15 червня 2017 року у колонній залі Київської міської держадміністрації відбудеться 17 урочиста Церемонія нагородження переможців Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”.
Вже зовсім скоро Україна дізнається імена нових зірок, що засяють на вітчизняному літературному небосхилі. Кращі автори традиційно будуть визначені у номінаціях “Романи”, “Кіносценарії”, “Пєси”, “Пісенна лірика” та “Твори для дітей”.
Дара Корній
Окрім традиційних, на конкурсі існують Спеціальні відзнаки від членів журі, як то відзнака від Андрія Кокотюхи “Золотий Пістоль” за Найкращий гостросюжетний роман (детективний, пригодницький, авантюрний, трилер, горор) та відзнака “Сучасне українське фентезі” від Дари Корній та Тали Владмирової.
Цьогоріч уже втретє відзнака “Сучасне українське фентезі” від львів’янки Дари Корній та Тали Владмирової знайде найдостойнішого серед претендентів.
Приз до відзнаки “Сучасне українське фентезі” від львів’янки Дари Корній та Тали Владмирової 2016 року
“Вже третій рік поспіль я беру участь у журі конкурсу «Коронація слова» в номінації “Сучасне українське фентезі” і я зрозуміла, що треба придумати якийсь оригінальний приз не схожий ні на що інше. Тож сьогодні разом з художником Романом Дмитриком ми створюємо надзвичайний, фантастичний приз, який буде вручатися переможцю у цій номінації”, – розповідає письменниця історію номінації та відзнаки.
Розмова з Дарою Корній відбувається біля входу до Львівської національної академії мистецтв, де нас уже чекає відомий львівський художник Роман Дмитрик.
Роман Дмитрик
“Минулого року спілкуючись з Дарією Корній виникла ідея підсилити її приз якоюсь візуальною річчю і, після довгого планування, ми вирішили зробити таку кульку з крилами, яка нам нагадує лилика чи сквош з «Гаррі Поттера». Вона отримала непоганий розголос і цього року її вручення, це вже як традиція”, – поділився Роман Дмитрик.
Ми підіймаємось на третій поверх і заходимо до незвичного приміщення центральне місце в якому займає гутна піч. Приблизно за півгодини майже магічних рухів, практично з нічого на світ з’являється приз, який уже за кілька днів стане предметом гордості для його власника, письменника переможця в номінації “Сучасне українське фентезі” .
І хто зна, може цей крилатий лилик надихне свого власника на написання твору, що затьмарить собою Гаррі Поттера та багатьох інших світових книжкових персонажів.
До бункера відновлять дорогу, відзначать його на туристичних мапах та путівниках, повідомляють у Львівській обласній державній адміністрації.
Криївка має 35 м у довжину та 5 в ширину. Її віднайшли в 2012 році біля підніжжя гори Кичера на околицях села Корчин Сколівського району за спогадами повстанської друкарки Дарії Малярчин-Шпиталь.
Дарія Малярчин-Шпиталь. Фото Ярослав Тимчишин/lvivpost.net
Пішохідний шлях від села Корчин до бункеру й гори Парашка облаштують навігаційними знаками та інформаційними стендами відповідно до норм національного стандарту та внесуть його в реєстр туристичних шляхів області, який разом з іншими туристичними шляхами Сколівщини служитиме інфраструктурною основою для гірського мандрівництва, зокрема відомого туристичного маршруту «Горами нашої слави».
22 червня 1941 року відбувся напад німецьких військ на територію Радянського Союзу. Наступ німецьких військ призвів руйнації відступаючими радянськими військами нафтового господарства міста Борислава. У ніч на 27 червня горів увесь Борислав. Саме тоді згоріло біля 1000 дерев’яних нафтових веж. Борислав був схожим на пекло. Після цього місто перебудувалось та змінило свій вигляд.
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Проекту Lodomeria вдалося віднайти фото Борислава до тієї жахливої ночі, а саме 1934 року. Автором фотографій є американська мандрівниця Луіза Арнер Бойд. Скоріше всього фотограф не випадково зробила фото Борислава. Адже відомом, що на початку 1910-х з родовищ у районі Борислава було видобуто 2 млн. тонн нафти — 5% світового видобутку тих часів. На той час Галичина була на третьому місці з видобутку нафти після США та Росії у світі.
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
А 1928-1932 роки позначені світовою економічною кризою. Видобуток нафти у місті Борислав зменшився більш як на третину, а газу – на половину. Іноземні монополії і не прагнули вкладати кошти в розвиток тодішнього великого м. Борислав.
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Варто зазначити, що саме бориславська нафта відіграла величезну роль у піднесенні економіки польської держави, хоча з 1929 до 1936 р. видобуток нафти знизився з 511 тис. тонн до 319 тис. тонн на рік.
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
На фото Луізи Бойд можемо побачити панорамні фото міста, нафтових родовищ, а також написи, так звані назви тодішніх нафтопереробних компаній, які існували на території регіону, а саме «Urycka Spółka dla Przemysłu Naftowego», «Malopolska Petrolea».
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Фото взяті з сайту: з колекції Університету Вісконсин-Мілуокі на сайті AGSL Digital Photo Archive – Europe..
Чом, чом, чом, земле моя, Так люба ти мені, Так люба ти мені?
Чом, чом, чом, земле моя, Чарує так мене Краса твоя? (Віра Лебедова)
Напевне всі чули пісню, початкові слова якої винесені у мотто-епіграф . Але не всім відомо, що написала її у 1904 р. вчителька Костянтина Малицька (1872–1947), яка працювала тоді в Лужанах на Буковині, а переклав її на музику галицький композитор Денис Січинський (1865–1909). Хоча за радянських часів дозволялося виконувати цю пісню заслуженим співакам, таким як Дмитро Гнатюк чи Анатолій Солов’яненко, імені авторки називати не рекомендувалося. Називали часом один з її літературних псевдонімів – Віра Лебедова.
Костянтина Малицька
Народилася Костянтина Малицька 145 років тому, 30 травня 1872 року у селі Кропивник (тепер Калуського району Івано-Франківської області). Її батько о. Іван Малицький (1842–1875) був парохом місцевої греко-католицької церкви Св. Миколая. Мати Олена походила зі священичої родини Гетьманчуків.
Як писав львівський історик Ярослав Лялька, «мати – Олена Малицька, походила теж із священичого роду, була освіченою жінкою, громадською діячкою. Вона була учасницею установчих зборів “Товариства руських жінок”, які відбулися в грудні 1884 року у Станіславі за ініціативою Наталії Кобринської. Дідом по матері Константинибув відомий український вчений-історик, етнограф, церковний і політичний діяч, посол до Галицького сейму та Австрійського парламенту, о. Антоній Петрушевич. Батька Константина втратила рано, її освітою займалася мати, яка переїхала до Станіслава. Вона підготувала доньку до вступу в Станіславську державну гімназію, яку Константина Малицька успішно закінчила 1889 року» ¹.
На той час в австрійській Галичині не було державних гімназій для дівчат, і Костянтина мусила здавати матуру екстерном. Потім вона навчалася у державній вчительській семінарії у Львові, яку закінчила 1892 року й отримала диплом народної вчительки. Першою її посадою була школа в містечку Єзуполі (за радянських часів називався Жовтень) біля Станиславова. Відтак 11 років попрацювала в Галичі, де ініціювала створення читальні «Просвіти».
Дослідниця Світлана Гірняк пише: «Громадсько-культурна, просвітницька, публіцистична діяльність К.Малицької викликала занепокоєння серед москвофілів та осіб пропольської орієнтації, тому 1903 р. її переводять до далекого села Бєча. Ось як про цей період згадує К.Малицька: «Моє знайомство з Буковиною датується з року 1903, коли то замість іти на заслання до Бєча на захід, перенеслася я добровільно на полудне. Переді мною були вже там деякі вчителі-галичани, бо тодішній шкільний інспектор, незабутньої пам’яті Омелян Попович, радо в тому часі приймав галицьких утікачів. Посаду дістала я відразу, стала при 5-клясовій народній школі в Лужанах під самими Чернівцями» ².
Містечко Бєч поміж Горлицями та Яслом лежало вже у польській частині Ґаліції, куди намагалися заслати активних українських педагогів і урядовців. Таку практику продовжували урядовці ІІ Речі Посполитої й у міжвоєнний період.
Розташовані поблизу Чернівців Лужани були важливим осередком українства в Буковині. Завдяки місцевій громаді тут навіть далося заснувати гімназію з «руською мовою навчання».
«У Чернівцях К.Малицька заприязнилася з редакторами газети “Буковина” Я.Веселовським і журналу “Промінь” І.Герасимовичем (тут увійшла до складу редколегії), приятелювала з Емілією Кумановською, Євгенією Ярошинською, Ольгою Кобилянською. За три роки на Буковині К.Малицька провела значну роботу з організації жіночих гуртків по селах та заснування у травні 1905 р. “Жіночої громади”. 1906 р. на запрошення українського педагогічного товариства у Львові К.Малицька прибула викладати до приватної дівочої школи імені Т.Шевченка (заснованої 1898 р.), якою керувала визнаний у Галичині педагог Марія Білецька. 1906–1914 рр. редагувала журнал “Дзвінок”» – пише про цей період її життя професор з Івано-Франківська Володимир Качкан ³.
