Відкриття виставки "Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну"
Вчора, 29 березня 2018 року, в приміщенні Головної пошти (вул. Словацького, 1) відкрилася виставка “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”.
Експозиція виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Близько 15 унікальних розробок для марок, конвертів та поштівок представили на вставці студенти Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.
Експозиція виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Директор Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша Ольга Коцовська зазначила що ця виставка є спробою розповісти всім про потужних потенціал студентів коледжу в царині створенні дизайну нових поштових марок.
Ольга Коцовська
“Ми дуже хотіли щоб роботи наших дітей, наших викладачів кафедри графічного дизайну зауважили. Ця виставка – це перший промінчик, перша спроба показати всім наші роботи”, – сказала Ольга Коцовська відкриваючи виставку.
Експозиція виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Зі свого боку працівники Укрпошти пообіцяли інформувати викладачів та студентів про нові конкурси та проекти зі створення тематичних зображень для виготовлення марок в ближчому часі.
Експозиція виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Експозиція виставки демонструє дуже маленьку частинку студентських проектів створених у коледжів протягом останніх років на кафедрі графічного дизайну під керівництвом завідувачки відділом Ганни Михайлівни Кучабської та викладача Дмитра Петровича Парути.
Галина Кучабська
“Це тільки невелика частина тих талановитих робіт створені на на нашій кафедрі за останній період часу. Якби нам дали можливість, ми б заповнили усі стіни усього приміщення пошти роботами наших дітей. Дуже сподіваємось що ці роботи побачать зацікавлені люди і зможуть залучити наших випускників до цікавих мистецьких проектів”, – сказала Галина Кучабська.
Відкриття виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Приємно бачити що роботи, що представлені на виставці, дуже щирі, дуже українські і дуже сучасні. І багато відвідувачів виставки вже хотіли їх придбати. На жаль, наразі це тільки проекти, але, хто зна – можливо з часом ми зможемо побачити їх в усіх поштових відділеннях нашої країни.
Під час реставрації одного з корпусів Жовківського замку на стіні знайшли сонячний годинник. За словами працівника Історико-архітектурного заповідника у Жовкві Тараса Іванишина, попри те, що раніше їх у містечку було декілька, цей може бути єдиним збереженим до сьогодні, повідомляє Львівська газета.
«Годинник виявили під час робіт на кухонному корпусі замку. Його особливість у тому, що він показує час від п’ятої години ранку і до першої години дня – це саме той проміжок часу, коли сонце потрапляє на цю стіну. Ймовірно, годинник датується першою половиною XVIII століття», – пояснює Тарас Іванишин.
Сонячний годинник на стіні Жовківського замку. Фото: Тарас Іванишин
У центрі годинника було намальоване сонце, оточене жовтим ореолом. Циферблат годинника – малинового кольору. Довкола годинника також є залишки орнаменту та латинських літер, які наразі погано прочитуються. Але в заповіднику сподіваються, що відчитати їх вдасться після проведення реставраційних робіт.
Про цей годинник ні історикам, ні архітекторам нічого не було відомо. Кухонний корпус замку неодноразово перемальовували, і годинник був надійно захований за кількома шарами тиньку.
Сонячний годинник на стіні Жовківського заку. Фото: Тарас Іванишин
За словами Тараса Іванишина, з історичних джерел відомо, що сонячні годинники не були рідкістю у Жовкві. Однак до наших днів вони не збереглися.
«З інвентарних описів знаємо, що колись був сонячний годинник на в’їзній брамі, між другим і третім ярусом. Однак її багато разів ремонтували і годинник не зберігся. Відомо також, що на міській ратуші було два такі годинники – на східній та північній стіні», – розповів Тарас Іванишин.
Сонячний годинник на стіні Жовківського заку. Фото: Тарас Іванишин
Що далі робити з виявленою знахідкою, наразі не вирішили. Сподіваються, її вдасться зберегти та відновити під час реставрації корпусу.
До речі, декілька збережених сонячних годинників є і у Львові. Мабуть, найвідоміший із них – на вулиці Вірменській, на фасаді будинку, знаного як будинок «Пір року» чи «Знаків зодіаку». Ще один сонячний годинник можна побачити на стіні будинку на вул. Метрологічній, 14.
Перлина львівського ренесансу – каплиця Боїмів, що розташована між вул. Галицькою та катедрою, завжди привертає увагу гостей та мешканців Королівського міста Лева. І сьогодні хочемо розповісти 10 фактів з історії цієї пам’ятки архітектури національного значення (охоронний № 316).
Каплиця Боїмів. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
Каплиця Боїмів – єдина, що збереглася з шести каплиць на давньому кладовищі, що існувало при катедрі до кінця ХVIII ст. Зводили її, як родинну усипальницю на замовлення львівського купця Георгія (Дердя) Боїма.
Вигляд на каплицю Боїмів. Фото 1910 року
Побудована каплиця в 1609–1611 рр. Припускають, що її будівничим був архітектор з Вроцлава Андрій Бемер. У 1611-1615 рр. каплицю оздобили в стилі ренесансу та маньєризму Йоган Пфіштер та Ганс Шольц.
Каплиця боїмів. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Друга назва каплиці – Оґруйцова, походить від польського слова “ogrójec” – сад, від головного барельєфу на куполі каплиці, яка зображає Cкорботного Христа, котрий молиться в Гетсиманському саду.
«Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє» – ці слова написані латиною під двометровою скульптурою задумливого Ісуса на даху каплиці.
Каплиця Боїмів. Купол каплиці. Образ Христа Скорботного
Весь західний фасад споруди покритий майстерним різьбленням по каменю на тему “Страстей Господніх”, яке обрамляє спарені арочні вікна з боків від центрального входу. Східний же (з боку вул. Галицької) – прикрашений портретами подружжя засновників роду Боїмів – Дьєрдя і Ядвіги – в прямокутному обрамленні ніш. З півночі над гладкою поверхнею стіни домінує барельєф Георгія-Змієборця (небесний охоронець сім’ї) і симетричні ансамблі круглих вікон з різьбленим візерунком у прямокутному контурі.
Георгій і Ядвіга Боїми. Фото А. Кіся.
Каплицю Боїмів покривали фарбою чотири рази, а в первісному вигляді вона була не темною і сірою, а різнокольоровою, і зовні, і всередин. Про це, за словами голови ЛОО Українського товариства захисту пам’яток історії та культури Андрія Салюка, свідчить наявність поліхромії, тобто багатобарвного фарбування.
Одо Добровольський. Каплиця Боїмів, 1915
Оздоблення інтер’єру каплиці здійснено в першій половині ХVІІ ст. Усі первісні дерев’яні елементи інтер’єру збереглися, зокрема, дерев’яні поліхромні лави, які розписані рослинним орнаментом в угорському стилі. Вхідні двері у каплицю замінили найпізніше на початку XIX століття. Але ковані елементи – замок, ручка, оздоблення – оригінальні, перенесені з первісних дверей на нову дерев’яну основу.
Каплиця Боїмів
Крипти під родинною усипальницею Боїмів були ще до її побудови, під іншою попередньою спорудою. А от те що родина Боїмів могла підземним ходом проходити зі свого помешкання на Староєврейській вулиці до каплиці – легенда. Під землею неможливо було пройти, бо там були крипти з похованнями і відповідний запах.
Каплиця Боїмів
У криптах усипальниці спочивали три покоління Боїмів. Тут було поховано 14 членів родини. На початку ХІХ ст. Австро-Угорська влада перенесла всі поховання на нові львівські цвинтарі, але де саме були перепоховані Боїми не відомо – на Личаківському чи на Стрийському кладовищах.
Фасад каплиці Боїмів
У ХІХ та першій половині ХХ ст. каплиця використовувалася для поховальних обрядів Після війни була закрита, а з 1969 р. і до тепер каплиця Боїмів – філія Львівської національної галереї мистецтві м. Бориса Возницького.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми і кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015
Пропонуємо ознайомитись з подіями, які проходитимуть під час святкування Великодніх свят 2018 у Львові. Ви дізнаєтесь, куди піти у Львові 8 та 9 квітня.
1. Фестиваль Писанок у Львові
“Фестиваль Писанок” – це подія, яка має на меті представити писанку не лише як традиційний Великодній символ, але й як Art-об’єкт.Писанка, як символ весняного відродження природи відома багатьом народам світу, однак, саме на Фестивалі, кожен з відвідувачів зможе по-новому відкрити для себе цей Великодній символ. Для відвідувачів підготовлена цікава програма, протягом якої будуть представлені особливі писанкові art-об’єкти.
Місце: Львівська свічкова мануфактура.
Час: з 10:00 до 20:00.
Дата: з 17.03.2018 по 15.04.2018.
2. Великдень в гаю
З нагоди великого свята Воскресіння Христового Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького (Шевченківський гай) запрошує львів’ян та гостей міста на традиційні фестини «Великдень у гаю». Програма свята наповнена духовним змістом, оповита красою українських традицій. Потрапивши на територію музею, відвідувачі одразу будуть долучені до давньої традиційної гаївки «Кривий танець», рухаючись якою, потраплять у вир дійства. На Фестинах будуть діяти ряд святкових галявин на яких водитимуть гаївки, веснянки, забави та розваги. Однією із головних подій свята – Великодній флешмоб у якому об’єднається понад 1000 осіб в «Алею благословення”.
Місце: Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького.
Час: з 10:00 до 20:00.
Дата: з 8.04.2018 по 9.04.2018.
3. Обливаний понеділок у Львові
Традиції обливання не покидають місто Лева. Вже Для “водних баталій” офіційно відвели місце на площі Ринок біля Ратуші. Для цього встановлені спеціальні системи, які подають воду, а також сушки для сушіння волосся.
Місце: Площа Ринок.
4. Великодній ярмарок
Традиційно, на ярмарку постійно працюватиме торгова галерея із різноманітними подарунками та сувенірами, а також гастрономічний сектор із стравами галицької кухні у оновленому форматі.
