Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка "Знайомі обличчя"
У вівторок, 20 лютого 2018 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”.
Мистецька галерея Гері Боумена завжди завжди пропонувала своїм відвідувачам інтелектуальне мистецтво, не стала винятком і виставка Петра Гуменюка.
Петро Гуменюк
Несподівані портрети відомих всім людей заставляють по-іншому подивитися на “оригінали” і спробувати вловити те невловиме, що зафіксував художник. Попри це портрети дуже впізнавані і максимально виразні.
Відкриття виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”
Театральний гротесковий підхід Петра Гуменюка до портрету не тільки не ріже око, а й часом розкриває ті глибини особистості, які побачити неозброєним оком дуже важко.
Відкриття виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”
Гуменюк Петро народився у Львові 28 листопада 1957 року. Після закінчення середньої школи та служби в армії навчався у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, який закінчив 1985 року. Під час навчання виїздив у карпатські села, де оглядав давні дерев’яні церкви, старі гуцульські хрести й ікони (зокрема, на склі). Знання переймав від своїх викладачів І.Остафійчука, В.Ігнатенка, В.Лободи, Д.Довбушинського.
Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”
Як особистість формувався у львівському мистецькому середовищі. В 1985-1986 рр. працював художником-реставратором у Національному музеї у Львові під керівництвом Віри Свєнцицької. У 1988 став одним із засновників мистецького товариства «Шлях» у Львові. У 1998-2000 створив іконостас українського греко-католицького храму св. Богородиці Триручниці в Таллінні (зокрема, мало поширений в іконографії образ Богородиці Триручниці).
Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”
Від 1990-х років і дотепер працює художником у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса. Восени 2007 року був учасником II Міжнародного симпозіуму зі скульптури з каменя та малярства «Український степ» (Донецьк).
До двору князя Лева, сина Данила Романовича, названого пізніше Галицьким, 1236 року прибуло лицарство з Угорщини. На чолі його стояв комеc Гуйд, на чиєму гербі, як пише польський історик Бартош Папроцький: «у блакитному полі — золотий півмісяць, обернений ріжками вгору, над ним, між двома золотими шестираменними зірками — срібна стріла, скерована гострим кінцем угору».
Герб називали Сасом, що українською означає — Саксонець. Лицарі, що прибули з графом Гуйдом, теж визнали Сас своїм гербом [«Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. — Краків, 1858. — С. 695]. Військо примандрувало не випадково:роком раніше, 1235-го, князь Михайло ІІ Всеволодович, званий Чернігівським, напав на Галич та проголосив сина свого Ростислава (Славонського) галицьким князем. Трон було відвойовано двома роками пізніше. Так починалась галицька історія родів Драго-Сасів, серед яких могли були і предки Шептицьких, адже Федір з Шептич, якого вважають протопластом роду і який, надаючи відомості про себе 1469 року, задекларував приналежність до родин герба Сас.
Герб Сас
Перш ніж перейти до огляду літератури та версій щодо походження Шептицьких, дамо короткий образок до історії родів, символом яких був півмісяць, стріла та дві шестираменні зірки. Бартош Папроцький у праці «Gniazdo cnoty…» [Gniazdo cnoty, Zkąd Herby Rycerstwa sławnego Królestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazowieckiego, Żmudzkiego, y inszych Państw do tego Królestwa należących Książąt y Panów, początekswoy maią. — Краків,1578. — С. 1108], описуючи герб Сас, стверджує, що лицар, прибулий до Данила Романовича, розмовляв саксонською мовою і належав до роду названого герба. Автор згадує, що рід походив з Саксонії, звідки лицарі вирушили у хрестовий похід, а в Галичину прийшли з Угорщини. Оперуючи цими фактами, Папроцький посилався на невіднайдену хроніку Альберта Стрепи, відомого також ще як Войцех Стрепа.
Король Данило Галицький
В Угорщині, а точніше, у Трансильванії, справді мешкали саксонці. До краю прибули на запрошення короля Гези ІІ, який правив Угорщиною між 1141 і 1161 роками. Король Геза ІІ був пов’язаний з Руссю, оскільки одружився з донькою київського князя Мстислава Володимировича — Єфросинією.
Колишня Трансільванія нині в межах Румунії, а в Середньовіччі це була провінція, яка входила в склад угорського королівства, де саксонці мешкали у семи фортецях, тож цю частину Трансільванії було названо Семигороддям (нім. Siebenbürgen).
Геза ІІ (Ґеза II, угор. II. Géza; 1130—1162) ― угорський король між 1141 та 1161 роками з династії Арпадів.
Друга хвиля саксонської еміграції в Угорщину відбулась в часи правління короля Андраша ІІ (бл. 1177–1235), коли він запросив на службу лицарів-саксонців з Тевтонського ордену, які повертались з IV Хрестового походу. Особливо вподобали саксонці карпатські перевали, де і будували фортеці. Пам’яткою тих часів залишається румунське місто Брашов, засноване тевтонцями. Про участь роду Драго-Сас у хрестових походах свідчить і герб. Шестираменна зірка, згідно з легендою, була зображена на щитах воїнів царя Давида — захисників Єрусалима. Дві зірки та стріла на гербі, розміщені над сарацинським півмісяцем, символізували перемогу оборонців Сіону.
Герб Великих магістрів Тевтонського Ордену
Згодом, 1225 року, лицарям Тевтонського ордену довелося залишити Угорщину. Причиною цього була їхня надмірна незалежність. Можливо, це стало наслідком внутрішніх конфліктів між тевтонцями і угорською шляхтою, до якої належали і саксонці старшої генерації. Підтвердження знаходимо у повідомленні польських істориків про початки саксонського роду у Галичині.
Андраш II (Ендре II чи Андрій II; 1775 чи бл. 1177 — 1235) — угорський король (1205—1235) з династії Арпадів, носій титулу короля Галичини та Володимирії
Граф Гуйд прибув у Галичину після смерті угорського короля Андраша ІІ. Бартош Папроцький у згаданій праці стверджує, що «граф (комес) Гуйд з немалим військом до руського князя Лева прибув і, зв’язавшись з Литвою, Мазовію спустошив, за що в нагороду за свої лицарські справи, крім дарунків різних, ще й близьку родичку князя взяв собі за жону, осів у Руських краях і для своїх нащадків з різними назвиськами, які печаталися тим гербом, став батьком» [«Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p. 1584. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. — Краків, 1858. — С. 695]. Дві ключові фрази — «зв’язавшись з Литвою» та «Мазовію спустошив» — свідчать про військовий напад на землі Конрада Мазовецького (1187–1247), союзника тевтонського ордену. Взаємини Литви з Тевтонським орденом, який насаджував свою політику вогнем і мечем, були не найкращими. Отож тривала ворожнеча з тевтонцями, діяльність яких лягала чорною тінню на саксонців з ранішніх еміграційних хвиль,могла відновлюватися й пізніше.
Польський хроніст Ян Длугош (1415 – 1480). Фото з https://uk.wikipedia.org
Польський історик і літописець Ян Длугош 1438 року чітко окреслив походження роду Драго-Сасів, як волоське. У своїй праці «Insignia seu clenodia Regis et Regni Poloniae» він писав так:
«Сас. Драги або Саси. На блакитному полі розміщено півмісяць жовтого або золотистого кольору з двома зірками такого ж кольору над ріжками півмісяця, посередині півмісяця вістрям догори розміщена стріла. Рід Волоський з гір і лісів Руської провінції, займав гірські полонини, князівського походження, мужі правдиві, вправні, хоробрі, мужні, посад не випрошують, але посадові за кров’ю» («Dragovie alias Sassovie. In campo celestino coloris (s) lunam fulvi aut aurei coloris deferentes, in cuius utroąue cornu stella aurea depingitur, et ex medio luna sagita cuspide sursum erecta. Genus Valachicum, ex montibus et silvis provinciarum Russie, qui Połoniny nuncupantur, ducens originem. Gens sui agrestis mores generis pro maioris parte imutans, ad potacionem proclivi. Quia vidimus unum bene potantem cum optimo magno poculo alias sklienicza. Hec familia post nactam nobilitatem in Riboticze Premisliensi territorio, primam sue nobilitatis constituit domum, e quibus vir illustris et egregius Raphael, nostris temporibus eloquencia claruit 1570, victor in theatro Bachi (Łęt. 119, — Mucz. 105») [Цитата за: Franciszek Piekosiński, Heraldyka polska. — Nakł. Akademii Umiejętności; skł. gł. w księg. Spółki Wydawn. Polskiej. — Краків, 1899. — С. 452]. Згадані Яном Длугошом волохи є спільнотами,з якими вчені асоціюють романізовані народи на території нинішньої Румуні та на Балканському півострові. Їх корені слід шукати серед дакських племен в епоху панування тут Римської імперії або ж в епоху існування на Балканах Ілірійської держави.
Портрет короля Лева Даниловича, автораства Луки Долинського
Відкритим є питання про конфесійну приналежність. Волохи у ХІІІ-XIV столітті, зазвичай, були православними. Питання про те, чи після надання їм земель представниками польської королівської династії (еміграція волохів на терени Галичина тривала до половини ХVII ст.) вони приймали католицизм, чи й надалі залишались православними, потребує глибокого дослідження. Тобто, отримуючи вкотре підтвердження привілею на шляхетство, як це було у випадку з Шептицькими аж два рази, а у випадку з представниками інших родій могло бути і більше, ми не знаємо, чи їхня релігійна приналежність до католиків, чи православних, відігравала роль у їхньому статусі у суспільстві. Дані про релігійну приналежність появились значно пізніше, а порядок зміни обряду з латинського на православний був урегульований тільки у XVIII ст., а у Галичині аж у ХІХ ст.
Вчора, 20 лютого 2018 року, у внутрішньому дворику географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка відкрили погруддя Герою Небесної Сотні, Герою України Ігорю Костенку.
Вшанувати пам’ять Героя прийшли представники влади, духовенство, академічна спільнота, рідні і друзі Ігоря Костенка.
Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку
Почесну місію відкриття пам’ятника Героєві України виконали сестра Ігоря Костенка Інна Костенко та випускник географічного факультету, бойовий побратим, учасник Революції Гідності Володимир Дітчук. Опісля священики провели чин освячення пам’ятника. Присутні поклали квіти.
Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку
“Більшість із нас тут невипадково. Але по-справжньому, що таке втрата, знають тільки матері. У материнських очах по-справжньому видно, що чорне – це чорне, а біле – це біле. Кожен для себе таким чином зможе прийняти рішення, що він робить не так і що треба робити далі. Адже відповідь ми даватимемо перед Богом та перед нашими матерями. Щоб кожен з нас не розміняв своє життя на дрібниці. Пам’ятаймо про тих, хто поклав свої життя за наше майбутнє”, – наголосив голова Львівської ОДА Олег Синютка.
Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку
Із присутніми спогадами про сина поділилась мати Героя Небесної Сотні Оксана Костенко.Хор Народного ансамблю пісні і танцю «Черемош» виконав пісню “Не пора”.
Сьогодні, 21 лютого 2018 року, о 17:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться презентація книги Віктора Янкевича «Тенета» за участі автора та спеціального гостя – українського прозаїка, поета, літературознавця, краєзнавця, журналіста Сергія Синюка.
Соціальний детектив Віктора Янкевича «Тенета» не тільки розкриває небезпечні сторони віртуального світу, але й показує шляхи порозуміння між поколіннями, людської і людяної взаємодопомоги.
Володар Гран-прі конкурсу «Коронація слова − 2013» Богдан Коломійчук відгукнувся про рукопис так: «Дебютний роман Віктора Янкевича має всі ознаки якісного детективного твору: напружений сюжет, який час від часу добряче лоскоче читачеві нерви, правдиві реалії та несподівана розв’язка. «Тенета» − це також зразок, так би мовити, «чоловічої» прози, де сильні персонажі змагаються з жорстокими обставинами, перемагають чи програють, але не здаються і йдуть далі. Сучасний світ технологій і нових засобів комунікацій породжують сучасних героїв і сучасних негідників. Для їхнього протистояння вже давно не годяться майже наївні методи, якими послуговувались Шерлок Голмс і професор Моріарті. Небезпека набула нових форм і може чатувати де завгодно. Скажімо, у вашій улюбленій соціальній мережі…».
В мережі Інтернет вдалось натрапити на два короткометражних відео на яких можемо побачити як виглядав Львів під час радянської окупації в 1940 році.
На першому відео бачимо вулиці міста Львова; будівлі, сквери, пам’ятники; міський транспорт, перехожих на вулицях та львівських двірників. Далі кадри, де вулицею проходить піонерський загін із прапором та барабаном, по парку проходять радянські військові. У пропонованому відрізку є також вулиці Львова, що були зняті з верхньої точки. Тут також є легендарні львівські трамваї. Останні кадри показують нам львівського лікаря в процедурному кабінеті.
Друге відео 1940 року кадрами панорам будинків міста Львова та розповіддю про те, що «новоприбулі» робітники будуть переселяються в упорядковані квартири.
Далі бачимо Працівників кондитерської фабрики ім. Кірова. Відео продовжують кадри історичних пам’яток Львова.
В цьому відрізку кінохроніки є кадри зйомок фільму «Мрія» (1940), режисером якого є Михайло Ромм. Це був радянський пропагандистський фільм, про те як важко жилось на Західній Україні в 1933 році. Сюжет фільму розповідає про те, як з бідних сіл Західної України, що належали в ті часи Польщі, тяглися в міста тисячі людей в пошуках роботи і щастя. Серед них така собі Анна. Пропрацювавши всю ніч швейцаром в місцевому ресторанчику, під ранок поверталася вона до своїх обов’язків прислуги в пансіоні під гордою назвою «Мрія».
Також в кінохроніці бачимо новоприбулих радянських суддів, які виголошують вироки; студентів львівських вишів, а саме, медичного інституту, Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка, Львівського державного університету.
До вашої уваги кадри з письменницею В. Василевською в робочому кабінеті, будинки Львівської консерваторії, театру опери та балету та засідання Львівської міської ради.
Сьогодні, 20 лютого 2018 року, о 14:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться зустріч з Янушем Юхницьким в рамках проекту «Театр в бібліотеці».
Януш Володимирович Юхницький — український театральний актор. Актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові. Народний артист України (2009).
Закінчив Драматичну студію при Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка в Києві. З 1975 року — актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові. У 1991 році удостоєний звання Заслуженого артиста України (1991). З 2009 – Народний артист України.
Серед ролей: Семен («Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького), Малахій («Народний Малахій» Миколи Куліша), Король Дункан («Макбет» В. Шекспіра), Маюфес («Ханум» Авксентія Цагарелі), Мак Мерфі («Політ над гніздом зозулі» Дейла Вассермена) та інші.
На зустрічі з непересічною особистістю Януша Юхницького можна буде дізнатися про творчість, життєвий шлях, доторкнутись до захоплюючого світу театру, задати питання та насолодитись чудовою атмосферою.
У вівторок, 20 лютого, о 18:00 на площі перед памʼятником Тарасові Шевченку відбудеться віче Памʼяті, присвячене 4-ій річниці вшанування Героїв Небесної Сотні.
Вшанування розпочнеться спільною молитвою. Опісля на площі, де 4 роки тому повстав львівський Євромайдан, відбудеться Всеукраїнська тиха акція «Ангели памʼяті», для якої діти Герої Небесної Сотні разом з учнями мистецьких шкіл Львівщини створили паперових ангеликів як символ памʼяті.
У знак вшанування Героїв Небесної Сотні також відбудеться акція «Запали свічу». Передбачені виступи Дзевислави Мамчур-Калинець, Софії Федини, Ірини Долі, Максима Перевʼязка.
Нагадаємо, 20 лютого на Львівщині відбудеться ще низка заходів із вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні.
Зокрема, о 10.00 відбудеться покладання квітів та запалення лампадок на могилах осіб, що загинули під час Революції Гідності, генерала С. Кульчицького, полковника А. Соколенка та борців за волю України на полі почесних поховань № 67 Личаківського кладовища та панахида.
О 12.00 – відкриття погруддя Герою Небесної Сотні Ігорю Костенку у внутрішньому дворику географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Запрошуємо усіх небайдужих долучитись, аби спільно вшанувати пам’ять новітніх Героїв України.
У нашій свідомості з дитинства закладено, що слова “циган” та “єврей” мають певний негативний відтінок. “Цигани” (роми) асоціюються з якимись “маргіналами” (ізгоями), а “євреї” (жиди) з дуже багатими людьми, які колись “експлуатували” українців. Але чи справді це так?
Ці недолугі асоціації ми хочемо розвінчати завдяки спогадам найвідомішого французького прем’єр-міністра Жоржа Клемансо, який разом із своїм єврейським другом Моррісом Шепсом поїхав на батьківщину останнього в Буськ, щоб відвідати могилу батька Морріса. Ця подорож й лягла в основу роману Жоржа Клемансо “У підніжжі Синаю” (“Au Pied du Sinaï”), який він опублікував у 1898 р., розповідаючи про злиденне життя простих євреїв, циган та русинів Галичини кінця ХІХ ст.
Нижче подано вільний переклад частини твору Жоржа Клемансо:
Єврейська родина у міжвоєнний період
[…] На краю Галичини знаходиться закинуте село Буськ, де на додаток до русинів (українців), поляків, лелек, гусей і качок містечком бродять й євреї. Це неохайні, неспокійні, але ввічливі люди, які працюють у різних галузях промисловості та торгівлі. Бідність цих людей зашкалює. Ніхто не знає, чи вони усвідомлюють її чи ні. Вбогі та сумні, але з невеликою посмішкою на обличчі. Можливо, вони й справді є щасливими.
Жорж Клемансо
Євреї проживають в окремому кварталі цього містечка. Це великий паралелограм зеленого болота забудований маленькими халупами [хижами] з яких долинає огидний шум і гамір. Через відкриті двері їхніх убогих осель видніються жалюгідні “ліжка”, зроблені з напівгнилої соломи, навколо яких лежало перегниле сміття, а на окраїні кварталу (штетлу) жовтошкірі єврейські діти з пейсами та великими очима від радості бавляться качками на купі гною.
[…] Після такого першого знайомства з містечком ми вирішили направились до єврейського кладовища, де нас вже чекали. Взагалі, у Буську ми супроводжували одного нашого друга – Морріса Шепса (1834–1902), який зробив блискучу кар’єру журналіста у Відні та вирішив приїхати сюди, щоб відвідати могилу свого батька – лікаря Лео Шепса.
Карикатура на Морріса Шепса та його демократичну газету “Tagblatt” (Відень), головним редактором та власником якої він був
Його батько прожив усе своє життя у Буську доглядаючи і допомагаючи хворим та нужденним різних релігій та народностей. Він безкорисно служив людству, як максимально це було можливим, зважаючи на бідність цього містечка, де точно не можна було отримати хороших прибутків, будучи цілителем тих незліченних недуг, які Бог послав місцевим біднякам.
Єврейський квартал у Бузьку у міжвоєнний період
Хочу признатися, що я лише раз в житті відвідував єврейський цвинтар і було це у Празі, адже всі гіди рекомендували його туристам. Празький кіркут подібний на лавину старих надгробків, котрі були розкидані ураганом історії. Старі кущі, які століттями ніхто не підрізав, повністю накривали старі мацеви (надгробні плити) своїми темними листками. Дуже складно було найти стежину крізь ці хащі.
Найстаріший єврейський цвинтар Європи знаходиться у Празі
Біля деяких надгробків лежали невеликі купи каміння, які поставили рідні в честь померлого. Це був давній пустельний звичай, коли подорожній, висловлюючи свою повагу до померлого, кладе камінчик на надгробок людини [тим самим демонструючи те, що про померлого пам’ятають і його могилу відвідують].
Каміння на єврейських могилах
Найцікавішим є те, що я не знайшов слідів вищеописаного звичаю у Буську. Взагалі, єврейське кладовище у Буську – це незайманий ліс, непрохідні джунглі дерев, де бур’яни та колючі кущі ожини ростуть у повній свободі. Тут усюди суцільні зарості беріз, гілки яких перепліталися між собою створюючи вигляд суцільної стіни, яка не дозволяла мандрівнику пройти далі.
Цей некрополь [місто мертвих; цвинтар] справив на мене набагато більше враження, ніж наші [західноєвропейські кладовища], де на надгробках зображуються різні гримаси людей та брехливі епітафії.
Мацеви на єврейському цвинтарі (кіркуті) у Буську. “Ці примітивні картинки ніби оживляють старі надгробки”
Нарешті ми дійшли до чотирьох кам’яних плит, які вже були очищені нашим гідом від заростей виноградної лози та ожини. Люди почали здирати пальцями лишайники з написів, щоб прочитати хто саме з [родини Шепсів] тут похований. Опісля кількох хвилин всі присутні вказали на похилений надгробок, сказавши: “Це він”.
Один із них, якийсь рабин чи його помічник, одягнений у стару хутряну шапку [штраймл], авторитетним голосом почав виголошувати промову, якою захоплювалися усі оточуючі люди.
