Вже сьогодні, 22 квітня 2018 року, з 14:00 до 18:00 у Ботанічному саду ЛНУ імені Івана Франка відбудеться другий у цьому році день відкритих дверей. Про це повідомляють на офіційній сторінці ботанічного саду у Facebook.
“Це, мабуть, найочікуваніша афіша нашого ботсаду протягом усього року . Цвіт магнолій заворожує і залишає одні з найяскравіших весняних спогадів. Втім цієї неділі ми прононуємо вам обирати: милуватись магноліями на вул. Кирила і Мефодія або ж насолодитись неспішною прогулянкою на вул. Черемшини. Обидва сади будуть відчиненими!” – йдеться у повідомленні.
Нагадаємо, що знаходиться ботанічний сад за адресою: вулиця Черемшини, 44 та вулиця Кирила і Мефодія, 4.
В п’ятницю, 20 квітня 2018 р. у Львівському історичному музеї (площа Ринок, 6) відбулася презентація книги Доріс Карнер «Сміх крізь сльози. Єврейський театр у Східній Галичині і на Буковині».
Доріс Карнер (народилася 1963 року), вивчала у Відні економіку, політологію, театрознавство. З 1993 року працює у Федеральному міністерстві освіти, науки та культури. Два роки пропрацювала в Австрійському фонді примирення. На сьогодні опублікувала декілька праць про єврейський та німецькомовний театри у Празі.
Доріс Карнер «Сміх крізь сльози. Єврейський театр у Східній Галичині і на Буковині»
У монографії йдеться про театри, що існували в ХІХ ст. у Східній Галичині, на Буковині, Чернівцях і в тому числі у Львові. У цій книзі розповідається про керівників театрів, режисерів та акторів, котрі творили у той період. Про глядача, який ходив до театру щоб насолодитися мистецтвом і хоч на мить тривалості вистави забути про тяжкі часи в своєму житті.
«Театр був засобом для досягнення мети, тимчасовою можливістю втечі від власної долі, політичної реальності, непевного майбуття. А може, до театру людей манили непевність і передчуття близького кінця. Невдовзі сміх заглушили сльози…» – пише в своїй книзі Доріс Карнер.
Перекладач з німецької мови, автор Доріс Карнер та народний артист України Богдан Козак
Автор не дарма назвала книгу «Сміх крізь сльози…». Тому, що це був тяжкий період для єврейського народу – часи коли розпочалася Друга Світова війна.
Під час презентації авторка книги розповіла, що працювала над монографією про єврейський театр декілька років. Також вона згадала про те, що в оригіналі ця книжка видана з фотографіями.
Автор Доріс Карнер та народний артист України Богдан Козак
Німецькою мовою видання презентували у 2006 році. А уже через кілька років був здійснений переклад і книга була видана українською мовою. Але вже в 2018 році вирішили знову її перевидати з внесенням певних коректив.
І ось зараз світ отримав ще одну театральну книгу, яка стане допоміжним джерелом знань для юних театрознавців, журналістів. А також зацікавить звичайного читача, який в свою чергу «захворів» мистецтвом театру.
Юні театрознавці діляться враженням про книгу
Маю надію, що ті до кого в руки потрапить це унікальне диво під назвою «Світ крізь сльози…» з цікавістю поринуть в той час коли в Україні існував такий феномен, як єврейський театр.
20 та 21 квітня у Львові на ринку “Шувар” проходить фестиваль локальної їжі. Така подія у місті проходить вже вдруге і планується перетворити такі заходи у добру традицію. На локації фестивалю присутні близько 35-ти учасників, переважна більшість із Львівської області. Однак, як розповіла Форпосту організаторка заходу Ольга Саніна, є і представники з інших областей.
Фестиваль локальної їжі на ринку “Шувар”
“Ми побачили що це така можливість для учасників приваблювання нових клієнтів, які приїжджають на “Повен стіл”, знайомство один з одним. Цього року ми зробили фестиваль вдвічі більшим. І по програмі, і по майстер-класам, і емоційним забарвленням, бо це не тільки ярмарка, це ще і емоції. Ну а основне завдання — це підтримка українських малих виробників. Ми брали цікаві продукти, які не представленні в супермаркетах — сири, ковбаси, вина, наливки та різні солодощі, хліб, який печеться вдома, а не на заводі”, – коментує Ольга Саніна.
Фестиваль локальної їжі на ринку “Шувар”
І справді, на прилавках українських виробників продукти, які важко знайти у магазині — соуси із найгостріших перців чи мед із кавою, різні види м’яса, натуральні чіпси, які роблять при вас чи тендітні макаруни, або ж свіжовипечений хліб і багато іншого та надзвичайно смачного. Ну і для гурманів — дегустація вина від кількох представників цієї справи. А ті, хто хочуть самі зайнятись виноробством мають можливість придбати виноградну лозу.
Фестиваль локальної їжі на ринку “Шувар”
21 квітня з 9 ранку фестиваль знову готовий приймати гостей, на яких будуть чекати майстер-класи для дітей, обговорення українського вина та його дегустація із сомельє Сергієм Підгорним, розіграші призів та інше. Детальніше можна дізнатись на сторінці заходу.
Два місяці в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького буде нагода оглянути одну з найбільших виставок картин відомого світові, але практично незнаного в Україні художника-футуриста, батька світового авангарду Давида Бурлюка.
У Національному музеї оригінали робіт цього митця – вперше. Їх на два місяці сюди привезла рівненська галерея “Євро-Арт”. Колекцію творів Давида Бурлюка зібрав Леонід Волошун із Рівного.
Давид Бурлюк більшість свого життя провів за межами України, але марив нею, у своїй творчості завжди звертався до неї і наприкінці свого життя стверджував: „Україна в моїй особі має найвірнішого сина“.
Давид Бурлюк
Цей митець — один із засновників світового авангарду. Про нього в Україні говорили, знали про його творчість, але не сприймали за свого. В останні роки дослідники відкривають цілу плеяду митців, які зробили колосальний внесок у розвиток не лише українського, а й світового мистецтва. Серед них і постать Давида Бурлюка, який походив із давнього козацького роду та й за своєю статурою і поведінкою нагадував козаків.
Давид Бурлюк. Козак Мамай. 1912
Щоб говорити про Давида Бурлюка треба звернутися до мистецтва ХХ ст. — мистецтва неспокійного, бурхливого. Особливим явищем був дадаїзм і футуризм. Донедавна всі ці митці фігурували як російські. А лише в 2006-07 році в Америці відбулася велика виставка — „Український модернізм 20-30 років“, де здивована публіка побачила, що фактично ці всі художники українського походження.
Робота батька авангардизму Давида Бурлюка
У творчому доробку Давид Бурлюка тисячі робіт. Перша тема, яка завжди його цікавила — тема жінки, але лише в одній особі — його дружини Марусі. Друга тематична лінія — Україна, якою був замилуваний. Тому серед його робіт стільки квітів і натюрмортів, у кожному з яких можна впізнати деталі, пов’язані з Україною — вітряк, калину, люльку… А ще одна лінія — сюрреалізм, як пророцтво для наступних десятиліть про те, що з нами станеться і зі США. Тому ці картини варто уважно роздивлятися.
Давид Бурлюк. Українці. 1912
Митець писав: “Мій колорит глибоко національний. Жовто–гарячі, зелено–жовті, червоні, сині тони б’ють ніагарами з–під мого пензля. Коли я малюю, мені здається, що я дикун, який тре сук однієї барви об другий, щоб отримати кольоровий ефект. Ефект палахкотіння. Ефект любощів, збудження статтю однієї барви характерних рис і особливостей другої.”
У середу, 25 квітня 2018 року, о 19:00 у львівському клубі «Малевич» (проспект В’ячеслава Чорновола, 2) відбудеться сольний концерт популярного українського гурту «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ».
На численні прохання та в підтримку нового альбому «БУДУ З ТОБОЮ!» «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» вирішили знову завітати до Львова з концертом. У програмі виступу – пісні не тільки з нового релізу, а й улюблені хіти із трьох попередніх студійних альбомів гурту – «UNDERGROUND» (2007 р.), «ДИХАЮ ТОБОЮ» (2015 р.) та «5 хвилин» (2017 р.).
