Нам вдалось розшукати нові світлини, які відносяться до цієї колекції і сьогодні ми продовжуємо подорож ретро вулицями Львова. До вашої уваги фото львівського базару, які раніше не публікувались.
Джерело фото: https://uwm.edu
Указом Президента України За значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю присвоєно почесні звання «Народний артист України» Юрію Брилинському – артистові драми Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, «Заслужений артист України» Роману Білю – артистові Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Про це повідомляє Прес-служба ЛОДА.
Нагрудні знаки заньківчанам вручив голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка після вистави «Сватання на Гончарівці».
«Дякую колективу цього неймовірного театру. Деякі вистави переглядаю вже не вперше, і щоразу це по-новому, талановито, цікаво. Ви бережете нашу культуру, нашу мову. На своєму місці робите те, що наближає нас до нашої спільної перемоги», – наголосив Олег Синютка.
Багатогранність і масштабність діяльності Станіслава Людкевича вражає – композитор, музикознавець, перший українець зі ступенем доктора філософії у сфері музики, фольклорист, музичний критик, диригент, педагог, організатор музичного життя… І в кожній з цих сфер митець проявляв себе високого рівня професіоналом. Саме завдяки його енергії, принциповості, наполегливості українська музика в Галичині піднялася на якісно новий рівень як у композиторській творчості, так і виконавстві. Шануючи і пропагуючи музичну спадщину композиторів-аматорів, Станіслав Людкевича впевнено прокладав шлях до нової професійної української музики.
«Перш за все, маю честь передати вітання і подяку всім львів’янам за те, що ми бережемо українські традиції, нашу мову, культуру від Президента України Петра Порошенка. Ми несемо пам’ять про тих непересічних українців, якими гордиться не лише наша нація, а й увесь світ. Завжди пам’ятаймо: Україна там, де жили наші діди-прадіди, де є наші могили, де моляться рідною мовою, де звучить українська пісня, лунає українське слово», – наголосив голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка.
У мистецькій частині заходу – виступи солістки Львівської національної філармонії, заслуженої артистки України, лауреата премії ім. Станіслава Людкевича Л. Коструби, професора Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, заслуженої артистки України (фортепіано) Я. Матюхи, Тріо у складі Л. Коструби, І. Жовтолист, О. Савіцької – солістів Львівської національної філармонії, солістки Львівської національної філармонії (сопрано) І. Жовталист, Академічного камерного оркестру Львівської національної філармонії «Віртуози Львова» (диригент – С. Бурко), хору «Надсяння» Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння» (диригент – В. Пасічник) та інших.
Також присутні переглянули короткометражний фільм про життя та творчість Станіслава Людкевича.
Сьогодні багато говорять про кризу сім’ї. І з статистика погіршується. Та замість, щоб нарікати отець Дмитро Романко вирішив діяти. І вже майже рік успішно провадить діяльність Сімейного інноваційного простору „Як Вдома“.
Яка основна мета діяльності Сімейний інноваційний простір „Як Вдома“?
Для людей найбільше добро — це гідність людини. Ви звертали коли небудь увагу на те, як люди купують дороге вбрання, чи дорогий телефон — тоді й не виникає думки про витрачену суму. Але гляньте, що відбувається в людській душі, коли мова йде про те, щоб пожертвувати комусь 20 чи 50 гривень. Дехто вважає, що це подвигом. Але насправді — це нормально, так само як вітатися, як бути чемними з іншими. Тож і наша основна ідея в тому, щоб питання гідності було на першому місці. І починати це треба з розвитку дитини в утробі матері, її народження і, звичайно, усвідомленого батьківства.
Наскільки нині змінене сприйняття батьківства?
— Батьківство в нас сприймають добре доти, доки воно не заважає. А коли йде мова про додаткові виплати, малозабезпечені сім’ї — то чуємо нарікання на батьків. Це патологія в суспільстві. Адже поза сім’єю виховати дитину так як у сім’ї — неможливо. І щоб людство продовжило своє існування, потрібні сім’ї.