Вулиця Мохнацького (тепер Драгоманова), 12
Семикласна дівоча школа імені Т.Шевченка належала до «Руського товариства педагогічного» (РПТ). Містилася вона у власному будинку у Львові на вулиці Мохнацького (тепер Драгоманова), 12. К.Малицька викладала тут рідну мову, природознавство, педагогіку, геометрію, фізику, завідувала шкільною бібліотекою.
За цією адресою діяла також вчительська семінарія РПТ у якій працювала К.Малицька. У 1912 році РПТ було перейменоване на «Українське педагогічне товариство» (УПТ), а у 1926-у – отримало назву «Рідна Школа».
Учениці вчительської семінарії УПТ (березень 1914 року)
Костянтина Малицька разом з Герміною Шухевичевою та Мариною Білецькою була однією з провідних галицьких феміністок, яких тоді називали емансипантками. “Мужчини, що нерадо тоді дивились на їх домагання рівноправности для жіноцтва, прозвали їх “Три Марини”, – згадував Степан Шах ⁴.
Відтак К.Малицька стала однією з організаторок жіночого руху в Галичині, який вона вважала частиною загальноукраїнського національного руху:
«Педагогічну працю Константина Малицька поєднувала з активною участю в жіночому русі. За її активною участю в 1909 р. на основі об’єднання “Клубу русинок” та “Кружка українок” було створено нове товариство “Жіноча громада”, яке очолила Марія Білецька, а Константина Малицька увійшла до проводу. Програмним завданням товариства була просвітна, економічна й товариська організація міського та сільського жіноцтва. За ініціативою Константини Малицької в 1910 р. був створений “Кружок ім. Ганни Барвінок”, в якому працювали такі видатні громадські діячки, як Марія Заячківська, Мирослава Мороз, Іванна Скопляк, Ольга Брик, Іванна Витковицька, Дора Ліщинська, Марія Бачинська-Донцова, Стефанія Пашкевич, Ольга Коренець, Михайлина Гевикович, Ірина Бонковська, Марія Кекеш, Софія Вольська-Мурська та ін. “Кружок ім. Ганни Барвінок” опікувався школою ім. Т.Шевченка, вів культурно-просвітню працю серед батьків шкільної молоді, серед широкого загалу українського жіноцтва. Українське жіноцтво вже на початку ХХ ст. виявилось рішучим прихильником державницьких ідей та активним співтворцем військових організацій. Ця концепція була провідною у доповіді Константини Малицької на тему “Політичне положення під теперішню хвилю” на великих жіночих зборах у Львові 14 грудня 1912 р. Із співдоповіддю “Завдання жінки на випадок війни” виступила Олена Степанів, майбутня національна героїня України і хорунжа Легіону УСС. 18 лютого 1913 р. за підписом Константини Малицької, Марії Білецької, Олени Верганівської, Олени Залізняк, Олени Лучаківської, Ольги Гаморак, Євгенії Ясеницької, Олени Степанівної у львівських часописах з’явилася відозва про створення фонду “Потреби України”. Зібрані жіноцтвом кошти були використані для формування Легіону Українських Січових Стрільців. У середині 1912 р. Константина Малицька була запрошена до міжпартійного комітету, членами якого були Лонгин Цегельський, Іван Боберський, Степан Томашівський, Роман Дашкевич, Іван Чмола, котрий опрацював статут і в грудні 1912 року розгорнув діяльність щодо створення товариства Українські Січові Стрільці II (організації для військового вишколу і національно-патріотичного виховання галицької молоді)» ⁵.
Не випадково саме у будівлі школи ім. Т.Шевченка у серпні 1914 року розмістилася Бойова управа легіону Українських Січових Стрільців (УСС).
Після окупації Львова російським військом царська влада не забарилася з покаранням:
«17 лютого 1915 р. була заарештована Константина Малицька, яка більше трьох місяців перебувала в тюрмі на вул. Баторія. Згодом вона писала: “Єдиною нашою провиною було, що ми “мазепинці”, і не вітали російської армії хлібом-сіллю”. 28 травня 1915 р. Константину Малицьку (єдину жінку) у числі 13 видатних діячів (д-р Микола Шухевич, д-р Василь Нагірний, д-р Володимир Охримович, д-р о. Йосиф Боцян, д-р Юліян Балицький, Кость Паньківський, Тимотей Старух, Микола Курцеба, Осип Неділко, Йосиф Гродський та ін.) етапом через Москву було відправлено в Красноярськ, а звідти – по Єнісею в Тунгуський край. Константина Малицька відбувала покарання в селі Пінчуга над Ангарою… Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Константині Малицькій вдалося вирватись з глухомані, якийсь час вона проживала в Єнисейську. У вересні 1919 р. прибула до Красноярська, за дорученням “Української громади” (голова – професор В’ячеслав Яновицький) організувала в будинку українського патріотичного подружжя, колишніх політв’язнів Катерини та Михайла Антонових, школу ім. Івана Котляревського, була в ній першою вчителькою та директором. Наприкінці липня 1920 р. Константина Малицька вирішила повернутись на Україну, потягом доїхала до Москви, а відтак – до Петербурга, а у вересні 1920 р., через п’ять років, повернулася до Львова, де її урочисто вітала українська громада. Константина Малицька зразу ж зголосилася до вчительської праці в школі ім. Т.Шевченка, де невдовзі стала директором» ⁶.
«Сама Костянтина Малицька так згадувала про роки свого заслання: “Дивує мене, що ви у своїх привітах називали мене “царським в’язнем”… Ми не були “царськими в’язнями”, а звичайними політичними в’язнями царської політичної “охрани”. Бути “царським в’язнем” за царських часів означало мати привілеї, тобто їхати звичайним поїздом і мешкати в готелі чи в якімсь монастирі, їсти навіть білий хліб, а не як ми, що їхали в заґратованім і запломбованім возі, без місця до сидження, що сиділи в дійсній тюрмі, а живили нас струхлою кашею чи смердячою рибою» ⁷.
К.Малицька після повернення з Сибіру
Не полишила своєї громадсько-політичної діяльності й за часів ІІ Речі Посполитої. Саме під її проводом відбулися 19 жовтня 1921 року у школі ім. Т.Шевченка створення об’єднаної організації українського жіноцтва. А 22 і 23 грудня того року відбувся у Львові Всеукраїнський жіночий з’їзд на якому відновили «Союз Українок», створений ще у 1917 р. на основі «Жіночої Громади».
К.Малицька входила до проводу «Союзу Українок», була ініціаторкою створення таких жіночих організацій, як «Дружини княгині Ольги», «Світового Союзу Українок», «Жіночої служби України».
У 1930–1940-х роках мешкала у Львові на вулиці Лісній, 3 в будинку родини Мацькевичів. Ця вулиця стрімко піднімається від Нижнього Личакова до Цісарського лісу (Кайзервальду).
Вулиця Лісна
Щодо літературного доробку Костянтини Малицької пошлюся на узагальнення професора В.Качкана:
«Літературну діяльність К.Малицька розпочала 1896 р. першими віршами у журналі “Дзвінок”. Потім її твори публікуються у виданнях “Світ дитини”, “Молода Україна”, “Нова Хата”, “Діло”, “Промінь”, “Учитель”, “Учительское слово”, “Рідна Школа”, “Назустріч”, “Жіноча доля”, альманах “Жіночої долі”, “Світ” та ін. Перу письменниці, активної учасниці січового руху, належать численні тексти стрілецьких пісень: “Герої”, “В Січ ставай!”, “Поставали козаченьки”, “Вгору прапор!”, “Взяв би я бандуру, настроїв, заграв…”, “Січ у поході”, “Січовий поклик”, “У Січі, у Січі…”. На її слова написана “Кантата” Стеценка, “Січовий гімн” Ярославенка, “Кооперативний гімн” Гриневецького. А її знаменита пісня “Чом, чом, чом, земле моя…” вже давно стала народною. Костянтина Малицька увійшла в історію української літератури і як неперевершена майстриня дитячого оповідального жанру – переважно невеликих за обсягом етюдів, художніх нарисів, а щонайбільше оповідань…
Дидактичний сенс, конкретні знання з природознавства несуть у собі оповідання-нариси збірок “Чистенький і Юрзя Мурзя” (1932), “І звірята співпрацюють”. Про морські корали, хміль, мурашок, бджіл, птиць, риб, ластівок, бобрів, слонів авторка пише захоплено, зі знанням справи. Нерідко вона використовує сюжети з інших літератур, перекладає (іде за О.Пушкіним, В.Робінзоном, І.Кожішкою, Г.Фошером, Г.Кубніком, А.Бремом, X.Лєвіним, В.Передольським, Я.Булем, І.Робертсом).
