Головний вхід стадіону «Сільмаш», фото січень 2016 р.
У п’ятницю, 12 січня, на виконкомі Львівської міськради затвердили детальний план території зі зміною функціонального зонування території у районі вул. І. Сулими, вул. Поперечної, вул. Зв’язкової.
Згідно з планом, земельну ділянку малого тренувального поля стадіону “Сільмаш” переведуть із житлової забудови (Ж-3) у спортивну інфраструктуру (Г-4).
Як розповів у коментарі для 032.ua депутат ЛМР Сергій Івах, у Львові сталася безпрецедентна ситуація, коли землі повернули із житлової багатоповерхової забудови для побудови спортивної інфраструктури.
Головний вхід стадіону «Сільмаш», фото січень 2016 р.
Сергій Івах переконаний, що позитивного для громади рішення вдалося досягнути завдяки суспільному розголосу та небайдужості мешканців, які наполягли на своєму, відвідували сесії міськради і навіть перекривали дороги.
“Якщо взяти взагалі всю історію стадіону, то ще з часів Союзу, у територію “Сільмашу” входило 4 гектари землі: 2 га — це територія, на якій є об’єкти (футбольне поле, роздягальні і трибуни) і ці будівлі перебувають у власності, і ще 2 га — це землі, вільні від забудов і нікому не надані в оренду, і саме їх у 2014 році ЛМР перевела під житлову забудову. А зараз ми добилися, щоб їх повернули назад”, – пояснив депутат.
Cтадіон “Сільмаш”
Після повернення цих 2 гектарів землі, у міській раді будуть планувати розбудову інфраструктурних об’єктів.
“Був такий проект на Громадський бюджет – “Наш Сільмаш”, у якому було вказано і ті 2 га землі. Можливо, він і буде основою для подальших дій”, – розповів Сергій Івах.
Окрім цього, землі стадіону, де є об’єкти, міська рада планує викупити для суспільних потреб. Щодо цього уже є прийнята ухвала і навіть судова справа, де позивачем виступають працівники юридичного департаменту ЛМР.
Cтадіон “Сільмаш”
За словами Сергія Іваха, у першій інстанції міська рада суд програла, а друга інстанція у Києві надала відмову через відсутність деяких документів.
“Зараз ЛМР мала би скерувати документи з додатковими доказами по цій справі, щоб у Києві їх розглянули. Але зараз ми зробили основне — повернули 2 га землі громаді міста. Від цього вже ніхто не втече, і на базі цього ми почнемо розвивати весь процес, щоб у майбутньому всі 4 гектари землі лишилися у розпорядженні громади”, – додав депутат.
З 1957 року у складі торгового, риболовецького та річкового флотів Радянського Союзу почали з’являтися кораблі з найменуваннями населених пунктів Волинської області та іншими іменами, які стосувалися нашого краю. У ті роки будувалися на верфях СРСР, або замовлялися в інших країнах великі серії по кілька десятків суден, імена яких обиралися на одну першу літеру, переважно з назв міст.
Морські судна
Найбільшим кораблем був «Нововолынск», суховантажне судно, теплохід середньої тоннажності. Побудований у Фінляндії (м.Турку) у 1970 році у серії з 15 судів, водотоннажність 12 500 т. Порт приписки Ленінград. У 1996 році було змінено назву на Liza H, а порт приписки на Гондурас. У тому ж році був списаний та порізаний на метал.
Теплохід “Нововолынск”, виготовлений в Фінляндії в 1970 році
За ним за розмірами іде «Ратно», судно для перевезення сипучих та інших вантажів, водотонажністю 9124 тонни, побудований в Німецькій Демократичній Республіці (Росток) в 1975 році у серії з 31 судна. Був приписаний до порту Маріуполь. За окремими даними, в 1999 році перейменований в Fahd Z. Списаний у 2006 році.
Теплохід “Нововолынск”, виготовлений в Фінляндії в 1970 році
Найменшим з морських суден був «Ковель», суховантажне судно, теплохід для перевезення сухих вантажів. Побудований у Німецькій Демократичній Республіці (Росток) у 1958 році у серії з 33 суден невеликої для моря водотоннажністю 4375 т. Був приписаний до порту Таллін. Списаний у 1984 році.
Судно для перевезення сипучих та інших вантажів «Ратно»
Існує клас судів, який через невелику осадку може працювати на річках, але разом з тим має і властивості морського судна. Вони так і називаються – «річка-море».
Теплохід для перевезення сухих вантажів «Ковель»
Складна доля випала теплоходу типу ріка-море «Луцк», призначеному для перевезення лісу і насипних нерухомих вантажів. Побудований у Калінінграді у 1966 році в серії з 11 суден, водотоннажність 3050 тонн, використовувався на Балтиці. У 1999 році змінив прапор на Сент-Вінсент (порт Кінгстаун), у 2004 році на Північну Корею (порт Вонсан), у 2007 році на Камбоджу (порт Пномпень). Змінив кілька власників.
Теплохід типу ріка-море «Луцк»
З 2004 року перейменований в Jezabel 2. У 2008 році сів на мілину у Чорному морі біля берегів Абхазії, був розібраний на метал.
Риболовецький флот
«Полесье», великий морозильний траулер, побудований у Миколаєві у 1972 році, у серії з 24 суден, водотоннажність 6470 т. Був приписаний до порту Мурманськ. Списаний в 1994 році, утилізований в Індії, порт Аланг.
Великий морозильний траулер «Полесье»
«Припять», середній риболовний траулер водотоннажністю 460 т, побудований в 1957 році у Клайпеді (Литва) у серії з 48 суден. Був приписаний до порту Клайпеда. Списаний у 1980 році.
Середній риболовний траулер «Припять»
У класі морських пасажирських кораблів Волинь виглядала досить скромно – був лише один корабель «Леся Украинка», великий пасажирський катер прибережного плавання, побудований в Баку у 1972 році у серії з 160 судів. Перевозив до 200 пасажирів. Був приписаний до порту Ялта. В листопаді 1992 року біля причалу Ялтинського порту під час шторму отримав значні ушкодження корпусу. Виведений із складу флоту і розібраний в 1993 році.
Великий пасажирський катер прибережного плавання «Леся Украинка»
А, от, серед річкових суден місто Луцьк відзначилося аж трьома кораблями.
«Луцк», річкове середнє вантажне судно, побудоване у 1959 році у Румунії, (м.Турну-Северін). Водотоннажність 2072 т, здійснював перевезення у басейні Волги. Списаний у 1990 році.
«Луцк», річковий вантажний теплохід майданчикового типу, побудований у 1965 році у Києві у серії з 28 суден. Призначений для перевезення на палубі вугілля або руди. Водотоннажність 1630 т. Працював на Дніпрі. Доля невідома, у реєстровій книзі суден відсутній.
Річковий вантажний теплохід майданчикового типу «Луцк»
«Луцк», річковий буксир-штовхач, побудований у Пінську у 1965 році. Приписаний до порту Омськ, експлуатується до цього часу.
Річковий буксир-штовхач «Луцк», побудований у Пінську у 1965 році
Слід відзначити, що у реєстровій книзі суден України за 2017 рік немає жодного корабля, ім’я якого стосувалося б Волині.
Волинський флот у складі ВМС України
У складі Військового-морських сил України були та знаходяться ще кілька кораблів з іменами волинських міст.
Корвету «Луцьк»
Передусім розповімо про сумну історію корвету «Луцьк», який за проектом називався «малий протичовновий корабель типу Альбатрос» для прибережних районів.
Серія цих кораблів (95 одиниць) будувалася ще з 1966 року, з модернізаційними змінами у 1976. Вже у 80-х роках постало питання про заміну типу «Альбатрос» на більш сучасний, але до цього не дійшло, і кораблі продовжували штампувати.
Корабель будувався у Києві, на заводі «Ленинская кузница» з 1991 по 1993 рік, і вступив до складу вже ВМС України. На початок 21 століття, склад його озброєння став остаточно застарілим та неефективним, фактично він міг виконувати лише роль навчального корабля.
20 березня 2014 року корвет «Луцьк» захопили російські окупанти у військово-морській базі Новоозерне, що в Криму. До цього часу корабель знаходиться там же, нерухомий. Є відомості, що його механізми використовуються для заміни зношених на аналогічних кораблях флоту Росії, що у військово-морській практиці називається «канібалізація».
Морський буксир “Ковель”
Морський буксир МБ-51 водотоннажністю 890 т належить до серії з 40 кораблів, побудований у Ленінграді у 1965 році. Входив у склад ВМФ СРСР, базувався в Феодосії. При переході у склад ВМС України отримав назву «Ковель». Був захоплений у Криму, але 19 квітня 2014 року прибув в Одесу, причому на буксирі мав знерухомлений корвет «Вінниця».
Рейдовий водолазний катер РВК-1473 був побудований у 1983 році. У 1996 році при розділі флоту відійшов Україні та отримав ім’я «Володимир-Волинський». Призначений для забезпечення роботи 5 водолазів. У даний час знаходиться в Одесі, неходовий.
Док “Берестечко”
Ще існував плавучий несамохідний док з двох понтонів ПД-23, побудований у 1976 році у Миколаєві, призначений для докування кораблів водотоннажністю 500-600 т.
Був переданий Україні в 1997 році, отримав назву «Берестечко».
В 2007 році був виключений зі складу ВМС та проданий судноплавній компанії СТС. Згодом був придбаний ООВ Трал (м.Керчь), де і використовується під старою назвою ПД-23.
Щоденно в нас виникає безліч питань, безліч думок, сумніви, непевності, страхи. Не завжди ми розуміємо, як і куди йти далі. Та саме зустрічі з особливими людьми допомагають наповнитися їхньою мудрістю, знайти джерело натхнення. 12 січня у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла відбулася зустріч із Владикою Венедиктом (Алексійчуком) „Життя як великий Божий талант“ у межах якого також презентували його нову книгу „50 думок владики Венедикта“ про віру, життя і вічність, що нещодавно вийшла друком у видавництві „Свічадо“.
Отож, найважливіше зі зустрічі — про віру, про місію кожного, вміння чути Бога та багато іншого.
— Часто підкреслюю цінність зустрічі, бо крім неї нічого не буває. Кожна людина має власний унікальний досвід. Коли ми приходимо разом, то збагачуємося.
— Ми сильні, коли разом. Тоді можемо багато досягнути, зробити щось велике. Сучасний світ, особливо західний, наголошує на особистості. А в цьому витворюється егоцентризм, бо кожен думає про своє особливе завдання. Так, кожен має особливе завдання, але в контексті спільноти. Ми щодня молимося „Отче наш“, засвідчуючи свою віру в те, що Бог є нашим Отцем. Тож маємо вірити, що Він, як батько, дає нам найкраще.
Зустріч із Владикою Венедиктом „Життя як великий Божий талант“ у Гарнізонному храмі свв.апп. Петра і Павла у Львові. 12 січня 2018 року.
— Часто думаємо, що було б краще, якби ми були в інших обставинах, в іншій державі, в іншому місці. Та Бог поставив мене в певне місце і в певні обставини. Ніколи в житті нема нічого нема випадкового. Христос каже, що ні волосинка не падає без згоди Бога.
— Бог дав нам життя — єдине і неповторне. Наше завдання пізнавати, що Він від мене хоче і що є правдивим добром для нас. Не те, що ми собі вигадали, а що Господь для нас хоче. Важливо прийняти наші обставини життя, як дані Богом. Та найперше треба прийняти самого себе. Бо Господь каже, що треба любити ближнього, як самого себе. Та, як можна любити ближнього, якщо не любимо себе, якщо себе не знаємо? Нам складно сказати, які маємо від Бога дари. Дуже рідко усвідомлюємо, що Бог нам дарував. Найбільший дар — наше життя. Та як ми його проживаємо?
— Як ми живемо наше життя для Бога? Адже щодоби маємо 24 години, тобто майже 150 годин в тиждень. Та з них ми присвячуємо Богові лише 3 години. тобто 97% свого часу віддаємо земному життю і дуже мало присвячуємо Господу.
Зустріч із Владикою Венедиктом „Життя як великий Божий талант“ у Гарнізонному храмі свв.апп. Петра і Павла у Львові. 12 січня 2018 року.
