В п’ятницю, 17 березня 2017 року, у приміщенні Музею Ідей (вул. Валова, 18а) відбудеться відкриття другої великої виставки – результату роботи кураторської групи VIDSOTOK. Харківські художники Ольга Федорова, Анна Мананкіна, Микита Філоненко та Ольга Лісовська презентують свої проекти.
З концепції проекту: “У місті живуть люди різного віку (місто вік). Вік не впливає на популярність людини (вік невідомість). Місто легко може бути невідомим (місто невідомість). Вік / місто / невідомість є складним механізмом сучасного міського життя. Вік формує місто. Місто формує невідомість / популярність. А невідомість і популярність є формотворчим фактором віку. Тонкий симбіоз цих понять в абстрактному і буквальному сенсах дозволяє розвивається людям у всіх життєво важливих областях. І однією з груп людей в цій системі є художники. В даному проекті художник не піднімається над усім світом і не виносить свій вердикт суспільству, а є одним з учасників тендітної системи. І показаний не як творець, а скоріше як об’єкт дослідження, аналізу його робіт і його творчості з метою простежити його місце в системі вік / місто / невідомість.”
Постер Другої великої виставки робіт кураторської групи VIDSOTOK
В межах проекту відбудуться:
17.03 12:00 – презентація групи VIDSOTOK, portfolio review (галерея Львівської національної академії мистецтв, вул. Кубійовича, 38)
17.03 18:00 – відкриття проекту (Музей ідей, вул. Валова 18а)
18.03 12:00 – презентація комп`ютерної гри Микити Філоненко Marginal act (Щось цікаве, площа Ринок, 13)
18.03 16:00 – artist talk: харківські молоді художникі (Дзиґа, вул. Вірменська, 35)
Захоплюючись багатьма львівськими (і не лише) храмами спорудженими у ранньомодерну епоху, і більшість львів’ян і гостей міста звертають увагу на майстерні розписи інтер’єру цих споруд. Проте часто, мало хто з них здогадується про авторство цих робіт. Серед львівських малярів XVIII століття особливо виділяється постать Станіслава Строїнського. Його творчий доробок вражає: розписи бернардинського костелу, Латинської катедри, костелу кларисок, палацу архієпископів, палацу Любомирських у Львові, храмів у Підкамені, Тернополі, Дрогобичі. Отож пропонуємо вам поглянути сьогодні на віхи життя і творчості цієї непересічної людини.
Будинок на Площі Ринок, де від 1780-х проживав С. Строїнський
Народився Станіслав приблизно у 1719 році у Львові. Уже у 16-ліньому віці він розпочав вивчати своє майбутнє творче ремесло. Втім, не до кінця залишається з’ясованим саме місце його навчання. Дослідники припускають, що він міг бути учнем Франциска та Себастьяна Екштайнів, або ченця-бернардинця Бенедикта Мазуркевича. У 1745 році, Станіслав вийшов із львівського малярського цеху. У 1759 році він отримав статус Маляра Його Королівської Величності, а 1764 року — право носити шпагу. 1765 рік стає вершиною його кар’єри, він отримує посаду королівського секретаря. Архівні матеріали зберегли для нас скарги львівського малярського цеху на Строїнського, які датуються 1751 і 1771 роками. У Львові від 1783 року Строїнський жив у будинку № 39 на площі Ринок.
Дещо відомо нам і про особисте життя Станіслава Строїнського. Так, він був одружений тричі. Старший син від його першого шлюбу – Антоній, також став живописцем, зокрема, здобув освіту в академії св. Луки в Римі. Помер 1820 року. Станіслав Строїнський мав молодшого брата Мартина, який також був маляром. Художником був і його зять Юзеф Хойницький, відомий зокрема своїми розписами у Латинському катедральному соборі Львова.
Костел бернардинів
Костел бернардинів
Латинська катедра
Латинська катедра
У 1746 році, Строїнський ймовірно виконав розписи костелу бернардинського монастиря у Львові. Ще однією спорудою де він гіпотетично працював, цього разу поряд зі своїм братом Мартином, вважається Латинський кафедральний собор.
Костел Марії Сніжної
Костел Марії Сніжної
Ним було здійснено розписи костелу Марії Сніжної, які не збереглися до нашого часу. Роботи тривали у 1750-1751 роках. Приблизно в цей же час храм було наново ґрунтовно переоснащено: встановлено шість вівтарів, лави каноніків, прелатів і вірян, сповідальниця — усе оздоблення у стилі бароко.
Костел кларисок. Інтер’єр. Збережна частина розписів Строїнського
Костел кларисок
У 1760-ті, Строїнський створив фрески костелу кларисок у Львові, деякі з яких ми можемо побачити і сьогодні. Ним було виконано зображення на теми Старого і Нового Завіту, та сцени з життя святих кларисок. За час використання костелу під склад у ХІХ столітті, фресковий живопис південної стіни був знищений.
Палац латинських архієпископів на Площі Ринок, 9
Цим же часом датуються розписи палацу архієпископів на Площі Ринок, 9 у Львові.
Домініканський костел у Тернополі. На жаль, запеклі бої за місто у 1944 році, та відновлення будівлі храму у 40-50-ті роки привели до того, що розписи Строїнського були втрачені
Розписи домініканського костелу в Тернополі.
Палац Любомирських
Розписи в палаці Любомирських у Львові у 1760-х роках.
Площа Ринок, 3
На замовлення Франциски Жевуської 1774 року оздобив фресковим живописом салон, плафони покоїв та передпокоїв кам’яниці на площі Ринок, 3.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Строїнський Станіслав // Художники України: енциклопедичний довідник. Вип. 1 / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. — Академія мистецтв України, Інститут проблем сучасного мистецтва. — К. : Інтертехнологія, 2006. — С. 528.
Качор І., Качор Л. Львів крізь віки. — Львів : Центр Європи, 2004.
Музей скульптури ІВАНА ГЕОРГІЯ ПІНЗЕЛЯ (http://www.karpaty.info/ua/uk/lv/lw/lviv/museums/pinzel;print/)
Фесенко Д. В. Монументальне малярство XVIIІ ст. Галичини в контексті українсько-західноєвропейських мистецьких зв’язків: іконографія та стилістика. ( http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&Z21ID=&Image_file_name=DOC/2009/09fdvzis.zip&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1)
У вівторок, 14 березня 2017 року, о 16:00 в залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вулиця Листопадового Чину, 7) відбудеться відкриття виставки творів Олекси Новаківського (до 145-річчя від дня народження) під назвою «Сакральне мистецтво». Експозицію виставки складуть живописні та графічні роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького і приватних колекцій.
На експозиції виставки представлено живописні полотна й графічні композиції Олекси Новаківського (1872–1935) на релігійну тематику. Над сакральними сюжетами митець працював упродовж усього життя, але найбільше розвинув їх під час зрілої, символіко-експресивної, фази творчості. Цим творам притаманне загострене суб’єктивне світобачення, виражене через гіпертрофоване авторське «Я», а їхні ідеї висловлено за допомогою синтезу кольорів і ліній. Напругу переживань та емоцій митець передає через форму й знаки, перетворюючи конкретний художній образ на багатозначний символ — головний складовий елемент сакрального мистецтва.
Олекса Харлампійович Новаківський
Релігійна тематика у творах О. Новаківського майстерно переплітається із символічними сюжетами життя й часом залишається ніби на другому плані, що зовсім не применшує її значення, а, навпаки, вказує на значущість цього фундаментального чинника.
Олекса Новаківський. Начерк до однойменної поеми Т.Шевченка «Марія», 1914 р. Дошка, олія.
Особливе значення для формування творчих засад О. Новаківського мало давньоукраїнське та європейське сакральне мистецтво. Його перше знайомство з бароковим релігійним мистецтвом відбулося в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в рідному селі Ободівка на Поділлі. Пізніше він разом із художником П. Клименком працював над іконостасом у селі Кубанка поблизу Одеси. А під час навчання в Краківській академії мистецтв пізнав низку творів західноєвропейського мистецтва — від картин доби Відродження до робіт визначних майстрів кінця XIX — початку XX ст. Передусім ідеться про твори, які оглянув у Маріацькому костелі, каплиці Чесного Хреста на Вавелі, музеї князів Чорторийських. Це загальноєвропейське надбання розширило його мистецький кругозір, ознайомило з різноманітними проблемами й сформувало уявлення про розвиток малярської традиції у Європі. Та все ж найвагоміший вплив на О. Новаківського мало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким і духовно-культурною спадщиною Львова. Це стало поштовхом для розвитку творчого потенціалу митця та поглибило його зацікавлення можливостями сучасної творчої інтерпретації давньоукраїнської іконописної традиції.
Олекса Новаківський. Серце Ісуса. Кінець 1920 – початок 1930-х рр. Картон, олія.
У доробку О. Новаківського на сакральну тематику можна виділити такі основні типи творів: це власне ікони («Серце Ісуса», «Благовіщення», «Воскресіння», «Мати Милосердя»); алегоричні полотна з християнськими символами («Втрачені надії. Визволення», «Пробудження»); картини, у яких використана композиція, характерна для іконопису («Князь Ярослав Осмомисл», «Мистецтво»); зображення сакральних споруд — від ранніх невеликих етюдів-пейзажів («Костел в с. Могила», «Процесія в с. Водники», «Юр з городом») до символічних краєвидів («Церква Св. Юра у Львові при заході сонця», «Юр експресивний»); портрети з біблійною символікою та церковними спорудами на тлі («Портрет Олександра Барвінського», «Митрополит у чернечих ризах»).
Олекса Новаківський. Серце Ісуса . Картон, олія. 1930 р.
Окреме місце у творчій спадщині О. Новаківського та на експозиції виставки займають символічні портрети й алегоричні композиції з образом митрополита А. Шептицького. Митець присвятив своєму благодійникові близько двох десятків малярських творів та 200 рисункових портретних начерків і композиційних ескізів, у яких не тільки показав велич владики, а й зобразив найяскравіші та найхарактерніші елементи українського культурного, історичного й духовного простору і світогляду. На експозиції представлено символічні портрети («Митрополит у чернечих ризах», «Князь Церкви») й алегоричні композиції з образом митрополита А. Шептицького. Зокрема, у творі «Тяжкий сон» (1920) формальним центром є престол з митрополитом, обабіч якого бачимо історичні, міфологічні й фантастичні постаті на тлі ландшафту із зображеннями Києво-Печерської лаври та собору Св. Юра. У композиції «Йордан» (1920) монументальна погрудна постать митрополита в урочистих ризах і митрі набуває, на тлі багатолюдного хресного ходу й краєвиду, характеру позачасового дійства. Перший варіант алегоричної композиції «Страшний суд» (1915) становить своєрідну парафразу знаменитої однойменної композиції Мікеланджело в Сікстинській капелі, а от у другому варіанті (1919) зображено митрополита, який є втіленням вселенської справедливості. На портреті «Митрополит у чернечому одязі» (1930–1931) яскраво проявилося відлуння суворих ієратичних форм давньоукраїнського іконопису. Фронтальна статична постать митрополита зображена на тлі розбурханого експресіоністичного краєвиду, на якому височіє собор Св. Юра.
Олекса Новаківський. Портрет митрополита Андрея Шептицького «Князь Церкви». 1915 р. Калька, олівець.
На портреті «Митрополит у чернечих ризах» (1930–1931) виразно відчутне відлуння суворих ієратичних форм давньоукраїнського іконопису. Фронтальна статична постать митрополита зображена на тлі розбурханого експресіоністичного краєвиду, на якому височіє собор Св. Юра.
Олекса Новаківський. «Юр. Поема світової війни». 1916 – 1922 рр. Полотно на фанері, олія.
Також О. Новаківський часто малював портрети інших визначних сучасників, у яких експресивність малярського почерку поєднував з алегоричними зображеннями сакральних споруд, євангельських символів. Зокрема, у першому варіанті портрета громадського діяча й історика О. Барвінського «Перед бурею» (1926) на тлі зображено: з одного боку — собор Св. Юра, з другого — Києво-Печерську лавру, а на небі — хмари у вигляді вершників апокаліпсису, що загрозливо нависли над духовними символами України. На виставці експонується портрет О. Барвінського 1932 р., на якому реальний краєвид поступився місцем динамічній, розбурханій грі барв і тільки праворуч здіймається фрагмент собору Св. Юра.
Олекса Новаківський. Свята Родина І. Папір, перо, чорнило. 1913 р.
Собор Св. Юра у Львові митець використовував не лише як символ на тлі портретів, а й змальовував у десятках алегоричних краєвидів. Його образ із часом — від перших студій 1910-х рр. («Юр у вечірню пору», «Юр у перламутровому світлі», «Юр по сході сонця») до символічних краєвидів 1920–1930-х рр. («Собор Св. Юра під захід сонця», «Юр експресивний») — кардинально змінюється. Зокрема, на композиції «Поема Світової війни» храм постає як єдиний надійний притулок серед розбурханої стихії, поміж хвиль якої виринають постаті демонів, героїв, мадонн, святих, що формують цілісне, сповнене внутрішньої єдності видіння минулого й теперішнього. «Трансфігурації» («преображення») церкви Св. Юра вирізняються розмаїттям форм, кольору й світла.