Скульптурна композиція на будинку нинішнього Музею етнографії
В п’ятницю, 30 березня 2018 року, о 16.00 в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (м. Львів, проспект Свободи, 15) у рамках проекту “Україна у нас єдина” відбудеться відкриття виставки творів учнів Маріупольської школи мистецтв “В прагненні миру”.
На виставці представлено понад 40 творчих робіт у техніках акварель, гуаш, пастель, кольорові олівці, кулькова ручка учнів віком 10-16 років. Незважаючи на тривожний стан у місті (близькість лінії військового розмежування), більшість робіт дітей пронизані натхненням, оптимізмом, позитивом та вірою в добре майбутнє. Робота 11-річної Анастасії Журавльової “Є речі, які не можна знищити” отримала Гран-прі, дві медалі, сертифікат-подяку за вагомий внесок в розвиток культури та дружби між народами у Парижі на Міжнародному конкурсі “Діти проти війни”, де серед 185 тисяч конкурсантів із 47 країн як ПОСОЛ МИРУ дуже гідно представила не тільки улюблене місто Маріуполь, але й рідну Україну.
Постер виставки творів учнів Маріупольської школи мистецтв “В прагненні миру”
Художнє відділення Маріупольської школи мистецтв було засноване 1992 року. На сьогодні у відділенні майже 300 учнів отримують основи професійних знань (рисунок, живопис, композиція, декоративно-прикладне мистецтво, скульптура та історія образотворчого мистецтва). Їх творчі роботи гідно, на високому рівні були представлені на експозиціях виставок в Україні, Австрії, Болгарії, Греції, Індонезії, Індії, Кіпрі, Китаї, Польщі, Франції, Хорватії, Фінляндії, Чехії. Учні відділення беруть участь і перемагають на багатьох міжнародних, всеукраїнських, міських конкурсах, щороку − у складі переможців рейтингового конкурсу “Майбутнє Маріуполя». Понад 150 дітей продовжили своє навчання у спеціалізованих мистецьких вищих навчальних закладах України та за кордоном.
Виставка “В прагненні миру” проводиться у рамках проекту “Україна у нас єдина”, організаторами якого є: ГО “Центр розвитку української культури та самоорганізації”, Львівська Дитяча Школа Народних Мистецтв, за підтримки: Львівської обласної державної адміністрації, Львівської міської ради, Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України, Народного депутата України Сергія Тарути.
“Отже хлопець… Не знаю, чи ти навіть знаєш, скільки з тим словом зникло мильних бульбашок — так я мріяла, що буде донька, моя донька, ціле літо коло серця дзвеніло, що ж діяти — Бог знає, що робить”, — так повідомляла мама Софія Шептицька у листі від 11 грудня 1869 року до родини про сина, який народився 17 листопада. Це, за календарем, була середа. Виховуючи Марію графиню Шембек, свою племінницю, Софія Шептицька сподівалася народити і виростити доньку — однак знову народився син.
Пам’ятна медаль, ви чеканена з нагоди шлюбу Яна Кантія Шептицького і Софії з Фредрів
Кілька днів пізніше, 22 листопада Александр граф Фредро прислав у Прилбичі своє Благословення онукові, яке передає також всім найближчим:
Моє благословення:
Необмеженою любов’ю складаю долоні на твоїй голові, Коханий Казю, Дорогий мій Внучку, і благаю Всемогутнього, аби обдарував тебе непохитною вірою, завжди чистим сумлінням, тяжінням до праці, нарешті, щоб наділив тебе всіляким благополуччям, яким тільки в цьому житті одарити може.
Передаючи тобі любов, якою кохаю Твоїх Батьків, благословляю тебе, Кохана моя дитино, в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Александр Фредро
Для Казимира Шептицького
мого Внучка
Дня 22-го листопада 869, у Львові
[Fredro i fredrusie / BogdanZakrzewski. — Wrocław-Warszawa: Ossolineum. — 1974. — C. 251.]
4. Александр Фредро. Опубліковано у часописі «Kłosy» (1868).
Шостий син у сім’ї Шептицьких був охрещений у грудні того ж року у сусідньому селі Брухналь у римо-католицькому обряді о. Мартином Узарським (1830–1907). При хрещенні хлопчика названо Казимиром Марією.
«Літо 1869 року минає гомінливо і рухливо. 24 червня приїжджає вуй Олесь — Ян Олександр граф Фредро герба Боньча (1829–1891), , з дітьми на вакації до Прилбич, а разом з дітьми також гувернер Фалькович і бонна Куїловська, яку потім досить швидко підміняє вихователька дітей Шептицьких Маздуня.
Казимир ІІІ Великий і його перша дружина Альдона Анна Гедимінівна (графіка Александра Лессера)
В липні у Кракові проходять символічні похоронні урочистості на честь Казимира Великого (1310–1370) — польського короля і останнього представника династії П’ястів. По смерті від отруєння останнього короля Русі Юрія ІІ ( бл. 1340 р.), за династичним правом, руську корону успадкував Казимир ІІІ Великий. Після низки воєн за престол, Русь було приєднано до Королівства Польського. 1869 року у Кракові були проведені роботи з відновлення архікатедральної базиліки святих Станіслава і Вацлава, розташовану на території Вавельського королівського палацу. Під час цього знайдено поховання і труну з королем. Завершення праць польська спільнота вшанувала перепохованням Казимира в катедрі на Вавелі.
Надгробний пам’ятник короля Казимира Великого. Джерело: Вікіпедія
«На ці урочистості вибрались Папа разом з Вуєм Олесем вибрались. A conto [a conto (італ. ) — в рахунок] цих урочистостей, правдоподібно, чотири місяці пізніше мене назвали Казимиром» — писав Казимир граф Шептицький в коментарях до маминих листів [Bogdan Zakrzewski, Fredro i fredrusie . — Wrocław-Warszawa: Ossolineum. — 1974. — C. 248].
Вуй Олесь — Ян Олександр Фредро
«Папá» — це Ян Кантій, якого так ласкаво називали діти. Зберігаємо в тексті цю форму, яка звучала на французький манер з наголосом на другому складі.
Того року, коли народився Казимир, його батько активно готувався до політичної кар’єри. Історія замовчує цей факт, однак можна сміливо припустити, що весь рік тривав активний виборчий процес. Це підтверджує обрання 1869 року Яна Кантія Шептицького спочатку до Галицького крайового сейму (каденція 1870-1876 рр.), а пізніше до Австрійського парламенту (каденція 1870-1871 рр.). Вибори до Галицького крайового сейму відбулись 16 листопада 1869 року, у переддень народження Казимира [Dziennik Polski. — № 48. — 18 листопада 1969 р. — С. 1.]. Тут слід зазначити, що Ян Кантій Шептицький обирався завжди як кандидат польської частини населення округу. Українці-русини майже завжди виставляли Шептицькому опонента на виборах. Польськомовна преса цього періоду є багатою на повідомлення з виборчих процесів, серед яких знаходимо і новину про те, що русини-українці пропонують Шептицькому після перемоги на виборах увійти в руське коло політичне (так тоді називались політичні фракції за національністю), так і претензії руських кандидатів до українців-русинів, що вони підтримували «польську» кандидатуру Шептицького і не голосували за руського кандидата. Проте у своїй політичній діяльності Шептицький не відсторонювався від українсько-руських проблем і підтримував раціональні проекти, про що скажемо пізніше.
Зала засідань Галицького крайового сейму
У липні цього ж року цісар надав Яну Кантію Шептицькому титул шамбеляна [Neues Fremden-Blatt. — № 170. — 22 липня 1870 р. — C. 18] — придворний чин високого рангу, який у Австро-Угорській імперії надавався задля об’єднання аристократії. Безперечно, що цьому сприяли також родинні зв’язки з графськими домами Фредрів (зять) та Коморовських (швагро), однак і вагу мали особисті риси та історія роду.
Згадка у газеті австрійській газеті «Wiener Zeitung» про надання графського титулу Яну Кантію Шептицькому
Роком пізніше, 6 травня 1871 року, Ян Кантій Шептицький, як про це писали тодішні газети, «з особливою ласкою піднесений Цісарем до стану австрійських графів» [Gazeta Narowoda. — № 177. — 31 травня 1871 р. — С. 3]. Графом у Австро-Угорській імперії міг стати тільки той представник польської шляхти, серед предків якого були сенатори І Речі Посполитої, або ж той, що мав предків, удостоєних високих посад. Всупереч загальноприйнятій думці, про «споконвічних графів Шептицьких», саме Ян Кантій отримав першим цей високий титул. Історіографи кінця ХІХ століття наполягали, що графський титул був наданий Шептицьким польським королем Августом ІІІ Фрідрихом (1696-1763). Однак жодного підтвердження цьому не знайшлось. 1775 року Шептицькі були представлені до надання графського титулу губернатором Галичини Антоном фон Перґеном [Йоганн Баптист Антон фон Перґен (1725–1814) — австрійський аристократ і державний діяч. Перший губернатор Королівства Галичина і Лодомерія], який надав цісареві список 36 шляхетних родів, гідних увійти до класу аристократів. Однак у Відні не взяли до уваги родовід та заслуги Шептицьких [Teodor Żychliński, Złota księga szlachty polskiej. — Rocznik I. — Poznań, 1879. — C. 306]. 16 вересня 1871 року Ян Кантій Шептицький отримав диплом графа імперії [Jerzy Dunin-Borkowski. Almanach błękitny: genealogia żyjących rodów polskich. — Львів. — 1909 р. — С. 913.]. Оскільки надання поширювалось і на дітей, то слід вважати, що цісарем також було надано право передавати титул по спадковості. Отже, разом з батьком до цієї гідності було піднесено також і дружину Софію Шептицьку та дітей. Тільки один з синів, Леон Юзеф Марія набув титул графа від народження, оскільки народився пізніше – 1877 року.