— Бог нам відкриває, як маємо проживати це життя. Він дає відповідь на всі питання. Зустріч із ним відбувається в молитві, через яку Бог до нас промовляє.
— Приїжджаючи кудись, найперше питаємо чи є Wі-Fі, бо без нього зараз мало можна зробити. Так і з Богом треба бути більше онлайн, тобто в молитві. В офлайні багато не досягнемо. В житті без Бога нічого не зробиш. Бог показує нам, що робити, а чого не робити, де бути принциповим, а де дивитися „крізь пальці“, де бути вимогливим, а де покривати все любов’ю.
— Бог ставить нас в те чи інше місце, бо кожен має особливу місію. Лише Бог дасть можливість пізнати її. Кожен цінний і важливий перед Богом. Та ми не відчуваємо своєї вартості. Завжди „колихаємося“ між двома відчуттями — гордості та меншовартості. З одного боку, що надто особливі, а з іншого — що нічого не варті. А корінь цього в тому, що ми не відчуваємо своєї вартості для Бога. Ми не свідомі місії свого життя, яку Бог нам відкрив. Переконаний, що місія кожної людини — важлива, незалежно від ієрархії.
Зустріч із Владикою Венедиктом „Життя як великий Божий талант“ у Гарнізонному храмі свв.апп. Петра і Павла у Львові. 12 січня 2018 року.
— Реально на обставини ми не має впливу. Та з Богом, через молитву, ми можемо отримувати сили йти через ці обставини. Апостол Петро йшов по воді, доки бачив Христа, був у єдності з Ним. А почав потопати, коли подивися на реальні обставини. Християни не можуть бути песимістами, оптимістами чи реалістами, бо ми не впливаємо на обставини. Християни мають бути людьми віри, іти з вірою через своє життя, не зважаючи на обставини. Якщо дивитися на наших святих, мучеників, якщо дивитися на життя Митрополита Шептицького, то воно не було простим. За його життя змінилося сім влад, змінювалося все, не було стабільності. Та він жив з вірою, довірився Богові.
— В сучасному суспільстві ми дуже багато говорим. Зараз маємо величезні об’єми інформації, яка помножується в геометричній прогресії. Це добре, але треба знаходити час, щоб слухати. Ми цього не вміємо. Молитва показує нашу хронічну неуважність. Коли б ми навчилися слухати, то почули б дуже багато. Бог дуже багато говорить, Він не перестає говорити. Нам треба зупинитися, щоб Його почути. Бог дасть відповідь.
— Погляньте на наше життя. Як ми „вживаємо“ його? Часто це робимо не так. Коли в житті щось пішло не так, Бог нас хоче призупинити, щоб ми призадумалися. Якщо не вирішимо якусь проблему, то вона промовлятиме, доки не її не позбудимося. Бог завжди хоче нам щось сказати, та чи ми хочемо почути? Треба слухати і Бог обов’язково дасть відповідь.
— Бог завжди присутній у нашому житті. У різних ситуаціях, життєвих обставинах. Ніхто і ніщо не є випадковим у нашому житті. Все має особливе призначення. Якщо бачитимемо за цим усім Бога, то наше життя цілковито зміниться.
— Те, що у світі є так багато атеїстів, у цьому „заслуга“ нас, християн. Бо ми багато декларуємо, але далеко не завжди наше життя є таким. Якщо ми християни, то маємо бути християнами у всьому і завжди. На нас усіх є ця відповідальність. Ми дуже гарно говорим, але це не важливо говорити, важливо, ким ти є, що робиш.
— Кажуть, що гроші чи влада псує людей. Але насправді, вони лише показують, ким ми є. Бо маючи владу чи гроші, скільки можна зробити добра!
— Переконаний, що наш народ має особливу місію щодо світу. Наша Церква репрезентує, що єдність можлива. Певний, що Україна є тим місцем, де схід і захід єднаються. Коли ставатимемо ближче до Бога, то знатимемо як переживати наші кризи і проблеми. В Бога є відповіді на них. Коли кожен із нас працюватиме над собою, то змінимо інших. Тоді наш народ буде преображатися.
— Треба любити. Щоб полюбити людину, треба найперше її прийняти. Нас же Бог приймає, хоч ми грішимо. Прийнявши людину, буде любов і прощення.
— Часто ми дивимося на себе крізь призму власних падінь. Маємо негативну думку про себе. Та ми всі є цінні в очах Бога. Через своє народження, смерть і воскресіння Бог показав свою любов. Він не зневірюється в нас, завжди готовий співпрацювати з нами. Бог вірить у кожного з нас.
Вже сьогодні, 13 січня 2018 року, о 18:00 Академічний камерний оркестр “Віртуози Львова” під керівництвом Сергія Бурка запрошують в Львівську обласну філармонію на концерт “4х4х4 Пори року”.
“Аж дванадцять пір року – і всі на сцені Львівської філармонії. 13 січня традиційно звучатиме цикл Антоніо Вівальді “Пори року”, але цього разу – не лише він. Камерний оркестр “Віртуози Львова” організовував цей концерт у святкову пору вже понад 20 років з різними солістами. Цього року традиція трохи зміниться – до чотирьох “Пір року” Вівальді додався твір аргентинця Астора П’яццолли та українського композитора Золтана Алмаші. “Пори року” Алмаші присвятив скрипальці Богдані Півненко, яка солюватиме 13 січня. Диригент Сергій Бурко розповів, що всі три цикли – це дуже різна музика. Ренесансний Вівальді, аргентинець П’яццолла з його своєрідним чуттям пір року, а також наш сучасник – незвичне поєднання! Попри різне забарвлення творів, у П’яццолли є навіть цитати з оригінальних “Пір року”. А виконання українських “Пір року” стане львівською прем’єрою”, – повідомляють організатори.
У Львові 13 січня народний артист України Борис Мірус презентуватиме свою другу книгу спогадів. Ця робота вийде у світ на честь100-річчя театру ім. Марії Заньковецької, якому відомий актор присвятив понад сімдесят літ свого життя, розповідає Гал-інфо.
У книжці автор розповідає про видатних і маловідомих заньківчан, про однокурсників-студійців та колег-режисерів, митців та партійніх бюрократів, кадебістів й вірних друзів. У споминах людини, що пройшла сталінські табори й підносилась до зенітів акторської слави — відчутне глибоко особистісне ставлення автора до кожного із них.
Твір є своєрідною сповіддю митця на порозі століття рідного театру та за крок до сімдесятип’ятилітнього ювілею служіння українській сцені адресована усім нам: професіоналам і любителям театру, зрілим майстрам та студентству.
Постер презентації книги народного артиста України Бориса Міруса
Уривок з книги “Мої 70 заньківчанських літ”:”…Коли я увійшов до Театру ім. М. Заньковецької у пошуках репетитора для вступу—що мене підкорило, так це запах гриму! Це був так званий «ляйх- нерівський» грим —найкращий у світі за якістю. Він залишився у театрі після відходу німців. Весь Театр ім. М. Заньковецької пропах ним, це був справді незабутній аромат! Цим ворожим «ресурсом» ми ще довго користувались, аж поки не почали отримувати «вітчизняний», радянський. У цей, без сумніву, найважливіший для мене вечір, коли я вперше потрапив за лаштунки незнайомого театру, заньківчани грали українську класику. Мабуть, це був «Назар Стодоля» Т. Шевченка, бо коридорами ходили загримовані актори в українських строях, а за ними стелився шлейф отого дивовижного запаху гриму. Мені перехопило подих від захвату, я був вражений у самісіньке серце! Як з’ясувалось невдовзі —на все життя…”
” У Львові вже в 1452 року ринок і головніші вулиці були бруковані, а місто утримувало брукарів, оплачуваних щорічно. Бруки мали бути спочатку дерев’яними; у 1487 р. на деяких бічних вуличках усунено залишки цих покрить, їх замінено кам’яним бруком…”.
Ця, загальноприйнята на підставі хроніки міста Львова, думка про початок брукування міських вулиць стосується лише історії розвитку благоустрою вулиць локаційного Львова. Насправді традиція кам’яного бруку у середмісті є набагато давніша. У праці А. Кюгнеля зафіксовано такий факт: “…В 1913 р., з нагоди будівництва нового каналу на вул. Краківській, на її відтинку між Ринком і вул. Вірменською, натрапили на глибині біля 1,5 м на досконало збережений брук з ламаного каменю. Камені були досить великі, старанно дібрані, майже без клинування, і дуже рухом вигладжені…”. Стан сучасних досліджень забудови В цій частині міста дозволяє віднести згадане архаїчне вуличне покриття до ранньомедіального періоду історії Львова.
Площа Катедральна, фото початку ХХ століття
Традиція брукування вулиць камінням, впроваджена у Львові одночасно з початком кам’яного будівництва, продовжувалась у благоустрої міста Нового часу. Поряд з нерегулярним покриттям з ламаного плитняку, фіксованим в іконографії до середини XIX ст., використовувалось брукування тесаними блоками, окремі з них дотепер збереглись поміж бруківкою XIX ст.
Вже на початку XVII ст. вулиці і площі Львова привертали увагу своєю впорядкованістю. “…Навколо Ринку перед будинками йде тротуар, гладко викладений тесаним камінням. Він такий широкий, що можуть йти чотири особи разом або дві пари назустріч одна одній. З Ринку провадять східці під цим тротуаром в погреби будинків. Над дверима погребів утворюється ніби уступ, з якого видно весь Ринок. Якщо хочеш посидіти, знайдеш в багатьох місцях на цьому уступі і перед будинками вмуровані лавочки. Тротуар на кілька ступенів піднято, і це не допускає туди возів та коней…”. Місто мало “…найкращі каменоломні в порівнянні з іншими містами Польщі…” і згадки про “міські бруки” стали звичними у тогочасних хроніках.
Марійська площа, фото початку ХХ століття
Біля 1716 рок обов’язок утримання бруків покладено на власників будинків, внаслідок чого “…в місті тім, колись брукованім і упорядженім, таке, через занедбання, стало болото, що аж по коліна бродити в нім випадало…”, – подає А. Кюгнель v своїй праці “Вулиці. Проектування, будівництво та утримання”.
Наступний етап історії благоустрою міста розпочався в середині XIX століття з впровадженням нового регулярного типу кам’яного бруку з кістки. З часом його замінили технічно досконаліші – лицьовий, а потім (з початком XX ст.) – брусковий бруки.
Найбільш масштабні комплексні заходи по впорядкуванню міських вулиць регуляція, освітлення, брукування – проводились в часі будівельного піднесення кінця XIX ст. Згідно з ухвалою міської Ради з 1891 р. лише на вибрукування вулиць і площ виділено 600000 зл. р. (в той час як на будівництво нового міського театру – 700000 зл. р.)
Вулиця Академічна, фото початку ХХ століття
На початку XX ст. впроваджено ще один тип бруку – мозаїковий, який згодом став одним з найбільш поширених вуличних покрить. Рівночасно з регулярними кам’яними бруками у різних дільницях міста використовувалось традиційне брукування нарінком і ламаним каменем, з середини XIX ст. – брукування деревом, а також різні види набивного і литого покриття.
У Львові в 1917 р., при загальній їздовій поверхні 1154700 м2 покрить було: набивних зі щебеню (т. зв. “макадам”) – 53,2%; земляних – 11,7%; бруку з кістки -1,5%; лицьового бруку – 22, 2%; мозаїки – 0,5%; коленого каменю – 2,0%; з дерева (модрина) — 1,0%; асфальту набивного- 1,2%; асфальту литого – 0,1%; цементобетону ( т. зв. “базальтоїд”) – 0,5%; щебеневих стабілізованих – 0,1 %.
Вулиця Сапіга, фото початку ХХ століття
Окремої уваги заслуговує тема мощення тротуарів на львівських вулицях. Розвиток цього елементу міського благоустрою відбувався у двох напрямах – як рустикальне мощения вздовж будинків, в рівні під’їзду чи піднесене над ним і як хідник, згідно з класичною традицією, обмежений бордюром. Вибір типу хідника залежав від традиції, призначення і статусу дільниці чи вулиці. Тротуари з бордюрами, як єдина форма благоустрою пішохідних ділянок, впроваджена наприкінці XIX ст. Щодо мощения хідників, то традиційними і найбільш розповсюдженими у Львові є кам’яні пісковикові регулярні плити різного розміру, прямокутні і квадратові, а також, від початку XX ст. – бетонні пресовані плитки розміром 30x30x6,5 см.