Сучасний вигляд штреймелю
“От ми перед твоєю могилою, друже. Ми привели з собою твого сина, який не з’являвся тут з дня твого похорону. Твої зусилля не пропали даремно, вони живуть у твоєму сину, який крутиться у вирії життя прославляючи тебе. Тому твій син й прийшов сюди, щоб подякувати тобі за все [адже] давним-давно ти відійшов у вічність. Народження твого сина відірвало його від тебе, давши йому окреме життя. Але тепер він прийшов до тебе, щоб возз’єднатися з тобою і відродити у собі пам’ять про тебе […]”. Ця частина промови, яку мені переклали, викликала у мене суцільну ейфорію та сльози.
Сучасний вигляд єврейського кладовища (кіркуту)
Віддавши найвищу шану померлим ми, з певними труднощами, вибрались крізь хащі та вийшли за межі кладовища до якоїсь стодоли, де на землі тулилися один до одного жінка, дитина та старець. Певно, це найбідніші люди у цьому селі. Зазвичай, прийнято давати їм милостиню, що й зробив мій друг, кинувши кілька монет у їхні простягнуті долоні. Морріс й справді був видатним меценатом.
Як тільки ми вийшли [з кладовища] перед нами з’явився натовп бідняків, який почав нас швидко оточувати. Як виявилося, вони дізнались про повернення до Буська з нечуваними скарбами їхнього земляка та сина Ізраїля [мого друга Морріса Шепса], котрий щедро ділився милостиню з усіма бідними. Це було справжнє змагання щодо того, хто є ближчим до Морріса [в плані родинних чи інших зв’язків]. 12 племен Ізраїлевих зібралися тут шукаючи можливості покращити своє матеріальне становище.
Бідний єврей
З натовпу постійно лунали крики приблизно такого змісту: “Я знав тебе, коли ти ще був малим”, “Я твій родич зі сторони тата…” або “Я подруга якоїсь-там людини, яку колись твій батько вилікував” і т.д. Дехто почав говорити, що у нього померло теля, а інший, що кінь здох. Вони благали, просили, тягнули його в різні боки, розповідаючи сотні історій зі свого життя. Всі ці люди були жертвами якихось нещасних випадків. Я ніколи не чув стільки людських катастроф за такий короткий проміжок часу. Думаю, що подібного роду благодійність створює претензії в оточуючих на усе багатство благодійника, його нащадків та оточуючих.
Старий єврей
Ми проривалися крізь натовп нещасних людей штовхаючи їх своїми ліктями, щоб добратися до свого помешкання. Ледь дійшовши до воріт будинку нас чекав уже новий сюрприз. Усі прихожани синагоги зібралися тут на чолі з великим рабином, який виглядав як статуя Мойсея авторства Мікеланджело. Він мав густу бороду, в якій чергувалися сиві та чорні волосини, а його голова була увінчана хутряною шапкою [штраймлем].
Почалося довге обговорення. Проблема полягала в тому, що тогочасна будівля синагоги була недобудованою [1], тому єврейська громада дуже делікатно просила Морріса, щоб той зробив невелику пожертву на користь храму, що дозволило б його швидше добудувати.
Будівля колишньої синагоги. Частину будівлі сучасна міська влада передала молитовному дому Євангелістів. У правій частині будівлі, яка не є реконструйованою, знаходиться багатоквартирний будинок
Я змушений зауважити, що мій друг не виявився сильним прихильником нової пожертви на благо Єгови [Бога] і синагоги. Тим не менше, його дитячі спогади та природне відчуття солідарності з рештою єврейського народу примусили його скласти пожертву на благо храму, де молилися його предки.
Ворота дому нарешті були замкнені. Ми старалися перевести подих від недавно пережитих подій, в той час як балакучий натовп жебраків розходився, розчарований тим, що мрії про збагачення щезли так само раптово як і з’явилися.
Реставрований інтер’єр синагоги
Неподалік від нашого дому розміщувався циганський табір, який мене дуже зацікавив і я запропонував відвідати його перед нашим від’їздом. У моїй пам’яті зберігся образ молодої циганки 10-річного віку, яка відчайдушно бігла за нашою колісницею, щоб отримати мідну монету.
Трішки відпочивши ми тихо вийшли за межі міста і швидко добрались до палаток циганського табору, які були розташовані на околицях лісу. Нас одразу ж оточили циганські діти, які смикали за одяг надіючись отримати кілька мідних монет від нас. У їхніх очах ми виглядали як пани, через незвичну для них розкіш нашого одягу. “ДАЙ, ДАЙ, ДАЙ!” це спільне гасло усіх жебраків. А ті хто дають, ніколи не дають достатньо.
Циганка
Порівняно з євреями, з якими ми сьогодні ближче познайомились, цигани жили щасливим та безтурботним життям. Будучи ізгоями, вони без зайвих хвилювань та жорстокості мандрують світом отримуючи задоволення від життя. Коли їм випадає можливість, вони зупиняються на невеликий пустій галявині, відпускають пастись своїх маленьких коней, а самі встановлюють палатки і їхній “палац” (табір) є готовим. Після цього, одягнувши жилети з мідними ґудзиками, цигани починали шукати якийсь підробіток ходячи “від хати до хати” в пошуках зламаних чайників та каструль, які вони б могли відремонтувати.
Циганська сім’я
Циганські діти віком від 10 до 12 років повністю голі лежали на травичці, а вітер колихав їхнє довге та грубе волосся. На галявині збоку сиділи жінки, які скоса поглядали на нас. Їхні сіяючі коси закінчувалися намистом із срібних монет, викликаючи у мене асоціацію з яскраво прикрашеними ідолами.
Під однією з палаток, на килимі фіолетового кольору, лежала якась красива чорна постать. З її трубки піднімалися кільця диму огортаючи її так красиво, неначе у сні. Біля неї лежала дівчинка шести років, яка бавилась маминою трубкою, отримуючи від цього безмежну радість.
Висновки
Свій твій автор закінчує філософськими роздумами про те, чому в Європі кінця ХІХ ст. набирає популярності антисемітизм, а саме слово “семіт” (єврей) асоціюється із “владою грошей”. Цим твором Жорж Клемансо хотів показати, що люди бувають різними, а узагальнюючі гасла типу: “усі євреї – погані/багаті” є безглуздими.
Єврейка з апельсинами – картина Олександра Геримського (1880 р.). Яскравий колір апельсинів повинен був символізувати радість та інші позитивні емоції на фоні втомленого обличчя єврейки-торговки
Ромофобія та антисемітизм мають ще античне коріння і були спричинені “інакшістю” тих людей, які не хотіли інтегруватися в оточуюче суспільство. Лише частина євреїв справді була багатою, але через їхню “інакшість” зі всього народу зробили цапів-відбувайлів. Як противник антисемітизму французький прем’єр-міністр писав, що “бідні християни Парижу та євреї з Буська однаково нещасливі”. Причиною цьому є різного роду багачі, яким дозволено “нищити, домінувати та зловживати владою”. Далі він говорить, що “якщо виправити ці проблеми, тоді не потрібен буде й антисемітизм…”.
Ця теза є актуальною й сьогодні.
[1] Скоріш за все її просто ремонтували, адже синагога була збудована ще у 1842–1843 рр., а сам приїзд Клемасно мав би відбутися наприкінці ХІХ ст.
20 лютого 2018 року виповнюється 130 років від дня народження видатного українського митця, піаніста, композитора, диригента, публіциста, громадського діяча Василя Барвінського.
Його слід вважати однією з центральних фігур у найрізноманітніших напрямках музично-мистецького життя Галичини першої половини ХХ століття, а його погідний характер виняткова інтелігентність, непересічний композиторський талант, успішність і результативність цілеспрямованої педагогічної та адміністративної праці зумовили глибоке і щире визнання й повагу лідерів багатонаціонального мистецького середовища Галичини та принесли йому широке міжнародне визнання.
Василь Барвінський (1888-1963) – композитор, піаніст, педагог, музичний критик, у 1932 році – директор Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові.
Проте з приходом радянської влади за свою послідовну національну позицію і самовіддане служіння інтересам української громади митець заплатив страшну ціну: принизливим публічним процесом-судилищем, знищенням усієї опублікованої і рукописної творчої спадщини, десятиліттям поневірянь у мордовських таборах – лише тому, що був беззаперечним моральним авторитетом, людиною виняткової висоти духу, моральної чистоти, скромності і рідкісного, воістину християнського смиріння.
Барвінський і Людкевич в директорському кабінеті.
Посмертна реабілітація композитора не принесла свободи виконання його творів, наукові музикознавчі дослідження, присвячені йому, – негласно не віталися. Лише в часи державної незалежності починається відродження традиції концертного виконавства його композицій, видано низку збірок його творів, які вдалося частково відновити з пам’яті самому композиторові, а дещо віднайти з приватних архівів та в осередках діаспори, формуються збірки наукових розвідок, присвячених дослідженню його творчості і діяльності. Та до справжнього повернення імені митця ще довгий шлях.
Будівля МТЛ, зараз – музичний коледж ім. С. Людкевича. Сучасний вигляд.
Одним з дуже потрібних кроків на цьому шляху є подія, яка планується у Львівському музичному коледжі ім. С. Людкевича у день ювілею композитора. Навчальний заклад діє в будівлі Музичного товариства ім. М. Лисенка з Вищим музичним інститутом при ньому. Василь Барвінський очолював діяльність інституту майже три десятиліття (від 1915 по 1939 рік, і далі, з переформатуванням його в роки німецької окупації у Фахову музичну школу з українською мовою навчання – до 1944 року).
Василь Барвінский і Наталія Пулюй, 1920-ті роки
До події приурочено відкриття інформативних стендів у аудиторії № 19 – колишньому директорському кабінеті Василя Барвінського, який він ділив з інспектором філій ВМІ Станіславом Людкевичем. На них через архівні фото і документи відображено ключові напрямки роботи очільників Вищого музичного інституту. Саме тут вершилися долі музичного життя краю, відбувалися історичні зустрічі, приймалися сміливі і прогресивні рішення, укладалися напрямки співпраці з Просвітою, Пластом, Соколом, Науковим Товариством ім. Т. Шевченка, Українським педагогічним товариством, численними театральними інституціями тощо.
В аудиторії займе своє місце прекрасний портрет Василя Барвінського роботи шанованого львівського митця Євгена Безніска. Знаково, що цей дарунок коледжу і безцінний внесок у вшанування пам’яті солінізанта робить наша колишня випускниця, представниця знаної творчої родини, директор методичного кабінету навчальних закладів мистецтва і культури ЛОДА Мілена Медвідь.