Олекса Новаківський. Пробудження, 1914 р. Фанера, олія.
Християнські символи в алегоричних творах О. Новаківського мають часто полісемантичне звучання, наповнюють образну тканину його полотен метафорами, алегоріями та алюзіями. Наприклад, на різних варіантах циклу «Пробудження», що символізує національне пробудження України, митець зображає жіночу постать на тлі ікон Богородиці-Одигітрії, Ісуса Христа, вівтаря чи розп’яття. Зокрема, на полотні «Пробудження» 1914 р. дівчинка-ангел прокидається зі сну на фоні розп’яття — символу страждань, смерті та неминучого воскресіння. А програмне полотно «Втрачені надії. Визволення» (1903–1908), попри нібито автобіографічний сюжет, має глибокий символічний підтекст. Зображення Богородиці з Ісусом над постатями О. Новаківського та його дружини, з одного боку, ніби оберігає їх, а з другого, нагадує про жертву Христа задля спасіння. Нерідко релігійні сюжети надихали О. Новаківського на опрацювання вічних, масштабних за задумом тем, за допомогою яких він прагнув виразити актуальні суспільно-патріотичні проблеми свого часу. Нерідко релігійні сюжети надихали О. Новаківського на опрацювання вічних, масштабних за задумом тем, за допомогою яких він прагнув виразити актуальні суспільно-патріотичні проблеми свого часу. Наприклад, у композиції «Ангел смерті» (1923) сакральна тематика тісно переплетена із сюжетом, пов’язаним з тогочасними подіями на теренах України, а саме Першою світовою війною та визвольними змаганнями.
Олекса Новаківський. Мадонна у срібній ризі. 1923; Дошка, олія.
Чільне місце на виставці «Сакральне мистецтво» займає образ Богородиці. Працюючи над ним, митець прямував власною дорогою творення національної форми на основі досягнень монументальної пластики доби італійського Відродження, давньоукраїнського іконопису та бароко. Ікона «Богородиця в срібних ризах» — приклад використання й переосмислення давніх традицій українського іконопису. У центрі цієї композиції зображена Богородиця з Ісусом на руках, а тло заповнене густим мереживом алегорій з Її життя. Від 1913-го по 1920-ті рр. митець створив низку образів «Мадонни на троні» («Весняна Мадонна», «Мадонна системи», «Мадонна червоної калини», «Марія»), які за формальною композицією співзвучні з італійськими Мадоннами або українськими іконами «Собор Богородиці». Водночас деякі з них («Українська Мадонна») вирізняються символічними краєвидами, народним одягом, а також динамічністю зображених фігур. У такому самому стилі створені й чотири овальні алегоричні медальйони, замовлені для Музичного товариства ім. М. Лисенка у Львові.
Олекса Новаківський. Мати Милосердя. 1935 р. Фанера, олія.
Вінцем усієї творчості О. Новаківського мав стати монументальний запрестольний образ «Мати Милосердя» для собору Св. Юра у Львові, однак цього полотна художник так і не завершив. «Святоюрська Мадонна» — своєрідний підсумок попередньої творчої роботи митця над темою Богородиці, результат його формально-пластичних шукань і образних вирішень. Серед найрізноманітніших студій до ікони «Мати Милосердя» можна виділити два типи ескізів: 1) низку шкіців, у яких художник звертається до традицій італійського Відродження, переосмислюючи тип «Мадонни на троні», і 2) начерки, образне рішення котрих виразно навіяне традиціями давньоукраїнського й барокового іконопису, які митець подав у сучасній, динамічнішій, формі. Основою для остаточного рисунка до ікони «Мати Милосердя» (1935) став другий тип ескізів. А отже, вагаючись між західним і східним способом розв’язання сучасного церковного образу, художник усе ж обрав останній — ближчий до національної традиції. Запрестольна ікона «Мати Милосердя» мала стати духовним і мистецьким акцентом собору Св. Юра у Львові та важливим етапом на шляху відродження новочасного українського релігійного мистецтва.
Олекса Новаківський. Ангел смерті. 1923 р. Фанера, олія
Вагоме місце творів сакральної тематики в доробку О. Новаківського незаперечно свідчить про його глибоке зацікавлення релігією та християнською спадщиною нашого народу. Без сумніву, в душі митця відбувалися складні — можливо, деколи й неоднозначні — процеси, пов’язані з усвідомленням себе як людини, духовної істоти й християнина. Ця робота душі яскраво, багатогранно й безмірно талановито відобразилася на його численних творах, які донині дарують нам мистецьку насолоду та змушують шукати глибшого змісту свого земного існування.
Виставка творів Олекси Новаківського до 145-річчя від дня народження під назвою «Сакральне мистецтво» експонуватиметься в залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вулиця Листопадового Чину, 7) до 7 травня 2017 року .
Ірина РІЗУН завідувач ХММ Олекси Новаківського
Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената: Митрополит Андрей Шептицький у житті й творчості Олекси Новаківського / Л. Волошин. — Львів, 2001.
Волошин Л. Грушовець З. Науковий каталог малярських творів Олекси Новаківського. — Львів, 2008. — 98 с.
Волошин Л. «Мати Милосердя» (запрестольний образ Олекси Новаківського для собору Св. Юра у Львові):виставка до 120-ї річниці з дня народження Олекси Новаківського. Львів, серпень – вересень 1992 р. – Львів, 1992. – 17 с.
Залозецький Володимир. Святоюрська Мадонна. / Мета. -1935.- Ч. 26. – С. 3, 4.
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського: путівник / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького ; [авт. тексту Л. Волошин, наук. ред. О. Біла]. — Львів, 2012. — 39 с.
Вчора, 12 березня 2017 року, на арені Львівського цирку відбулася прем’єра циркової програми під назвою “Форсаж талантів”. Ця вистава – це справжнє байкерське шоу в супроводі рок-зірки Родіона Титова, учасника телепроекту «Х-фактор», який отримав від суддів чотири “так”.
Тріо мотоциклістів з Бразилії
Тріо мотоциклістів з Бразилії
Тріо мотоциклістів з Бразилії
Вперше в програмі можна побачити тріо мотоциклістів з Бразилії, які одночасно виконують карколомні та шокуючі трюки на межі людських можливостей в одній кулі.
Фокусник-ілюзіоніст Олександр Гапич
Фокусник-ілюзіоніст Олександр Гапич
Фокусник-ілюзіоніст Олександр Гапич
Маестро магії та ілюзії, фокусник-ілюзіоніст Олександр Гапич, лауреат фестивалю «Магічні кільця» України, демонструє найцікавіші та найвидовищніші фокуси світу, серед яких зникнення людей, телепортація, проколювання та багато інших.
повітряна гімнастка Аліна Мірошниченко
повітряна гімнастка Аліна Мірошниченко
повітряна гімнастка Аліна Мірошниченко
Свою майстерність в програмі демонструють повітряна гімнастка Аліна Мірошниченко – лауреат фестивалю “Молодий цирк України” м. Київ, а також фіналісти телепроекту «Україна має талант» – чемпіони світу з велотріалу.
Чемпіони світу з велотріалу
Чемпіони світу з велотріалу
Чемпіони світу з велотріалу
Протягом усієї програми глядачів розважає представник найдавнішого виду циркового мистецтва, найдобріший клоун – Петро Чорненький.
Дресировані кавказькі вівчарки під керівництвом артистки Державної циркової компанії України – Любові Тимохіної.
Дресировані кавказькі вівчарки під керівництвом артистки Державної циркової компанії України – Любові Тимохіної.
Дресировані кавказькі вівчарки під керівництвом артистки Державної циркової компанії України – Любові Тимохіної.
Також в програмі “Форсаж талантів” на арені цирку виступають дресировані кавказькі вівчарки під керівництвом артистки Державної циркової компанії України – Любові Тимохіної.
Клоун – Петро Чорненький
Клоун – Петро Чорненький
Клоун – Петро Чорненький
Циркова програма триватиме до 9 квітня 2017 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 50 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
У четвер, 9 березня 2017 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) справжніх модників та модниць зібрала лекція Зеновії Тканко «З історії української моди ХХ століття». Ця непересічна подія відбулася в рамках засідання Клубу шанувальників Галичини.
Зеновія Тканко
Попри холодну дощову львівську погоду, в цей вечір в кав’ярні-галереї «Штука» було дуже затишно і, по сімейному, тепло. За філіжанкою кави з різними смаколиками зібралися охочі послухати розповідь про тенденції і ключові моменти розвитку української моди, про видатних особистостей, які зробили значний внесок у поступ цієї сфери і здобули популярність в Україні та за кордоном.
Слухачі лекції «З історії української моди ХХ століття» Зеновії Тканко
Слухачі лекції «З історії української моди ХХ століття» Зеновії Тканко
Слухачі лекції «З історії української моди ХХ століття» Зеновії Тканко
Слухачі лекції «З історії української моди ХХ століття» Зеновії Тканко
Слухачі лекції «З історії української моди ХХ століття» Зеновії Тканко
Слухачі лекції «З історії української моди ХХ століття» Зеновії Тканко
Про становлення системи спеціальних шкіл моделювання і крою, виникнення нових форм представлення одягу і його популяризації розповідала автор монографії «Мода в Україні ХХ століття» Зеновія Тканко.
Зеновія Тканко – кандидат мистецтвознавства, професор кафедри дизайну костюму Львівської національної академії мистецтв, автор монографії «Мода в Україні ХХ століття». 1979 р. закінчила Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, відділ моделювання одягу (нині Львівська національна академія мистецтв). Сфери діяльності: дизайн костюму, а також ансамблів святкового, сценічного та виставкового одягу. Співавтор по сібників «Мистецька школа в системі національної освіти України» (1999 р.), «Моделювання костюму в Україні XX ст.” (2000 р.), автор наукових праць, курсу лекцій, методичних вказівок та рекомендацій. Член Спілки дизайнерів України.
Впродовж місяця, з 10 березня до 10 квітня, в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького“ експонується виставка-фоторепортаж „Церкви та цвинтарі Західної Канади“. Авторка — львів’янка Устина Стефанчук зараз мешкає в Едмонтоні (Канада). Кількарічні мандрівки українськими поселеннями канадських прерій науковиця присвятила поверненню із забуття святинь та поховань українців, які понад сто років тому, в пошуках кращої долі, покинули рідні землі та оселилися в Канаді.
Свої дослідження Устина Стефанчук провадила в двох штатах — Альберта й Саскачеван. Як наголосила авторка на презентації виставки, в місті Едмонтон, де вона тепер проживає, кожен дев’ятий мешканець говорить українською, а кожен п’ятий — українець. Хоча, переконана, що насправді їх значно більше. Та багато з нащадків вихідців із наших земель під впливом російської церкви або британської і французької культур вже не асоціюють себе з Україною.
Дослідниця і авторка експозиції Устина Стефанчук
— Українці почали виїжджати до Канади наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Здебільшого це були вихідці з Галичини і Буковини, які втікали від безземелля, безробіття, безнадії. Ці люди бути малоосвічені чи взагалі неосвічені. Низьким рівнем їхньої свідомості користалися французькі клерикальні кола та російські батюшки. Вже в 1894 році вони прислали з Сан-Франциско свого священика, тоді, як брати василіяни з’явилися в Канаді лише в 1902 році. Тож перші бажання сформувати українські парафії закінчувалися досить сумно, бо завжди в громаді з’являлися люди, які хотіли бути окремо, — розповіла Устина Стефанчук.
Відкриття виставки фотографій „Церкви та цвинтарі Західної Канади“
Незважаючи на те, що під час наступних міграційних хвиль на канадську територію приїжджали й інші категорії українців, ситуація не надто змінювалася. Навіть зараз релігійні питання в українській канадській діаспорі досить неоднозначні. Наприклад, в Едмонтоні є майже два десятка українських церков і одна — московського патріархату, але туди ходить 90 відсотків українського населення і править український священик.
Відкриття виставки фотографій „Церкви та цвинтарі Західної Канади“
Ще одним фактором збільшення впливу московського патріархату на релігійні вподобання наших земляків стало те, що нащадки українців втрачали зв’язок із рідною вірою, а ті хто залишилися — вже в поважному віці і не могли зарадити з утриманням церков. У той час, 60-70-ті роки минулого століття, з’явилися священики московського патріархату, які були готові правити безоплатно і обіцяли зменшення податків на утримання храмів.
Відкриття виставки фотографій „Церкви та цвинтарі Західної Канади“
Дослідниця розповіла про сумну долю українських церков. У багатьох поселеннях вони десятки років стоять пусткою або й взагалі їх нищать.
— Храми часто перетворюють на приватне житло. Я була в одній із таких церков: на місці престолу стоїть диван, на хорах влаштована спальня. Або, що ще гірше, — священик, який щотижня служить богослужіння, проводить спеціальний обряд десакралізації після якого церкву спалюють. Одного разу я вирішила подивитись на давню українську церкву 1911 року та коли приїхала, то застала тільки згарище, — наголосила Устина Стефанчук.
