У п’ятницю,2 лютого 2018 року, о 16 годині у Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) відбулася презентація виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”.
Василь Мельниченко
Українець за походженням привіз до столиці Галичини близько півсотні кадрів, зроблених кореспондентом “Ведомостей” Денисом Абрамовим, фотографом Олександром Аксакова і документалістом Денисом Тарасовим в козацьких таборах на Уралі, а також на Сході України.
Виставка «Братва»
Ім’я російського художника, педагога, журналіста, куратора у галузі сучасного мистецтва Василя Мельниченка добре відоме мешканцям Омська (Росія). Кожен із його проектів був присвячений наболілим темам із життя Росії і зазвичай наштовхувався на різку критику з боку влади.
Експозиція виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”
“Я випадково дізналася про цю виставку. У Фейсбуці один із моїх друзів, який є викладачем історії, перепостив оголошення п. Василя про те, що він бажає подарувати цю виставку якійсь інституції в Україні.
Поки я комунікувала з дирекцією, з адміністрацією стосовно цього п. Василь навіть написав проте,що виставку не хочуть приймати, що він пропонував декільком музеям, наскільки я пам’ятаю в Одесі та ще десь, оскільки це не їхня тематика. Це в принципі і не наша тематика, але ця тематика зараз – загальноукраїнська, загальносвітова, загальноєвропейська і ми не можемо від неї відмовитися. Тому було прийнято рішення нашим музеєм прийняти цей дар, обов’язково виставити. І за бажання та при певних великих зусиллях вона можливо поїде по Україні”, – розповіла куратор виставки Анастасія Камалдінова, старший співробітник Львівського музею історії релігії.
Виставка «Братва»
На світлинах можна побачити яким чином Росія готувала своїх громадян до захоплення Криму та агресії проти братньої України. Сама виставка це збір унікальних фотофактів, ще з початку 2000-х років про те, як так звані «брати» поступово перетворювались на бандитську «братву». Тут є і священики московського патріархату, які відпрацьовують практичне володіння зброєю, і побиття українського патріота, і новий «господар» що закинувши ноги на стіл принижує православну ікону…
Експозиція виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”
“Я вперше на історичній батьківщині, мій дід з України з всією великою сім’єю колись переїхали до Сибіру. Живу в Омській області і якщо подивитися, то весь південь – це українські назви і там більше розмовляють українською ніж російською. І ніколи не було ніяких проблем, всі люди жили разом, багато національностей, як правило всі не з власної волі.
І коли почалася ця історія, увімкнули машину ненависті, яка щодня зомбувала людей, почало відбуватися щось страшне. І проблема в тому, що вкрали не тільки Крим, вкрали частину серця, історії, життя. Люди з якими ти спілкувався, вважав їх порядними, а вони виявились раптом кінченими гадами. І ти розумієш, що не хочеш мати з ними нічого спільного, перебувати з ними поряд, бо навкруги мерзотники. І це страшно.
Експозиція виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”
І якщо Єльцин різав країну за територіальним кордоном, то цей мерзотник ріже її по людських серцях. В Сибіру питання національності якось взагалі не стояло, ми сибіряки. Тобто ми знали, що цей українець, цей латиш, цей єврей і все, не має проблем. А тут раптом прийшло усвідомлення, що я українець, не росіянин”, – зізнався Василь Мельниченко.
Експозиція виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”
Оглянути експозицію виставки можна у Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) до 25 березня 2018 року.
У вівторок 6 лютого 2018 року, о 17:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться зустріч-презентація соціально-мистецького проекту #ПісніВійни Галини Гузьо.
Під час зустрічі гості матимуть змогу послухати та поспілкуватись з засновницею проекту – Галиною Гудзьо, учасниками проекту – воїнами Зиновієм Медюхою та Олександром Рожко, а також бути присутніми на ексклюзивній презентації офіційного сайту проекту, який розробив Роман Библюк.
«Глобальна мета проекту #ПісніВійни полягає в тому, щоб зібрати і зберегти для майбутніх поколінь українців сучасну україномовну фронтову пісню – як в культурно-музичному контексті, так і в контекстах новітньої історії України та становлення нової української армії.
Утім, наш проект має і багато менш глобальних цілей – цілей, важливих саме зараз: як-от, піднести патріотичний дух наших захисників; донести до максимально великої аудиторії переживання наших воїнів – через їхні пісні, які звучать тепер на радіо і по ТБ, а також мають потужний резонанс у соцмережах…
Постер соціально-мистецького проекту #ПісніВійни
Прагнемо досягнути і соціальної мети проекту – дати бійцям, які пройшли війну, які зазирнули в очі смерті і зуміли вижити, змогу реалізуватися в новому амплуа – це така собі арт-терапія: вони отримують можливість якісно записати свої пісні на одній із найкращих професійних студій звукозапису, вони співають у дуетах із відомими українськими артистами, їхні пісні звучать на радіо і по телебаченню, вони починають виступати на великих сценах…
До проекту долучилися вокальна формація «Піккардійська Терція», співак та композитор Павло Табаков, лідер гурту «Антитіла» Тарас Тополя, Фома (Сергій Фоменко) із групи «Мандри», Арсен Мірзоян, співачки Ірина Доля, Оксана Муха та Аничка Чеберенчик, а також фронтмен гурту Kozak System Іван Леньо, Віктор Винник із групи «Мері», співак Тарас Гаврик, сестри Тельнюк, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, співачка Анастасія Приходько», − розповідає про проект засновниця Галина Гудзьо.
В четвер, 1 лютого 2018 року, в історичному музейному комплексі Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (Драгоманова, 42) відбулася лекція Віти Сусак “Динамоколір і його автор Олекса Грищенко (1883-1977)”.
У вересні 2017 року київське видавництво “Родовід” за ініціативи колекціонера Мішеля Льєвра видало українською та англійською мовами монографію Віти Сусак, яка висвітлює ці питання.
Віта Сусак
Чому динамоколір забули? Забутий – неважливий? А хто пам’ятав Малевича, Бойчука, Богомазова у 1950-70-і? Чому сучасники оцінювали динамоколір як самостійне явище в авангарді? Як далі розвинулася творчість Грищенка, коли він залишив Москву у 1919, провів два роки в Константинополі, помандрував до Греції, дістався до Парижа і осів у Франції? Яке його місце серед представників Паризької школи? Яке значення цього майстра для українського мистецтва ХХ ст.?
Лекція Віти Сусак “Динамоколір і його автор Олекса Грищенко
А на лекції усі охочі мали чудову нагоду ближче познайомитися з творчістю та особистістю Олекси Грищенка, а такожа поставити запитання всесвітньовідомій дослідниці творчості Олекси Грищенка Віті Сусак.
