1-7 листопада. – С. 10-11.
Діло. – – 30 січ. – С. 5.
Домет. Дещо з споминів про перші артистичні прогульки співацкі в Галичинї // Альманах музичний : Лїтературна часть першого ілюстрованого калєндаря музичного на рік 1904 / Зложив і впорядкував Ромуальд Зарицкий. – Львів : З друкарні Наукового Товариства імени Шевченка, 1904. – С. 97-100.
Вже у найближчу середу, 1 лютого 2017 року, о 19:00 кав’ярня-галерея «Штука» запрошує на виставку батику Олени Королюк «Зима на шовку». Відкриття відбудеться з участю авторки, вхід вільний.
На білосніжному переливчастому шовку оживають справжнісінькі ангели, загадкові істоти, персонажі з картин Аверкампа та Брейгеля, які лиш на перший погляд здаються звичайними перехожими з вулиці. Кожен з них несе всередині частинку магічного, казкового, має дивний секрет, фрагмент зимової містерії, яку нам випало відчути та розгадати, водночас розкриваючи якусь власну, інтимну таємницю десь глибоко в душі.
Олена Королюк. Зима у Львові
«Як м’яко, повітряно та ніжноплинно сніг огортає землю іскристим білим з переливами блискучо-синього, отак плавними хвилями спадає тендітний шовк. Чи це не ідеальне підґрунтя, вже готове передчуття сонного подиху зими?.. Зими з химерним присмаком містерії та казки. Адже як можна уявити цю пору без неймовірного виру почуттів, що супроводжує щорічні зимові свята? Це особливий час, коли здається, що життя на якусь мить призупиняє свій шалений біг, даючи нам невелику, але таку дивовижно чарівну нагоду відволіктися від усіх справ, забути про вимушену серйозність і буденну сірість звичних робочих днів, повернутися ненадовго в дитинство… У ту саму пору, коли людина здатна найщиріше радіти навіть найменшим дрібницям – лапатому снігу новорічної ночі, сріблястому льоду, на якому можна вдосталь пововтузитися, запаху щойно спеченої запашної випічки з кухні. Взимку, на свята, кожен дорослий може на мить поринути в цю феєрію, ненадовго стати дитиною, повірити в неймовірне, як це було колись давно…», – з такого виру почуттів художниці виникли усі роботи, зібрані у лютневій виставці. Приходьте!
Постер виставки батику Олени Королюк «Зима на шовку»
Про авторку
Олена Королюк народилась у м.ТеребовляТернопільської області. Закінчила архітектурний факультет Полтавського технічного університетуім.Ю.Кондратюка.Член Національної спілки архітекторів України.
Постійно живе і працює в Полтаві.Надає перевагу поєднанню техніці гарячого батика з вільним розписом на шовку.
Учасник міських та всеукраїнських виставок.Роботи знаходяться у приватних колекціях в Україні та за її межами.
В п’ятницю, 27 січня 2017 року, в приміщенні Львівського Палацу Мистецтв (вул. Коперника, 17) відкрилась персональна виставка Галини Константюк під назвою «Україна у портретах». Експозицію склали 75 творів, де за вигаданими героями ховаються реальні люди.
Галина Константюк з дитинства займається живописом, вона отримала освіту у Львівському державному коледжі декоративного й ужиткового мистецтва та Львівській національній академії мистецтв.
Художниця Галина Константюк
Свою роботу вона порівнює із працею актора на сцені, де акумулються переживання та емоції. Різниця лише у тому, що художник може розтягнути у часі ці відчуття.
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
«Я завжди так малювала, мені здається, навіть якби не закінчувала коледжу та академії мистецтв, то напевно мої роботи все рівно б так виглядали. Сподобалась мені людина – і я захотіла її намалювати.
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Стараюся, щоб роботи першу чергу сподобалися людям, не знаю як вони мистецтвознавцям, але я завжди готова вислухати критику, адже живопис це така штука, яку ти вдосконалюєш і яка вдосконалює тебе», – розповіла Галини Констанюк.
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Подивившись на картину, можна відчути і уявити життєвий шлях людини, яка на ній зображена. За вигаданими героями ховаються реальні люди (будь то знайомі чи перехожі), риси обличчя яких, художниця зображує на полотні.
Голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олег Микита
«Ця виставка та творчість автора дуже багато розповідає про Україну, про етнографію нашої країни, про людей. Але головне,що майже всі герої автора є оптимістичними», – зазначив голова Львівської спілки художників Олег Микита на відкритті виставки.
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Більшість представлених робіт, має народну тематику. Кожен портрет – це унікальна історія про людину, прочитати яку можна придивившись до рис обличчя.
Експозиція виставки в приміщенні Львівського Палацу Мистецтв (вул. Коперника, 17) діятиме до 16 лютого 2017 року.
З-поміж інших, місто-курорт Трускавець вирізняється ще й своєю символічною атрибутикою, яку, в першу чергу, представляє сучасний герб, затверджений в 1992 році на VIII сесії міської ради. В основу герба було покладено стару печатку села Трускавець, датовану кінцем XVIII століття.
В результаті поділу Речі Посполитої в 1772, 1792 та 1795 роках, Галичина опинилася під владою Австрії. Запроваджені австрійською владою реформи в кінці XVIII ст., а зокрема, урядового декрету від 1787 року з розподілу земель на домініальні (панські) та рустикальні (сільські), призвели до появи печаток. Зображення на цих печатках вибирали самі селяни, а на замовлення війта чи старости виготовлявся вже й сам штамп.