К. Малицька “Чистенький і Юрзя Мурзя”, 1932
Окремий пласт письменницького доробку К.Малицької складають її драматичні твори “Козацькі діти: Образок з татарських часів в 2 діях” (Львів, 1914. – 8 с.), “Русалка Дністрова: Сценічний образок в 2 діях” (Львів, 1914. – 8 с.), “Вінок на могилі Тараса Шевченка: діточа сцена в 2 відслонах” (Львів, 1914. – 8 с.), “На св. Николая: Сценічний образок в 2 діях” (Львів, 1924. – 14 с.), “Вифлеємські діти: сценічний образок у 2 діях” (Львів: Світ дитини, 1936. – 12 с.) та ін., а також драматичні сценки на одну дію “Візьми його на село”, “Пуста цікавість”, “Велика виграна”, що публікувалися на сторінках журналу “Дзвіночок”…
К.Малицька залишила помітний слід як науковий белетрист, публіцист. Глибокі знання з історії української педагогічної думки, історії фольклору, історії української літератури вона виклала у нарисах, студіях, виголошених рефератах. І сьогодні не втратили свого значення основні засадничі національні ідеї, сформульовані у статті “В боротьбі за рідну школу” (ЛНВ. – 1924. – Кн. 12)… Усе, що вийшло з-під пера літераторки, засновано на глибоких дидактичних ідеях наших попередників, на патріотизмі, народній моралі. Кожна річ, навіть найдрібніша, що попервах прийшла до читача через газетні або журнальні сторінки, несе в собі закодовану материнську любов, ласку, повагу до батьків, рідних, довколишніх, до живої природи. Костянтина Малицька системно, поступово, день від дня, рік від року утверджувала на педагогічній ниві засобами друкованого слова найвищі та найсвятіші принципи виховної культури» ⁸.
Варто зауважити, що тексти К.Малицької друкувалися під різними псевдонімами: Горський Стефан; Кропивницька Віра; Лебедів Віра; Лебедова Віра; Лужанська Віра; Чайка Дністрова; Растик; Vanellus; Кр. Софія; В.Л.; К.; К.М.; К.М…; к. м.; М.; М-а; М-ка К.; Віра Л…
З 1944 року директор Наукової бібліотеки Академії наук УРСР (тепері Львівська наукова бібліотека НАН України імені В.Стефаника) Василь Щурат запросив Костянтину Малицьку на роботу до колишнього «Оссолінеуму», де вона укладала бібліографію української дитячої літератури.
Могила Костянтини Малицької
«У січні 1947 року, повертаючись з роботи, К.Малицька впала на Лісній вулиці біля дому і зламала ногу, довго пролежала на холодній землі й захворіла. Доглядали її друзі й давня її колега зі школи ім. Т.Шевченка Стефанія Пашкевич. І хоча К.Малицька самітньо прожила усе життя, але останні хвилі її пройшли в опіці близьких і дружніх їй людей. Життєва дорога К.Малицької обірвалася 17.03.1947 року» ⁸.
Поховали Костянтину Малицьку на полі 5 Личаківського цвинтаря у Львові, поряд з могилою її матері Олени з Гетьманчуків Малицької.
Меморіальна таблиця на вшанування Костянтини Малицької
27 вересня 2009 року на будинку №12 при вулиці Драгоманова у Львові, встановлена меморіальна таблиця: «Константина Малицька, видатна громадська діячка, письменниця, педагог, працювала директором і вчителем Української приватної школи ім. Тараса Шевченка у цьому будинку /1906–1914, 1920–1937/».
У 1920-х роках вчився в цій школі, коли вона вже стала змішаною (дівочою та хлопчачою), мій батько Володимир Мельник (1912–1976).
¹ Лялька Я. Увічнена в бронзі // Товариство “Рідна школа”: історія і сучасність: Наук. альм. Ч. 5. – Львів, 2009. – С. 252, 253.
² Гірняк С. Лексичні особливості спогадів Константини Малицької // С.Гірняк / Рідне слово в етнокультурному вимірі. – Дрогобич, 2014 – С. 6.
³ Качкан В. Просвітницька говерла Костянтини Малицької. // Слово «Просвіти», 9.07.2012.
⁴ Шах С. Львів – місто моєї молодости. – Мюнхен, 1955. – С. 128.
⁵ Лялька Я. Увічнена в бронзі // Товариство “Рідна школа”: історія і сучасність: Наук. альм. Ч. 5. – Львів, 2009. – С. 254, 255.
⁶ Там само. – С. 257, 258.
⁷ Шах С. Львів – місто моєї молодости. – Мюнхен, 1955. – С. 157.
⁸ Гірняк С. Лексичні особливості спогадів Константини Малицької // С.Гірняк / Рідне слово в етнокультурному вимірі. – Дрогобич, 2014 – С. 8.
Учора, 8 червня 2017 року, у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка (вул. Івана Франка, 152-154), відбулося чергове засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка.
Кандидат наук з фізичного виховання та спорту Львівського ДУФК ім.Івана Брберського Ярослав Тимчак у своєму виступі окреслив історичні місця та об’єкти українського гімнастичного і спортивного руху у Львові, які для кожного українця повинні стати наріжним каменем.
Засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ
Зокрема, це будівлі Української Академічної Гімназії (вулиця Степана Бандери) та «Сокола-Батька» (вул.Руська), помешкання Івана Боберського (вул.Михайла Драгоманова), майданчик «Сокола-Батька», що містився у мальовничому Стрийському парку.
Метою і завданням виступу голови Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ було відновлення та поширення національної пам’яті, а також включення вище згаданих об’єктів до переліку історико-культурної спадщини міста Лева.
Засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ
Адже, як відомо, Іван Боберський своїм трудом спричинився до поширення тіловиховання, руханки, гімнастики та змагу у середовищі української молоді не тільки на теренах Галичини, але й за океаном. За що його називали батьком українського спорту.
Засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ
Натомість об’єкти Академічної Гімназії та «Сокола-Батька» стали гніздами, з яких у світ спорту вилітали наші змагуни. Найгучніші українські спортові товариства УСК і «Україна».
Засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ
Директор Дому Франка Богдан Тихолоз, який не тільки гостинно відчинив двері музею, але й висловив подяку спортовцям і, як зазначив:«За добру справу необхідно боротися і спільними зусиллями із залученням усього міста відновлювати історичну правду».
Роботи у цьому напрямку більше, як це може комусь видаватися. Тому ми, українці, від мера міста до рядового учня львівської школи, представники преси, радіо і телебачення зобов’язані власними чином долучитися до реалізації даної ідеї. Бо добра воля та позитивна енергія, завзяття керівників і мешканців Львова та області спроможні на великі та шляхетні діла.
Минулого понеділка, 5 червня 2017 року, в храмі Святого Лазаря (вул. Коперника, 27) відбувся Державний іспит з хорового диригування випускників Львівського музичного коледжу імені Станіслава Людкевича.
Державний іспит з хорового диригування в Львівському музичному коледжі ім. Станіслава Людкевича 5 червня 2017 року, в храмі Святого Лазаря
Державний іспит з хорового диригування в Львівському музичному коледжі імені Станіслава Людкевича – щороку масштабна і хвилююча подія. Масштабна – тому, що кожен з понад десятка випускників показує два різножанрових твори, а до виконання залучено два студентських хорових колективи: жіночий хор «Дівочі мрії» та мішаний хор нашого навчального закладу. Цьогоріч можна було замахнутися на величні композиції з окремими солістами та цілими їх ансамблями, бо хоровому відділу дуже пощастило на численні гарні та сильні голоси.
Державний іспит з хорового диригування в Львівському музичному коледжі ім. Станіслава Людкевича 5 червня 2017 року, в храмі Святого Лазаря
Першими диригували «Дівочими мріями» випускниці теоретичного відділу, які здобувають другий фах. І цього року їх лише дві: Тетяна Лещишин і Анна Філаретова (їх викладач з диригування – художній керівник хору Надія Поворозник). Нетрадиційну духовну програму представили два номери (2 ч. «Gloria» і 5 ч. «Agnus Dei») з «Маленької джазової меси» Боба Чілкотта, ноти якої привезла до рідного закладу наша випускниця, а зараз оперна та камерна співачка у Великобританії, Анна Старушкевич. Тут до дівочого хору долучились фортепіано, контрабас і ударні. А з композицій a cappella прозвучали «Якби мені черевики» Євгена Козака на сл. Тараса Шевченка і легендарний «Старенький трамвай» (слова і музика В. Тищенка).
Державний іспит з хорового диригування в Львівському музичному коледжі ім. Станіслава Людкевича 5 червня 2017 року, в храмі Святого Лазаря
Винятково багатою і барвистою була перша (духовно-філософська) частина програми мішаного хору, яку сформували твори модерних і барокових митців України та Європи: «Отче наш» Євгена Станковича з Літургії Іоанна Золотоустого (диригувала Мар’яна Данилів, клас заслуженого діяча культури Володимира Гнідя), «Все упованіє моє» Ганни Гаврилець на текст Т. Шевченка (диригент – Олексій Шпирка, клас Н. Поворозник), Артемій Ведель «Світе тихий» (диригент – Яна Проскура, викладач – Оксана Максимович), Дмитро Бортнянський «Херувимська» № 7 (прозвучала під орудою Андрія Леніва, з тієї ж фахової майстерні) та Духовний концерт «Приідіте, воспоїм, людіє» (його підготувала Ольга Камінська, клас Оксани Самотос), Віктор Калінніков «Камо пойду от духа твоего» (виконання цього твору очолила Анастасія Манік, клас В. Гнідя), Микола Речкунов «Єдинородний сине» (твір виніс на публіку Роман Тимчишин, клас О. Самотос), Павел Чесноков «Да исправится молитва моя» (цю знамениту композицію підготувала Віра Яремчук, клас Надії Кос), Бенджамін Брітен «Wulcum Yole» з циклу «Ceremony of Carols» (диригувала Вікторія Сивоус, клас Людмили Капустіної).