Суть нашої роботи, щоб у належних умовах організувати батькам навчання про все, що їм потрібно знати про народження і виховання дитини. Зараз часто чуємо про так зване „токсичне батьківство“, коли люди народжують дитину, але не усвідомлюють її значимості. Ми повинні пам’ятати: дитина — це подарунок. Тож якою вона буде — залежить не від нас, а лише від Бога. Також повинні розуміти рівноцінність людини, без різниці скільки їй і яких розмірів — одна клітина, тобто ембріон, чи багатоклітинний організм, тобто доросла людина, — їхня цінність абсолютно однакова. Батькам інколи складно усвідомити, що дитина — не їхня власність, а вони мають лише розкрити її. І саме наша Школа народжувати „В очікуванні дива“ покликана для того, щоб батьки навчилися усвідомлювати дитину.
У чому полягає суть підготування до народження дитини?
— Зверніть увагу, як ми готуємося до народження малечі. Купуємо візочки, ліжечка, ляльки… Та найсуттєвіше — це вміти відкликатися на потреби дитини. І це питання комунікації, значимість якої теж треба усвідомити і якої необхідно навчитися.
А запитайте середньо статистичну жінку про декрет і почуєте, що цей період її гнітить, вона хоче якомога швидше повернутися на роботу. Але нема вищого покликання за материнство, зрештою, як і за батьківство. Яка різниця, що за посаду займаєш, якщо вищого за титул батька чи матері — нема. Тож бачимо цінність цієї програми в тому, щоб повернути цінність батьківства. Дати батькам можливість насолодитися супроводом малечі.
Які умови участі та що пропонує програма Школи народжувати?
Школа народжувати „В очікуванні дива“ стосуєтесь тих, хто вже завагітнів. У нас є також курси для тих, хто планує вагітність. Окремо проводимо навчання для пар, які хочуть одружитися чи нещодавно пошлюбувалися. Маємо зустріч зі сім’ями і з поважним стажем. Бо незважаючи на це, можуть мати непропрацьовані цінності, а це зменшує ресурс сім’ї. Теперішній побут дуже відірваний від сімейного. Будете здивовані, та часто сім’ї навіть не їдять за одним столом, мало спілкуються. Люди майже чужі в одній квартирі.
Унікальність нашої програми — в підході. Головне, на чому акцентуємо, це передовсім значимість і гідність цього стану.
Розкажіть детальніше про Школу народжувати та можливості, які вона відкриває майбутнім батькам
Зараз ми оптимізували програму до півтора місяці. Заняття відбувають двічі на тиждень по дві години. Додатково ще відбуваються окремі відкриті зустрічі.
Раджу не відкладати навчання на останні два місяці вагітності, бо вони ніколи непередбачувані. Четвертий-п’ятий місяць вагітності —ідеальний період.
Готуємо також онлайн курс, тож проходити навчання можна буде в будь-який зручний час.
Усе навчання проводитиме лікарка, психологиня, консультантка з грудного вигодовування Христина Піган-Росоловська.
Зареструватися на курс можна тут:
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfuay6DyOc25FfhqrPTsDIgGLKdouVZwsqw0pFiPoRsFj0Mag/viewform
Більше деталей про подію дізнайтеся тут: https://www.facebook.com/events/2009332682694287/
Відвідати Сімейний інноваційний простір „Як Вдома“ можна щодня за адресою: вул. Зелена, 25.
Наталія ПАВЛИШИН
Старі фотографії – це надзвичайно цінний і пізнавальний ресурс та джерело знань для істориків, краєзнавців і просто всіх тих, хто цікавиться минувшиною. З кожним роком все більше публікується ніколи раніше не бачених світлин.
Неабиякий інтерес у всіх викликають старі фотографії знайомих або відомих місць, особливо ті, на яких ми можемо бачити зниклі або до непізнаваності змінені будівлі чи ландшафти.
Час і історія були невблаганними і до багатьох волинських пам’яток. На жаль, серед них є такі, яких ми вже ніколи не побачимо на власні очі. Але старі фотографії, збережені і викладені кимось в мережу, дають цю дійсно унікальну можливість уявно повернутися у минуле. Роздивляючись такі фотографії, ми краще пізнаємо історію свого краю, дізнаємося про імена земляків, захоплюємося сценами з життя наших предків.
Більшість з цих фотографій – звісно, чорно-білі. Багато чого цікавого і вражаючого зникло, так ніколи і не будучи відтвореним на кольоровому фото. Але завдяки кольорованим світлинам ми можемо хоча б приблизно уявити, яким би ми побачили наше минуле на власні очі.