Відкриття виставки фотографій „Церкви та цвинтарі Західної Канади“
Українські цвинтарі в Канаді зацікавили львів’янку тим, що на надгробках є чимало історичної інформації. Це не лише дата народження і смерті, а також місце народження в Україні, рік переїзду в Канаду, професія.
Відкриття виставки фотографій „Церкви та цвинтарі Західної Канади“
Покоління українців у Канаді, які дбали про розвиток громади та церков вже відійшло, а їхні нащадки більше зосереджені на власних справах. Та дослідниця переконана, що активісти нового покоління, які зараз обстоюють збереження спадщини наших предків, зможуть змінити ситуацію на краще.
Біля 1870-х рр. в околицях Борислава видобувалося 5600 т озокериту та 11200 т скельної олії вартістю 2,4 млн зол. ринських.
До 1878 р. озокерит видобували вручну з гірських порід, а в 1887 р. його стали виплавляти. На шахтах і в штольнях озокерит відділявся від породи вручну. В окремих випадках, коли зразу відділити чистий озокерит від породи було неможливо, суміш воску і гірських порід варили у великих котлах, доки озокерит не спливав на поверхню. Далі озокерит варили ще раз, щоб повністю очистити його від домішок, після чого його формували в циліндричні зливки з дещо загостреними кінцями і в такому вигляді озокерит поступав на ринок. Необроблений озокерит очищали також за допомогою сірчаної кислоти, а пізніше за допомогою деревного вугілля. Очищений озокерит називався церезином. Переробка озокериту здійснювалася, як правило, на спеціалізованих підприємствах Чехії та Нижньої Австрії.
Копальня озокериту в Старуні. Поштівка 1908 року
Перші спроби переробки галицького озокериту були здійснені у 1867 р. на фабриці «Hochstetter i Comp.» у м. Флорісдорф під Віднем. Спочатку з озокериту виокремили лише парафін, а з 1872 р., завдяки діяльності Г. Уйгели з м. Стокерау, д-ра Пільга з м. Карлсбад та Ф. Отто з м. Франкфурт-на-Майні, отримало церезин, що мав важливе значення в різних галузях економіки. Е. Зауерландт та Р. Залозецький зазначали, що з кращих проб галицького озокериту можна виплавляти 80–85 % жовтого або 70–75 % білого церезину. Вартість річного видобування озокериту у Галичині Е. Зауерландт визначав у 18 млн марок, В. Шайноха ж вважав, що й ця цифра є занадто заниженою.
До 1897 р. вирізнялося вісім сортів озокериту, що залежали від температури плавлення, кольору і т.і. Пізніше Державний банк Австро-Угорщини встановив чотири ґатунки: «hochprima spezial» – світлого кольору, температура плавлення 68 °С; «hochprima» – темного кольору, температура плавлення 68 °С; «normal» – темно-коричневого кольору, температура плавлення 60 °С; «secunda» – чорного кольору, температура плавлення 52–56 °С.
Копальня озокериту, Помярки. Поштівка 1925 року
Загалом з видобутої породи виплавляли 1–2 % озокериту, з чого лише 10 % мали товарну якість. Продажем озокериту займався Державний банк. Основна маса озокериту (75 % усього видобутого у Галичині озокериту) використовувалася на фабриках церезину у Німеччині, Австрії, Англії та Росії.
Озокеритова «лихоманка» другої половини XIX ст. призвела до відкриття в околицях Борислава на площі 100 га (станом на 1865 р.) 2,6 тисяч шахт і копанок, де працювало понад 5 тис. робітників. У 1872 р. там діяло 4500 шахт і близько 1260 підприємств; у 1874 р., відповідно, 4000 та 854, де працювало 10,5 тис. робітників. Однак у 1891 р. діяло лише 772, а в 1900 р. – 75 шахт. За даними Підручника географії Галичини у 1873 р. у Бориславі працювало 12 тис. шахт (мабуть, у більшій мірі – копанок – авт.), експлуатацію нафти і озокериту здійснювали 75 великих та 779 менших підприємств, на яких працювало загалом 10500 робітників.
Копальня озокериту біля Старуні. Поштівка 1908 року
Хаотичне видобування і торгівля озокеритом у Сяноцькому, Кросненському, Ясельському, Грабовському і Судетському повітах призвела до того, що Міністерство земельних ресурсів відправило для вивчення ситуації на місці гірничого комісара Едварда Віндакевича. Слід зазначити, що ним була проведена кропітка робота, внаслідок чого держава вперше отримала реальну картину стану гірничої справи у Галичині. Виходячи з ситуації, що склалася, 19 грудня 1873 р. уряд вніс на розгляд Галицького сейму проект Державного уставу щодо застосування Загального гірничого уставу до смоляних мінералів, що б дало можливість віднести земну олію та озокерит до державної монополії. Однак цей законопроект не знайшов підтримки у сеймі і незадовільна ситуація залишалася ще довгі роки. І лише 11 травня 1884 р. сейм знову повернувся до розгляду цього питання.
Отже, 11 травня 1884 р. державний сейм і 17 грудня 1884 р. Галицький сейм виписав засади приналежності земного воску і земної олії до земельної власності, тобто, тепер вже місцеві органи влади могли урегульовувати питання видобування цієї категорії корисних копалин. Зі звіту Е. Віндакевича випливало, що продукція озокериту у Галичині становила 19653,7 т вартістю 3,5 млн зол. ринських.
Копальня озокериту біля Трускавця. Поштівка 1918 року
Слід зазначити, що видобування земної олії та озокериту здійснювалося у двох регіонах: Борислав (Борислав, Тустановичі чи Волянка і Трускавець); Надвірна (входили Дзвиняч, Старуня і Молотків), але й у них вирізнялися своїм багатством окремі родовища.
Продукування озокериту у Бориславі розпочалося, як вже зазначалося, у 1862 р., однак статистичні дані до 1876 р. були практично відсутні. З того часу є періодичні дані про видобуток озокериту. Так, у 1876 р. його видобуто близько 12 тис. т, 1880 р. – 13,6 тис. т, 1885 р. – 15,7 тис. т. У подальшому по всій Галичині видобувалося удвічі-учетверо менше: 1889–1894 рр. – 8,2 тис. т, 1898 р. – 9,9 тис. т, 1900 р. – 2,6 тис. т, 1905 р. – 3,8 тис. т, 1906 р. – 3,5 тис. т, 1907 рр. – 3,2 тис. т.
Окрім Борислава озокерит видобували у Дзвинячі і Старуні (біля Надвірної), у Трускавці, однак продукція там становила лише 20 % від усього видобування озокериту у Галичині, зокрема у Дзвинячі: 1896 р. – 350 т, 1901 р. – 258,4 т, 1903 р. – 507,8 т, у Старуні, відповідно, 287; 236,55; 84,65 т.
Незважаючи (чи завдяки) спаду видобування озокериту ціна на нього з середини XIX до початку XX ст. постійно зростала (корон за 1 корець): 1865 р. – 28; 1876 – 50; 1885 р. – 60; 1890 р. – 57; 1898 р. – 64; 1900 р. – 78; 1902 р. – 110; 1904 – 153,3 (максимум); 1906–1907 рр. – 124,3. Таким чином, ціна на озокерит за півстоліття зросла у 5,5 разів. Вартість всієї продукції на початку XX ст. коливалася від 3,2 до 4,8 млн корон. Щорічно зростала глибина шахт і копанок: з 2–4 м – у 1860-х рр. до 10 м – у 1886 р., до 60 м – у 1890 р. та до 100 м – напередодні Першої світової війни.
Копальня озокериту Бориславі. Поштівка 1904 року
Водночас, зменшувалося число видобувних підприємств. У 1886 р. лише у самому Бориславі нараховувалося 87 підприємств на 40 га, то у 1897 р. їх було лише 47 у Галичині, в т.ч. 23 – у Бориславі; у 1899 р. – 29 підприємств, у 1900 р. – 19, з яких 11 – у Бориславі та 8 – у Старуні та Дзвинячі. У 1907 р. кількість підприємств з видобування озокериту скоротилася до 11, в т.ч.: 2 – у Бориславі, 1 – у Трускавці та 8 – у Старуні та Дзвинячі.
Пропорційно змінювалася й чисельність робітників: 1889–1897 рр. – 5–6,4 тис. осіб; 1900 р. – 2229; 1906 р. – 3000; 1906–1907 рр. – 2200–2300 осіб. З загального числа працівників копалень третину становили євреї, 20 % – поляки, решта – українці.
У озокеритовидобувній галузі господарювання Галичини впродовж тривалого часу діяли примітивні шахти та знаряддя праці, побутували антисанітарія та трагічні випадки. Однак, вже у останній чверті XIX ст. на шахтах застосовувались окремі механізми, що утомлювалися тисячами робітників.
За час видобування озокериту їх поклади, що залягали близько від поверхні землі, швидко зубожіли, тому необхідним було застосування нових технологій і нових механізмів для пошуків і розробки глибших мінералоносних шарів. Як правило, розроблялися пласти на глибині 100–150 м і лише шахта в урочищі «Потік» мала глибину 208 м і була найглибшою в околицях Борислава у 1889 р. Виробництво ставало дедалі збитковішим, оскільки значними були затрати на влаштування шахт. У своєму звіті Е. Віндакевич зазначав, що затрати на видобування озокериту (викопування шахт) становили 6 млн зол. ринських (на одну шахту – 500 зол. ринських), а чисті доходи наприкінці 1880-х рр. складали удесятеро менше.
Така ситуація призвела до скорочення кількості шахт у декілька десятків разів і у 1891 р. в околицях Борислава функціонували лише 468 шахт, хоча ще десятьма роками раніше їх було 935. Там на повну силу працювали лише два підприємства, що фінансувалися Галицьким кредитним банком (копальні на площі 3,5 га) в урочищі «Новий світ» і Французькою комерційною компанією, які разом продукували 2/3 озокериту. Однак, озокерит з часом перестав цікавити французьких підприємців і в 1895 р. компанія продала всі бориславські озокеритні шахти австрійському Земельному (Державному) банку.
Подібна ситуація склалася і у Трускавці. В 1890 р. там видобували щомісячно 200–250 ц озокериту загальною вартістю до 500 тис. зол. ринських. З усієї Галичини лише в околицях Дзвиняча, де ще в 1868–1870 рр. розпочалася модернізація виробництва, видобування озокериту зросло.
В останньому десятилітті XIX ст. у Галичині видобували до 8 тис. т, а в 1900 р. – лише 3,7 тис. т озокериту. Це було пов’язано з рядом причин: виснаженням верхніх озокеритових покладів у результаті застосування хижацьких методів їх експлуатації, зменшенням попиту після прокладання з Європи до Америки телеграфного кабелю, де він використовувався як ізоляційний матеріал, удосконаленням технології одержання з нафти парафіну, який к багатьох випадках став повноцінним замінником озокериту. Техніка видобування останнього залишалася відсталою. Ще на початку 1880-х рр. його видобували, як правило, вручну з численних неглибоких ям (копанок). У зв’язку з цим в озокеритовій промисловості було зайнято 9–11 тис. робітників, тоді як у нафтовидобувній – близько 4 тис. осіб.
Помірки. Копальня озокериту, поштівка до 1939 р.
Озокеритодобувна промисловість на початку XX ст. продовжувала занепадати. Видобуток знизився в 1900–1913 рр. з 3,7 до 1,6 тис. т через виснаження його покладів і зменшення попиту на міжнародному ринку.
Консолідація видобувних підприємств на початку XX ст. призвела до того, що у 1902 р. у Бориславі діяло дві копальні озокериту: Галицького кредитного банку (70–100 шахт) і Акціонерного товариства «Борислав» (до 100 шахт). Копальня у Трускавці, що належала Ізраїлю Б. Ватману і двом спільникам, мала у розпорядженні 250 робітників. У Дзвинячі найбільша копальня «Добра надія» належала М. Вольфурту (125 робітників), друга за величиною – фірмі «Луцці і спілка». У Старуні на першому місці була фірма «К. Богданович і спілка», на якій 250 робітників видобували озокерит і пірит.
У 1906 р. у Галичині було зареєстровано 23 копальні озокериту. Також діяло понад 20 фабрик, що виплавляли озокерит з озокеритомісних порід.
У 1907 р. у Старуні (присілок «Ропище») виникла нова копальня, закладена гамбурзьким підприємцем Й. Кампом «Camp i S-ka», роботи на якій розпочалися у вересні 1907 р. на чотирьох шахтах, у одній з яких (в урочищі «Дмитрукове поле») було знайдено безцінні палеонтологічні знахідки мамонта та носорога на глибині 12,5 м.
