Минулого вівторка, 13 червня 2017 року, в приміщенні “Art gallery of madam Palmgren” відбулося відкриття персональної виставки знаної київської мисткині Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”.
Творчість талановитої художниці Ірини Третьяк добре відома не лише в Україні, а й далеко за її межами.І хоча організовувати свої виставки Ірина розпочала відносно недавно, її самобутній стиль вже став пізнаваним на мистецьких подіях.
Ірина Третьяк
“Я малюю з раннього дитинства, спеціальної художньої освіти у мене немає, але я завжди вміла малювати. Маю свою майстерню, малюю на замовлення, за кордон. І чотири роки тому я задумала свою першу виставку, оскільки люди для яких я малюю на замовлення мене знають, але на широкий загал моя творчість була не відома.
Тож я вирішила зробити виставку. Рішення було прийнято у жовтні, а в лютому я вже організувала виставку. Це був якраз початок Майдану, дуже складний період, мене ніхто не знав, я сама обдзвонювала галереї, пропонувала свою виставку, але, звичайно в той час було не до того. Проте, всі доводи знайомих, що це не на часі і треба відкласти виставку мене не зупинили і я все одно готувалася до неї.
Експозиція виставки Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”
Не знаючи, які твори будуть цікавими для людей я інтуїтивно написала 20 картин різної тематики, в різній кольоровій гамі, але в своєму авторському стилі і власне “Гранат” був намальований останнім на мою першу виставку”, – розповідає художниця.
Персональна виставка носить назву “Арт Гранат” Ірини Третьяк, хоча з робіт, що експонують, важко зрозуміти причину такої незвичної назви.
Експозиція виставки Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”
“Чому саме “Гранат” я не задумувалася. Напевно тому, що я люблю червоний колір і дуже добре його відчуваю та й з дитинства дуже люблю гранати.
Але на першій виставці “Гранат” не заслужив моєї уваги, я його розмістила в самому кінці галереї, зробила ставки на інші картини, але люди все одно йшли в дальній зал та фотографувалися з “Гранатом” і так було на всіх виставках.
Експозиція виставки Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”
Уже з першої виставки “Гранат” почав отримувати нагороди, дипломи, займати перші місця, що мене, якщо чесно, дивувало. Я на це не особливо звертала увагу, але через рік, коли я робила велику виставку, досить креативну в нічному клубі в Києві, там була ведуча одного з наших телеканалів, в своєму блозі вона провела опитування з чим мене асоціюють. Ось так виникла назва Арт Гранат Ірини Третяк. Мене це знову здивувало, оскільки маю багато різних картин, чому саме гранат, але люди обрали саме цю назву.
Сьогодні теж представлено різні картини, але уже традиційно виставку назвали “Арт Гранат”, – ділиться враженнями художниця.
Експозиція виставки Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”
Авторська об’ємна техніка, яка стала візитівкою художниці, яскраво виділяє і визначає унікальність мисткині. Кожен, хто хоч раз бачив творчість Ірини Третьяк знає, що полотна залишають яскраве враження і приємний післясмак. Художні критики і експерти підносять і шанують як стиль, так і напрямок художниці і пророкують світову славу в своїй галузі. Твори мисткині вже мають велику цінність і статус. На сьогодні картини Ірини Третьяк знаходяться в приватних колекціях українських політиків, акторів, юристів і бізнесменів, а також в таких країнах як Великобританія, США, Німеччина, Швейцарія, Франція, Таїланд.
Вщерть заповнена зала Музею етнографії та художнього промислу 14 червня 2017 року ще раз засвідчила — глибинна думка й особливий творчий світ відомого поета, громадського діяча, шістдесятника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заступника директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки Ігоря Калинця надихають, окрилюють і залишаються важливими орієнтирами для багатьох.
Презентація п’ятикнижжя Ігоря Калинця
П’ятикнижжя до якого увійшли видання „Про декого і дещо“(публіцистика), „Молімось зорям дальнім“ (повість), „Знане і незнане про Антонича“ (матеріали до біографії), „Колесо фортуни“ (інтерв’ю за 30 років), „Листи до Дзвінки з ув’язнення“ (з листів 1973–1978 років) видані впродовж 2016-17 років у видавництві „Сполом“.
Вже взимку видання доповниться останнім томом, у який увійдуть переклади Єжи Герасимовича.
Презентація п’ятикнижжя Ігоря Калинця
— Ця презентація, без сумніву, є знаковою подією в літературно-мистецькому житті Львова. Адже це нагода познайомитися з Калинцем-прозаїком, публіцистом, дослідником, упорядником багатої спадщини Ірини Калинець. Видані книги — своєрідні документи епохи новітньої історії України, багата джерельна база для майбутніх дослідників, істориків, журналістів, літературознавців, політологів. Для читачів — захоплива мандрівка стежками Богдана-Ігоря Антонича, сторінками недавніх, але вже призабутих подій становлення нашої держави, для педагогів — уроки виховання й освіти через листи до донечки, — наголосила на початку заходу його модерато, лауреат премії Ірини Калинець, директор МІОК Ірина Ключковська.
Презентація п’ятикнижжя Ігоря Калинця
„Книги про декого і про дещо“
— Сам автор говорить про те, що до нього приходили різні музи. Перша муза — Пробуджена, яка надихнула на поезію до арештів. Друга муза — Невольнича, завдяки якій з’явилися твори в час арешту і на засланні. Третя муза — Мовчання, із якою мусили змиритися і прийняти її. І нарешті прийшла четверта — Громадянська. Всі вони дарували йому свободу бути вільним у часи нашого спільного концтабору, в часи заслання і арешту, й зараз — перед нашим світом; а нам — дивовижний світ поезії Калинця. Недаремно говорять, що ми живемо в епоху поезії Калинця, — наголосила Ірина Михайлівна.
Директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки Ірина Ключковська
Більше про книгу розповів професор, член НТШ, член-кореспонденту НАН України Микола Ільницький. Він зокрема зазначив, що в ній Ігор Калинець постає в різних іпостасях. Найперше, як борець за легалізацію УГКЦ, для чого він зробив дуже багато. А також той, хто відкриває світ своїх соратників-дисидентів. Ще Ігор Калинець постає в іпостасі поета, літературного критика й літературознавця.
Професор, член НТШ, член-кореспонденту НАН України Микола Ільницький
„Молімось зорям дальнім“
Ця вишукана поетична повість була написана в слідчому ізоляторі в 1973 році. Одним із перших читачів цієї книги був Іван Світличний. Він написав, що Ігор Калинець — син країни колядок, для якого відступництво дорівнювало б самогубству.
— Це справедлива і об’ємна характеристика постаті Калинця в орбіті українства. Він ціле життя бореться, щоб ми не були плиткими, а глибокими Це проза, як органічне продовження його потреби пошуку чогось справжнього, нефальшивого. Сам автор називає її повістиною. Він скромний і самокритичний до цього визначального для української літератури твору, — зауважив фольклорист, проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярослав Гарасим.
Проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярослав Гарасим
„Колесо фортуни“
В передмові до книги Ігор Калинець зазначає, що його часто просять написати біографію. „Та ці інтерв’ю – це найкраща моя біографія“.
Декан філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка Святослав Пилипчук.
— Читати цю книгу — насолода від викладу, стилю, щирості. Це розмови на різні теми, з різними людьми. Вони дають можливість побачити Ігоря Калинця цілісно, як письменника, мислителя, громадянина, митця. Перше інтерв’ю датоване 1988 роком, а останнє в цій книзі 2016 роком. Ми дізнаємося про родину, про навчання в школі, університетське життя, знайомство із середовищем, відданим Україні, про нескорене бажання творити, про страшний і складний період табірного життя, про товариство людей, які невтомно допомагали, про повернення й інтенсивну громадську роботу. Пан Ігор в цих інтерв’ю багато говорить і про свою еволюцію, коли переступив через страх і відчув, що його український дух сильніший за систему. Наприкінці 60-х років у Києві була мода на „калинцювання“ — читати поезію Калинця. Щиро сподіваюся, що серед львівської молоді „калинцювання“ теж стане популярне, — наголосив у своєму виступі-рецензії декан філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка Святослав Пилипчук.
„Листи до Дзвенислави з ув’язнення“
Це найтепліша, емоційно найглибша книга. Як зазначила Ірина Ключковська, вона відкриває нам іншого Калинця — ніжного, зворушливого, доброго тата, мудрого учителя і, без сумніву, ерудита. Ця книга зараз може бути адресована педагогам, як чудовий підручник із педагогіки, а також для усіх батьків і дідусів.
Дзвенислава Мамчур-Калинець
— У цій книзі є також і листівки із репродукціями картин відомих світових художників — Новаківського, Пікассо, Дега, Шагала. Мурашка, Далі, Ван Гога та інших. А на звороті Ігор Калинець писав свої доні поезію до цих зображень. Там є напучування для малої Дзвінки, якими шляхами має йти, чого повинна навчитися, що побачити в музеях, як дійти до української і світової літератури. Я б сказала, що це коротка енциклопедія з мистецтва. Її важливо і корисно почитати всім, — зазначила Ірина Михайлівна.