Всі фото розмальовані вручну в редакторі Paint.NET.
Джерело: Хроніки Любарта
13 лютого 2018 р. о 16 год. Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) запрошує на відкриття виставки пам’яті художника Миколи Горди (15.11.1946 – 09.01.2018).
На виставці представлено 26 робіт художника, серед яких: автопортрети, портрети Михайла Грушевського, Володимира Івасюка, Левка Лук’яненка, цикл творів “Поетичний календар Галини Гордасевич”, “Іван Богун під Берестечком”, “Мої батьки” .
Горда Микола Петрович народився 15 листопада 1946 року в селі Крупичполе Ічнянського району Чернігівської області.
В 1976 році закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва — відділ кераміки. Своїм вчителем вважав Вітольда Манастирського. Значний вплив на розуміння живопису зробив Карл Звіринський.
Формування світогляду художника відбувалось у Києві під час короткочасних спілкувань з Іваном Гончарем, Аллою Горською, Віктором Зарецьким. Цим зустрічам завдячував митець композитору Вадиму Смогітелю, котрий ввів його в коло цих світлих особистостей.
Після закінчення Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва короткий час працював у художньому комбінаті м.Львова.
Перша персональна виставка відбулася у 2000-му році. Це виставка однієї картини “Іван Богун під Берестечком” в приміщенні Львівського Будинку вчителя.
Був учасником численних персональних та колективних виставок в складі творчого об‘єднання “Вориння” . Серед них: акція пам‘яті В. Івасюка та В. Чорновола у Львові (1999), вечір поезії Галини Гордасевич (2000), виставки у Львівському Будинку вчителя, Львівському музеї історії релігії (2001), Музеї архітектури та побуту у Львові (2002), Центрі української книги у Львові, Музеї “Гуцульщина” у Коломиї (2003), Музеї Михайла Грушевського у Львові, Краєзнавчому музеї м. Стрия (2004), Літературно-меморіальному музеї Івана Франка у Львові (2005), Музеї етнографії та художнього промислу у Львові (2006).
У 2003 році двома картинами “Козацька чайка “Пресвята Покрова” та “Іван Богун під Берестечком” брав участьу Всеукраїнській акції “Гетьман Іван Мазепа. Погляд крізь століття” у Львівській галереї мистецтв.
Твори Миколи Горди зберігаються у колекціях багатьох музеїв Україн, а також у приватних збірках України, Франції, Канади, США, Німеччини, Швеції, Туреччини, Нідерландів та Польщі.
“У теплому колі друзів згадаємо митця, який завжди дарував нам радість і тепер нагадує про себе своїми творчими роботами” – запрошує Оля Горда-Цибко на сторінці події у фейсбук.
Виставка триватиме до 28 лютого 2019 року.
Опис та історію знахідки археологи розмістили на сторінці Науково-дослідного центру “Рятівна археологічна служба” у facebook.
Мова йде про акваманіл (інша назва водолій), що був виявлений на вул. Сербській, 3. Нині будинок за цією адресою відомій громадськості і туристам як “фабрика шоколаду”. Він був знайдений в заповненні колодязя серед матеріалу XV-XVI ст.
Зазвичай акваманіл (лат. aquaemanalis, aqua — вода і manus — рука) – це був настільний рукомийник, який найчастіше виготовляли з глини або бронзи у вигляді фігурок реальних чи фантастичних звірів або птахів. Їх робили пустотілими, з розкритими пащами чи дзьобами для зливу води, за ручку використовувався хвіст. Посудина відома з античних часів, проте значного поширення набула в період Середньовіччя. Початково акваманіли використовувались в церковному вжитку і служили для омивання рук під час літургій, пізніше – стали предметами побуту в феодальних (шляхетських) колах, головним чином при бенкетах.
У нашому випадку – це керамічна посудина (15,4х15,2х10,3 см) у вигляді стилізованого “голуба”, виготовлена з глини та прикрашена орнаментом в стилі ритування. Голова птаха у формі носика для зливу, тулуб – кулеподібний, хвіст виконує роль ручки. Сама істота стоїть на чотирьох ніжках, що, до речі, є найбільш незрозумілим, як для птаха.