У Бориславі в 1911 р. видобувалося 3 тис. т. Продукція озокеритових копалень Галичини у незначних об’ємах перероблялася у Галичині, решта вивозилася у різні частини Австро-Угорщини та за кордон. За даними П. Добла (1885) з Борислава залізницею щорічно вивозилося (тис. т): 1877 р. – 8,0; 1878 р. – 9,25; 1879 р. – 9,64; 1880 р. – 9,457; 1881 р. – 8,165; 1882 р. – 8,28; 1883 р. – 8,3; 1884 р. – 11,0.
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
В четвер, 9 березня 2017 року, в приміщенні Музею етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України, відбулося відкриття виставки «Ткана Шевченкіана».
Учасники відкриття виставки «Ткана Шевченкіана»
На виставці представлено 36 художніх творів авторського текстилю XX століття зі збірки фонду «Народна тканина», виконаних більш, як 20 митцями з 9 міст України (Львів, Київ, Трускавець, Тернопіль, Мукачеве, Біла Церква, Вінниця, Полтава, Херсон).
Експозиція виставки «Ткана Шевченкіана»
Зокрема, це килими, панно, орнаментальні та сюжетні гобелени таких майстрів як Михайло Білас, Єлизавета Фащенко, Марта Токар, Стефанія Шабатура, Оксана Риботицька, Софія Бурак, Тетяна Губрій, Леся Довженко, Оксана Гірняк,, Наталія Борисенко, Лариса Бровді, Ірина Винницька, Наталія Папірна, Андрій Шнайдер, Олексій Валько, Ірина Шостак, О.Курдибаха, О. Федоренко, І.Кремінський, Ю.Самойленко. Роботи виконані у різних техніках (килим, гобелен, батик, вишивка), різного стилю, колориту, розміру.
Куратор виставки, провідний охоронець музейного фонду «Народна тканина» Галина Виноградська
Куратор виставки, провідний охоронець музейного фонду «Народна тканина» Галина Виноградська розповіла, що осердям виставки є 5 ключових експонатів: три портрети Тараса Шевченка (тематичні килим і панно зі збірки Музею НТШ (1910-1930 pp.) і колективна робота студентів ЛДКДУМ ім. І.Труша (ЛУПМ у 1950 р.), та дві сюжетні композиції за його віршами («Шевченкіана» М.Біласа та «На панщині пшеницю жала» Є.Фащенко (1960-ті pоки). Вони ілюструють лінію еволюції бачення митцями образу Т.Шевченка від народного наївного портрета митця до художніх інтерпретацій його поезій у п’яти епохальних для новітньої історії України часових відтинках XX століття: 1914, 1939, 1950, 1965-1966 pp.
Експозиція виставки «Ткана Шевченкіана»
Структура виставки підпорядкована тематичному принципу, який відображає основні теми поетичного доробку Тараса Шевченка, його «Кобзаря».
Експозиція виставки «Ткана Шевченкіана»
Усі експонати об’єднано у 6 умовних груп: 1. Шевченкіана – описані вище портрети Т.Шевченка та інтерпретації його творів в обрамленні орнаментальних гобеленів М.Токар. Причому портретна лінія змонтована таким чином, щоб створити присутність Т.Шевченка у кожному експозиційному залі виставки. 2. Козацтво – Т.Губрій «Пейзаж з птахом», Л.Довженко «Світлі образи. Маруся Чурай», О.Гірняк «Козацька Покрова». 3. Біблійна тематика – С.Бурак «Голгофа», О.Федоренко «Небо мрій». 4. Материнство і дитинство М.Білас «Колискова», «Перламутровий», «Півні»; С.Шабатура («Павичі), «Птахи і баранці».5. Лірика, кохання – Н.Папірна «Настрій», І.Винницька «Ой під калиною», Н.Борисенко «Пісня» (триптих), Л.Бровді «Свято», О.Валько «Гуцульське весілля», О.Риботицька «Коломийка». 6. Фольклорно-етнографічні календарні мотиви у творах «Кобзаря» А.Шнайдер «Коляда», 0.Риботицька «Засіяна земля», М.Токар (орнаментальний), І.Шостак «Подільський орнамент», І. Кремінський «Дитинство», Ю.Самойленко «Сонячний промінь», М.Білас «Два кольори», О.Курдибаха «Святковий».
Експозиція виставки «Ткана Шевченкіана»
До кожної тематичної групи, а в окремих випадках і до конкретних творів, підібрано відповідні вербальні ілюстрації з поезій «Кобзаря». Важливими смисловими акцентами є цитати «Реве та стогне Дніпр широкий…» та «… у раю неначе над Дніпром широким…» з творів «Причинна»(1837) та «Чи не покинуть нам, небого»(1861), які є своєрідними «альфою і омегою», початком і кінцем поетичного світу «Кобзаря»: першими починається мандрівка «Кобзарем» – останніми ця мандрівка завершується.
Експозиція виставки «Ткана Шевченкіана»
Виставка буде експонуватися впродовж місяця. Однак варто поспішити, оскільки у зв”язку з роботами по реконструкції залів, у лютому-березні музей приймає відвідувачів у четвер, п”ятницю, суботу і неділю, з 11.00 до 17.00, а в понеділок, вівторок і середу – відвідувачів не приймає.
Фотографія є тим засобом, який дозволяє «поринути» у життя минулих епох. Львівські фотомайстри австрійської доби зафіксували для нас Львів у його неповторності, у його буднях та святах. Сьогодні ми пропонуємо вам поглянути на підбірку образів старого Львова кінця ХІХ – початку ХХ століття у роботах різних фотомитців. І хоча фотографії були зроблені з різною метою і різними людьми (частини їхніх імен, історія, на жаль, не зафіксувала), проте їх об’єднує те, що вони зафіксували для нас Львів таким, яким його побачити уже немає змоги. І життя старого міста можна зрозуміти не стільки крізь призму глобальних політичних процесів, скільки поглянувши на такі «дрібні» і буденні прояви його повсякденності.
сучасна вул. Підвальна
Фотографія зроблена приблизно у 1905 році зафіксувала архаїчний вигляд вулиці Підвальної. Сучасним львів’янам звичний краєвид буде видаватись незвичайним – і недарма, адже фото зроблено до перебудови будинку товариства “Дністер”. Зліва ми можемо побачити споруду міського арсеналу, а справа – огорожу скверу на Губернаторських Валах (сучасна вулиця Підвальна).
Площа Академічна
Львівський фотограф М. Гольдберг близько 1890 року зафіксував для нас вигляд Пл. Академічної. Площа утворилась у місці де частина Полтви була занесена під склепіння. У правій частині фотографії ми можемо побачити чад і палац родини Фредрів, які перед І Світовою війною були продані під забудову. Так виникли сучасні вулиці Герцена та Ярослава Стецька. У 1906 році було споруджено студентський гуртожиток – Академічний дім імені Адама Міцкевича.
Площа Галицька
А. Водзінський сфотографував частину сучасної площі Галицької зафіксувавши її у повсякденному русі та у повноті ріки життя. Можна помітити, що сьогодні ця частина Львова виглядає дещо по-іншому і знайомим йому буде лише один із будинків на розі з сучасною вул. Валовою, який був споруджений у 1888 році.
Площа Галицька
Колега А. Водзінського – Ф. Рихновський, зберіг своєю роботою для нас вигляд іншої частини тієї ж Площі Галицької наприкінці ХІХ століття. Фотографія показує нам площу, прикрашену з нагоди приїзду до Львова імператора Франца Йосифа на Крайову виставку, яка у цей час проходила у Львові.
Галицький ринок
Невідомий фотограф у 1892 році зберіг вигляд Галицького ринку на ранньому етапі його історії. У 1891 році, міська влада закупила земельні ділянки Бесядецьких та Саврацького з метою облаштувати тут міський ринок. У 1892 році віденська фірма “Енд та Горн” спорудила сучасно обладнаний ринок, який органічно вписувався в забудову центральної частини міста.
Вулиця Зиблікевича
Вулиця Зиблікевича у 1894 році. Від 1886 року назву вулиці Зиблікевича носив відрізок сучасної вулиці Івана Франка від початку вул. Зеленої до вулиці Стрийської. Будинок справа розташований на місці сучасної вулиці Саксаганського.
сучасний проспект Свободи
Наступна світлина зроблена у 1894-1895 роках зафіксувала спорудження пам’ятника Яну ІІІ Собеському. Вона також демонструє нам вигляд забудови центру міста, який у загальних рисах фактично не змінився навіть сьогодні. Сам пам’ятник згодом став одним з найпопулярніших символів міста, який зображали на поштівках. Після входження Львова до складу СРСР, пам’ятник передали Польській народній республіці, і через деякий час його встановили у Ґданську, де він став одним з символів міста і продовжує ним бути фактично до сьогодні.
вул. Личаківська
Вулиця Личаківська на початку ХХ ст. Фотографія зображає початок вулиці. По правій стороні ми можемо побачити костел кларисок. У центральній частині фотографії, в далині можна побачити комплекс споруд монастиря боніфратрів, які використовували як шпиталь.
Пасаж Міколяжа
Пасаж Міколяжа на початку ХХ ст. Споруджений у 1898-1900 роказ фірмою Івана Левинського за проектом Альфреда Захаревича, пасаж був однією з “родзинок” Львова. Існувало два входи до пасажу – з вулиці Коперника, і з боку сучасної вулиці Вороного. Пасаж був увінчаний заскленою ажурною металевою конструкцією завширшки 18 метрів і завдовжки 120 метрів. На жаль, цей комплекс не пережив одного з авіанальотів німецької авіації на Львів під час ІІ Світової війни і сьогоднішній вигляд рештків пасажу викликає лише сум.
вул. Личаківська
Фотографія зафіксувала для нас вигляд частини сучасної вулиці Личаківської у її верхній частині у напрямку Личаківської рогатки.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Зигмунт Кендзерський (1839 – 1924) — архітектор, підприємець, котрий працював переважно у Львові. Народився в 1839 р. у селі Сосниця, згодом здобував фах у Львівській Технічній академії. Після навчання працював при будівництві колії Львів-Чернівці-Ясси, очолював контору «Будівельний банк». А 1878 р. відкрив власне архітектурне бюро, офіс якого знаходився у Львові на вул. Січових Стрільців №3. 1903 р. Зигмунт Кендзерський створив проектно-будівельне бюро спільно з Міхалом Улямом. Фірма швидко зростала, серед архітекторів, які створювали для неї проекти були Тадеуш Обмінський, Роман Фелінський і Фердинанд Касслер. Сам Кендзерський був співвласником фірми лише на початках.
Дім на вул. Січових Стрільців №3. В ньому знаходився офіс архітектурного бюро Зигмунта Кендзерського
1877 р. Кендзерський став членом Політехнічного товариства у Львові, належав до кола організаторів Галицької крайової виставки 1894 р. У 1895 р очолював Палату інженерських урядових уповноважених архітекторів і геометрів. А в жовтні 1900 р. став одним із засновників Кредитної спілки будівничих у Львові, де обіймав посаду президентом наглядової ради.Багато років був президентом Міського казино, також очолював Літературно-художнє товариство. Входив до складу журі конкурсу проектів будинку Політехнічного товариства у Львові (1905), будівлі казино у Львові (1910), корпусу Львівського університету (1913). Проживав у Львові на вулиці Кониського №4а. Похований на Личаківському цвинтарі (на могилі надгробок авторства Броніслава Солтиса).
Будинок у стилі сецесії в якому проживав Зигмунт Кендзерський. Збудований за його власним проектом у 1907 р.
У даній статті висвітлено найцікавіші архітектурні проекти Зигмунта Кендзерського, реалізовані до часів його співпраці із з Міхалом Улямом, тобто до 1903 р.
Реконструкція будинку на площі Ринок №26 (1878)
Історична назва споруди – «Кам’яниця Яншольцівська», у джерелах будинок вперше згадується у 1648 р. як кам’яниця покійного Яна Шольца (Szolc). У XVIII ст. кам’яниця належала доктору філософії, раднику магістрату Миколаю Зенткевичу, який у березні 1753 р. уклав угоду з будівельним майстром Якубом Лельовським про реконструкцію. У 1863–1864 рр. добудували четвертий поверх.
Будинок № 26 на Площі Ринок – другий зліва, фото поч. ХХ ст.
Найбільші адаптаційні роботи проведені за проектом Зиґмунта Кендзєрського 1878 р. На головному фасаді підняли карниз, реконструювали дах, оформлення фасаду набуло сучасного вигляду. Змінилась планувальна структура, на теперішньому місці була встановлена сходова клітка.
Будинок № 26 на Площі Ринок
Чергові ремонти будинку відбулись у 1926–1927, 1935, 1993 рр. та на початку ХХІ ст., коли приміщення на першому поверсі були пристосовані під банк.
2. Дослідження дефектів і укріплення фундаментів будівлі Галицького іпотечного банкуна площі Галицькій №15 (1879)
У другій половині XIX століття тут містився готель «Тигр», або «Під тигром». Певне уявлення про готель дають креслення 1811 р., підписаних Матеусом Беккером. Це була триповерхова споруда зі стайнями на першому і готельними номерами на другому-третьому поверхах. Для будівництва споруди банку, готель знесено.