До цього ж відділу увійшли твори «Вітер з гаєм розмовляє» Георгія Гембери на текст Т. Шевченка (під керівництвом Ірини Мацько) та хорове аранжування широко відомої оркестрової композиції «Менует» Луїджі Боккеріні (Наталія Марцінів, обидві – представниці хорового класу заслуженого діяча польської культури Едварда Куца).
Державний іспит з хорового диригування в Львівському музичному коледжі ім. Станіслава Людкевича 5 червня 2017 року, в храмі Святого Лазаря
Вже наведеного переліку цілком вистачило б на потужну концертну програму для професійного хорового колективу. Однак попереду слухачів чекало не менш захоплююче виконання і дійство з переважанням світської та фольклорної тематики, і кожному з випускників належало іще раз вийти на сцену за диригентський пульт.
Державний іспит з хорового диригування в Львівському музичному коледжі ім. Станіслава Людкевича 5 червня 2017 року, в храмі Святого Лазаря
У другому відділі іспитової програми були виконані Транскрипція 2 частини Симфонії № 5 П. Чайковського з текстом Т. Шевченка «Сонце заходить» Ростислава Демчишина (Я. Проскура), «Осінь» Богдани Фільц на текст П. Тичини (В. Сивоус), Ігоря Шамо «Купальська ІІ» з фольк-опери «Ятранські ігри» (А. Манік), фольклорні обробки Мирона Дацка «Ой, піду я до млина» (Р. Тимчишин), Олексія Бондаренка «Порізала пальчик» (О. Шпирка).
Державний іспит з хорового диригування в Львівському музичному коледжі ім. Станіслава Людкевича 5 червня 2017 року, в храмі Святого Лазаря
Хорова творчість Євгена Козака цього року в репертуарі хорів зайняла особливе місце: адже наш коледж був активно залучений до концертів, приурочених 110-річчю славного львівського композитора і віртуозного майстра хорового письма. Для нашого закладу його постать особливо близька: тут тривалий час завідувачем денним відділом, художнім керівником камерного та симфонічного оркестрів працював його син Орест, зараз провадить педагогічну діяльність його онука, а у глядацькому залі була присутня його невістка – дослідниця, журналістка і літописець музичного мистецтва Львова Любов Козак.
Жанри творчості ювіляра були найрізноманітніші: оригінальна композиція на текст Анатолія Пашка «Чайка» (О. Камінська), обробка народної пісні на слова Леоніда Глібова «Стоїть гора високая» (Р. Тимчишин), аранжування танго «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича (М. Данилів), «В’язанка народних пісень» у двох фрагментах: «Ой, піду я до млина» та «Зеленая рута» (Н. Марцінів), «Дівча в сінях стояло» та «Ой, копав я керниченьку» (І. Мацько).
Державний іспит з хорового диригування в Львівському музичному коледжі ім. Станіслава Людкевича 5 червня 2017 року, в храмі Святого Лазаря
Окремо хочеться сказати про хори і публіку. Винести на сцену програму такого масштабу і складності – це потужний виконавський досвід, а гідно витримати подібне навантаження, не підвести колегу – вияв справжнього творчого гарту і мистецької солідарності. Тим більше, коли в залі, окрім високої іспитової комісії – наставники, студенти молодших і паралельних курсів, рідні і близькі. І саме звідти на сцену лилась тепла хвиля співпереживання і підтримки: це ж наші майбутні митці, співаки, диригенти, очільники колективів і засновники нових проектів та ініціатив. Ми щиро віримо у їх щасливу творчу долю і пишаємося гідним переходом до нового етапу мистецького шляху. В добрий час!
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач ЛДМУ ім. С. Людкевича
Недалеко від Львова, якихось 43 км., у Яворівському районі розташоване невелике село Терновиця. Більшість навіть не чули про це поселення, хоча у ньому споруджена ще одна з перлин нашої сакральної культури – оборонний храм ХVII ст. – костел Святої Трійці, що з 1991 року стоїть пусткою та руйнується. І тільки старожили місцевості ще несуть пам’ять про колишню красу храму, у якому колись було охрещено Митрополита Андрея Шептицького.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Перші згадки про поселелення датуються 1376 р.і 1408 р., тоді воно належало рациборському князю Вацлаву та називалося Дукля. У 1514 р. село переходить у власність представнику відомого роду Гербуртів, перемишському хорунжому Йогану Гербурту де Брухналю і з того часу місцина носить назву Брухналь. Окрім Йогана землі належали також його братам – Андрію і Миколі Гербуртам. У 1531 р. Андрій Гербурт запрошує на свої землі колоністів різних спеціальностей з Моравії та Сілезії.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Римо-католики сучасної Терновиці належали до парафії Пресвятої Трійці у Родатичах, а 1492 року тут вперше згадується душпастир (о. Мартин), котрий проживає тут постійно. У 1514 р., Йоган Гербурт закладає у Брухналі католицьку парафію. В 1615 р. парафія брухнальська входила в склад городоцького деканату, а від 1641 року як частина деканату львівського.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Опісля Гербуртів Брухналем володіє Микола Стогнів, який у 1645 р. закладає новий мурований парафіяльний костел, будівництво якого було завешено у 1650 р. Святиня якийсь час була кальвіністським збором, а у 1710 році заново освячена як римо-католицький Троїцький костел.
29 вересня 1655 р. саме під Брухналем козаки Богдана Хмельницького отримали перемогу у битві над загоном Станіслава Ревери Потоцького, яку потім називатимуть “битвою під Городком”.
За історію свого існування храм постійно дооснащувався та неодноразово ремонтувався, зокрема, у 1716-1718 роках, коли також було споруджено дерев’яну дзвіницю. 9 жовтня 1718 року єпископ-помічник Львівський Фелікс Шанявський консекрував храм.
Парафія належала Львівській архідієцезії до 1784 року, коли перейшла до Перемишльської дієцезії на підставі домовленостей керівників цих єпархій.
Інтер’єр костелу Святої Трійці в Терновиці, 1930-ті рр. (фото з http://rkc.in.ua)
З кінця ХІХ ст. і до 17 вересня 1939 р. поселення належало власникам сусідніх Прилбичів графам Шептицьким. Ян і Софія з Фредрів Шептицькі зробили значний внесок у розбудову храму. Тут були охрещені діти подружжя, зокрема Роман Марія Олександр Шептицький — майбутній митрополит Андрей.
Софія Шептицька передала храму власноруч намальовану ікону «Найсвятіше серце Христове». 17 січня 1901 року вона подарувала цей образ своєму сину після призначення його Митрополитом УГКЦ. Ікону митрополит Андрей забрав із собою у митрополичі палати на Святоюрську гору.
У 30-х роках ХХ століття у Брухналі та кількох сусідніх селах проживало близько тисячі парафіян. Свою каплицю мала німецька колонія Моосберг, розташована на відстані 3 км від Брухналя.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Костел Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Стара надгробна плита біля костелу Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Після приходу більшовиків Брухналь у 1940 р. переіменовують на Терновицю. Згодом, у 1945 р. виселяють з села польське населення. Костел зачиняють та перетворюють на склад міндобрив. З 1991 р. святиня стоїть пусткою, хоча час від часу сюди навідуються журналісти та туристи.
Інтер’єр костелу Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Інтер’єр костелу Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Інтер’єр костелу Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Інтер’єр костелу Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Інтер’єр костелу Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Інтер’єр костелу Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Коли дивишся на храм одразу впадає в очі оборонний характер споруди — товсті стіни та ряд бійниць на фасаді, а також руйнація святині. Конструкція мурів ослаблена, видні глибокі тріщини стін, осоливо лякає величезна тріщина на фасаді споруди, пошкоджений дах. В інтер’єрі костелу є частково збережені розписи, залишки дерев’яного вівтаря та мармурова надгробна плита кінця ХІХ ст. Петра (1808-1843) і Рози (1808-1888) Шептицьких.
Надгробна плита Петра і Рози Шептицьких в костелі Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Надгробна плита Петра і Рози Шептицьких в костелі Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Надгробна плита Петра і Рози Шептицьких в костелі Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Надгробна плита Петра і Рози Шептицьких в костелі Святої Трійці в Терновиці, 2017 р.
Потрапити всередину храму ми змогли за допомоги місцевої мешканки п.Марії, у якої зберігаються ключі від костелу і котра люб‘язно відчинила нам до нього двері. Поки ми знімали фото та відео п.Марія поділилася з нами легендою про те, як Божа Матір з‘явилася під час нападу на село татарів та оборонила людей, які сховалися в храмі, розвернувши в бік ворога випущені ним же кулі. А ще поділилася спогадами своєї мами, котра пам‘ятає святиню ще діючою, зокрема про те, що колись у костелі був орган.
Так, храм руйнується, але треба сказати, що місцеві мешканці дбають про нього як можуть. Навколо святині і всередині прибрано, а на решта, як завжди, бракує коштів.