Презентація п’ятикнижжя Ігоря Калинця
Непростими спогадами про цей час поділилася донька Дзвенислава Мамчур-Калинець:
— Мені, мабуть, буде найважче говорити, бо це погляд не збоку, а зсередини. Різні почуття наповнюють мою душу. Пригадую і той густий липкий туман страху, що огорнув львівську громаду, моменти, коли ми були дуже самотні. Та в нашому житті були щирі друзі — товариш тата Роман Харкавий, покійні Стефа Шпичка, Стефа Шабатура та інші. Я завжди відчувала, що батьки, хоч далеко, та беруть участь у моєму вихованні. Звичайно, це було складно, бо через відстань можна передати напучування, але дуже важко передати любов. Лише коли прийшла листівка з дівчинкою, яка танцює на линві і дуже щемливий вірш, я зрозуміла ті страшні переживання батьків, які лишили мене зовсім малою. Та з іншого боку мене переповнює радість, що це опубліковане. Я багато років говорила проте, що з цього вийде прекрасний поетично-мистецький альбом. Маю мрію, щоб частини цієї книги увійшли в шкільну літературу.
Філософ, письменник, поет Андрій СодомораФілософ, письменник, поет Андрій Содомора
На завершення зустрічі поета привітали його чисельні друзі, зокрема відомий філософ, письменник, поет Андрій Содомора.
Сьогодні мова піде про польського художника, гравера, ілюстратора і бібліотекаря Каєтана Вінцента Келісінського, котрий побувавши у Східній Галичині, зокрема у Львові, став автором офортів, виконаних за власними малюнками з зображенням сцен з життя міста, українського села, народних типів, пейзажів, української народної дерев’яної архітектури.
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Львів, 1830-і, офорт
Народився художник 7 серпня 1808 р. в Мероніцах у сім’ї судового виконавця. У 1828 р. закінчив гімназію в Пінчові, де отримав перші уроки рисунку від професора А.Висоцького, котрий викладав математику в цьому ж навчальному закладі.
Каєтан Вінцент Келісінський, 1837 р.
У 1829-1830 рр. студіює геодезію та архітектуру у Варшавському університеті, а також з запалом навчається рисунку під керівництвом відомого польського художника-графіка Яна Піварського, з котрим згодом залишається у дружніх стосунках.
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Львів. Бойко із Сколе з горіхами, 1839, акварель
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Львів. Міщанка з околиці, 1839, акварель
Своє навчання Келісінський припиняє після початку Листопадового повстання (1830-1831 рр.), в якому брав участь у званні підпоручника. Після придушення повстання не зміг повернутися до Варшави, деякий час жив у Кракові, в 1834-1839 рр. був зберігачем колекції Г. Павліковського в Медиці. У 1839 році працював бібліотекарем у Титуса Дзялинского в місті Курник. Як доглядач бібліотеки був автором перших своїх каталогів. Також працював на реконструкції замку і саду в Курнику.
У 1848 р. в якості капітана бере участь у повстанні, під час якого був поранений. Після короткого перебування у в’язниці, Келісінський, влітку 1848 року, повернувся до праці в Курник.
Планував видати у 1848 р. серію офортів із зображенням давнього одягу краю, зібраних на підставі автентичних рисунків чи давніх олійних творів, але через півроку після повернення раптово помер.
Келісінський був творцем багатьох гравюр і малюнків, присвячених фольклору, життя польських сіл і міст, пам’ятників, ландшафтів. Найчастіше він працював у техніці офорту, беручи за основу власні рисунки. Не маючи мистецької освіти упродовж всього життя вдосконалював свою фахову майстерність.
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Персонажі балу у Львові, 1841
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Іронічний портрет львів’янина, 1841, літографія
Сферами його захоплень були історія, пам’ятки мистецтва, етнографія, нумізматика та геральдика. В 30-ті роки ХІХ ст. він виконав ряд гравюр із зображенням дерев’яних церков, які дають уявлення про їхній тодішній вигляд.
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Підгірці (Пліснеськ) Церква, 1836, літографія
Зокрема, у фондах Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника зберігаються гравюри із зображеннями авторства Келісінського: дерев’яної церкви в селі Старява (Мостиський район, Львівщина); церкви Преображення Господнього в містечку Сасів (біля Золочева, Львівщина); церкви Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці, збудованої 1749 р. в с. Шегині (Мостиський район, Львівщина); церкви Святого Миколи кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. в селі Буцові, в прикордонному з Польщею.
Екслібрис Юзефа Каласанти Дідушицького
Екслібрис Володимира Дідушицького
Під час перебування у Східній Галичині, зокрема у Львові, виконав низку краєвидів та розробив екслібриси для місцевих колекціонерів. У збірці Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка зберігаються екслібриси Алєксандра Батовського, Юзефа Каласанти та Володимира Дідушицьких виконані Келісінським .
Частина робіт художника зберігається у Львівській галереї мистецтв та Науковій бібліотеці імені Стефаника.
Однією з ключових постатей львівської ранньомодерної архітектури став Ян Покорович. Син італійця Адама Покори (Адама де Лярто), він пішов стопами батька і доклався до багатьох ключових споруд у середмісті Львова. Проте як для більшості львів’ян, так і для гостей нашого чарівного міста, його ім’я залишається забутим. Сьогодні ми пропонуємо вам виправити цю несправедливість. Отож Ян Покорович, хто він?
Золота Роза
Про родину Покор у Львові нам відомо небагато. Першим у документах фігурує батько Яна – Адам, який прийняв львівське громадянство у 1591 році. Він став членом цеху будівничих і отримав замість свого прізвища де Лярто, нове – Покора. Відомо, що він був товаришем іншого знаного львівського архітектора – Амвросія Прихильного. Можливо, він брав участь у будівництві синагоги “Золота Роза” та костелу кармелітів босих. Так, відомий львівський мистецтвознавець Мечислав Орлович вважав автором останнього саме його.
Шпиталь Св. Лазаря
Храм та шпиталь Святого Лазаря у Львові. Фото 2015 року
Отож не дивно що син Адама – Ян, вирішив піти стопами батька. На жаль, нам фактично невідомо коли він народився і як пройшли його ранні роки життя. Проте деякі моменти його життя ми все ж в змозі реконструювати. Вперше Ян фігурує у архітектурній історії Львова в контексті будівництва шпиталю Св. Лазаря разом з іншим італійцем – Амвросієм Прихильним. Шпиталь св. Лазаря був заснований львівським лавником, членом Вервечкового братства, Мареком Шарфенберґером-Остроґурським у 1616 році. На власних землях, що на Калічій горі, він збудував два дерев’яні будинки. Один призначався для хворих, інший — для священика. Згодом було прибудовано ще кілька кімнат шпиталю і дерев’яну каплицю. Згодом, шпиталь вирішили перенести. 1620 року придбано кілька суміжних між собою ділянок на Сокільницькій вулиці (нині вулиця Коперника). Свої ґрунти, розташовані поруч, подарував львівський будівничий Амвросій Прихильний, котрий разом з Яном Покоровичем став пожиттєвим провізором закладу. 1634 року Прихильний розпочав будівництво мурованого костелу за власним проектом. Очевидно, Пкорович також був залучений до цього будівництва.
У 1641 році Покорович представляв єзуїтів у одній з судових справ. У спадок від батька він успадкував будинок на вулиці Зарванській (ймовірно сучасний будинок на вулиці Староєврейській, 26). Збереглись у документах відомості і про його чотирьох доньок, більшість з яких вийшла заміж за інших архітекторів і скульпторів. Сам Ян покинув цей світ 10 листопада 1645 року. Які ж його роботи варто глянути?
Монастир бенедектинок
Заснований у 1593 році Катериною Сапоровською монастир бенедектинок у 1623 році сильно постраждав від пожежі. Первісний проект Павла Римлянина вимагав відбудови, за що і взявся Ян Покорович. Додатковим фактором, який ймовірно вплинув на те, що саме він узявся за цю роботу стало те, що одна з його доньок була послушницею у цьому монастирі.
Резиденція архієпископів
Покорович брав участь у будівництві резиденції латинських архієпископів на Площі Ринок. Сучасний будинок, який ще називають «архієпископський палац», був зведений за сприяння латинського архиєпископа Львова Станіслава Ґроховського на місці попередніх у 1634 році. У 1845 році будинок був значно перебудований: фасад перероблений у стилі класицизму, був добудований четвертий поверх.
Костел Марії Сніжної
1626 року спільно з Войцехом Капіносом-молодшим працював при спорудженні оборонної вежі біля костелу Марії Сніжної у Львові. 1638 року в документах згадується як «munitionis cyitatis geometra» (геометр міських укріплень).
Костел монастиря кармелітів босих
Ймовірно саме Ян, а не його батько був первинного проекту костелу монастиря кармелітів босих у Львові, спорудження якого почалось 1634 року і розтягнулось на тривалий час.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Вуйцик В. С. Фортифікатори Львова XV–XVII ст. // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 1994. — № 2. — С. 23.
Вуйцик В. С. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. — 2-ге вид. — Львів : Каменяр, 1991. — С. 26.
А вже цієї суботи, 17 червня, на стадіоні “Арена Львів” відбудеться фінальний концерт “Світового туру” у підтримку платівки “Без меж”.
Львів’яни із нетерпінням чекають концерту, адже після завершення туру гурт анонсував довгу перерву. Символічно, що тур у підтримку “Без меж” завершиться саме у рідному місті фронтмена.
Вперше за всі роки існування гурту спів-продюсером альбому “Океанів” став Святослав Вакарчук, автор усіх композицій нової платівки.
Світові новий альбом був представлений 19-го травня 2016-го року в ефірах онлайн-радіостанцій. У прямому ефірі “Без меж” слухали в 16-ти країнах: Індії і США, Україні та Ізраїлі, Афганістані, Сербії, Німеччині, Великобританії, Росії, Грузії, Іспанії, Білорусії, Вірменії, Туреччині, Канаді та Австралії.