Будинок на площі Галицькій №15, 1894 р.
Будівля колишнього Галицького іпотечного банку зведена 1872 р. за проектом Філіпа Покутинського. Майже відразу за проектом Покутинського було добудовано флігель із кватирами працівників банку. 1879 р. під керівництвом Зигмунта Кендзерського укріплено фундаменти.
Крайній справа – будинок на площі Галицькій №15. Фото кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
Згодом він прочитав на цю тему доповідь на засіданні Політехнічного товариства. За проектом архітектора було зведено новий головний вхід на розі будинку (1889) та флігель (1895). У 1921 р. надбудовано четвертий поверх.
Будинок на площі Галицькій №15
Наприкінці 1930-х років у цьому будинку відкрили кінотеатр «Європа». До того, як у Львові побудували кіноконцертні комплекси «Мир» та «Львів», це був найбільший кінотеатр міста.
3. Перебудова дому на вулиці Галицькій №20 (1881)
Будинок на вул. Галицькій №20, збудований на місці колишнього оборонного рову за Галицькою брамою. Першим його власником був кушнір Стефан Комарницький. У 1789 р. будова нової кам’яниці завершилася зведенням спільного муру між домом Фелікса Трібвасера, гроші для якого Комарницький позичив у сусідки Катерини Будзінської.
Дім на вулиці Галицькій №20
У 1803 р. Маріанна Комарницька як законна домовласниця на місці попередньої розібраної кам’яниці виставила нову, збережену донині. Будинок був реконструйований у 1881 р. Тоді надбудували 4-й поверх, влаштували вогнетривкий дах з поясом дахових віконець.
Площа Галицька, 1914 р.
В будинку були розміщені різні заклади, зокрема на поч. XX ст.: бюро «Дому сільського господарства, продукції і торгівлі» графа Томаша Лубенського, крамниця «Сувої вишуканих тканин Чернак М. і Павловський А.», галантерейна крамниця Фердинанда Ґютлера, крамниця дитячого одягу «Zsarotka» Анелі Гуперт, крамниця модних товарів Отилії Гільфердінґ. В радянський період на партері будинку функціонував магазин з різними товарами.
4. Будинок римо-католицького капітулу на вулиці Галицькій №6 (1883)
Кам’яниця в стилі історизму зведена 1883 р. за проектом Зигмунта Кендзерського і належала римо-католицькому капітулу. Перед цим тут стояв будинок, збудований 1792 р. на місці двох старших — кам’яниць Авенштока та Грабовського, відомості про які походять із середини XVII ст. Вартість будівельних робіт 1883 р. – 28 150 золотих ринських.
Кам’яниця вул. Галицькій №6
Перший-третій поверхи оздоблені лінійним рустом, четвертий – пілястрами тосканського ордеру. На другому поверсі вікна декоровані іонійськими пілястрами і профільованими обрамуваннями з сандриками. Другий поверх оздоблений круглими медальйонами з рельєфними портретами Миколи Коперника і Яна Длуґоша. Завершує фасад пишний вінцевий карниз, оздоблений орнаментикою і модульонним фризом.
Рельєф із зображенням Миколая Коперника на вул. Галицькій №6
На початку ХХ ст. на партері в будинку розміщувалися крамниці: вудженини Яна Сосіна, галантереї й забавок А. Канчинського і Л. Оберського та бритв і лижв механіка Яна Ляврука.
5. Завершення спорудження Гранд-готелю на проспекті Свободи №13 (1893)
Двоповерхова будівля готелю, яка спершу була виконана в стилі ампір, декілька разів реконструювалася. У 1892—1893 рр., будівля вперше суттєво перебудована за проектом Еразма Гарматника і отримала той вигляд, який в основному зберігся і понині.
Гранд-готель у 1906 р.
Після смерті Еразма Герматніка його проект довів завершення Зигмунт Кендзерський. Готель, розрахований на 48 номерів відкрився 1893 р. На той час він був найкращим у місті за рівнем комфорту.
Гетьманські вали (зараз – проспект Свободи) у 1917 р.
На першому поверсі у перші десятиліття існування готелю знаходилися чотири магазини, а на верхніх поверхах — номери й ресторан. «Ґранд-готель» складав єдиний комплекс з пасажем Гаусмана (тепер — проїзд Крива Липа).
Гранд-готель на проспекті Свободи №13, сучасний вигляд
Після Другої світової війни у будівлі розміщувався готель «Львів» (пізніше — «Верховина»). Фасад «Ґранд-готелю» прикрашений скульптурами Леонарда Марконі.
6. Готель «Belle-Vue» на проспекті Свободи №27 (1896)
У наскрізному будинку на сучасному просп. Свободи №27 / вул. Л. Курбаса №6 у 1907-1914 рр. був розташований кінотеатр «Бельв’ю». Сьогодні тут – торговий центр «Опера-Пасаж». Кінотеатр «Бельв’ю» був заснований у 1907 р. Мельхіором Майблюмом — відомим львівським власником мережі кінотеатрів.
Колишній Готель «Belle-Vue» на проспекті Свободи №27
Готель розмістився у будинку, де також діяли однойменна кав’ярня та пасаж до вул. Рейтана (нині вул. Л. Курбаса). З 1911 р. його власниками також стали: Станіслав Фрід та Володимир Іллакович. Кінотеатр проіснував, як і більшість кінотеатрів М. Майблюма, до початку Першої світової війни.
7. Прибутковий дім на вулиці Винниченка №3 (1899)
Споруджений будівельною фірмою Зигмунта Кендзерського у 1899 р. Автор скульптурного оздоблення Броніслав Солтис. У будинку №3 за Польщі була електротехнічна спілка «Електромонтер», редакція журналу мод Ляндау, а також рекламне бюро та залізничні тарифні рекламації Фалімірського.
Зліва на світлині – будинок на вулиці Винниченка №3. Фото радянського періоду
У 1950-ті роки містилися гуртожиток Торгово-економічного інституту та шашлична, а в 1970-х у будинку облаштували один із перших у Львові барів (його інтер’єр стилізували під старовину), який отримав назву «Глинянська Вежа» на згадку про те, що в середньовічні часи на цьому місці стояла оборонна вежа.
Кам’яниця на вулиці Винниченка №3
На фасаді будинку №3 – меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут 14 січня 1944 р. загинув діяч українського національного руху Роман Сушко
В неділю, 12 березня 2017 року, о 13 годині в Музеї-садибі родини Антоничів в селі Бортятин Мостиського району Львівської області (філія Львівського музею історії релігії) відбудеться відкриття першої персональної виставки живопису на склі Софії Ярошевич під назвою «Своє, рідне».
Музей-садиба родини Антоничів (фото з: http://www.museum.lviv.ua/)
Софія Ярошевич закінчила Львівську національну академію мистецтв, факультет декоративно-прикладного мистецтва. Її спеціальність – художня кераміка. Вона любить творчі експерименти з глиною, склом, шкірою, деревом, текстилем, малює писанки. Не мислить свого життя і без малювання. І вже не одне десятиліття художниця створює живописні полотна. У своїх роботах Софія Ярошевич не тільки звертається до народних мотивів, а й шукає своє обличчя, свій стиль, свої власні незвідані стежки у мистецтві.
Софія Ярошевич. Соняхи
У «Музейній вітальні» Бортятина мисткиня представить твори, створені за останні десять років. Це картини із циклів «Дерево життя» («Гармонія», «Дерево життя, або Вазон», «Квіти»), «Ангели» («Ангел над містом», «Замріяний ангел»), «Квіти» («Нарциси», «Літній букет», «Соняхи»). Художні роботи Софії Ярошевич відзначаються великим розмаїттям сюжетів. Хоча скло за своєю природою холодне, твори мисткині випромінюють тепло, радість, добро.
Орест Скоп. Фото lvivexpres.com
Також цього дня відбудеться презентація картини «Сини України» відомого українського митця Ореста Андрійовича Скопа. Полотно складається із трьох частин: зображення Тараса Шевченка і Богдана-Ігора Антонича, яких об’єднує «Садок вишневий коло хати».
Орест Скоп. Сини України.
Мистецький твір заслуженого діяча мистецтв України О. А. Скопа «Сини України» стане постійною окрасою Бортятинського музею.
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА, наукові співробітники Львівського музею історії релігії
Напевно кожного з нас цікавило, яким був побут мешканців Львова, котрі жили тут більш ніж триста-чотириста років тому. Як виглядало житло городянина, якими речами вони його прикрашали, що їли львів’яни? Тож сьогодні невеличкий екскурс у побут жителів Львова.
Впродовж тривалого часу будинки Львова були дерев’яними або фахверковими, спорудженими у готичному стилі. Дахи були ґонтові, а пізніше — черепичні. У XIV — першій половині XVI ст. всі будинки були одноповерховими. Загалом треба зазначити, що саме поняття “поверх” з’являється тільки в епоху Відродження. До цього часу чітке розмежування будинку в горизонтальній площині на однакових рівнях було невідоме. Кожний великий середньовічний будинок — це лабіринт прибудов, ходів, переходів, які з’єднували частини будинку, розташовані на різних рівнях.
Пластична панорама Львова 1775 року Януша Вітвіцького (Janusz Witwicki), вид на місто і обсерваторію.
Мабуть, найбільш поширеним типом будинку львівського середмістя був триповерховий будинок з трьома вікнами на поверсі. Такий тип був обов’язковим на Ринку. На прилеглих вулицях могли споруджувати оселі і з більшою кількістю вікон.
Треба сказати, що мати власний будинок у середмісті могла тільки дуже багата людина. Мури не давали місту рости, а тому чимало коштувала земля, дорогим був і будівельний матеріал — камінь, цегла. Власний будинок — показник міцного становища людини у суспільстві.
Львів, Площа Ринок. Фото поч.ХХ ст.
Господар зазвичай займав другий поверх. Якщо придивитися до розташування вікон по фасаду, то впадає в вічі несиметричність — два і одне. Двоє вікон мала світлиця, одне — спальня. У глибині будинку знаходилися інші житлові та підсобні приміщення, часто — молитовня.
Стеля не була такою, до якої ми звикли, тобто гладкою. Вздовж неї розташовувались масивні дерев’яні сволоки, котрі прикрашали різьбленими малюнками, написами, а іноді й розписами. Такі стелі ще збереглись у деяких будинках на пл. Ринок.
Стіни були нетиньковані — цей звичай з’явився набагато пізніше, їх завішували килимами. Але в ті часи килим не прилягав до стіни щільно, а висів на певній відстані від неї. Це створювало додатковий повітряний прошарок, який зовсім не був зайвим у холодних кам’яницях. Бо ж зазвичай приміщення опалювалося камінами. Безумовно, палаючий камін створює затишок, але обігріває кімнату погано.
Мешканці Львова XVI столітя: Жінки, патрицій, вчений, міщанин.
У багатьох львівських будинках використовувався гіпокауст — система повітряного огрівання. У підвалі стояла двокамерна піч. У нижній камері палали дрова, нагріваючи каміння, складене у верхній камері. Гаряче повітря від розпечених каменів ішло по трубах на всі поверхи. Залишки гіпокаусту знайдено в будинках на пл. Ринок і вул. Вірменській.
Повернімося до інтер’єру типового львівського будинку. Меблі були солідними, важкими, здебільшого дубовими, пишно оздобленими різьбленням. Це — столи, стільці, довгі скрині, які ставили під стінами. У скринях зберігали білизну, водночас вони служили лавами. Столи застелювали скатертинами з коштовних східних тканин або килимами. Спеціальними покривалами застелювали лавки і підвіконня.
Шафа. Робота вірменського майстра. Львів, ХVІІІ ст. (з фондової збірки Львівського історичного музею)
Стілець. Львів, ХVІІІ ст. (з фондової збірки Львівського історичного музею)
Стільці свідчили про багатство господаря, були дуже гарними, дорогими, проте з одним недоліком — на них було незручно сидіти, позаяк вони мали невигідну конструкцію. Іноді м’які стільці оббивали курдибаном — особливим сортом шкіри, позолоченої та розфарбованої, прикрашеної тисненими візерунками.
Підлогу покривали килими, переважно східного походження: турецькі, перські, узбецькі, туркменські. Це теж був показник заможності власника.
У великих шафах стояв посуд. Був він найчастіше олов’яним, нерідко срібним. Зауважимо, що в той час, у XVII ст., олово коштувало трішки дешевше, ніж срібло. Посуд прикрашали різьбленими малюнками. Поряд з металевим посудом стояв скляний або кришталевий. Скло часто було кольоровим. У найбагатших траплялися і фарфорові чашечки. Це була величезна рідкість — адже порцеляну привозили з Китаю.
Годинник XVІІІ ст. з колекції Музею етнографії та художнього промислу НАН України
На камінах або на столах ставили годинник. Час він показував не дуже точно, та цього від нього і не вимагалося. Завдання годинника — зайвий раз підкреслити заможність власника, бо годинник сам по собі був великою рідкістю. Тому їх прикрашали емаллю, скульптурними зображеннями, а їхні корпуси робили з бронзи або позолоченого дерева.