Постать Казимира Мокловського на жаль є малознаною для львів’ян. Незважаючи на те, що мова про особу, яка створила одні з найкрасивіших зразків львівської архітектури ХІХ століття, про діяльність та творіння Мокловського знає хіба що купка фахівців та людей які цікавляться архітектурою австрійського Львова. Більше того, Москловський був істориком мистецтва та публіцистом і деякі його праці з історії архітектури не втратили своєї актуальності і донині. Таке (не)навмисне забуття видається нам абсолютно не справедливим. Отож сьогодні ми пропонуємо вам поглянути на життєпис та творчі проекти одного з найменш знаних та водночас найбільш цікавих львівських архітекторів. Отож Казимир Мокловський, хто він?
Львівська політехніка
Народився Казимир 27 липня 1869 року в місті Косів на Гуцульщині (сьогодні це Івано-Франківська область). Родина Мокловських була досить плідною на таланти, так, його брат Тадеуш – став згодом відомим хіміком. Казимир закінчив гімназію у Станиславові (сучасний Івано-Франківськ). Коли перед ним постало питання вибору свого шляху він вирішив стати архітектором. Він розпочав навчання у Львівській політехніці, але з політичних причин, зокрема після тиску намісника Галичини Казимира Бадені, Мокловський з огляду на свої ліві політичні погляди вирішує покинути імперію Габсбургів та навчатись закордоном.
Рішення це не було для ХІХ століття чимось незвичним чи екстраординарним, тому він їде до Швейцарії де навчається у Цюріху, після чого його увагу привертають німецькі університети і він проводить кілька років у Берліні та Дрездені, а закінчує своє навчання у Мюнхені. Свою діяльність як архітектора він починає у вже згаданих Швейцарії та Німецькій імперії, дещо згодом він деякий час працює в Російській імперії, у її польській частині. З 1897 року він зрештою осідає у Львові, де провадить як архітектурну, так і політичну діяльність, яку він не полишатиме до смерті.
Народне мистецтво в Польщі, 1903
Народне мистецтво в Польщі, сучасне перевидання
Мокловський є автором проектів житлових та громадських будівель у Львові. За проектами Мокловського виготовлялись меблі у «закопанському» стилі. Він друкував статті у газетах «Кур’єр львівський», «Слово польське», «Правда». Мокловський став автором теоретичних праць з історії архітектури, а також з питань пошуку нового стилю в архітектурі, основаного на народних взірцях. Автор книги «Народне мистецтво в Польщі», виданої у Львові 1903 року. Помер Казимир 14 травня 1905 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.
Палац в Червоногороді, 1930
Палац в Червоногороді, 1930
Руїни палацу у наші дні
Які ж його проекти є найбільш цікавими? Мокловський займався перебудовою замку в Червоногороді (сьогодні місцевість поблизу села Нирків Заліщицького району Тернопільської області) для княгині Любомирської. Завдяки його старанням, палац набув вишуканого вигляду, проте на жаль він не пережив ІІ Світову війну та «господарювання» 1960-80-х років і сучасні туристи можуть побачити лише руїни, які з кожним роком перебувають в дедалі більш катастрофічному стані. «Господарювання» однієї з церков, якій належить пам’ятка в наш час, лише в черговий раз доводить тезу, що представники релігійних організацій в сучасній Україні і пам’ятки історії – речі в більшості випадків несумісні.
Єврейський шпиталь
Єврейський шпиталь
Єврейський шпиталь на вулиці Раппапорта. Світлина кінця XIX століття
Ним було зведено Єврейський шпиталь (нині пологовий будинок) на теперішній вулиці Рапопорта, 8 у Львові (1899–1902).
Будинки на Пекарській, зведені Мокловським
Мокловський створив проект перебудови Порохової вежі у Львові та проект архіву і Історичного музею у Львові. Ним було спроектовано будинки Т. Чарнецького № 38, 40 при вулиці Пекарській у закопанському стилі.
Коновальця, 6
Коновальця, 6
Оформлення в «закопанському» стилі їдальні та спальних приміщень інтернату ім. Г. Пірамовича у Львові (будинок № 6 при вулиці Коновальця).
стадіон Львівського університету фізичної культури у наші дні
За версією Ю. Бірюльова, саме за його проектом було зведено стадіон і критий манеж «Сокола» (нині стадіон Львівського університету фізичної культури) на вулиці Марка Черемшини у Львові. Їх було збудовано фірмою Івана Левинського у 1897 році. За іншою версією, автором проекту був інший адепт «закопанського стилю» – Е. Ковач.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008. — 720 с.
Бірюльов Ю. О. Мистецтво львівської сецесії. — Львів : Центр Європи, 2005. — 184 с.
Kazimierz Mokłowski (https://pl.wikipedia.org/wiki/Kazimierz_Mok%C5%82owski)
Вже незабаром, 16 червня 2017 року, о 16:00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (пр. Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки мистецького проекту Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”.
Експозиція виставки мистецького проекту Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
У рамках цього мистецького проекту Олексій Коваль представить понад 20 емалевих творів з різних серій та різних років створення. Частину з них задля експонування в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького надали колекціонери.
Експозиція виставки мистецького проекту Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
Відвідувачі виставки зможуть не лише ознайомитись із творчістю О.Коваля, а й дізнатись про історію розвитку техніки емалювання з інформації, що буде представлена на виставці. Під час відкриття проекту, 16 червня, можна буде особисто поспілкуватись з автором.
Олексій Коваль
Олексій Коваль народився 16 жовтня 1977 року у м. Києві. У 1996 році закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка (клас живопису). З 1996 по 2002 роки навчався в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, факультет живопису (майстерня В. І. Забашти). З 2000 року працює у монументальному мистецтві. У його доробку – фрески, мозаїки, ескізи вітражів.
Експозиція виставки мистецького проекту Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
Співпрацював з українськими та закордонними архітекторами, зокрема С. М. Миргородським, Ю. Остапенко, В. Завгороднею, К. Любек, М. Бізатті. З 2006 по 2009 роки навчався техніці гарячої емалі в майстерні І. М. Кириченка та вивчав особливості техніки у приватних майстернях усього світу: в Китаї, Індії, країнах Європи. З 2009 року багато і плідно працює, використовуючи різні можливості техніки та різні матеріали – срібло, мідь, бронзу, коштовне каміння.
Експозиція виставки мистецького проекту Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
Кожна оселя, як і людина має свою долю, життєвий шлях, зберігає історії, легенди і таємниці. Серед львівських кам’яниць є одна особлива, “музикальна”, що зберігає і давні мелодії, і сьогодні наповнена музикою. Це дім славетної Соломії. Сьогодні ми послухаємо декілька “мелодій” з уст колишньої мешканки цього дому Уляни Любович (Старосольської).
Уляна Любович
Музикальна кам’яниця
(фрагменти спогадів)
Вулиця пнеться вгору. На тому кінці буде кам’яниця номер 23. Той самий, як колись, як завжди… Кам’яниця була музикальна. Не тільки тому, що її власницею була Саломея Крушельницька, вона ж бо тут не жила і тільки вряди-годи з’являлася з далекої Італії або ще дальшого світу. Але все тут грало і співало.
Кам’яниця під номером 23 по сучасній вулиці Соломії Крушельницької, фото початку ХХ століття
Внизу, праворуч, прямо від сіней, кілька ступенів вело до помешкання, де жили тітка й вуйко Шухевичі. Звали їх вуйко Боба і тета Оля. Вуйко – русявий красень і струнка із клясичними рисами обличчя тітка, життя якої пробігало завжди коло вуйка, у його тіні. Обоє вчили гри на фортепіяні.
Ольга Шухевич
Тарас Шухевич
Ліворуч, на партері, йти треба було побіч помешкання адміністратора кам’яниці, пана радника скарбу Бандрівського, що жив за методою Кнайпа, а до дітей був строгий. (Себастьян Кнайп (1821-1897) німецький пастор, який здобув популярність завдяки своїй системі водолікування і природного оздоровлення, автор книги “Моє водолікування”, що стала бестселером в кінці ХІХ на початку ХХ ст. – Р. П.)
У цьому помешканні співала та вчила співу Одарка Бандрівська, сестрінка Саломеї Крушельницької…
Одарка Бандрівська
Жила в кам’яниці теж сестра Саломеї, Анна Крушельницька. Для нас це була оточена тайною пані Анна – Нуся. До дітей доходили тільки неясні вістки про любов, яка перервала блискучу кар’єру співачки, може, не гіршої від самої Саломеї. Казали, що вона все ще жде на свого любого, який залишився десь далеко в Італії, …що в неї, при ліжкові, все ще є на столику знимка цього таємничого італійця, що зачарував її на все життя.
Анна Крушельницька (1887-1965) – талановита сестра Великої Соломії, якій пророкували славу оперної співачки
На перший поверх вели скрипучі сходи. Підождіть, станьте на хвилину тихо, і я знову почую цей скрип…
Там – два помешкання. В одному жила сім’я професора Яцкевича. В гімназії, де вчив, він залюбки розказував про свого собачку Джіля, але учні були більше зацікавлені його гарними дочками. Дві з них грали на фортепіяні. Потім спровадилася на перший поверх сім’я Дроздовських, з яких двоє грало, аж любо. Пан радник, видимо, любив тишу, проте приймав на помешкання самих музикальних.
Карло Бандрівський (1855-1931) – чоловік найстаршої сестри Соломії – Осипи, управитель будинку упродовж 28 років
А рядом графиня Порчеррі! Випрямлена, як свічка, пані, якої я ніколи не бачила без чорного, маленького капелюха на сивісінькій голові. На плечі спадав чорний, газовий вуаль. Про її дочку, з рудим пухнастим волоссям, казали, що вона має виступати у фільмі. Тільки вони дві записані в моїй пам’яті мовчки, без звуку.