Гурт «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ»
У першій частині свого всеукраїнського туру гурт дав 18 концертів, двічі завітавши до Львова. А розпочалися гастролі в Лондоні, де «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» виступили вперше, – на благодійному концерті у Громадському Українському Центрі. У другій частині туру заплановано два десятки концертів. До деяких міст музиканти завітають вперше, а в деякі приїдуть вдруге – з концертами «на біс». «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» запрошують на свої виступи усіх, хто цінує справжні почуття, романтику і не уявляє свого життя без кохання!
Постер концерту гурту «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ»
«БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» – відомі українські рок-романтики. Мужні чоловіки, які завоювали багато сердець щирістю та вмінням відверто ділитись своїми почуттями. Музиканти залишаються вірними собі, не припиняють експериментувати та не визнають ніяких лімітів у форматі чи стилі, тому в музиці та текстах «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» кожен знайде щось для себе – від тихої витонченої лірики до шаленого драйву.
Гурт «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ»
Кожен виступ «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» – це шалений потік енергії та емоцій, які важко описати словами, бо викладаються музиканти на всі 100 і навіть трохи більше. З перших акордів вони заводять публіку і не відпускають зі свого полону до самого кінця виступу.
Що мають фотографувати аматори-фотографи? Декілька порад від Ярослава Пастернака
На початку ХХ століття у Львові з’явилося чимало українських фотографів-аматорів. Микола Мороз, брати Носковські, Мілько Пачовський, Ярослав Пастернак, Сень Горук, Олександр Сопотницький, Юрій Вінцковський, Ігор Федів та інші, – “ці всі львівські аматори, – за словами професора тіловиховання Степана Гайдучка, – були жертвою професора Івана Боберського. Не раз вони його благословили тихим словом за зіпсовані платівки”.
Степан Гайдучок – військовий лікар 4-ї Золочівської бригади Української Галицької Армії. 1919 р.
Іван Боберський як активний громадський, культурно-просвітній діяч та педагог розумів важливість світлини (фотографії) як одного із історичних джерел. Він спонукав багатьох своїх учнів та колег (особливо в Академічній гімназії та руханково-спортових товариствах “Сокіл”, “Пласт”, СТ “Україна” та ін.) до фотофіксації подій українського національного відродження. Численні світлини, зроблені за його кошти та його наполяганнями, публікувалися на сторінках української преси, в українських підручниках, українських поштівках тощо. Як писав вже згадуваний Степан Гайдучок: “Тут треба згадати, що Боберський втопив поважний гріш у званевого фотоґрафа, вже небіщика, Лісси, при Академічній вулиці, за знимки з сокільського і спортового життя. Знову ж у 1914 р. замовив Боберський званевого фотоґрафа Скурського знимати моменти зі здвигу [йдеться про Шевченківський здвиг, який відбувся у Львові 27–29 червня 1914 р. – А. С.]. Це коштувало Боберського 180 корон. Боберський мав у пляні видати альбом українського Львова й на його замовлення поробив Лісса около 40 знимок зі Львова більшого формату”.
Фотопортрет Івана Боберського – професора Академічної гімназії у Львові. 1912 р.
За наполяганням Івана Боберського, відомий у майбутньому український археолог, доктор філософії та пофесор, а тоді студент філософського факультету Львівського університету, діяльний член українського гісмнастичного товариства “Сокіл-Батько” (вступив до організації 30 грудня 1911 р.) та спортового товариства вищих шкіл Львова “Україна” Ярослав Пастернак активно долучився до цієї праці. Її результатом стали численні світлини та відповідна публікація. Докладний опис того, що потрібно фотографувати аматорам, Ярослав Пастернак помістив у львівському сокільському часописі “Вісти з Запорожа” під назвою “Що має сьвітлити аматор-світливець?” Пропонуємо ознайомитися зі змістом цієї публікації широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Діяльні члени українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” та спортового товариства вищих шкіл Львова “Україна”. Зліва направо: Василь Паліїв (студент права), Антін Зелений (голова СТ “Україна”, студент права), Степан Гайдучок (учитель руханки і студент медицини), Василь Остапчук (“вічний абітурієнт”), Ярослав Пастернак (студент філософії, археолог). Львів, березень 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Ярослав Пастернак
Що має сьвітлити аматор-світливець?
Аматори-сьвітливцї (фотоґрафи) не повинні сьвітлити що небудь, але поставити собі якусь поважну цїль. Много річий чекає на сьвітливця, щоби спас їх від заглади для науки і краси нашого народу.
Безпроволочної помочи від аматора-сьвітлиця очікує наше будівництво, особливо старенькі, деревняні церковцї. В них зберегла ся майже цїла наша штука, найстарші зразки деревляного будівництва.
Ярослав Пастернак з фотоапаратом. Степан Гайдучок під світлиною залишив такий підпис: “Студент археології на Львівському університеті, добрий фотограф, написав вперше статтю про аматорську фотографію, що була поміщена у “Вістях з Запорожа” за рік 1912. Визначний пізнійше археольог України, директор Музею Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Досліджував Крилос біля Галича і т. д. Написав археольогію Західної України і археольогію України”. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Щоби будучий дослїдник нашої штуки будованя міг основно її слїдити мусимо зберечи для него як найбільше число перворядних оказів. Ориґінальнїйші церкви забороняють краєві консерватори розбирати та дбають про їх дальше істнованє. Вкінци і они минають ся, а прочі церкви таки зараз продає ся селянам на будову. Хто довідає ся, що десь мають розбирати стару церкву, то він повинен подбати о висланє туди аматора-сьвітливця, який має сю церков відсьвітлити та передати сьвітлину у музей тов[ариства] ім[ені] Т. Шевченка або у музей Митр[ополита] Шептицького. Треба зробити снимку не лише з цїлої церкви з верха, але відсьвітлити ще осібно пресбітерію, входові двері, які є часто богато прикрашені, вікна, характеристичні деколи в бабинци, піддаше на стовпах, дзвінницю з важнїйшими подробицями; в серединї церкви хор з піддержуючими єго стовпами, царські дрері, образи старі (не богомази) і поодинокі орнаменти.
До церковного будівництва зачисляю також придорожні каплички та хрести. Їх також треба збирати для будучого дослїдника, але попри річи ориґінальні треба звертати увагу передовсїм на річи характеристичні для якоїсь околицї. Сьвітленє церков здалоби ся для науки перевести пляново. Аматори роздїлили би працю між собою після повітів або деканатів, та сьвітлили би там всї цїкаві окази будівництва. Далеко більшу вартість має збірка церков з одного повіту, як збірка такого самого числа церков з цїлого краю.
Титульна сторінка часопису “Вісти з Запорожа”. Львів, число 66, 28 лютого 1912 р.
Аматор-сьвітливець повинен звернути свою увагу і не археольоґію. Часом дістануть люди з землї чито з води якийсь предмет з давної давнини. Забобонний нарід нищить якусь підозрілу єму річ, або не хоче віддати якогось бронзу, уважаючи єго за золото, або вкінци властитель ґрунту віддає знайдений предмет у чужий музей. Нехай-жеж хоть сьвітлина збереже сю річ для наших наукових дослїдів.
Сьвітлина віддає також великі услуги для народовіданя (етноґрафії). Наші сьвітливцї, що перебувають підчас сьвят або вакаций на селї та мають через се можність стикати ся близше з народом, повинні сьвітлити передовсїм селян в їх питомій ноші. Треба однак звертати увагу на всї роди ноші, якої уживають селяни в ріжних порах року та при ріжних нагодах (одяг буденний, сьвяточний, весїльний); характеристичні жіночі одяги, заплїт волося і завій голови. Треба знимати типові хати в селї, цїлі господарства з усїми будинками, загальний вид загороди, хутора і загальні види сїл і присїлків. Треба сьвітлити також всякі народні танцї, забави, весїля, весїльний похід, бо то річи рівновартні з приповідками, піснями, казками, вірованями та оповіданями.
Початок статті Ярослава Пастернака “Що має сьвітлити аматор-світливець?”, опублікованої у часописі “Вісти з Запорожа”. Львів, число 66, 28 лютого 1912 р.