Значна увага приділялась освітленню. Ми звикли асоціювати середньовічне освітлення зі свічками. І це так, світили свічками, але якими? Віск коштував дуже дорого, тому навіть багаті люди вживали воскові свічки досить економно, надаючи перевагу звичайним лойовим. Широко вживали олійні світильники, які підвішували до стелі. З метою підсилення освітлення використовували своєрідні рефлектори — бляшані латунні пластини з угнутою і відполірованою центральною частиною. У нижній частині було спеціальне гніздо, в яке вставляли свічку так, що полум’я знаходилося проти полірованої поверхні, яка і підсилювала освітлення.
На стінах висіли картини і портрети. У Львові надавали перевагу італійському і голландському живопису. Картини згадуються у кожному заповіті заможного городянина. Так само, як і книги. Книгу у Львові любили і шанували, і бібліотека в кілька десятків, а то й сотень томів рідкістю не була. Бібліотека відомого міщанина Яна Алембека (правильно — Альнпек, помер 1636 р.) налічувала 1200 томів.
Львів. Музей меблів і порцеляни
Так виглядало житло власника будинку. Але одна родина рідко коли займала будинок повністю. Його приміщення здавали в оренду. І тут про жодні вигоди й мови не було. Безліч комірчин різного розміру, в яких тулилися ті, хто змушений був наймати квартиру, хоча назвати це приміщення квартирою навряд чи можна. Існував спеціальний термін — “пивничний”, тобто той, хто мешкає у пивниці (підвалі). Зазвичай орендар у тій же комірчині мав і майстерню. Можна уявити собі, як жилося такому ремісникові. У його житлі не було килимів — хіба що якийсь дешевий килимок на підлозі. Лавки і стіл — з нефарбованого дерева. Посуд глиняний, та й того небагато. Освітлювалася кімната лойовою свічкою або просто каганцем. Подвір’я у львівських будинках були малі. Здебільшого в них стояли різні хижки — склади або помешкання.
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
Бенедиктинки (Moniales Ordinis Sancti Benedicti) – римо–католицький монаший орден, який був найчисельнішим посеред дев’яти жіночих монастирів, що існували у Львові. Перші спільноти Бенедиктинок з’явились в Західній Європі в VI столітті, коли деякі жіночі монастирі прийняли устав св. Бенедикта. У XVI столітті вони з’являються на українських землях у складі Речі Посполитої.
Cвятий Бенедикт
У Львові, в монастирі Всіх Святих спільноту Бенедиктинок очолила фундаторка монастиря шляхтянка Катерина Сапоровська. Затвердив фундацію папський легат Генрик Каєтан, а згодом – король Сигізмунд ІІІ, який одночасно надав монахиням дозвіл на вирубування дерев для власних потреб у лісах, які належали львівському староству.
Свята Схоластика, яка була першою духовною Матір’ю жіночої гілки СС Бенедиктинок.
У Львові, 26 серпня 1595р Думітр Суліковскі, арцибіскуп львівський, підтвердив фундацію монастиря Бенедиктинок львівських довершену з допомогою Катерини Сапоровської.
Ян Дмитро Соліковський, львівський латинський архієпископ (1583 – 1603 рр.)
Наприкінці XVI ст. Катерина Сапоровська подарувала лисиничівський ліс разом з Чотовою (Чортовою) скелею, що належали дрібній шляхетській родині Сапоровських, львівським монахиням- бенедиктинкам.
До середини XVII століття маєтності монастиря Всіх Святих істотно зросли. Львівські Бенедиктинки 1599р. отримали у свою власність терміном на 20 років с. Рокитне. Під час урядування абатиси Анни Сапоровської (1608–1638) монахині придбали с. Раковець, Вовків, Кугаїв, Загір’я та Домбровицю.
На місце третьої абатиси львівської обителі Кристини Сапоровської стала Магдалина Дорота Данилович (1640–1687), тітка Яна Собеського, майбутнього польського короля. Її приходу на посаду абатиси передувала цікава подія про яку розповідала перша абатиса Анна з Сапоровських. Нібито, побачила вона сон про народження панею Данилович дівчинки, яка колись стане абатисою цього монастиря. Вона повідомила про це Софію Данилович, і та віддала трилітню дочку до монастиря, де остання була пошлюблена Богові. В 17 років вона сама, згідно з хронікою Т. Юзефовича, “обстригла собі волосся” і отримала сукню святого Бенедикта. 26 вересня 1640 р., після смерті фундаторок, Дорота була обрана абатисою (була нею до самої смерті у 1687 р.). Під час її урядування престиж обителі зріс, збільшилися і маєтності монастиря. Як абатиса костелу бенедиктинок, Дорота зміцнила його фінансові підвалини та провадила активну розбудову. Чисельність спільноти зросла до 80 сестер.
Власність сестер Бенедиктинок на карті долини річки Зубра.
Сприяв обителі і король Ян ІІІ Собеський, котрий дуже поважав та любив її. Він писав, що дивиться за нею і любить її більше, ніж мати, бо і вона його більше любить, а тому не дивно, що він усіляко допомагав їй.
У серпні 1672 р., під час військової небезпеки, забрав її разом з монахинями зі Львова. Ймовірно не без його підтримки рішенням січневого сейму 1677 р. львівські бенедиктинки, маєтності яких були знищені неприятелями і походами, отримали звільнення від всіх загальних тягарів та переходів через їх села, а також отримали від Речі Посполитої частину наділу в містечку Раковець. “ad decennim”.
П’ятою абатисою стала Елеонора Казановська (1687 – 1711). Настоятелька дбала про зростання духовних потреб монахинь, запровадивши практику довгих духовних розмов із сестрами. До маєтків монастиря приєдналось село Горпин. У 1704 р. монастир був змушений сплатити великий відкуп шведам, що, однак, не врятувало його від пограбування. Наступні 20 років спільноту очолювали абатиси Анна Елеонора Потоцька та Богуміла Скарбківна, остання з яких була сестрою тогочасного львівського архієпископа Яна Скарбка (1713 – 1733).
Повинності підданих села Кугаїв
1) господар, котрий обробляє половину чверті грунту зобов’язаний відпрацювати парою тяглового бидла в кожному тижні по півтора дні.
2) господар, котрий обробляє більше ніж чверть грунту зобов’язаний відпрацювати парою тяглового бидла 2 дні на тиждень.
3) селяни зобов’язані відробляти шарварки на дорозі, на греблі, при ставках домінікальних у Вовкові.
4) при потребі, селяни зобов’язані возами виїздити на косовицю, при громаджені сіна, при жнивах та таке інше. При цій роботі дається кварта горілки на кожну особу.
5) котрий з господарів тримає пасіку, з 10 пнів, один віддає, як податок. Порожній пень повертають. Якщо пнів було не більше 10-ти то сплачувався податок грішми – 6 крейцарів з кожного пня. Якщо пнів було більше 10, то господар сплачував 3 крейцари.
6) як повинність для селян – була робота з панським прядивом. Кожний мав обов’язок виробити «пів сотки» скарбові і платили за цю роботу від лляного пів сотка (50 аршинів) – 1 зл.рин.50кр.; від гіршого прядива – 45 кр.;від обрусів ординарних – 50 кр. Для «омасток» додається до кожного пів сотка – 4 гарнці ячменю; а по не достатку цього видається жита середнього по 4 гарнці. Шевцям від зробленої нової пари чобіт платили по 15 кр.; від підшиття чобіт для челяді платилось по 7,5 кр.
Конвент бенедиктинок, як властитель дібр Кугаєва, з лісів власних домінікальних, своїм підданим зобов’язується видавати дерево на будову халуп, а також хорост для загорожі. У відповідь на такого роду доброчинство громада села добровільно погодилась з кожного «нумеру» дому, відряджати кожного року, на три дні у ліс, для кошення та громадження сіна на луках та «лєніях» домінікальних. Панщину відбувають усі піддані, як зобов’язує їх цісарський патент від 16 червня 1785р. В обов’язки зверхності грунтової (уряду) входить – щороку нагадувати зміст патенту через зачитування в присутності цілої громади села, для двору і цих місць, що це їх стосується. В разі, якщо хто з підлеглих скаже, що йому не було зачитано цього документу то його зверхність грунтова зобов’язується відповідати за неподобство своїм власним майном.
Село Кугаїв на річці Зубра
Австрійська влада не стала конфісковувати майно монастирських дібр, однак поставили їх під контроль світської адміністрації. За цісарським декретом монахині одержали 1782 р. дозвіл на існування обителі за умови, що сестри будуть вести освітню діяльність німецькою мовою. При монастирі мав працювати катехит та дві світські вчительки. На 1815 рік монастир зберіг усі свої села, якими володів за Речі Посполитої: Хлібичин, Михалків, Ключів, Сапорівці, Добровиця, Горпин, Лисиничі, Кугаїв, Вовків та Загір’я. Спільнота складалась з 30 монахинь.
Монастир сестер Бенедиктинок у Львові (літографія)
Після смерті у 1833р., довголітньої абатиси Абундації Ружицької (1812–1833) новою настоятелькою стала німкеня Юзефа Кюн (1834–1840). В 1881 році орден бенедиктинок збудував поблизу Чотової скелі монастир, у якому в літній період жили черниці, в 1888 році там же було зведено костел. Йозефа Кюн провела на скелю східці із поручнями, а на самому вершечку поставила дерев’яну альтанку з верандою. Юзефа Кюн, була авторкою поетичної збірки “Lembergs schone Umgebungen”, себто “Прегарні околиці львівські”. Юзефу Кюн австрійські власті підозрювали в участі у революційних гуртках і вивезли зі Львова до Стирії.
Альтанка на Чотовій скелі у Лисиничах
Доходи конвенту
Подання від Конвенту сестер Бенедиктинок з метою виміру еквівалентності за час від 1 січня 1880р. до кінця грудня 1891р. від вартості права на полювання, рибальство та млива.
Право на мливо, щороку 1075.зол. рин. Разом 10 750зол. рин.
Від рибальства в 1884р. – 260 зол. рин, в 1886р. -180 зол.рин. Разом 440 зол.рин.
Право на полювання 150 зол. рин. Разом 1 500 зол.рин.
Млин звичайний – щороку 225 зол.рин. Разом 2 250зол.
Млин водяний 450 зол.рин. Разом 4 500зол.рин.
Млин водяний у Вовкові – народний в 3 каменях – 675 зол. рин. Разом 6750 зол.рин.
Млин у Загір’ю народної конструкції 2 камені на помол збіжжя та муки 400 зол. рин. Разом 4 000 зол.рин.
Млин у Вовкові (план-схема)
Виплата зарплатні найманим робітникам 1895р.
Конвент Бенедиктинок успішно здавав в оренду свою власність і з цього мав не абиякий хосен. Але будівлі потребували направи і працівники, що належали до двору чи фільварку не завжди могли впоратись з цією роботою, тому доводилось наймати робітників з округи. Якщо за роботу у лісі чи на косовиці була можливість розрахуватись дровами для опалу чи сіном то за особливої потреби – розрахунок проводився грішми. У книзі обліку виплат зарплатні робітникам в період з 1895 до 1902рр. докладно описано хто і за яку роботу отримував платню. Для прикладу: Гнат Панчишин – майстер в млині Вовків – за направу млина отримав – 80 гелярів. Флоріан Бариляк – власними кіньми вивозив землю на греблю, за що отримав 1 злотий. Філіп Качор – направляв студню на Деревачу – 50 гелярів. Філіп Стосик – направляв дах на Деревачу – 45 гелярів. Ян Кошелінскі, Ян Мазур, Бартек Стосик, Ілько Стосик – косили на Деревачу і Медвежі за 40 гелярів.
Адресований Конвенту сестер Бенедиктинок від гміни села Раковець
Ілько Стосик, Міхал Стосик, Йозеф Грицик, Ян Кошелінскі, Філіп Стосик, Баврек Мазур – три дні звозили і громадили сіно на Медвежі і Деревачу – щодня по 30 гелярів. Направа дороги на Кривулі – Сенько Батіг, Гринько Батіг, Франко Кулик – 45 гелярів . Міхал Стосик та Ян Єлєняк – направляли пліт на Деревачу 30 гелярів. Міхал Федишин, Федько Батіг, Кошик Стефан, Олекса Батіг, Ян Єлєняк, Петро Ціцяла, Петро Мазур,Василь Блащичак – «скулка» у лісі Раслів по 20 гелярів. 17 березня 1900р., на фільварку Бенедиктинок в Деревачі запланували будівництво нової стодоли. В інвентарному описі зазначалось про досить складну конструкцію цієї будівлі. Звозили матеріали – Міхал Білецький, Сенько Батіг, Микола Стосик, Антек Угрин, Ян Мазур, – отримали за працю дрова на опал. 22 березня 1900р. до цієї справи долучились – Міхал Зелінський, Гаврило Кулик, Герасим Білак, Ян Жиравєцкі – дрова на опал.