Олекса Грищенко. Лімож, 1953
Олекса Грищенко (Alexis Gritchenko, 1883-1977) – живописець, художній критик, чия творчість пов’язана з Україною, Росією і Францією.
В 1910-ті рр. він розробив власний мистецький напрямок – Динамоколір , базований на поєднанні принципів кубізму і формальної мови ікони.
Коли в пореволюційній Москві відкрили Музей живописної культури (1919-1929), в ньому «динамоколір» Грищенка експонувався поруч з «примітивізмом» Шевченка, «експресіонізмом» Кандинського «супрематизмом» Малевича.
В четвер, 1 лютого 2018 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “CartePostale. Жінка на зламі епох”.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
Колекція листівок з жіночими образками – є частиною великої колекції листівок, яку ще з ранньої юності розпочав збирати відомий люблінський філокартист пан Кшиштоф Юзефацький.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
За понад 30 років ним було сходжено безліч стежок до збирачів і товариств колекціонерів в Любліні і цілій Польщі, надіслано і отримано гори листів щодо обміну матеріалів, організовано десятки виставок та видано книгу. «Жіночі образки на поштівках кінця ХІХ-початку ХХ століття» це частина цієї великої колекції, власницею якої тепер є пані Оксана, яка стала гідним продовжувачем цієї справи і постійно поповнює колекцію новими екземплярами з усього світу.
Оксана Бобошко-Вандерховен
Під час відкриття виставки Оксана Бобошко-Вандерховен розповіла присутнім про свій шлях до колекціонування поштівок і до глибокого розуміння її функції та значення для популяризації сецесії на території Східної Європи.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
На стику ХІХ і ХХ століть на території усієї України запанував модерн – мистецький напрямок, що торкнувся більшості сфер діяльності людини, в тому числі архітектури, мистецтва і моди. У Львові, як і у Відні, для його означення прижився термін «сецесія», що характеризувався тяжінням до природних форм і рослинних орнаментів.
Відкриття виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
Стрункі жіночі постаті того часу із вишуканим S-подібним силуетом та ефектними кучерями були джерелом натхнення для художників і основним мотивом у поштових листівках, помітно сприяючи поширенню нового стилю.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
Значну частину експозиції виставки присвячено харизматичній героїні Львова початку ХХ століття – акторці Ірені Сольській.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
Експозиція виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”.
Експозицію виставки можна оглянути в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 9 березня 2018 року.
1 лютого 2018 року до Театру Марії Заньковецької завітав справжній Амур. Він пококетував з акторами і глядачами та залишив в театрі свою магічну поштову скриньку рівно на два тижні.
з 1 по 14 лютого, біля каси театру на всіх глядачів чекатиме скринька Амурчика, у яку можна вкинути листівку своєму улюбленому Заньківчанину.
17 лютого кожен заньківчанин обере одну найкращу , на його думку, листівку, з тих, що будуть адресовані саме йому.
Автора цієї листівки чекатиме запрошення на будь-яку виставу театру з улюбленим Заньківчанином за філіжанкою кави.
Серед цих неповторних листівок Амурчик обере п’ять переможців для подарунків від себе – це фотосесія із улюбленим кумиром.
Своїх переможців Амурчик буде обирати 20 лютого о 15.00 шляхом Random. Результати будуть оголошені на сайті театру.
Іван Боберський – популяризував лещетарства серед українців у міжвоєнний період
У міжвоєний період Іван Боберський, перебуваючи у діаспорі (з 1920 до 1932 рр. проживав у Канаді, з 1932 до 1947 рр. – Югославії), продовжував цікавитися лещетарством (лижним спортом), практикував та популяризував його. Збереглося чимало світлин з Канади, де він демонстрував одяг та засоби пересування (лещета, сплети) з зимових видів спорту.
Іван Боберський на лещетарській прогулянці у Вінніпезі (Канада). Світлив (фотографував) Г. Павлюк. 1932 р. З архіву Осередку української культури і освіти у Вінніпезі.
Окрім цього 1936 р. Іван Боберський взяв участь як журналіст на ІV-их зимових Олімпійських іграх в Ґарміш-Партенкірхені (Німеччина). Його репортажі, зокрема й про лещетарів вийшли друком у часописі “Діло”. У 1933 р. у “Календарі-альманасі на 1934 рік Спорт в маси!” Едвард Жарський опублікував статтю під назвою “Історія українського фізичного виховання”. У ній він писав: “Великі заслуги над розвоєм тіловиховної ідеї положив професор Боберський Іван, якого 60-ліття уродин припадало в серпні 1933 р. Він поклав підвалини під український спорт, новітнє тіловиховання, чим слушно придбав собі ймення батька українського тіловиховання”. Публікація проілюстрована світлиною Івана Боберського з лещетами, яка раніше була поміщена 1912 р. у “Вістях з Запорожа”, а 1928 р. у “Сокільських Вістях”.
Іван Боберський демонструє лещетарське спорядження. Вінніпег, Канада, кін. 1920-х – поч. 1930-х рр. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У міжвоєнний період, відзначаючи внесок професора Івана Боберського у справу популяризації лещетарства, члени Карпатського Лещетарського Клубу у Львові (створений 9 грудня 1924 р. у рік проведення І зимових Олімпійських ігор в Шамоні (Франція)) 1925 р. іменували його першим почесним членом товариства.
Іван Боберський демонструє лещетарське спорядження. Вінніпег, Канада, кін. 1920-х – поч. 1930-х рр. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У Центральному державному історичному архіві України у Львові вдалося віднайти цікавий документ, датований 28 лютого 1931 р. Директор музею Наукового товариства імені Шевченка (музей знаходився на вул. Чарнецького, 24 – тепер вул. В. Винниченка) Ярослав Пастернак надіслав старшині “Сокола-Батька” листа-подяку на картці НТШ такого змісту: “Управа Музею Наукового Товариства ім. Шевченка дякує Вам отсим щиро за дар пари лещат Боберського з 1908 р. Вписаний у книгу приросту під ч. 21166 і просить о прихильну память й на будуче. Гаразд!”.
Лист-подяка директора Музею НТШ Ярослава Пастернака до старшини товариства “Сокіл-Батько”. Львів, 28 лютого 1931 р. З Центрального державного історичного архіву України у Львові.
На жаль, встановити місце знаходження цього раритету не вдалося. Швидше за все, лещети (довжиною два метри) Івана Боберського, як і інші пам’ятки музею Наукового товариства Шевченка, були знищені радянською владою після Другої світової війни.