Серед аналогій трапляється значна кількість бронзових акваманілів, тоді як керамічних у вигляді звірів та птахів не так багато. Виготовив львівського водолія, скоріш за все, місцевий майстер, хоч не виключене і імпортне походження, адже Петровичівська кам’яниця з початку XVII ст належала міщанину вірменського походження.
…Вона простояла в центрі Рівного усього 30 років. Була його окрасою, символом і архітектурною принадою. Переживши війну і окупацію, стала черговою жертвою радянського “благоустрою”.
Якби не маніакальне прагнення радянської влади до нищення всього, що несло відбиток дорадянських часів, то Рівне нині мало б чимало історичних пам’яток. Однією з таких була б і мурована дзвіниця, що колись височіла поруч із Свято-Воскресенським собором, складаючи разом з ним та ще невеличкою капличкою цілісний архітектурний ансамбль у центрі міста. На щастя, сам собор зберігся, хоча і йому довелося зазнати наруги на своєму віку. Щоправда, нині виглядає він одиноко і наче осиротіло — немає дзвіниці, знесено капличку, знищено старовинну статую Божої Матері, закатано в асфальт старовинні поховання.
Дзвін було чути на все місто
Рівненське подружжя Ганна (Домнікія) і Феофілакт Гонопко були заможними містянами. Мали кілька будинків на вулиці Литовській, де й мешкали, та власну справу. Були бездітними. Тому, сподіваючись на Божу милість, займалися благодійністю, щедро жертвуючи на храми. Зокрема робили значні пожертви на потреби Свято-Успенської церкви (нині пам’ятка архітектури XVIII століття національного значення), яку рівняни здавна називають Шевченківською.
Набожна пара стала основними жертводавцями зведення дзвіниці при Свято-Воскресенському соборі, віддавши усі свої заощадження — 40 тисяч злотих. При цьому було обумовлено, що в дзвіниці згодом буде їхня сімейна усипальниця. Однак, чи ідея побудови належала подружжю, а чи церковники воліли мати дзвіницю, яка б відповідала величній споруді собору, а не дерев’яну будку з дзвоном, яку й дзвіницею складно назвати, наразі достеменно невідомо.
Але в 1932 році на зміну непримітній дерев’яній дзвіниці, яка явно дисонувала з архітектурою самого собору, з’явилася вишукана, в стилі самого собору, велична споруда. Як свідчать архівні документи, звела її будівельна контора Казиміра Шеліги. А от ім’я автора проекту досі невідоме. У 1931 році проект було затверджено будівельно-технічним відділом магістрату. Історики припускають, що автором проекту споруди міг бути тогочасний міський архітектор Я. Ричгурський-Савіч. Принаймні його підпис стояв на дозвільному документі.
Дзвіниця була розташована окремо від собору, трохи вперед за напрямком руху від бічного входу в собор, з боку тротуару. Вона одночасно слугувала вхідною брамою на подвір’я собору, яке в ті часи було огороджене парканом. Усередині дзвіниці розташовувалися магазинчики з церковним начинням та квітами. Побачити, як виглядав ансамбль собору з дзвіницею та капличкою, тепер можна хіба що на старих світлинах.
За спогадами старожилів міста, дзвіниця була дуже гарною. Вона додавала церковній службі ще більшої урочистості, й дуже гармоніювала з Воскресенським собором, створюючи з ним єдиний ансамбль. Була архітектурною домінантою центру старого Рівного. Її висота разом з хрестом становила майже 26 метрів. На стіні висіла табличка з іменами жертводавців. Дзвіниця мала п’ять бронзових дзвонів — один великий і чотири менших. Їх густий, оксамитовий передзвін було чути практично в усіх куточках міста.