Здав би ся нам альбом найкрасших мужеських і жіночих типів, найкрасших околиць Галичини а навіть цїлої України, альбом околиць, славних в істориї походами, битвами, побутом славних людий. Як прикро се, що минулого року в столітні роковини смерти Т. Шевченка не вийшов альбом видів з єго родинного села і з тих місць, де він пробував.
Прилюдні виступи, походи і вправи, товариств повинно ся сьвітлити. Кожде товариство повинно що року дати відсьвітлити свою старшину і своїх членів.
“Зима”. Світлина Ярослава Пастернака, опублікована у часописі “Вісти з Запорожа”. Львів, число 66, 28 лютого 1912 р.
Видаванє цікавих сьвітлин альбомами і видівками принесе дохід і покриє видатки. За радою старшини “Сокола-Батька” хочу випрацювати устав товариства українських сьвітливцїв і начеркнути плян роботи.
Андрій СОВА історик
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів) та часопису “Вісти з Запорожа” (Львів).
Джерело: Пастернак Я. Що має сьвітлити аматор-світливець? // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 28 лютого. – Чис. 66. Зимове число. – С. 2–3.
Вже сьогодні, 20 квітня 2018 року, о 17:00 в виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (вул. М.Драгоманова, 42) відбудеться відкриття виставки знаного українського художника “Дмитро Стецько. Поза часом”.
Коли вже немає Митця, поза часом залишаються тільки його твори. Вони – матеріальні, а їх інтерпретація нами і тими, хто буде після нас – продовження діалогу з автором у вимірах, які, за словами Лесі Українки, розширюють простори нашої душі…
Дмитро Стецько – представник західноукраїнського мистецького андеграунду 1970-80-х, відомий як живописець та скульптор. Народився у листопаді 1943 р. в с. Полонна (тепер Польща). Мистецьку освіту здобув у Львівському училищі декоративного і прикладного мистецтва ім. Івана Труша. З 1973 р. жив і працював у Тернополі. Один з ініціаторів створення і заступник голови Національної Асоціації Мистців. Автор понад 1000 творів у галузі станкового і монументального малярства, скульптури.
Художник та його дружина Віра Стецько упродовж довгих років були творчим обличчям Тернополя, де вони мешкали й працювали, їх знали в мистецьких колах всієї України.
Постер виставки “Дмитро Стецько. Поза часом”
Пара була нерозлучна не лише у повсякденному житті, вагомий вклад Дмитра і Віри Стецько в українську культуру великою мірою є їхнім спільним надбанням. Очевидно, що розвинути до такого високого рівня свій дар Дмитро Стецько не зміг би без підтримки і всебічного сприяння дружини. Її портрети – одна з провідних і тривалих ліній творчості художника.
Дмитро Стецько усвідомлював значущість і відповідальність своєї професії. Вважав, що мистецькі твори не призначені лише для споглядання, а мають нести інтелектуальну філософську інформацію. Не терпів примітивності, кон’юнктури, награного патріотизму.
Цінував кожну годину, проведену за роботою у майстерні, і дуже багато читав, перебував у безперервному розвитку.
Якщо намагатися визначити творчий метод Дмитра Стецька, напевно, найдоречнішим буде термін, що використовує у своїх працях Віра Агєєва – вдумування.
Досконале знання української і світової культури, історії, філософії, роздуми над сучасністю привели його до розуміння та пошуків засобами образно-пластичної мови багатомірності простору й глибинного зв’язку часів, осягнення надто ускладненої людської психології сьогодення, в якій переплелись історична пам’ять, безвихідь постмодерного часу, і намагання прориву в майбутнє.
Дмитро Стецько: «Я – художник-індивідуаліст. Не належу до жодного митецького напряму. Хоча тяжію до полістилізму – нашарування різних ідей в одній формулі. Беручи за основу ікону та фреску, знаходжу свої пластичні рішення і подаю кілька вимірів у кожному творі. Працюю і на полотні, і на дошці. Серед останніх творчих знахідок – великі полотна, де використовую фактуру, колаж… Тему кожної роботи розкриваю між небом і землею, в просторі і часі. Переконаний, що всі філософські ідеї зашифровані у Всесвіті…».
Нам залишається лише підібрати код до творчості цього гордого і вільного митця – глибоко національної і наскрізь сучасної.
В середу, 18 квітня 2018 року, з нагоди Міжнародного дня пам’ятників та історичних місць відбулося урочисте відкриття відреставрованої дерев’яної церкви у с. Дернів Кам’янка-Бузького району.
Церква святого Микити у селі Дернів зведена зі соснових брусів в 60-х роках XVII ст. у стилі галицької школи народної архітектури та належить до пам’яток архітектури національного значення. Дата будівництва храму вирізьблена просто на одвірку дверей. Зараз церква збережена в автентичному вигляді – тризрубна, одноверха, без прибудов і дуже компактна за розмірами.
Церква святого Микити у селі Дернів
«Сьогодні направду велике свято. Значення реставрації цієї архітектурної, культурної, духовної пам’ятки просто безцінне. Це місце завжди збирало багато людей, і без людей приведення до належного стану цього храму було б неможливим. Разом ми зможемо ще не одну церкву реставрувати. Тримаймося разом – тільки так ми дійдемо до і до нашої спільної перемоги»,-зазначила застпуник голови Львівської ОДА Оксана Стоколос-Ворончук.
В 2016 році на реставрацію церкви виділили 500 тис грн, враховуючи співфінансування з районного бюджету 150 тис грн. У 2017 році – ще 330 тис грн.
Церква святого Микити у селі Дернів
«Цей храм перебуває на балансі департаменту архітектури і він уже включений в туристичний маршрут. Тут є частини фресок на стінах, які теж треба дослідити. Загалом на заході України є понад 400 дерев’яних пам’яток, кожна з яких має свою історію», – розповіла в.о. директора департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської облдержадміністрації Оксана Ткачук.
У церкві замінили перекриття, реставрували хрести, замінили вікна, підлогу, понизили рівень ґрунту навколо церкви і благоустрій, а також облаштували новий блискавкозахист та вогнезахисну обробку.
Церква святого Микити у селі Дернів
«Церква була у жалюгідному стані, тому треба було робити як першочергові протиаварійні укріплюючі роботи, так і реставраційні. Основні конструктивні елементи – це бруси стін, які з часом прогнили, тож їх значною мірою довелося міняти. Всередині храму ми розчистили стіни, щоб зберегти стінопис ХІХ століття, відновили підлогу, двері», – наголосив головний архітектор проекту реставрації церкви Сергій Піньковський.
Останній раз храм реставрували у 1977 році під керівництвом архітектора Богдана Кіндзельського. У 2012 році інститут «Укрзахідпроектреставрація» (ГАП С.Піньковський) виготовив проектно-кошторисну документацію на реставрацію храму на замовлення відділу культури і туризму Кам’янка-Бузької РДА.
„Україна пам’ятає — світ визнає“ — лише з таким гаслом і лише дотримуючись цього принципу можливо не дозволити згасити свічку пам’яті і вихолостити біль поколінь за тими, кого винищували за національною ознакою — українець.
Стефан Романів – голова Міжнародного координаційного комітету у справі Голодомору, генеральний секретар Світового конгресу українців, президент Союзу українських організацій Австралії, Голова проводу Організації українських націоналістів
17 квітня у Львівській політехніці говорили про те, що єднає українців усього світу, пам’ять і біль за жертвами Голодомору 32-33 рр., та спільну безнастанну працю, щоб усі дізналися правду про те, як нищили наш народ. На зустрічі, приуроченій 85-літтю цієї жахливої трагедії, почесний гість голова Міжнародного координаційного комітету у справі Голодомору, генеральний секретар Світового конгресу українців, президент Союзу українських організацій Австралії, Голова проводу Організації українських націоналістів Стефан Романів акцентував на тому, що в радянські часи, коли наш народ не мав права голосу і не міг кричати про свій біль, саме завдяки зусиллям української діаспори правда про Голодомор поширювалася у світі.