Цього ж року, а саме 11 жовтня 1871 року Яна Кантія Шептицького знову було обрано послом Австрійського парламенту [Gazeta Polska. — № 226. — 13 жовтня 1871 р. — С. 4]. Мандат набув чинності 28 грудня 1871 року після присяги у парламенті [Stenographische Protokolledes Abgeordnetenhauses des Reichsrates 1861-1918. — VII. Session. — C. 4].
Будівля австрійського парламенту. Джерело: Вікіпедія
У березні 1873 року представники польської аристократії у Віденському парламенті, а серед них і граф Шептицький, склали свої посольські мандати, протестуючи проти зміни виборчого законодавства, яке не сприяло слов’янським народам у імперії [Włościanin. — № 6. — 16 березня 1873 р. — С. 6 (46)]. Мандат посла парламенту було анульовано 21 квітня того року, проте Шептицький-старший продовжував активно займатись політичною діяльністю. У період з 1870 року і аж до смерті 1912 він був незмінним депутатом Галицького крайового сейму, окрім IV каденції у 1877–1882 рр., коли він не балотувався. Однією із визначальних тем дослідження є політична діяльність Шептицького у Яворівському повіті, де проживав та багато років виконував функцію голови ради повіту.
Площа перед будівлею Галицького Сейму (Головний корпус університету) на початку XX ст. Фото 1900 року
Доцільним буде також назвати кілька ключових проблем, які Шептицький-політик прагнув вирішувати як першочергові. Однією з них було удосконалення соціального забезпечення офіціалістів — службовців у адміністрації приватного будинку. Ян Кантій Шептицький належав до наглядової ради Товариства, що ставило собі за мету вирішення цих питань, як свідчать протоколи засідання Товариства за участю Шептицького, на законодавчому рівні [Gazeta Narodowa. — № 70. — 15 лютого 1870 р. — С. 3]. Ян Кантій Шептицький був серед тих українських та польських політиків, що 1871 року підписали подання, яке було підтримано Галицьким крайовим сеймом про введення русько-української мови у навчальну програму гімназій у Львові [Gazeta Narodowa. — № 289 — 20 вересня 1871 р. — С. 3.]. 1872 року Шептицький-батько став співавтором закону про народну освіту [GazetaNarodowa. — № 324 — 26 листопада 1872 р. — С. 1] та виступив зі спільною заявою до уряду Австро-Угорщини з вимогою виконувати свої обіцянки перед Галичиною [Gazeta Narodowa. — № 164 — 18 червня 1872 р. — С. 2].
Засідання Галицького Крайового Сейму у Львові. Рисунок авторства Антонія Фідлера (Fiedler), опублікований у: A. Zakrzewski Od Stojałowskiego do Witosa. — Варшава, 1988.
1876 року посол Галицького крайового сейму Шептицький домагається створення фонду допомоги греко-католицьким священникам, яких «москалі вигнали з Холмщини і яких у Галичині є біля сімдесяти» [Gazeta Lwowska. — № 72. — 29 березня 1876 р. — С. 2; Gazeta Narodowa. — 72 — 29 березня 1876 р. — С. 3]. Делікатність цієї ситуації спричинена ще й тим, що греко-католицьке духовенство у Галичині не було у захваті від напливу українських священиків з Холмщини, а єпископи неохоче надавали парафії. Історик Анджей Зємба описує, посилаючись на документи архідієцизіяльного архіву греко-католицької парафії у Кракові (рукопис APA 148) та дослідження, опубліковане у Ньо-Йорку 1977 року істориком Веніамином Мурдзком на тему «Emigrationin Polish Social-Political Thought, 1870-1914», як колишній канцлер єпархії з Холмщини скаржиться латинській курії у Кракові на невідповідне трактування священиків з Холмщини у Галичині та важкий стан їх тутешнього становища. Зємба згадує також звернення Папи Римського Пія ІХ у цій справі до греко-католицького духовенства, «яке не змінило ситуацію на краще» [Andrzej Zięba, W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckiego o zmianieo brządku // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. — Kraków, 1994. — С. 60]. Шептицький допомагає облаштуватись двом греко-католицьким священикам, один з яких — о. Станіслав Лонцький — отримує парафію у Брухналі поряд з Прилбичами, а іншого наймає як вчителя для дітей, про що оповімо пізніше.
Будівля Галицького сейму.
Серед повідомлень тогочасної преси, знаходимо також і такі, що свідчать про діяльність, спрямовану на облаштування своїх рідних теренів. Так, газета «Gazeta Narodowa» від 10 листопада 1872 року повідомляє, що посол Шептицький просить сейм поставити у список пріоритетних серед доріг дорогу з Рави на Немирів, Яворів і Судову Вишню, які заплановані ремонтувати і будувати найближчим часом.
Незабаром, 13 квітня 2018 року, в концертній залі культурно-освітнього центру імені Олександра Довженка, о19.00 відбудеться Тоні Матвієнко з симфонічним оркестром Bravisimo.
“Наші твори не повинні бути забутими”, – каже співачка Тоня Матвієнко і вирушає у всеукраїнський тур із симфонічним оркестром. Музичні твори династії Матвієнко – у програмі нового туру. Українські класичні твори – це той багаж, з яким Тоня починала свою музичну кар’єру, і це те, що співачка продовжує вдосконалювати. Хіти Тоні Матвієнко, які вже завоювали своїх прихильників, зазвучать у нових аранжуваннях, а українська класика стане “родзинкою” нового туру.
Постер концерту Тоні Матвієнко з симфонічним оркестром Bravisimo
Нагадаємо, Тоня Матвієнко була солісткою Національного ансамблю “Київська камерата”. З того часу в її репертуарі – українська класика обов’язкова.
“Для мене це довгоочікуваний проект. Свою співочу кар’єру я розпочинала з київським оркестром і отримувала шалене задоволення від співпраці з найкращими музикантами нашої країни. Тому коли надійшла пропозиція від оркестру BRAVISIMO зробити спільну програму, я запалилась! Є геніальні твори, які повинні звучати. Хочеться нагадати, якою прекрасаною є українська пісня. Розпочинатиму свої концерти з пісні “Не метелиця”, яка є доленосною в моєму житті. На ТВ-шоу “Голос країни” я виконувала саме цю композицію і тоді до мене не повернулись судді. Пройшло стільки років, а люди досі пам’ятають цей момент. Для мене честь продовжувати родинну справу”, – анонсує співачка.
Всі охочі потрапити на концерт можуть придбати квитки в касах культурно-освітнього центру імені Олександра Довженка, або через інтернет.
31 березня 2018 р. о 17:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться презентація роману Лори Підгірної «Печатка Святої Маргарити».
Книга є продовженням успішного дебюту українського історичного вестерну 2017 року − «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія». Авторка зазначила, що Свята Маргарита Шотладдська була онукою Ярослава Мудрого, і саме печаткою з її зображенням колись користувалися у Тарнорудській управі. Цей історичний факт неабияк зацікавив письменницю, і в неї виникла своя версія того, що ж пов’язувало королеву Шотландії і невеличке містечко над Збручем у Хмельницькій області.
Лора Підгірна − кам’янчанка, історик, активний громадський діяч, талановитий журналіст, куратор авторського проекту «Літературний туризм» і неповторний автор історичного детективу.
Отож, усіх запрошуємо на атмосферну вечірку-презентацію у стилі 20-х років історичного роману «Печатка Святої Маргарити» Лори Підгірної.
S. У бібліотеці під час презентації працюватиме майстерня вуалеток!
Наша модель розуміння минулого побудована, головним чином, на оціночних судженнях про дії й біографічні відомості високопоставлених державних чиновників, або знаті. Тим не менше, останнім часом набирає популярності тенденція, коли історичні процеси реконструюються і на основі життя простих, або ж “простіших” людей. До прикладу, італійський дослідник Карло Гінзбурґ видав у 1976 році працю “Сир і хробаки. Картина світу одного мельника”, де на основі протоколів інквізиції описав уявлення про світ мельника з XVIстоліття. Схожим чином, французький науковець Емануель Ле Руа Ладюрі у одній зі своїх праць 1975 року відтворив різні аспекти життя французького селища на межі XIII– XIVстоліть. У даному скромному тексті про такі висоти не йдеться, але читачам буде запропоновано інформацію про дуже непересічну та цікаву з різних точок зору особистість – львівського підкоморія Войцеха Мясковського. Дипломатична місія до Константинополя та спроби приборкання козаків з Хмельницьким – далеко не повний перелік пунктів його резюме.
Емануель Ле Руа Ладюрі. Фото з https://uk.wikipedia.org
У послужному списку Войцеха Мясковського (Wojciech Miaskowski) ціла купа слів зі сфери урядового апарату Речі Посполитої, значення і контекст вживання яких нам сьогодні складно розуміти – він був підкоморієм, стольником, послом на сейм, дипломатичним представником і ін. Але справа зовсім не в тому. Цей діяч робив дуже активну політичну кар’єру, окремі моменти якої стосується і українських земель. Що ще краще – про себе хорошого він розказав нам у кількох документах, на основі яких можемо детальніше говорити про штрихи до біографії цього представника гербу Леліва.
Герб Леліва. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ясне діло, що всіх наведених нижче досягнень не було би без підтримки родини – батьків Анджея та Анни і брата Лукаша на першому етапі життя; а також дружини Катажини з синами Анджеєм і Александром, донькою Урсулою в літньо-осінній частині буття Войцеха Мясковського. Можливо, його навіть підтримувала друга дружина Саломея Дідушицька та донька Хелена, але стверджувати цього не можемо. Що точно підтримувало – то це земельні володіння, зокрема, села в Руському воєводстві – Хмелів, Могильниці, Романівка і ін.
Зигмунд ІІІ Ваза. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Вивчений у Познані, Войцех Мясковський перші кроки політичної кар’єри робив за найбільш абсолютиського монарха демократичної Речі Посполитої – Зиґмунда ІІІ Ваза. Був якийсь час на службі при дворі цього короля, а у 1609 – 1610 роках навіть учасником війни з Московією. По ходу цієї кампанії йому доручили опікуватись московськими послами, з якими він поїхав спочатку до Кам’янки, біля Львова, а тоді до Варшави. Ще через якийсь час, осінню 1618 року, Войцех Мясковський засвітився як учасник битви під Оринином, де під керівництвом Станіслава Жолкевського програв турецько-татарському війську.