Лист-подяка директора Музею НТШ Ярослава Пастернака до старшини товариства “Сокіл-Батько”. Львів, 28 лютого 1931 р. З Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Отже, Іван Боберський як один із перших популяризаторів лещетарства серед українців зумів це зробити в теоретичній (замітки, публікації, науково-методичні праці) і практичній площині (організація та поширення цього виду спорту серед українців). Завдяки йому цей вид змагу (спорту) посів вагоме місце серед зимових видів спорту, якими займалися не тільки члени українських руханкових та спортових товариств Галичини “Сокіл”, “Україна”, “Пласт”, “Змаговий Союз”, “Сянова Чайка”, “Поділля” тощо, а й широкий загал.
Андрій СОВА історик
Особлива подяка Лесі Крип’якевич (за надані світлини) та Олександру Пауку (за матеріали та поради). Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів), Центрального державного історичного архіву України у Львові, Архів Осередку української культури і освіти у Вінніпезі.
Використана література:
Сова А. Символіка Карпатського Лещетарського Клубу // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2015. – Т. CCLХVІII: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. – С. 457–466.
Сова А. Олімпійська тематика в творчій спадщині Івана Боберського (на прикладі ІV зимових Олімпійських ігор у Ґарміш-Партенкірхені 1936 року) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич: Посвіт, 2017. – Спецвипуск ІІІ. – С. 203–214
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Проект зі Львівщини – міжнародний фестиваль мисливської культури має відбутися у вересні у ландшафтному парку біля палацу Гредлів у Сколе, в якому також облаштують музей мисливства. Про це повідомляє офіс реформ у Львівському РВ АМУ.
Місто Сколе та село Підгірці потрапили до фіналу проекту “Малі міста – великі враження” Міністерства культури України. Проект спрямований на відрoдження тa пoпуляризaцію культурнoї спaдщини міст тa містечoк. 19 січня експертна рада заслухала проекти 20 фіналістів, 6 із яких отримають фінансову підтримку у розмірі щонайменше 500 тисяч гривень.
Палац баронів Гредлів в Сколе, фото початок 1930-х
“Цей кoнкурс привернув увaгу дo стaну oб’єктів культурнoї спaдщини пo всій крaїні. Перекoнaний, це стaне стимулoм для віднoвлення зaмків тa пaлaців, зaпoчaткувaння нoвих фестивaлів тa інших культурних прoектів. Реaлізaція місцевих ініціaтив у сфері культури нaдaсть пoзитивнoгo іміджу містaм тa OТГ, підвищить туристичну привaбливість теритoрій. Будуть ствoрені умoви для рoзвитку бізнесу тa зaлучення інвестицій”, – зaзнaчив викoнaвчий директoр Aсoціaції міст Укрaїни Oлексaндр Слoбoжaн.
Міжнародний фестиваль мисливської культури громадської організації “Сколівщина”, який увійшов до фіналу всеукрaїнськoгo кoнкурсу “Мaлі містa – великі врaження”, має відбутися у вересні у ландшафтному парку біля палацу Гредлів у Сколе.
Сколівський палац Гредлів (Грьодлів) на листівці-лепорелло з перших років ХХ ст.
“Барони Гредлі були відомими мисливцями на всю Європу, займали у Відні на виставках перші місця зі своїми трофеями. Саме тому ми плануємо створити у палаці музей мисливства. А фестиваль мисливської культури, який ми плануємо провести у вересні, має привернути увагу до теми ревіталізації цього палацу», – розповів голова ГО “Сколівщина” Олексій Тренич.
Він також зазначив, що фестиваль повинен показати, що мисливство, на відміну від браконьєрства є культурою. І що справжні мисливці захищають природу і докладають зусилля, щоби флора і фауна збереглася, “а мисливство – це хист, традиція, спосіб отримати трофеї”.
У Львові презентували документально-художній фільм "Евакуйовані назавжди"
Вчора, 1 лютого 2018 року, у приміщення Центру Шептицького, відбулась презентація першої частини документально-художнього фільму «Евакуйовані назавжди», – прес-служба Львівської ОДА.
Стрічка розповідає про життя депортованих із Закерзоння у 1944-46-х роках українців, які поселилися в селі Терновиця Івано-Франківської області та були активними вірянами переслідуваної на той час Української Греко-Католицької Церкви.
«Ми завжди повинні пам’ятати про наші українські етнічні землі, пам’ятати, що ми є українці, що ми герої, а не гнані і гноблені. І що ми сьогодні зі зброєю в руках захищаємо свої кордони, рідну землю від навали російського агресора. Тоді ми потерпали від сталінського комуністично-радянського режиму, сьогодні це по кальці пропонує керівник агресора – також хоче нав’язати нам свою лінію Закерзоння – на Півдні з Кримом та на Сході. Ми повинні розуміти, що історія досі повторюється. Але ми повинні бути сильні і об’єднані», – зазначив ерший заступник голови Львівської ОДА Ростислав Замлинський.
Презентація документально-художнього фільму “Евакуйовані назавжди”
Також він наголосив на важливості історичної пам’яті для наступних поколінь.
«Ми повинні пам’ятати про уроки історії, повинні пам’ятати про тих героїв. Адже на тій землі народився автор нашого гімну, народився перший Президент України Михайло Грушевський. Ми повинні пам’ятати про всіх тих людей, яких наша багата земля народила та виростила, і ми повинні це примножити. Дякую авторам та усім, хто долучився до створення цього фільму. Дуже важливо, щоб про нашу історію пам’ятали наші діти, онуки, правнуки, що насправді ми є сильні, що ми зі своїм корінням, знаємо про це і готові стояти за нашу землю до смерті», – додав Ростислав Замлинський.
Про ідею фільму присутнім розповів отець Іван Кишенюк.
Презентація документально-художнього фільму “Евакуйовані назавжди”
«Я був пов’язаний із цими людьми, яких ви сьогодні як героїв побачите, у 80-х роках. Це було глибоке підпілля і я приїхав зі священиками на Богослужіння до цього села. Нас вразило їх надзвичайно активне духовне життя. Пізніше я довідався, що ці люди були переселені, депортовані із Закерзоння. Мене також вразила і їх історична доля. Адже вони постраждали двічі, у фізичному-раціональному та патріотичному, а також духовно-релігійному плані. Я почав вивчати цю історію і для мене ці люди були дуже цікаві, адже дійсно жили життям церкви», – поділився отець Іван Кишенюк.
Перша частина документально-художнього фільму «Евакуйовані назавжди» відзнята місією Апостол із Івано-Франківська. У фільмі поєднано свідчення очевидців, історичні коментарі та постановочні сцени. До його створення також долучитися керівник Центру Пограниччя Тарас Радь.