Церковне начиння викидали і палили
Дзвіниця біля Свято-Воскресенського собору простояла всього 30 років, переживши перший прихід “совєтів”, війну, окупацію, але здалася перед наступом радянського “благоустрою”. Його жертвою на початку 60-х ледве не став і сам собор. На думку радянських чиновників, він не становив жодної архітектурної та історичної цінності. Тому влада вирішила собор і належні йому приміщення знести, як такі, що заважали реконструкції центру міста. У державному архіві Рівненської області зберігається доповідна записка архітектора міста з цього приводу: “Согласно утвержденного проекта детальной планировки район церкви по ул. Ленинской подлежит застройке пятиэтажными жилыми домами с магазинами и другими встроеными помещениями. Исходя из вышеуказаного, прошу рассмотреть вопрос о закрытии церкви и сноса ряда церковных зданий под многоэтажное жилищное строительство, а именно: 64-квартирного дома с двумя магазинами на первом этаже со стороны сквера Матери и ребенка и такого же дома со стороны ул. Ленинской. Это дает возможность выравнять линию ул. Ленинской в этом месте и застроить ее красивыми зданиями с дешевым квадратным метром жилья”.
Однак у керівників міста все ж таки вистачило глузду не зносити храм. Натомість вони поглумилися над ним традиційно. У 1962 році собор закрили, влаштувавши в нижній його частині рибний склад, а у верхній — музей космонавтики та наукового атеїзму. А от дзвіницю, капличку і огорожу храмового подвір’я знесли. Щоправда, стіни дзвіниці довго не давалися руйнівникам, такі були міцні. До розчистки руїн, як зазвичай у таких випадках, залучили солдатів-строковиків. Працювати треба було швидко, аби не створювати напругу серед віруючих. Практично за добу військові знесли огорожу й розчистили місце від руїн дзвіниці й каплички.
Як пригадують старожили, представникам релігійної громади навіть не дали можливості забрати з каплиці церковне начиння. Усе просто викидали на вулицю і палили. Не лише прихожани храму, а й просто звичайні рівняни, дивлячись на “осиротілий” собор, плакали і пошепки кляли владу.
А ще розповідають, буцімто зі знятих бронзових дзвонів згодом вилили бронзового Леніна. Зокрема про це розповідав незмінний “ньюзмейкер” історій з минулого нашого міста Володимир Мануїлович Кулій. Навряд чи є десь документальне підтвердження цим чуткам, проте… Як відомо, пам’ятник Леніну було встановлено на новоствореній площі Леніна (тепер майдан Незалежності) у 1967 році.
Наругу над головним православним храмом міста припинили лише в 1989 році під тиском громади. У квітні 1989-го храм повернули православній церкві. Відновили та реставрували розписи, облаштували новий іконостас. Відтоді й донині собор служить рівнянам за своїм призначенням. А от дзвіниця, з башти якої незабутній передзвін скликав до храму тисячі містян, зникла назавжди.
Фото з фондів РОКМ
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
“У минулому році ми почали реалізовувати проекти з залученням коштів міжнародної технічної допомоги. Це унікальні проекти, які дадуть можливість відновити історичну спадщину. Особливо «Древній Звенигород», у межах якого ми плануємо відновлення селища та створення історико-культурного парку. Такого у нас в Україні ще немає”, – зазначила Оксана Ткачук
Проект є одним із переможців конкурсу проектів регіонального розвитку Мінрегіону, на його реалізацію виділили близько 12 млн грн у межах секторальної бюджетної підтримки ЄС.
“Департамент є ініціатором проекту, ідея виникла при розгляді генерального плану Звенигорода на історико-містобудівній раді, але так як для села не розробляються історико-архітектурні опорні плани, ми вирішили створити цей проект щодо забудови парку, щоб зберегти цінну територію та археологічний ландшафт. Ми проситимемо статут національного для заповідника і це є наша принципова позиція, щоб зберегти історичні витоки”, – додала Оксана Ткачук.
Воїни 80-ї окремої аеромобільної бригади вже не раз в бою доводили, що вони гідні носити біло-блакитну тільняшку і називатись білокрилими рицарями. Російські терористи з власного досвіду добре знають, що будь-яке бойове зіткнення з Львівськими десантниками принесе їм значні втрати.
Один з підрозділів цього прославленого десантного з’єднання зараз охороняє від нападів путінських бандитів один з найважливіших об’єктів в зоні АТО — Луганську ТЕЦ. Ця потужна енергетична станція, від якої залежить чи не весь регіон знаходиться у сумнозвісному донбаському містечку Щастя.