Максиміліан Геримський. Сутичка з татарами. Фото з http://www.rozbria.pl
У трішки іншому руслі кар’єра Войцеха Мясковського розвивається починаючи від 1627 року – його регулярно обирають послом на сейм, а гостру зброю і постійну небезпеку замінили ласкаве слово дипломатичних посольств та гонор державних посад. 11 січня 1637 року Мясковський став львівським підкоморієм, тобто суддею, що займався питаннями розмежування володінь. У той самий час йому вдається налагодити хороші відносини з наступним королем – Владиславом IV Ваза. Мясковський перебував у оточенні монарха і частo виконував різноманітні дипломатичні доручення.
Король Владислав IV Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Одним з таких стало призначення його на посольство до Стамбула (колишній Константинополь), що припало на 1638 рік. З цим пов’язана перша курйозна ситуація, що трапилась з нашим героєм. Коштів на кампанію тривалий час не могли знайти і Мясковському запропонували їхати за власні гроші. Він, звичайно ж, відповів, що дуже великий патріот батьківщини і за неї в вогонь і у воду, але волонтерством на користь Речі Посполитої і короля займатись не буде. Питання висіло у повітрі кілька років, допоки аж у 1640 році королівський двір зумів (або захотів) знайти потрібне фінансування.
Фрагмент мати з Молдовою, Польщею, Угорщиною, Валахією, Львовом … і ін. Фото з http://www.wilanow-palac.pl
Посли з Речі Посполитої мали звичку їздити до Османської імперії через територію Молдавського князівства. По-перше, господарі останнього традиційно мали досить хороші і тісні відносини з Річчю Посполитою; по-друге, вони були васалами султана. Для Войцеха Мясковського та його посольства ця, здавалося б сприятлива, ситуація закінчилась дуже курйозною пригодою. Як тільки він в’їхав на територію Молдовського князівства, одразу ж отримав листи від представників молдовського господаря, яким на той час був знаний нам з подій історії України Василь Лупу. Останній доносив до Мясковського інформацію, що султан Мурад IV помер, а на його місце було обрано наступника – Ібрагіма. Разом з тим, Лупу нагадував, що листи, які віз польський посол, було адресовано саме попередньому султану (посольства йшли тоді до конкретного правителя, а не держави загалом). Відтак, Василь Лупу, м’яко кажучи, рекомендував Мясковському забирати своє посольство і розвертатись назад до Речі Посполитої.
Султан Мурад IV. Фото з https://uk.wikipedia.org
Зрозуміло, що Войцех Мясковський чудово розумів правила гри, але й повертатись назад не хотілося. Вирішили рухатись далі й взяли курс на Ясси, столицю Молдовського князівства. На підході до головного центру цих територій їх зустрів озброєний загін на чолі з братом Василія Лупу. Мясковський зупинився і надіслав до правителя Лупу делегацію з листами від короля Владислава IV і гетьмана Станіслава Конецпольського. Але це ще більше образило Лупу, який сподівався, що Мясковський вшанує його особистою присутністю. Як наслідок, він не дозволив послу договорити і перебив його. Ще далі – наказав не видавати польській делегації провіанту і коней з возами до того часу, допоки вони самостійно не вийдуть за межі територій Молдовського князівства. Господар відмовився навіть розглядати листи від короля і гетьмана.
Василій Лупу на стіні Атенеума у Бухаресті. Фото https://uk.wikipedia.org
Вже значно пізніше, зі своїх потаємних джерел, Василій Лупу довідався, що справа у Мясковського була дуже серйозна і нагальна й тільки через це посол відмовився у нього зупинитись – дбав про інтереси свого монарха. Аби виправитись і задобрити своїх тимчасових гостей, молдавський господав слав польській команді подарунки. Тим не менше, було пізно – тепер проснулись гордість та честь у Войцеха Мясковського та його делегації, які не хотіли мати справ із Василієм Лупу. Як наслідок, жодного порозуміння не вийшло. Єдина короткотермінова втіха, яка залишалась у молдовського господаря – це спостерігати як польська делегація буде самостійно добиратися до меж його володінь.
Розанда Лупу, дружина Тимоша Хмельницького. Фото з https://uk.wikipedia.org
Про те, чому Войцех Мясковський їздив з посольством до одного з ворогів (як ми собі бачимо і уявляємо) Речі Посполитої і що з того вийшло, буде у наступному тексті.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach і pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja. – Kraków: Collegium Columbinum, 2001. – С. 104, 242 – 248, 250.
Dyaryusz podróźy do Pereasławia // Jakuba Michałowskiego, wojskiego lubelskiego […] Księga pamiętnicza. – Kraków, 1864, С. 369 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.dbc.wroc.pl/dlibra/doccontent?id=7064
Вже незабаром, 13 квітня 2018 року, в залі Львівської обласної філармонії (вул. Чайковського, 7) відбудеться єдиний концерт гурту “WSZYSTKO” під назвою «Про Любов».
Яскравий і драйвовий гурт Wszystko, чи не єдиний у Львові кавер-бенд, який займається пропагандою саме української музики. Окрім насолоди від голосу і таланту учасників гурту, ви відчуєте себе ніби на концерті улюбленої зірки, завдяки широкому репертуару, в якому можна почути пісні від Білоножка, Миколайчука і Зіброва до Бумбоксу, Другої ріки та Океану Ельзи. Також хлопці є резидентами декількох клубів, і є одним з найбільш виступаючих колективів Львова.
Ці хлопці посіли 5 місце серед 39 гуртів, що виступали на вуличних сценах Львова у рамках міжнародного джазового фестивалю «Alfa Jazz Street Music», увірвалися в ефіри радіостанцій. Їх можна зустріти на вулицях міста Лева, де вони так драйвово заряджають своїм співом перехожих, на Форумі Видавців, на різноманітних концертах в різних містах України.
Постер концерту гурту “WSZYSTKO”
WSZYSTKO створять унікальне музичне свято, здивують вас авторським аранжуванням давно улюблених пісень в талановитому виконані, подарують незабутні враження! Неможливість втриматися від шалених танців, коли на сцену виходять справжні віртуози своєї справи з нестандартним підходом до найнесподіваніших хітів – те, на що скаржаться усі, хто потрапляє на концерти WSZYSTKO!
WSZYSTKO – це більше ніж кавер-бенд до складу якого входять:
Зіновій Карач – вокал, гітара, пшедскадзайкі
Максим Богут – фортепіано
Дмитро Слєпухін – електрогітара
Орест Смішко – бас-гітара
Анатолій Гора – барабани
Своєрідний підхід до відомих та невідомих українських пісень, український шансон на реальних подіях!
Цими днями розпочався прийом статей до третього номеру фахового історичного журналу з медієвістики “Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск 3”. (Notes of Lviv Medieval club).
До збірника приймаються оригінальні проблемні статті, які не були опубліковані раніше. Тематика статей повинна торкатися епохи середньовіччя (V-XV ст.) або бути дотичною до неї.
Статті повинні мати такі елементи: постановка проблеми у загальному вигляді; її актуальність; аналіз історіографії та джерельної бази; формулювання мети і завдань; виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки; перспективи подальших розробок у даному напрямі.
Під час оформлення статті необхідно дотримуватись такого розташування її структурних елементів: УДК статті, назва статті; прізвище, ім’я та по батькові автора; навчальний заклад або інша установа, де навчається або працює автор; посада автора; електронна пошта.
Вкінці статті написати коротко про сферу наукових зацікавлень.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Резюме українською, російською та англійською мовами (кожне не менше ніж 600 знаків з пробілами). Резюме починається з прізвища автора й назви статті, має містити інформацію про суть дослідження та отримані результати, а також ключові слова (3–7 слів).
Статті приймаються до 30 квітня 2018р. Збірник буде опублікований у серпні-вересні 2018 р.
Редакційна колегія:
Овсінський Юрій – канд. іст. наук, доцент (ЛНУ ім. І. Франка, головний редактор) Файда Олег – канд. іст. наук, доцент (ЛНУ ім. І. Франка, заступник головного редактора) ВойтовичЛеонтій – д-р іст. наук, професор (ЛНУ ім. І. Франка) ВолощукМирослав – д-р іст. наук, професор (ПНУ ім. В. Стефаника) Голубко Віктор – д-р іст. наук, професор (ЛНУ ім. І. Франка) ГупалоВіра – д-р іст. наук, професор (ІУ ім. І. Крип’якевича НАН України) Шеломянців-ТерськийСвятослав – д-р іст. наук, професор (НУ «Львівська Політехніка») Козловський Сергій – канд. іст. наук, доцент (ЛНУ ім. І. Франка) Паршин Ілля – канд. іст. наук, доцент (ЛНУ ім. І. Франка) Димидюк Дмитро – аспірант І року навчання (ЛНУ ім. І. Франка) Мартинюк Галина – аспірант ІІІ року навчання (СНУ ім. Лесі Українки) Рапко Соломія – аспірант І року навчання (ІУ ім. І. Крип’якевича НАН України) Гіщинська Ірина – магістр І року навчання (ЛНУ ім. І. Франка) Скшентувенська Ксенія – бакалавр історії (ЛНУ ім. І. Франка) Лінкова Вероніка – студентка ІІІ курсу (ЛНУ ім. І. Франка) Федорос Іванна – студентка ІІ курсу (ЛНУ ім. І. Франка) Ярославська Ярослава – студентка ІІ курсу (ЛНУ ім. І. Франка)
Львів, панорама XV століття
Рецензенти:
Даріуш Домбровський – проф. d-r hab. (Університет ім. Казимира Великого, (Польща). Семенюк Лариса Степанівна – канд. філол. наук, доцент (СНУ ім. Лесі Українки).