Станіслав Людкевич (1879-1979) – визначний композитор, музикознавець, фольклорист, диригент, педагог. Мешкав у цьому домі впродовж 1921-1931 рр.
Скрипучі сходи ведуть вище, на другий поверх. А тут усі грають. Передусім Станислав Людкевич, званий Сясьом, наш сусід, тата приятель. Його ділять від нас двері, бо його кімната насправді частина нашого помешкання. Він повертається додому в різних порах дня і ночі та в різних порах чути, як він ходить по кімнаті, говорить до себе, а частіше мугикає під носом. Час-до-часу, коли щось не виходило, чути було “пся крев, пся крев”. Ліжко брата прилягало до Сясьових дверей і, бувало, вночі брат будився від звуків, які, здавалося, виходили десь з-під його ліжка. Це Сясьо пробував, вдаряв на фортепіяні кілька акордів. Так народжувалися його композиції. А потім знову тиша, ніби ще глибша. А по хвилині чути було, як Сясьо ходить по кімнаті, мугикає.
Родина Старосольських: Уляна, Володимир, Дарія (донька Володимира Шухевича), Ігор, Юрій. Мешкали в цьому домі впродовж 1920-30-х рр.
Подвір’я теж не мовчало. Там співали, прасуючи чи готуючи їжу, наші вірні помічниці – Гані, Касі, Ксені – про них хтось повинен написати монографію. Звідтіля, плили “Віють вітри”, “Ой не ходи Грицю”, як теж стрілецькі пісні, які вже стали народними: “Їхав стрілець на війноньку”, “Ой видно село” тощо.
Володимир Старосольский (1878-1942) – видатний український вчений-етнополітолог, соціолог, історик і теоретик права, один з провідників національно-визвольного руху в Галичині, доктор права й адвокат, професор кількох європейських університетів і в’язень сибірських таборів
Якщо пані Томашова попустила нехотячи дідуся з катаринкою, то линуть-пливуть звідтіля ніжні старосвітські менуети вальчики. А може, ввійшов на подвір’я незапримічений мандрівник парасольник, який викрикує-виспівує:
Па-ра-соолі до направи на місци,
Паааа-расолі до направи на місци…
Або відомий на весь Львів вуличний співак заспіває:
Куплю си ґазету, сяду до трамваю
Бувай ми здорова, бо я від’їжджаю.
Камінь на камінні, на камінні камінь,
А на тім камені іще один камінь
Властиво тільки з партеру ніколи не доходили ніякі легкі пісеньки, ні “шлягери”. Всі інші переплітали поважну музику – легкою, хоч це було побічною справою. Треба ж бо було братам вправляти на скрипці та чельо, а мені на фортепіяні. Не слід ще забувати про маминих учнів. Пополудні мама йшла до Музичного інституту, але ранком приходила всяка дрібнота, яка нераз ледве могла сягнути руками до клавіятури, ніжками баламкаючи, якже далеко від вимріяного педалу.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Інколи, з роками щораз-то рідше, грала сама мама. Це було найкраще. Сидіти у глибокому фотелі, не читати, а ковтати книжку й слухати маминої музики, або, під її акомпанемент, м’яких звуків братового челя…
В п’ятницю, 9 червня о 16.00 відбудеться відкриття виставки “Мешканці Музикальної кам’яниці”, під час якого Ви зможете ближче познайомитися з льокаторами Соломіїного Дому.
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Джерело: Любович У. Музикальна кам’яниця // Слово. Збірник 5. — Едмонтон: ОУП «Слово», 1973. — С. 254—261.
Цирк! Цирк!! Цирк! Змалку знайоме слово і, почувши його, нема різниці, скільки вам років — перед очима виринають казкові картинки: веселий у барвистому вбранні клоун, стрімкі коні, грізні леви чи тигри, майстерні жонглери, міцні акробати і, звичайно, безстрашні і майже невагомі повітряні гімнасти, які під самісіньким куполом цирку виробляють фантастичні трюки, від яких серце починає шалено битися.
Літати саме як вона! Така мрія зароджувалася в дитячій голівці, мабуть, не в однієї дівчинки. Та втілити її в життя наважуються одиниці.
Літаючі перші під керівництвом артиста Віктора Ярова
Молода львів’янка, повітряна гімнастка, артистка цирку в номері „Літаючі перші“ Таня Заремба понад рік живе гастрольним життям, підкоряючи арену за ареною і не лише в Україні, а й у Будапешті та у найвідомішому в світі французькому Цирку дю Солєй. Нещодавно з цирковою програмою дівчина знову виступала у Львові. Каже, що дебютувала в рідному місті й закриття її першого циркового сезону відбулося теж тут.
Циркова програма “Караван удачі”
Таня дещо привідкрила завісу особливості своєї професії та циркового життя.
— Яким був Ваш шлях до цирку?
— Змалечку я займалася спортивною гімнастикою. Та спорт — це зовсім інший підхід, велика конкуренція і не завжди справедливість. Зрештою, через непорозуміння я й залишила заняття. Та, щоб тримати форму і рухатися далі, почала займатися в цирковій студії у Львові. А згодом вирішила вступити на навчання в Київську муніципальну академія естрадного та циркового мистецтв. Вже навчаючись, зрозуміла, що це професія мої мрії і я хочу розвиватися в ній. Згодом потрапила в номер „Літаючі перші“, з яким виступаю й зараз. У цирку треба поєднувати гімнастику, добру фізичну підготовку та акторську гру. Я дуже задоволена своєю професією і переконана, що обрала правильний шлях.
Літаючі перші під керівництвом артиста Віктора Ярова
— Як багато у Вашому житті цирку?
— Цирк — це не просто професія, а спосіб життя. Увесь свій час віддаю йому. Зрештою, люди покоління за поколіннями працюють в цирку, часто створюються циркові сім’ї, виростають діти, які теж стають артистами. В моїй родині не було повітряних гімнастів чи акторів. Тож, для моїх рідних мій вибір був неочікуваний. Та головне — батьки мене зрозуміли і підтримують. Вони вже звикли, що зазвичай мене нема вдома, бо постійно гастролюю. Спочатку було важко, та з часом звикається і стає легше. Батьки часто приїжджають в інші міста на мої виступи.
Циркова програма “Караван удачі”
— Багато часу витрачаєте на тренування?
— Коли готуємо новий номер, то потрібно дуже багато тренуватися, звикати до партнерів, а потім постійно відшліфовуємо трюки. Бувають дуже складні, які потребують багато зусиль. Та, що більше працюєш, то краще виходить. На початках, коли вчили нові елементи, нові трюки було страшно. Зараз вже звикла до висоти і не боюся.
Літаючі перші під керівництвом артиста Віктора Ярова
— Як Вам вдається поєднувати навчання і гастролі?
— В академії нас заохочують починати гастрольну кар’єру якомога швидше. Бо в нашій професії найважливіше — постійна практика. Звичайно, навчальний процес передбачає багато практичних занять. Ми щодня з 9 години ранку і до 13 години тренуємося, а пізніше в нас відбуваються ще заняття із загальних предметів, а також пантоміма, акторська майстерність, танець. За роки навчання кожен намагається якомога більше осягнути та відшліфувати свої навички. А викладачі постійно допомагають нам у цьому.
В п’ятницю, 2 червня 2017 року, у рамках 10-ого Дитячого форуму видавці у Львові Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка перетворилась на містичну школу «Буквордс», добре знайому із книжок про юного чарівника Гаррі Поттера.
Містична школа «Буквордс» в бібліотеці Львівського національного університету
Понад сорок дітей з усіх куточків нашої батьківщини були прийняті до школи юних книгомагів, пройшовши церемонію сортування в гуртожитки-команди – Біблірин, Фейріпаф, Містіклов та Адвендор – у формі лотереї-віщування, яке підготувала професорка Трелоні (завідувач відділу зберігання наукової літератури Наукової бібліотеки Тетяна Камацька).
Професори містичної школи «Буквордс»
Познайомилися із статечним майстром магічних паличок Олівандером (директор Наукової бібліотеки Василь Кметь), директором школи, професором швидкочитання та верховним книгомагом Григорусом Чопикдором (вчений секретар Наукової бібліотеки Григорій Чопик), викладачем основ бібліомагії та захисту від темних неуцтв Емілією Книгогриз (директор Львівської обласної бібліотеки для юнацтва Тетяна Пилипець) та багатьма іншими.
Містична школа «Буквордс» в бібліотеці Львівського національного університету
Після цього відбулися перші заняття у містичній атмосфері: пройшли урок з анімагії, малювали магічну карту зоряного неба, з великим запалом – цілою командою з допомогою кураторів – складали відворотне закляття, щоб розчаклувати «нечитаючу дитину».
Містична школа «Буквордс» в бібліотеці Львівського національного університету
Завершальним акордом свята стало вручення дітям книжкових комплектів-сюрпризів та читацьких сертифікатів Наукової бібліотеки Львівського університету, які вже упродовж семи років є незмінною почесною нагородою для переможців Всеукраїнського конкурсу дитячого читання «Найкращий читач України».