Фотореконструкція старої печатки села Трускавець, що потверджує документ від 22 січня 1867 року
Найстаріша відома печатка трускавецької сільської громади була виявлена на Договорі між Дирекцією держаних маєтків та підданими Дрогобицького ключа про врегулювання панщизняних повинностей від 31 жовтня 1788 року, на якому поставлені печатки 43-х сіл та німецьких колоній Дрогобицької округи. На штампі зображена гуска з піднятими крилами, яка тримає в дзьобі галузку (гілочку). По колу проглядається напис – WIES TRUSKAWIEC, а по центру – DROHOBYCKA DIRECTIA (ф.134; оп.2; спр.285 у Львівському історичному архіві). Архівні матеріали за 1859-1875 роки також засвідчують про існування в сільському самоврядуванні такої печатки.
Стара печатка трускавецької сільської громади,що потверджує документ від 22 січня 1867
Згодом написи видозмінювалися, бо на документі від 22 січня 1867 року на печатці читаємо – GMINA TRUSKAWIEC, проте сутність їхня незмінна – символ місцевого самоврядування. Та можемо тільки здогадуватись, чому саме гуска… Можливо на той час місцеві селяни розводили домашніх гусей, яких мали де випасати, на широких та болотистих трускавецьких полях та луках. Було також відомо й про неабиякі природні фізіологічні властивості цієї домашньої птиці, що віщувала про небезпеку, як колись гуси спасли Рим.
В радянський час курорт Трускавець став асоціюватися з куманцем, зокрема в 1970 році був затверджений герб всесоюзної оздоровниці: у зеленому щиті, розділеному навпіл, була зображена посудина для пиття мінеральної води та золоте сонце з емблемою медицини.
Герб міста-курорту Трускавець, затверджений у 1970 році
Матеріали розроблені та опрацьовані членами Українського геральдичного товариства львів’янами п. Андрієм Гречило та п. Іваном Сварником на початках незалежності української держави, пропонували громаді міста два варіанти герба Трускавця, та на обидвох з них був збережений давній символ поселення, який використовували на печатках ще з ХVIII ст., як продовження традицій українського самоврядування.
Герб міста-курорту Трускавець, затверджений у 1992 році
В першому варіанті. Щит розділений по діагоналі: у верхньому золотому полі – сріблястого кольору, з чорним відтінком, – куманець, з якого п’ють мінеральні води. Вода зображена синіми струменями. У нижньому зеленому полі – срібна гуска з піднятими крилами, червоним дзьобом і лапками. У дзьобі тримає галузку, на яку скапує вода.
В другому варіанті. В щиті на золотистому фоні – срібна гуска із піднятими крилами, з червоним дзьобом та лапками. В дзьобі гуска тримає галузку. В обох варіантах щит по периметру має художньо-декоративне обрамлення золотистого кольору з чорним відтінком і написом у верхній частині – Трускавець. Куманець та золота барва мали символізувати лікувальний профіль нашого міста, а зелена барва – символ багатих лісів, що оточують місто по периметру (допрацьований трускавецьким художником Богданом Кравцем).
Герб міста-курорту Трускавець, видозмінений у 2007 році
Результатом спільного обговорення символом Трускавця став герб, що отримав такий вигляд: на зеленому фоні гербового щита (символ багатих лісів, що оточують місто) зображена біла гуска з червоним дзьобом та лапками, як символ здоров’я та добробуту людини; підняті крила, як символ пильності; а у дзьобі гуска тримає галузку, як символ гостинності наших трускавчан.
Герб міста-курорту Трускавець на фасаді Трускавецької міської ради, встановлений у червні 2016 року
Та це був ще не кінець: в 2007 році з нагоди 180-річчя курорту, герб міста зазнав видозмін: за межі гербового поля винесено назву «Трускавець», а з двох боків розміщено фонтани, які символізують цілющі джерела міста-курорту Трускавець.
В четвер, 26 січня 2017 року, в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (проспект Свободи, 15) відкрилась виставка плакату всесвітньо відомого митця Альфонса Мухи “Глибоке вшанування від Нестле”, який більше сотні років не виставлявся у Львові. Твір, присвячений ювілею коронації Британської королеви Вікторії. Також в експозиції виставки можна побачити інші плакати Альфонса Мухи та його сучасників з-за океану.
Відкриття виставки розпочалося з виконання Каватани з циклу мініатюр Антоніна Дворжака у виконанні тріо у складі Михайла Крижанівського (скрипка), Ірини Сичак (скрипка) та Теодора Крижанівського (альт). До слова, на завершення відкриття у виконанні цього ж тріо прозвучали три частини терцетто Антоніна Дворжака.
Тріо у складі Михайла Крижанівського (скрипка), Ірини Сичак (скрипка) та Теодора Крижанівського (альт).
“Сьогодні ми відкриваємо новий, після реставрації плакат Альфонса Мухи «Велике пошанування від Нестле», присвячений 60-річчю сходження на трон британської королеви Вікторії. Представлений на виставці митець відображає дуже цікаву епоху останньої третини ХІХ – початку ХХ ст., епоху, яка передчувала дух модерну, який ми можемо побачити у цій монументальній композиції, де велич Британської імперії показана у всій красі, але уже відчувається дух епохи сецесії”, – сказав заступник директора з музейної та наукової роботи Музею етнографії та художнього промислу Андрій Клімашевський відкриваючи виставку.
Заступник директора з музейної та наукової роботи Музею етнографії та художнього промислу Андрій Клімашевський.
Плакат, розміром 210 на 300 см, віддрукований до ювілейної дати – 60-річчя коронації англійської королеви Вікторії. У центрі на тлі індустріального пейзажу зображено постать жінки з вінком із зеленого листя на голові, яка тримає в руках золоту корону.