Продовжуємо знайомити читачів Фотографії старого Львова із світлинами з колекції підкорювачки Арктики та Гренландії та першої жінки, яка пролетіла над Північним полюсом – Луізи Арнер Бойд.
Луіза Арнер Бойд
Нагадаємо, що Львів Луіза Бойд відвідала 24 вересня 1934 року, в рамках Поліської експедиції. Подорожуючи по Західній Україні в 1934 році мандрівниця була проїздом і в містечку Золочів. Його неможливо було оминути, адже завдяки своєму зручному розташуванню він лежить на трасі між Львовом і Тернополем.
Мешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдЗолочів, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдЗолочів, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдЗолочів, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер Бойд
На представлених світлинах бачимо мешканців Золочева 1930-х років, які приїхали на місцевий базар. Фото прекрасно передають тогочасну атмосферу базарного дня в Золочеві.
Мешканка Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканка Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер БойдМешканці Золочева, 1934 р. Автор фото Луіза Арнер Бойд
Місто до сьогодні зберігає неповторний образ кінця XIX – початку XX століття. Його стара частина вціліла у воєнні лихоліття XX століття і поки є не дуже осучаснена.
В українському театрознавстві ми робимо першу спробу штрихів до портрету, яка дасть можливість повернути із небуття особистість Анатолія Георгійовича Гугнина (1949-2001) – режисера, засновника театру-студії «Мімограф» у Львові, міма. Запропонований матеріал дасть змогу дізнатися, нехай у загальних рисах, його відчуття світу через творчість. Зрозуміти хто ж він був – поет чи клоун, філософ чи мім, актор чи режисер? На основі власного «Щоденника» А. Гугнина, декількох рецензій, фотографій з архіву автора та спілкування з кількома учасниками вистав у постановці режисера (Анастасією Звєріною, Ларисою Гугниною, Вадимом Хом’яком) ми змогли більш глибше осягнути такого знакового митця, неординарної людини, як Анатолій Гугнин. Поринути у ті часи, коли існував театр пантоміми «Мімограф», який припинив своє існувати після того, як його засновник та керівник пішов з життя. Але пам’ять про цей унікальний феномензалишається в наших серцях .
Анатолій Гугнин
Анатолій Гугнин народився 17 листопада 1949 року. У 1954 році сім’я переїхала до Львова із Запоріжжя. На той час в місті існувало дуже багато різних студій та гуртків для дітей. Хлопчик почав відвідувати студію, де займалися цирковим мистецтвом. Поступово, прості заняття перетворились у справжнє захоплення. Це був новий світ, який він відкрив для себе. Всі навики, отримані в студії, він удосконалював самостійно, присвячуючи цьому увесь свій час. Основними напрямками були жонглювання та клоунада. Він мріяв про роботу у державному цирку, але для цього потрібна відповідна освіта, якої він не мав. Єдиною можливістю показати себе були нерегулярні виступи у філармонії, що мало задовольняли його.
Закінчивши Університет підвищення кваліфікації керівників художньої самодіяльності (1970-1973), Гугнин стає керівником студії «Арлекін» при центральному Палаці піонерів. Там діти вивчали не тільки ази циркового мистецтва, але й правила поведінки на сцені і за сценою. Зрештою, правила самого життя. Він привчав дітей працювати з повною віддачею. З розумінням, спокійно відноситися до критики і до «конкурентів». Так прищеплювалася дітям стійкість і прагнення бути кращим за свого суперника, але при цьому поважаючи його. Наприклад, одну з виконавців номера, Наталку Гулєвату, зняли з програми буквально напередодні прем’єри, бо її подруга була більш підготована. І хоча Наталці було образливо, вона старанно виконувала інші обов’язки, і навіть допомагала «суперниці» у виконанні нею номера.
Анатолій Гугнин разом зі студією ”Арлекін” у фільмі “Три мушкетери”
Разом зі своїми вихованцями Анатолій Гугнин брав участь у зйомках фільму «Д’Артаньян і три мушкетери»(1978), знятий режисером Георгієм Юнгвальдом-Хількевичем. Фільм знімали в основному у Львові. Ми можемо побачити на кадрах фільму з першої серії, групу вихованців Львівської студії «Арлекін», які весело, з піснею про Рішельє, разом зі своїм керівником проходять вуличками нашого рідного міста.
Анатолій Гугнин разом зі студією ”Арлекін” у фільмі “Три мушкетери”
Так захоплення відкрило йому шлях до режисури. На становлення режисера, як творчої одиниці, важливе значення мали такі особистості як Леонід Єнгібаров та Марсель Марсо. Анатолію Гугнину була близька філософія Леоніда Єнгібарова:
«Я виходжу на манеж не для того, щоб смішити шановну публіку. Я виходжу на манеж для того, щоб говорити з поважною публікою. Про добро і зло, благородство і підлість, про любов і ніжність» – сказав Єнгібаров в одному з інтерв’ю.
«Світ – крихкий, душа людини ранима, людина – нескінченно самотня…Про це говорив клоун з манежу» – вислів поета, прозаїка Марії Романушко.
Сцена з вистави “Земля”
Можливо тому він і став для нього кумиром. Кожен цирковий номер, який Гугнин придумує, отримує своє підґрунтя. Наприклад, номер «Баланс», який проіснував майже всю історію життя колективу. Артистка Лариса Гугнина була одягнена в гусарське вбрання. Використовувалась шабля, на лезі якої стояли бокали. Тримаючи усе це в роті актриса, балансуючи в танці, під мелодію із знаменитого фільму «Гусарська балада» режисера Ельдара Рязанова (1927-2015), рухалася по сцені. При цьому ще й робила кульбіти. Анатолій Гугнин і сам усе життя наче ходив по лезу ножа.
Сцена з вистави “Земля”
Від французького міма М. Марсо він перейняв грим – обличчя ховається під маскою білого гриму, що підкреслює вираз очей, які відкривають сприйняття світу – цілу гаму людських почуттів – смуток і радість, кохання і розчарування, і режисер – Гугнин розуміє, що це і є та ніша, що досі не використана ним. І хоча існували інші студії пантоміми, але він вирішує піти далі. Це мають бути не просто пантомімічні номери, але міні-вистави. І випускники студії «Арлекін» на чолі з мімом – Гугниним починають серйозніше засвоювати мистецтво пантоміми. Практично не вміючи танцювати, артист Гугнин доводить пластику свого тіла майже до довершеності, вимагаючи того ж від своїх учнів. Простенька на перший погляд вправа, що виконується тільки кистями рук «Пташка», стає головним випробуванням для вступу до майбутнього колективу – пластика рук, одягнених у білі рукавички символізують пташку, яка літає у вільному польоті.
Сцена з вистави “Земля”
У 1984 р. на тлі студії «Арлекін», режисер відкриває театр-студію «Експромт». Основа колективу залишилися незмінною: Дмитро Казанджев, Вадим Хом’як, Лариса Гугнина, Ірина Гугнина, Наталя Микитюк, Наталя Лєйкіна та ін. В активі театру були вистави: «Ця весела планета», присвячена боротьбі за мир; «Арлекіно» – про жорстокість світу капіталу; «Подаруй свою радість» та інші. Вірний любові до цирку, тепер режисер намагається поєднати мистецтво цирку з мистецтвом театру пантоміми. Починається все з ідеї номера, яку приносить режисер на обговорення колективу. Далі – спроби, пошуки окремих рухів, жестів. Працюють над кожною мініатюрою дуже ретельно. Можна було працювати три години поспіль, щоб зрештою відібрати лише один жест. Поступово окремі мініатюри складаються у виставу «Візит ввічливості», з якою театр їде на фестиваль в Бельгію, звідки повертається хоч і не з тріумфом, але поміченим і відзначеним дипломами.
Сцена з вистави “Поппі і Хуаххо”
1986 р. – ідея створення театру «Мімограф». Театр змінює приміщення і базується в Палаці культури ім. М. Кузнєцова (тепер ім. Г. Хоткевича). Анатолій Гугнин, який багато читав, знаходить п’єсу «Поппі і Хуаххо» за мотивами новели естонського письменника Дугласа. Він розуміє, що сюжет п’єси можна передати за допомогою пантоміми. Тема – «невинні» пустощі зі зброєю. Ідея – показати, що зброя – це сила, яка повинна бути в руках відповідальної людини, що думає про наслідки і вміє цінувати життя. В рамках політичного театру Палацу Культури «Мімограф» випускає цю виставу.
Сцена з вистави “Поппі і Хуаххо”
1992 рік – виникає можливість поїздки до Японії у м. Тояма на міжнародний театральний фестиваль. Під час підготовки до фестивалю номерів стає все більше. З’являється номер «Пташка в клітці» і вистава «Земля». Режисер сам придумує і оформлення вистави, і сам підбирає музику. На сцені подіум з розкритою чоловічою долонею. Звучить еко-джаз американського джазового музиканта, саксофоніста, композитора Пола Уінтера – «Колискова матусі-китихи маленькому тюленяткові». Сам музикант «екологічний джаз» схильний вважати музикою землі, «живою музикою». Усі епізоди у виставі режисер об’єднав однією постаттю – Землею. Серед епізодів найяскравішими були «Рибак і рибка», «Поет», і власне сама «Земля». Люди, вкриті сіткою, символізували собою Всесвіт, з якого періодично виринали різні образи. Вічна тема боротьби Добра і Зла і висновок, який неможливо було не зробити: ми маємо берегти все оточуюче і вірити в те, що над нами і всередині нас цілий Всесвіт, а Добро і Любов обов’язково переможуть. Колектив їде в Японію і повертається із перемогою. Нагороди за оригінальність, за режисуру.
Диплом міжнародного театрального фестиваль в Японії, 1992 рік
1996 р. – співпраця з Борисом Озеровим, що ознаменувалася роботою над виставою «Чума на обидві ваші домівки» за п’єсою Г. Горіна. А. Гугнин виступає не тільки як актор у ролі Міма, але й як один з хореографів, ще й як директор і продюсер.