Садженя «swerzyn»(ялинок) на Кривулі – Франек Маковскі, Василь Блащищак, Олекса Чорній, Яцко Чорній, Андрух Чорній, Іван Опока, Сенько Торба, Йозеф Маліновскі, Максим Торба, Петро Батіг, Міхал Білецький, Петро Кошик, Федько Батіг, Кароль Чайка, Йозеф Ковтун, Федько Ціцяла – на опал. Привозили лати на Деревач – Василь Батіг, Петро Мазур, Дмитро Стосик, Петро Батіг, Юрко Батіг – на опал.
Абатиса Александра Гаталь
23 травня 1900р. – підсипали землю під нову шопу в Деревачі – Петро Пришляк, Ілько Торба, Петро Батіг, Олекса Батіг, Ян Каліцінскі, Микола Батіг, – по 25 гелярів. Марцін Єлєняк вирізав лати на Деревачу- 45 гелярів. 27 жовтня 1900р. Ян Пікола власним возом возив крокви та слупки на Деревач – на опал. 15листопада 1900р. Ян Пікола – завіз на Деревач корито (можливо йдеться про велике корито біля студні – для напуваня худоби). 25листопада – Філіп Стосик пильнував коло аустерії в Деревачі (мабуть заготовлені матеріали) – 40 гелярів .
Направа дороги Кривуля – Ян Пікола, Іван Новак, Василь Чабан, Андрух Чабан, Микола Біліч, Міхал Добош – прізвища робітників типові для мешканців Поршни. Дрова на опал потрібно було заробляти, а на Поршні з цим матеріалом завжди була скрута – тож не дивно, що поршнянські газди подались до сусідів на заробітки.
Монастир сесер Бенедиктинок у Лисиничах з каплицею(сучасна школа)
Монастир сесер Бенедиктинок у Лисиничах з каплицею(сучасна школа)
Пам’ятна таблиця на честь абатиси Алехандри Гаталь
Вирізували зруб на Кривулі : 14 березня 1901р. – Яцко Новак, Йозеф Угрин, Іван Чорній, Гнат Меленишин, Тимко Меленишин , Яцко Ковальчук, Яцко Магола, Микита Новак. 18березня 1901р.- Яцко Чабан, Гнат Чайка, Філіп Бардила, Іван Чорній, Андрух Чабан, Іван Боднар, Микола Качор, Петро Мазур, Максим Торба, Йозеф Маліновскі, Василь Чабан,Cтефан Граб, Сенько Солтис, Федько Следзь, Іван Следзь, Захарко Угрин, Яким Меленчук, Олекса Рибак, Василь Меленчук. 19березня 1901р. – Яцко Ковальчук, Кирило Ковальчук, Куба Шевчук, Яцко Собецкі, Петро Мазур, Іван Галапач.
5 липня 1901р. сушили сіно в долині Медвежі – Міхал Лещишин, Павел Стосик, Анна Мазур, Каська Стосик, Анна Кравецка, Настя Держила, Марцін Єлєняк – 80 гелярів. Теж саме на Кривулі – Федько Угрин, – 80 гелярів. Долина Медвежі – Ян Тарнавек, Міхал Керколуп, Міхал Стосик, – 80 гелярів. Вивозили сіно власним возом – Федько Ференц, Стефан Стосик – 1 злотий.
14серпня 1901р. – Міхал Задеберний – возив брус на Деревач – заробив на опал. 28жовтня 1901р. – направа дороги на Глиниську – Гелена Качур, Єва Новак, Гнат Меленишин, Іван Чорній, Микола Качор, Юрко Горак, Микита Новак.
В наших багатих лісах, селянам досить часто доводилось підзаробляти збиранням лікувальних трав, грибів та ягід. Зокрема в книзі обліку згадується про масове збирання жолудів та насіння граба.
Упродовж XIX і першої половини XX століття монахині вели активну освітньо–виховну діяльність.
Абатиса Ізидора Каліська
Станом на 1911р. у власності Бенедиктинок Львівських було 6 маєтків поблизу Львова – 2054 га землі, та 1385га лісу. В цілій Галичині 20 маєтків розташованих на 4 500 га.
Бровар Гронда – власність сестер Бенедиктинок у Лисиничах
Сучасна будівля заводу ЕНЗИМ
У міжвоєнний період найбільше зусиль до розвитку школи виділової, а згодом чотирирічної гімназії доклала префекта Михайлина Кухарська та Марія Слушкевич, а від 1936р. Марія Вежинська. Для розбудови монастиря і школи було продано два села.
У вівторок, 7 березня 2017 року, о 16.00, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття Виставки художнього проекту Петра Бевзи «Йордань».
На експозиції представлено понад 30 робіт митця. Всі вони виділяються своєю яскравістю і твердим характером художника. У 2016 році проект експонувався у Нью-Йорку, пізніше в Києві та Одесі.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Виставковий проект, до якого п. Петро йшов багато років, автор реалізував широко і в Америці, і в Україні. Цей проект дав можливість ознайомитися глядачеві на різних континентах, в різних містах України з творчістю Петра Бевзи, який має надзвичайне чуття митця високого ґатунку, митця з великої букви. І сьогодні таку змогу мають львів’яни, адже багато років у Львові мова йшла про те, що немає музею сучасного мистецтва, сучасне мистецтво мало виставляється. Тобто, за останні роки ми, по мірі можливостей, в тому надолужуємо певні прогалини і твори Петра Бевзи теж лишаться назавжди в збірці Національного музею і займуть почесне місце в постійній експозиції”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан.
Експозиція виставки художнього проекту Петра Бевзи «Йордань»
Експозиція виставки художнього проекту Петра Бевзи «Йордань»
Експозиція виставки художнього проекту Петра Бевзи «Йордань»
Український маляр, професор, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України, академік Академії мистецтв України Любомир Медвідь звернув увагу на актуальність та важливість безпредметного малярства для львівських митців та мистецтвознавців в на оригінальний та якравий формат робіт Петра Бевзи.
Любомир Медвідь
“Петро Бевза представляє нам ті наші уявлення, які містяться у сфері безпредметного малярства, який є надзвичайно предметним та надзвичайно дотичним до наших запитів, до наших інтересів, до наших тривог. Петро Бевза є небайдужою людиною і все що він закладає у свої полотна, він закладає від нашого імені і це сильна сторона його мистецтва. Він не просто естет, не простолюдина, котра знає, що може зробити в форматі, він жадає, щоб формат працював. І його формат у дуже багатьох випадках працює інтенсивно і яскраво”, – прокоментував Любомир Медвідь.
Експозиція виставки художнього проекту Петра Бевзи «Йордань»
Експозиція виставки художнього проекту Петра Бевзи «Йордань»
Експозиція виставки художнього проекту Петра Бевзи «Йордань»
Сам художник підкреслив що для нього дуже важливо що його виставка художнього проекту «Йордань» відкрилася саме у Львові і в такому знаковому музеї, музеї імені митрополита Андрея Шептицького. Також пан Петро подякував львівським художникам за високу оцінку його робіт.
Петро Бевза
“Для мене велика честь зробити виставку в цих стінах у Львові. І найперше я вдячний Митрополиту Андрею Шептицькому за те, що є такий музей, є ці стіни. Також мені дуже приємно чути такі слова від кращих художників і мистецтвознавців, яких я дуже шаную. Приємно відчувати цю атмосферу, до якої теж намагався трошки долучитися”, – поділився враженнями художник Петро Бевза.
Виставка художнього проекту Петра Бевзи «Йордань» експонуватиметься у залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 28 березня 2017 року.
Про те, як залишитися особистістю в нелюдських умовах, зберегти власну ідентичність, супроти системи, яка стирала навіть найменші її прояви, 7 березня 2017 року розповідала відома науковиця в галузі історії, дослідниця Оксана Кісь. Відкрита лекція — „Вижити значить перемогти: жіночий досвід українок в ГУЛАГу в 1940-50-х рр.“ відбулася у межах діяльності Лекторію Союзу Українок Америки з жіночих студій в Українському католицькому університеті.
Про жінок, які потрапляли в горнило радянської нищівної системи, без жодних шансів на виживання, говорять не так часто і не так багато. Та й зазвичай, як про безвольних жертв чи тих, кому можна лише поспівчувати.
Відкрита лекція дослідниці Оксани Кісь — „Вижити значить перемогти: жіночий досвід українок в ГУЛАГу в 1940-50-х рр.
Дослідниця Оксана Кісь презентувала українське жіноцтво, тавроване як „вороги народу“, через призму їхньої стійкості та моральної сили. В ГУЛАГу, місці, яке мало на меті передовсім вихолостити людину морально, через нелюдські умови утримання, знущання, надважку працю — відібрати людську подобу, українки — найчисельніші ув’язнені радянських таборів, знаходили в собі сили не лише вижити, підтримати своїх посестр, а й зберегти власну ідентичність і жіночність.
— Жінки намагалися підтримувати одна одну. І часто це відігравало ключову роль, коли зневіра і відчай досягали краю. У спогадах є непоодинокі свідчення, що в багатьох виникала думка про самогубство через безнадію, усвідомлюючи приреченість на повільну мученицьку смерть від виснаження. Адже ті, хто був причетний до національно-визвольних змагань, отримали тривалі терміни ув’язнення (10-25 років) і не бачили жодної перспективи звільнення. І саме те, що одна одну підтримували, розраджували для багатьох ставало запорукою виживання, — розповіла Оксана Кісь.
Відкрита лекція дослідниці Оксани Кісь — „Вижити значить перемогти: жіночий досвід українок в ГУЛАГу в 1940-50-х рр.
Солідарність була єдиною можливістю вижити. Жінки писали про свої спільноти, ніби про родину. Поміж собою вони називали одна одну сестрами, матерями, тітками, бабусями — їх ріднила спільна доля. І досить часто навіть після звільнення з таборів вони були більше споріднені, аніж із кровними родичами, які не завжди їх розуміли. Згуртування в’язнів зазвичай було за національністю. Українці були помітною групою не лише за чисельністю, а й надзвичайно великою солідарністю та допомогою одні одним та іншим ув’язненим.
Одним із інструментів морального руйнування невільників було те, що їх абсолютно ізолювали, не даючи навіть мінімального зв’язку зі світом: без права листування, доступу до ЗМІ і навіть можливості орієнтуватися в датах та днях.
Відкрита лекція дослідниці Оксани Кісь — „Вижити значить перемогти: жіночий досвід українок в ГУЛАГу в 1940-50-х рр.
— В’язні ГУЛАГу жили в замкнутому просторі з виснажливою працею, голодом, хворобами. Це вело людей до цілковитого збайдужіння і до світу, і до себе, і до життя. Тож люди намагалися в будь-який спосіб, незважаючи на сувору заборону та жорстокі покарання, обмінюватися інформацією в записках, які ховали в різних шпаринках у санітарних відділеннях, писали на стінах чимось масним (можна було прочитати лише під певним кутом), перекидали записки в інші зони, залишали на місцях роботи, де чоловіки і жінки працювали позмінно. В декого такі листування перетворювалися в довірливі стосунки, дружбу, а після звільнення навіть переростали в сім’ї, — зауважила лекторка.
Щоб не загубитися в часі (ще один тоталітарний метод нівелювання людей) українки старалися вираховувати християнські свята, готувалися до них і в такий спосіб намагалися принаймні зберегти оболонку нормального життя.
Майже у всіх спогадах є інформація і про молитву, не лише індивідуальну, а й спільні Літургії, які українські жінки намагалися повноцінно відтворювати з поділом ролей на священика, дяка, хористів. Тобто в умовах повної депривації, вони здобули емансипаційний досвід — правити Службу Божу.
Відкрита лекція дослідниці Оксани Кісь — „Вижити значить перемогти: жіночий досвід українок в ГУЛАГу в 1940-50-х рр.
Ще один спосіб морального ламання в’язнів — знеособлення через присвоєння номерів і уніформу.
— Жінки у своїх спогадах описували, як боляче переживали процес втрати жіночого вигляду, імені, коли до них не зверталися ані як до людей, ані як до жінок. Усім невільникам присвоювали номер. Їхні речі зазвичай забирали, видаючи натомість чоловічий, завеликих розмірів і знищений спецодяг. Жінки старалися перекроїти його, перешити, мінімально оздобити вишивкою, плетеними комірчиками, щоб він був хоч трохи схожий на жіночий. Для багатьох це стало можливістю не перетворитися на істот, які дбають лише за виживання, — зазначила дослідниця. — Зрештою, жінки залишалися жінками і в тому, що робили: малювали, писали вірші, вишивали. Речі, які вони вишивали не завжди були практичного застосування, окрім вишиваних ікон, які підтримували духовно. Та їхня цінність консолідуюча, як знак довіри, дружби, означеність приналежності до спільноти. На експозиції в Музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького“ є представлені колективно вишиті серветки, які були фактично списком в’язнів.
Відкрита лекція дослідниці Оксани Кісь — „Вижити значить перемогти: жіночий досвід українок в ГУЛАГу в 1940-50-х рр.