Альфонс Муха «Глибоке вшанування від Нестле» (рекламний плакат фірми дитячого харчування). 1897 р. Друкарня Шампенуа, м. Париж, папір, кольорова літографія.
У композицію включені три погрудні портрети королеви Вікторії в круглих медальйонах: справа – королева в молодому віці зображена у лівий профіль, зліва – у середньому, в правий профіль, по центрі – у старшому віці, звернена у три чверті вліво. Центральне зображення закомпоноване в підковоподібну арку, над якою з обох боків угорі – зображення голів лева та єдинорога. Лев – один із найстаріших і найпопулярніших символів сили, мужності і великодушності. В образі єдинорога втілене духовне багатство, яке протистоїть силам темряви. Єдиноріг символізує свободу і пізнання, вказує шлях тим, хто шукає істину. Таким чином, присутність цих двох величних тварин додає сюжетові плакату до основної комерційно-промоційної складової певний символізм та ідейну наповненість.
Директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк.
«Вже вкотре в стінах нашого музею ми в полоні великого Мухи, оскільки уже не вперше представляємо нашу колекцію, яка складається з 28 його робіт. Представляємо, щоб її побачили люди, потішилися з робіт, які величали в Європі як стиль Мухи, майже як епоха Мухи. І я думаю, що це одна з найбільших колекцій, яка зберігаються у музеях Європи», – зазначив директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк на відкритті виставки.
Загалом у збірці фонду плакату і графіки Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України зберігається 28 найкращих літографічних творів Альфонса Мухи.
Провідний зберігач фонду «Плакату і графіки» Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН Мар’яна Сеньків
“Я тішуся, що музей знову може показати Муху львів’янам, гостям міста. Ми знову можемо наголосити на унікальності збірки Музею етнографії та художнього промислу, тому що в жодному музеї України не має такої колекції плакатів Альфонса Мухи. Також дуже тішуся з того, що ми нарешті можемо побачити двадцять восьмий шедевр з колекції, шедевр, який повернувся. Оскільки всі знають, що в нас є 28 плакатів, але в 2010 році, коли була виставка плакатів ми могли показати лише 27. І ось нарешті цей шедевр є поміж нас,” – ділилася враженнями провідний зберігач фонду «Плакату і графіки» Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН Мар’яна Сеньків.
У 1988 р. у рамках підготовки до виставки плакатів Альфонса Мухи зі збірки Музею етнографії та художнього промислу, яка проходила в Музеї 1989 року, були проведені консерваційні заходи до усієї колекції плакатів. Проте один твір, «Глибоке вшанування від Нестле», потребував серйозної комплексної реставрації. І, нарешті, у 2016 році швейцарська фірма «Нестле» погодилася взяти участь у порятунку цього грандіозного плакату, профінансувавши його реставрацію та оформлення.
Завідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України Андрій Колотай
“Відкриття будь-якої виставки для музеїю – це завжди свято. Відкриття виставки такого генія як Альфонс Муха – це, без перебільшення, подвійне свято. Ця виставка має зацікавити відвідувачів і справити на людей велике враження своєю цілісністю і своєю вагомістю. Хто побачив роботи Альфонса Мухи хоча б раз у житті не забуде їх ніколи,” – зазначив завідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України Андрій Колотай на відкритті виставки.
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Реставраційні роботи провели у серпні 2016 року реставратор творів графіки найвищої категорії Вадим Волков та атестовані реставратори Галина Кіт і Сергій Хоменко. Художнє оформлення здійснило ТОВ «Рамар» під керівництвом Володимира Турецького.
Реставратор творів графіки найвищої категорії Вадим Волков
“У 1988 р. до мене звернулися працівники музею етнографії Олесь Нога, Ігор Жук з прханням прийти та подивитися плакати, які вони хотіли реставрувати. Але в ті часи розуміння плакату було таке, як “радянський плакат” і особливого бажання йти та дивитися не було. Я не чекав чогос особливого, чекав звичайного радянського, типового плакату. Та коли я побачив ці шедеври – 28 творів Альфонса Мухи, відразу виникло бажання працювати. Багато плакатів було пошматовано на кавалки, було багато втрат і, оскільки, майстерня ще не мала такої потужності і фінансування не було, то було проведено консерваційні роботи. Зараз, дякуючи працівникам музею, фірмі, яка виділила кошти та працівникам моєї майстерні ми змогли відреставрувати цей плакат”, – розповів реставратор творів графіки найвищої категорії Вадим Волков.
І от сьогодні, через багато років, наш глядач має можливість знову насолоджуватись унікальним і монументальним плакатом всесвітньо відомого митця, генія Сецесії-Альфонса Мухи.
В четвер, 26 січня 2017 року, на камерній сцені театру імені Марії Заньковецької відбулася прем’єра вистави за п’єсою Романа Горака про легендарну жінку, прототипом якої стала відома письменниця Марко Вовчок.
Режисер-постановник вистави, народна артистка України Алла Бабенко, вже тривалий час виношувала ідею постановки про Марію Олександрівну Вілінську, але не було цікавого драматургічного матеріалу. П’єса Романа Горака максимально передала світоглядне бачення режисерки.
Сцена з вистави «Та, котру любили».
Загалом постановка – це літературна композиція у виконанні трьох прекрасних актрис театру Марії Заньковецкої народної артистки України Олександри Бонковської, Христини Гузиль та заслуженої артистки України Наталії Лань.
Заслужена артистка України Наталія Лань у виставі «Та, котру любили».