Рок-гурт “Океан Ельзи”
Нагадаємо, минулого року культовий українських рок-гурт “Океан Ельзи” представив шанувальникам свою дев’яту студійну платівку “Без меж” і з того часу хлопці їздили по світу й загалом дали близько семи десятків концертів за неповні два роки.
Для дітей віком до 6-ти років вхід безкоштовний (без окремого місця). Вхід у фан-зону дозволений з 14-ти років. Встигнути придбати квитки можна тут.
В житті Соломії Крушельницької була людина, яку вона безмежно любила, поважала і якій завдячувала втіленням своєї мрії… Найближча, найрідніша душа – БАТЬКО о. Амвросій Крушельницький.
Нащадок давнього шляхетного роду, о. Амвросій був високоосвіченою людиною, беззаперечним авторитетом для своїх дітей, їхнім першим вчителем і просвітителем. В перші роки свого душпастирського служіння о. Амвросій часто переїздив з родиною з села в село: Білявинці, Петликівці, Тисів, Осівці, аж нарешті в 1878 р. отримав парафію в с Біла поблизу Тернополя. Тут організував читальню “Просвіти”, хор, очолював духовне і культурне життя села.
Батьки Соломії Крушельницької – Теодора та о. Амвросій
Якби не батько, Соломіїна доля склалася б зовсім по-іншому: вона не стала б оперною співачкою, не отримала б вищої музичної освіти. Соломія стала б дружиною священика, виховувала дітей і доживала свого віку на якійсь сільській парафії, час від часу згадуючи свої нездійснені мрії…
Священик Амвросій Крушельницький з дружиною Теодорою (сидять у центрі) та дітьми. За спиною в них стоять Володимир і Соломія. Сидять, зліва направо: Олена з донькою, Марія, Емілія, Анна. Кінець 1890-х.
Про цей епізод з життя Соломії читаємо у спогадах Олени Охримович, записаних Михайлом Скориком: “Як дівчата підросли, почали приїжджати женихи, переважно питомці (студенти богословської семінарії). На черзі була Оленка. Скоро потім приїхав жених – питомець Зенон Гутковський. Але знехтував усталений порядок, поминув Оленку, почав свататись до Люні. Що ж … дочок багато … заручились за рік до висвячення. Нічого собі чоловік. Але йому щораз більше не подобається, що його будуча жінка багато співає, грає, говорить про музику. “Як вийдете заміж, то господині не буде часу все тільки співати”, – говорить. У Люні завмирає серце: кінець співам, музиці. Не подобається женихові, що все розмови про Баха, Бетховена, Шопена. Жартує: “Я не Шопена люблю, а шопу. І остання заява, що він волить цирк, а не музику чи оперу. Але виправу шиють. Сумують, а шиють. Окрема кравчиня в хаті. Є що шити. Усе готове. Розіслані письмові запрошення. “Маємо честь повідомити, що шлюб нашої дочки … з … відбудеться дня …, на який маємо честь запросити …” Буде весілля, а в хаті сумно. А потім лист від жениха: ”Купую шлюбні обручки.”… Люня заохочена братом (Антоном) рішається на розмову з батьками. По розмові лист до жениха: “… так, що можете вже обручок не купувати”. Люня свобідна, з радости танцює: вона буде вчитися співу!”
о. Амвросій Крушельницький з сином Володимиром і донькою Соломією
Люблячий батько поставив на перше місце мрії і бажання своєї доньки і, незважаючи на неминучий загальний осуд, скасував весілля за декілька днів до призначеної дати… Соломія була безмежно вдячна батькові, вона завжди відчувала його підтримку, віру. Перебуваючи на гастролях далеко від дому, надсилала короткі привітання: “Батькови мому – Їх Солоха. Петербург”. “ Цілую руці – Люня. Варшава”… Для тисяч шанувальників вона була Сальомеа, Меа, а для батька залишалася Солохою, Солюнею, Люнею…
Поштівка «Таткови мому їх Солоха» в експозиції Поштівка «Таткови мому їх Солоха»
Поштівка «Таткови мому їх Солоха» в експозиції Поштівка «Таткови мому їх Солоха»
Можна тільки уявити, яким ударом стала для Соломії смерть батька. В одному з її листів читаємо: “В його особі я втратила ідеальну людину, вірного друга і, нарешті, безмежно близьку й дорогу мені душу. Тепер Ви розумієте, скільки мені довелося вистраждати і як я страждаю зараз. Були потрібні уся моя сила волі й енергія, щоб швидко прибути туди, куди мене кличе обов’язок. Щоденною працею в нових для мене місцях намагаюся підбадьорити себе, подолати розпач і журбу”.
Пам’ятник на могилі отця Амвросія Крушельницького на сільському цвинтарі в Білій
Отець Амвросій похований на сільському цвинтарі в Білій. Пам’ятник на його могилі Соломія замовила в Італії: антична колона, біля підніжжя якої схилена в скорботі жіноча постать з лірою в опущеній руці. На пам’ятнику викарбувані зворушливі слова вдячності: “Найлучшому мужови, найлучшому батькови. Честь єго розумови, єго серцю”.
Пам’ятник на могилі отця Амвросія Крушельницького на сільському цвинтарі в Білій
P.S. Постать о. Амвросія, його роль в житті Соломії не залишає байдужим жодного відвідувача музею. І ці поетичні рядки є ще одним підтвердженням.
Поштівка «Таткови мому їх Солоха» рукопис С.Крушельницької на поштівці із Санкт-Петербурга
Надія Костянець
Поштівка
Поштівка давняя – привіт із Петербурга.
Собор Казанський, дорогі слова.
І серце «таткови» від радості мов пташка пурха,
І образ доньчин в пам’яті сплива.
І сум, й розрада, й ближніми турбота,
Біжать невпинно батькові літа.
За днями – дні, і все земна робота,
Й надія світла душу огорта.
Далекі далі, дивні небосхили,
Небачені прекраснії міста
Своїм Солюня голосом «зігріла»,
І слово рідне в світ несуть її уста.
Чарує всіх його ясне «створіння»,
Буяє цвітом молоде життя.
У сяйві слави, мов у сонячних проміннях.
Талант і труд – велике майбуття.
Стеливсь неблизько путь від милого подвір’я,
І де би доля Соломію не вела,
Та найдорожчим батьком був, його любов і мрія:
«Честь єго розумови», серцю і хвала!
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Джерела:
Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів: статті та матеріали / упоряд.: П. Медведик. Р. Мисько-Пасічник. – Тернопіль, 2008. – 392 с., іл.
Соломія Крушельницька. Міста і слава /автори-упорядники: Г. Тихобаєва, І. Криворучка. – Львів, 2009. – 167 с., іл.
Події, гідні детективного фільму та гостросюжетного бойовика розгортались у довоєнній Британії. Кількох грабіжників організованої групи ловили цілою країною: поліція, пожежники, сотні цивільних і навіть Вінстон Черчіль. Можемо сьогодні дізнатись про це, завдяки дуже майстерному опису зазначених подій, зробленому кореспондентом львівського видання “NaszKraj”: чіткому, лаконічному, але також і драматичному та зі збереженням інтриги до останньої букви. Бажаючих переконатися у правдивості моїх слів та відчути дух тексту і атмосферу довоєнної Британії, запрошую до читання оригіналу тексту. Знайти його можна в фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. Зараз пропоную коротенький виклад суті статті та окремі ілюстрації до неї.
Гвардія обстрілює будинок. Фото Є. Гулюка
До героїчної затримки підступних бандитів, які тероризують цілий квартал, або навіть і країну, нас привчили американські фільми. Там грабіжники, правда, білі і пухнасті, а все закінчується, як у ліричних фільмах – happy end-ом. У житті ж картинка далеко не завжди буває такою оптимістичною. Хоч останній мазок також буває теплими і приємними барвами та не завжди. Але так було в Англії у 1911 році. На Sidney Street, що в Лондоні, миттєво “витекло” кілька сотень поліцейських, ряд детективів, два відділи гвардії і представники артилерії. Пізніше підтягнулись навіть пожежники. У перехожих цілком могло виникнути враження, що у столиці Англії знімають якийсь фільм. Тільки зосереджені обличчя державних службовців та атмосфера над полем дії могли видати, що тут відбувається справжнє “полювання”.
Будинок, який штурмували. Фото Є. Гулюка
У будинку №100, на Sidney Street, забарикадувались грабіжники, яких поліція уже давно намагається упіймати. Кожного разу їм вдавалось вислизнути, але зараз ситуація явно не в їхню користь. Сили нерівні. Грабіжників лише кілька, а проти них – весь перерахований вище десант. До честі грабіжників варто сказати, що вони зуміли тримати на підвищеному рівні готовності поліцію, артилерію, пожежників, а також потрапити в новини і до історії. Вони допустились єдиної помилки, але вона надто дорого їм обійшлася. Помилка полягала у тому, що на них вийшли.