Містично-космічну атмосферу дійства доповнювала виставка давніх друків (із фондів університетської бібліотеки), які представляли книги зі сфери астрономії – згідно із темою цьогорічного – космічного! – Дитячого форуму.
Одним із міст сучасної Західної України, яке в 1934 році відвідала американська мандрівниця Луіза Арнер Бойд був Дрогобич. Це сталося по дорозі Луізи Арнер Бойддо до експедиції по Поліссю, як частину шляху від Львова – до Вільнюса.
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Результатом поїздки стала публікація в 1937 році в Нью-Йорку фотоальбому «Польська провінція» (Polish Countrysides) і, безсумнівно, відкриття для всього світу Полісся у всій своїй багатогранності, самобутності і оригінальності. У 1984 році в Мільвуке (США) з грандіозним успіхом пройшла виставка «поліщуки очима Луїзи Бойд», яка через три роки експонувалася в Польщі.
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Численні подорожі Луізи «з’їли» значну частину її багатомільйонного статку, а невдалі інвестиції звели його нанівець. Зрештою їй довелося продати навіть сімейний будинок в Сан-Рафаелі і всі меблі. Померла відома дослідниця в похилому віці на 85-році життя 14 вересня 1972 року в місті Сан-Франциско.
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Завдяки її подорожі ми маємо унікальні фото Дрогобича, які раніше ніде не публікувалися, датуються вони осінню 1934 року.
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
В 1934 році Дрогобич був типовим містом українсько-польського пограниччя. У міжвоєнний період Дрогобич став центром однойменного повіту Львівського воєводства.
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Дрогобич, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Цінність фото з Дрогобича, що на них можна побачити Церкву святого Юра – пам’ятку галицької дерев’яної архітектури кінця XV — початку XVI століть, одну з найкраще збережених, яка відноситься до числа найкращих пам’яток давньої української сакральної архітектури. Збудована церква була у XV столітті, кілька разів перебудовувалася. Церкву святого Юра декілька разів ремонтували, але вона не втратила свого первісного вигляд. Сьогодні церква є частиною відділу дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина».
Спробуйте відгадати, що єднає друкаря з Кракова Яна Шелігу, сучасну українську співачку Наталку Карпу, скульптора та мистецтвознавця Дмитра Крвавича і етнографа та композитора Філарета Колессу. Відповідь насправді досить проста і її можна дати одним словом: Добромиль. Хтось в цьому місті народився, інші жили і творили. Але для всіх них воно частково рідне. Якщо до переліку додати ще ФК “Львів”, який колись виступав в Вищій Лізі національної першості з футболу, то місто районного значення Старосамбірського району Львівської області перетворюється у доволі непересічний центр. Але зараз ми спрямуємо увагу не до всіх окреслених вище явищ, а однієї, але дуже опозиційної сторінки історії Добромиля. Умовно окреслимо її “друкарськими війнами”.
Наполеон Орда. Добромиль. Фото з https://uk.wikipedia.org
В історії людства було дуже багато невідомих та невпізнаних “солдатів”, які чогось прагнули, але їхні зусилля або не помічали, або належно не оцінювали. Одним з таких був політичний і літературний діяч, дипломат Ян Щасний Гербурт (1567 – 1616 рр.). Він якийсь час володів м. Добромиль, Добромильським замком, який реконструював, був засновником друкарні та загалом досить багато зробив для розвитку культури. Тим не менше, ні до українського, ні до польського пантеону національних героїв він не потрапляє. В першому випадку заважає конфесія – католицизм. В другому – підтримка українського та ідентифікація себе з русинами.
Ян Щасний Гербурт. Фото з https://uk.wikipedia.org
Одним з головних напрямків діяльності Яна Щасного було поширення книг. На початку XVII століття він заснував у Добромилі, який дістався йому у володіння від родича, друкарню. Вже у 1610 – 1611 роках запросив до неї відомого друкаря Яна Шелігу, знану для любителів історії Львова постать. Меценат Гербурт на той момент був знаною в Речі Посполитій людиною. Він встиг як здобути хорошу та якісну освіту (Краківська академія, м. Інгольштадт, м. Париж та м. Лейден) та отримати посаду мостиського старости, так і наколоти дров і взяти участь в антикоролівському рокоші Миколая Зебжидовського. За останнє навіть потрапив до в’язниці, де почав писати власні твори.
Миколай Зебжидовський. Фото з https://uk.wikipedia.org
В Яна Шеліги доля склалась трішки по-іншому. До зустрічі з Яном Щасним Гербуртом він працював кілька років друкарем у Кракові, де добре оволодів фахом. Це дозволило йому належно і на високому рівні працювати як в Добромилі у Гербурта, так і в інших містах Речі Посполитої по тому (Львів, Яворів, Ярослав).
Герб Гербуртів. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ян-Щасний Гербурт загалом дуже привітно ставився до людей руського походження. Він не тільки цікавився цією традицією та культурою, збирав і досліджував фольклор, складав пісні, а й навіть, будучи католиком, асоціював себе з русинами та писав тексти їм на захист. В контексті цього, абсолютно закономірним видається напрямок роботи та специфіка видань заснованої ним друкарні. Гербурт писав: “знаю […], що з ними […] діється, починаючи від Брестського з’їзду […] на сеймиках дають їм надію, а на сеймах шикають. На сеймиках братами називають, а на сеймах – відщепенцями […] чого вони хочуть від того шляхетного народу […] я в жодний спосіб збагнути не можу. Бо коли хочуть, щоб Руси не було в Русі, – то це річ непотрібна, і це все одно […], якби їм захотілось, аби море було поблизу Самбора”.
Станіслав Оріховський-Роксолан. Фото з https://uk.wikipedia.org
В таке середовище і між таких двох скель потрапив краківський друкар Ян Шеліга. На видавничому знакові друкарні, яку надали в його розпорядження, було гасло “Правда і праця”. Благородно. Але на родовому гербі у Яна Щасного Гербурта було яблуко, через яке проходять кинджали. Такою і вийшла їхня співпраця: плідною з одного боку та в дусі “заборонений плід найсолодший” з іншого. В друкарні вийшло понад 10 книг. Частину з них забороняли одразу, а на інших накладали арешт трішки згодом, в процесі їх поширення. Серед найвідоміших та найбільш скандальних друків “Аннали” Станіслава Оріховського-Роксолана, яку було видано 1611 року. Текст до друку готував Ян Щасний Гербурт, він же давав окремі коментарі та роз’яснення. Книга викликала бурю емоцій, а шляхта Руського воєводства на Вишенському сеймику добивалась від депутатів, аби на сеймі видання заборонили, а його ініціаторів покарали.
Руїни замку Гербуртів. Фото з https://uk.wikipedia.org
Також було видано хроніки Яна Длугоша та Вінцентія Кадлубека, кілька панегіриків, окремі вірші Яна Щасного Гербурта та збірки сентенцій античних авторів – Цицерона, Платона, Плутарха і ін. В цій друкарні побачив світ “Dialog o obronie Ukrainy” В. Кіцького, який підготував до друку також Ян Щасний Гербурт. На хроніку Длугоша Гербурта та Шеліги також наклали арешт. Її було заборонено продавати і поширювати. До цією справи був причетний особисто король Сигізмунд ІІІ Ваза. Видання визнали шкідливим, а самого Яна Щасного Гербурта викликали на суд за заснування друкарні без королівського привілею та друкування книг, образливих для короля. Яну Щасному Гербурту врятуватись від цієї історії вдалося. На допомогу йому прийшла смерть.
Король Сигізмунд ІІІ Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Перу цього діяча належать також кілька творів. Згадані раніше вірші латиною, польською і руською мовами. Також “Про перемогу козаків над татарами”, “Єзуїти”, “Розмисел про народ руський”, “Наука Добромильська”, “Геркулес словенський”, “Гадка Гриця з фортуною” і ін. У них він засуджував прокатолицький курс Речі Посполитої та захищав русинів. Виступав проти єзуїтів та унії, популяризував традиції та культуру “gente Ruthenum”.
Герб Добромиля. Схожий з гербом Гербурта. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ян Щасний Гербурт та його соратники зробили кілька кроків в бік від офіційної лінії. Одним з таких було поширення літератури у друкарні, яка не отримала на це королівського привілею. Іншим – поширення літератури, трактування історії в якій трішки розходилось із прийнятними та усталеними серед шляхтичів стандартами. З такою кількістю ворогів справитись було важко. Історія шляхтича та римо-католика, який заявив, що він русин, виявилась не також щасливою. Тим не менше, про його наміри та цілі нам варто знати більше і говорити частіше. Цікавий досвід збереження пам’яті демонструє колектив одного з місцевих футбольних клубів, який носить назву “Гербурт”.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Дзюба О. Гербурт Ян-Щасний / Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. – С. 160 – 162.
Ця пам’ятна медаль присвячена одному з найстаріших технічних університетів зі славною історією – Національному університету “Львівська політехніка”, який є потужним осередком науки й освіти, генератором ідей та винаходів.
Медаль виготовлено з нейзильберу, якість карбування – “спеціальний анциркулейтед”, маса – 16,5 г, діаметр – 35,0 мм, тираж – 20 000 штук.
На аверсі медалі розміщено: угорі малий Державний Герб України, по обидва боки від якого написи: УКРАЇНА UKRAINE; зображено розміщені на будівлі університету алегоричні скульптури, що символізують науки і мистецтва, під якими написи: LVIVSKA POLYTECHNIKA/NATIONAL UNIVERSITY/1816. Ліворуч розміщено логотип Монетного двору Національного банку України.