На знімках ви можете побачити, до чого призвели обстріли адептами Новоросії цього важливого для життєзабезпечення регіону об’єкту. Від уламків потужних, російських мін і “градів” повсюди вибиті шибки. Подекуди перебиті трубопроводи тощо. Всіх, хто потрапляє на територію Луганської ТЕЦ через головні ворота, зустрічає ось така скульптура, яку ви бачите на знімку.
Вона як символ України, що понівечена Росією. Важко скалічена вибухом російського снаряду, проте усміхнена та відкрита для всіх друзів і зустрічає їх відкритими обіймами та повною чашею.
– Луганська ТЕЦ, яскравий символ того, що окупанти зовсім не зацікавлені в тому, щоб зберегти інфраструктуру регіону, – розповідає командир десантного підрозділу з позивним “Тайфун”. – Коли вони проводили обстріли то намагались поцілити саме в такі об’єкти ТЕЦ, які можуть легко вибухнути, і які важко і довго ремонтувати. Звичайно ми швидко намагались придушити точки обстрілу, щоб сепаратисти не наробили великої біди. Однак… Ви на власні очі бачите, як ті, що називають себе охоронцями Донбасу, нагло брешуть в очі людям, і знищують всю життєво важливу інфраструктуру регіону.
Разом з тим, працівники підприємства в розмовах кажуть, що не хочуть жити під опікою тих, хто так зухвало нищить їх робочі місця і домівки. Адже за останні півроку тут добре зрозуміли зміст словосполучення “путінська демократія” і жити в тюрмі, навіть на входом до якої висить вивіска “імперія” – вони не бажають. І незважаючи на постійний терор так званих “новоросів” ТЕЦ працює.
Тарас ГРЕНЬ
В основу графічних композицій виконаних в техніці лінориту створених Наталею Федунь ліг типографічний елемент, що творить велике цілісне зображення. Метою, яку переслідувала автор виставки стало бажання привернути увагу глядача, як до великого зображення, так і до окремої деталі що його творить.
“Лінорити підкреслюють мою любов до мистецтва типографії, шрифтів та музики.
Музика є ключовим чинником натхнення для мене. Слухаючи ту чи іншу мелодію, що творить особливий настрій, я трансформую це відчуття в графічні композиції.
Тексти, що з’являються в моїх творах відіграють композиційно-фонову роль. Це випадкові (мимовільні) фрагменти з пісень, що допомагали створенню моєї графіки. Вони і надають композиціям мелодійний та ритмічний уклад.”
Частина представлених робіт становлять чітку геометрію заповнюючи велетенську площину (близько 5 м в ширину) кольором та формами. Цими абстрактними композиціями Наталя прагне відобразити лаконічну красу асиметрії, балансу, нюансу, ритму та контрасту.
Будуть на виставці й інші ж графічні роботи, що комбінують в собі абстракцію з реалістичним зображенням.
Оглянути експозицію виставки Наталії Федунь “Ритми” можна буде в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7)до 10 березня 2019 року.
Олеся ДОМАРАДЗЬКА
Від 7 лютого до 13 травня у Львівському музеї історії релігії діятиме виставка «Православ’я. Україна. Історії». Автори експозиції зібрали велику кількість документів, особистих і культових речей, священичий одяг постатей, які з лютого 1917 року розпочали національно-церковний рух. І ця боротьба не припинялася ані в часи більшовицького гніту, ані в роки Другої світової війни.
«Ми спробували об’єднати всю історію в одну виставку. Матеріалів про шлях до автокефалії є наче й багато, але водночас — мало. Бо вони розкидані по світі. Рух до автокефалії був не менш складний, аніж рух до незалежності. Цю виставку ми задумали ще в травні минулого року. Бо було зрозуміло, що ця боротьба доходить до свого апогею, – зазначив на відкритті виставки. директор Львівського музею історії релігії Малиць Орест. – На, жаль, нам не вдалося зібрати всіх матеріалів. В Україні маємо досить небагато. Бо в радянські часи всі документи про історію Церкви та автокефалію – винищували, а людей, причетних до цього руху, розстрілювали, згноювали в тюрмах».
На виставці можна оглянути світлини, особисті речі духовних пастирі України, Це, зокрема, митрополитів Василя Липківського, Іларіона (Огієнка), Полікарпа Сікорського, патріарха Мстислава (Скрипника).
Представили речі патріарха Мстислава (Скрипника): скуфія (повсякденний головний убір православних духовних осіб), ваза, ніж для розрізання паперу.