Кадри штурму. Ілюстрації з газети. Фото Є. Гулюка
Поліція, розслідуючи попередні злочини, а в тому числі і вбивство кількох поліцейських, вийшла на слід двох зловмисників, які проживали на Sidney Street, 100. Подальше слідство показало, що вони взагалі входили до добре організованої банди, яка ось уже доволі тривалий час “гуляє” Лондоном, викидаючи різні витівки під носом у столичної поліції. Операцію розпочали о 02.00 ночі. Хотіли застати зловмисників несподівано. Тим не менше, грабіжники почали відбиватись. Оперативну групу, яка ввійшла до двоповерхового будинку, зустріли градом куль. Поліцейські були змушені розвернутись, залишити будинок і викликати підкріплення. Зі світанком до будинку підтягнулось більше службовців. Споруду оточили, а бандитів замкнули у кільце. Автор повідомлення про цю подію у виданні “Nasz Kraj”, взяв на себе сміливість зазирнути до голів бандитів та прочитати їхні думки. Драматизуючи ситуацію, він написав, що грабіжники розуміли складність і програшність їхнього випадку, а тому вирішили загинути. Загинути, але “zabić tylu policyantów, ile się tylko da”.
Обстріли будинку. Фото Є. Гулюка
Обстріли. Фото Є. Гулюка
Манекен. Фото Є. Гулюка
Розпочалась запекла стрілянина з обох сторін. Злодії програвали не тільки в чисельності, а й в озброєнні. Вони мали головно близькострільну зброю. Тоді як в поліції та військових, які також підтягнулись, був значно ширший арсенал. Читаючи текст і оглядаючи картинки цього дійства, неодноразово виникала думка: як до цієї процесії могли підтягуватись щораз нові люди, чому їх так багато довкола і чому їх в принципі допустили? Автор називає число у 1000 людей, які протягом кількох годин стояли під дощем і брали участь у штурмі. Частина з них, очевидно, військові і поліцейські. З іншого боку, очевидно, що не всі. Скільки не поліцейські мали би заплатити за білет на таку виставу, у порівнянні з якою сучасні кінотеатри з 3D і 4D видаються квіточками?
Пожежники за роботою. Фото Є. Гулюка
Облога тривала і стрільба також. Бандити не здались і нікого до себе не підпускали. Зрештою, зрозумівши, що шансу на порятунок у них немає, а набої закінчуються, вони підпалили піддашшя, де знаходились. Незабаром вогонь охопив весь будинок. Боротись з полум’ям викликали пожежників. Вони ввійшли до будинку, але живих людей у ньому не застали. Пізніше вдалося виявити речі грабіжників та частину їхніх документів, які вціліли у полум’ї. Як і припускалось, то були давно “відомі” поліції автори кількох гучних злочинів. Емігранти з Росії під кличками “Piotr malarz” i “Fryc”. Загалом справа набула значного розголосу. На світлинах, поданих у газеті, можна бачити на місці протистояння навіть майбутнього прем’єр-міністра Великої Британії, на той момент міністра внутрішніх справ, Вінстона Черчіля.
Вінстон Черчіль на Sidney Street. Фото Є. Гулюка
Публікація у львівському виданні “Nasz Kraj”, з якої дізнаємось про цю новину, є чудовим прикладом як з незвичайної події зі звичайного повсякдення зробити коротеньку і дуже цікаву детективну оповідку. Автор дійсно був майстром своєї справи. Залишається тільки позаздрити тогочасним читачам у Львові. Класик сучасної літератури, італійський письменник і науковець Умберто Еко писав, що про будь-який пошуковий процес варто розповідати так, наче це пошук Грааля. Співставляючи це з даною статтею, мусимо визнати, що Львів в минулому мав дуже якісних журналістів.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Atak policyi londyńskiej na twierdzę dwu bandytów // Nasz Kraj Ilustrowany. – Lwów, 1911. – №133. – С. 1 – 8.
На сайті Перемишльського державного архіву (Польща) вдалось натрапити на цікаві документи, які стосуються діяльності львівського архітектора Філемона Левицького.
Філемон Левицький (1873-1922) був львівським архітектором та уповноваженим будівничим. В 1902 році він закінчив архітектурний відділ Політехнічної школи у Львові. Його основним роботодавцем був Івана Левинський, в якого він працював в архітектурно-проектному бюро у Львові. Був членом Українського технічного товариства у Львові, старшиною товариства «Сокіл-батько».
Проекти церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, авторства Філемона Левицького
Втілював ідеї нового українського стилю в архітектурі, що базувався на зразках народної, зокрема гуцульської архітектури. Філемон Левицький помер у Львові та похований на Личаківському цвинтарі. Серед найвідоміших робіт архітектора сучасники виділяють Львівський гуртожиток «Академічний дім» на вул. Коцюбинського, 21 (1906, співавтор Тадеуш Обмінський), дзвіницю біля храму святого Миколая в Белзі (1906), перебудова вілли Івана Копача, сучасна вул. Франка, 156 у Львові (1906), Народний дім у Яворові (1907—1908), вілла Марії Бачинської на вул. Карпинця, 18 (1913, співавтор Валерій Шульман).
Проект церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, авторства Філемона Левицького
Проект церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, авторства Філемона Левицького
Проект церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, авторства Філемона Левицького
На сайті Перемишльського державного архіву в розділі, який стосується села Улазів, гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, було знайдено проекти церкви в згаданому селі, авторства Філемона Левицького. На документах є печатка та підпис архітектора. Проект храму датується 1910 роком.
Проект церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві
Але, є в папці вид з переду церкви, який не помічений печатками авторства Філемона Левицького. Збереглося єдине фото недобудованого храму, на якому є також місцевий пробощ Антоній Савчин. І, судячи з цього фото, будували церкву власне за цим проектом.
Єдине фото недобудованого храму селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві
Перед ІІ світовою війною в Улазові почалося будівництво (поруч старої церкви) великої мурованої церкви, бо старенька мала дерев’яна церква не задовольняла вимог великої парохії. До кінця війни було поставлено лише дві стіни. Після вивезення українців, поляки розібрали церкву і з цегли збудували стодолу для колгоспу.
Одним з найбільш цікавих науковців пов’язаних зі Львовом став Мар’ян Смолуховський. Один з найбільш перспективних європейських фізиків кінця ХІХ-початку ХХ століття, він значний період свого життя присвятив Львову та Львівському університеті. Чимало сучасних технологій ґрунтується саме на моделях створених Смолуховським: індустріальне очищення води, ріст нанотрубок, коагуляція молока та чимало інших. Отож Мар’ян Смолуховський, хто він?
М. Смолуховський
Народився майбутній геній фізики 28 травня 1872 року у австрійському містечку Фордер-Брюль поблизу Відня, у сім’ї Вільгельма Смолуховського – чиновника канцелярії імператора Франца Йосифа. Мар’ян та ого старший брат закінчили віденьску Терезіанську гімназію, яка вважалась елітною, оскільки її студентами здебільшого були діти столичних чиновників та аристократів. У перші роки свого навчання Мар’ян зацікавився дисциплінами гуманітарного циклу, проте згодом його захопила астрономія. Його вчитель фізики – А. Хьофлер, зміг зацікавити молодого Мар’яна фізикою та природничими науками загалом. У 1890 році Смолуховський отримує атестат зрілост і записується на філософський факультет Віденського університету де в якості основних предметів для вивчення він обирає фізику та математику. Його викладачами стають такі знані тогочасні фізики як Д. Стефан та Ф. Екснер. Певний вплив на молодого студента мав також Л. Больцман, який вів з Смолуховським активне листування.
Будівля, де містилось основне приміщення Львівського університету під час роботи там Смолуховського
Смолуховський за роботою
Перша наукова праця Смолуховського побачила світ у 1893 році, вона була присвячена внутрішньому тетртю в рідинах. Його дисертація була захищена у 1895 році і враховуючи її високий рівень, вона отримала нагороду від імператора а її автор – перстень з діамантом. Молодий науковець активно подорожує Європою. Спочатку він працював у Парижі у Нобелівського лауреата Г. Ліппмана, згодом у Глазго, він працює з Д. Бітті та лордом Кельвіном. У 1898 році Смолуховський стає приват-доцентом Віденського університету.
Смолуховський з професорами та випускниками Львівського університету у 1904 році
Фото “львівського періоду”
Фото “львівського періоду”
1898 рік пов’язав Смолуховського і зі Львовом. Він отримує посаду у місцевому університеті, окрім того він одружився з Софією Баранецькою. Львів спочатку мало втішив перспективного науковця який звик до бурхливої та насиченої наукової атмосфери. Університет видався йому провінційним, окрім того він скаржився на відсутність колег відповідного рівня. Тому вихід він знаходить у подальших наукових мандрівках та в індивідуальних наукових контактах з іншими дослідниками. Смолуховський часто відвідує Відень, Варшаву, Ґьоттінґен.
Будинок на сучасній вулиці Глібова, 2 у Львові, де проживав Смолуховський
Особливо виділяється його поїздка до британського Кембріджа, де він дев’ять місяців працював разом з всесвітньовідомими фізиками, Нобелівськими лауреатами – Д. Томсоном та Е. Резерфордом. Проте не лише Смолуховський мандрував, так, нам відомо, що якось до Львова з Лейдена приїхав відомий фізик П. Еренферд, для того щоб поспілкуватись з Смолуховським. Поступово просувалось і кар’єрне зростання вченого в університеті. З 1899 року – він екстраординарний професор, а з 1903 року- звичайний професор. У той час, за деякими даними, він був наймолодшим професором усієї Дунайської монархії Габсбургів.