Аверс медалі “Національний університет “Львівська політехніка”
На реверсі медалі зображено головну будівлю університету, яка збудована в останній третині ХІХ ст. за проектом архітектора Юліана Захаревича. На будівлі розміщено напис LITTERIS ET ARTIBVS (Науками й мистецтвами). Угорі розміщено написи: НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (угорі півколом)/1816/ ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА.
Реверс медалі “Національний університет “Львівська політехніка”
Над створенням медалі працював художник і скульптор Анатолій Демяненко. Коштує ця пам’ятна медаль 26 гривень. Придбати її можна у відділах (управлінні) грошового обігу в регіонах Департаменту грошового обігу Національного банку України.
Нагадаємо, що пам’ятна медаль є одним з видів сувенірної продукції Національного банку України, це виріб з недорогоцінних металів, що не виконує функції засобу платежу.
Григорій Пежанський виступає одним з найцікавіших, проте одним з найменш відомих львівських архітекторів австрійської та міжвоєнної доби. Його творіння і досі успішно слугують львів’янам та радують як їх самих, так і гостей міста. Сьогодні ми пропонуємо вам поглянути як на його життєпис, так і на найцікавіші реалізовані у межах Львова проекти.
Г. Пежанський
Народився майбутній архітектор у 1860 році у селі Пчани (сьогодні – Жидачівського району Львівської області). Тоді це була територія Королівства Галичини та Володимирщини з центром у Львові, яке входило до складу Австрійської монархії Габсбургів. Григорій закінчив гімназію у Стрию, де здобув базові та провідні на той час знання, враховуючи високий рівень, який давала тогочасна австрійська гімназія.
Львівська політехніка у наші дні
Перед ним постало питання вибору подальшого життєвого шляху. Вибір Григорія впав на архітектурне відділення Львівської політехнічної школи (сучасного університету Львівська політехніка). Тут він здобув базові знання з фаху, проте за тогочасною поширеною практикою він вирушає продовжувати своє навчання у інших університетах. Його вибір падає на досить престижний у той час Цісарсько-королівський інститут у Відні, де після навчання Григорій отримує диплом інженера-архітектора, який давав йому можливості для подальшого кар’єрного зростання.
Григорій розпочав свою роботу у Львівському магістраті, згодом перейшов на державну службу у намісництво, де він працював радником з будівництва аж до 1924, переживши як Першу світову війну, так і зміну урядів і держав у Галичині протягом цього часу. Впродовж своєї творчої діяльності він стає членом Політехнічного товариства у Львові у 1888–1890 роках та від 1893 – він постійний член товариства, а від 1896 – пожиттєвий. У 1895 році він навіть входить до правління товариства.
Галицький сейм
Григорій стає одним із засновників Українського технічного товариства, протягом певного часу він навіть його очолював. Загалом, один лише перелік ангажованості Пежанського до українських громадських ініціатив вартий поваги: він був директором страхового товариства «Дністер» у 1917-1918 роках, членом Українського педагогічного товариства та Кураторії Народного Дому, він був також членом Ставропігійського інституту у Львові.
Серед об’єктів створених Пежанським особливо виділяються трибуни стадіону на 8 тис. глядачів поблизу головної алеї Крайової виставки 1894 року. Ним було створено проект цілої низки корпусів Львівського університету, проте прикметно, що ним була здійснена і реконструкція будинку Галицького сейму, який у 1920 році передали університету. Виділяється також власний будинок на сучасній вулиці Вітовського, 22.
Бібліотека Університету, вул. Драгоманова, 5
Бібліотека Університету, вул. Драгоманова, 5 (читальна зала)
Серед інший його проектів пов’язаних з університетом особливо виділяється спорудження нового приміщення для бібліотеки Львівського університету, на сучасній вулиці Драгоманова, 5.
вул. Кирила і Мефодія
Протягом 1910–1912 років він керував спорудженням корпусів геологічно-палеонтологічного факультету по сучасній вул. Кирила і Мефодія, 6 і 8.
вулиця Туган-Барановського, 7
Ним було створено проект будівлі для жіночої учительської семінарії у Львові на нинішній вулиці Туган-Барановського, 7. Реалізований 1899 року. Спорудженням займались Август Богохвальський і Юзеф Масловський.
Помер Григорій у Львові у святковий день 1 січня 1925 року. Похований на Личаківському цвинтарі.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Савицький І. В., Нога О. П. Архітектор Григорій Пежанський та розвиток фізичної культури в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2016. 196 с.
Тимофієнко В. І. Пежанський Григорій // Зодчі України кінця XVIII — початку XX століть.
Цими днями в Музеї етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України (просп. Свободи, 15) презентували відреставрований єдиний в Україні годинник-картину із рухомими інтерактивними деталями. Годинник створив у 1854 році французький майстер-годинникар П’єр Марті.
У музеї перебуває найбільша в Україні колекція годинників XVI – XX ст. Вона налічує близько 500 сонячних і механічних годинників, більшість із них потребують ремонту. Шедевр П’єра Марті упродовж кількох десятків років не працював і був розібраний.
Зусиллями реставраторів Скородзієвського та Якубовського годинник знову запрацював. Вони впродовж кількох тижнів змогли привести поламаний складний механізм у порядок і заново його запустити.
Годинник нагадує собою картину, на якій зображене мальовниче швейцарське містечко на тлі Альпійських гір. Мініатюрний корабель, вода, люди, млин 13 хвилин рухаються після кількох не складних рухів, які приводять механізм у дію. А от сам годинниковий механізм, виконаний у вигляді міської ратуші, працює безперервно дві доби.
Вчора, 4 червня 2017 року, в останній день фестивалю LEOPOLIS GRAND PRIX 2017 відбулися легендарні перегони на ретроавтомобілях по легендарному Львівському трикутнику. Маршрут перегонів залишився незмінним з 1930 року і проліг вулицями Вітовського, площею Франка, Стрийською та Героїв Майдану.
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Машини змагались у декількох категоріях:
КЛАС – А гоночні та спортивні автомобілі виготовлені до 1946 року
КЛАС – В неспортивні автомобілі, виготовлені до 1946 року
КЛАС – С неспортивні автомобілі після 1946 року
КЛАС – D гоночні та спортивні автомобілі виготовлені до 1946 року
КЛАС – E національний клас «ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗАЗ 965».
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
У кожному класі переможця визначали не за першістю у подоланні траси, а за вміння проїхати її за певний час. За 4 кола, відведені учасникам, вони мали наблизити свій результат до «ідеального» часу – 310 секунд за коло.
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Цьогоріч у Міжнародному фестивалі класичних (старожитніх) автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017» було зареєстровано 200 автомобілів із дев’яти країн світу (Україна, Білорусь, Польща, Литва, Австрія, Італія, США, Естонія, Чехія). Це представники 48 авто-фан клубів світу! Вперше приєдналися екіпажі із Естонії та США. Україну представляли автолюбителі Запорізької, Харківської, Дніпропетровської, Одеської, Київської, Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей.
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
LEOPOLIS GRAND PRIX або ВЕЛИКІ ПРИЗИ ЛЬВОВА – це кільцеві автомобільні перегони, що мали статус Гран-прі, які проводилися на вуличній трасі Львова. Етап був частиною міжнародної серії Гран-прі, попередника Формули-1. Траса була задумана 1927 році на два роки раніше, ніж у Монако, але перші змагання відбулися на рік пізніше у 1930 р.
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Перші кільцеві перегони вулицями міста Львова стартували 8 вересня 1930 року, які через характерну форму траси (трикутник зі зрізаними кутами) отримали назву «Львівський трикутник». Траса пролягала вулицями Вітовського, площею І. Франка, Стрийською та Гвардійською. Ця траса без змін збереглася до сьогодні. Характерною її особливістю, у порівнянні з тогочасними європейськими (напр. Монте-Карло у Гран-прі Монако), була наявність на значній частині траси трамвайної колії.
Фестиваль ретро-автомобілів «Leopolis Grand Prix 2017»
Уже в червні 1931 року кільцеві перегони у Львові набули міжнародного статусу. А з 1932 року отримали назву і статус «Гран-прі Львова». Тому на сьогодні в історію увійшов саме Гран-прі Львова, а не країни. «Великі Призи Львова» відтоді стали одними з найкращих трас для перегонів тогочасної Європи. У Гран-прі Львова стартували зірки тогочасного автомобільного спорту з понад десяти країн Європи: Німеччини, Франції, Італії, Австрії, Чехії, Норвегії.
Громадська організація авто-фан-клуб «ЗАЗ-Козак» з 2011 року взялася за відновлення історичної події. У програму фестивалю входять не тільки перегони, а й багато різноманітних акцій: виставки-презентації класичних автомобілів, ретро-парад центральними вулицями міста, покази спеціалізованих колекцій мод на автомобільну тематику. Цьогоріч відзначаємо 85-у річницю з першого року проведення змагань з офіційним престижним статусом “Гран Прі” (1932 рік).
Історична пам'ятка місцевого значення – Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд «Фортеця м. Миколаїв» на Львівщині – остаточно залишиться у комунальній власності громади. Львівська обласна...