12.11.1996 р. – дата реєстрації Львівської міської громадської організації під назвою «Театрально-мистецький центр «Юнівер» директор якого – А. Гугнин. «Поет та клоун» – так називався бенефіс А. Гугнина. Така афіша з’явилася в місті у 1996 році. Дійство відбувалось в приміщенні Першого українського театру для Дітей та Юнацтва і було бенефісом неординарної людини, ім’я якої – Анатолій Георгійович Гугнин.
А. Гугнин знаходить інформацію про міжнародний театральний фестиваль Аматорських театрів у США. Цей фестиваль проводиться раз на чотири роки Асоціацією суспільних театрів США. Того року у фестивалі брали участь театри з Канади, Японії, США та Європи. Режисер повертається до вистави «Поппі і Хуаххо», розуміючи, що цей матеріал буде зрозумілий людям будь-якої національності. Залишені вдома без господаря Мавпа і Пес. Усе починається з безневинних пустощів. А закінчується все тим, що до лап Мавпи потрапляє зброя. Ядерний вибух, який знищує все живе наприкінці. І єдина постать Жінки в білому в далечині, яка тримає на руках як дитину, зламану скрипку, яка раптом стає знову цілою, як надія на те, що такому фіналу можна запобігти. Як результат: приз за головну чоловічу роль (Юрій Тимчук – Мавпа) та Гран-прі фестивалю.
Афіша театру “Мімограф”
У статті «Америка – зліт, Україна – посадка…» читаємо:
«Львівський театр пластичного дійства “Мімограф”, на жаль, зовсім не новак у бурхливому потоці маленьких театрів. Майже десять років авангардна трупа намагається повернути втрачену славу в рідному місті, та все марно – грошей на спектаклі немає, стаціонарного приміщення театр просто позбавлений. Зневірившись, “мімографці” зробили ставку на Америку і … виграли. Несподівано і тріумфально … Ніхто з львів’ян і не мріяв, що в результаті напруженої конкурентної боротьби з 18 театрами з Канади, Японії, США і Європи, на фестивальний Олімп злетять саме вони. Та ще й як! “Поппі і Хуаххо” визнаний кращим спектаклем фестивалю…» [1] (переклад Д. Гугнина).
Після цього – численні зустрічі, перемовини…Виникає ідея для майбутньої співпраці з Асоціацією громадських театрів США.
Анатолій Гугнин
За задумом А. Гугнина, це був досить складний сумісний проект. В його баченні дві сторони мали паралельно готувати виставу, використовуючи одне й те саме оформлення, музику, костюми. Випустивши прем’єри в своїх країнах, повинен був відбутися обмін головними героями. Актори з США мали б зіграти з масовкою з України і навпаки. Чому режисер для проекту бере саме п’єсу «Пліт мерців» Харальда Мюллера? Дія в п’єсі «Пліт мерців» відбувається на землі, випаленої атомною катастрофою. Але це лише умови, в які загнані люди. Твір розкриває глибоку думку про наші взаємини. Що буде, якщо ми перестанемо відчувати чужий біль і будемо проявляти агресивність один до одного? Що ми передамо прийдешнім поколінням? Ця п’єса – попередження про те, що може статися, якщо люди перестануть думати про майбутнє. Мюллер дуже точно показав, як ми самі вбиваємо світ, в якому живемо. Це співпадало з позицією та світовідчуттям самого Анатолія Гугнина. У його щоденнику читаємо:
«Багато представників блискучого розуму, за всю багатостраждальну історію людства, намагалися поставити питання сенсу його буття і знайти ту щасливу всеперемагаючу нитку істини, дотримуючись якої людство приходить до гармонії свого буття. Але чому ж це світле майбутнє так і не настало, а навпаки, зробило людину жертвою трагічного історичного процесу?».
Анатолій Гугнин під час репетиції
Паралельно йшла робота над моновиставою «Саллі Боулз» за сценічною адаптацією роману «Прощавай, Берліне!» американського письменника Крістофера Ішервуда. Вистава мала йти англійською мовою (актриса А. Звєріна). Але не судилося…
Маючи складний характер, а саме впертість, безкомпромісність не раз шкодили йому і його справі. Він не зміг домовитись із можновладцями. Проект в Україні відхилений, а гроші, які вже було вкладено, повернути було неможливо. Будучи максималістом за натурою, не міг піти на компроміс. І єдиним виходом із ситуації, який він вважав найкращим, виявилось залишити цей Світ. Анатолія Гугнина не стало 5 січня 2001 року. Як Заповіт можна оцінити його запис у щоденнику:
«Тобі доведеться приймати світ таким який він є, і в міру сил, творити і вдосконалювати його. Дай Боже тобі сил, вміння та таланту, щоб у цьому світі стати Людиною! Дай Боже тобі мужності і терпіння, щоб встояти і зберегти себе у цій вічній сутичці добра і зла, розуму і дурості, чесності і підлості». Цей Заповіт залишив мені він, мій Батько.
Анатолій Гугнин під час репетиції разом з акторами
Так хто ж він був? Поет чи клоун? Це метафора життя людини, що по суті була поетом, ховаючи свої думки під маскою клоуна. Він мім. Його слова – жест, пластика. Через них він відкривав душу, розповідав про сокровенне. Безумовно, він був творчою людиною, що відчувала Всесвіт. Людиною, яка мала безліч ідей, несхожих на все те, що його оточувало. Людина, яка була несхожа на решту – це синтез, це та точка перетину філософії і поезії, яку він реалізував як режисер і як актор. Не тільки внутрішньо, але і зовні він нагадував відомого Ангела з вистави С. Образцова «Створення світу». Людина, яка потрапила не в свій час. Йому було тісно у клітці, в яку загнала його дійсність. Людина, яка змогла створити свій власний театр, свою власну школу, але після якої залишились тільки спогади, деякі нагороди, фотографії та мізерні відео записи. І ще залишилась пам’ять про єдиний у Львові театр пантоміми «Мімограф» і про його незмінного керівника – Анатолія Георгійовича Гугнина.
Денис ГУГНИН
Використані джерела :
Газета «Сегодня» №143 (146) за 29.07.98
Гугнин А. «Шоденник» (Архів Д. Гугнина)
Людмила Дикуль/ Клоун с осенью в сердце [режим доступу] http://www.mk.ru/old/article/2002/07/15/164790-kloun-s-osenyu-v-serdtse.html
У четвер, 29 березня 2018 року, у Львові, в Кінотеатрі ім. О. Довженка, що на Сихові ( проспект Червоної Калини, 81), відбудеться показ вистави «Сталкери», яка стала гучною подією у театральному житті України. Початок – о 19:00.
Сцена з вистави «Сталкери»
«Сталкери» – це спільна постановка Театру «Золоті ворота» та Київського академічного Молодого театру. Вистава здобула престижну театральну премію «Київська Пектораль». Автор цієї специфічної комедії – відомий український драматург Павло Ар’є. Режисер – Стас Жирков. До речі, саме «Сталкери» є початком співпраці режисера Жиркова та драматурга Ар’є. Від часу прем’єри у 2015-му вистава з величезним успіхом іде в Києві, неодноразово брала учать в українських та міжнародних фестивалях, а також гастрольних турах.
Сцена з вистави «Сталкери»
Головну роль у виставі «Сталкери», роль Баби Прісі, виконує знаменита українська актриса, заслужена артистка України Ірма Вітовська.
За сюжетом «Сталкерів», забуті, нікому непотрібні, живуть собі десь у покинутому чорнобильському селі чудернацька Баба Пріся, її хвороблива донька Слава і придуркуватий онук Вовчик. Колись у Вовчика був ще тато, але його вже давно немає: одного разу він нишком зібрав найнеобхідніші речі – свої документи і всі гроші – й зник у невідомому напрямку… Це специфічна комедія, де міф та реальність мають однакову силу, де радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя, де картопля – делікатес, а «згущьонка» – просто фантастика! «Чому ми живемо в зоні, а інші люди живуть там – «не в зоні»? У виставі «Сталкери» ця чорнобильська Зона відчуження набуває метафори цілої України, штучно відрізаної від світу. У спектаклі виразно і точно озвучені основні страхи та ілюзії українців. Міфічна Європа, подорож до якої фінансово не доступна для більшості населення країни, лякає своїми «свободами». Тікати з цього світу можна тільки на той… звідки ще ніхто не повертався…
Сцена з вистави «Сталкери»
На афішах творча команда «Сталкерів» поставила позначку із віковим обмеженням для глядачів «16+».
Постер з вистави «Сталкери»
Вартість квитків на виставу «Сталкери» у Львові, яка відбудеться 29 березня у Кінотеатрі ім. О. Довженка, – від 120 до 320 грн. Квитки можна придбати у касі кінотеатру або онлайн.
Надсучасний і модний функціоналізм, який заполонив увесь Луцьк в 1930-х роках, перервала війна. Це було десятиліття, яке за своїми урбаністичними амбіціями і окремими будівельними проектами вписало архітектуру міста в європейський культурний контекст. Однак у часи повоєнної відбудови від цього відійшли.
Сталінський ампір як провідний стиль завершився в часи хрущовської відлиги. Цей короткий період приніс свіже дихання і дав можливість знову звернутися до модернізму. Запроектовані у Луцьку споруди 1960-х стали якісними і стильними виразниками тих тенденцій.
Архітектура шістдесятих років цікава духом пошуків нової стилістики, коли жорстка необхідність сталінського ампіру більше не тиснула адміністративним впливом на архітекторів. Задекларовані принципи розвінчання культу дали можливість проектувальникам зазирнути за фасади кордону і дихнути вільною думкою світової архітектури. Звичайно, не можна переоцінювати вплив європейського й американського модернізму на радянську архітектуру шістдесятих, але саме в той час вона якнайкраще відобразила дух розвитку архітектурної думки середини ХХ століття.