Василь Барвінский і Наталія Пулюй після концерту “Діти-Дітям”, фото 1937 року
Але найважливішим у збереженні пам’яті про митця є виконання його творів. Тому в дар ювілярові ми готуємо програму з символічною назвою “Перемога любові”, в якій прозвучать дуже особливі і знакові композиції. Серед них – “Молитва”, друга частина фортепіанного Квінтету, написана у мордовському таборі в Потьмі, Прелюдії, від яких почався відлік творчої діяльності маестро, вокальні твори, що постали у співпраці зі славетними співаками його часу – Марією Сокіл, Михайлом Маслюком-Мартіні, Галиною П’ясецькою, віолончельні мініатюри, створені для спільного концертування з близьким другом – віолончелістом, концертмейстером віденської Volksoper Богданом Бережницьким, хорові обробки стрілецьких пісень, опуси для навчання найменших майбутніх українських музикантів. А вінцем програми стане третя частина з циклу-триптиху “Любов”, написаного в юності, і присвяченого майбутній дружині композитора – Наталії Пулюй, з промовистою назвою “Біль, бій, перемога любові”. Своє кохання представники двох славетних галицьких родин пронесли через безліч випробувань і незгод до останніх днів свого життя.
Василь Барвінский і Наталія Пулюй після повернення з таборів (1959-1960)
Зрештою, сам сенс життя, діяльності, творчості Василя Барвінського полягав у любові: любові до музики, до талановитих українських дітей, до своєї пригнобленої іноземним пануванням громади, до своєї історії і культури, до рідного краю. На вівтар цієї любові було покладене все життя видатного музиканта, і саме тому він вийшов із цього нелегкого бою світлим переможцем.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач КЗ ЛОР ЛМК ім. С. Людкевича
Відкриття пам’ятника Героям Небесної Сотні у селі Сокільники
Вчора, 18 лютого 2018 року, поблизу Львова у селі Сокільники урочисто відкрили пам’ятник загиблим на Майдані патріотам. В присутності першого віце-прем’єр міністра України Степана Кубіва, голови Львівської ОДА Олега Синютки, мешканців Сокільник та громадськості пам’ятник освятили.
Перший віце-прем’єр міністр України Степан Кубів на відкритті пам’ятника Героям Небесної Сотні у селі Сокільники
«За останніх чотири року, мабуть, не один із нас зловив себе на думці, що ми стали іншими, ми багато чого переосмислили і зрозуміли, що у цьому світі рахуються тільки із сильними. Ми стали сильнішими. Усе залежить від нас. Кожен з нас на своєму місці має робити те що від нього залежить. Патріоти на Майдані гинули не за себе, а за нас, в наших силах перетворити Україну та сильну, квітучу, нездоланну державу», – зазначив від час урочистостей Олег Синютка.
Голова Львівської ОДА Олега Синютки на відкритті пам’ятника Героям Небесної Сотні у селі Сокільники
Опісля освячення пам’ятника усі присутні вшанували загиблих на Майдані покладанням квітів та лампадок.
«Хто як не я. Так казав мені чоловік, коли тривала Революція Гідності. Він не міг сидіти вдома і готовий був покласти життя за свою землю. Він був патріотом своєї країни, своїх малих Сокільник та своєї нації. І він завжди знав, що Україна буде”, – поділилась спогадами про Героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича його дружина Наталія Дигдалович.
Софія Федина на відкритті пам’ятника Героям Небесної Сотні у селі Сокільники
На завершення урочистостей під звуки “Боже великий, єдиний…” діти випустили в небо білі кульки на згадку про тих, хто поклав свої життя за українську державу.
Відкриття пам’ятника Героям Небесної Сотні у селі Сокільники
Окрім того, за високу професійну майстерність, вагомий особистий внесок у розвиток українського мистецтва та створення пам’ятника скульптору Василеві Гурмаку оголосили Подяку голови облдержадміністрації.
В історії ми часто стикаємося з загадками, таємницями, наче літописець навмисно залишив недосказане, розставив натяки, аби майбутні не втрачали інтересу до старовини. А що, коли вдається знайти втрачені крізь століття відомості, факти, якими володіли давні покоління, але не донесли їх до сьогодення? А що, коли ці факти залишилися в темних сховищах архівів та бібліотек, неймовірні факти, які чекають і колись дочекаються кращих часів?
Ця розповідь саме про це. У ХІХ столітті, який називають епохою романтизму, стався справжній вибух цікавості до луцької старовини. Дослідники, мандрівники, художники, історики, археологи – всі кинулися «копати» історію цього міста і описували у своїх працях цікаві знахідки. Писали про те, що бачили у свій час, фіксували минуле, сьогодні давно забуте. У ХІХ столітті Луцьк досліджували й описували не один десяток авторів. Вони ділилися на дві принципові групи: російські та польські.
Як сприймали Луцьк і його історію автори того часу, які факти, події вони описали, що думали про це місто і його місце на глобальній дорозі буття? Ми опишемо тут бачення російськомовних авторів імперії – те, що практично не можна знайти в працях сучасних хронікерів.
Забута історія
На початку ХІХ століття ще не було ані місць, з яких обиватель міг би почерпнути історію краю, ані навіть намагань її якось дослідити. Зацікавлення минулим – те, що дав Європі романтизм. В цей час у Російській імперії, до якої належала тоді Волинь,виникло кілька осередків, де збиралися небайдужі до старожитностей люди. Це були звичайні «романтики», інколи священики, вчені, математики, громадські діячі, письменники, душа яких хвилювалася, коли вони стикалися зі старовиною. Дехто з них відправлявся з Києва, Петербурга досліджувати Волинь, інші тут же жили і починали цікавитися минулим краю. Вони збирали відомості, систематизували архіви, розпитували старожилів, описували побачене, а потім видавали свої праці. Серед інтелігенції це вважалося дуже модним. Сьогодні ті роботи вважаються цінними першоджерелами.
Візантійське золото в замку Любарта.Орест Левицький – натхненний дослідник минулого, член Історичного товариства Нестора-Літописця, написав багато праць. Про Луцьк збереглося дві його роботи – «Луцкая старина» і «История одного древнего Волынского храма». В останньому він описав кілька розкопок, які проводилися в церкві Івана Богослова. Під час однієї з них знайшли золото XI століття, яке згодом зникло у невідомому напрямку. Тут і далі мова цитат із петровського правопису спрощена до сучасного російського.
«В 1859 году солдаты копали в замке яму. Место, где они копали, прилегало к восточной стороне древнего храма, к фундаменту его алтаря. Случайно солдаты нашли епископскую гробницу и в ней – золотые вещи весом в 20 лотов (приблизно 250 грамів, – О.К.). Вещи эти были отобраны у солдат и представлены по начальству. Генерал-губернатор, кн. Васильчиков, препроводил их в университет с предложением приобрести их для университетского музея. Заведовавший музеем Волошинский дал о них неблагоприятный отзыв, и университет отказался от приобретения вещей.
Тогда князь Васильчиков отправил вещи в Императорскую археологическую комиссию. В последней вещи были признаны предметами Византийской работы XII или XI века, но для приобретения Императорским Эрмитажем непригодными. Злополучные золотые вещи были возвращены в Киев. На этот раз князь Васильчиков передал вещи Волынскому губернатору, с тем чтобы последний поручил судебным учреждениям решить вопрос, кому отдать драгоценности – духовному ведомству или военному. Что сталось с этими вещами, куда они попали и где теперь находятся, неизвестно».
Залишки церкви Івана Богослова у замку
Чому вежі костелу мають різну форму? У нинішній літературі немає ніяких відомостей про те, чому вежі костелу Петра і Павла мають різну форму. Але в ХІХ столітті про це знали. Принаймні, була версія. Лука Орда був викладачем у луцькій гімназії. Він написав «Краткий исторический очерк Луцка и памятники старины поныне в нем сохранившиеся», виданий в Луцьку. Там він розповів дуже цікаву історію. Дивно, але сьогодні про це практично невідомо. Виявляється, провинився генерал ордену єзуїтів, який елементарно «завтикав» і підписав проект з двома вежами різної форми. Як це було, описує Орда.
«Причину той разности объясняют так: на плане костела, деланном одним иезуитом, были нарисованы башни в таком виде, как теперь они есть. План в таком виде представлен был генералу ордена на утверждение; генерал должен был сам выбрать, какие построить башни из двух, представленных на плане типов. Генерал, вероятно, не заметил разницы башен и утвердил план в таком виде, как был рисунок».
Костел святих Петра і Павла в Луцьку
Вірші і склепи середньовічного монастиря. Якби наш сучасник, захоплений фантастичними книгами про машину часу, заснув і перемістився в ХІХ століття, його би вразила неймовірна картина. Це був дуже цікавий час, коли по місту ще зберігалися залишки старезних міських кладовищ – тих, які пам’ятали ще князів. Часто ті кладовища були просто покинутими місцями, з проваллями і дірками, з яких зяяли старовинні склепи місцевої еліти, монахів та іншого духовенства.
Звичайно ж, романтизовані мандрівники і дослідники минулого не могли стриматися від огляду цих луцьких кладовищ. Ми маємо чудовий збіг – один із таких цвинтарів з розритими склепами описаний в літературі і нанесений на привабливий кольоровий малюнок з панорамою міста середини ХІХ століття.
Яким Перлштейн – викладач Острозького дворянського училища, член солідної Київської археографічної комісії. Його фундаментальна праця «Луцк и его древности» стала однією з перших, адже видана в 1851 році у престижному виданні Імператорського московського товариства історії і старожитностей російських. Це Товариство було першим, яке почало досліджувати історію імперії. Автор розповідає про залишки цвинтаря Пречистенського монастиря, яке розташовувалося на Святій гірці (зараз це вулиця Гаврилюка, що тягнеться понад колишньою заплавою Глушця). Монастир був православним жіночим, діяв ще з часів Київської Русі. Перлштейн на кладовищі знайшов могили монахинь і міської знаті, а в них – вірші й написи на стінах склепу!
«Кладбище этой обители служило местом погребения православной луцкой знати. На нем и по сие время лежит надгробный камень известного благодетеля Луцкого братства Кандыбы. На этом камне написаны афув рок Мца ддн и следующие замечательные вирши:
О смерти ровенсмы в сердце жаломъ своим угодила.
Кдысме змылымъ малжонкомъ и шестьма дѣвокъ (?) разлучила.
На этом же кладбище уцелели пещеры или погреба, где хоронили монахинь. В Луцких актах 1664 г. под №29 заявлена жалоба игуменьи этого монастыря Ярмолинской, на какого-то Федора Волковича: за секретное его хождение в монастырь и попытки искушать монахинь». На стінах описаних печер були написи, але на той час їх уже важко було розібрати.