Один з корпусів Краківського університету
М. Смолуховський та Т. Закревський
У 1913 році Смолуховському запропонували кафедру у Яґеллонському університеті у Кракові. Він прийняв пропозицію і у цей час він розробляє проблеми зв’язків між кінетичною теорією та термодинамікою. У 1916 році, під час Першої світової війни, у Ґьоттінґені він прочитав три лекції, які і досі вважаються важливими в контексті теорії броунівського руху та молекулярних флуктуацій. У це же час, Смолуховський отримує пропозиції від Віденського та Варшавського університетів. Краківський університе, вирішивши залишити його в себе, запропонував досліднику посаду ректора. Проте серпень 1917 року, став у його житті останнім. Вчений захворів дизентерією і 5 вересня 1917 року, покинув цей світ у віці 45 років. Посмертно про нього згадали А. Айнштайн та А. Зоммерфельд, а двоє його багаторічних співробітників і колег-фізиків – В. Зігмонді та Т. Сведбег, отримали Нобелівські премії у 1925 та 1926 роках.
медаль Смолуховського
Медаль преміх з фізики М. Смолуховського та Е. Варбурга
Теоретичне значення робіт Смолуховського і досі досить високе. У 1965 році, Польске фізичне товариство заснувало медаль Смолуховського. З 1997 року Німецьке і Польске фізичні товариства спільно заснували Премію з фізики М. Смолуховського та Е. Варбурга. З 1986 року існує також Премія Смолуховського яку вручає Асоціація аерозольниз досліджень. Натомість у Львові Смолуховський окутаний забуттям. На тлі багаторічних і беззмістовних «війн пам’ятників/назв вулиць» і т.п. «війн за історію», такі постаті як Смолуховський могли б бути корисними для увічнення у міському просторі і вони могли б зайняти достойне місце в комеморативних практиках львів’ян. Проте очевидно, значно вигідніше сперечатись та пригадувати людей, маніпуляція на кістах яких здатна принести політичні дивіденди та короткочасний сумнівний «капітал». Натомість, вшанування всесвітньовідомих осіб, які пов’язані зі Львовом, проте не замішані в політичних скандалах, вочевидь в цю категорію не входить. Що ж, залишається самим львів’янам хоч деколи намагатись згадувати про видатних осіб, які ходили з ними одними вулицями і примножували славу та авторитет їхнього міста. Проте чи хочуть львів’яни про них пам’ятати? Ось у чому питання. Яке ми наприкінці залишимо відкритим.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
1.Smoluchowski von Smolan Marian Wilhelm Teofil Ritter (http://www.biographien.ac.at/oebl_12/380.pdf)
Othmar Preining: Smoluchowski von Smolan, Marian Wilhelm Teofil Ritter. (https://www.deutsche-biographie.de/gnd118615084.html#ndbcontent)
По-літньому тепло, ніжно і смачно як у мами, 9 червня 2017 року пройшли смачні читання “Добрих маминих казок” у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка (вул. Івана Франка, 150-152) дебютної книги відомої журналістки, письменниці Лесі Кічури.
Смачні читання “Добрих маминих казок” у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка
Модератором смачної зустрічі була неперевершена ведуча – енергійна та ділова Людмила Калабуха, яка зумисне відклала свою поїздку до Києва, щоб розділити казково-мистецьке й солодке свято! Це власне її енергетика заполонила усіх присутніх на першій презентації проекту в кав’ярні “Світ кави”.
Смачні читання “Добрих маминих казок” у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка
На смачній події гостей чекали презентація книги «Добрі мамині казки», читання казок та казкові вікторини, багато подарунків та фантастичні смаколики для діток .
Смачні читання “Добрих маминих казок” у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка
Після завершення офіційної частини презентації усіх радо запросили оглянути Франкову домівку, місце життя живої людини і надихнутися аурою неймовірного помешкання генія.
Солодкими партнерами читань були смачнющі кондитерські вироби від Степанківа і корисні напої для діток від компанії Вадима Карпікова Icoffee Nabar . А мелодія живої скрипки Богдана Дворника наповнила терасу Франкового музею просто неймовірною атмосферою.
12 червня о 18:00 у рамках лекторію НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 91/5 про художні процеси у різних містах України періоду незалежності, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) запрошуємо усіх долучитись до програми подій, присвячених мистецтву Харкова.
Мистецькі діалоги: Харків-Львів
У програмі: Лекція Тетяни Тумасян “Харківське художнє середовище (1991–2017)”
Тетяна Тумасян – куратор, галерист, директор Харківської муніципальної галереї з моменту її заснування (1996), неодноразовий лауреат Творчої Муніципальної премії. Член експертної ради конкурсу молодих художників PinchukArtCentre (2013), журі Фестивалю молодіжних проектів «NonStopMedia», експертної ради Асоціації арт-галерей України, Асоціації діячів сучасного мистецтва, Художньої ради при Харківській міській раді.
Тетяна Тумасян / Фото: Українська правда. Життя
Виставка «Фонтан» Павла Макова: мистецька ретроспекція у Львові. Зустріч із художником.
Павло Маков – провідний сучасний український художник, член Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії, член-кореспондент Академії мистецтв України.
Павло Маков
Показ документального фільму «Вагрич і чорний квадрат» про харківського художника-концептуаліста Вагрича Бахчаняна
Режисер: Андрій Загданський
Виробництво: AZ Films L.L.C, США, MaGiKa Film, Україна.
Андрій Загданський
Андрій Загданський, режисер фільму: «Я мав щастя товаришувати з Вагричем Бахчаняном, і я думаю, Вагрич був геній. Абсолютно особлива людина. Абсолютно особливий художник. Я завжди знав, що майбутній фільм буде фільм-колаж, в якому роботи Вагрича: графіка, картини, афоризми, фрази і міні-п’єси з’єднані в єдине ціле з розповіддю автора та спогадами друзів.»
В п’ятницю, 9 червня 2017 року, в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові ( вул. С. Крушельницької, 23) відбулося відкриття виставки “Мешканці Музикальної кам’яниці”.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Анонсована подія в Музеї Соломії Крушельницької обіцяла бути незвичною. Присутні, зручно вмостившись на стільцях, в перші хвилини не помітили нічого особливого. Директор музею Галина Василівна Тихобаєва проголосила декілька привітальних слів, назвала прізвища кураторів виставки і запросила до слова старшого наукового співробітника Роксоляну Пасічник.
Директор Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Галина Тихобаєва
І тут сталося непередбачуване: усіх гостей попросили “вийти з музею”… і зібратися навпроти будинку. Нас чекала екскурсія “Мешканці Музикальної кам’яниці”. Відвідуючи Музей співачки, якось не замислюєшся, що впродовж багатьох років (та, зрештою, і зараз) цей дім наповнювали різні люди. Спочатку це були рідні Соломії Крушельницької – мати Теодора Крушельницька, брат Володимир, сестри Анна, Олена, Марія, Емілія, їхні родини, а згодом, крім родини, дім почали заселяти “льокатори”: різні за соціальним статусом, національністю, професією люди, але яких, переважно об’єднувала музика.
Екскурсія “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Під час екскурсії, що перенесла нас на 100 років назад, ми “знайомилися” з мешканцями Музикальної кам’яниці: зайшовши в браму, зупинилися біля перших дверей праворуч, де колись мешкали піаністи Ольга і Тарас Шухевичі і де часто приходив на уроки до свого стрийка юний Роман Шухевич. У подвір’ї дому дізналися, що колись тут стояли кінні екіпажі, були стайні, а першим, хто почав тут паркувати свій автомобіль, був архітектор Штадляр, мешканець другого поверху Соломіїного дому. “Познайомилися” з двірничкою пані Томашовою, котра завжди тримала дім в чистоті, натирала пастою дерев’яні сходи і пильнувала, щоб якийсь волоцюга не забрів на подвір’я…
Екскурсія “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Дізналися, що в цьому домі на третьому поверсі упродовж десяти років мешкав композитор Станіслав Людкевич. Поруч з його помешканням – родина відомого адвоката Володимира Старосольського: дружина Дарія (донька Володимира Шухевича), сини Юрій, Ігор і донька Уляна. Саме спогади Уляни Любович (літературний псевдонім Уляни Старосольської) й стали основою нашої ретро-мандрівки.
Екскурсія “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Після екскурсії ми повернулися до музею. І зустрічав нас голос Господині Дому Соломії Крушельницької. Звучала арія Мадам Батерфляй з опери Пуччіні…
Головний хранитель фондів Музею Ірина Криворучка
Головний хранитель фондів Музею Ірина Криворучка розповіла про виставку, акцентуючи увагу присутніх на окремих цікавих експонатах. А на виставці представлені фотографії, документи, нотні видання, ужиткові речі, що розповідають про мешканців Соломіїного Дому. Суттєвим доповненням експозиції виставки є текстові матеріали, а саме спогади, що ближче знайомлять з яскравими особистостями льокаторів, допомагають відчути атмосферу Музикальної кам’яниці в період першої половини ХХ ст.
Експозиція виставки “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Особливими експонатами виставки є три сучасні графічні портрети-шаржі роботи Ігоря Данилихи, заступника директора Музею С. Крушельницької. Завдяки детальним описам Уляни Любович цих персонажів (адже їхніх фотографій немає) художник створив уявні дотепні шаржі на графиню Порчеррі, професора Яцкевича, двірничку пані Томашову.
Гості виставки “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Під музичний супровід творів Станіслава Людкевича (у записі) гості музею занурилися в експонати виставки.
Сьогодні ми відкриваємо новий розділ на сайті під назвою “А що у сусідів”, де будемо публікувати цікаві матеріали про життя в сусідніх областях. Першим нашим партнером у цьому починанні стає відомий Волинський портал Хроніки Любарта. Отже, зустрічіайте!