Ці виснажені, вимордовані, хворі жінки мали потребу співати і їхній спів також був способом розради та єднатися. Писали поезію, дарували одна одній вірші, заучували і пам’ятали їх роками.
— Для багатьох жінок стояло питання — вижити, чи померти. І власне вижити зі збереженням моральних і етичних засад, залишитися людиною, жінкою, українкою — означало подолати систему. На прикладі цих жінок хочу показати, що навіть у найгірших обставинах, у найбільш нестерпних і нелюдських умовах, жінки залишалися дієвими і робили те, що вважали правильним і потрібним. Для мене дуже важливе поняття жіночої здатності протидіяти системі. Звичайно, не всі перемогли, більшість — загинули. Та ті, хто вижили заслуговують не оплакування, а шанування як переможниць, — додала наостанок Оксана Кісь.
На вулиці Мельника 21, як раз навпроти палацу спорту «Україна», в занедбаному саду стоїть функціоналістична вілла. На перший погляд – це закинутий будинок. Вікна розбиті, на балконах попроростали кущі, штукатурка осипається. Ще за радянських часів тут діяв дитячий садок. Зараз вілла стоїть пусткою, таке враження, наче, хтось чекає, поки вона розвалиться.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Проте підійшовши ближче і витягнувши камеру я зрозуміла, що будинок далеко не закинутий, а, виявляється, має власника. Спочатку забороняти зйомку почав сторож з собакою, згодом на підмогу прийшло ще двоє чоловіків. В чиїй власності будинок і яка його подальша доля – агресивно налаштовані особи не пояснили.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Факт залишається фактом – будинок розвалюється. Зразок міжвоєнної архітектури функціоналізму просто «тихо вмирає». Будинок звели під кінець 1930-их років( тоді вулиця називалась Шимоновичів), деякі джерела зазначають, що у 1938 році.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
За архівними документами ділянка в 1935 році належала фундації імені М. Позовської, в її ж власності міг бути і зведений будинок. В ті часи на вулиці Шимоновичів мешкала здебільшого багата інтелігенція міста. Вся вулиця була всипана родинними маєтками.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
В радянський період будинок був на обліку в Міністерства оборони, згодом його продали. Більше 15 років кам’яниця просто розвалюється, кажуть, будинок разом з територією коштує мільйони доларів. Очевидно, власнику не складається з продажом, але ремонтувати будинок теж ніхто не поспішає.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Будинок є типовим прикладом функціоналістичної архітектури Львова. Вілла має характерні для функціоналізму вікна зроблені на кут, оздоблені ще й клінкерною цеглою. Власне, клінкерною цеглою декорований і фундамент будинку та вхідний портал.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
В деяких вікнах ще видніються автентичні гнуті шиби, залишились навіть старі дерев’яні віконні рами.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Балкони виконані у вигнутих формах, притаманних для модерністичної архітектури. На вікнах цокольного поверху та деяких верхніх збереглись автентичні грати.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
До вхідного порталу ведуть сходи, сам вхід оздоблений плиткою. На вхідним порталом вверх здіймаються вікна під’їзду зі стрічковим склінням.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Загалом будинок не торкнулась перебудова чи будь-які інші зміни. Навіть збереглась оригінальна огорожа, зроблена відповідно до стилю забудови.
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Мельника, 21, фото Мирослави Ляхович
Вілла на Мельника – це жива історія унікальної модерністичної архітектури Європи. Адже, відомо, що модернізм у Львові розвивався в своєму закритому мікрокліматі, відповідно і отримав особливі, характерні лише для Львова, архітектурні рішення. Тому, з одного боку можна лише радіти, що вілла не стала житловим будинком і її вигляд «законсервувався» ще з міжвоєнних часів, з іншого, яка її доля – не відомо, а час бере своє.
У липні 1944 року радянсько-німецький фронт невблаганно наближався до найбільшого східного міста дистрикту Галичина – Lemberga. Падіння німецької оборони Львова і катастрофа під Бродами провіщали швидке захоплення міста Червоною Армією. Чиновники Рейху уже пакували валізи, начищували до блиску ордени і чоботи готуючись до відступу на захід.
Жовто-блакитний прапор над Львівською ратушею. Фото Сергія Гуменного
22 липня 1944 р. полковник Владислав Філіповський (Władysław Filipkowski) – керівник львівського підрозділу Армії Крайової (АК) розпочав реалізацію таємного плану захоплення міста. В районі Львівської Політехніки, Погулянки та на вулиці Зеленій з’явилися озброєні підрозділи із червоно-білими пов’язками на рукавах. Ці, у більшості своїй, молоді особи виконували чіткий наказ еміграційного польського уряду: опанувати місто Львів до прибуття «червоних» і нейтралізувати українське підпілля, щоб заявити усьому світові про силу Польщі та її претензії на довоєнні кордони.
Символ нескореної Польщі, широко використовується під час Другої світової війни. (Джерело: https://uk.wikipedia.org)
Відступаючі німецькі війська фактично не становили небезпеки для повстанців. Червоний прапор, який польські вояки вивішали поряд із своїм на будівлі Львівської Політехніки, здавалося мав заспокоїти радянські війська, що от-от мали увійти до міста. Абсолютними господарями Львова стали відділи польської самопроголошеної поліції, штаб якої містився у будинку Шпрехера на вулиці Академічній (сучасний проспект Шевченка).
Вулиця Академічна. У глибині фото будинок Шпрехера – командний пункт АК у Львові (фото Тадеуша Кристинека, 30-ті рр. ХХ століття. Із фондів Сілезької бібліотеки (Польща)
Проте, навіть стан національної ейфорії не змусив польські збройні формування забути про українське населення міста, особливо національно свідому інтелігенцію. В будинках політичних, культурних діячів, ба навіть пересічних інтелігентів, проводилися обшуки та облави. Історик Ярослав Дашкевич, син першої жінки-офіцера (хорунжої) Українських січових стрільців, а згодом чотаря Української галицької армії – Олени Степанів, залишив спогади про спробу затримання своєї матері. Єдиним, що врятувало тоді жінку від потенційної розправи став захист сусідів-поляків.
Олена Степанів – перша жінка-офіцер (хорунжа) Українських січових стрільців, а згодом чотар Української галицької армії . Відень, січень 1915 року
Серед українства столиці Галичини поширювався закономірний страх і непевність у завтрашньому дні. Сьогодні вважається, що жертвами збройної акції польського підпілля у місті Львові, наприкінці липня 1944 року, стали близько 150 українців.
Польський патруль біля воріт Львівської Політехніки (Джерело: http://kresy24.pl)
Особливо напруженою ситуація ставала із наближенням радянських військ. Усе ще тривав відступ німецьких частин , а польські боївки, що діяли в місті та околицях вже намагалися перебрати усю владу в свої руки. Тривала, так звана, «тиха акція» покликана ліквідувати свідомий український елемент та підпілля в місті. Командування АК слушно побоювалося, що радянська влада могла використати, із вигодою для себе, боротьбу польських вояків проти українців, адже роль захисника пригноблених і братніх народів становила чи не основу репертуару більшовицької агітації під час нападу на Польщу у 1939 р.
Сучасний вигляд Львівської Політехніки. Фото Сергія Гуменного
Тактику «тихої акції» обрали для себе і українські повстанці. Їх боротьба з польською стороною, на терені міста, була майже непомітною сторонньому оку та проходила в умовах конспірації. Результатом таких дій стала, на думку українського історика Володимира В’ятровича, ліквідація близько 80 польських вояків.
Владислав Філіповський (Władysław Filipkowski) – керівник львівського підрозділу Армії Крайової (АК) (Джерело: http://kresy24.pl)
27 липня 1944 р. до міста Львова почали заходити радянські війська. Їх передові частини зіткнулися з опором відступаючих німецьких частин. Старовинні вулички наповнювалися скрипом від гусениць танків. Оглушливий рев моторів, свист куль і баси снарядів, гуркіт падаючих стін та дзвін розбитого скла творили смертельну симфонію війни…
Червоний та польський національний прапори на будівлі сучасного національного університету Львівська Політехніка (Джерело: http://kresy24.pl)
На міській Ратуші, будинках де містилися штаби польських сил все ще майоріли поруч червоний та польський національний прапори. Проте, як українське так і польське підпілля, очікували на подальші дії щодо них радянської сторони. Чи ж могли вони підозрювати, що саме їх непримиренна боротьба, стане благодатним ґрунтом для східного окупанта?
Мистецька шевченкіана у фондах Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника представлена широким спектром видів та жанрів художніх творів графіки, скульптури, фотографій, афіш, репродукцій, листівок, книжкових і нотних видань. Вона дозволяє користувачам бібліотеки заглибитись в духовну спадщину Великого Кобзаря, відчути його невмируще слово, актуальність творчості у наші дні.
Серед них – твір Тараса Шевченка, який займає у цьому ряді чільне місце. Показово, що це графічний портрет «Барон Клодт» (1861). Адже відомо, що у творчості художника портретний жанр посідає значне місце. Портрет Петра Карловича Клодта (Петро Карлович Клодт фон Юргенсбург (1805–1867), скульптор, академік Петербурзької Академії мистецтв), виконаний Т. Шевченком у техніці офорту. Праворуч унизу на портреті травленим штрихом дзеркально дата і авторський підпис: “1861. Т. Шевченко”. Під портретом вигравірувано авторський напис рукописним шрифтом: “Баронъ Петръ Карловичъ Клодтъ”. У цьому портреті чи не найповніше втілена глибоко органічна Шевченкова потреба бачити «обличчя людини, осяяне щастям».
Тарас Шевченко. Барон Клодт (1861)
Т. Шевченко знав П. Клодта особисто і його твори ще в роки навчання в Академії мистецтв. Зліпки з творів скульптора прикрашали в ті роки кімнату поета. Після повернення Шевченка з заслання між ними встановилися дружні взаємини. В 1860 р. Т. Шевченко подарував П. Клодту свій естамп з картини К. Брюллова «Вірсавія» з написом: «Петру Карловичу Барону Клодту искренне уважающий Т. Шевченко 1860 года, сентября 4». 22 вересня 1860 р. Клодт був присутній на попередньому засіданні Ради Петербурзької Академії мистецтв, де вирішувалося питання про присудження Шевченкові звання академіка з гравірування. У січні — лютому 1861 р. Шевченко виконав портрет П. Клода на підставі фотографії.
Сьогодні в Україні, окрім Львова, два естампи портрета П. Клодта зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка, один у Національному художньому музеї України та Національному музеї російського мистецтва в Києві.
Портрет Тараса Шевченка. 1936 (?)
Львівській національній науковій бібліотеці імені В. Стефаника унікальні твори шевченкіани у складі власної мистецької колекції подарували наприкінці 2006 р. відомі меценати, діяльні представники українства у ХХ ст. – Іванна та Мар’ян Коці. У червні 2017 р. вшановуємо 95 років від народження Мар’яна-Павла Коця – Людини, жертовна праця якої впродовж всього життя пройнята національною свідомістю. Колекція І. та М. Коців, хоч і не диференційована за видами і жанрами, досить виразно відображає самобутність сприйняття та відтворення дійсності у творчості українських художників світового значення, таких як тарас Шевченко, Василь Кричевський, Олександр Архипенко, Олекса Грищенко. Цей ряд продовжують Микола Бідняк, Микола Бурачек, Сергій Васильківський, Яків Гніздовський, Олена Кульчицька, Михайло Черешньовський та ін. Підтверджуючи національний характер української мистецької школи незалежно від часу і місця діяльності художників, колекція є безцінною частиною національного надбання.
Олени Кульчицька. Тарас Шевченко
Шевченкіана у колекції І. та М. Коців, окрім графічного твору авторства Т. Шевченка, представлена кількома портретами Т. Шевченка. Один із них – авторства львівської художниці Олени Кульчицької (1877-1967) – виконаний в техніці деревориту, інший – олійний – невідомого автора. Їх доповнює бронзовий скульптурний портрет поета авторства відомого українського і болгарського архітектора, скульптора і громадського діяча Михайла Паращука (1878-1963).
Мистецька Шевченкіана виступає духовним скарбом для України. Митці в усіх жанрах мистецтва відтворюють багатогранне життя поета, показують його зв’язки з передовими діячами вітчизняної культури, ілюструють його поетичні та прозові твори. Великими є заслуги меценатів І. та М. Коців перед українською культурою, зібрання такої значної і цінної мистецької колекції і передання її в Україну свідчить про їх одержимість ідеєю піднесення національної культури й відданість національній справі.
Лариса КУПЧИНСЬКА
Джерела:
Купчинська Л. Українські меценати Іванна і Мар’ян Коці: подарована колекція творів мистецтва XVIII-XX століть: Каталог / Лариса Купчинська, Львівська національна наукова бібліотека україни імені В Стефаника. Відділення «Палац мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів». – Львів, 2011. – 316 с., 125 кол. Іл.
Рубан В. В. Образотворче мистецтво // Історія української культури. – К., 2005. – Т. 4, кн. 2: Українська культура другої половини ХІХ століття. – С. 780.