— Наші батьки окреслили для себе три головних цілі: Українська самостійна соборна держава, і до цього стриміли через політичну діяльність, збереження національних і громадянських прав; самозбереження — через розвиток церкви, громади, мови і культури; питання Голодомору, — наголосив почесний гість. — Це гасло „Україна пам’ятає — світ визнає“ ми обрали колись не випадково. Бо певний час треба було нагадувати й українцям тут, в Україні, про цю трагедію. А також це постійний стимул працювати, щоб якомога більше країн визнали Голодомор геноцидом українців.
Вже у 1953 році в Сіднеї та Мельборні відбулися кількатисячні демонстрації, які мали на меті сказати світові, що 20 років тому мільйони українців виморили голодом. У 1933 році Союз українок писав до американського уряду про голодомор в Україні і потребу допомогти. Потужним результатом діяльності діаспори стало створення Комісії з питань Голодомору в Україні (Commission on the Ukraine Famine) у 1985 році й активна дослідницька робота, яку очолив науковець Джеймс Мейс. Саме завдяки висновкам цієї Комісії про безпосередню роль Сталіна в організації злочину проти української нації стали фундаментом для визнання парламентом США Голодомору геноцидом.
Директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська
Для Інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою справою честі та принципу є розповідати про наших земляків та їх нащадків, які живуть за межами України, але не забувають, що їхнє коріння в нашій землі. Саме завдяки їхньому вкладові у спільні з Україною дослідження, висвітлення правди та тому, що вони не втомлюються бити в усі дзвони світового українства, нині вже сімнадцять країн світу визнали Голодомор 32-33 рр. спланованим геноцидом українського народу. За роки незалежності нашої держави українці у діаспорі в десятках країн відкрили пам’ятні знаки та меморіальні комплекси жертвам Голодомору. Не припиняли науково-дослідницьку роботу, щоб зібрати і зберегти якомога більше фактів про нищення нашого народу.
Зустріч зі Стефаном Романівим у Львівській політехніці, 17 квітня 2018 року
— Дорога молоде, ми для вас робимо ці заходи, щоб ви пізнали правду! — звернулася до студентів директор МІОК Ірина Ключковська. — Ще двадцять п’ять років тому з нагоди 60-ліття Голодомору тут, у головній залі Львівської політехніки, відбулася перша академія вшанування жертв Голодомору. А потім знову через п’ять років, а згодом у Політехніці стало щорічною традицією згадувати цю жахливу сторінку нашої історії. Дуже жаль, що досі в проекті „Люди правди“ Інституту національної пам’яті нема інформації про видатних діячів української діаспори, які першими підняли це питання. Для нас сьогодні людиною правди є Стефан Романів — українець високого класу. Він присвятив своє життя українському питанню. І ми повинні пишатися такими людьми. Говорити правду і пам’ятати — це наша дорога в майбутнє.
Зустріч зі Стефаном Романівим у Львівській політехніці, 17 квітня 2018 року
Зараз Світовий конгрес Українців разом із Міністерством закордонних справ і Верховною Радою України створюють базу матеріалів і координуватимуть роботу в кожній країні, щоб і надалі лобіювати питання в парламентах різних країн. Зокрема, українці ведуть перемовини в парламенті Австралії про прийняття у 2018 році резолюції щодо визнання Голодомору геноцидом. Окрім цього, СКУ працює над створенням організації, яка об’єднає нащадків, тих, хто пережив Голодомор.
Зустріч зі Стефаном Романівим у Львівській політехніці, 17 квітня 2018 року
Про те, наскільки тема пам’яті важлива для сучасної української молоді, засвідчив відеопроект про дослідження Голодомору інституціями української діаспори, який реалізував МІОК за участю студентів ІНПП. Також студенти-лінгвісти ІКНІ Львівської політехніки брали участь у проекті Українсько-канадського дослідно-інформаційного центру (UCRDC) — перекладали спогади нащадків тих, хто пережив Голодомор. У межах заходу також представили виставку — „Світовий конгрес українців: правда про Голодомор“.
Зворушливим доповненням став виступ студентів учасників Народного театру-студії „Хочу“ (керівник Анастасі Непомняща) та Ансамблю естрадної пісні „Сузір’я“ Народного дому „Просвіта“ (керівник Степан Шалата).
У 1998 році за рішенням ЮНЕСКО середмістя Львова, серцем якого є площа Ринок, занесено до списку Світової Спадщини. Здається, мешкаючи у Львові ми вже багато знаємо про головну площу міста, але все ж таки часами трапляються відомості, про які чуємо вперше.
Раніше Фотографії Старого Львова уже писали про “10 фактів про площу Ринок у Львові” , сьогодні ж, у продовження теми, розповімо ще про 15 цікавих фактів з історії Ринку.
Площа Ринок (1906р) (джерело фото Polona.pl)
До 1946 року центральну площу Середмістя називали просто Ринок, а за радянських часів затвердилася офіційна назва «площа Ринок».
До Ринку прямують 8 «променів» – колись головних міських вулиць, з кожного наріжника по дві вулиці, що є продовженням сторін площі.
Ратуша та Ринок (з колекції Софії Легін)
Найстарішою стороною Ринку була північна, що була орієнтована на Святоюрську гору й слугувала базою для розпланування площі та всього міста на основі середньовічних мір довжини: шнур (43,2 м.), прут (4,32 м.), лікоть (0,576 м.). Ширина ділянок становила два прути, що дозволяло будувати кам’яниці з фасадом у три вікна, а довжина – один шнур.
Усі кам’яниці довкола Ринку є пам’ятками архітектури, хоча практично всі дійшли до нашого часу з ґрунтовними перебудовами ХVІІІ-ХХІ ст. Як відомо нумерації будинків не було, їх відрізняли за прізвищем власників чи характерною ознакою. Наприкінці ХVІІІ ст. австрійською владою було запроваджено конскрипцій ні номеру для кожного будинку, а у 1871 р. нумерацію почали зі східної сторони.
Південно-східний ріг пл. Ринок. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
Кожен будинок Ринку мав не тільки неповторне архітектурне обличчя, а й власний колір. Ця львівська поліхромія була знищена за наказом австрійських властей у ХІХ ст. Усі будинки пофарбували в однаковий сірий колір.
Перед вежею ратуші у 1596 р. було встановлено кам’яний символ Правосуддя – «пранґер». Раніше тут стояв стовп кари. Залишки цієї скульптури та її відновлено скульптором Мирославом Романівим копію можна побачити у Львівському історичному музеї.
«Стовп ганьби». Зараз він знаходиться в Італійському дворику Львівського історичного музею (джерело фотографії http://shidulvovi.blogspot.com/2012/04/blog-post_23.html).
“Стовп ганьби” був не єдиним місцем покарання. У 1594 р. до стіни однієї з кам’яниць прикріпили довгий ланцюг з обручем, куди заковували сварливих жінок.
За твердженням відомого німецького мандрівника ХVІ ст. Мартіна Ґруневеґа, на Ринку були найширші у всій Європі тротуари – ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари.
Торговиця на площі Ринок, початок ХХ ст.
На площі не тільки торгували, тут також відбувалися мітинги, різні видовища, процесії, святкування. У 1611 р. перед ратушею встановили картонний макет Смоленська, здобутого перед тим поляками, і львів’яни оглядали театралізоване видовище штурму цієї фортеці. А у 1622 р. на Рику впродовж 8 днів тривали вистави, забави та феєрверки, організовані єзуїтами з нагоди беатифікації засновника їх ордену Ігнатія Лойоли.
Всі знають про чотири фонтани на площі Ринок, встановлених на початку ХІХ ст., але ще у 1589-1592 рр. на північній стороні Ринку,біля східного крила ратуші скульптор Андреас Бемер спорудив кам’яну криницю з бронзовою статуєю водяної німфи Мелюзини. Окрім того, на ринку був і ставок, де тримали перед продажем живих риб.
Фонтан «Нептун», біля ніг статуї розмістився дельфін. 1939 рік
І ще про фонтани, а конкретно про Нептуна. За радянських часів він був «запідозрений в українському буржуазному націоналізмі» , і з його тризуба видерли середній зубець.
З південного боку площі, біля будинку ратуші, знаходилась велика кам’яна скриня – міра зерна, поставлена у 1598 р.
Торговиця на площі Ринок, початок ХХ ст.