Крім того, використовувались мощення з кераміту (для проїздів і пасажів) та, в окремих випадках, з цегли чи клінкеру. Були у Львові і мозаїкові тротуари (згідно з літературними джерелами – на розі вулиць Легіонів і Яґеллонської), щоправда, як покриття надзвичайно коштовне, поширення вони не набули.
Храм святих Ольги і Єлизавети, фото початку ХХ століття
Типи історичних покрить і традиційні способи брукування та мощення
Брук з ламаного (коленого) каменю є найдавнішим типом кам’яного вуличного покриття, яке використовувалось від античних часів і перетривало на вулицях та площах (в т. ч. і столичних міст) до початку XIX ст. Виконувався цей брук переважно з плитняку товщиною 10-20 см, розміром від 0,1 до 0,5 м2. Камені різної форми припасовувалися з підтесуванням, вільні місця виклиновувалися дрібнішим матеріалом. Його придатність для руху і довговічність залежали від старанності виконання покриття і конструкції дороги.
Брук з коленого каменю
Пізнішою відміною цього покриття є брук з коленого каменю твердих порід, що використовувався на другорядних вулицях в кінці XIX ст.
Брук з нарінку, як одне з дешевих вуличних покрить, відповідне для слабого і повільного руху, використовувався у всі часи в окремих дільницях міста.
Для брукування вибирались приблизно однакові камені від 15 до 25 см, які щільно укладались один при одному. Бруки з нарінку кладуться на основі з піску або на кам’яному пакеляжі.
Брук з тесаних блоків є перехідним типом між покриттями з елементів нерегулярної форми до порядового бруку. Викладається з різнорозмірних прямокутної або близької до квадрата у плані форми блоків з перев’язкою стиків і періодичним вирівнюванням рядів дрібнішим матеріалом.
Мощення міських вулиць бруком з тесаних блоків
Брук з кістки, що майже до кінця XIX ст. вважався ідеальним покриттям, виконувався з бруківки докладно кубічної форми зі стороною від 25 до 16 см. Типовою і найчастіше стосованою у Львові була кістка на 18,5 см. Традиційно цей брук укладався навскіс під кутом 45° до осі вулиці з використанням п’ятикутних каменів (інфул) і каменів на півтори довжини (півтораків). Метою укладання рядів під кутом було уникнення стиків, паралельних до напрямку руху, внаслідок чого менше зношувалася (виокруглювалася) лицьова поверхня бруківки. На вулицях з великим нахилом бруківка викладалася рядами перпендикулярно до осі вулиці з відхиленими каменями. Спочатку брук з кістки клався на основу з піску товщиною 15-20 см, а потім – на підкладах з каменю або бетону.
Мощення міських вулиць кісткою рядами навскіс
Лицьовий брук як пізніша відміна регулярного кам’яного покриття замінив наприкінці XIX ст. брук з кістки, тому що був дешевшим і легшим у виконанні типом дорожнього покриття. Бруківка з лицьовою поверхнею, квадратовою чи прямокутною у плані, і нахиленими до себе боковими гранями має в літературі назву “пеньки” або “торчаки”. Львівський тип лицьової бруківки базується на традиційному габариті кістки – 18,5 см. Довжина бруківки – до 27 см.
Способи брукування подібні як при бруку з кістки. На початку ХХст. виник тип дрібнорозмірного лицьового бруку зі стороною по лицю 12,5 см (так званий бельгійський брук), який укладався прямими рядами виключно під кутом 900 до осі вулиці.
Лицьовий великорозмірний брук укладався на основу з піску (товщина шару піску після трамбування не повинна перевищувати 1-2 см) або па цементно-піскову основу. Нова форма обробки каменю дозволила звести до мінімуму ширину швів на стиках, внаслідок чого при значній ширині бруківки поверхня бруку стала доволі слизькою для кінного транспорту, а окремі камені дуже виокруглювались на повздовжніх стиках.
Брусковий брук став останньою найдосконалішою відміною лицьових порядових бруків, впровадженою на початку XX ст. На підставі спостережень і досліджень сформувались найбільш відповідні габарити лицьової поверхні, при яких довжина майже вдвічі перевищувала ширину. Для Львова типовими були розміри брусків по лицю 15×25 см.
Мощення міських вулиць брусковим бруком
Укладався такий брук прямими рядами перпендикулярно до осі вулиці переважно на цементно-пісковій основі з заповненням стиків цементною заправою або органічними смолами.
Мозаїковий брук (так званий “кляйнпфлястер”) виник одночасно з брусковим бруком на початку XX ст. як полегшена відміна покриття для вулиць з інтенсивним чи неважким рухом. Цей брук викладений з дрібних елементів з розмірами по лицю 7-11 см, а по висоті 8-10 см вимагає посиленої кам’яної чи цементно-бетонної основи. Викладається декількома традиційними способами з рисунком на основі дуг.
Мозаїковий брук (так званий “кляйнпфлястер”)
Брук зі штучного каменю (клінкер), хоча має традицію так само давню, як і брук з ламаного природного каменю, – як ужиткове покриття міських вулиць, почав використовуватись на початку XIX ст. в місцевостях, бідних на камінь. При сучасному впровадженні може використовуватись у дільницях з відповідним стилевим колоритом середовища, або в окремих специфічних випадках.
Брук з дерева як тип дорожнього покриття зустрічається щойно у XIX ст., не зважаючи на прадавню традицію дерев’яного мощення на підмоклих дорогах і дерев’яних хідниках.
Мощення міських вулиць бруком з дерева
Виконувався з кістки імпрегнованої деревини твердих і м’яких (втім і екзотичних) порід. Для Львова був характерний брук зі шпилькових порід, зокрема, з модрини.
Враховуючи доступність дерев’яного бруку і достатню його довговічність (в умовах Львова – до 20 років) цей тип покриття був доволі поширеним на початку XX ст., складав 3,9 % (12000 м2) від загальної площі бруків Львова і може бути поновлений, як історичний раритет, у певних дільницях.
Мощення з природного каменю, яке використовувалось на хідниках, тротуарах і площах, було представлене в історичному благоустрої міста такими типами поверхонь:
з великорозмірних, прямокутних і квадратових плит, які укладались повздовжніми або поперечними рядами;
з різноманітних плит регулярної форми, що укладались вільним способом;
з дрібнорозмірних плит, що укладались поперечними рядами до напрямку руху;
з дрібної мозаїки.
Мощення з природного каменю на хідниках, тротуарах і площах
Мощення зі штучного каменю. Найбільш розповсюдженим від початку XX ст. типом покриття зі штучного каменю було мощення плитками з пресованого бетону. Характерні для Львова плитки розміром 30x30x6,5 см виготовлялись з дотриманням вимог оригінальної технології. Велика увага приділялась не лише технічним показникам, але й естетиці виробу. Завдяки цьому маємо велику кількість різновидів тротуарних плиток, що різняться рисунком і кольором поверхні внаслідок старанного підбору різних заповнювачів для лицьового шару.
Мощення з цегли або клінкеру зрідка використовувалось у центральній частині міста, тоді як невід’ємною частиною інтер’єру міських вулиць є мощення з керамічної плитки в проїздах брам і критих пасажах
Мощення міських вулиць з цегли
Набивні покриття звичайні, багатошарові чи стабілізовані відповідними хімічними сполуками були характерними для передмість і другорядних вулиць міста у XIX першій половині XX ст., однак в більшості не відповідали вимогам гігієни і були обтяжливі в утриманні. Частіша цих вуличних покрить виконувалась провізорично, як основа для майбутнього бруку.
Обґрунтування проектного рішення
Планувальна структура міста, як матеріальне втілення його соціо-топографічного укладу, є основним і найбільш стабільним носієм інформації про розвиток історичного середовища, а благоустрій міських вулиць — своєрідним алгоритмом для ідентифікації особи з цим середовищем на рівні фізичного контакту. Тому впорядкування вулиць у рамках програми збереження історико-культурної спадщини міста не може бути випадковим. Реновація міського благоустрою, як найбільш доступний спосіб реновації історичного середовища міста в цілому, повинна, крім ужиткового комфорту, забезпечити збереження спадкоємності традицій у культурологічному та матеріальному аспектах.
Пропонована програма реновації вуличного покриття базується на історіографічній студії терену, що включає хронологію формування вуличної мережі Львова та історичне районування міста з врахуванням динаміки розвитку міського середовища.
На підставі аналітичного опрацювання історичних і літературних джерел та картографічних матеріалів визначено первинні містоутворюючі складові і прослідковано розвиток міського ядра з виділенням основних найдавніших магістральних комунікаційних зв’язків.
Формування вуличної мережі Львова базується на двох містоутворюючих напрямах – первинному, що був транзитом вздовж Головного європейського вододілу, який в ареалі системи розселення міста проходив схилами Подільської височини, і на комунікаційному зв’язку, що виник між центрами історико-політичних формувань в ХІ-ХІII ст. В той час, як передумовами формування цих основних містоутворюючих напрямів стало геополітичне розташування Львова і його ландшафтна ситуація, пізніша, вже регулярна структура локаційного міста, була впроваджена адміністративним методом у другій половині XIII ст. Подальший розвиток магістральних вулиць міста в тій чи іншій мірі підпорядкований вищезгаданим структурам, а формування сітки житлових вулиць і внутрішньоміських комунікацій пов’язане з історичним районуванням дільниць міста.
Вимежування територій цих дільниць і аналіз особливостей середовища дає підстави для складання програми впорядкування їх благоустрою, в т. ч. і вуличного покриття.
Проект шляхових покрить і мощення пішохідних територій центральної частини Львова опрацьований у 1999 р. колективом ландшафтної майстерні інституту “Укрзахідпроектреставрація” у складі: У. Піхурко, Д. Кривошеєва, О.Моленда, С. Соломчак, Н. Бець.
Уляна ПІХУРКО
Джерело:
Піхурко У. Львівські бруки (за матеріалами проекту шляхових покрить і мощення пішохідних територій центральної частини Львова) / У. Піхурко // Вісник інституту “Укрзахідпроектреставрація”. – 2000. – Чис. 11. – С. 23-30.
11 січня виповнилося 105 років від дня народження генерала УПА Василя Кука (1913-2007). Друга Степана Бандери і останнього керівника УПА КДБ зробило в очах багатьох українців зрадником. Але навіть вороги визнавали його незламність і вірність Україні. Лише у часи незалежності нашої держави стала відома вся правда і його визнали героєм.
– Хм, що таке сто років! — жартував Василь Кук, коли йому якось показували столітній вишитий рушник. — Ще кілька років і мені також буде стільки ж.
Він помер за кілька місяців до свого 95-ліття. До останнього подиху зберігав аналітичний розум, ясну пам’ять і чудове почуття гумору. У мене досі рука не піднімається стерти з поштової скриньки в Інтернеті його листи — у них багато мудрості, яка часто надихає у житті.
Василь Кук, о.Дмитро Блажейовський, Леся Бондарук, 2003 р. Фото Лесі Бондарук
Ми познайомилися у 1999 році в редакції газети «Шлях перемоги» у Києві, де тоді працювала. Я з цікавістю слухала його розповіді про УПА, і щоразу дивувалася академічній обізнаності Василя Кука з різних галузей. Але дехто зі знайомих почав шипіти услід: «Він зрадник. Він мав померти». Це шокувало: чому і за що? Ми стали друзями, і одного разу я запитала про це у самого Кука.
— Я був упевнений, що мене, як останнього головнокомандувача УПА, уб’ють. Але КДБ потрібно було дістатися до Степана Бандери, і тому воно переконало Хрущова, який вимагав розстрілу Кука, використати мене у своїх іграх, щоб вийти на Степана Бандеру. Я не зрадив, тож вони самі склали лист, де Кук нібито закликав припинити боротьбу УПА. Але я писав одне, а вони дописували те, що вважали за потрібне.
Як відомо, Служба безпеки ОУН провела розслідування щодо факту зради і його спростувала, бо не було жодної людини, яку б судили за свідченнями Василя Кука.