“Моя героїня – надзвичайно неосяжна. І якщо мені вдалося передати хоча б якусь частинку, то вже дуже добре, тому що її життя – це роман. Її творчість, яку ми знали з дитинства – ми знали мало, знали мало її біографії, а це світова людина. Вона багато їздила по Європі, знала 10 мов, була людиною світу та попередила свій час. Вона навіть організувала журнал, де перекладачами мали бути тільки жінки. Така надзвичайна жінка”, – ділилася враженнями заслужена артистка України Наталія Лань.
Сцена з вистави «Та, котру любили».
До роботи над постановкою Алла Григорівна, у якості художника-постановника, запросила Олександра Оверчука заслуженого діяча культури Польщі.
Художника-постановник вистави «Та, котру любили», заслужений діяча культури Польщі, Олександр Оверчук
“Мені дуже радісно працювати в такій команді, оскільки режисерська концепція дуже міцна, а матеріал не є простий. Мова йде про Марко Вовчок (Марію Вілінську), жінку другої половини ХІХ ст. , котра, як і Леся Українка, піднімала на собі тему жіночої свободи, жіночої волі і, водночас, застерігали за собою беззаперечне право на творчість. Коштувало це їм дорого, ми навіть не усвідомлюємо яким коштом тоді їм доводилося пробиватися до права на творчість. Тож матеріал був непростим, але мені здається, що зробили усе можливе, а тепер віддаємо це на суд глядача”, – розповів Олександр Оверчук.
Народна артистка України Олександра Бонковська
Загалом вистави Алли Бабенко на камерній сцені дуже часто зачіпають глядача за ті фібри душі, які переконують, що її роботи є вартісними і часто вкрай необхідними. Саме Алла Григорівна Бабенко працює над тим, щоб привернути увагу до багатьох забутих жіночих імен з української літератури та культури.
Народна артистка України Олександра Бонковська у виставі «Та, котру любили».
“Вперше за мій великий життєвий досвід я не знаю як назвати свого персонажа. Тому що Марко Вовчок грає моя колега Наталя Лань. Я людина , яка досліджує її творчість і намагається донести людям в залі, яким непростим і великим світом є творча особистість, особливо жінка. Жінка, яка має велику душу, великий талант, своє особисте життя. В якої були дуже непрості обставини, але той творчий потенціал, який в неї був, знаходив вираз навіть в тих обставинах – заборони на українську мову, українське слово, українське книгодрукування. Марко Вовчок ми вивчали в школі, ми знаємо її твори, але ми зробили спробу зазирнути за куліси її душі, її особистості, адже наших шкільних знань замало, щоб оцінити постать цієї надзвичайної жінки”, – поділилася народна артистка України Олександра Бонковська.
Сцена з вистави «Та, котру любили»
У театрі сподіваються, що ця постановка Алли Григорівни Бабенко припаде до душі справжнім поціновувачам і творчості Марка Вовчка, і Романа Горака, і самої Алли Григорівни. До слова, це вже не вперше п’єса Романа Горака стає постановкою на заньківчанській сцені. Попередні творчі проекти була напрочуд цікавими та успішними.
Редактор літературної частини театру імені Марії Заньковецької Леся Кічура
“Постаттю Марка Вовчка Алла Григорівна цікавилася вже дуже давно, але не було потрібного матеріалу. Врешті до її рук потрапив текст Романа Горака над яким вона працювала. Власне з цього тексту постала п’єса на сцені нашого театру. Ми дуже сподіваємося, що вона знайде глядача різного віку, що це не будуть лише старші люди або надто молоді, адже Марко Вовчок була жінкою світу і дуже недооціненою. В школі ми просто зупинялися на тому, що вона є авторкою народних оповідань та й по всьому. В свій час вона жила в Європі, де їй майже поклонялися. Її дуже любили чоловіки і не лише за красу, розум, вміння вести себе в товаристві, за перекладацький хист, а й за те, як жінка в цей час може бути жінкою світу. Вона досягла дуже багато того, що сьогодні не під силу багатьом жінкам. І нам залежить, щоб усі, хто прийде до театру та передивитися виставу «Та, котру любили», присвячену Марії Вілінській, зрозуміли, яка жінка колись жила в Україні і про яку ми неправомірно забули”, – зазначила редактор літературної частини театру імені Марії Заньковецької Леся Кічура.
В ніч з 27 на 28 січня 2017 року наступає особливий час в житті дружнього китайського народу. Починається 10-тиденне святкування 4715 року за китайським календарем, Нового року Вогняного Півня. Згідно народних вірувань, це час зустрічі родичів у батьківській хаті, час надій і сподівань на ще краще життя.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Культурні зв’язки між Україною і Китаєм розпочались ще в античні часи. “Звіриний” стиль у мистецтві, який виник на берегах Дніпра став втілюватися в роботах стародавніх китайських митців, ще в часи правління славетної династії Чжоу. Промайнули століття. З Китаю до Київської Русі почали надходити видатні вироби китайських майстрів: текстиль, порцеляна, вироби із срібла і бронзи. Доказом давніх зв’язків можуть бути знахідки під час археологічних розкопок в Україні китайських декоративних бронзових ваз,світильників, срібних дзеркал та монет часів правління до монгольської китайської династії Тан.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Особливе зацікавлення китайською культурою в Україні припадає на XVIII століття. Українська шляхта прикрашає свої палаци виробами китайських майстрів. Так у Львівський області у Золочівському замку був побудований китайський палац із доброю добіркою китайських старожитностей. Із XIX століття в багатьох університетах України почали вивчати китайську філософію та культуру і викладати китайську мову.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Ще більшого розвитку досягнули культурні зв’язки між Незалежною Україною та Китаєм в останні роки. Так, у Львівській консерваторії та Львівській Національній Академії Мистецтв навчаються китайські студенти. Одні з них – вокалісти, що з натхненням виконують українські народні пісні. Інші – в яскравих фарбах на своїх полотнах відображають красу Львова та інших мальовничих міст України. Українські артисти, митці стали відомими в Китаї. В багатьох школах України, зокрема і у Львові, почали вивчати китайську мову, а в державному Пекінському університеті відкрили кафедру української мови. У цьому році у Львові, як й в 2012-2016 роках, знов разом з китайськими друзями, львів’яни і гості міста урочисто та весело зустрічали на центральній площі Ринок та прилеглих вулицях китайський Новий рік.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Китайська цивілізація дала так багато у розвиток людства, що важко все перерахувати: папір і компас, видатну філософію Дзен-буддизму, школи Ушу, китайську народну медицину, фен-шуй, китайський гороскоп та багато іншого, що стало невід’ємною частиною нашого життя. Сподіваюсь, що культурні зв’язки між народами України і Китаю будуть ще більше розвиватися, цього щиро бажають народи обох країн.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Щиро вітаю всіх китайців України і Світу з настанням китайського 4715 Нового року, року Вогненного Півня, який за повір’ям випалить все Зло та освітить шлях творення Добрих Справ і бажаю всім представникам дружнього китайського народу великого Людського Щастя, Миру та Процвітання.