Сьогодні мова піде про одну з львівських паперових фабрик, що існує уже впродовж ста років. А розповімо ми про неї у форматі невеликої фотопрогулянки вулицею на якій підприємство розташоване.
У міжвоєнному Львові функціонувало кілька великих паперових фабрик. Однією із відомих українських підприємств була фабрика книг, паперових виробів та друкарня «Бібльос», що і до сьогодні розташована за адресою Японська, 7.
Вулиця Японська. З правого боку будинок фабрики “Бібльос”, 2018 р.
Вулицю Японську, що лежить паралельно до вулиці Новий світ, проклали у 1910 р. і назвали в пам’ять перемоги Японії у війні з Росією у 1904-1905 рр. У 1943-1944рр. її перейменували на Блюхерґассе на честь пруського генерала-фельдмаршала Ґебгарда Леберехта фон Блюхера, який відзначився у війнах проти Наполеона. У 1945-1993 р. вулиця носила назву – Хасанська.
Забудовували вулицю у 1910-1930 рр. у стилі сецесії та конструктивізму за проектами Ігнатія Віняжа, Генріка Сальвера, Адольфа Віктора Вайса, Доброслава Чайки.
Вулиця Японська, 2018 р.
Вулиця Японська, 2018 р.
Вулиця Японська, 2018 р.
Історія підприємства починається з 1917 року, коли було засновано «Фабрику канцелярських книг і конвертів» у формі товариства з обмеженою порукою, яке пізніше було перейменовано у фабрику «Бібльос».
Їі директором був Євген Нагірний, син відомого архітектора та громадського діяча Василя Нагірного. Станом на 1935 р. на підприємстві працювали 75 робітників та 9 урядовців, у 1937 р. – 64 особи (у друкарні – 30 і в палітурні – 34), у 1939 р. – 84 робітники. Зокрема, серед працівників «Бібльосу» були випускники торговельної, державної промислової, фахової школи сестер Василіянок, слухачі однорічних торговельних курсів товариства «Просвіта».
Скульптура Меркурія на фасаді будинку по вул. Японській, 7. 2018 р.
Скульптура Венери на фасаді будинку по вул. Японській, 7. 2018 р.
Будівля фабрики «Бібльос», що має адресу Японська, 7, є пам’яткою архітектури. Вона побудована у 1926-1928 рр. для друкарні Бернарда Бардаха за проектом Юзефа Авіна у стилі раннього функціоналізму. Фасад будинку прикрашають скульптури Меркурія та Венери (торгівля і мистецтво), а також круглі рельєфи, що символізують друкарство.
Рельєф, що символізує друкарство
Рельєф, що символізує друкарство
Припускають, що автором скульптурного оздоблення будівлі в стилі ар деко був Юзеф Стажинський, але на думку львовознавця Ігора Мельника – це могла бути робота Анджея Альбрихта, котрий мав неподалік майстерню, або ескізи скульптур міг зробити й сам Юзеф Авін.
В повоєнні роки підприємство зазнало ряд трансформацій і з 1991 року працює під назвою «Львівська фабрика паперово-білових виробів «Бібльос»».
Вулиця Японська, 9, 2018 р.
Вулиця Японська, 9, 2018 р.
Наступний будинок, що має адресу Японська, 9 був побудований для профспілки поштових службовців. У 1970-80-х рр. тут демонстрували фільми кінофільми, які практично були за межами офіційного кінпрокату.
Ріг вулиць Японської та Коновальця, 2018 р.
Вулиця Японська, 9, 2018 р.
Вулиця Японська, 9, 2018 р.
Ріг вулиць Японської та Коновальця, 2018 р.
Вулиця Японська, 9, 2018 р.
Вулиця Японська, 9, 2018 р.
Ще трішки красивого з вулиці Японської)))
Сквер на вул. Японській, 2018 р.
Пам’ятний знак – символ боротьби зі СНІДом, 2018 р.
Пам’ятний знак – символ боротьби зі СНІДом, 2018 р.
Пам’ятний знак – символ боротьби зі СНІДом, 2018 р.
Між вулицями Японською, Київською та Єфремова у 1905 р. запланували площу Згоди, яка пріснуваладо 40-х років минулого століття. Зараз на її місці безіменний сквер, де 2015 р. відкрили пам’ятний знак у вигляді червоної стрічки – символу боротьби зі СНІДом. Львів – друге місто в Україні після столиці, де встановили такий пам’ятник.
Софія Легін
Джерела:
Лемко І. , Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009 р.
Мельник І. Львівський Новий Світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини відСвятого Юра до Наварії.- Львів : Центр Європи, 2014
Пасіцька О. Львів і львів’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ ст.). – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014
Минулої суботи, 27 січня 2018 року, в в читальній залі Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки (вул. Професорська, 1) в рамках співпраці проектом Архітектура Львова, відбулося одразу кілька цікавих подій пов’язаних зі звичайнісінькою цеглою.
В цей день стільці для всіх охочих послухати розповідь дослідника та власника другої за величиною колекції цегли в Україні Олександра Волкова на тему “Історична цегла в архітектурі Львова: клейма, виробники” довелося збирати чи не по всій бібліотеці.
Але про цеглу, її історію, різновиди та виробників можна було в цей день не тільки почути від відомого колекціонера, але й побачити на власні очі й навіть потримати в руках. Олександр відважився організувати в бібліотеці міні-виставку, і хоч вона не відображала й сотої частини колекції, але справляла на відвідувачів події велике враження.
Міні-виставка цегли з колекції Олександра Волкова
Організатори події, відома львівська художниця Тетяна Казанцева та львовознавець Сергій Лєонов приготували з нагоди “цегляної події” одразу кілька розкішних поштівок. І кожен охочий міг стати власником маленької поштової пам’ятки, а досвідчені філокартисти – поповнити свої колекції. До слова, проект Архітектура Львова готує до кожної події, що відбуваються щосуботи, унікальні поштівки.
Тематична книжкова виставка про львівську цеглу
І, вже традиційно, постійним партнером проекту Архітектура Львова є Науково-технічна бібліотека Львівської політехніки. До кожної події бібліотекарі завжди готують тематичні виставки зі свої книжкових фондів. І цього разу вони зуміли здивувати відвідувачів події цікавими та унікальними виданнями про львівську цеглу.
Але знову наближається субота, і це означає що на всіх нас чекає наступна зустріч в читальній залі Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки (вул. Професорська, 1) в рамках проекту Архітектура з цікавими лекторами та новими знаннями.