Через 40 років колишній слідчий Санніков (дізнавшись попередньо у київських кадебістів, що квартиру Кука вже не прослуховують) зателефонував до генерала УПА: «Привітався українською, та ще з галицьким діалектом, і не назвався, ніби продовжував розмову, що розпочалася у далекому минулому. Відчув напруженість у голосі Кука, я «допомагаю» йому, сказавши, що зараз я сивий, а тоді був рудий. «Юрист», – одним видихом промовив Кук. Домовилися про зустріч». Два сивочолі вороги з протилежних сторін боротьби пили каву і згадували минуле, яке, якби зняти про нього фільм, побило б усі рекорди переглядів.
Василь Кук і працівниця референтури пропаганди ОУН Філя Бзова
16-річним юнаком Василь Кук уже доставляв нелегальну націоналістичну літературу на Волинь. Декілька разів його затримувала польська поліція, але за браком доказів відпускала. Згодом навчався на юридичному факультеті Люблінського університету і продовжував визвольну боротьбу, за що відсидів понад два роки у польській тюрмі. Вирвавшись на волю, Кук надалі виконував ризиковані завдання: перевозив зброю і вибухівку, доправляв нелегальну літературу, організував підпільну друкарню Крайового Проводу ОУН під кодовою назвою «Мандоліна». У 1940 році Василь Кук став другою людиною в ОУН після Степана Бандери, з яким подружився ще зі студентських років.
Після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня, у липні — серпні 1941 року Василь Кук організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (біля 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. Наприкінці літа нацисти заарештували Василя Кука у Василькові та кинули в концтабір у Білій Церкві. Далі був у в’язницях Житомира, Рівного, Луцька. При транспортуванні в’язнів у Луцьку йому разом із двома товаришами вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова. Продовжив підпільну роботу у південно-східних областях України, очоливши там Провід ОУН (Бандери). Одна з місцевих дівчат, колишній комсорг Дніпропетровського університету Уляна Крюченко, стала його дружиною, а під час німецької окупації очолювала Юнацтво ОУН у Дніпропетровську та області.
Убити Василя Кука було невигідно — народ отримав би ще одного героя, тож потрібно було його скомпрометувати, як і саму національно-визвольну боротьбу ОУН і УПА.
Колишній слідчий КДБ Георгій Санніков, який нині живе у Москві, особисто брав участь в операції «Пастка» проти Василя Кука (ці «лови» розпочали у 1945 році, хоча взяли Кука аж у 1954 через агента-зрадника), а потім довгі роки «перевиховував» його у тюрмі КДБ у Києві. В 2002 році в Москві Санніков видав книжку «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине», де зазначив, що написати спогади його надихнула постать Василя Кука.
Василь Кук з дружиною та сином
У 1997 році москвич Георгій Санніков гостював у сестри в Києві. Якось він прогулювався Майданом Незалежності та запитав біля яток із патріотичними книжками, чи є щось у них про Василя Кука. «Він зрадник і агент КДБ», — почув відповідь двох обурених продавців. «Я дивився на цих обурених людей і думав, як легко збуджується людина від неправильної або нечітко сформульованої думки, спрямованої за задумом чи незнанням, або неправдивою інформацією, або ж просто недбало кинутим словом. Мені захотілося розповісти про Леміша, хто він був насправді. Хто-хто, а я знав про Кука, напевно, більше самого Кука. Багато і сьогодні лишається брехнею, а от що стосується історії Кука, то про нього, останнього із могікан, дійсно достойного поваги противника, необхідно сказати правду і про його захоплення, і про роботу з ним (але, боронь Боже, ні про яке співробітництво і мови бути не могло), про його ідеологічну стійкість, про незмінну послідовність своїм ідеалам».
З весни 1943 року Василь Кук діяв в Українській повстанській армії. Він до 1949 року очолював групу УПА-Південь, керував одним із найбільших боїв в історії УПА із військами НКВС — під Гурбами у Кременецьких лісах 21-27 квітня 1944 року. У 1947 році на пропозицію Провідника ОУН Романа Шухевича його заступником на всіх посадах одноголосно обрано Василя Кука. А після смерті Шухевича у березні 1950 року Кук став головою Проводу ОУН, головним командиром УПА.
Лише 23 травня 1954 року за допомогою завербованого зрадника і групи підісланих агентів вдалося заарештувати Василя Кука разом із дружиною Уляною Крюченко. Захоплення Кука і утримання його у внутрішній тюрмі КДБ України вважалося державною таємницею, адже радянські спецслужби продовжували операцію з виявлення і репресування членів ОУН і УПА.
Василь Кук після виходу з ув’язнення (1960). Архів ЦДВР.
У часи боротьби Уляна Крюченко народила сина, якого передала на виховання батькам Василя Кука на Львівщину. Після арешту подружжя батьків Кука вислали на Сибір, а сина Юрка відправили у дитбудинок. Через довгі роки поневірянь вони таки зуміли його знайти і повернути у сім’ю. Нині Юрій Кук — кандидат фізико-математичних наук, живе і працює у Києві.
Лідера ОУН такого високого рівня, що попав живим у руки чекістів, у КДБ ще не було. Георгію Саннікову не вдалося ідеологічно перевиховати Василя Кука, навпаки, часто розмови з ним виховували самого слідчого, який у спогадах зізнався: «Я поважав цю людину, свого ворога, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, безстрашність і мужність. Це був активний ворог СРСР, ярий антикомуніст, ворог Росії, борець за вільну, незалежну, соборну Україну». Шість років допитів у Києві і Москві не дали жодних результатів, за той час було підготовлено агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Василь Кук радянській системі уже був не потрібен, але й розстріляти його у часи хрущовської «відлиги» не могли.
Василь Кук. Фото Лесі Бондарук
Указом Президії Верховної Ради СРСР № 139/82 від 14 липня 1960 року Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності. 19 вересня 1960 року Василь Кук зачитав звернення по радіо до українців в еміграції, опубліковане і в газеті «Вісті з України» для поширення в діаспорі. Кук вставив у текст слова зі своєї давньої розмови з Ярославом Стецьком, відомі лише їм обом, які мали означати, що підпільний канал провалено. КДБ цього не зрозумів, а редагувати саме цей пасаж побоявся, щоб не втратити автентичності тексту Кука. З другого боку кордону був Степан Мудрик, який зрозумів у чому справа: «Ми коли прочитали цього листа, то перестали посилати людей старими каналами».
Аби тримати під постійним наглядом, Василя Кука КДБ забезпечило квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральному державному історичному архіві в Києві (1961-1968), в Інституті історії АН УРСР (1968-1972). Там він написав дисертацію на здобуття ступеню кандидата історичних наук. Вища атестаційна комісія, одноголосно визнала цю працю на рівні докторської дисертації, проте КДБ заборонив це рішення і рекомендував присвоїти кандидатський ступінь, а потім не дозволив і цього. З дипломом історика, який він здобув екстерном, Василь Кук працював рядовим постачальником в «Укрпобутрекламі»…
Василь Кук із своїм найкращим другом Богданом Качором – колишнім в’язнем Освенціму, який багато років очолював Світову лігу українських політв’язнів у Нью-Йорку. 94-річний Богдан Качор, живе в США, але й сьогодні робить усе можливе, щоб про Василя Кука дізналося якомога більше людей. Фото Лесі Бондарук
Останньому головнокомандувачу УПА пощастило дочекатися незалежності України. Якось 24 серпня ми разом їхали святкувати до друзів у гості, у метро Василь Кук зупинився віддихатися. «Колись молодим я переживав за своє серце, бо спіймають — а воно здорове, тож будуть катувати. А тепер на старості знову переживаю за нього — зараз би пожити, побачити, як розвивається Україна, а воно вже хворе», — замислено сказав 92-річний генерал УПА. Від Президента України Леоніда Кучми Василь Кук відмовився прийняти звання Героя України. Пояснив, що не може отримати таку нагороду, коли армію, якою він командував, на державному рівні не визнано визвольною. Справедливість відновлено – визнання членів ОУН і УПА борцями за незалежність України закріплена 9 квітня 2015 року у Законі України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».
Національна наукова бібліотека імені Стефаника шукає нового директора. Наприкінці січня оголосять усіх претендентів, а вже у лютому буде відомо хто очолить структуру, розповідає Гал-інфо. Поки документи на посаду подав лише відомий історик та керівник Українського геральдичного товариства Андрій Гречило. Він доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України та науковець у якого за плечима 25 років плідної роботи. Андрій Гречило розповів, як він бачить оновлення відомої бібліотеки.
Новий корпус біля цитаделі і об’єднання фондів
Бібліотека Стефаника – це одна з найбільших в Україні та найбільша в західному регіоні. Тут зосереджений величезний масив джерельного і культурного матеріалу. Але все – у старих приміщеннях. Крім цього бібліотека охоплює десять корпусів і з боку читача, не зручно бігати між ними, коли потрібно одночасно опрацювати кілька різних джерел. Це раз. Друге, очевидно, в окремих корпусах книгосховища не в найкращому стані. Вони не зовсім відповідають температурному режиму, а це все впливає на збереження цих пам’яток. Тому обов’язково той, хто стане директором, повинен займатися питанням розвитку нового корпусу.
Андрій Гречило. Фото: Гал-інфо
Така ідея закладалася ще почесним директором бібліотеки, покійною Ларисою Крушельницькою. Бібліотека отримала, як один із корпусів верхню цитадельну вежу, в якій розташоване сховище. В кінці 90-х років від бібліотеки розробили проектну документацію, щоб до головного корпусу і до цієї вежі прибудувати новий сучасний корпус. Це не потребує нових площ, лише територію за бібліотекою. Це одна з можливостей. Треба розглядати різні варіанти реалізації цього проекту.
У новому корпусі можна було б розмістити, скажімо, відділ україніки та відділ картографії, бо вони розташовані у приміщеннях, які не мають перспективи площового розвитку. Це все би сприяло і сучасному обслуговуванню читачів. Питання будівництва нового корпусу не вирішується за рік чи за два, але до цього треба приступати зараз, переглянути документацію проекту. Бібліотека –стратегічний об’єкт, який би мав сприяти, щоб діти залишалися навчатися в Україні і користувалися з тих матеріальних ресурсів, які розташовані у фондах бібліотеки.
Львівська Національна Наукова бібліотека імені Василя Стефаника
Оцифрування фондів і видавнича діяльність бібліотеки імені Стефаника
Часом нарікають, що дуже мало читачів ходять до бібліотеки. Зараз 21 століття, це не означає, що всі мусять сидіти у читальних залах. Бібліотека має надавати доступ читачам до інформації, і це може бути не лише друкована продукція, але й оцифрований матеріал в інтернеті. Тому другий важливий напрямок – це оцифрування.
Читальний зал головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника
Бібліотека зараз над цим працює, але наскільки, я зрозумів, не зовсім власними силами, ну і якогось результату з цього поки що досі не бачу. Не має і якогось цифрового сайту бібліотеки, де би ці матеріали можна було розмістити, а читачам переглянути. Однозначно необхідно розвивати і створювати свій окремий відділ для оцифрування. При чому це має бути передбачено і для великого формату, наприклад картографічного матеріалу і для газетних фондів. Спеціальна техніка має бути у бібліотеки, щоби це не залежало від якихось третіх осіб.
Те саме стосується і якоїсь видавничої бази. Бібліотека робить якусь маленьку поліграфію, але навіть свої збірники, друкують в інших друкарнях. Ну, така установа мала б мати все-таки кращу базу для малої поліграфії. Такі речі є необхідними, бо бібліотека має бути сучасною.
Читальний зал головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника
Наповнення фондів і співпраця із закордонними колегами
Я цікавився у працівників бібліотеки, як здійснюють якийсь книгообмін. Але у нас така біда, що Україна бідна держава і обмінюватися фондом із закордоном воно якось складно і дорого. У нас діє правило обов’язкового примірника і бібліотека Стефаника є серед, які отримують обов’язковий примірник, практично всієї друкованої продукції, яка виходить, принаймні книжок і основніших газет. Але цього замало.
Щодо обміну із закордонними бібліотеками, то є співпраця з кількома польськими і то, судячи з усього, вони досить спорадичні. Але ми мусимо розуміти, що виходить дуже багато нової літератури. До прикладу, гуманітарний блок, нас цікавить україніка, дослідження, які стосуються української історії, культури, надбання. За останні 20-30 років з’явилося море літератури, яка стосується спільної історії україно-угорської, україно-румунської, але вони видаються в цих сусідніх країнах і ми їх звідти не отримуємо. От я дивився спеціально по Варшавській бібліотеці, вони проводять обмін з румунською бібліотекою в Бухаресті, що стосується їхньої спільної історії.