Ринок, як і все середмістя, дуже слабо освітлювався вночі. У ХVІІІ ст. з’явилися перші ліхтарі. Вони мали тригранну форму і прикріплювалися до стін будинку. Горіла в них олія, тому стояти під ліхтарями було небезпечно. Обслуговували їх – ліхтарники. У 1858 р. у Львові став до ладу газовий завод, продукція якого вживалася для освітлення вулиць і будинків. Передусім газове освітлення було запроваджене на Ринку. У 1976 р. під час реконсрукції Ринку газові ліхтарі, які не діяли майже 25 років, переробили на електричні.
У 1894 р. через Ринок пройшла перша колія електричного трамваю.
</ol start=”15″>
Водохреща у Львові на площі Ринок, 1931 р.
З давніх часів на Ринку дотримувалась традиція Йорданського освячення води у криницях. З ініціативи сеньйора Ставропігії Якова Березницького у 1789 р. це право отримали парохи Успенської церкви. Традиція проіснувала століттями, про що свідчить видане магістратом у січні 1915 р. розпорядження про заборону нанесення будь-яких пошкоджень скульптурам під час Водохреща.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Мельник Б. Вулицями старовинного Львова. – Львів: Світ, 2006
Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015
Афіша вистави Херсонського драматичного театру ім. Миколи Куліша, який виступить 5 травня в Шевченківському гаю у Львові
Дуже цінний і до певної міри незвичний подарунок для львів’ян до Дня міста привезе Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша. Музей народної архітектури побуту імені Климентія Шептицького — „Шевченківський гай“ південні гості перетворять на театральні сцени, де зіграють аж три вистави.
Афіша вистави Херсонського драматичного театру ім. Миколи Куліша, який виступить 5 травня в Шевченківському гаю у Львові
Тож 5 травня о 14 год. шанувальники режисерського пошуку та оригінального підходу до класики зможуть насолодитися драмою-феєрією за Лесею Українкою „Лісова пісня“. А в 16 год. двома моновиставами — „Не плачте за мною ніколи“ — у головній ролі Лариса Кадирова, за оповіданням Марії Матіос (спільний проект Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша і Київського академічного драматичного театру ім. І. Франка) і „Кицька на спогад про темінь“, сучасної письменниці-драматурга Неди Неждани. Ця історія особлива тим, що розкриває тему переселенців із Донецька.
Афіша вистави Херсонського драматичного театру ім. Миколи Куліша, який виступить 5 травня в Шевченківському гаю у Львові
Усі ці вистави поставив режисер Сергій Павлюк. Він зізнався, що захоплений Львовом. А коли на днях побував у Шевченківському гаю, щоб ознайомитися з територією, де проходитимуть вистави, то ще більше переповнився враженнями і загорівся натхненням. В його творчій уяві вже зародилося чимало нових ідей, зокрема щодо співпраці зі Шевченківським гаєм. Тим більше, що для херсонської Мельпомени грати open space звично. Адже їхній Драматичний театр має вісім стаціонарних сцен, серед яких є й ті, що посеред лісу.
Тож День Львова обіцяє для Західної України відкрити таланти Південної України.
В п’ятницю, 20 квітня 2018 року, о 12.00 у музеї «Територія Терору» (прос. Чорновола, 45 Г) відбудеться презентація програми «Lwów, לעמבערג, Львів, Lemberg’43: Місто, яке (не)пережило» − серії меморіальних заходів до 75-ої річниці ліквідації гетто та Янівського концтабору у Львові.
Впродовж квітня-грудня 2018 року у місті відбуватимуться лекції, дискусії, вистави, виставки та інші заходи із метою максимального інформування про події Голокосту у Львові та створення платформи для роздумів над можливими способами презентації цієї травматичної теми у сучасному міському просторі.
В заході візьмуть участь: Андрій Москаленко, заступник міського голови з питань розвитку; Ольга Гончар, директор музею «Територія Терору»; Ігор Дерев’яний, заступник директора музею «Територія Терору»; Софія Дяк, директор Центру міської історії; Ірина Мацевко, заступник директора Центру міської історії; Іван Остапович, директор Львівського органного залу; Тарас Демко, заступник директора Львівського органного залу.
Модератор: Ольга Гончар, директор музею «Територія Терору». Координатор проекту – Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору» у співпраці з Центром міської історії Центрально-Східної Європи.
Партнери: Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради, Всеукраїнський єврейський благодійний Фонд «Хесед-Арьє», Благодійний фонд Брей Бріт «Леополіс» імені Еміля Домбергера, Львівський будинок органної та камерної музики.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
Вчора , 18 квітня 2018 року, у парку на Валах презентували виставку, присвячену 75-й річниці 1 Української дивізії «Галичина».
В експозиції виставки – стенди із світлинами, на яких відтворено історію 1 Української дивізії «Галичина». Також презентували виставку макетів зброї, техніки та військових одностроїв часів II світової війни з приватної колекції Володимира Правосудова.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
“Мене вражає ця цифра – 83 тисячі добровольців, – це люди, які за покликом серця зголосились у 1943 році на заклик Українського центрального комітету. Ці хлопці йшли з вірою в майбутню українську державу, вони мріяли стати ядром майбутньої армії усієї України. Жоден вояк дивізії «Галичина» не заплямував себе зрадою чи ганебним вчинком”, – зазначив заступник голови Галицького Братства вояків дивізії «Галичина» Ігор Іваньков.
Як відомо, упродовж 1943–1945 років у складі військ Ваффен-СС Німеччини існував підрозділ – 14 гренадерська дивізія зброї СС “Галичина”. До його складу входили українці греко-католицького віросповідання.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український національний комітет як представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського «Комітету Визволення Народів Росії», який очолювався генералом Власовим, від чого українці відмовилися.
12 березня 1945 р. німецький уряд визнав Український національний комітет (УНК) на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації УНА.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
17 березня стало початком формування УНА. До складу регулярних частин УНА повинні були увійти:
дивізія «Галичина», котра з 19 квітня 1945 р. отримала назву “Перша Українська Дивізія УНА”;
всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і носили з 1943 р. назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ);
добровольці із числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині;
батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді.
7 квітня 1945, коли Радянська Армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-шу УД, яка знаходилася на фронті в районі Фельдбаху і прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки — начальника штабу, генерала Михайла Крата.
25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніше 8 травня, форсованим маршем перейти за р. Мур в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й відступаючі німецькі та угорські частини.Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
Радянські війська в районі Юденбургу танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Попри це, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і менша частина 1-ї УД були інтерновані американцями в Радштадті.
Близько 12 тис. осіб зі складу дивізії «Галичина» були переміщені англійцями в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони були в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 — в Ріміні.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
У травні-червні 1947 усіх українців, за винятком 1052 осіб, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, перевезли до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де задіяли до сільськогосподарських робіт до повного звільнення наприкінці 1948. Колишні вояки дивізії після звільнення роз’їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.
На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану.
16 лютого 1881 року Казимир разом з старшим братом Станіславом склали у Перемишлі поточний іспит з дисциплін, які вивчали вдома у Прилбичах. Як згадував племінник о. Клименті Ян Казимир Шептицький, у цей час хлопців навчав п. Черни.
З цього періоду є надзвичайно важливими спогади Казя про його перше знайомство з о. Генриком Скшинським (1822–1903), сином Констанції з Фредрів Скшинської, старшої сестри Александра Фредри, дідуся Казимира. О. Генрик був багатолітнім співпрацівником Ісусівців, які за його рекомендацією стали близькими сім’ї Шептицьких. Малий Казьо досить точно передає момент їхньої першої зустрічі після одного з таких екзаменів 1880 чи 1881 року. У «Листах Софії Шептицької» (Т. ІІ., с. 286) пише: «Від давніх дитячих літ, коли я з ним вперше познайомився (а це було, здається, у Перемишлі у цукерні Шольца при поекзаменових тістечках, на спожиту кількість яких природньо вплинула зустріч з о. Генриком) — аж до відвідин у Величці [містечко у Польщі, неподалік Кракова — І. М.] й отих «раутів» на Колейовій (о. Генрик був кілька років парохом у Величці — потім мешкав у Кракові на вулиці Колейовій, 13, вже аж до смерті), кожен раз, коли я його бачив, залишав у мене сильне враження, що з ніким так мило і добре чи то в бесіді, чи поважно розмовляти не можна, як із о. Генриком».