Софія Славінська народилася у Львові. Проте театральне життя кликало у подорожі містами. Львів, Люблін, Ґданськ, Краків, Вільно, Варшава, а потім – робота в Луцьку у Волинському театрі. І на цьому не завершилися творчі мандри. З театральної сцени жінка пішла у велике кіно.
Софія Славінська народилась 31 грудня 1887 року в місті Львів. Батьками майбутньої акторки були Джозеф та Ельжбета Славінські. Освіту здобула в школі при монастирі сестер бенедиктином у Львові, де закінчил вісім класів. Потім була львівська драматична школа. Софія Славінська була ученицею Ф. Висоцького та Д. Хмелінського. В 1901 році Софія вперше виступила на сцені
Львівського товариства шанувальників сцени (Towarzystwo Miłośników Sceny we Lwowie), яке було засноване в 1899 році.
З липня 1901 по 1907 рік Софія працювала в трупах Львівського міського та Львівського народного театрів. Паралельно акторка була запрошена у вистави до театру, який створила наша землячка Габріелла Запольська із Підгаєць, яка в 1904 році поселилася у Львові, і разом із другим чоловіком, живописцем Станіславом Яновським, організувала театральну трупу, з якою мандрувала по всій Галичині. Саме з театром Г. Запольської, Славінська гастролювала до Жушува, Дрогобича, Коломиї та інших міст.
З 1908 року в Софії Славінської наступає період, коли її запрошують на роботу різні театри, спеціально, щоб акторка зіграла головну роль. В 1908 році акторка виступала на сценах театрів Варшави та Познані. В 1911 році Софія була запрошена на роботу до одного із центральних театрів міста Краків – Teatr Nowości. 1912-1913 роки Славінська грала на сценах театрів міста Вільно та Лодзь.
В 1916 році Софія на три роки знову повертається на столичну сцену таких варшавських театрів, як «Бі-Ба-Бо», «Сфінкс» та «Qui Pro Quo». В 1919-1925-1930 роках акторка активно працює в театрах Бидгоща, Гданська, Любліна, варшавському «Elizeum» та Львівському міському театрі.
В 1931 році у Софії Славінської наступає «волинський»період, адже її запрошують до Волинського театру імені Словацького, який був створений в місті Луцьку в 1925 році. На меті мав гастролі театру по всіх містах та містечках Волині. Волинським театром опікувалося волинське воєводський уряд. Річний бюджет театру становив 260 тисяч злотих. Саме в Волинському театрі Софія Славінська відзначила два свої професійні ювілеї. Перший у 1932 році – це 25-річчя акторської гри в «Мадам Х», а в 1936 році – 30-річчя гри матері генерала в п’єсі «Trafika pani generałowej». Разом з акторами волинського театру Софія подорожувала по Волині, Поліссю та Люблінщині.
Постановка «Теорія Енштейна» Варшава. 1935 р. Джерело: https://audiovis.nac.gov.pl/
Софія Славінська в постановці «Пані Х». Луцьк. 1932 р. Джерело: https://audiovis.nac.gov.pl/
В 1932 році Софію запросили зіграти в фільмі «Легіон вулиці». Акторка входить в п’ятірку найвідоміших акторів Волинського театру імені Словацького, адже її ім’я часто згадують й сьогодні дослідники театру по всьому світу.
Постановка «Aurelciu, nie rób tego». Вільно. Джерело: https://audiovis.nac.gov.pl
Софія Славінська в постановці «Гроші це не все». Луцьк. 1937 р. Джерело: https://audiovis.nac.gov.pl/obraz/148684/
Останні роки життя Софія Славінська провела в товаристві ветеранів театру в місті Сколімув (Польща). Особисте життя акторки не склалося, через її професійну зайнятість. Померла Софія 15 серпня 1963 року.
15 червня 2017 року у колонній залі Київської міської держадміністрації відбудеться 17 урочиста Церемонія нагородження переможців Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”.
Вже зовсім скоро Україна дізнається імена нових зірок, що засяють на вітчизняному літературному небосхилі. Кращі автори традиційно будуть визначені у номінаціях “Романи”, “Кіносценарії”, “Пєси”, “Пісенна лірика” та “Твори для дітей”.
Дара Корній
Окрім традиційних, на конкурсі існують Спеціальні відзнаки від членів журі, як то відзнака від Андрія Кокотюхи “Золотий Пістоль” за Найкращий гостросюжетний роман (детективний, пригодницький, авантюрний, трилер, горор) та відзнака “Сучасне українське фентезі” від Дари Корній та Тали Владмирової.
Цьогоріч уже втретє відзнака “Сучасне українське фентезі” від львів’янки Дари Корній та Тали Владмирової знайде найдостойнішого серед претендентів.
Приз до відзнаки “Сучасне українське фентезі” від львів’янки Дари Корній та Тали Владмирової 2016 року
“Вже третій рік поспіль я беру участь у журі конкурсу «Коронація слова» в номінації “Сучасне українське фентезі” і я зрозуміла, що треба придумати якийсь оригінальний приз не схожий ні на що інше. Тож сьогодні разом з художником Романом Дмитриком ми створюємо надзвичайний, фантастичний приз, який буде вручатися переможцю у цій номінації”, – розповідає письменниця історію номінації та відзнаки.
Розмова з Дарою Корній відбувається біля входу до Львівської національної академії мистецтв, де нас уже чекає відомий львівський художник Роман Дмитрик.
Роман Дмитрик
“Минулого року спілкуючись з Дарією Корній виникла ідея підсилити її приз якоюсь візуальною річчю і, після довгого планування, ми вирішили зробити таку кульку з крилами, яка нам нагадує лилика чи сквош з «Гаррі Поттера». Вона отримала непоганий розголос і цього року її вручення, це вже як традиція”, – поділився Роман Дмитрик.
Ми підіймаємось на третій поверх і заходимо до незвичного приміщення центральне місце в якому займає гутна піч. Приблизно за півгодини майже магічних рухів, практично з нічого на світ з’являється приз, який уже за кілька днів стане предметом гордості для його власника, письменника переможця в номінації “Сучасне українське фентезі” .
І хто зна, може цей крилатий лилик надихне свого власника на написання твору, що затьмарить собою Гаррі Поттера та багатьох інших світових книжкових персонажів.
До бункера відновлять дорогу, відзначать його на туристичних мапах та путівниках, повідомляють у Львівській обласній державній адміністрації.
Криївка має 35 м у довжину та 5 в ширину. Її віднайшли в 2012 році біля підніжжя гори Кичера на околицях села Корчин Сколівського району за спогадами повстанської друкарки Дарії Малярчин-Шпиталь.
Дарія Малярчин-Шпиталь. Фото Ярослав Тимчишин/lvivpost.net
Пішохідний шлях від села Корчин до бункеру й гори Парашка облаштують навігаційними знаками та інформаційними стендами відповідно до норм національного стандарту та внесуть його в реєстр туристичних шляхів області, який разом з іншими туристичними шляхами Сколівщини служитиме інфраструктурною основою для гірського мандрівництва, зокрема відомого туристичного маршруту «Горами нашої слави».
22 червня 1941 року відбувся напад німецьких військ на територію Радянського Союзу. Наступ німецьких військ призвів руйнації відступаючими радянськими військами нафтового господарства міста Борислава. У ніч на 27 червня горів увесь Борислав. Саме тоді згоріло біля 1000 дерев’яних нафтових веж. Борислав був схожим на пекло. Після цього місто перебудувалось та змінило свій вигляд.
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Проекту Lodomeria вдалося віднайти фото Борислава до тієї жахливої ночі, а саме 1934 року. Автором фотографій є американська мандрівниця Луіза Арнер Бойд. Скоріше всього фотограф не випадково зробила фото Борислава. Адже відомом, що на початку 1910-х з родовищ у районі Борислава було видобуто 2 млн. тонн нафти — 5% світового видобутку тих часів. На той час Галичина була на третьому місці з видобутку нафти після США та Росії у світі.
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
А 1928-1932 роки позначені світовою економічною кризою. Видобуток нафти у місті Борислав зменшився більш як на третину, а газу – на половину. Іноземні монополії і не прагнули вкладати кошти в розвиток тодішнього великого м. Борислав.
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Варто зазначити, що саме бориславська нафта відіграла величезну роль у піднесенні економіки польської держави, хоча з 1929 до 1936 р. видобуток нафти знизився з 511 тис. тонн до 319 тис. тонн на рік.
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
На фото Луізи Бойд можемо побачити панорамні фото міста, нафтових родовищ, а також написи, так звані назви тодішніх нафтопереробних компаній, які існували на території регіону, а саме «Urycka Spółka dla Przemysłu Naftowego», «Malopolska Petrolea».
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Борислав, осінь 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Фото взяті з сайту: з колекції Університету Вісконсин-Мілуокі на сайті AGSL Digital Photo Archive – Europe..
Чом, чом, чом, земле моя, Так люба ти мені, Так люба ти мені?
Чом, чом, чом, земле моя, Чарує так мене Краса твоя? (Віра Лебедова)
Напевне всі чули пісню, початкові слова якої винесені у мотто-епіграф . Але не всім відомо, що написала її у 1904 р. вчителька Костянтина Малицька (1872–1947), яка працювала тоді в Лужанах на Буковині, а переклав її на музику галицький композитор Денис Січинський (1865–1909). Хоча за радянських часів дозволялося виконувати цю пісню заслуженим співакам, таким як Дмитро Гнатюк чи Анатолій Солов’яненко, імені авторки називати не рекомендувалося. Називали часом один з її літературних псевдонімів – Віра Лебедова.