Читальний зал головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника
Інша справа, є складна ситуація з українськими збірками, які є за межами України. Тобто ті, які ще вивозили в діаспору і під час, і після Другої світової війни, чи були створені там на місцях. На жаль, вже старші покоління діаспори відходять, і дуже багато тих збірок зараз у проблемному стані. Вже було багато звернень, щодо збірок у Франції, у Сарселі, там вони стосувалися фондів НТШ. Частина вже частково знищена, дещо вже просто викинули. Вони зверталися, спробуйте заберіть якось в Україну, але ніхто не згодився.
Все це можна вирішувати і робити у законний спосіб, але для цього має бути чітка злагоджена робота. Якщо ці фонди можна перевезти, їх потрібно однозначно забрати, якщо ж ні, то потрібно їх оцифрувати і зробити доступними. Є цікаві матеріали у Німеччині та в Канаді. Це все потрібно оцифрувати, бо це надзвичайно цікавий і недосліджений матеріал.
Читальний зал головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника
Де знайти гроші і як провести промоцію бібліотеки
Я вважаю, що бібліотека трохи замало бере участі у львівському життєвому просторі. Як приклад, в нас щороку восени відбувається книжковий форум. Бібліотека за кількасот метрів від його епіцентру, але на її території проводять хіба якісь спорадичні, невеличкі презентації. Цього замало. Можна було б більше залучити простір бібліотеки. І не лише під час форуму, але й до дня науки.
Можна зробити презентацію видань усіх наукових інститутів чи вищих навчальних закладів на майданчику біля бібліотеки, адже це хороша локація. Поза тим, можна проводити різні зустрічі, конференції, лекції, експонувати графічні матеріали. Так на карті Львова з’явилося б кілька нових локаційних точок, які б приваблювали і молодших читачів, які цікавляться різними напрямками. Можливості є, просто треба бажання, щоб це робити і щоб бібліотека стала таким привабливим об’єктом.
Андрій Гречило. Фото: Гал-інфо
І це не є така велика проблема з втіленням ідей. От до прикладу католицький університет, структура, яка взагалі не має державного фінансування, але змогла побудувати величезний бібліотечний корпус, кампус, церкву та інше. Все можна зробити, тим більше, якщо говорити про бібліотеку, яка є одним з найбільших культурних епіцентрів на карті України. Крім державної підтримки, мала б бути підтримка меценатів. За тим треба шукати, є різні грантові програми від Євросоюзу. До речі, ними активно користується Польща.
Ще для Львова було б корисно, якби крупніші бібліотеки мали між собою спільний сайт. Щоб людина, яка шукає певну літературу, могла ввести в пошук, що її цікавить і одразу отримати інформацію, де можна знайти потрібне видання, в якій саме бібліотеці воно є. Така система працює в інших країнах світу. Це є сучасні вимоги і, якщо ми відстанемо, то наздоганяти все-таки складніше, ніж рухатися паралельно, чи принаймні намагатися.
З початком 2018 р. хочемо розповісти про події, які сталися у роках, що закінчуються на “8”, тобто цьогоріч “святкують свій ювілей”, та суттєво повпливали на хід історіі Львова, його вигляд, архітектуру та мешканців. Звісно, це не всі історичні факти, що мали місце в історії нашого міста, лише 35 на нашу думку найцікавіших.
Панорама давнього Львова. На передньому плані Низький замок. Джерело: http://panoramalwowa.pl
1368 р. – перша згадка про спорудження міських мурів; площа Львова становила 21 га;
1418 р. – навколо Львова споруджується друге, зовнішнє, кільце мурів; відстань між зовнішнім і внутрішнім мурами дорівнювала бл. 20 м.;
1438 р. – напад кримсько-татарського війська;
Монастир св. Онуфрія. Дзвіниця. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
1448 р. – перша згадка про Онуфріївський монастир (нині храм Святого Онуфрія УГКЦ на вул.. Хмельницького, 36);
1498 р. – упродовж одного року місто пережило волоський (молдавський), татарський і турецький напади;
1578 р. – 16 червня у Львові на пл. Ринок страчено Івана Підкову;
Пам’ятник Івану Підкові у Львові
1588 р. – на місці давньої середньовічної будівлі коштом митника руських земель, італійця з о. Хіос, що оселився у Львові, – Томазо де Альберті, архітектори Павло Римлянин та Петро Барбон збудували кам’яницю (пл. Ринок, 4) – найціннішу пам’ятку львівського міщанського будівництва епохи Ренесансу; його ж коштом у південно-східній частині Ринку вони спорудили криницю «Мелюзіна» (на місці теперішнього фонтану);
«Чорна кам’яниця». Початок ХХ століття
1618 р. – у вірменській друкарні Говганнеса Карматенянца (Івана Муратовича) надруковано «Молитовник» – єдиний відомий у світі примірник вірмено-кипчацькою мовою (зберігається у бібліотеці Лейденського університету);
1648 р. – перша облога міста військом Богдана Хмельницького у спілці з татарами на чолі з Тугай-беєм, що тривала два тижні. Захищаючись, місто саме спалило свої передмістя. Обороною Львова керував досвідчений генерал королівської артилерії Кшиштоф Арцішевський та бургомістр Мартин Гросваєр. Нападники змусили міську владу виплатити контрибуцію;
К. Недблович (Недбалович) Облога Львова козаками і татарами у 1648 році
1708 р. – Зофія Сенявська (з Любомирських) заклала для капуцинів костел Непорочного Зачаття Діви Марії (тепер вул.Короленка), після скасування ордену у 1785 р. його зайняли францисканці;
1718 р. – спорудження костелу Святого Антонія (вул. Личаківська, 49 А);
Й. Свобода. Костел Св.Антонія
1828 р. – аптекар Петро Міколяш заснував аптеку «Під золотою зіркою» (вул.Коперника, 1), що існує дотепер;
1848 р. – у Львівському університеті створено кафедру української мови, яку очолив Яків Головацький;
Інтер’єр інтерактивного музею Міколяша «Під золотою зіркою»
Того ж року створено «Головної Руської Ради» – першої української легальної політичної організації, що представляла інтереси українського народу, а також вихід у світ друкованого органу організації «Зорі Галицької» – першої української тижневої газети;
Також засновано «Галицько-Руську Матицю» – товариства для просвітньої та літературно-видавничоїсправи і шкільництва українською мовою;
Перша україномовна газета ʺЗоря Галицькаʺ
І знову 1848 р. – революційні події у Львові – як відгомін загальноєвропейської «Весни народів». 1 листопада військовий комендант Галичини, фельдмаршал Вільгельм Гаммерштайн, котрому після того як намісник Галичини граф Стадіон покинув Львів, було передано владні повноваження, віддав наказ розпочати артилерійський обстріл міста, під час якого було зруйнован ратушу, міський театр, університет, університетську бібліотеку, Технічну академію.
Ратуша під час пожежі 1848 року.
1858 р. – на вул. Газовій Німецьке континентальне газове товариство (місто Десау) збудувало львівський газовий завод; впроваджується газове освітлення вулиць;
1868 р. – група ентузіастів на чолі з Анатолем Вахнянином створила «Просвіту» – товариство з широкою науково-освітньою програмою, що охоплювало освітнє, культурне, господарське, наукове життя українського народу;
Анатоль Вахнянин
1868 – 1875 рр. – збудована та облаштована найсучаснішим медичним устаткуванням дікарня для душевнохворих у Кульпаркові на 250 осіб;
1878 р. – у Львові масово почали використовувати бетон;
1888 р. – на вул. Янівській (тепер Шевченка) відкрито Янівський цвинтар площею близько 38 га;
Церква Св. Георгія у Львові, поч. ХХ ст.
1898 р. – на місці давеньої дерев’яної каплички на вул. Францисканській (вул. Короленка, 3) будівничий Вінцент Равський спорудив за проектом Густава Захса, православну церкву Св. Георгія (тепер Святогеоргієвська церва УПЦ);
Того ж року Львів отримав регулярне телефонне сполучення з Краковом та Віднем;
Також у 1898 р. було засновано “Товариство для розвою руської штуки”, метою якого було сприяння та опікування “руської штуки взагалі, а зосібна малярства, різьбарства і золотарства”.
Королівська кам’яниця, Львів, 1938, фото Романа Весоловського
1908 р. – з ініціативи директора міських музеїв Олександра Чоловського створено Національний музей ім. Короля Яна ІІІ (зараз Львівський історичний музей), що розташувався у Королівській кам’яниціна пл. Ринок, 6.
1908 – 1910 рр. – на Персенківці збудована існуюча дотепер міська електростанція – один з найцікавіших у Львові зразків промислової архітектури ХХ ст.;
Електростанція на Персенківці. Фото першої пол. XX ст.
1918 р. – 1 листопада січовий стрілець Степан Паньківський вивісив на щоглі львівської ратуші український прапор; початок польсько-української війни, бої за Львів; 13 листопада Львів проголошено столицею Західно-Української Народної Республіки;
Площа Ринок та ратуша у перші листопадові дні 1918 року
1928 р. – відкрито єдиний український вищий навчальний заклад – Теологічну академію, ректором якої був кардинал Йосип Сліпий;
На вул. Японській, 5 збудовано українську паперову фабрику «Бібльос» (архітектор Юзеф Авін);
Національне казино у Львові, поч. ХХ ст.
1948 р. – у приміщенні давнього Шляхетського Казино на вул. Міцкевича (вул.. Листопадового чину, 6) відкрито Будинок вчених;
Відкрито завод автонавантажувачів та картонажну фабрику, жирокомбінат; почав працювати Львівський автобусний завод;
Володимир Дідушицький в Природничому музеї з товаришем Владиславом Зонтаком
7 лютого відкрився для відвідування Природознавчий музей – давній музей Дідушицьких на вул. Театральній, 18, де експонувалося 15 000 експонатів;
1968 р. – 26 жовтня на вул. Городоцькій замість цирка-шапіто відкрився постійний цирк (будівля цирку споруджена за проектом архітекторів А. Бахматова та М.Каневського).
Будівля Львівського цирку з висоти, фото 70-ті роки XX століття
1978 р. – в межі міста увійшло с.Білогорща
1998 р. – історичний центр Львова включено до списку світової культурної та природної спадщини ЮНЕСКО.
Софія ЛЕГІН
Джерело: Котлабулатова І.П. Дати і події в історії Львова. – Львів: Аверс, 2009
У 2018 році у Львові планують відремонтувати дворики двох львівських театрів та відремонтувати Органний зал. Окрім того, 3,5 мільйонів гривень хочуть вкласти у розбудову та реставрації Музею архітектури і побуту («Шевченківський гай») повідомляє Львівський портал.
Так, у бюджеті розвитку місті на 2018 рік передбачено 800 тисяч гривень на капітальний ремонт внутрішнього дворика драматичного театру імені Лесі Українки (Городоцька, 36,38). Ще 200 тисяч гривень передбачено на ремонт внутрішнього дворика театру для дітей та юнацтва (вул. Ак. Гнатюка,11). На дах театру «Воскресіння» (пл.. Григоренка,5) у бюджеті заплановано витратити півмільйона гривень.
Перший український театр для дітей та юнацтва на вулиці Гнатюка, у дворі цієї будівлі до 1939 року знаходився єврейський театр. Фото 2015 року
Також цього року з бюджету виділять мільйон гривень на капітальний ремонт Львівського будинку органної та камерної музики, стан якого вже не перший рік є аварійним. Фасад старовинної будівлі Органного залу активно сиплеться.
Костел Марії Магдалини (органний зал). Сучасний вигляд
Понад три мільйони гривень у бюджеті розвитку передбачено на «Шевченківський гай». Зокрема, на будівництво стоянки для автомобілів заплановано витратити один мільйон гривень, ще мільйон має піти на зведення Інформаційно-освітнього центру на території Музею (так званий візит-центр). Нагадаємо, з візит-центром на території «Гаю» пов’язаний довгий скандал, пов’язаний з незаконними діями місцевої влади.