Лекція Олександра Волкова на тему “Історична цегла в архітектурі Львова: клейма, виробники”
Цього разу це буде лекція історика архітектури та мистецтва Ігора Сьомочкіна “Проблема стилю Ар Деко у Львові”. Окрім цього організатори уже анонсували цікаву міні-виставку та нову поштівку від Тетяни Казанцевої. Та ще багато різного цікавого, тому не пропустіть – 3 лютого 2018 року о 12.00 в в читальній залі Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки (вул. Професорська, 1).
В п’ятницю, 2 лютого 2018 року, о 16.00 в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (м. Львів, проспект Свободи, 15) відбудеться відкриття виставки кераміки Степана Андрусіва.
Степан Андрусів народився 4 січня 1958 року. У 1979 р. закінчив відділення художньої кераміки Косівського технікуму народних художніх промислів імені В. І. Касіяна. У 1986 р. закінчив відділення художньої кераміки ЛДІПДМ (Львівська національна академія мистецтв).
Постер виставки кераміки Степана Андрусіва
З 1986 р. працює на кафедрі художньої кераміки Львівської національноїакадемії мистецтв. Завідувач кафедри художньої кераміки ЛНАМ (2003 – 2009). Приват-доцент (2004). Член Національної спілки художників України (2004).
Працює в галузі декоративної кераміки, кераміки для архітектурного та ландшафтного середовища. Учасник виставок в Україні і за кордоном. Твори зберігаються в збірках художніх музеїв та приватних колекціях.
Опікою саме Святого Губерта користувалось багато мисливців та мисливських товариств Галичини. Відомо, що у 1876 році у Львові засновується мисливське товариство ім. Святого Губерта,[1] у 1880 році воно нараховувало 25 членів, а статут товариства був затверджений Галицьким намісництвом 19 грудня 1879 року.[2]
Вже у 1886 році товариство нараховувало 90 осіб та орендувало для права полювання 70 тис. моргів лісу та 200 тис. моргів поля.[3] Як відзначалось у статуті товариства, основним його завданням було згуртування мисливців довкола контролю за виконанням мисливського закону. Товариство виконувало свої завдання лише на орендованих товариством мисливських угіддях, мало мисливську охорону, що складала присягу для охорони дичини від браконьєрів і шкідників.[4] Аналогічні за назвою товариства ім. Святого Губерта були у Жовкві (організоване у 1883 році)[5], а також у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), офіс якого розташовувався на вул. Каземирівській, 30.[6] Також товариство під аналогічною назвою існувало до 1939 року у селі Ріпне (теперішній Рожнятівський район). [7]
Вівтар Святого Губерта в костелі Святої Єлизавети у Львові. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.99.
Крім вшанування свого покровителя у назві товариств на території Галичини було багато сакральних споруд, присвячених святому Губерту, а саме: у селі Мілоцін біля Жешова князь Любомирський збудував церкву на честь святого Губерта в подяку за чудове зцілення після зустрічі з ведмедем.[8]
Звісно, що мисливці тодішньої столиці Галичини Львова не могли оминути нагоди не лише закласти товариство мисливців імені Святого Губерта, але й зробити щось більше. І тут трапилась нагода. У 1911 році освячується костел Святої Ельжбєти (Єлизавети), будівництво якого тривало з 1903 року, а перший камінь у фундамент храму був закладений Францом Йосифом I. Але при освячені храму внутрішнє оздоблення було повністю відсутнє. Тодішні мисливці вирішили використати дану обставину і прикласти свою енергію для вшанування свого патрона. Отож на зборах Галицького мисливського товариства член товариства – доктор Йозеф Єкельський піднімає питання про спорудження каплиці Святого Губерта у новозбодованому костелі. Дана пропозиція була одноголосно підтримана всіма учасниками зборів. За благословінням розпочатої роботи товариство звернулось до правлячого архієпископа – Юзефа Більчевського.
Єпископ Болеслав Твардовський під час посвячення збудованого вівтаря Святого Губерта. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.100.
Для збору коштів на створення каплиці був відкритий спеціальний рахунок, а у журналі Ловець надруковане звернення до всіх мисливців Галичини про допомогу. «Нехай Ваша щедра рука, хоча б вдовиною лептою спричинеться до так дорогого кожному серцю мисливця святого Губерта і підтримає традицію наших батьків вшанування культу цього Святого. Нехай живуть в наших серцях не лише емоції, а й справи, якими ми засвідчуємо нашу віру».[9] Крім того, у журналі друкувалась інформація про збір коштів: за перші 2 тижні було зібрано 257 крон, а всього в списку подано 11 жертводавців. Найбільшу пожертву у сумі 100 крон зробили Владислав та Марія Соловій. При проведенні полювання в селі Родатичі учасниками полювань зібрано 10 крон, а анонімом W.G. перераховано виграні у карти 6 крон.[10]. Вже на кінець 1912 року було було зібрано пожертв на суму 3880 крон. Проте цієї суми було недостатньо, щоб почати будову вівтаря святого Губерта. Організатори просили збирати гроші на вівтар підчас полювань, нагадували про відновлення традиції, коли кошти збирались мисливцями між собою при порушенні правил полювання: наприклад за вживання ненормативної лексики.[11]
Вибух Першої Світової війни відклав наміри щодо побудови каплиці. Слушна нагода випала вже після війни: на 1926 рік припадає п’ятидесятилітній ювілей з часу заснування Галицького мисливського товариства. До цієї події було вирішено завершити будівництво каплиці і вівтаря. Всього на їх спорудження було витрачено 18587 злотих, але на час святкування ювілею вся робота все ще не була завершена, а будівництво затягнулось до 1927 року.[12]
«Міське товариство мисливців» у Львові в 1926 році виділило 115 злотих на побудову вівтаря Святого Губерта . Ogłoszenia //Łowiec. – 1926. – № 6. – S. 95.
Однак 16 червня 1926 році у костелі Святої Єлизавети літургією розпочалось святкування п’ятдесятилітнього ювілею Галицького мисливського товариства. Під час літургії відбулось посвячення ще недобудованої каплиці святого Губерта. На святкування прибули представники від органів державної влади, представлені радником Міністра сільського господарства Польщі – Юліаном Есмондом, воєвода Львівський, генерал Сікорський, Меравільгія та інша мисливська еліта.