Перемишль – загальний вигляд. Джерело: Бібліотека «Polona».
Саме 1880 року Шептицькі знайомляться з о. Генриком Яцковським (1834–1905), під час перебування у Кракові біля важко хворого сина Юрія.
[о. Генрик Яцковський, властиво Ностиц-Яцковський (1834–1905) — католицький священик, ректор кількох єзуїтських колегій, єзуїтський провінціал у Галичині у 1881–1887 рр. Належав до грона близьких приятелів сім’ї Шептицьких. Отець мав великий вплив на маму — Софію Шептицьку, а також на дітей. Стосунки молодого Романа Шептицького добре описані у статті «Metropolita Andrzej Szeptycki i ks. Henryk Jackowski TJ (1880–1892)», опублікованої у «Sensus Historiae» (2013 р., т. 10, № 1, с. 20–38.), яка є у вільному доступі в Інтернеті]
О. Генрик Яцковський. Джерело: http://www.starawies.jezuici.pl
У листі до Ванди зі Скшинських Островської від 4 лютого описує першу їхню зустріч [Див.: Olena Mańkut, Zofia z Fredrów Szeptycka. Duchowy portret Matki. — Bartoszyce 2014. —59 c.]. Яцковський повертається в цей час з Підляшшя, де провадив місіонерську роботу серед греко-католиків. Пам’ятаємо, що кількома роками раніше царська російська влада висилає греко-католицьких священиків з території своєї держави, і вони переселяються у Галичину, де, чи не єдиними, хто їм допомагає, є родина Шептицьких. Єзуїт Яцковський на Холмщині потрапляє у в’язницю і після 18-місячного перебування в арешті повертається до Кракова та Львова. Очевидно, за сприянням о. Скшинського, двоюрідного брата Софії з Фредрів Шептицької, стає сповідником цієї сім’ї. У листі з Кракова до брата Станіслава від 28 березня 1881 року Казимир повідомляє, що о. Яцковський готує його до першого святого Причастя. У п’ятницю, тобто 1 квітня 1881 року, Казимир мав також перший раз сповідатись [«Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи…— C. 17]. Цей лист є першим відомим нині документом, який залишив о. Климентій, а тоді ще 12-річний Казьо. Символічним є те, що в ньому йдеться про приготування до сповіді та Причастя
Каплиця Серця Ісусового у Кракові, яка пізніше булла перебудована у Базиліку Найсвятішого Серця Ісусового. Тут Казимир граф Шептицький отримав перше причастя. Джерело: Pierwotna Kaplica Serca Jezusowego w Krakowie na Wesołej / Jarosław Rejowicz. — Краків, 1913. — 22 с.
Перше св. Причастя Шептицький отримав з рук о. Яцковського у неділю 10 квітня. У ІІІ-му томі «Листів Софії Шептицької» залишився детальний опис цієї події, який був адресований до Ванди зі Скшинських Островської, племінниці о. Генрика Скшинського:
«У неділю рано о 6 ½ ми були знову у тому костелику [храм знаходиться у Кракові у ІІ дільниці на вул. Веселій при вул. Коперника, 26 — І. М.], який так люблю, бо цілий виглядає на костел малят. Тим разом ingratiam [ з нагоди — І. М.] Казя казав його отець прикрасити зеленню і квітами, так що виглядав як Божий гайок. Казьові казав під час Служби Божої клячати на клячнику перед вівтарем зі свічкою у руці, — а такий був гарний, так дивно промінний, подібний до Ідзя [померлого брата Казимира — І. М.], з тим поважним виразом і світлом громиці на обличчі, і білою краваткою — ніби той із домовини повстав. Коли дійшло до святого Причастя, Ромцьо клякнув зліва замість батька, а я — справа. Олесь коло мене, і мусило бути в нас щось, що промовляло про інший, кращий світ, бо спершу сам о. Яцковський хотів до Казя промовити кілька слів, тричі йому так стисло горло, що він встав і додав тільки «повернись до мами, нехай Тебе благословить», а тоді, як мені потім Антоні Попель розповідав, і він (Антоні) вже не міг стриматись і по-справжньому розплакався. Казьо цілий день і досі зберігав у собі якийсь сердечний промінь…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис….» — C. 19].
Перемишль – кафе «Габсбург». Джерело: Бібліотека «Polona».
1881 року Казимир Шептицький переживає велике потрясіння, отримавши маминого листа-заповіту, з якого усвідомлює, що, очевидно, вони вже ніколи більше не побачаться. Софія Шептицька в цей час занедужала у Кракові і відчувала наближення смерті. Кожному з синів вона пише «останні настанови». На щастя, недуга відступила, і графиня повертається до Прилбич. Проте з моменту отримання листа і до пори щасливого повернення минає певний час, який мусить викарбувати на свідомості дитини свій знак. Пізніше, опрацьовуючи мамині листи, Казимир так напише про це:
«Писала тоді кожному з нас, думаючи, що це її останнє з нами прощання. Як дорогу реліквію бережу цей лист, що був для мене призначений, і хочу тепер поділитись ним із родиною» [тут же. — С. 20.].
Перемишль – фотографія рисунку Брайна Георга, Кьольн 1618 рік. Джерело: Бібліотека «Polona».
Сам текст листа також подаємо читачеві зі сподіванням, що прочитає та зрозуміє емоції, які вирували в маленькому Казеві. Цим прагнемо завершити розділ про дитинство о. Климентія Шептицького. Наступного 1882 року він вступить до школи у Кракові. Не завжди буде з мамою та татом.
«В ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого. Амінь. У тому ряді так для мене важких для написання листів, які вам мають донести мої слова і благословення, може, найважчий лист до Тебе, мій Казю, моє любе бідацтво, — стільки б хотіла Тобі сказати, стільки дати, стільки пролити на Тебе, стільки випросити для Тебе, що вмліває рука над тією четвертинкою, яка має Тобі передати і то на ціле життя, дорога дитино моя . Чому мені важко? Бо Ти, якщо будеш працювати для себе в Богови і для Бога, і запануєш над собою і світом, будеш дуже добрим. Якщо ж не будеш працювати, а світ і диявол переможуть Тебе, будеш дуже поганим. Забагато дав Тобі Бог, щоб або йому не віддати багато, або занадто його не скривдив. Дав Тобі багато, дорога дитино, то також пам’ятай, що й багато зажадає. Я нічим іншим, як урочистим моїм благословенням, допомогти Тобі не можу. Отож уділяю його Тобі вповні — Тобі, як і вам усім, які маєте мені колись перед Господом скласти свідчення, що жодного з тих, кого довірив мені, у дорозі не втратила. Достатньо знайдеться тих, хто навчатиме вас людської мудрости — але є тільки справедлива річ, щоб материнський голос, який долине до вас після її смерти, промовляв до Бога і тільки про Бога. Благословляю душу Твою, дитино моя, щоб була сильною супроти тіла Твого, сильною супроти світу, сильною супроти всіляких підшептів сатани, витривалою у шуканні світла, у набуванні добра, у боротьбі зі злом, терпеливою у стражданні, спокійною в успіху, покірливою щодо Бога, чистою перед власним сумлінням, послушною заповідям Божим щодо людей. Щоб ти пам’ятав, що Бог не жалів Своєї крови, аби нею викупити для Неба, не жалів ніколи нічого, аби учинити душу Твою милішою в його очах — вона не Твоя — вона Його, Тобі тільки позичена, довірена.