Згідно старовинній китайській традиції бажаю, щоби кожному з Вас в ці дні подарували два мандарини, що є для китайців символом багатства і процвітання.
Марко СІМКІН журналіст–міжнародник, кореспондент «Forum International Press TV” в Україні
Перша у світі людина, яка самостійно перетнула Африку з півночі на південь і у зворотньому напрямку в 1931 – 1936 рр.; противник колоніальної політики в той час, коли вона була одним з основних джерел прибутку провідних країн світу; талановитий фотограф та журналіст. Все це – про Казимира Новака, мандрівника родом зі Стрия.
Казимир Новак, 1927 рік, Париж
Майбутній мандрівник народився 11 січня 1897 р. в місті Стрий, де навчався в школі ім. Яна Кохановського для хлопців (сьогодні ЗСШ №6). В 15 років вирушив у свою першу подорож – до Риму, маючи в кишені лише декілька копійок. Коли завершилась Перша світова війна Казимир переїхав до Познані, де працював клерком в страховій компанії. Однак основною сферою його зацікавлень були подорожі та фотографії, тому він починає шукати можливості зробити із свого хобі прибуткову роботу. В той же час, у березні 1922 р. одружується із Марією Ґорцік, в них народилося двоє дітей – донька Єлизавета і син Ромуальд. Із появою дітей витрати лише зростали і Казимир влаштовується працювати кореспондентом і фотографом до місцевих газет.
Мандрівник із дружиною Марією, донькою Єлизаветою та сином Ромуальдом, серпень 1937-го року
Для них робить свої перші репортажі про подорож по Європі – на велосипеді відвідав Австрію, Італію, Бельгію, Голандію, Грецію, Туреччину та чимало інших країн. З часом починає писати статті і для зарубіжної преси – його репортажі друкували англійські, французькі та італійські газети. У 1927 р. розпочинає свою другу велику подорож до Північної Африки. Погане здоров’я і відсутність грошей змусили його завчасно повернутись додому, але від ідеї про велику африканську подорож Казимир Новак не відмовився.
Шіллуки на човні, 1932 рік, недалеко від міста Малакал
Тим часом, під кінець 1920-х Польщу, як і весь світ, охоплює економічна криза. Вона зачіпає і родину Казимира, доходи якого скоротилися так сильно, що голова сімейства був змушений ночувати на роботі, аби заощаджувати гроші на транспорті. Тоді ж мандрівник починає планувати другу подорож до Африки, яка мала бути досить бюджетною. На початку листопаду 1931 р. він вирушає на африканський континент за маршрутом: Познань – Рим – Неаполь – Триполі. З цього місця основним транспортним засобом мандрівника стає велосипед.
Село народу шіллуків, 1932 рік, недалеко від міста Малакал
Казимир Новак з шіллуками, 1932 рік, недалеко від міста Малакал
З Триполі подорожує разом із караваном до оазису Гат по безлюдній пустелі. Тут на нього чекало перше розчарування – караван, на його думку, рухався надто повільно. Казимир постійно виривався вперед, тому частими буди ситуації коли супутники загубленого мандрівника шукали його перед стоянкою на нічліг. З оазису Гат вирушає до оазису Марадах у січні 1932 р. Ексцентричний велосипедист одразу звертає увагу солдатів Муссоліні (на той час ці території були італійською колонією), які думають, що він – шпигун. Його перевозять до штаб-квартири, але Казимиру вдається пояснити мету своєї поїздки. Тоді, аби чітко дотримуватися плану, він просить італійців відвезти його на місце їх першої зустрічі. 26 березня Новак досягає оазису Марадах, а 21 червня перетинає кордон з Єгиптом. Тут, через надзвичайно високі ціни та податки закінчуються його заощадження. Таким чином, з кінця липня Новак майже не має готівки і повинен покладатися на допомогу випадкових людей.
Казимир Новак із велосипедом біля намету золотошукачів, 1933 рік, Бельгійське Конго
Жінка з дітьми, 1933 рік, околиці міста Бені (Бельгійське Конго)
В жовтні 1932 р. мандрівник все ще перебував на території Єгипту, в Асуані. Сюди дружина надсилає йому фотоапарат Contax. Саме камера стане джерелом невеликого прибутку для Новака – він починає робити фотографії туристів. У той же час, надіслані звіти і фотографії з Африки його дружина продає польським газетам. У грудні Новак проводить деякий час на півдні Єгипту. Звідти він вирушає далі і на початку 1933 р. досягає Руанди, у вересні 1933-го подорожує по Бельгійському Конго і зрештою проходить через Родезію в Південну Африку.