Хата з села Тухолька у Шевченківському гаю із певною добудовою до свого первісного вигляду
Ще 150 тисяч гривень планують виділити на будівництво екскурсійної доріжки у Музеї, 250 тисяч – на проект реконструкції фондосховища Музею та 80 тисяч – на проект капітального ремонту Співочого поля Музею.
Дім Соломії Крушельницької у Львові, тепер – житловий будинок (І і ІІІ поверхи) і Музично-меморіальний музей співачки (ІІ поверх)
Окрім того, у бюджеті розвитку передбачено 100 тисяч гривень на ремонт Музею Соломії Крушельницької, який минулого року вкотре затопило.
В неділю, 14 січня 2018 року, о 13.00 в Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) у селі Бортятині Мостиського району народна мисткиня Марта Кулинич–Новицька презентуватиме виставку «Про Тебе, добрий Боже, мріє кожне людське серце».
Художниця представить 22 картини, вишиті гладдю, на релігійну тематику. Серед них – «Богородиця Неустанної Помочі», «Ісус Христос стукає у двері». Будуть роботи із циклу «Богородиця в українських шатах»: гуцульська, тернопільська, лемківські.
Робота Марти Кулинич-Новицької Лемківське-Різдво з серії Лемківська Мадонна за авторською іконою Марії Янко
Марта Кулинич-Новицька – музикознавець за освітою, лемкиня за походженням. Вона учасниця Народного ансамблю пісні і танцю «Лемковина», докладає чимало зусиль для вивчення і популяризації культури лемків, а саме – відтворення автентичного лемківського вишивання.
Марта Кулинич-Новицька
Майже двадцять років мисткиня захоплюється вишивкою. Вона оволоділа технікою художньої гладі, що дало можливість вишивати найвибагливіші візерунки, виражати у вишивці власне бачення світу, свої фантазії на будь-яку тему і в будь-яких кольорах. У творчому доробку майстрині понад сто вишитих ікон, чимало рушників, жіночих, чоловічих і дитячих сорочок, картини на світську тему. Марта Кулинич-Новицька – учасниця персональних і колективних художніх виставок у різних куточках України. Її твори знайшли своє місце у музейних і приватних колекціях як нашої держави, так і за її межами.
Робота Марти Кулинич-Новицької Літо з серії Лемківська Мадонна за авторською іконою Марії Янко
За доброю традицією на Старий Новий рік – 14 січня – на свято Василя Великого до садиби Антоничів прийдуть засівальники, хлопці, які ходять від хати до хати і засівають домівки зерном, примовляючи при цьому різні побажання «На щастя, на здоров’я, на той Новий рік, щоб було краще ніж торік».
Розпочне свято хор церкви Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ колядою «Добрий вечір тобі, пане господарю».
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Вацлав МОРАЧЕВСЬКИЙ радив українським жінкам читати Ніцше й Мопассана
“ЛЮБИЙ ПРИЯТЕЛЮ! СЬОГОДНІ Я ТАКИЙ ДО НІЧОГО, ЩО БИ НЕ ГОДЕН СЛОВА НАПИСАТИ, ЯКБИ НЕ ВАШ ЛИСТ, – зізнається Василь Стефаник у листі до лікаря Вацлава Морачевського в червні 1897 року. – Читаю раз, читаю другий – та й радуюся, що маю такого друга, що людей зі слабості визволяє. Читаю ваш лист, та й як коли би по ниві зеленій ходив. Сонце гріє, земля, свідома родючості своєї, вигрівається, а трава і квіти вилазять із землі, аби попігратися (погратися. – Країна). Знаходжу і у вашім листі такої сили багато, що ще раз радуюся, що ви мій. Будьте ви моїм другом, але тримайте мене все простісінько, як земля тримає березу – під небо, високо”.
Вацлав Даміан Морачевський народився 27 листопада 1867 року у Варшаві. Належав до польського шляхетського роду. Вищу освіту здобув у Цюриху – в політехніці та на медичному факультеті університету. Вів лікарську справу в Цюриху, Кракові, Карлових Варах, Лінці. 1920-го осів у Львові, працював в академії ветеринарної медицини. Автор майже 180 праць з органічної та фізіологічної хімії. Дружина – Софія Окуневська (1865–1926), одна з перших українських жінок-лікарів, учасниця феміністичного руху. Мали сина Юрія та доньку Єву. Помер 30 вересня 1950 року у Львові. Похований на тамтешньому Личаківському цвинтарі поряд із дружиною й дітьми. Свою бібліотеку заповів Академії наук УРСР. ”Морачевський не проявляв жодної політичної або соціальної активності, хоча багатьох людей лікував безкоштовно, а бідним студентам сам купував ліки, – пише Польський біографічний інтернет-словник. – Однак він співчував лівиці, був ворогом усякої несправедливості, гніту та шовінізму. Це зблизило його з українським рухом. Своє українофільство він пов’язував із симпатією до фольклору, особливо гуцульського, на якому він чудово розумівся. Все життя збирав твори мистецтва, мав чудову колекцію художньої літератури. Любив декламувати вірші польських, російських і французьких поетів. Також був палким шанувальником класичної музики” Вацлав Морачевський (1867–1950), сидить у центрі, зі співробітниками й студентами Львівської академії ветеринарної медицини, 1930-ті
Вони знайомі протягом трьох років. Стефаник у листах часто описує свої емоції та спогади. Згодом це виллється в новели, що прославлять його як одного з найкращих українських майстрів короткої прози.
“Ваші листи для мене – як добрі усміхи людей, роблять мене ліпшим і лагіднішим. Вони як благородні думки, що відривають від звичайних помилок і кажуть думати про красу й добро. Коли б я їх часто відбирав, коли б міг їх щодня відбирати, був би я ліпшим”, – відповідає Морачевський. Іншим разом дякує: “Ви навчили пестити словами кожну силу, що живе й відчуває. Ви навчили з мертвих брил викликати духа, заклинати хвилі, щоб подавали голос. Якби я вас утратив, то утратив би всі мої прикмети. Утратив би і владу, і силу, і ніжність. Став би знову пересічною людиною”.
Доктор медицини Вацлав Морачевський – поляк за походженням. Проте до рідної літератури особливого пієтету не має. Якось під час лекції в університеті ім. Адама Міцкевича у Львові критикує роман Quo Vadis Генрика Сенкевича. На той час це був бестселер, а його автора вважали живим класиком польської літератури. Професор зауважує: в творі надто позитивно показано постать святого Петра – хоча той до навернення в християнство був розбійником. Хтось пише донос у поліцію – “за образу релігії”. Морачевському загрожує 12-денне ув’язнення. Справу залагоджують завдяки впливовим знайомим у Відні – столиці Австро-Угорщини, до якої належала Галичина.
Значно більший інтерес проявляє до української культури. Велика заслуга в цьому його дружини – доньки греко-католицького священика Софії Окуневської. Вони познайомилися під час навчання на медичному факультеті Цюрихського університету. Софія була однією з перших жінок Галичини, яка склала випускний іспит у гімназії та вступила до вищого навчального закладу. Згодом стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорській імперії.
Наталія Кобринська, подруга Софії, вивчає в Цюриху економіку й видає альманах для українських жінок “Наша доля”. Морачевський публікує тут “Літературні замітки” – огляд творів популярних європейських авторів: Гергарта Гауптмана, Генріка Ібсена, Готфріда Келлера, Гі де Мопассана. Підписується “Дам’ян М.”. Першою рекомендує новинку – роман “Так сказав Заратустра” Фрідріха Ніцше. Транслітерує прізвище німецького філософа як Ніче, а в родовому відмінку – Нічого.
“Ніче писаний для людей, котрі доросли до розуміння всіх добрих і злих сторін суспільності, – попереджає Морачевський. – Для декотрих книжка та може бути шкідливою, бо научить їх легким способом зробити з себе героїв, вважати себе за незвичайних людей або навіть скривати свої блуди гей би під плащем самостійної натури. Декотрі звичайні люди зачнуть строїти фохи, уважати себе за самостійних, ба, апостолів. Деякі брутальність свою піднесуть до значіння чесноти. Словом, Ніче прав, кажучи о своїй книжці, що вона для всіх або для нікого”.
На текст звертає увагу Іван Франко. Для першого числа свого часопису “Житє і слово” він готує рецензію на “Нашу долю”. У ній зокрема критикує “Літературні замітки” невідомого йому дописувача: “Думка, без сумніву, добра – вказувати нашим жінкам речі, котрі надаються до лектури. Та тільки добір їх не видається нам щасливим. Пощо на чолі поміщено книжку Ніцше – цю блискучу, але фальшиву балаканину, цю справді анархістичну філософію, роблену “без царя в голові”, – цього абсолютно не розуміємо. Так само дивно нам, чому в Гі де Мопассана він вибрав якраз патологічну студійку “Орла”, а не згадав про найкраще діло передчасно померлого писателя Bei Ami (“Любий друг”. – Країна)?”
Однак Франко визнає: “Авторові заміток належиться признання бодай за те, що перший у нас звертає увагу на драми Гауптмана, автора знаменитих “Ткачів”.
Морачевські перебираються до Кракова. Восени 1894 року до їхнього помешкання приходить студент медичного факультету Ягеллонського університету Василь Стефаник. Познайомитися з поляком-українофілом йому порадив публіцист Михайло Павлик.
“Почали ми розмовляти про все й усяку всячину, – згадує той день Вацлав Морачевський. – Вірніше, говорив я, а Стефаник слухав. Знудившись за товариством, я, повний спогадів про життя в Цюріху, говорив про цю особливу країну, про людей і звичаї. Сказав, між іншим, що я неначе та мамка, у якої від достатку молока болять груди. Стефаник, дивлячись на мене, не міг втриматись від сміху – бо ще ніколи такої мамки з бородою не бачив”.
Софія Окуневська-Морачевська (1865–1926) прожила у шлюбі з Вацлавом Морачевським майже 30 років. Розлучилися після Першої світової війни. Жила біля сина Юрія. Померла в лікарні від гнійного апендициту
Сам Стефаник у статті “Про ясне минуле” пише, що вони з Морачевськими познайомилися дещо пізніше – під час шевченківського концерту в березні 1895-го. Відзначає: “Це знайомство було чи не найважливішою подією моєї молодості”. А в автобіографії додає: “Обоє високоосвічені, і я від них користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив”.
Чоловіки починають товаришувати. Морачевському щойно виповнилося 27 років, Стефанику – 23. Студент часто відвідує помешкання лікаря. Прогулюються під курганом Костюшка. Вацлав ділиться з Василем книжками зі своєї бібліотеки.
“Це знайомство стало дуже важливим і для Стефаника, і для Морачевських, – вважає історик Василь Костащук, який знався з обома. – Вони взаємно себе доповнювали й один на одного впливали. Морачевський був тим, що перший відчув силу таланту свого приятеля, вмів його зрушити, відчинити перед ним двері й показати мету. А Стефаник був для Морачевського втіленням краси моральних вартостей. Цього приятелювання не могла ослабити жодна сила – ані національні різниці, ані життя, ані людська злоба. Чистим воно лишилося протягом всього їх життя й таким перейшло на їхніх дітей”.
Літо Морачевські проводять на Буковині, де працює батько Софії. Тоді повертаються до Швейцарії. Вацлав і Василь регулярно обмінюються листами. Майже третина опублікованих сьогодні листів Стефаника – до лікаря.
“Я тепер у свіжім світі – за кулісами, – пише він із Кракова 3 липня 1896 року. – Співає в тутешній опері Соломія Крушельницька, наша землячка. Має прегарні голосниці в горлі й розумне лице. Долішня губа трохи звисає, та їй з цим дуже до лиця. Ви не майте лишень боя і не думайте, що я, описуючи землячку, вже й полюбив її. Боявся би, аби не зійти на занадто утерту дорогу”.
Стефаник ділиться з Морачевськими своїми літературними пробами. 1899 року укладає першу збірку новел “Синя книжечка”. Лікар одразу перекладає її на польську мову. Друкує рецензії в польських часописах.
Спілкуються все менше. Морачевський постійно змінює місце роботи: Львів, Карлові Вари, Лінц, знову Львів. Стефаник одружується й оселяється у рідному Русові – тепер Снятинський район Івано-Франківської області.