Костянтина Малицька
Народилася Костянтина Малицька 145 років тому, 30 травня 1872 року у селі Кропивник (тепер Калуського району Івано-Франківської області). Її батько о. Іван Малицький (1842–1875) був парохом місцевої греко-католицької церкви Св. Миколая. Мати Олена походила зі священичої родини Гетьманчуків.
Як писав львівський історик Ярослав Лялька, «мати – Олена Малицька, походила теж із священичого роду, була освіченою жінкою, громадською діячкою. Вона була учасницею установчих зборів “Товариства руських жінок”, які відбулися в грудні 1884 року у Станіславі за ініціативою Наталії Кобринської. Дідом по матері Константинибув відомий український вчений-історик, етнограф, церковний і політичний діяч, посол до Галицького сейму та Австрійського парламенту, о. Антоній Петрушевич. Батька Константина втратила рано, її освітою займалася мати, яка переїхала до Станіслава. Вона підготувала доньку до вступу в Станіславську державну гімназію, яку Константина Малицька успішно закінчила 1889 року» ¹.
На той час в австрійській Галичині не було державних гімназій для дівчат, і Костянтина мусила здавати матуру екстерном. Потім вона навчалася у державній вчительській семінарії у Львові, яку закінчила 1892 року й отримала диплом народної вчительки. Першою її посадою була школа в містечку Єзуполі (за радянських часів називався Жовтень) біля Станиславова. Відтак 11 років попрацювала в Галичі, де ініціювала створення читальні «Просвіти».
Дослідниця Світлана Гірняк пише: «Громадсько-культурна, просвітницька, публіцистична діяльність К.Малицької викликала занепокоєння серед москвофілів та осіб пропольської орієнтації, тому 1903 р. її переводять до далекого села Бєча. Ось як про цей період згадує К.Малицька: «Моє знайомство з Буковиною датується з року 1903, коли то замість іти на заслання до Бєча на захід, перенеслася я добровільно на полудне. Переді мною були вже там деякі вчителі-галичани, бо тодішній шкільний інспектор, незабутньої пам’яті Омелян Попович, радо в тому часі приймав галицьких утікачів. Посаду дістала я відразу, стала при 5-клясовій народній школі в Лужанах під самими Чернівцями» ².
Містечко Бєч поміж Горлицями та Яслом лежало вже у польській частині Ґаліції, куди намагалися заслати активних українських педагогів і урядовців. Таку практику продовжували урядовці ІІ Речі Посполитої й у міжвоєнний період.
Розташовані поблизу Чернівців Лужани були важливим осередком українства в Буковині. Завдяки місцевій громаді тут навіть далося заснувати гімназію з «руською мовою навчання».
«У Чернівцях К.Малицька заприязнилася з редакторами газети “Буковина” Я.Веселовським і журналу “Промінь” І.Герасимовичем (тут увійшла до складу редколегії), приятелювала з Емілією Кумановською, Євгенією Ярошинською, Ольгою Кобилянською. За три роки на Буковині К.Малицька провела значну роботу з організації жіночих гуртків по селах та заснування у травні 1905 р. “Жіночої громади”. 1906 р. на запрошення українського педагогічного товариства у Львові К.Малицька прибула викладати до приватної дівочої школи імені Т.Шевченка (заснованої 1898 р.), якою керувала визнаний у Галичині педагог Марія Білецька. 1906–1914 рр. редагувала журнал “Дзвінок”» – пише про цей період її життя професор з Івано-Франківська Володимир Качкан ³.
Вулиця Мохнацького (тепер Драгоманова), 12
Семикласна дівоча школа імені Т.Шевченка належала до «Руського товариства педагогічного» (РПТ). Містилася вона у власному будинку у Львові на вулиці Мохнацького (тепер Драгоманова), 12. К.Малицька викладала тут рідну мову, природознавство, педагогіку, геометрію, фізику, завідувала шкільною бібліотекою.
За цією адресою діяла також вчительська семінарія РПТ у якій працювала К.Малицька. У 1912 році РПТ було перейменоване на «Українське педагогічне товариство» (УПТ), а у 1926-у – отримало назву «Рідна Школа».
Учениці вчительської семінарії УПТ (березень 1914 року)
Костянтина Малицька разом з Герміною Шухевичевою та Мариною Білецькою була однією з провідних галицьких феміністок, яких тоді називали емансипантками. “Мужчини, що нерадо тоді дивились на їх домагання рівноправности для жіноцтва, прозвали їх “Три Марини”, – згадував Степан Шах ⁴.
Відтак К.Малицька стала однією з організаторок жіночого руху в Галичині, який вона вважала частиною загальноукраїнського національного руху:
«Педагогічну працю Константина Малицька поєднувала з активною участю в жіночому русі. За її активною участю в 1909 р. на основі об’єднання “Клубу русинок” та “Кружка українок” було створено нове товариство “Жіноча громада”, яке очолила Марія Білецька, а Константина Малицька увійшла до проводу. Програмним завданням товариства була просвітна, економічна й товариська організація міського та сільського жіноцтва. За ініціативою Константини Малицької в 1910 р. був створений “Кружок ім. Ганни Барвінок”, в якому працювали такі видатні громадські діячки, як Марія Заячківська, Мирослава Мороз, Іванна Скопляк, Ольга Брик, Іванна Витковицька, Дора Ліщинська, Марія Бачинська-Донцова, Стефанія Пашкевич, Ольга Коренець, Михайлина Гевикович, Ірина Бонковська, Марія Кекеш, Софія Вольська-Мурська та ін. “Кружок ім. Ганни Барвінок” опікувався школою ім. Т.Шевченка, вів культурно-просвітню працю серед батьків шкільної молоді, серед широкого загалу українського жіноцтва. Українське жіноцтво вже на початку ХХ ст. виявилось рішучим прихильником державницьких ідей та активним співтворцем військових організацій. Ця концепція була провідною у доповіді Константини Малицької на тему “Політичне положення під теперішню хвилю” на великих жіночих зборах у Львові 14 грудня 1912 р. Із співдоповіддю “Завдання жінки на випадок війни” виступила Олена Степанів, майбутня національна героїня України і хорунжа Легіону УСС. 18 лютого 1913 р. за підписом Константини Малицької, Марії Білецької, Олени Верганівської, Олени Залізняк, Олени Лучаківської, Ольги Гаморак, Євгенії Ясеницької, Олени Степанівної у львівських часописах з’явилася відозва про створення фонду “Потреби України”. Зібрані жіноцтвом кошти були використані для формування Легіону Українських Січових Стрільців. У середині 1912 р. Константина Малицька була запрошена до міжпартійного комітету, членами якого були Лонгин Цегельський, Іван Боберський, Степан Томашівський, Роман Дашкевич, Іван Чмола, котрий опрацював статут і в грудні 1912 року розгорнув діяльність щодо створення товариства Українські Січові Стрільці II (організації для військового вишколу і національно-патріотичного виховання галицької молоді)» ⁵.
Не випадково саме у будівлі школи ім. Т.Шевченка у серпні 1914 року розмістилася Бойова управа легіону Українських Січових Стрільців (УСС).
Після окупації Львова російським військом царська влада не забарилася з покаранням:
«17 лютого 1915 р. була заарештована Константина Малицька, яка більше трьох місяців перебувала в тюрмі на вул. Баторія. Згодом вона писала: “Єдиною нашою провиною було, що ми “мазепинці”, і не вітали російської армії хлібом-сіллю”. 28 травня 1915 р. Константину Малицьку (єдину жінку) у числі 13 видатних діячів (д-р Микола Шухевич, д-р Василь Нагірний, д-р Володимир Охримович, д-р о. Йосиф Боцян, д-р Юліян Балицький, Кость Паньківський, Тимотей Старух, Микола Курцеба, Осип Неділко, Йосиф Гродський та ін.) етапом через Москву було відправлено в Красноярськ, а звідти – по Єнісею в Тунгуський край. Константина Малицька відбувала покарання в селі Пінчуга над Ангарою… Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Константині Малицькій вдалося вирватись з глухомані, якийсь час вона проживала в Єнисейську. У вересні 1919 р. прибула до Красноярська, за дорученням “Української громади” (голова – професор В’ячеслав Яновицький) організувала в будинку українського патріотичного подружжя, колишніх політв’язнів Катерини та Михайла Антонових, школу ім. Івана Котляревського, була в ній першою вчителькою та директором. Наприкінці липня 1920 р. Константина Малицька вирішила повернутись на Україну, потягом доїхала до Москви, а відтак – до Петербурга, а у вересні 1920 р., через п’ять років, повернулася до Львова, де її урочисто вітала українська громада. Константина Малицька зразу ж зголосилася до вчительської праці в школі ім. Т.Шевченка, де невдовзі стала директором» ⁶.
«Сама Костянтина Малицька так згадувала про роки свого заслання: “Дивує мене, що ви у своїх привітах називали мене “царським в’язнем”… Ми не були “царськими в’язнями”, а звичайними політичними в’язнями царської політичної “охрани”. Бути “царським в’язнем” за царських часів означало мати привілеї, тобто їхати звичайним поїздом і мешкати в готелі чи в якімсь монастирі, їсти навіть білий хліб, а не як ми, що їхали в заґратованім і запломбованім возі, без місця до сидження, що сиділи в дійсній тюрмі, а живили нас струхлою кашею чи смердячою рибою» ⁷.