Шаман племені талеуду, 1933 рік, Бельгійське Конго
30 квітня 1934 р. Казимир Новак прибуває на Голковий мис – найпівденнішу крайню точку Африки. Попри те, що вже тоді мандрівник хворів малярією, він відмовляється від пропозиції британців повернутися до Європи першим класом на кораблі, причому безкоштовно. Тут він вирішує ще раз перетнути всю Африку, на цей раз з півдня на північ та іншим маршрутом. На зворотньому шляху Новак часто міняє засоби транспорту – два велосипеди, кінь (в Південно-Західній Африці), два каное – «Познань І» (в Конго, по річці Касаї) та «Марися» (із провінції Лулу до Леопольдвіля, зараз Кіншаса – столиця Конго), чотири верблюди (при перетині пустелі Сахара).
Казимир Новак з гвинтівкою на плечі та впольованим птахом, 1934 рік, Судан
Одна з вулиць в центрі міста Йоганнесбург, 1934 рік, Південна Африка
Шаман з племені балуба, 1935 рік, Бельгійське Конго
Представник народу Луена в масці, одягнений як жінка – 1935, Ангола
Останній відтинок дороги – із міста Уаргла до Алжиру Казимир Новак долає на ровері. Столиці він досягає листопаді 1936 року, і на останні гроші купує теплий одяг та білет до Марселя. Таким чином він знову в Європі, і знову – без грошей. За певний час роботи фотокореспондентом він заробляє суму, потрібну для купівлі квитка в Париж, де польський консул дав йому кредит – 750 франків. Так на запозичені гроші Новак отримав можливість повернутися додому.
Село племені Ба-Нана, 1935/1936 рік, французька Екваторіальна Африка
Караван Казимира Новака в Сахарі, 1936 рік, Алжир
Казимир Новак на верблюді, 1936 рік, французька Екваторіальна Африка
Караван Казимира Новака перетинає пустелю, 1936 рік, Сахара
Подорож, впродовж якої була пройдена дорога у понад 40000 км, нарешті добігала кінця. Сам мандрівник писав про неї так:
«Цілих п’ять років – довгий час, але сьогодні, коли я думаю про минулі роки, мені здається, що вони були лише коротким сновидінням. Сновидінням про джунглі, пустелі, свободу … і якби не тисячі зображень, які я зробив в Африці, можливо, навіть повірив би, що це був просто чудовий сон».
Портретна фотографія Казимира Новака, 1936 рік, французька Екваторіальна Африка
У ніч з 22 на 23 грудня 1936 року він перетинає німецько-польський кордон і їде додому – в Познань. Так починається короткий період його популярності. У кінотеатрі “Аполлон” Казимир Новак читає лекції про африканські народи і показує фотографії. Він запрошений читати курс лекцій у Ягеллонському університеті в Кракові та Вищій школі економіки в Варшаві. Планує написати книгу і починає розробляти маршрут наступної експедиції – у Азію. Однак все перериває пневмонія яка, через виснаження організму мандрівника від різноманітних тропічних захворювань стає фатальною. Казимир Новак помер 13 жовтня 1937 р. у віці всього сорока років.
Казимир Новак
Маршрут другої африканської подорожі Казимира Новака
На жаль, після невдалих листопадових боїв 1918р, галичани втратили свою столицю – Львів. Українська Національна Рада уповноважила д–ра Л. Цегельського та Д. Левицького поїхати в Київ для проведення перемовин у справі об’єднання Галичини з Великою Україною.
У Києві після восьми місяців перебування при владі Гетьмана Скоропадського йшла громадянська війна і лише 14 грудня він відмовився від влади, яку перейняла Директорія, очолювана Петлюрою та Винниченком. Був укладений договір про бажання об’єднатись, але Галичина залишала за собою право на Автономію.
Бойова управа – проф. Іван Боберський, д-р Михайло Волошин, д-р Лонгин Цегельський
В допомогу від республіканців галичани отримали батарею гаубиць з боєприпасами та обслугою, кілька тисяч рушниць і сотні тисяч набоїв; кілька тисяч кожухів, шапок, чобіт, десяток вагонів борошна та цукру, а також 10 мільйонів австрійських корон.
Разом з допомогою на Галичину прибули колишні офіцери царської армії генерал Михайло Омельянович-Павленко та полковник Євген Мишківський. Перший був призначений головнокомандуючим новостворенної Української Галицької Армії, а другий – керівником Генерального штабу.
Михайло Омельянович-Павленко
Падіння Львова, втрата Перемишля, Ярослава, Хирова, загарбання румунськими військами Буковини змусили уряд проголошеної 1 грудня 1918 року Західно-Української Народної Республіки звернути увагу на організацію військової справи та формування армії.
Наприкінці листопада на основі підрозділів легіону УСС виникли перші бойові групи: «Старе Село», під командуванням отамана Осипа Микитки, зайняла позиції на лінії приміських сіл Давидів, Сихів, Солонка, замикаючи облогу з півдня.
Євген Мишківський
Група «Схід» облягла місто зі сходу опираючись на село «Куровичі», її очолив полковник Мирон Тарнавський, котрому вдалось втекти з табору в Домб’є. Вздовж залізниці на Львів зі сторони Перемишля створено групу «Рудки» під командуванням А. Гофмана і групу «Хирів», яку очолив підполковник А.Кравс. У той же період виникли бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів», «Наварія», «Самбір», «Щирець».