Обидва називають своїх синів Юріями. Чи навмисно – невідомо. Син Морачевських працює юристом і цікавиться літературою. Василь Стефаник листується з ним. Восени 1934 року, будучи важкохворим, надиктовує: “Найдорожчий Юрку! Не гнівайтеся, що не писав до вас вже давно, хоча все хотів і все відкладав. Ви з молодих людей мені найдорожчий і найближчий – так як ваша мама і ваш батько в моїй молодості були мені найближчі і, напевно, ваші діти були би мені найдорожчі й найлюбіші, якби міг жити. Тепер маю доволі часу і по довгій надумі кажу вам правду, що буду жалувати й тепер жалую за вашою мамою, за батьком вашим і за вами з Євою (донька Морачевських. – Країна). Це був мій один маєток і одно велике щастя в житті, бо поза тим мені вже небагато лишилося”.
Юрій Морачевський помирає, коли йому роблять операцію з видалення пухлини мозку у Відні 4 грудня 1935-го. Стефанику про це не повідомляють. Випадково він наштовхується на некролог у газеті “Діло”. Навесні наступного року письменник востаннє навідується до Львова. Його оглядають лікарі, зокрема Вацлав Морачевський. Просять негайно повернутися додому. Але той ще хоче побачити могилу Юрка на Личаківському цвинтарі.
Його супроводжує брат Лука. Під головний вхід приїжджають на кареті. До могили – близько кілометра – ідуть пішки.
“Це була чи не найдовша й найтяжча дорога в моєму житті, – згадує Лука Стефаник. – Я схопив Василя за лівий бік, у правій руці він мав грубу дубову палицю, якою підпирався. Василь тяжко дихав, ледве тягнув за собою ноги, уста його посиніли, аж почорніли, воскове обличчя вкрилося потом. Кожних 10 кроків він сідав, майже лягав на зустрічні могили, ледве лапаючи повітря. Я чув, як тяжко, ніби велетенський дзвін, стугоніло його серце. Нарешті ми дійшли. Василь випростувався над ще не впорядкованою могилкою, покритою жовтим дрібним піском і порохом. Потім схилився вниз, зачерпнув, як води, долонею того піску й поніс угору, розсипаючи його по плащі й убранні жовтими плямами. А донісши трохи до уст, поцілував. Тоді і його уста пожовтіли”.
Василь Стефаник помер наприкінці 1936-го. Вацлав Морачевський прожив ще 14 років.
У нашій академії, як і в усій польській державі, тхне духом провінції
“На терені польської вищої школи у Львові Вацлав Морачевський був анахронічною постаттю, людиною не з того світу, яку поляки вважали трохи не шкідником, – згадує випускник Львівської академії ветеринарної медицини Маркіян Заяць. – Визначний учений у ділянках хімії й патології, ерудит і людина широких обріїв, колекціонер і знавець мистецтва, соціаліст етичної школи, гуманіст і естет. Він захоплювався способом розв’язання проблеми національностей у Швейцарії, де провів студентські роки, і деколи розгортав перед нами можливості подібного полагодження польсько-українських суперечок. Звичайно, ми вважали його ідеї фантастичними”.
Вацлав Морачевський влаштовується до академії 1921-го й працює тут до смерті. Очолює кафедру хімії й нутриціології (наука про їжу та харчування. – Країна), згодом – кафедру лікарської хімії й загальної патології. Протягом 1925–1927 років – ректор.
Львів входить до складу Польської Республіки. Навчання ведеться польською мовою. Студенти-українці намагаються відродити товариство “Ватра”, що діяло в академії до Першої світової війни. Воно повинно стати альтернативою польському об’єднанню Bratniak. Керівництво закладу відмовляє в реєстрації. Звертаються за допомогою до Морачевського. Той розводить руками:
– Панове, що я можу вдіяти, коли в нашій академії, як і в усій польській державі, ще тхне духом провінції.
“Ватру” реєструють як кооператив. Його членами стають понад сто осіб. Організовують фінансову допомогу потребуючим студентам, створюють бібліотеку, спілкуються з українськими організаціями. Щороку взимку, під час карнавалу, влаштовують вечорниці.
1932 року рада професорів академії вирішує легалізувати товариство. Морачевський стає його куратором, а пізніше – почесним членом. Дозволяє проводити збори у своїй хімічній лабораторії. Читає доповіді про Василя Стефаника й Тараса Шевченка.
”Вацлав Морачевський – моя дорога у світ”, – вказує Василь Стефаник у нарисі-посвяті ”Серце”, написаному 1927 року. Тут же згадує дружину товариша та їхнього сина: ”Софія Морачевська, пані, що навчила мене любити русів і правду в собі”, ”Юрко Морачевський віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду світа”
“На початку своїх доповідей професор Морачевський заявляв, що буде говорити по-польськи, бо не володіє українською мовою настільки, аби вільно висловлювати свої думки, – пише член “Ватри” Іван Білоскурський. – При тому додавав, що занадто цінить українську мову, щоб дозволити собі робити помилки. Однак Шевченка цитував по-українськи. Це була шляхетна, незвичайно інтелігентна й культурна людина, яка відзначалась відвертістю й щирістю”.
7докторів наук виховав Вацлав Морачевський за час роботи у Львівській академії ветеринарної медицини. Серед них – українця Степана Ґжицького, ім’я якого тепер носить навчальний заклад
Автор:текст: Денис МАНДЗЮК, фото: Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника
Сьогодні, 10 січня 2018 року, о 18:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ( площа Ринок, 9) відбудеться презентація книги Дари Корній «Чарівні істоти українського міфу. Духи природи».
У віруваннях праукраїнців світ не мав чіткого поділу на видимий, природний, та невидимий, позаприродний. Люди поклонялися богам, намагаючись здобути їхню прихильність, і водночас спілкувалася з істотами нижчого порядку. Наші давні предки вшановували дерева і трави, джерела та ріки, гори і степи, ліси та поля, населяли їх химерними чарівними істотами, яких називали духами. Прадавні українці персоніфікували вітри, буревії, дощі, снігопади, пори року й інші атмосферні та природні явища.
Книга Дари Корній «Чарівні істоти українського міфу. Духи природи»
«Ця книжка − чарівна. Ви не просто погортаєте її сторінки − ви поблукаєте стежками правічного лісу, почуєте його дихання, подивитесь в очі старенькому лісовикові, послухаєте чугайстрову сопілку. Може, вам щось прошепоче мавка або побалакає з вами поважний цар Ох… Ви постоїте біля річки − заскочите русалок за їхніми пустощами, а звідти недалеко й на гостину до суворих болотяника й болотяниці. А далі − прогулянка полем і луками, де вас зустрінуть і польовик, і спориш, і луговик… Та й вітри з повітрулями супроводжуватимуть вас під час мандрівки. І насамкінець свої таємниці відкриють духи пір року. Перед вами постане величезний і дуже цікавий шар культурної спадщини давніх українців, химерний світ чарівних істот праукраїнської міфології, досліджений і опрацьований Дарою Корній» − описують видавці книгу.
Дара Корній
Довідково. Дара Корній − українська письменниця-прозаїк зі Львова. Лауреат третьої премії Коронація слова, 2010 року за роман «Гонихмарник».
У вівторок, 9 січня 2018 року, у День святого Стефана, у Львові відкрили інформаційну табличку на будинку №48 на вулиці Дорошенка, де у 1901-1937 роках проживав державний секретар харчових справ уряду ЗУНР Степан Федак.
Інформаціна таблиця на будинку Степана Федаку у Львові по вул. Дорошенка, 48
В цьому будинку «сеньйор українського громадянського суспільства» – так його називала тогочасна еліта – жив від 1901 року. Фінансист, добродійник та адвокат за фахом у 1918 році був державним секретарем харчових справ уряду ЗУНР. А ще він організував та провадив до кінця життя Комітет допомоги політичним в’язням. Степан Федак не покидав Львова навіть у час воєн. Попри нелегкі часи, допомагав дітям бідних родин здобувати освіту. Відомо, що двоє з його доньок були дружинами провідників ОУН – Андрія Мельника та Євгена Коновальця.
Інформаціна таблиця на будинку Степана Федаку у Львові по вул. Дорошенка, 48
«Це був, напевно, найпопулярніший і найвидатніший львів’янин міжвоєнного періоду, після Митрополита Андрея Шептицького», – розповів член ради «Української Галицької Асамблеї» Богдан Панкевич.
Інформаціна таблиця на будинку Степана Федаку у Львові по вул. Дорошенка, 48
«Рідний вуйко нашої бабусі Анни Коченаш називався Степан Федак. І ми дуже раді, що сьогодні, в день свята Степана, таку табличку відкривають на його будинку. Більше нічого не можу сказати, як 90 разів «дякую!» – додала родичка Степана Федака Зореслава Коваль. Опісля урочистого відкриття інформаційної дошки на будинку Степана Феданка усі присутні виконали Державний Гімн України.
Іван Труш. Портрет Степана Федака. 1925 рік, картон, олія
Довідково. Степан Федак (9 січня 1861, Перемишль — 6 січня 1937) — визначний галицький український громадський діяч, фінансист, філантроп, за фахом адвокат. У 1918 році державний секретар харчових справ уряду ЗУНР. Активний діяч ряду громадських організацій в Західній Україні. Організатор Комітету допомоги політичним в’язням, який очолював до кінця життя. Зять о. Лукіяна Січинського, батько Степана Федака-Смока, Олени Федак-Шепарович, Ольги Федак-Коновальцевої (дружини Євгена Коновальця), Софії Федак-Мельникової (дружини Андрія Мельника).
Шістдесят років тому в Львові проходили цікаві спортивні змагання – дитячі перегони на велосипедах, Фотографіям строго Львова навіть вдалось відшукати раритетне відео з цієї події. Хроніка датується 1957 роком.
Відео знаходиться на сайті британської компанія архівної кінохроніки Пате-журнал (British Pathé), яка недавно виклала в мережу колекцію, що складається з 85 тисяч документальних фільмів у високій якості.
Унікальні кадри відобразили центральні моменти історії, видатних особистостей, подорожі, спортивні, модні і культурні події. Тут є безліч кадрів, знятих під час Першої і Другої світової війни.
У кінохроніці British Pathé можна побачити унікальні кадри з Принцесою Діаною, Арнольдом Шварценеггером, Елізабет Тейлор, Мерилін Монро, Фіделем Кастро, Джоном Ленноном, Сальвадором Далі, Матір’ю Терезою, Мухаммедом Алі і Чарлі Чапліном.
На офіційному сайті англійського «Пате-журналу» (фр. Pathé-journal) нам вдалось віднайти два раритетних відео під назвою «На Галицьому фронті», датовані 1916 роком.
Хроніки «Пате» знімалися в кореспондентських пунктах, організованих у багатьох країнах. Фірма «Пате» мала мережу філій в різних містах тодішньої Російської – в Петербурзі, Києві, Харкові, Варшаві, Одесі та Баку.
Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника
Національна академія наук України оголосила конкурс на посаду директора Львівської національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника. 22 січня буде офіційно оголошено прізвища усіх зареєстрованих кандидатів та оприлюднено документи, які стосуються програми кандидатів. Про це повідомляє кореспондент Форпосту.
Андрій Гречило
“Серед претендентів – провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ д.і.н. Андрій Гречило. Співробітники відділення підтримують його у цьому рішенні, бо вважаємо, що він є найдостойнішим претендентом. Докладно нашу позицію ми аргументували в окремому відкритому листі. Обіцяємо це робити публічно, прозоро і тримати громадськість у курсі подій, пов’язаних з обранням директора наукової бібліотеки НАНУ, колекція якої є найбагатшою у світі. Підготовка та безпосереднє проведення виборів керівника установи має бути організовано Львівською національною науковою бібліотекою імені В. Стефаника, про дату буде повідомлено після завершення прийому документів”, – заявила співробітниця бібліотеки Надія Халак.
Хода звіздарів XІІ Різдвяного фестивалю «Спалах Різдвяної звізди». Фото 032.ua
Вчора, 8 січня 2018 року, в місті Лева відбулася традиційна хода звіздарів. Хода стартувала від Храму Пресвятої Євхаристії на площі Музейній, пройшла вулицею Ставропігійською, площею Ринок, вулицею Катедральною.
Заколядували учасники ходи перед міською Ратушею, біля пам’ятника Діві Марії на проспекті Свободи, біля пам’ятника Тарасові Шевченку та перед Оперним театром.