Пам’ятники і склепи пречистенського кладовища на Святій гірці в панорамі міста середини ХІХ століття. Автор малюнку – Петро Струков, заяким виконали хромолітографію у петербурзькій майстерні Бегрова і помістили в книгу «Памятники русской старины в западных губерниях»
Вензель Петра І на Омелянику. Одним із перших «трендових» видань про історію наших місць був альманах «Кіевлянинъ». У першому ж номері 1840 року міститься праця викладача київського Університету святого Володимира (тепер це КНУ імені Шевченка) Василя Домбровського з короткою назвою «Луцк». Пізніше його прийняли у Копенгагенське королівське товариство північних антикварів. Домбровський описав історію міста і залишив один цікавий факт. У час виходу альманаху біля Луцька в селі Омеляник було старезне дерево, на якому ще зберігався висічений на корі знак, який начебто залишив Петро І, коли був у Луцьку на початку XVIII століття.
«Мы не расстанемся однако с этим городом не сказавши несколько слов об Омельяниках. Так называют прекрасную липовую аллею вблизи Луцка, по дороге во Владимир-Волынский. Некогда посреди этой аллеи стоял красивый домик, но теперь и следов его незаметно. В том домике проживал Петр Великий, находясь 1711 года в Луцке, для свидания с Августом II-м. В липовой роще, тогда еще густой, незабвенный Монарх искал прохлады в часы отдохновения, и тою-же рукою, которою воздвигал он громадное, величественное здание Империи, на одном из здешних дерев начертал он вензель свой и державной своей супруги. Вензель Преобразователя России еще доныне заметен», – писав Домбровський.
Катерина Велика подарувала євреям Малий замок. Оскільки знання про історію були ще слабо розвинені у той час, то іноді автори описували «факти», які потім були спростовані. Серед них – факт, що ніби Катерина Велика подарувала євреям Малий замок, хоча насправді це була давня синагога, збудована відповідною громадою. Попри наявність великої єврейської громади в Луцьку, у неї також не було відомостей про будівництво синагоги. Уже згаданий Лука Орда так писав про Малий замок.
«Здание, где теперь еврейская синагога, также входило в черту крепости, которая называлась «Малый замок». Это старинное здание кубической формы под плоской крышей с такой же четырехгранной башней более уцелело, чем Высший замок. По местным преданиям Екатерина Великая подарила его евреям».
равюра Веєрмана з синагогою у книзі з романтичною назвою “Исторические судьбы Юго-Западного края” підписана як Малий замок Любарта
Холерні поховання військових Угорської кампанії. Коли будувалася Феодосіївська церква, що на Володимирській, то у періодичному журналі «Волинські єпархіальні відомості» протоієрей Костянтин Максимович опублікував невелику статтю про історію місця, в якій розповів про поховання військових, які померли від холери.
«Храм построен на могилах славных гренадер. В 1848 г. гренадерский корпус, направляясь в Венгерскую кампанию, странно пострадал от губительной болезни «холеры» – по 8-10 человек клали в одну могилу … не только в Луцке, где временно стоял корпус».
Кам’яний стовп на місці смерті князя. У 1868 році почав видаватися перший том із серії «Памятники русской старины в западных губерниях». Перші частини були присвячені Волині. У них містяться дуже цікаві хромолітографії, а також кілька забутих фактів. На Градній горі біля східної околиці тодішнього Луцька, поруч із монастирем бернардинів, стояв кам’яний стовп, який символізував місце загибелі князя Андрія Боголюбського. Насправді це не зовсім точне місце. Пізніше дослідники шукали й так і не знайшли, де загинув князь. Місце зі стовпом мало, як вважалося, язичницьке призначення в дохристиянські часи.
«Пришлось князю Андрею Боголюбскому выдержать венгерцев, поспешивших на выручку осаждаемого им Луцка, и когда неприятелям удалось овладеть его станом, он успел спастись через болото р. Стыри, благодаря быстроте и силе своего коня. Еще и теперь виден на противоположном берегу р. Стыри, близ Бернардинского костела, каменный столб, с которым местное предание связывает то место, куда конь Боголюбского вынес своего всадника.»
Луцьк – католицький центр Південно-Західної Росії. Волинський край переживав переломні історичні події, які кардинально впливали на його подальшу долю. Тому ця історія має, так би мовити, кілька «цивілізаційних кругів». Один із них – латинський. Ідеться про час, коли Волинь перебувала «в орбіті» католицької Європи. Це XIV-XVIII століття.
З початку XVII столітті в Луцьку будувалося багато католицьких храмів, засновувалися монастирі різних орденів, їхні шпиталі, освітні і господарські заклади. І хоча у ХІХ столітті майже всі вони занепали, проте католицька атмосфера минулого ще добре відчувалася. Це передав статський радник, предводитель дворянства Луцького повіту і член Луцького братства, письменник Олексій Мердер. У своїй праці «Древности Луцка и его прошлое» він пише про те, що навіть у ХІХ столітті Луцьк вважався католицьким центром всієї Південно-Західної Росії.
«…Гордо возвысились иезуитский коллегиум, римско-католические кафедральный костел и десяток прекрасно обставленных и обслуживаемых мужских и женских монастырей. В 1831 году, ко времени польского мятежа, в городе существовало еще 5 латинских монастырей: Бернардинов, Бонифратром, Доминиканцев, Кармелитов древних правил и Тринитаров. Если принять в соображение, что к тому времени, из прочих городов края в Каменец Подольском было три, в Изяславе, Владимире, Староконстантинове, Виннице и Баре по два, а в прочих местностях не более, чем по одному монастырю, – станет ясным, что Луцк является наиболее значительным жизненным центром католичества всего Юго-Запада России, каковым оффициально почитается, впрочем, и по сей день».
Настінні зображення деяких католицьких храмів Луцька у ризниці собору Петра і Павла
Шляхетська забудова. У ХІХ столітті в Луцьку ще були гарні будиночки, які збереглися з давніх часів від багатих власників. Найбільше таких було в районі замків. Але також вони стояли і по місту й у сусідніх селах. Художник і дослідник пам’яток, випускник Петербурзької академії мистецтв Георгій Лукомський написав зовсім невелику брошуру про замок Любарта. У ній серед кількох цікавих фактів, є згадка про ці садиби.
«В 80-х годах (ідеться про 1880, – О.К.) к замку снаружи, почти вплотную, примыкали славные старинные дворики с гонтовыми двухярусными крышами и крылечками на колоннах. Теперь их уже нет; возникли новые дома, крытые железом».
Загадкові графіті на стіні синагоги. «Малий замок» не давав спокою дослідникам. Історія споруди була окутана легендами, «преданиями», чутками, проте виглядала дуже старою і ще більше додавала цікавості. Ми і сьогодні точно не знаємо, що саме було на місці будівництва синагоги у 1620-х роках і наскільки старими є залишки попередньої споруди. У ХІХ столітті один історик бачив напис, який давав можливість віднести святиню до XV століття.
Володимир Антонович був етнографом, академіком і професором Київського імператорського університету святого Володимира. Він описав побачений ним напис на камені синагоги у 1885 році. Проте більше її ніхто не описував і її походження встановити не вдалося, як і знайти сам напис.
Могила Любарта була у замку Любарта. У ХІХ столітті лучани знали, де був похований князь, з діяльності якого в місті виник мурований замок. Його могила знаходилася в замку. Ось як про це писав уже згадуваний Лука Орда.
«Это священное место находилось в полном пренебрежении до 1892 г., в каковом году, к 11-му Мая, ко дню празднования 900 лет учреждения православной кафедры на Волыни, оно ограждено тумбочками и поставлен крест на том месте, где был похоронен Любарт».
Під хрестом була табличка з написом: «Мъсто храма Св. Іоана Богослова и тутъ погребены: Любартъ Гедеминовичъ 1324–1386 г. сын Любарта Дмитрій Любартовичъ 1383 г. и Свидригайло Ольгердовичъ 1452 г.»
Символічна могила Любарта у замку на поштовій листівці початку ХХ століття
Накормити чверть міста з нагоди відкриття каплиць. Наприкінці ХІХ столітті відновилося давнє Луцьке братство. Метою організації була підтримка і розвиток православ’я та піклування за пам’ятками православного минулого міста. Члени товариства встигли зробити немало. Серед різних справ – відкриття двох капличок в один день: Іверської та П’ятницької. З цієї нагоди вирішили дати обід для православних міста. Як це було, описали у «Волинських єпархіальних відомостях» 1894 року.
Процесія готувалася велика. Ікони з Москви везли «екстреним» потягом. На станцію Луцьк заздалегідь мала прибути делегація з військових, громадськості та духовенства. Далі хода рушила в собор на службу, тоді – до каплиць.
«В процессии от железнодорожного вокзала до собора будут участвовать войска с музыкою, ученики местного городского и окрестных сельских училищ с учителями – каждая школа со значком, – представители сельских обществ, сельские старосты, волостные старшины и т.п., луцкий городской голова с гг. гласными христианского вероисповедания, хор певчих луцкого православного Крестовоздвиженского Братства, дети обоего пола, мальчики и девочки с цветами, дамы в праздничных нарядах и с букетами. Икону Иверской Божией Матери будут нести дамы в белых одеяниях, а иконы святителей московских и св. Радонежского – братчики и горожане по усердию.
Кружок местных дам готовит достойные для ожидаемых святынь украшения, в виде изящных рукоделий, дорогих вышиваний, полотенец, букетов. …Духовное торжество предполагается завершить торжественным салютом из пушек. Затем имеется в виду устроить обед для народа, приблизительно на четыре тысячи человек, а для почетных гостей и для братчиков – обед в зале Благородного Собрания по подписке.»
Замок Любарта зберігся через технічну помилку. У 1863 році В’їзну вежу замку і шматочок стіни біля неї продали на аукціоні за 373 рублі. Передбачалося, що її розберуть, а отримані матеріали пустять на міські потреби: замощення вулиць, мурування будинків. Ситуацію з «технічною помилкою» описав згадуваний Олексій Мердер.
«Главный начальник края изъявил, было, согласие и послал в столицу сообщение о том, что не встречает препятствий сносу башни, но, к счастью, Его Высокопревосходительство обуяло сомнение. Губернатору поручено удостовериться, действительно ли столь ветхи башня со стеною. На место командированы начальник Строительного отделения Губернского Правления с тремя техниками. Результат осмотра получился неожиданный: в июне 1866 года начальник губернии донес, что башня не представляет никакой опасности, исправление ее не вызовет никаких затруднений.
Техники, в заключении своем, высказали, между прочим: «ламать такую постройку было бы техническою ошибкою». Торги были отменены, и, хотя обыватели города и отказались от предложеннной им складчины на покрытие расходов на ремонт древних сооружений, таковой осуществлен, хотя и значительно позже, на казенный счет, при Генерал-Адъютанте А. Р. Дрентельне».
Замок на гравюрі Веєрмана з книги “Исторические судьбы Юго-Западного края”
Забута домініканська традиція: сідло у вікні монастиря. Згадуваний Яким Перлштейн у своїй ранній праці з історії міста «Луцк и его древности» описав одну цікаву традицію, якої дотримувалися ченці луцького монастиря домініканців. Він розташовувався на вулиці, що вела від майдану Ринок до моста і переправи через Стир (тепер Драгоманова). Найдавніший католицький монастир міста був мурованим і мав оборонне значення.