Населення Східної Галичини, підтримавши заклик уряду, енергійно поповнювало армію і вона швидко зростала. У перші зимові дні галицьке військо захопило на фронті ініціативу, але бракувало сучасного озброєння, боєприпасів та обмундирування. В цей час УГА нараховувала 30 тисяч стрільців та старшин і цього було не достатньо, щоб вести широкомасштабні бойові дії тому вирішили головні сили зосередити для визволення Львова.
Осип Микитка
На нараді в Бережанах, де були присутні Коссак, Микитка, Букшований, Омельянович-Павленко молодший і сотник Бізанц, полковником Мишківським був запропонований план майбутньої операції, яка передбачала завдати основного удару з півдня, де силу ударної групи довести до 7-9 тисяч багнетів і 40 гармат, що складало б половину всіх військових формувань.
Напрямок основного удару, що його мала завдати група Омельяновича-Павленк молодшого, був скерований з околиці Глинна – Пустомити в північно-східному напрямку на головний двірець і на південно-західну околицю міста
Південно-Східній груп УСС Букшованого і Південній Микитки ставилось завдання вдертися в околиці Львова, аби цими діями відтягнути на свої напрямки максимум сил противника і цим сприяти наступові групи Омельяновича-Павленка молодшого.
Сотник Осип Букшований
Вже 17 грудня на південь від Сокільник точились запеклі бої, де мужньо боролись три Станіславські і Залізна сотня, організована з бійців підльвівських сіл Звенигород, Романів, Гринів, Водники, Шпильчин. Були зайняті села Сихів, Зубра, Солонка та Сокільники, але 19 грудня виснажені безперервними боями вони були змушені відступити.
У вечері цього ж дня сотня 1-го куреня 24-піхотного полку під орудою поручника Букшованого зайняли Велику та Малу Солонки.
20-22 грудня до них приєднались Бережанська сотня під командуванням четаря Домбчевського та новоприбулі сотні з Коломиї комендантом яких був буковинець Олекса Найда. Коли двома днями пізніше до Солонки прийшла Пробоєва сотня УСС то в селі в цей час спостерігався надзвичайний рух військових підрозділів, багато гармат, кіннота, йшов перегляд 3-го Коломийського куреня 24-го полку піхоти – «Дорошенківців».
Антін Кравс
В цей час лінію фронту творили протилежні села в яких закріпилась та чи інша залога. В українських руках були Зубра, Солонка, Нагоряни, Малечковичі, Наварія, Глинна. Поляки утримували Годовицю, Басівку, Сокільники, Козельники, Боднарівку.
Українські частини не мали між собою надійного телефонічного зв’язку, новоприбулі старшини і стрільці були мало обізнані з місцевими теренами, не сприяла й приготуванню до наступу на Львів зима, яка видалась багатосніжною.
Третій курінь 24–го полку піхоти дістає наказ 27 грудня наступати на Сокільники. «Напередодні вечером 7 і 8 сотні рушили до Малечкович, дорога була важкою перешкоджав сніг, над ранком обидві сотні прийшли на фільварок, що розташовувався на краю села Нагоряни. Відпочивши рушили під Сокільники ,але йшли гусаком, бо була тут лише стежка. Коли сотні вийшли з фільварку загорілась стодола, яка освітлювала цілу околицю, так що загін було не тільки видно, але й можна його порахувати.Не було сумніву, що це був знак для залоги Сокільник від фільваркових хрунів-посіпак.
Наступ розпочали о 8-й годині ранку при чинній допомозі Бережанської сотні й залоги села Нагоряни. При цьому допустили помилку недочекавшись арт-обстрілу, який забезпечувала артилерія отамана Осипа Микитки. За короткий час загін зайняв третину села по шлях Кульпарків–Наварія, але в цьому місці були розташовані, добре укріплені ще з часів війни, австрійські бетонні окопи в, яких чекав озброєний ворог».
Бійці польської залоги
В цьому бою загинуло 32-є стрільців та хорунжий Сербінський з восьмої сотні, сьома сотня мала менші втрати. Підмога від сотень, які стояли на півночі дороги Сокільники–Годовиця прийшла запізно,так само лише після арт-обстрілу пішла в наступ 9-а сотня зі сторони Солонки, але була вимушена відступити через шквальний вогонь скорострілів та артилерії.
Цього дня в Сокільниках загинуло 42-є стрільців, важко поранено25;18 потрапили у полон.
Однак незабаром стало відомо, що передчасний виступ мав і добрі наслідки, оскільки ворог оголив Козельники та Персенківку стягуючи підкріплення до Сокільник, як наслідок – не витримав удару 1-го куреня «Дорошенківців».
28 грудня проводився артилерійський обстріл Сокільник і вже 29 числа українські війська зблизились до Кульпаркова і Схнилова, а Сокільники зайняв «Гайдамацький загін» поручника Фарановського.
Новий рік «Дорошенківці» зустрічали на відтинку Козельники, в Сихові були Січові Стрільці, а в Сокільниках комбінований курінь, що складався з Бережанської, Бурштинської та Жидачівської сотень під командуванням поручника Лісковецького.
Незважаючи на часткові невдачі, які були спричинені групою Зелінського в районі Любеня Великого українське військо просунулось вперед і закріпилось на зайнятих позиціях. Хоча прийшлось відмовитись від підмоги, яка прийшла з Наддніпрянщини, а саме Козятинська бригада не справилась з завданням, яке їм доручили і самовільно покинула позиції раніше захоплені УССами. Через це група понад 2500 польських легіонерів 27 грудня продерлась з-під Городка до Львова.