Благословляю Твій розум, дитино, моя дитино, щоб Боже світло завжди його просвітлювало і щоб тьма гріха ніколи його не затьмарила, щоб той розум Твій розростався і розрісся, стережений від злого повним відданням Вірі й у повному пізнані самого себе, поки будеш пам’ятати про про велич Бога і про власну малість, доти — і тільки доти — будеш стояти на безпечній дорозі. Кому Бог дав ясну думку і здорову душу у здоровому тілі, той має обов’язок, дорога дитино, заздалегідь визначати собі в житті мету та прагнути до неї всіма силами, які для цього йому дав Бог — так зроби Ти: те, що собі при Божій ласці, батьківській пораді, з молитвою у серці, після сумлінної перевірки сил та здібностей обереш за дорогу життя, то уяви собі в найгарнішім світлі, в якому може виявитись, і прямуй вже до того безперервно, невтомно, щоб справді в тім найгарнішім світлі колись ця Твоя дорога виявилась перед Богом і людьми — Богові — на хвалу, людям — на пожиток, Тобі — на свідчення в останній годині, що якось зумів вірно служити у всьому Господові Твоєму.
Благословляю Твоє серце, щоб любило після Бога те, що чесне, гарне, шляхетне, щоб ненавиділо все, що брудне й нікчемне, і було Тобі завжди допомогою, ніколи не завадою на правильнім шляху.
Благословляю Тебе у Твоїх стосунках із Богом і людьми, щоб Йому був милий і, якщо дозволить, корисним слугою — батькові потіхою і гордістю, братам — допомогою, кожному — досмерним приятелем, у краю прикладом, для підвладних і вбогих — завжди доброю радою, потіхою, лагідною та спокійною справедливістю — для всіх у всьому, дитино люба, ще одним свідченням того, що Господь усе може втих, хто визнає Його Ім`я.
Благословляю Тебе, нарешті, на шляху успіхів Твоїх, щоб праця і відпочинок, досягнення і всілякий неуспіх, потіха і зажура, дитино дорога, формували в Тобі слугу Господа мого і будували в Тобі діло Його. Поки молодий — послух і чистота думки, серця і тіла — то завдання Твоє, поки не ввійде у кров і кості так, що стане Твоєю другою натурою; все життя пам’ятай, що чим складнішй механізм, яким орудуємо, тим легше ледь помітна помітна невичищена пилинка може його зіпсувати, чим гарніший сам собою і чим гарніше діло має здійснити, тим чистіше і старанніше має бути утримуваний. Дитино, дитино люба, щасти Тобі Боже! Будь дуже добрим, щоб не стати дуже невдячним — надто дуже поганим.
Урочисто благословляю Тебе сьогодні як дитину — і в найпізніші літа, які дасть Тобі Бог — пам’ятай про мої слова: оберігай душу, розум і серце Твоє, пам’ятай, що навіть якщо часом і припадуть порохом землі, тим неминучим порохом на дорозі життя, аби він, лежачи, ніколи не перетворювався на бруд — чистити і чистити, вдосконалювати і вдосконалювати — і вперед, і вгору! Бог з Тобою, моє дороге бідацтво, якого і скарби, і буди хотіла б тим листом огорнути, отулити, щоб усе безпечно пройшло дорогу життя і дісталось в Господні руки. До побачення у Небі — правда, дитино моя, і братам допоможи туди потрапити, якщо дорога Тобі моя пам’ять. Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого. Амінь. Нехай моє благословення здійснить у Тобі сповнення волі Божої» [тут же. — С. 20–23].
22 листопада 1881
Софія Шептицька
Софії Шептицькій судилось прожити ще понад 20 років. Та її передсмертний заповіт Казимир, очевидно, читатиме не один раз. Цілком справедливим буде припустити, що міг він великою мірою вплинути на його пізніше рішення вступити в монастир.
Вже сьогодні, 18 квітня 2018 р. о 17.30 в музеї «Територія Терору» (проспект В. Чорновола, 45 г) відбудеться показ документально-ігрового фільму «Дмитро Вітовський. Шлях до волі» від Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять».
Стрічка Любомира Горбача та Андрія Турянського присвячена полковнику Дмитру Вітовському – сотнику Легіону Українських Січових Стрільців, організатору і керівнику Листопадового Чину у Львові, творцю Галицької армії, першому Державному секретарю військових справ Західноукраїнської Народної Республіки.
Тривалість фільму – 60 хв.
«Дмитро Вітовський. Шлях до волі»
Після перегляду фільму також відбудеться показ військових одностроіїв, спорядження та зброї вояків Легіону Українських січових стрільців, Галицької Армії та військ УНР.
В четвер, 19 квітня 2018 року, о 17.00 в виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки “Давид Бурлюк. Малярство” з приватних колекцій. Це – унікальна нагода побачити у Львові твори одного зі засновників українського футуризму!
Уже саме ім’я Бурлюка – кипіння, бурління – надзвичайно характерне як для особистості, так і для мистецтва цього невситимо упертого козака з великим серцем. Народившись в Україні побіля Лебедина Харківської губернії 9 липня 1882 р., Давид Давидович жив, як гоголівський Тарас Бульба. У жилах Бурлюкових – кров непосидючих запорожців. Відтак зрозуміло, що й «у мистецтві він справжній син тих степів, де став радикалом і бунтівником…». Так казав про Д.Бурлюка американський знавець мистецтва Крісчен Бринтон. Невистигальний творчий хист, неймовірна плодючість дивували самого Бурлюка: художника – поета – прозаїка – есеїста – парадоксального теоретика – невтомного організатора і заводія – історика мистецтв – естрадника – театрала і таке інше в одній особі…
Давид Бурлюк – живописець, поет, літературний та художній критик, видавець. Один із засновників українського футуризму.
Давид Бурлюк
Народився 9 липня 1882 року на хуторі Семиротівщина Лебединського повіту Харківської губернії в родині нащадків запорозьких козаків. Навчався у Казанській художній школі та Одеському художньому училищі, в Королівській академії в Мюнхені та приватній художній школі А. Ажбе, в Парижі відвідував студії у Ф. Кормона (1904). Під час навчання захопився неоімпресіонізмом. У 1910 – 1914 роках студіював у Московському училищі живопису та архітектури, звідки був виключений за пропаганду футуризму.
Давид Бурлюк. Українці. 1912
У 1910 році Давид Бурлюк став засновником першої групи кубофутуристів «Гілея». Водночас був активним учасником та співорганізатором інших авангардистських мистецьких угруповань: «Стефанос» (Москва), «Ланка» (Київ), «Вінок-Стефанос» (С.-Петербург), «Салон Іздебського» (Одеса), «Спілка молоді» (Риґа, С.-Петербург). Організовував виставки Товариства південноросійських художників (Одеса), Товариства харківських художників, “Спілки молоді” (Санкт-Петербург), “Синього вершника” (Мюнхен) та ін. У 1920 роках перебував у Японії, був учасником групи японських футуристів, випустив поетичну збірку з власними ілюстраціями та написав близько 450 робіт.
Давид Бурлюк. Карусель. 1928
Від 1922 Д.Бурлюк жив і працював у США. Тут продовжив виставкову та видавничу діяльність. Брав участь у виставках сучасного мистецтва в США, Європі, Австралії. Експонував власні твори на близько 30-ти персональних виставках. У цей час також активно співпрацював із художніми музеями Львова, Києва, Харкова, друкував мистецькі дописи в харківському журналі «Нова генерація». Серед робіт української тематики – «Запорожці в поході» (1912), «Святослав» (1915), «Козак Мамай» (1916).
Давид Бурлюк творчо працював до кінця життя. Помер 15 січня 1967 у Нью-Йорку.
Сам Д. Бурлюк називав себе уродженцем українського степу: «Мене головним чином цікавить українське народне мистецтво, археологія України і все, що стосується Запоріжжя та вільного козацтва українського, нащадком якого вважаю себе невід’ємно».
Давид Бурлюк. Козак Мамай. 1912
На виставці творів живопису Давида Бурлюка у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького будуть представлені малярські полотна художника, що знаходяться в приватних колекціях в Україні.
Виставка триватиме з 19 квітня 2018 року до 17 червня 2018 року.
Цього року ми відзначаємо 130-ліття від Дня народження Василя Барвінського – композитора, піаніста, педагога, музикознавця, організатора музичного життя. З цієї нагоди у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької відбувся Вечір, на якому виступила кандидат мистецтвознавства Наталя Кашкадамова, яка познайомила з іменами українських піаністів – інтерпретаторів музики Василя Барвінського.
Виступає Наталя Кашкадамова.