«Обычай, долго соблюдавшийся у тамошних ксендзов этого ордена – выставлять на окнах рефектора (трапцы) седло, существовал в память того, что Доминиканцам в Луцке отдан был двор (вероятно конюшенный), в коем в верхнем этаже жили князья, а в нижнем помещалися княжеские лошади».
Рефектар – монастирська трапезна.
Християнську святиню розібрали євреї. Давній храм Луцького братства був цінним, з архітектурної точки зору. Проте історична доля його була сумна – церкву продали євреям, які майже повністю розібрали святиню. У вже згадуваній книзі-альбомі «Памятники русской старины в западных губерниях» автори описали, як так сталося.
«В 1864 году, вследствие настоятельного со стороны гражданской власти требования о немедленной разборке этих развалин, в предупреждение опасности от их падения, местная волынская духовная консистория, не имея средств приступить к разборке здания хозяйственным способом, нашлась вынужденною продать его с торгов, и еврей купил его за весьма ничтожную цену, 500 р. Грустное впечатление на народ от разломки евреями столь драгоценного памятника православия побудило Министерство Внутренних Дел уничтожить эту продажу, с вознаграждением купившего здание денежною сумою. Однако пока шла переписка евреи успели воспользоваться временем для сломки главного купола и трех стен церкви и увезти большую часть добытого материала. Ныне от Крестовоздвиженской церкви остается нетронутою одна алтарная часть».
Це насправді дуже повчальна історія і для нас сьогоднішніх. Якщо розглядати поведінку оремо взятої сторони, то кожна з них начебто була виправданою. Влада наполягала на розібранні мурів в цілях безпеки. Консисторія не могла утримувати їх і була змушена продати. Покупці-євреї мали законне право робити з купленими мурами будь-що. Але усі разом ці сторони виявилися абсолютно не праві історично: цінної пам’ятки просто не стало. Урок у тому, що у сфері культурної спадщини ніколи не можна обмежуватися формальною правотою, адже у більших, ніж власні, масштабах це дасть найгірші результати.
Те, що залишилося від православної перлини Волині. Гравюра Адта з книги “Исторические судьбы Юго-Западного края”
Найбільша споруда Луцька ХІХ віку.Аполоній Сендульський – волинський священик і дослідник, випускник Волинської духовної семінарії. Написав не один десяток статей з історії різних міст краю. Багато його матеріалів містяться у «Волинських єпархіальних відомостях», популярному періодичному виданні. Про Луцьк він написав два матеріали у 1872-1874 роках. Не можна оминути увагою його опис найбільшої будівлі Луцька доби романтизму. Це – військовий госпіталь на Красному, на будівництво якого витрачали матеріал із розібраних святинь міста. Тут лікували різноманітних військових, які брали участь в різних війнах Російської імперії. Тут же була частина і для лікування уже згадуваних холерних хворих, яких ховали неподалік.
«Один только военный госпиталь, находящийся за городом на возвышенном берегу Стыра придает Луцку вид величественный и благообразный. Это громадное здание, построенное около 40-х годов настоящего столетия действительно поражает взоры путника своею величественностию и благолепием, – тогда как Луцк представляет одни только развалины, которые наводят мрачные думы и заставляют каждого вспомнить былое»…
Військовий госпіталь на поштівці. Зображення з Польської національної бібліотеки
* * *
Таким сумним висновком завершує Аполоній Сендульський свій огляд міста Луцька і наш перелік цитат авторів ХІХ століття. Уже в той час Луцьк був дуже занепалим і відсталим містом. Як пише автор в цій же праці, якби хтось захотів поставити у місті пам’ятник на тому місці, де було якесь лихо, що негативно вплинуло на Луцьк, то місто би перетворилося на суцільне кладовище. Хороше порівняння, яке ілюструє невеселе становище Луцька у ХІХ віці.
Проте це ж у тому числі саме покоління Сендульського доклало до цього руку. Описаних вище прикладів, як із церквою Луцького братства, було безліч. Тодішні мешканці не могли втримати ані православних святинь, ані тим більше католицьких, які вони майже всі розібрали «під нуль». Більшість російськомовних авторів хоч і не любили Луцька часів Речі Посполитої, а все ж називали його «ключем всієї Волині», гарним і величним містом, яким воно було ще від часів князівських.
Усе ж Луцьк ХІХ століття має свою незабутню й оригінальну атмосферу. Таке собі повітове єврейське місто православної Російської імперії з католицькою спадщиною і князівськими похованнями. Це час, коли минуле стало свого роду еталоном, до якого все рівнялося, певним містилищем цінностей. Самобутній відтинок історії, який розкриває купу діамантів і навіть «історичних правд» усім, хто захоче в нього зануритися. І велику роль у цьому зіграли названі і ще не названі автори. Поза увагу залишилася когорта польськомовних джерел і авторів. Та це зовсім окрема розповідь.
У вівторок, 20 лютого 2018 року, о 18.00 в приміщенні меморіального музею тоталітарних режимів “Територія Терору” (проспект В’ячеслава Чорновола, 45) відбудеться перегляд короткометражних документальних фільмів від Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, присвячених двом громадським ініціативам, які виникли в часи Євромайдану – «Євромайдан SOS» та «Крим SOS».
“Євромайдан SOS” виник з ініціативи молодих правозахисників та активістів, які об’єдналися 30 листопада після побиття студентів на Євромайдані. Олександра Матвійчук – відома в Україні молода правозахисниця, керівник Центру Громадянських Свобод розповідає, як наступного дня після побиття студентів на Майдані Незалежності 30 листопада 2013 року активісти відкрили “гарячу” лінію для постраждалих і ще одну – для волонтерів-адвокатів. І таким чином забезпечили юридичні послуги та захист у судах для учасників протесту. Нині вони ведуть моніторинг військових злочинів на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, передають добуті документи в Гаазький суд, займаються міжнародною адквокацією та борються за звільнення українських політичних в’язнів у Росії.
НАД ФІЛЬМОМ ПРАЦЮВАЛИ:
Сергій Лисенко, режисер
Олександр Кришталович, Дмитро Палилик, оператори
Роман Бондарчук, Сергій Лисенко, архівні зйомки
Микита Моісеєв, Антон Байбаков, композитори
Борис Петер, звукорежисер
Роман Бондарчук, продюсер, керівник проекту
“Крим SOS”. У перший день російської окупації півострова активісти Таміла Ташева, Севгіль Мусаєва та Алім Алієв створили сторінку Крим SOS у Facebook, щоб надавати оперативну та перевірену інформацію про ситуацію в Криму. Згодом вони почали допомагати переселенцям не тільки з Криму, але і з Донбасу, де йдуть військові дії. Організація почала стрімко розвиватися, стала партнером ООН в Україні у справах біженців, створила три офіси в Києві, Херсоні та Львові. Нині Крим SOS надає екстрену гуманітарну, правову, психологічну допомогу внутрішньо переміщеним особам, бореться за повернення Криму в Україну.
НАД ФІЛЬМОМ ПРАЦЮВАЛИ:
Сергій Лисенко, режисер
Андрій Лісецький,Олександр Кришталович, Дмитро Глухенький, оператори
Антон Байбаков, композитор
Борис Петер, звукорежисер
Роман Бондарчук, продюсер, керівник проекту
Після перегляду планується обговорення почутого між глядачами.
Показ відбуватиметься за підтримки ГО “Патронус” і потрапити на нього можна буде абсолютно безкоштовно.
У неділю, 18 лютого, о 17:30 у бенкетному залі Львівського коледжу харчової і переробної промисловості (м. Львів, вул. Пулюя, 42) розпочнуться “Бойківські запусти”.
У програмі заходу на гостей чекають:
фольклорно-етнографічний ансамбль «Бескид» (із с. Либохора, Турківський район) під керівництвом Василини Ігнатищ;
обрядові пісні від гурту автентичного співу «Ладканка» (м. Дрогобич) під керівництвом Лідії Федоронько;
12 автентичних страв бойківської кухні;
майстер-класи з бойківських танців (коломийка, козак, сторцак), етно-конкурси і забави;
гра на бойківських музичних інструментах;
і танці, танці, танці під запальну бойківську музику.
Бойки, самоназва: верховинці, горальці, підгіряни (пол. Bojkowie, словац. Bojkovia, чеськ. Bojkové, нім. Bojken, рос. Бойки) — етнографічна група українців, що живуть на північних і південних схилах Карпат («Бойківщина») від річок Лімниця й Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході.
В Україні розселені в гірських районах Українських Карпат і Прикарпатті (Болехівський, Долинський і Калуський райони та частина Рожнятівського району Івано-Франківської області; Сколівський, Турківський, частини Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського районів Львівської області; Міжгірського та частини Воловецького районів Закарпатської області).
В четвер 15 лютого 2018 року, в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (проспект Свободи, 15) відбулося відкриття виставки живопису та графіки Олега Якимовича під назвою “У пошуках гармонії”.
Відкриття виставки живопису та графіки Олега Якимовича “У пошуках гармонії”
“Мені приємно, що в нашій інституції ми можемо спостерігати, яке джерело талану є у нас на Львівщині і в нас в Україні. Таких виставок за короткий час у нас уже було не те що десятки, а напевно вже сотні. І щоразу коли спостерігаєш за творчістю того чи іншого маестро відчувається, що ми справді в цілому як народ – естетичні. Ми хочемо бачити красиве.
Директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк
Сьогодні тут представлена не надто велика палітра цього майстра Я бачив як формувалася виставка і десь певно ще з півсотні робіт ми не мали можливості представити. Тобто в цього майстра є достатньо творів, щоб справді вважати себе одним з творців українського малярства”, – сказав директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк відкриваючи виставку.
Експозиція виставки живопису та графіки Олега Якимовича “У пошуках гармонії”
Зазначив заступник директора з музейної роботи Музею етнографії та художнього промислу Андрій Клімашевський звернув увагу присутність на унікальний почерк митця та на високу техніку виконання робіт, представлених на виставці.
Відкриття виставки живопису та графіки Олега Якимовича “У пошуках гармонії”
“Сьогоднішня виставка художника Олега Якимовича дуже цікаво, символічно і тонко співзвучна сьогоднішньому дню. Цей день, коли весна зустрічається з зимою і таке відчуття, що художник дуже тонко вловив цей аспект і передав в цілому ряді робіт. І це тонке відчуття пробудження природи захоплює в представлених роботах.