Пробоєва сотня УСС
Cтрільці Пробоєвої сотні охарактеризували Козятинців коли зустрілись з ними у Наварії кремезними, достатньо вирядженими та озброєними хлопами, а як військо показали себе недостойно. Моральний стан частин, які прийшли на підмогу був подавлений з першими втратами. У лавах Наддніпрянців, почалась паніка мовляв: «А чого це ми будемо воювати за чужу землю, хиба у нас своєї мало?» Хоча на цей момент вже велись перемовини про злуку українських республік.
Досить схвальні відгуки лунали на адресу артилеристів Дніпровської Дивізії, яка справувалась напрочуд гарно.
По різдвяних святах Пробоєвий курінь УСС, який відсвяткував у Жирівці, 9 січня 1919 року відійшов через Нагоряни, Наварію, Годовицю до Басівки. По дорозі в Наварії мали дифіляду перед комендантом групи, до якої їх було приділено Альфредом Бізанцом. За хорошу муштру дістали від нього подяку, яку оголосив поручник Білинкевич.
Третя Бережанська Бригада – як і вся УГА в той час – формувалася у вирі Визвольних Змагань під Львовом взимку 1918-19 року. Спочатку це була тільки фронтова група (у грудні 1918 і в січні 1919 рр.), що вела бої на південь від Львова в околицях сіл Сокільники – Скнилів – Оброшин. Фронт хитався то в один то в другий бік, а з початком січня 1919 р. цей відтинок фронту отримав назву “Група Наварія” – від осідку команди цієї групи в місцевості Наварія.
4 січня 1919 р. команду цієї групи очолив полк А. Легар угорець, шефом штабу став сот. Р. Якварт. До складу групи входили тоді курені, що походили зі Станиславова і Коломиї, та один Львівський курінь “ім. Князя Льва”, під командою сот. Зенона Черевка. Саме той курінь, мав стрільців та старшин з Бережан. В ході боїв за Сокільники і Скнилів курінь З. Черевка розташувався у Басівці, як запас групи. 3 недалекого фронту долітав клепіт окорострілів і вибухи артилерійських стрілен. Усю ніч ревли гармати в Басівці і в околиці, обстрілюючи головний двірець і саме місто Львів. Наше командування сподівалося польського наступу, що мав початись 14 січня. Доклавши зусиль, щоб випередити поляків загальним наступом на Львів – Група “Наварія” 11 січня вдарила вздовж залізничного шляху Львів – Стрий і через Скнилів з метою зайняти головний залізничий двірець – Львів. Саме тоді сталась зміна в команді групи “Наварія” : на місце полк А. Легара прийшов полк. Іван Омелянович-Павленко. Полковник Легар мав інший плян і зажадав, щоб наш наступ відкласти на кілька тижнів та ліпше його підготувати. Начальна Команда не погодилась, і полк Легар зрікся команди групи.
Гуцульський курінь
Наступ мусів відбутись – і відбувся бо так приказала Начальна Команда … « Мені припало таке завдання: вдарити двома куренями вздовж залізничного шляху через Сигнівку і 3имну Воду, щоб захопити головний двірець. Мав я два курені – четвертий Коломийський під командою сотн. Ілька Бодруга, другий курінь УСС-ів під командою сотн. Б. Білинкевича. та імпровізований панцирник зі скорострілами й гарматами на плятформах, під командою пор. артилерії 3убрицького; у резерві стояв Львівський курінь сотн. 3. Черевка. Праворуч від моєї групи наступали частини УСС-ів, під командою сотн. Зенона Носковського на село Скнилів, а на моєму лівому крилі мала наступати Гуцульська сотня під командою четаря Гр. Г’олинського – на Бартатів. Погода була непригожа: мряка, земля розмокла, пізніше ще й дощ почав накрапати. Раннім-ранком 11-го січня, усі частини зайняли визначені вихідні позиції і о год. б-ій почався наступ. Другий курінь УСС сотн. Білинкевича, посувався обабіч залізниці разом із панцирником а ліворуч від них – четвертий Коломийський курінь сотн. Бодрута.
Сотник Зенон Носковський
Спочатку все йшло добре: другий курінь УСС зайняв Сигнівку і здобув кілька ворожих гармат, але четвертий Коломийеький курінь – серед мряки зостався десь на мокрих городах і далеко не просунувсь; Гуцульська сотня чет. Голинського на нашому лівому крилі – натрапила на сильний ворожий спротив і взагалі не пішла вперед. Зв’язку з оперуючими частинами сотн. Носковського, який зайняв Скнилів, також не вдалося втримати в наслідок мряки. УСС-и мусіли під тиском ворожих сил покинути Скнилів, Поляки скоро зібрали свої розбиті частини і отримавши ще й підмогу, вдарили на мої наступаючі частини, відібрали Сигнівку і свої гармати та примусили сотн. Білинкєвича наказати другому куреневі УСС-ів відійти на вихідні позиції. Самотній четвертий Коломийський курінь – також відступив.
Орієнтаційна мапка околиць Львова з часів боїв за столицю
Наступ не вдався, хоча ми всетаки розбили ворожі плани, не допускаючи поляків до наступу призначеного на день 14-го січня. Ще тривали сутички й стрілянина на різних відтинках – вкінці фронт устійнився, так що до квітня більших боїв на фронті “Групи Наварія” не було».
Отже, ця спроба визволити столицю ЗУНР у не вдалась.
Андрій КНИШ
Література:
Бояринич В. «Бої за місто Лева».
Омельянович Павленко М. «Україно – Польська війна 1918–20 рр.»
AVR Development розробила та реалізувала масштабний проєкт відновлення Фабрики Бачевських, колишнього палацу Цельцьких, який знаходиться поруч із Високим Замком.
За словами архітектурної студії, це була ревіталізація, що...