Голова товариства відзначив, що всі з’їзди товариства розпочинались з прославлення Бога і ця традиція збережеться і в подальшому.[13] Чин посвячення каплиці виконав ксьондз Болеслав Твардовський, наголосивши у проповіді, що «католицька церква має багато святих у у різних сферах – святих королів, святих вчених, святих рільників, святих слуг. У цьому великому переліку святих є й ім’я святого Губерта, яке особливо дороге для мисливців. Від найдавніших часів у всіх християнських країнах він об’єднує мисливців і вони до нього хиляться. У святого Губерта мисливці шукають опіки та допомоги під час тяжких полювань, у небезпеках, які супроводжують мисливське життя». Саме цим можна пояснити факт, що мисливське товариство пожертвувало вівтар на честь святого Губерта, а також благало його, щоб він заступився за них перед Богом при кожній мисливські пригоді.
Образ Святого Губерта, подарований Малопольським мисливським товариством, у вівтарі костелу Святої Єлизавети у Львові. Foto // Łowiec – 1926. – Wydanie jubileuszowe
Святий Губерт, однак, є не лише патроном у мисливській діяльності та небезпеці. Легенда, яка подає його навернення, підказує нам ще одну глибоку думку. Після Божественного об’явлення Губерту на полюванні його життя кардинально змінилось. Він покаявся покинув мирське життя, став священником і присвятив себе виключно Богові. Ця історія із життя майбутнього патрона мисливців вчить, як йти до правдивої цілі життя. А на думку архиєпископа, «нашою ціллю є Бог. Тому у нашій земній подорожі нам не можна відхилятись від Бога і від тієї дороги, що веде до Бога». [14] Архиєпископ виразив подяку мисливцям та їх родинам за каплицю та вівтар та побажав, щоб Святий Губерт взяв їх під свою опіку у мисливських пригодах і залишався опікуном і охоронцем їх душі і тіла.
Про розуміння життєвих цілей мисливця свідчить їх велике їх зібрання у християнській святині і святкування ювілей Галицького мисливського товариства за християнськими традиціями. Більше того, будівництво вівтаря на честь святого Губерта є свідченням їх віри і прикладом для наступних поколінь.
Перед вівтарем Святого Губерта. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.101.
Каплиця була розмальована художником Казимиром Сіхульським, професором промислової школи у Львові.[15] Перед вітарем був постелений гарний килим з емблемою Галицького мисливського товариства. Лисовицьке мисливське товариство пожертвувало для вівтаря стильні світильники.[16]
Але, як з’ясувалось пізніше (1935рік), мисливська громада Львова мала проблеми з парафіянами костелу, які побажали, щоб вітраж Святого Губерта був прикритий іконою Діви Марії, так як у їхньому розумінні святий не може зображатись із зброєю в руках, добуваючи дичину. Це дуже обурило мисливців, які за власні кошти побудували каплицю, а особливо те, що місцевий священник нічого не робив, бо не хотів вступати у конфлікти із парафіянами. На думку голови Галицького мисливського товариства, така ситуація склалась через те, що парафіяни походили з нижчих прошарків суспільства і були малоосвіченими. Було подано відповідне звернення від Галицького мисливського товариства архиєпископу, який пообіцяв дану ситуацію виправити на їхню користь.[17]
Олег ПРОЦІВ, головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства
Джерела:
[1] Krogulski S. Szkic dziejów łowiectwa w Polsce / Seweryn Krogulski // Łowiec. – 1916. – № 7-8. – S.50-54.
[2] Towarzystwo myśliwych im. Św. Huberta we Lwowie //Łowiec. – 1880. – № 3. – S. 38.
[8] Krogulski S. Pół wieku: zarys działalności małopolskiego towarzystwa łowieckiego 1876-1926. – Lwów: Nakładem małopolskiego towarzystwa łowieckiego, 1929. – S. 139.
[10] Sprawy towarzystwa//Łowiec. – 1912. – № 1. – S.12.
[11] Krogulski S. Ołtarz św. Huberta//Łowiec. – 1912. – № 18. – S.214.
[12] Sander A. W dziesięċ lat póżniej / Alfred Sander //Łowiec. – 1936. – № 6. – S. 88.
[13] Krogulski S. Pół wieku//Łowiec . – 1929. – № 9. – S.133-135.
[14] Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety//Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S. 98-100.
[15] Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety//Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S. 101.
[16] Sander A. W dziesięċ lat póżniej / Alfred Sander //Łowiec. – 1936. – № 6. – S. 88.
[17] Sprawozdanie z obrad XXIV Zjazdu członków Małopolskiego Towarzystwa Łowieckiego we Lwowie odbytego dnia 30 maja 1935 //Łowiec. – 1935. – № 10. – S. 112.
В четвер, 1 лютого 2018 року, кав’ярня-галерея «Штука» запрошує на відкриття виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з приватної колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “CartePostale. Жінка на зламі епох”. Початок о 18:30, вхід вільний.
На стику ХІХ і ХХ століть на території усієї України запанував модерн – мистецький напрямок, що торкнувся більшості сфер діяльності людини, в тому числі архітектури, мистецтва і моди. У Львові, як і у Відні, для його означення прижився термін «сецесія», що характеризувався тяжінням до природних форм і рослинних орнаментів.
Постер виставки поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття з колекції Оксани Бобошко-Вандерховен “Carte Postale. Жінка на зламі епох”
Стрункі жіночі постаті того часу із вишуканим S-подібним силуетом та ефектними кучерями були джерелом натхнення для художників і основним мотивом у поштових листівках, помітно сприяючи поширенню нового стилю. За словами Зеновії Тканко, професора кафедри дизайну костюму Львівської національної академії мистецтв і авторки монографії «Мода в Україні ХХ століття»: «<…>У Галичині сецесійну моду пропагували Соломія Крушельницька, сестри Ольга та Олена Кульчицькі, письменниця Ґабріела Запольська, актриса театру Скарбека Ірена Сольська».
Під час відкриття почуємо історію колекції та листівок того періоду, а впродовж місяця плануємо лекцію Оксани Бобошко-Вандерховен, присвячену харизматичній героїні Львова початку ХХ століття – акторці Ірені Сольській.
Вчора, 30 січня 2018 року, під час сесії Львівської обласної ради ухвалили рішення про присвоєння Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука.
Роман Іваничук – визначна постать сучасного українського літературного олімпу, видатний український письменник, громадський і політичний діяч, Почесний громадянин міста Львова, один з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка.
Роман Іваничук — автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній!». Але найбільшу популярність він здобув як історичний романіст.
Його «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Журавлиний крик», «Бо війна війною», «Орда» — це різні часи, різні географічні терени, різні жанрові підвиди історичного роману.
Донька письменника Наталя Іваничук подарувала бібліотеці понад два десятка книг, частину з яких передано бібліотекам Краматорська.