Заступник директора з музейної роботи музею етнографії та художнього промислу у Львові, Андрій Клімашевський
Цікава авторська техніка бачення, присутність індивідуального творчого почерку з присмаком романтизую чого декадансу відчутна роботах, особливо в монотипіях п. Олега Якимовича. Хочеться відзначити і цікавий спектр робіт. Тут ми бачимо і гірські пасма Карпат, і цикли , присвячені нашим деревам, окремо виділяється цикл наших водойм. Поетика автора захоплює і заворожує, передає відчуття певної ностальгії за тим, чи ця природа буде збережена в подальшому”, – зазначив заступник директора з музейної роботи музею етнографії та художнього промислу у Львові, Андрій Клімашевський.
Відкриття виставки живопису та графіки Олега Якимовича “У пошуках гармонії”
Сам художник, аналізуючи свої роботи, наголосив на тому, який великий вплив на його творчість має природа у всіх своїх проявах та іпостасях і яка завжди була джерелом натхнення.
Олег Якимович
“Скільки себе пам’ятаю на мене найбільший вплив мала природа. Я виріс серед природи, тому що ранні роки мої пройшли в селі дуже часто я їздив до бабці на Волинь і там прекрасні пейзажі, якими я завжди захоплювався і старався відобразити чи в графіці чи олійними фарбами. І пізніше природа завжди була джерелом інспірацій, захоплення і залишається досі джерелом натхнення для мене”, – сказав Олег Якимович.
Виставку Олега Якимовича під назвою “У пошуках гармонії” можна оглянути в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (проспект Свободи, 15) протягом місяця.
Продовжуючи тему гостин Миколи Вороного у відомих художників сьогодні хочемо познайомити вас із публікацією у дев’ятому номері ілюстрованого журналу “Світ” за 1926 р., де поет описує свої враження про відвідини родини Кульчицьких.
Текст публікації подаємо оригінальним.
Микола Вороний
Микола Вороний
В МИСТЕЦЬКІМ КУТОЧКУ
Гостина у арт. мал. Олени Кульчицької
(нотаткові вражіння)
Підчас минулого карнавалу, коли Львів напала була маскарадова дурійка, я в погоні за «золотим руном», шниряючи по провінції, опинився в стародавньому Перемишлі, де жив колись і співав хвалу божу славетний Митуса, – в тім Перемишлі, «Де срібнолетний Сян пливе, над котрим от мовби ще недавно снив і тужив за утраченим щастям незабутній Франко…
Як і кождий арґонавт, по труах та пригодах, я бажав собі відпочинку десь у затишному куточку, – і такий куточок пощастило мені надибати в теплій та привітній хаті родини Кульчицьких.
Олена Кульчицька
Старенька матуся, вдова, взірець дистиґованої шляхотної натури та добрячої людяної вдачі, а з нею дві старші доні – Ольга й Олена, от і ціла родина.
Хто не знає чи не чував про сестер Кульчицьких?
Перша – знана з майстерних ткацьких виробів, що дорівнюють високо-мистецьким творам.
Друга… цеж та Олена Кульчицька, широко відома артистка малярка, що єдина з поміж українського жіноцтва зуміла вибитися понад рівень малярського ділєтантизму і в ілюстрованню всяких видань та на ряді вистав заімпонувала арбітрам в ріжних галузях пластичного мистецтва креаціями, відзначеними глибшим помислом і досконалою технікою.
Взаємна любов, культ краси і свідома творча праця обєднують з собою всіх трьох олениць цієї скромної і милої родини. (Обходяться без мущин і – уявіть – мають золотий спокій)
Ніякої паради чи виставности, нічого зайвго чи крикливого – елєґантська простота, раціональний смак і тонке естетичне відчуття культури європейської, а разом своєрідної, національної, виникли тут якось самі собою – з органічної потреби, з трибу практичного життя.
От де нашим інтеліґентним жінкам варто би навчитись, як уряджувати своє помешкання.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
І головно, що всі ці національно-стильові меблі й окраси стін (полиці зі збанками, тарелями й фігурками, емальові куншти, образи, горорізьби, килими, вишиванки й інше) все, або в переважній більшости зроблено власними руками господинь дому або після їх взірців і проєктів.
Олена Кульчицька – вихованиця віденської «Kunstgewerbeschuie», от звідки ріжноманітність її прикладного і стосованого мистецтва.
Вона ліпить, різбить, випалює, штихує, рисує, малює… Словом «Mädchen für Alles».
Килими виткані руками Олени Кульчицької
Повертаєш голову доокола і з приємністю спиняєш зір на тім чи іншім шедеврі її мистецької руки.
От на столі чудо –ґрупка в порцеляні з чотирьох малих дівчаток, що хопилися в тил одна одній, бавлячись у «ворона». Які веселенькі личка, які наївні мінки й гримаски, повні експресії руху й непогамованої радости.
А от фіґурки в ґіпсі й бронзі: тут «Паж і королева», там знову є двоє діток у забаві… Яка тонка стилізація плястичної форми… Quelle charme!
Олена Кульчицька. Христос паде під тягарем хреста . Із циклу “Страсті Христові”. 1915 р.
Пробуджене захоплення зростає в міру того, як око перебігає на горельєфи, емальові образи й картини в сусідстві пишних килимів, що творять кожний з окрема своє самоцінне, артистичне вражіння. Медальон Шевченка (в високім релєфі), «Ecce Homo» і ґрупа сонних дітей у ваґоні, – кожний з цих горелєфів криє в собі строго замкнений естетичний вираз: перший – патріотичну формулу,другий – реліґійну доґму, третій – психольогічний фраґмент (голодний сон сиріт). Емальові образки представляють з незвичайною прецизією стилізовані народні типи.
Портрети батька і матері артистки трактовані в поважній академічній манері, свідчать про солідну і старанну техніку. Великий образ «Діти з свічками» вабить світляним ефектом. Далі великий декоративний пляфон «Ринок» і кілька офортів: з них деякі знані мені ще з київської виставки 1913 р. («Діти»).
Олена Кульчицька “Полеглий стрілець”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 20,3Х29,4
Надуживаю права гостя і занурююсь в морі акварелів, що складають поважні теки; милуюсь тонкою виспеціялізованою технікою в акварельових пейсажах… Переходжу до грубих тек з офортами, акватінами, мідьоритами й дереворитами і дивуюсь кольосальній амплітуді творчої уяви артистки. Тут і теми війни (січові стрільці) та вигнання, тут і княжа доба, тут і галєрія письменників, пейсажі й жанрові сценки, в яких найвдячніше фіґурують діти і Гуцули. Особливу увагу звертає тека з рисунками до «Лиса Микити» на чорно і в фарбах (Dreifarbendruck). Кожний рисунок, заставка чи вінєта – це справжні перлини творчости (огорткова вінєта в композиції просто гідна подиву!). Подумати, скільки таланту, трівоги і вирафінованої праці було зложено в ці рисунки і задля чого? Щоб лежали вони марно в теці артистки!
Олена Кульчицька. Діти на Леваді. Косів, 1908р.
З ілюстрацій них акварелів дуже гарні ті, що зроблені на Великодні теми, бо там найбільше фіґурують діти, а дітей артистка сильно любить і знає їх і вміє віддавати найтонші детальки ніжної діточої душі.
Акарельові рисунки до «Чорної Ради» вже дещо слабші – розгін козацької натури не всюди типовий і подекуди вимушений.
Користаючи з нагоди, в домі артистки довелося мені блище запізнатися з олійною фактурою її образів.
До цього часу в реалістичних образах Кульчицької мене вражав брак витриманого кольориту (різкість в доборі барв) і різкість мазка.
Приглядаючись тепер пильніще, я переконався, що таке вражіння роблять лише деякі образи. В иньших же навпаки я знайшов і повязання локальних кольорів і стисло витриманий кольорит. Чим пояснити цю психольоґічну загаку в творчости артистки? Очевидно, артистка поборює труднощі олійної фактури і не всюди їй це цілком успішно вдається. От напр. пейсаж сіножати з відсвітом на воді – річ цілком гармонійна. От портрет білої дівчинки на білім тлі (дверей), що знову робить вражіння суцільного ясного кольориту. А от портрет двох дівчаток над книжкою, що не полишає жадати нічого кращого що до повязання льокальних півясних тонів з глибшим загальним кольоритом, при чому вдячно використаний і світляний рефлєкс. Так само і що до настрою: на схилених личках увага; видко, що справді читають. Така ж сама олійка: діти над акварієм з рибками.
Олена Кульчицька. Портрет сестри в білому, 1912р.
Ще більше відчуття прозорого кольориту з грою світлотіни я подивляв в портреті сестри Ольги: гаряче літо, задуха, відкинена голова розмріяна і розмучена, на ній світляні просвіти і «зайчики» сонячного проміння. В цім мальованні відчувається вплив імпресіонізму.
З маси етюдів і студій в олії ефектніще вражіння роблять темки прості й наївні; нпр. кури, півень і индик (яскраво, живо) або кітки (білочорні, сплять собі – вираз премилий).
Зате пейсаж-маріна в мягкім зеленавім кольориті (з льокальни синім тоном) все таки зраджує декоративність; образ мальовано ніби для екрану – мягко, але неживо (світляні рефлєкси зазначені точно, але умисне не підкреслені, правда, при хмарнім небі).
І мені здається, що правдиве покликання артистки лежить, направду таки, в галузі декоративній, де вона малює в обмежено добраних тонах, видобуваючи силу виразу головно в прецизійній лінії рисунку. (А propos, цю утилізаційно-декоративну манєру, що виникла з поліхромної традиції, один надміру амбітний на ерудицію критик відніс до манєри «сецесіоністів»!)
Я вже з належним признанням відзначав цю манєру в образах артистки на реліґійні теми (на попередніх львівських виставках). В ційже манєрі бачив я тепер 11 більших глибоко вичутих образців пляфонів на страсти Христові; найліпші з них – «Молитва о чаші», в «Саду Гетсиманськім» і «Гріб Христа», з янголами. І знову дивна річ: ці прекрасні образи лежать, а духовенство і не подумає їх набути для удекоровання церкви в часі страстної седмиці (нехай, мовляв, Поляки тим бавляться!).
Олена Кульчицька. Положення до гробу. 1920-30-ті р.
Але що видалось мені дійсним архитвором артистки, так це «Польова Мадонна». Ціле тло із стилізованго золотого колосся. На Божій Матері темно багряний хитон, а корона з червоних і синіх квіточок. Ісусик у білій сорочці. Трактовання чисто народнє, українське. Дитятко поклало ручку на шию мамі, а щаслива мама обома долонями тулить його до себе. Особливо розчулено вражає безмірно добрий і сердешний усміх щасливої матері, на який гармонійно відповідає таким же виразом і усміх дитяти.
Тут подаю я лише короткі нотаткові вражіння з тієї приємної гостини в родині Кульчицьких, що збагатила мою душу великим скарбом.