Гості Дому Соломії могли ознайомитись із виставкою, на якій були представлені унікальні матеріали з особистого архіву Станіслава Людкевича. Адже упродовж кількох десятиліть Людкевич і Барвінський організовували і вели музичне життя краю у всіх його ділянках. Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка, згодом Львівська консерваторія, Союз українських професійних музик, в роки німецької окупації Спілка українських музик, опісля Спілка радянських композиторів – ось основні віхи їхньої діяльності.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
Вітаючи свого старшого колегу із 70-літтям, Василь Барвінський писав: “Не знаю, чи хто з живучих ще свідків Вашої кипучої невтомної діяльності, не тільки на творчому, але й загальному музично-організаційному, музично-науковому та педагогічному шляху стояв так довго і у так близькому відношенні до Ваших змагань – як я. І не знаю, чи може хто більш вірно і глибоко оцінити Ваші так великі, так многогранні, сміло сказати можна всебічні заслуги для розвитку української музичної культури на західних землях України – як я, що з 1917 р. безперервно був скромним помічником в реалізації Ваших широких і далекосяжних задумів”.
Погруддя Василя Барвінського. Скульптор Василь Одрехівський (1921-1996)
Сучасники подивляли не лише професійні, а й особисті взаємини Людкевича і Барвінського. Ось рядки спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького: “Їхні життєві шляхи бували різні, як різні були й їхні музичні уподобання і компетенції, які не в одному перехрещувалися. Проте вони зуміли зберегти один до одного взаємну пошану (в очі й поза очі), а то й приязне ставлення, яке перебороло не одне тверде життєве випробування” (“Станіслав Людкевич зблизька”).
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
“Мені доводилося безконечну кількість разів бачити обох наших музик разом у різних ситуаціях і при найбільш різнородних нагодах. Доводилося не раз говорити з одним про другого, часом і про речі спірні, контроверсійні. Доводилося спостерігати їх тоді, коли обставини розділяли їх у два протилежні табори. За кожним разом знову й знову доводилося мені спостерігати їхні коректні відносини, взаємну пошану і справді гармонійну співпрацю” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”).
Всупереч несприятливим суспільно-політичним умовам, свої культурно-мистецькі та професійні інтереси вони підпорядкували єдиній меті – служити Україні.
Станіслав Людкевич, 1950-і рр.
В архіві Станіслава Людкевича зберігаються унікальні матеріали, які розповідають про особисті та професійні взаємини обох митців. На ювілейній виставці представлені фотографії, рукописи, нотні видання, програми, більшість з яких експонуються вперше.
Рукопис. Лист Василя Барвінського до Станіслава Людкевича
Одна з світлин, на якій бачимо Людкевича і Барвінського у кабінеті Вищого музичного інституту, може служити ілюстрацією до таких рядків із мемуарів Витвицького Витвицького: “Останні двері ліворуч при кінці довгого коридору – дирекційна кімната. Хто входив до неї, – бачив по правому боці під вікнами “бюрко” Василя Барвінського, завжди заложене нотами, книжками, іспитовими протоколами, звітами й листами. По лівому боці приблизно в такому самому розташуванні було бюрко Станіслава Людкевича. Далі під стінами осклені шафки з книжками й нотами, друкованими й рукописними”.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
Особливої уваги заслуговують представлені на виставці листи Василя Барвінського, написані у різні роки. (Зазначимо, що в архіві Станіслава Людкевича є близько 30 листів Василя Барвінського та 2 чернетки його відповідей на них.). Епістолярій, що охоплює значний часовий період – 1913-1960 рр. – вимагає окремого дослідження. Тут хочемо виокремити один момент. Коли у 1926 р. Станіславу Людкевичеві пощастило два місяці провести у Празі та Відні, Василь Барвінський у листах заохочував його якомога довше відпочивати від інтенсивної музично-громадської діяльності, користати з музичного життя, “бо те і Вам і нам принесе користь”.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
А 1938 року, на сторінках преси вітаючи Василя Барвінського з 30-літтям творчої праці, Станіслав Людкевич бажає йому “хоча б у частині скинути з себе те надмірне ярмо громадських обов’язків, які він добровільно чи поневолі дав на себе наложити” і зосередитись на композиторській творчості.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
Архів містить чимало програм концертних заходів різних років, які засвідчують багатогранність діяльності Василя Барвінського. Адже він виступав як композитор, піаніст-соліст та акомпаніатор, музикознавець, педагог. Треба зазначити, що і творчість, і виконавство митця знаходили в особі Людкевича уважного, прихильного проте завжди об’єктивного критика. Так, з приводу фортепіанних мініатюр на народні теми, які прозвучали у виконанні автора (……), Станіслав Людкевич писав, що це “справді ряд тонко шліфованих мініатюрних народних сильветок у коштовній емалевій оправі”.
Олександра Любич-Парахоняк (1892-1977) – оперна і камерна співачка
Ще одна програма повертає нас до концерту Олександри Любич-Парахоняк, Василя Барвінського та Євгена Перфецького 5.10.1920. Тоді вперше прозвучав фортепіанний цикл “Любов” – не викликавши у слухачів особливого враження. Опісля Станіслав Людкевич зазначив, що для зрозуміння цього оригінального твору публіці треба “перебути ще певну “еволюцію музикального слуху”.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
Архівні матеріали пов’язані з постаттю Василя Барвінського, вимагають подальшого ґрунтовного вивчення. Надзвичайно цікаві, багатогранні, у переважній більшості маловідомі, вони допоможуть вписати нову сторінку до життєвих і творчих біографій обох митців.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Література
Витвицький В. Станислав Людкевич зблизька // // Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика / Упоряд. Л.Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
Витвицький В. Василь Барвінський у моїх спогадах // Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика / Упоряд. Л.Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
Людкевич С. Музичний огляд. Концерт М. Маслюка, В. Барвінського і Чабанівної. Попис елєвів Вищого музичного інституту // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 456-458.
Людкевич С. З музичного світу. Концерт О. Любич-Парахоняківни, В. Барвінського і Є. Перфецького // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 461.
Людкевич С. Концерт Б. Бережницького і концерт на фонд допомоги вдовам і сиротам по священиках у Народнім домі // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 508-509.
Людкевич С. Концерт на будову церкви Св. Івана Богослова у Львові (І. С. Барвінський та оркестр елєвів В. муз. інституту // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 574.
Людкевич С. Василь Барвінський: У 30-ліття музичної діяльности // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 1 – Львів, 1999. – С. 365-367.
19-26 квітня 2018 р. в історичному комплексі Національного музею у Львові ім. А. Шептицького (вул. Драгоманова, 42) у рамках Міжнародної конференції «Хорватистика у Львівському національному університеті: 20 років» будуть презентовані хорватські видання XVII-ХІХ століть зі збірок відділу рукописів і стародруків та наукової бібліотеки музею.
Найдавніша книга, представлена на виставці – “Ritual Rimski…” (“Ритуал Римський”) (1640 р.), перекладений і нарукований хорватською мовою у Римі зусиллями письменника і мовознавця Бартола Кашича (1575-1650), автора першої хорватської граматики.
Хорватські видання XVII-ХІХ століть зі збірок відділу рукописів і стародруків та наукової бібліотеки музею
Окремим блоком на виставці будуть представлені літургійні книги, видані глаголицею у Римі у друкарні Конгрегації пропаганди віри: «Misal Rimskij…» (Служебник Римський…) (1741), «Časoslov Rimskij…» (Часослов Римський…) (1791), «Čini svjetih…» (Служби святим…) (1791), «Čin i pravilo misi…» (Чин і порядок служіння літургії…) (1881), «Misa za umrvše» (Служба за померлих) (1894). Видання розраховані для католиків-«глаголяшів», які до поч. ХХ ст. використовували для богослужінь глаголичні тексти і народну хорватську мову. На початку XVII ст. за участі унійного єпископа Мефодія Терлецького тексти цих літургійних книг були відредаговані згідно зі східнослов’янською редакцією із метою їхнього поширення на території Київської митрополії, яка у 1596 р. об’єдналася з Апостольською Столицею.
Видання ХІХ століття із фондів Наукової бібліотеки Національного музею у Львові презентують видавничу діяльність найдавніших хорватських культурно-просвітницьких установ – «Матиці» і Товариства святого Єронима.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