Хода звіздарів XІІ Різдвяного фестивалю «Спалах Різдвяної звізди». Фото 032.ua
Головним символом цьогорічного фестивалю є звізда «Героїчна», створена із предметів військової амуніції за проектом «Військово-польовий арт» Павла Роутера. Звізду XІІ Різдвяного фестивалю «Спалах Різдвяної звізди» урочисто несли воїни АТО.
У ході взяли участь творчі колективи із Республіки Польща, Республіки Білорусь, Республіки Туреччина та Словацької республіки, львів’яни та гості міста.
Ідея фестивалю зародилася у Музеї народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького. Сьогодні фестиваль є одним із найяскравіших і найбільш видовищних різдвяних заходів Львова й не тільки.
Родина Грушевських Стоять: Олександр, Ганна, Михайло, Марія. Сидять: Сергій та Ольга Шамраєви, Катерина, Глафіра Захаріївна. Київ. Фото грудня 1906 р.
В очікуванні новорічно-різдвяних свят всі діти й дорослі живуть надією, що казка стане реальністю. А ще живуть споминами про минулі роки. А ще цікавляться, якими ж сподіваннями жили століття тому наші попередники. Музейники, особливо працівники меморіальних музеїв, намагаються виявити відомості про те, як відзначали ці свята їхні патрони, чим наповнювалися їхні оселі в такі урочисті хвилини. Досліджуючи колекцію Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, звернули увагу на поштові вітальні листівки «З Різдвом Христовим!» та «З Новим Роком!». Саме ці вишукані кореспонденції спонукали до пошуку джерел про різдвяно-новорічні традиції та настрої славної української родини Грушевських.
Марія та Михайло Грушевські, Львів, 1896 р.
Ці настрої зафіксовані видатним істориком і політиком у його щоденнику першого десятиліття ХХ століття. Звичку ділитися найпотаємнішим з «найщирішим другом», щоденником, майбутній вчений мав ще з гімназійних та студентських років. У Львові, обійнявши першу на українських землях кафедру історії України, молодий професор продовжував фіксувати щоденні справи. Свій «дорослий» щоденник часом вів на окремих аркушах, що дивом вціліли до наших днів. Подбавши, щоб записи про буденні й святкові події в життя свого талановитого Татуся виглядали солідно, на Різдво, 24 грудня 1903 р., його улюблениця, єдина донечка Катруся (яку в родині звали Кулюнею), презентувала йому записничка. На його першому аркуші професор Грушевський занотував: «Цю книжечку дістав від Кулюні на деревце, 24 грудня [І]903[р.]». Відтоді свій «дневник» Михайло Сергійович вже вів у подібних до Кулюненого різдвяного подаруночка блокнотах. Трирічне дівча зробило подарунок не лише Татусеві, але й нам, сучасним історикам, що досліджують життя, діяльність, творчість, психологічний портрет М.Грушевського.
Михайло Грушевський з дружиною Марією. Берлін. 25.12.1899 рр. (ст.ст). З новорічними побажаннями сестрі Ганні.
Перечитуючи щоденник вченого, хочеться побажати, щоб кожному з нас дістався такий подарунок і щоби було про що записати на його аркушах. Про сьогодення… Для майбутнього… А Грушевському було про що! І поміж тисяч важливих подій не обминув він і різдвяно-новорічні свята. Відомо, що наприкінці ХІХ ст. Михайло Грушевський зустрічав різдвяно-новорічні свята у рідні дружини, в Скалі-Подільській, 1900 р. – в Берліні, від 1902 р. — на зведеній віллі у Львові, а від 1906 р. уподобав київську святкову атмосферу.
На Різдвяну службу Божу Грушевські ходили до парафіяльної Маріїнсько-Благовіщенської церкви, Софії чи Володимирського собору. А далі традиційно «водили козу»: вітали Лисенків, Садовських, Старицьких, Леонтовичів, Перетців, Чикаленків, Черняхівських, які завжди запрошували до себе на ялинку маленьку Кулюню. З традиційним «Христос народився!» до готелів Гладинюка чи «Ермітажу» на сучасній вулиці Богдана Хмельницького, де у 1906–1908 рр. зупинявся Михайло Сергійович, приходили київські друзі, меценати, учні, рідні – Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Іван Джиджора, Симон Петлюра, Олександр Грушевський, Марко Грушевський та інші. Там же з нетерпінням чекали колядників. Придбавши влітку 1908 р. садибу на Паньківській, 9, на ялинку вже в Дім Грушевських збиралася «маса народу».
Листівка з колекції родини Грушевських
І звичайно вертеп, відроджений у Києві заходами Івана Стешенка, вистави в опері, що проходили в Київському міському театрі. Слухаючи «Снігуроньку» М.Римського-Корсакова чи «Русалку» О.Даргомижського, Грушевському так хотілося почути і заборонену «Різдвяну ніч» М.Лисенка. Не втримався, і навіть написав до «Ради» (1907. – 6 січня) статтю, назвавши її «Маленьке бажання», у якій наголошував: «В сьогорічнім різдвянім репертуарі київської опери український етнографічний колорит мали представляти «Черевички» Чайковського, історичний – його ж «Мазепа». З погляду національного колориту обидві опери дають мішанину українського з нижегородським, і де ж де, але на українських сценах се не може не вражати слухача. Сидячи на їх виставах, не можна було відігнати від себе думки, чому б замість них або поруч них київський театр не виставив «Різдвяної ночі» або «Тараса Бульби» Лисенка […]. А се гріх перед українською музикою, й перед українською публікою, й перед Києвом, як центром і столицею України». «Маленьким бажанням» виглядають і щирі слова Михайла Сергійовича, звернені до родини і всього українського народу в ніч Нового 1906-го року: «Нині мав я добрий день – багато робив, добре себе чув і нічого прикрого не трапилося. Дай Боже в новім році більше щастя нам і нашому народу, і більше спокою і вдоволення!» (Щоденник, 31 грудня 1905 р.).
М. Грушевський. Маленьке бажання
Ось що про різдвяно-новорічні традиції та настрої розповідають самі Грушевські у щоденниках та листах:
1905 рік
23 [грудня 1905 р. Львів]. Дитина […] щаслива – вчора й нині убирає деревце, і я хожу до міста на закупки.
24 [грудня 1905 р. Львів]. На вечері були лише Труші – колядували й пустували трохи, і я з ними. Жаль лише, що не з’їхалися з своїми.
Марія та Катерина Грушевські. Львів, 1905 рік
1906 рік
28 [грудня 1906 р. Київ]. Поїхали до Переців на ялинку. Було весело і приємно, ціле товариство, зібране там, робило миле вражінє. […] коло 8 [години] поїхала до Черняхівських на ялинку, яку уряджено в школі Лисенка. Тут цілком інакше, «демократичнійше», але на свій лад також приємно.
30 [грудня 1906 р. Київ]. Рано були в театрі, (я і дівчинка) на «Івані царевичу» і на «Puppenfee» [феєрія-балет Байєра «Фея кукол»], вечером […] поїхали до Стешенків на «ялинку». Товариство було майже те саме, що у Черняхівських; було приємно; дітей було досить. Кулюня дуже вдоволена. Вернулись ми досить пізно.
Листівка з колекції родини Грушевських
1907 рік
1 [січня] 1907. [Київ]. Рано приходив Лисенко просити на вечер до себе на ялинку. […] Вечером поїхали до Лис[енка] і повезли дівчинку; вона, бідненька, кашляла дуже, і рішили ми на другий день затримати її в ліжку. У Лисенка було дуже приємно якось так, як межи своїми, і взагалі цілий час нашого побуту в Київі якось «не чужо» – ніби тут і наше місце, і дивно, що додому не хочеться.
6 [січня 1907 р. Київ]. Температ[ура] 20°. […] Приходили Джиджора і Кошовий. Був Саша і Петлюра.
28 [грудня 1907 р. Київ]. Були на «Вертепі», всі семейственно.
31 [грудня 1907 р. Київ]. Заповіли прихід колядники, але дуже спізнились – прийшли о 10 1/2.
Катерина Грушевська. Львів, [1907-1908] р.1908 рік
5 [січня 1908 р. Київ]. Були у нас Леонтовичі, саме в обід, просили Кулюню на деревце на 6 [січня], але на той день мало бути деревце у нас і Кулюня рішучо випросилася, на моє здивованнє.
24 [грудня 1908 р. Київ]. Кутя […]. По вечері пішли з Мариною і мамою до Пріходської [Маріїнсько-Благовіщенської] церкви. Але разила страшенно росийська вимова.
25 [грудня 1908 р. Київ]. Зайшов ще раз до церкви, зрана […]. Потім пішли до Садовських […]. Дістали в презенті песика для Кулюні, к[от]рого я й приніс за пазухою шуби. Заходили до Антоновички, але не застали. Вернувшися, застав білєти Чикаленка і Коцюбинського і зараз по обіді пішов до них. Застав за обідом, казали, що зараз по обіді збиралися до мене знов. Побалакали десь до год. 6-ої. Я, вернувшися, поїхав до Старицьких на ялинку, куди перед тим поїхали наші.
Олександр Грушевський (стоїть перший праворуч) з дружиною Ольгою (стоїть по центру) та невідомі біля ялинки. Київ, Паньківська, 9. 1920-ті рр.
1909 рік
1 [січня 1909 р.] Київ. Стрічали Новий рік у клюбі, але ся стріча мені зовсім не сподобалася. З знайомих сливе нікого не було; до того – несподівано Синицький в останній хвилі, коли вже сідали за стіл, сказав, що я маю сказати тост і провадити дебатами. Я сказав тільки тост […]. Я говорив за взаємини Галичини й Укр[аїни] і тостував за Драг[оманова], Антон[овича], Куліша, Нечуя і Кониського. […] з Кулюнею були у Вовків-Карач[евських], потім я сам у Драгоманової, Косачевої, Парфененко.
3 [січня 1909 р. Київ]. Зібралася сьогодня у нас маса народу – М[арія] Мих[айлівна] Старицька, Антоновичка, Драгоманова з сином, Щербина […]. Заходив до Перетца на ялинку.
6 [січня 1909 р. Київ]. Були вдень на «Руслані», я просидів цілу оперу, й приходили мині ріжні інтересні гадки – помічаю, що музика добре впливає на мене з сього погляду. […] у нас вечером була ялинка, був Лисенко, Черняхівські, Стешенки.
Найвірогідніше, занотовував Михайло Грушевський свої різдвяно-новорічні настрої і в наступні роки, щонайменше 1910–1914-х, проте щоденники за цей період були вилучені жандармами як «вещьдоки» у листопаді 1914 р. під час його арешту і на сьогоднішній день не виявлені в архівних збірках. Короткі ж відомості про свята на Паньківській, 9 черпаємо з епістолярних джерел.
Шамраєва Ольга Вікторівна — донька Ганни Cергіївни Грушевської. Київ, Паньківська, 9. Бл. 1910-1914 рр.
1917 рік
Навіть в «огні й бурі» Української революції родина Грушевських з нетерпінням чекала миті, коли по усіх-усюдах зазвучить споконвічне «Славимо Його!». Про Різдво 1917 р. згадує пізніше Катерина Грушевська на еміграції в листі від 6 січня 1923 р. до київської рідні: «Ми згадуємо останнє Різдво в великім домі, що зустрічали разом з вами, – тривожні се були часи, але на скільки спокійніші ніж тепер! Ми святкуємо зовсім самітно й тихо, але зробили все-таки ялинку маленьку і старалися зробити хоч якусь святочну ілюзію. Але досить се слабо удається».
1927 рік
Повернувшись до Києва, до рідного дому, Грушевські відродили різдвяні традиції на Паньківській, 9. 7 січня (25 грудня) 1927 р. Михайло Сергійович писав до львівського приятеля, тодішнього голови НТШ Кирила Студинського: «Вчора приїхав Іван Осипович [Коссак] з родиною і разом єсьмо засіли при дідуху і куті й колядували. […] ще раз витаю Вас з усім домом – аби сьмо дочекали сього ж на рік в доброму здоровлі, а по році на многі літа».
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
![Катерина Грушевська. Львів, [1910-1911] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/06/613-496x900.jpg?resize=496%2C900)