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Галичині поширюються та розвиваються різні види спорту. “Королем спортів”, за словами сина Івана Франка – Петра було лещетарство (лижний спорт). В українському середовищі, вслід за громадським і культурно-просвітнім діячем, педагогом, видавцем, журналістом та організатором Іваном Боберським, лещетарство опановував і популяризував Петро Франко. До Першої світової війни він це проводив у руханкових і спортових товариствах “Український спортовий кружок” в Академічній гімназії та її філії, “Сокіл”, “Змаговий Союз”, “Пласт”.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Перший праворуч Іван Боберський, другий праворуч Петро Франко. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У львівській пресі вдалося віднайти чимало публікацій та заміток Петра Франка з малознаного тоді виду спорту – лещетарства. Зокрема, у часописі руханкових і пожарних товариств “Вісти з Запорожа” міститься публікація “Лещетний спорт у Львові”. Вона підписана криптонімом Петра Франка – “П. Ф.”. У часописі автор з гумором подав інформацію про викрадення з рідного дому на вулиці Понінського, 4 (тепер вулиця Івана Франка, 152) його лещет.
Петро Франко – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 рік
Пропонуємо ознайомитися зі змістом публікації Петра Франка широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Дім Івана Франка. Фото початку ХХ ст.
Петро Франко Лещетний спорт у Львові
Від одного з наших лещетників отримали ми єще в лютім лист, який доперва тепер можем помістити. Велике число описів, які заповнили попередні числа спричинили се опізненє. Лист звучить: Дня 20. лютого [1911 р.] хтось, що бажає заняти ся “королем спортів”: лещетарством “позичив” в мене без мого відома пару альпейських лещетів і то з замкнених сїний мого помешканя, де вони преспокійно стояли, не зачіпаючи нїкого, та дожидаючи нової прогульки. Лещетам я зовсім не дивую ся, що покинули мою тварду школу, а лиш спритови, з яким “від’їхали”’… так що проти звичаю не оставили навіть слїдів – Незвичайно жаль мені того недотепного спортсмена, що був ласкав позичити лещети – бідака забув взяти з собою бамбусовий дручок (а може він такий вже вправлений, що може їздити і без дручка – честь йому!) і щонайгірше, що доказує його повну безглузсть отже збиває останнє допущенє, лишив всї чотири ременї, котрими припинає ся лещета. Чи він все думає держати їх в руках і так “їздити”? – се був би зовсім новий львівський систем їзди. Жалїючи єго з усего серця, бажав би я доповнити його гарнітур “ременем” і “дручком”, по котрі зволить зголосити ся в котру-небудь неділю о год[ині] 4 по полудни при ул[иці] Понїнського ч[исло] 4.
Андрій СОВА
історик
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка та Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Джерело: П. Ф. [Петро Франко]. Лещетний спорт у Львові // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових і пожарних товариств. – Львів, 1911. – 30 цьвітня. – Чис. 56. – С. 7.
Література:
Сова А., Тимчак Я.Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК ; Апріорі, 2017. – 232 с. : іл.
Сова А. Маловідомі сторінки з історії лещетарства у Львові, або як Іван Боберський організовував дозвілля взимку // http://photo-lviv.in.ua/malovidomi-storinky-z-istoriji-leschetarstva-u-lvovi-abo-yak-ivan-boberskyj-orhanizovuvav-dozvillya-vzymku/ (сайт Фотографії Старого Львова; 19.01.2018).
Сова А. «Лещетами наоколо Львова» або як Іван Боберський популяризував лещетарство в Галичині // http://photo-lviv.in.ua/jizda-na-leschetah-ochyma-ivana-boberskoho/ (сайт Фотографії Старого Львова; 26.01.2018).
Сова А. Іван Боберський – популяризатор лещетарства серед українців у міжвоєнний період // http://photo-lviv.in.ua/ivan-boberskyj-populyaryzator-leschetarstva-sered-ukrajintsiv-u-mizhvojennyj-period/ (сайт Фотографії Старого Львова; 02.02.2018).
Сова А. Петро Франко про лещетарську мандрівку навколо Львова 1910 року // http://photo-lviv.in.ua/petro-franko-pro-leschetarsku-mandrivku-navkolo-lvova-1910-roku/ (Сайт Фотографії Старого Львова; 09.02.2018).
Вчора, 15 лютого 2018 року, в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів, площа Ринок, 10) відбулося відкриття нової постійної експозиції народної кераміки, на якій представлено унікальні гончарні вироби різних регіонів України.
Експозиція кераміки в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів, площа Ринок, 10)
“Гончарство – це цілий пласт нашої національної культури з особливим світоглядом, який мабуть найкраще передає квінтесенцію нашого національного менталітету з глибин тисячоліть. І наш музей радий відкрити для уваги всієї львівської громади і відвідувачів музею нову гончарну залу, яка показує все розмаїття гончарних виробів різних регіонів України. Цього разу, для оживлення експозиції ми представили гончарне коло, такий своєрідний інтерактив, де кожен бажаючий може покрутити це коло і зрозуміти з чого починається праця гончара”, – зазначив заступник директора з музейної роботи музею етнографії та художнього промислу у Львові, Андрій Клімашевський.
Експозиція кераміки в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів, площа Ринок, 10)
Експозиція народної кераміки географічно охоплює майже всю територію України, з головним акцентом на західних регіонах. Тут можна побачити і ужиткові предмети і речі обрядового призначення. Загалом же у фондах музею зберігаються десятки тисяч керамічних артефактів.
Експозиція кераміки в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів, площа Ринок, 10)
“За цим залом ми дійсно можемо собі уявити про розвиток гончарства в Україні. Тут представлені найкращі зразки, які знаходяться у наших фондах, що налічують більше десяти тисяч предметів. Звісно, що найбільше у нас кераміки із Західної України, проте представлені й інші регіони . Найбільше на експозиції представлений посуд, різні види дзбанків, глечиків, макітри, миски, горнята і т.д. Є група культових та обрядових предметів, прикраси”, – розповіла кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України Галина Івашків.
Експозиція кераміки в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів, площа Ринок, 10)
Також, в рамках відкриття експозиції, в музеї відбувся майстер-клас із гончарства від народних майстрів Оксани Мартинович-Смеречинської та Дмитра Каганюка.
Оксана Мартинович-Смеричинська та Дмитро Каганюк
“Нам було надзвичайно цікаво подивитися на цю експозицію, бо ми кераміки і все нове, кожен посуд є один в своїй суті. Збережений він несе до нас інформацію поколінь і все життя продовжуєш вчитися та пізнавати щось нове. А все нове – це забуте старе і ця експозиція є таким прикладом, де можна багато чого навчитися”, – зазначила майстриня Оксана Мартинович-Смеричинська.
Смачною родзинкою події стали пампухи з вишнями, які напекла донька Оксани та Дмитра і якими гончарі абсолютно безкоштовно пригощали усіх відвідувачів. До слова, багато керамічних речей їх роботи можна було придбати одразу в музеї.
Пам’ятник Тарасові Шевченку для незрячих у Львові. Фото: Олена Ляхович, Гал-інфо
У Львові 12 лютого влада міста презентувала макет пам’ятника Тарасові Шевченку, який виготовили для людей з важкими порушеннями зору. Гал-інфо підготувало п’ять найцікавіших фактів про новинку.
1. Вартість макету пам’ятника Тарасові Шевченку – 200 тис. грн.
Також торік за рахунок коштів бюджету розвитку міського бюджету у м. Львові проведено капітальний ремонт площі біля пам‘ятника Т. Шевченкові. Замовником робіт була Галицька районна адміністрація Львівської міської ради. Проектні роботи та авторський нагляд виконала ФОП Лібич О.В. Будівельні роботи провело ТзОВ «Теко Лімітед». Всього на ремонт площі витрачено коштів у суму 4 млн. 720,4 тис. грн., в тому числі: вартість проектних робіт – 90,3 тис. грн.; вартість будівельних робіт – 4 529,3 тис. грн.
2. Автор проекту – Леся Лібич.
«У рамках реалізації доступності центральної частини міста Львова для маломобільної групи населення ми розпочали реконструкцію площі з встановлення тактильної плитки в напрямку руху, а також з влаштуванням цього тактильного макету для того, щоб незрячі люди могли відчути пам’ятник Шевченкові та нашу українську хвилю Свободи. Також ми зробили ряд ще таких речей на площі, як: влаштували пандуси для маломобільних груп населення та оновили лавки. Також ми плануємо продовжити напрямки тактильного руху вздовж до Матері Божої та до Оперного театру», – розповіла Леся Лібич.
3. Виготовили макет львівські скульптори брати Сухорські – Володимир та Андрій.
Обидва члени Спілки художників України (з 1989). Вони автори багатьох скульптурних творів з дерева та інших матеріалів. Окремі твори брати Сухорські виконали спільно: це багатофігурний комплекс «Захар Беркут» (1986), проект пам’ятника князю Данилу Галицькому (1987), проект пам’ятника Тарасові Шевченкові у Львові (1988). У 1994 році у Львові відкрито пам’ятник Т. Шевченкові авторства братів Сухорських (у 1996 році завершено всі додаткові роботи). У 1997 році стали переможцями конкурсу на найкращий проект пам’ятника Юрію Змієборцю у місті Львові. Пам’ятник відкрито в 1999 році.
4. На макеті встановлена табличка з текстом шрифтом Брайля. Зокрема, там зазначено наступне: «Пам’ятник геніальному українському поетові та художникові Тарасові Григоровичу Шевченку. Ліворуч фігури поета стойть «Хвиля національного відродження» – 14-метрова хвиля з фігурними барельєфами реальних історичних подій, особистостей та героїв його творів. Збудований 1992–1996 роках. Висота постаті 4,45 м, скульптура – бронза, постамент – граніт. Скульптори: Володимир ухорський, Андрій Сухорський».
5. Форму макету виливали на скульптурній фабриці. Сам макет бронзовний, а постамент виготовлений з граніту. Розміщений праворуч від пам’ятника Тарасові Шевченку.
Додамо, Ремонтні роботи на площі розділили на три етапи.
Перший етап – це ремонтні роботи, які охоплювали територію за пам’ятником Шевченкові і сам пам’ятник.
Другий етап – це ремонт ділянки перед пам’ятником Шевченкові. На цій ділянці, крім нового гранітного покриття встановлено тактильну плитку для незрячих. Особливість плитки в тому, що вона має певний рельєф, завдяки якому незрячі, коли стають на неї, можуть відчитати певну інформацію для себе: про перепони чи напрямок руху.
Третій етап робіт з капітального ремонту площі – це ремонт кінцевої частини площі, ближче до пр. Свободи. Також на площі встановлено три пандуси.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