Їй був притаманний лаконізм і логічність. Сильним був вплив ідеї поєднання природи й будівництва. Активно застосовувалися дешеві і сучасні матеріали – скло, бетон, метал. Спорудам були властиві широкі площі зі скла, геометризація об’ємів, лінійчатість декорування фасадів, яке ніколи не виходило за рамки тогочасного поняття надмірності. Ще одна особливість – використання художніх робіт: мозаїки, барельєфів, сграфіто, вітражів тощо. Вони доповнювали мистецьку вартість усієї споруди. Майже в кожній великій громадській будівлі тих часі знайдемо якийсь художній твір різної техніки виконання. Цього не було у тридцятих.
На початок шістдесятих в Луцьку сформувалася нова група архітекторів, яка намагалися втілювати ці ідеї проектування: Метельницький, Маловиця, Юровська, Рейтер, Колосок, Санжаров, Симакович, Ходаковський.
8 школа
Першою будівлею нового старого стилю була школа №8 у 1962 році. Яскрава особливість – бетонні рами на всю висоту стіни спортзалу. Площина рам виконана у вигляді ритмічного скупчення різновеликих квадратів та прямокутників. І цим вона дуже нагадує модріанівський неопластицизм. В цілому ж будівля є паралелепіпедна, проста і лаконічна.
Спортивна школа
Наступним об’єктом, зданим того ж 1962 року, стала спортивна школа на вулиці Шевченка. Керівник групи архітекторів. Величезна споруда із вільним внутрішнім простором була новаторським об’єктом в архітектурі міста через великі тришарнірні арки, які підтримують стелю і формують стіни, що великою мірою зроблені зі скла й металу. Згодом тут влаштували велике настінне сграфіто Віктора Шингура.
Кінотеатр «Зміна»
Шістдесяті – час, починалася космічна ера. В 1961 році Гагарін полетів у космос. За 4 роки до цього запустили перший штучний супутник Землі. Це вплинуло на всю культуру, яка використовувала технічні, космічні мотиви у своїх творах. «Конструктивність» і геометризація архітектури – теж у певному значенні відображало космічно-комп’ютерну еру. А тоді ще – еру ЕОМ.
У 1963 році редизайнували кінотеатр «Піонер», зведений після війни на місці залишків довоєнної синагоги Олицький Бет-Гамідраш. Новий кінотеатр назвали «Зміна» (архітектори: Маловиця, Метельницький, Юровська). На фасаді – мозаїка на спортивну і наукову тематику. Споруді притаманний різкий контраст фасаду – він наче складений із двох абсолютно не залежних елементів. Оформлення головного входу нагадує характерний образ американського автомобіля «Мустанг», якого створили в шістдесятих. Це вказує на спільний дух образів і форм у різних галузях творчості народів світу. Багато предметів того часу мали схожі форми.
Будинок мисливців
Ще одним об’єктом нової стилістики для міста у 1964 році став Будинок мисливців (автор – Ростислав Метельницький) на тодішній Радянській вулиці. Він навіть до сьогодні зберіг стару вивіску. Попри свою новизну будівля вписана в попередню забудову, де зберігся ритм вікон, започаткований тією будівлею, до якого був прибудований Будинок мисливців.
«Промінь»
У 1965 році цей самий архітектор став автором проекту кінотеатру «Промінь», який спочатку проектувався на 1200 місць. Пізніше проект дещо спростили. Це була величезна на той час споруда, збудована на розвилці тодішніх вулиць Артема (проспект Перемоги) та проспекту Правди (проспект Грушевського). Як і в попередніх спорудах, «Промінь» мав великі площини з віконного скла. Всередині скульптор Віктор Шингур виконав великий горельєф на космічну тематику.
Старий цум
Того ж року група архітекторів видала проект (перероблений із типового) центрального універмагу «Луцьк». Прямокутний паралелепіпед зі скла, бетону й металу став одним із кількох масивних споруд, які почали формувати радянський Театральний майдан. Тут яскраво проявився один із принципів французького модерніста Ле Корбюзьє, які він сформулював у 1927 році в маніфесті Cinq points de l’architecture moderne – “П’ять принципових точок сучасної архітектури”. За його ідеєю, треба сміливо використовувати стрічкові вікна будь-якого розміру, які можна протягнути по всьому фасаду. У луцькому цумі ми бачимо ці високі стрічкові вікна, які тягнуться аж на три фасади. І на різних поверхах.
Цум на початок ХХІ століття застарів і не був вчасно оновлений зі збереженням стилістики – мабуть, через це й став зовсім не зрозумілий сучасникам, а тому і спалений.
Бім-Бом
Перша в Луцьку 9-поверхівка була запроектована архітекторами шістдесятих. Це відомий Бім-Бом, автором проекту якого став О. Симакович у 1966 році. Найяскравіші деталі декору цього будинку – «рейкове» оформлення вікон під’їзду та маленькі бічні вікна.
Будинок техніки
Одним із найяскравіших представників радянського модернізму в Луцьку став будинок, який спочатку проектувався як молодіжне кафе. Але після будівництва у ньому розмістили Будинок техніки. Він розташовувався неподалік уже описаного вище Будинку мисливців – на розі теперішніх вулиць Лесі та Кривого Валу. У 1967 році його запроектували Богдан Колосок та Євген Ходаковський. Найяскравішим елементом цієї будівлі були сходи, які лінією перил ніби врізалися в основний об’єм споруди, підтримуючи другий поверх над відкритими галереями першого, і самі ці галереї. На жаль, сьогодні цей елемент втрачений – простір між колонами «замурували» вікнами, спростивши архітектуру споруди до суцільного паралелепіпеда. Сходи ще є.
Драмтеатр
Найпізніше був зведений драмтеатр. Запроектований київськими архітекторами в другій половині шістдесятих, він став типовим проектом, реалізованим в кількох містах Української РСР (і не тільки?).
Однією з головних особливостей театру мало бути поєднання із навколишньою природою. У той час на місці теперішнього майдану ще був парк з рідкісними породами дерев. Білий фон театральних стін підкреслював би образи живої природи у просторі міста, а великі вікна створювали би ефект наповненості інтер’єру природою. Подібний дует образів і форм був притаманний так званій органічній архітектурі, яку запропонував американець Френк Райт.
Пірамідальне наростання об’ємів перегукується із архітектурою бруталізму, якому властиве нагромадження масивних конструкцій. …Але стоп! Давайте зустрінемося на сторінках «Хронік Любарта» згодом, щоб глибше подивитися на архітектуру саме драмтеатру. Про це публікацію готуємо вже.
***
Ці всі будівлі були новаторськими у місті. Десь вдало, а десь невдало розміщені, вони все ж суттєво оновили Луцьк, підтримуючи міську архітектуру на рівні тогочасних тенденцій. В цілому для міста це був великий плюс. Але хрущовська відлига минала, а з нею відходили у небуття розвиток багатьох галузей радянського життя. Все змінювалося, наближалися сімдесяті.
Як писали архітектори Богдан Колосок і Ростислав Метельницький вже пізніше, з висоти прожитого історичного етапу, «незважаючи на великі габарити цих новобудов, в них з’являються незвичні для попередніх споруд стильові інтонації. Звичайно, в різних дозах, але непомітно почалася ерозія принципів, що характеризували стиль «відлиги» 60-х років з його лаконізмом, контрастністю та з певною романтизацією раціоналізму».
Як виявилося згодом, цим усе не обмежилося. Сімдесяті і навіть вісімдесяті також дали місту цікаві модерністичні форми, хоча вже не були об’єднані якось системно чи історично як споруди 1960-х. Про це також поговоримо окремо.
В п’ятницю, 23 березня 2018 року, для дітей в селі Стара Скварява Жовківського району в музеї “Староскварявський іконостас XVI-XVIII століть” (Філії Львівського музею історії релігії) організували майстер-клас “Щасливе дитинство”.
Ірина Бердаль-Шевчик читає авторське оповідання “Життя ангелика”
“… Птахи закружляли над галявиною. Кожен бузьок підхопив довгим червоним дзьобом свого Ангелика, зробив коло над школою. За мить усі полетіли кожен у свій бік. Дорога у них буде довжиною у дев’ять місяців. Хтось буде летіти високо і насолоджуватися кожним днем подорожі, хтось буде з останніх сил боротися за життя, перед кимось буде безліч перешкод, а дехто буде змушений зробити передих та запізниться на пару днів, а хтось випередить дату прибуття. Усі будуть летіти через ліси та гори, через океани та моря. Ця дорога виснажить кожного. Та найголовніше те, що шлях буде подоланий та не перерветься на півдороги!
Ірина Бердаль-Шевчик читає авторське оповідання “Життя ангелика”
Тільки-тільки бузьки піднялися вище в небо, як почало падати білесеньке пір’ячко на зелену заквітчану галявину. Ангелики дивилися на кожну кружляючу пір’їнку та навіть думки не мали, що це пір’я не пташине. Це пір’ячко з їхніх крилець і чим ближче вони будуть до кінця подорожі, тим менше у них буде залишатися пір’їнок на крильцях…”, – розпочала майстер-клас з читання авторського оповідання “Життя ангелика” керівник гуртка “Світлячок” та “Цікавий Трускавець” Народного дому міста Трускавця Ірина Бердаль-Шевчик.
Майстер-клас з виготовлення ангелика “Щасливе дитинство”
Юні учасники майстер-класу та їх старші наставники зачаровано слухали фантастичну історію про ангеликів і кожен знаходив в цій історії для себе щось особливе, таке, що торкало глибоко в серце саме його.
Ірина Бердаль-Шевчик веде майстер-клас з виготовлення ангелика “Щасливе дитинство”
Подивитися на майстер-клас народної мисткині Ірини Бердаль-Шевчик прийшли і працівники музею Надія Кубай та Оксана Юфим на чолі з завідувачем філією Степаном Васильовичем Скірою і навіть Сільський голова – Василь Дзюба.
Майстер-клас з виготовлення ангелика “Щасливе дитинство”
Ірина, протягом якоїсь години, навчила дітей робити власними руками зі звичайних речей, які є у кожній хаті, неповторних ангеликів. Більшість з них моментально опинилися в Instagram, Фейсбуці, Твіттері та інших соціальних мережах, залежно від уподобань свої юних творців.