К.Малицька після повернення з Сибіру
Не полишила своєї громадсько-політичної діяльності й за часів ІІ Речі Посполитої. Саме під її проводом відбулися 19 жовтня 1921 року у школі ім. Т.Шевченка створення об’єднаної організації українського жіноцтва. А 22 і 23 грудня того року відбувся у Львові Всеукраїнський жіночий з’їзд на якому відновили «Союз Українок», створений ще у 1917 р. на основі «Жіночої Громади».
К.Малицька входила до проводу «Союзу Українок», була ініціаторкою створення таких жіночих організацій, як «Дружини княгині Ольги», «Світового Союзу Українок», «Жіночої служби України».
У 1930–1940-х роках мешкала у Львові на вулиці Лісній, 3 в будинку родини Мацькевичів. Ця вулиця стрімко піднімається від Нижнього Личакова до Цісарського лісу (Кайзервальду).
Вулиця Лісна
Щодо літературного доробку Костянтини Малицької пошлюся на узагальнення професора В.Качкана:
«Літературну діяльність К.Малицька розпочала 1896 р. першими віршами у журналі “Дзвінок”. Потім її твори публікуються у виданнях “Світ дитини”, “Молода Україна”, “Нова Хата”, “Діло”, “Промінь”, “Учитель”, “Учительское слово”, “Рідна Школа”, “Назустріч”, “Жіноча доля”, альманах “Жіночої долі”, “Світ” та ін. Перу письменниці, активної учасниці січового руху, належать численні тексти стрілецьких пісень: “Герої”, “В Січ ставай!”, “Поставали козаченьки”, “Вгору прапор!”, “Взяв би я бандуру, настроїв, заграв…”, “Січ у поході”, “Січовий поклик”, “У Січі, у Січі…”. На її слова написана “Кантата” Стеценка, “Січовий гімн” Ярославенка, “Кооперативний гімн” Гриневецького. А її знаменита пісня “Чом, чом, чом, земле моя…” вже давно стала народною. Костянтина Малицька увійшла в історію української літератури і як неперевершена майстриня дитячого оповідального жанру – переважно невеликих за обсягом етюдів, художніх нарисів, а щонайбільше оповідань…
Дидактичний сенс, конкретні знання з природознавства несуть у собі оповідання-нариси збірок “Чистенький і Юрзя Мурзя” (1932), “І звірята співпрацюють”. Про морські корали, хміль, мурашок, бджіл, птиць, риб, ластівок, бобрів, слонів авторка пише захоплено, зі знанням справи. Нерідко вона використовує сюжети з інших літератур, перекладає (іде за О.Пушкіним, В.Робінзоном, І.Кожішкою, Г.Фошером, Г.Кубніком, А.Бремом, X.Лєвіним, В.Передольським, Я.Булем, І.Робертсом).
К. Малицька “Чистенький і Юрзя Мурзя”, 1932
Окремий пласт письменницького доробку К.Малицької складають її драматичні твори “Козацькі діти: Образок з татарських часів в 2 діях” (Львів, 1914. – 8 с.), “Русалка Дністрова: Сценічний образок в 2 діях” (Львів, 1914. – 8 с.), “Вінок на могилі Тараса Шевченка: діточа сцена в 2 відслонах” (Львів, 1914. – 8 с.), “На св. Николая: Сценічний образок в 2 діях” (Львів, 1924. – 14 с.), “Вифлеємські діти: сценічний образок у 2 діях” (Львів: Світ дитини, 1936. – 12 с.) та ін., а також драматичні сценки на одну дію “Візьми його на село”, “Пуста цікавість”, “Велика виграна”, що публікувалися на сторінках журналу “Дзвіночок”…
К.Малицька залишила помітний слід як науковий белетрист, публіцист. Глибокі знання з історії української педагогічної думки, історії фольклору, історії української літератури вона виклала у нарисах, студіях, виголошених рефератах. І сьогодні не втратили свого значення основні засадничі національні ідеї, сформульовані у статті “В боротьбі за рідну школу” (ЛНВ. – 1924. – Кн. 12)… Усе, що вийшло з-під пера літераторки, засновано на глибоких дидактичних ідеях наших попередників, на патріотизмі, народній моралі. Кожна річ, навіть найдрібніша, що попервах прийшла до читача через газетні або журнальні сторінки, несе в собі закодовану материнську любов, ласку, повагу до батьків, рідних, довколишніх, до живої природи. Костянтина Малицька системно, поступово, день від дня, рік від року утверджувала на педагогічній ниві засобами друкованого слова найвищі та найсвятіші принципи виховної культури» ⁸.
Варто зауважити, що тексти К.Малицької друкувалися під різними псевдонімами: Горський Стефан; Кропивницька Віра; Лебедів Віра; Лебедова Віра; Лужанська Віра; Чайка Дністрова; Растик; Vanellus; Кр. Софія; В.Л.; К.; К.М.; К.М…; к. м.; М.; М-а; М-ка К.; Віра Л…
З 1944 року директор Наукової бібліотеки Академії наук УРСР (тепері Львівська наукова бібліотека НАН України імені В.Стефаника) Василь Щурат запросив Костянтину Малицьку на роботу до колишнього «Оссолінеуму», де вона укладала бібліографію української дитячої літератури.
Могила Костянтини Малицької
«У січні 1947 року, повертаючись з роботи, К.Малицька впала на Лісній вулиці біля дому і зламала ногу, довго пролежала на холодній землі й захворіла. Доглядали її друзі й давня її колега зі школи ім. Т.Шевченка Стефанія Пашкевич. І хоча К.Малицька самітньо прожила усе життя, але останні хвилі її пройшли в опіці близьких і дружніх їй людей. Життєва дорога К.Малицької обірвалася 17.03.1947 року» ⁸.
Поховали Костянтину Малицьку на полі 5 Личаківського цвинтаря у Львові, поряд з могилою її матері Олени з Гетьманчуків Малицької.
Меморіальна таблиця на вшанування Костянтини Малицької
27 вересня 2009 року на будинку №12 при вулиці Драгоманова у Львові, встановлена меморіальна таблиця: «Константина Малицька, видатна громадська діячка, письменниця, педагог, працювала директором і вчителем Української приватної школи ім. Тараса Шевченка у цьому будинку /1906–1914, 1920–1937/».
У 1920-х роках вчився в цій школі, коли вона вже стала змішаною (дівочою та хлопчачою), мій батько Володимир Мельник (1912–1976).
¹ Лялька Я. Увічнена в бронзі // Товариство “Рідна школа”: історія і сучасність: Наук. альм. Ч. 5. – Львів, 2009. – С. 252, 253.
² Гірняк С. Лексичні особливості спогадів Константини Малицької // С.Гірняк / Рідне слово в етнокультурному вимірі. – Дрогобич, 2014 – С. 6.
³ Качкан В. Просвітницька говерла Костянтини Малицької. // Слово «Просвіти», 9.07.2012.
⁴ Шах С. Львів – місто моєї молодости. – Мюнхен, 1955. – С. 128.
⁵ Лялька Я. Увічнена в бронзі // Товариство “Рідна школа”: історія і сучасність: Наук. альм. Ч. 5. – Львів, 2009. – С. 254, 255.
⁶ Там само. – С. 257, 258.
⁷ Шах С. Львів – місто моєї молодости. – Мюнхен, 1955. – С. 157.
⁸ Гірняк С. Лексичні особливості спогадів Константини Малицької // С.Гірняк / Рідне слово в етнокультурному вимірі. – Дрогобич, 2014 – С. 8.
Учора, 8 червня 2017 року, у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка (вул. Івана Франка, 152-154), відбулося чергове засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка.
Кандидат наук з фізичного виховання та спорту Львівського ДУФК ім.Івана Брберського Ярослав Тимчак у своєму виступі окреслив історичні місця та об’єкти українського гімнастичного і спортивного руху у Львові, які для кожного українця повинні стати наріжним каменем.
Засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ
Зокрема, це будівлі Української Академічної Гімназії (вулиця Степана Бандери) та «Сокола-Батька» (вул.Руська), помешкання Івана Боберського (вул.Михайла Драгоманова), майданчик «Сокола-Батька», що містився у мальовничому Стрийському парку.
Метою і завданням виступу голови Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ було відновлення та поширення національної пам’яті, а також включення вище згаданих об’єктів до переліку історико-культурної спадщини міста Лева.
Засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ
Адже, як відомо, Іван Боберський своїм трудом спричинився до поширення тіловиховання, руханки, гімнастики та змагу у середовищі української молоді не тільки на теренах Галичини, але й за океаном. За що його називали батьком українського спорту.
Засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ
Натомість об’єкти Академічної Гімназії та «Сокола-Батька» стали гніздами, з яких у світ спорту вилітали наші змагуни. Найгучніші українські спортові товариства УСК і «Україна».
Засідання Комісії тіловиховання і спорту ім. Івана Боберського НТШ
Директор Дому Франка Богдан Тихолоз, який не тільки гостинно відчинив двері музею, але й висловив подяку спортовцям і, як зазначив:«За добру справу необхідно боротися і спільними зусиллями із залученням усього міста відновлювати історичну правду».
Роботи у цьому напрямку більше, як це може комусь видаватися. Тому ми, українці, від мера міста до рядового учня львівської школи, представники преси, радіо і телебачення зобов’язані власними чином долучитися до реалізації даної ідеї. Бо добра воля та позитивна енергія, завзяття керівників і мешканців Львова та області спроможні на великі та шляхетні діла.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