Попри усі наші фантазії та припущення, побачивши на вулицях міста татарина, житель середньовічного Львова не обов’язково буде ховатись, або тікати від того з криком. Лише у нашому сприйнятті татарин – це той, хто обов’язково під стінами і вимагає викуп (не штурмує – бо не вміє того робити). Для львів’ян, особливо якщо говорити про давніші часи, цілком нормальним явищем було й перебування татар в межах мурів. При цьому, ніхто загрози від такого стану речей не відчував. Більше того, присутність татар у місті навіть відбилась на топографії: у назві однієї з двох вхідних брам, а також важливої для буття міста у той час вулиці.
Малюнок походу золотоординців. Фото з http://islam.in.ua
У наш час жителям міста Львова словосполучення Porta Tatarica, або ж татарська брама не говорить абсолютно нічого. Єдине – хіба метафорично натякає на потойбіччя усталеного сприйняття минулого. І зовсім недаремно, адже в давнину у Львові, між іншими народами, проживали також і татари. Згадки про це трапляються ще в літописах. Зокрема, коли татар оповідач відносить до близького оточення правителів Королівства Русі. Лев Данилович, до прикладу, здійснював з ординцями спільні походи. Логічно, що весь цей час він не міг бути на них озлоблений і мріяти помститись за літописну вимогу до його батька “розметати” фортифікаційні споруди міст. Тут йшлося про зовсім інший рівень відносин.
Князь Лев. Фото з https://uk.wikipedia.org
Згадки про татар як жителів Львові бачимо у тексті привілею Казимира ІІІ Великого 1356 року, з яким традиційно пов’язують надання місту магдебурзького права. У документі говориться, що “зі спеціальної прихильності” їх королівської величності, усім іншим народам, що живуть у місті (вірмени, євреї, сарацини, русини і інші) дозволяється використовувати у суперечках і магдебурзьке право, і їхні звичаї, права та обряди. Трохи нижче по тексту додається, що якщо ці народи (вірмени, євреї, сарацини, татари, русини і всі інші нації) не хочуть вдаватися до магдебурзького права, то можуть вирішувати суперечку відповідно до свого права. Єдина умова – при цьому мусить головувати війт міста.
Король Казимир ІІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org
З тексту не зовсім зрозумілим є співвідношення між татарами і сарацинами. Записані вони окремо й через кому, а тому вказують на окремішність. Тим не менше, видатний львівський історик Освальд Бальцер вважав, що тут йдеться про одне і те ж. Таким чином, термін “сарацини” варто розглядати як загальний на означення багатьох нехристиянських народів.
Освальд Бальцер. Фото з photo-lviv.in.ua
Якщо на початках татари потрапляли до Львова в основному під час військових походів та через військову сферу загалом, то з часом це змінюється. З привілеїв правителів Корони Польської, а потім Речі Посполитої Львову чітко бачимо, яке важливе значення для суспільно-політичного життя тогочасного Львова відігравала торгівля з Кримом. Питання врегулювання митної політики та торгівельних операцій львівських купців з Татарією торкався у своїх документах не один король. При цьому, у окремих привілеях навіть зверталась увага на купців з інших міст, які їдуть до Татарії через Львів транзитом.
Краківська брама на пластичній панорамі Я. Вітвіцького. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Не обходилось і без того, що татари затримувались у Львові та осідали тут. Історик Денис Зубрицький між народами, які проживали у місті, згадує і їх. Він уточнює, що татари мали кілька будинків на Краківській вулиці – поруч із брамою. Ще більше їх жило поза межами міста – перед брамою, на Краківському передмісті. Про других він додає, що ті займались гарбарством і торгівлею. Згадує про татар у Львові і Іван Крип’якевич – що вони прийшли зі сходу і були ремісниками, знали ковальство і золотарство, торгували дрібним товаром. Історик навіть висловив несміливе припущенням, що десь під Високим Замком могла бути мечеть і татарський цвинтар. Ніби про це згадували у документах XVII. Але ці свідчення Крип’якевич наводить без жодної конкретики і з великою часткою сумніву. Тому тут питань значно більше, аніж відповідей.
Краківська брама у Вітвіцького. Фото з http://tvoemisto.tv
На основі джерельних згадок та свідчень істориків можемо припустити, що в давнину у Львові проживала достатньо велика кількість татар. З переходом міста від правителів Королівства Русі до Корони Польської, їх кількість поступово зменшується. По аналогії з двома єврейськими громадами Львова, також можна припустити, що на передмісті жили менш впливові татари, а в мурах міста – багатші. На це вказує і сам стан речей. Вулиця Краківська (чи тут краще шлях, дорога) у той час називалась Татарською, як і в’їзна брама міста з Півночі – Porta Tatarica. Принаймні, під такою назвою вона згадується у 1386. Лише від 1441 фігурує назва Краківська, означуючи шлях на Краків.
Панорама Вітвіцького. З Краківською брамою. Фото з http://lviv1256.com
Складно щось сказати про відносини між татарами, які жили в мурах міста і поза ними. Можна знову ж проводити паралелі з єврейськими громадами, які не дуже любили одне одного. Якщо були майнові або інші розбіжності, простір для непорозумінь та конфліктів існував завжди. Разом з тим, не можна стверджувати, що приміська спільнота татар мала схожі привілеї до тих, які вдавалося “вибивати” у короля приміським євреям. Зокрема, дозвіл перебувати в межах мурів міста на час нападу ворогів, або після того, допоки зруйновані помешкання будуть відбудовувати: “Ми, маючи до них слушне співчуття […], дозволяємо вільне мешкання у згаданому нашому місті”.
Зображення Краківської брами. Автор: І. Качор. Фото з https://uk.wikipedia.org
Той Львів, який залишився у минулому є дуже відмінним від того, у якому сьогодні живемо ми. Подекуди видається, що мозаїка його жителів була значно складнішою й більш заплутаною, ніж ми собі уявляємо. На жаль, багато особливостей життя міста відбились лише у фрагментарних та неповних згадках. Велика їх частина, безперечно, втрачена назавжди. Для нас сьогодні є важливим, аби за глобальними міфологемами (ідеологемами) сьогодення й минулого не загубити дрібних і фрагментарних свідчень, які можуть щось “сказати” про життя людей у попередні епохи.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / пер. з польської І. Сварника; наук. коментар Мирона Капраля. – Львів: Центр Європи, 2002. – С. 12 – 13.
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові / Авт. передм. Я. Ісаєвич; Упоряд. Б. Якимовича. – Львів: Каменяр, 1991. – С. 14 – 15, 16 – 17, 72 – 73, 82 – 83, 146 – 147.
Мельник Б. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ – ХХ ст. – Львів: Світ, 2001. – С. 31.