Учасниці майстер-класу фотографують свої роботи для поширення в соціальних мережах
“Найцінніше, що можна отримати після проведення майстер-класу – це щастя в очах дітей. А також розуміння, що у мене таки вийшло засвітити вогники у їхніх серцях. Вони знали відповідь на мої питання («Який подарунок найцінніший?», «Коли день Матері?», «Що святкують 1 червня?»…) і це гріло мені душу!” – поділилася враженнями Ірина Бердаль-Шевчик.
Учасники майстер-класу “Щасливе дитинство”
Завершальним етапом чудової зустрічі стала загальна фотографія в музеї “Староскварявський іконостас XVI-XVIII століть” поруч з виставкою світлин Ірини Бердаль-Шевчик, експозиція яких якраз закінчилася.
Ірина Бердаль-Шевчик на фоні виставки своїх світлин в музеї “Староскварявський іконостас XVI-XVIII століть”
На прощання Ірина щиро подякувала пані Лілі Моравській за запрошення на майстер-клас та пані Софії Каськун за знайомство з музеєм у Старій Скваряві.
Учні Філії Академічної гімназії під керівництвом професора Степана Гайдучка (третій зліва) під час лещетарської мандрівки околицями Львова (поблизу Чортових скель). 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Минулої неділі, 18 березня 2018 року, у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) кандидат історичних наук Андрій Сова прочитав лекцію “Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху”.
Степан Гайдучок – військовий лікар 4-ї Золочівської бригади Української Галицької Армії. 1919 р.
«Спільні заходи з Комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ стали уже традиційними для музею. У нас відбувалися презентація книг, поштівок, конференція, а сьогодні Андрій Сова ближче знайомить нас із постаттю учня професора Івана Боберського, професора тіловиховання Степана Гайдучка», – розповіла модератор заходу Софія Легін.
Софія Легін
Під час лекції присутні ознайомилися з малознаними сторінками руханкового та спортового минулого Львова та Галичини; взаєминами Степана Гайдучка з “Батьком українського тіловиховання” Іваном Боберським, провідником січового руху у Галичині Кирилом Трильовським, синами Івана Франка – Петром, Тарасом і Андрієм, ідеологом українського націоналізму Миколою Міхновським, Видатним істориком України Іваном Крип’якевичем та іншими знаними постатями ХХ століття.
Андрій Сова
«Ми маємо 128 років від дня народження Степана Гайдучка і вже склалася така традиція коли кафедра олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури, а також члени НТШ, представники родин Крип’якевичів, Боберських, Франків беруть участь в пошануванні цієї людини. Людини, яка направду зробила дуже багато для українства, для того, щоб українське пропагувати не тільки в Галичині, а й у світі», – поділився Андрій Сова.
Лекція Андрія Сови “Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху”.
Надзвичайно цікавий виступ доповнили своїми спогадами дружина сина Івана Крип’якевича Леся Крип’якевич та Люба Базилевич, котра мешкала по сусідству з Степаном Гайдучком.
Леся Крип’якевич
«Це дуже гарно, дбайливо підготована доповідь, використано просто чудовий матеріал і відчувається, що це зроблено з великою любов’ю, тому що дослідження є глибокими та науковими. Я побачила багато унікальних фотографій, яких раніше не зустрічала, тож думаю, що є ще багато матеріалів, які можна досліджувати», – поділилася враженнями Леся Крип’якевич.
Відвідувачі лекції Андрія Сови “Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху”.
Приємною несподіванкою для тих, хто не побоявся у таку погоду завітати до музею, щоб прослухати лекцію Андрія Сови стала презентація нових поштівок із зображення Степана Гайдучка.
Довідково:
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне – 16.03.1976 р., Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Української Галицької Армії; активний діяч, практик, теоретик і методист гімнастично-спортивного руху; автор теоретико-методичних праць присвячених різним аспектам тіловиховання («Вільні вправи» (1913), «Путівник туриста по західних областях України» (1947), «Погляди Івана Франка на туризм» (1949) та ін.), один з організаторів і активних діячів спортивних товариств («УСК» Академічної гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», СТ «Україна», «Пласт», «КЛК», «УССК» та ін.); збирач документів, матеріалів і укладач унікального фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху першої половини XX ст.; учень і послідовник професора Івана Боберського.
Ми звикли до того, що торкнутися всіх струн наших душ уміють ті, хто народився на українській землі, в чиїх жилах тече українська кров. Та 21 березня, завдяки Міжнародному інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою, політехніки мали нагоду познайомитися з американським бандерівцем — так сам себе назвав Уолтер Орр Скотт — письменник, поет, волонтер.
До України Уолтер Орр Скотт переїхав 2011 року й оселився на Вінниччині — у місті Жмеринка. Він активний у громадській діяльності, волонтерить, допомагає українським воякам пройти психологічну реабілітацію, оскільки й сам двадцять років прослужив у війську (пішов у відставку у званні капітана шостого офіцерського рангу — еквівалент капітану першого рангу в Україні). А 2017 року отримав почесну відзнаку — „Волонтер України“.
Уолтер Орр Скотт — письменник, поет, волонтер і директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська
За цей час американець настільки приріс до нашої землі, що видав поетичні та прозові книги. На зустрічі з політехніками, серед яких було чимало четвертокурсників ІКНІ, майбутніх лінгвістів, представили дві книги цього автора — поетичну збірку „Вставай, Україно“ (2014 р.) та прозову — „Історія одного солдата“ (2017 р.).
— Ми були захоплені шляхетними цілями пана Уолтера, які він щодня ставить перед собою і досягає їх глибиною розуміння душі і болю українського народу, почуттів, які сьогодні ми переживаємо. Саме співпереживання і емпатія, якими він наповнює художні твори, виявляють його щиру любов до України. Наш гість надзвичайно відданий волонтерській праці. Зокрема, всі виручені кошти з продажу книг автор передає на потреби АТО, — зазначив на початку зустрічі заступник директора МІОК Андрій Яців.
Уолтер Орр Скотт — письменник, поет, волонтер і заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою Андрій Яців
Про те, що ця зустріч особлива, говорила й директор МІОК Ірина Ключковська. Вона підкреслила, що, запрошуючи до Політехніки американця, який не має українського коріння, покладалася на слова засновниці цього Інституту, відомої громадської та політичної діячки, дисидентки Ірини Калинець.
— Пригадую, Ірина Калинець казала про те, що, безперечно, важливо працювати з українською діаспорою і це повинно бути стратегічним напрямом нашої держави. Та дуже цікаво для нас, для України і української спільноти, спілкуватися з тими іноземцями, які цікавляться Україною, пишуть про Україну, вивчають її. І таких імен є чимало — Енн Епплбаум, Джеймс Мейс, Гарет Джонс та ще багато-багато інших. Ці люди виборювали й виборюють для світу правду про Україну. Так і в прозових творах нашого гостя мене до глибини душі вразили не тільки факти, знання історії, а й занурення автора у психологію, спосіб життя, ментальність пересічного українця, психологію людини, яка повертається звідти. І що більше іноземців зрозуміють нас, що більше з них писатимуть правдиво про нашу історію, осмислюватимуть на науковому рівні всі процеси, які відбуваються в нас, то більше буде людей, які зрозуміють українське буття.
Громадський дія, поет Ігор Калинець
Глибокий аналіз поетичних творів Уолтера Орр Скотта зробив поет, громадський діяч, лауреат Шевченківської премії, заступник директора МІОК Ігор Калинець:
— Ще кілька місяців тому я й не міг уявити, що в Україні є письменник, який спілкується англійською мовою, а переповідає все насушне, що казав Шевченко, і те, що він нас навчив. Мене просто зачарували рядки його віршів: „Моя Україно, я не прийшов на світ з твого лона, але ти пригорнула мене до грудей, наче кровного сина…“. Ці слова рівні Шевченковому молитовному зверненню до України. Саме Шевченко дав цьому поетові пізнання України і підвів до сучасного розуміння стану справ на нашій землі.
Ця зустріч особлива тим, що більше було можливості слухати саме твори автора, глибокі аналізи написаного. Так, молодий поет, письменник, молодший співробітник МІОК Назар Данчишин занурився у прозовий світ Уолтера Орра Скотта, провівши паралелі між його творами та письменниками „втраченого покоління“, навівши приклад творчості Еріха Марії Ремарка. Порівняв також творчість американця із творчістю сучасних українських авторів, які пишуть про війну на Донбасі, зокрема із творами добровольця, волонтера Бориса Гуменюка — „Вірші з війни“ й есеїстикою учасника сучасної російсько-української війни Артема Чеха — „Точка нуль“.
Уолтер Орр Скотт — письменник, поет, волонтер
— Для мене в Україні є дві проблеми — корупція і російська агресія. Я розчарований мовчанням українських інтелектуалів. Ми чуємо лише кілька голосів, а де Стуси, Марченки й Чорноволи сьогодення? Я чую лише тишу!, — наголосив Уолтер Орр Скотт. — Я не знаю, можливо, мине п’ять чи десять років, а чи може й сто, та нехай ці слова промовляють нації світу: якщо хтось сумнівається, що люди бажають бути вільними від тиранії, несправедливості, гноблення; вільними, щоб стати суверенною, демократичною й успішною нацією, то нехай погляне на приклад народу України.
Уолтер Орр Скотт — письменник, поет, волонтер і заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою Андрій Яців
На завершення зустрічі до всіх присутніх звернулася волонтерка, співкоординаторка „Центру забезпечення військових“ при Народній Самообороні Львівщини Ірина Яремко, закликавши не бути байдужими. Дівчатам порадила писати листи нашим воякам, бо це чоловіки, які вміють захистити та чекають теплого слова і підтримки.
Особливого настрою зустрічі додав виступ учасників Народного театру-студії „Хочу“. Студенти декламували вірші Уолтера Орра Скотта під акомпонемент скрипки, а також представили монолог солдата з оповідання „Повернення Миколи“.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