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – С. 136.
Привілеї міста Львова (XIV – XVIII ст.) / Упоряд. М. Капраль. – Львів: Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України; Львівський національний університет імені Івана Франка, 2010. – С. 27 – 31, 59 – 61.
Привілеї національних громад міста Львова (XIV – XVIII ст.) / Упоряд. М. Капраль. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 2010. – С. 477.
У бюджеті розвитку Львова на 2018 рік запланували витратити на реставрацію та охорону культурної спадщини міста більше 36 млн грн. За ці гроші планують розробити історико-архітектурний опорний план Львова, реставрувати низку балконів і декілька знакових для міста пам’яток: Домінікани, огорожу собору Святого Юра та купол будинку на вул. Міцкевича. Деякі з цих об’єктів у вкрай поганому стані, потребують особливо копіткої та складної роботи реставраторів, – повідомляє “Львівська газета”.
Як і торік, цього року у фокусі реставраторів будуть роботи на храмах. На одній із знакових львівських пам’яток – Домініканському соборі – планують замінити дах. На це витратять майже півтора мільйона гривень.
«Це буде чи не найбільша реставрація року. Ми робитимемо вітражі й дах над монастирем», – розповідає начальниця управління охорони історичного середовища ЛМР Лілія Онищенко.
Заміна даху, а також реставрація стін чекає також дзвіницю храму Святої Трійці на вул. Тершаковців, 1-а. За словами Лілії Онищенко, це будуть не найпростіші роботи, а заплановано витратити на них півтора мільйона гривень.
Храм Святої Трійці
«Ця дзвіниця покрита специфічною цинковою лускою. Дах давно протікає і ми не перший рік знаємо про цю проблему. Однак не могли знайти виконавця робіт. Ба більше, навіть не могли знайти того, хто би зробив проект, адже він потребував встановлення дорогого риштування. Врешті проект таки зробили за допомогою дуже детальних знімків, які зробили з дрона», – розповіла Лілія Онищенко.
Не оминуть реставратори увагою і один з найбільших соборів Львова — собор Святого Юра. За 300 тис. грн тут відновлять частину огорожі барокових садів, яка нещодавно завалилася.
Відновлення очікують і на інші храми. Так, у костелі св. Казимира заплановано відреставрувати дах (300 тис. грн), у церкві св. Параскеви П’ятниці цьогоріч зроблять гідроізоляцію (900 тис. грн), невеликі суми також скерують на церкву Марії Сніжної, гарнізонний храм Петра та Павла, церкву св. Миколая, церкву св. Іллі.
Серед житлових будинків реставруватимуть, зокрема, будівлю на вул. Саксаганського, 11 – дах і фасад, та на вул. Шевченка, 4 та пл. Міцкевича, 6-7.
Продовжать цього року також реставрацію балконів у пам’ятках архітектури. На це передбачено 5,5 млн грн. Їх реставруватимуть у таких будинках: вул. Рутковича, 6, Самчука, 4, Генерала Т. Чупринки, 52, Зеленій, 6, І. Франка, 90, Б. Лепкого, 20, О. Фредра, 4-А, О. Фредра, 4, Б. Лепкого, 10 та 12, С. Бандери, 35 та пл. Ринок, 22.
Колишній будинок страхової спілки Дністер
Дві пам’ятки цьогоріч очікує заміна вікон. Йдеться про будинок міської ради на пл. Ринок, 1, а також будівлю на вул. Руській, 20, який відомий як колишній будинок страхової спілки Дністер. Управління 17 січня уклало угоду із ПП «Архітектурна майстерня «Ренесанс» про проведення там реставраційних робіт за близько 2,34 млн грн, за які мають відреставрувати усі вікна та внутрішні великі двері на чотирьох поверхах будівлі.
У планах управління також упорядкувати кілька громадських просторів. Зокрема, півмільйона гривень виділять на капітальний ремонт території пл. Святого Теодора, проект реконструкції якої виготовили минулого року. Ще два мільйони «перепаде» території Парку Високий замок — майданчику поблизу збереженого фрагменту муру. Там планують облаштувати оглядовий майданчик, а також реставрувати та законсервувати руїни. На це витратять 2 млн грн.
Вже сьогодні, 30 січня 2018 року , у Львівській Майстерні Мила (вул. Братів Рогатинців, 30) о 17 год. відбудеться благодійний майстер-клас з виготовлення мила, повідомляє Форпост.
Учасники заходу матимуть можливість власноруч виготовити мило з натуральних інгредієнтів та ознайомитись з усім процесом народження цього косметичного засобу. Це сприятиме всебічному розвитку дітей та подарує їм незабутні емоції, впевнені організатори.
«З осені ми щотижня проводимо майстер-класи для діток із соціально-незахищених верств населення. Такі заходи сприяють розвитку творчих здібностей, піднімають настрій і додають їм впевненості в собі, що дуже важливо для розвитку наступного покоління. Ми проводимо такі майстер-класи зокрема для дітей з обмеженими можливостями. Це добре впливає на їх загальний розвиток, також розвиває моторику рук. Кажуть, діти – це наше майбутнє. Я скажу інакше, ми – майбутнє наших дітей. І їх натхненні очі це наша найкраща винагорода», – вважає власниця Львівської Майстерні Мила Марина Соболєва.
Захід організовують працівники відділу соціальної роботи Личаківського району Львівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді за підтримки магазину подарунків і сувенірів «Львівська майстерня мила»
Адреса: м. Львів, вул. Братів Рогатинців, 30. Початок: 17:00 Контактна особа: Юсюк Людмила, тел.: 063-68-53-429.
На сайті Австрійського державного архіву (німецькою Österreichisches Staatsarchiv), найбільшого за обсягом фондів архіву Австрії, розташованого у місті Відні, знаходяться світлини з Львівщини часів Першої світової війни. Цікава підбірка стосується міста Кристинопіль.
Кристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 роківКристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 роківКристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 років
Відомо, що місто обласного значення на Львівщині, Червоноград, до 3 листопада 1951 року носило назву Кристинопіль (інший варіант Кристинополь).
Кристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 роківКристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 роківКристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 років
Представлені фото датовані 1916-1918 роками. На світлинах можна побачити славнозвісний Палац Потоцьких, що був побудований воєводою руським Францом Потоцьким у XVIII столітті.
Кристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 роківКристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 роківКристинопіль на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 років
На жаль, саме в роки Першої світової війни Кристинопільський палац найбільше постраждав. Адже російські війська сильно пошкодили його зсередини, тоді було вирвано вікна, двері, сходи та зруйнувано каміни.