Волинський краєзнавчий музей (м.Луцьк) надав експонати про життя і діяльність Полікарпа Сікорського, ініціатора другого відродження УАПЦ. Варто зазначити, що до Луцька вони надійшли від громади української парафії Парижа – Церкви святого Симона у 90-х роках XX століття, і жодного разу в Україні їх не виставляли.
Чимало експонатів радянського періоду ілюструють постаті митрополита Миколи (Юрика), священика Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира).
Немало уваги приділено життю й діяльності почесного патріарха УПЦ КП Філарета (Денисенка). Він присвятив сімдесят років життя Церкві. Більш як два десятиліття Блаженний Філарет віддав творенню єдиної помісної української православної церкви.
На експозиції можна побачити й світлини зі знакової для всіх події об’єднавчого Собору в Києві та вручення Томоса про автокефалію ПЦУ Вселенським патріархом Варфоломієм предстоятелю.
У висвітленні теми «Православ’я. Україна. Історії» використані речі багатьох фондових груп ЛМІР. Тут є стародруки, періодичні видання 1920–1930-х років, фотографії того періоду. Будуть представлені сучасні видання I і II Соборів УАПЦ, а Галузевий державний архів СБУ надасть копії справ репресованих у 20–30-х роках XX століття діячів УАПЦ – митрополита Миколи Борецького, професора Володимира Чехівського, єпископа Макарія (Оксіюка).
Виставку підготовлено спільно з Волинським краєзнавчим музеєм (Луцьк), Рівненським обласним краєзнавчим музеєм, Державним меморіальним музеєм Михайла Грушевського у Львові, Митрополією ПЦУ (Київ), Науковою бібліотекою ЛНУ імені Івана Франка (Львів).
Наталія ПАВЛИШИН
«У державних народів держава має обов’язок забезпечити долю своїх інвалідів і держава з правила це робить. Ми не маємо власної держави. Обовязуючий польський закон про забезпечення воєнних інвалідів виключає від державної допомоги інвалідів Укр. Галицької Армії, та тих інвалідів Армії У.Н.Р. (отам. Петлюри), котрі були ранені перед 1920 р.
Та мимо цього українські інваліди не могли лишитися без помочі й опіки. Народня честь наказувала українській суспільности заопікуватися та дати можливість життя тим, що в роках національного здвигу, з повною посвятою повнили жовнярський обов’язок і тоді втратили здоровля, чи видимо окалічили. Своїм героям міг помогти лише власний нарід. І українська суспільність зрозуміла цей святий обов’язок та перейняла його на свої плечі” – саме такі слова можемо прочитати у виданні “Українська еміграція українським інвалідам” (1931 р.).
Йдеться тут про створення Українського товариства допомоги інвалідам у Львові, завданнями якого було: організація збору фондів на забезпечення українських інвалідів УГА та УНР, їх реєстрація, виплата матеріальної допомоги.
Треба сказати, що вся українська Галичина опікувалася українськими інвалідами. Тоді було важче, бо в краю утворилася Польща, а Наддніпрянська Україна опинилася в лабетах більшовиків. Для опіки над пораненими був створений «Дім Українських Інвалідів» у Львові, а при Горожанськім Комітеті створено секцію Опіки над Інвалідами».
Власне спершу саме Горожанський комітет у Львові заопікувався полоненими українськими інвалідами, котрі верталися з таборів. Фінансовою опорою УГК були пожертви української діаспори та місцевих благодійників. Статут також передбачав створення окружних і місцевих осередків товариства. Протягом 1920–1921рр. було утворено локальні горожанські комітети у 44 містах та містечках Східної Галичини. Однак функціонували вони нелегально, оскільки польські чиновники усіляко затягували процес їхньої реєстрації, посилаючись на неправильне оформлення статутних документів.
У товаристві було виділено сім основних секцій відповідно до певного роду завдань: запомогову, полонених та інтернованих, посередництва праці, правової допомоги, шкільну, торгово-промислову і самаритянську [2].
1 вересня 1920р. Самаритянська секція відчинила двері Українського Дому Інвалідів. Будинок в якому розташували заклад належав Кредитовому товариству «Дністер» і знаходився за адресою вулиця св. Софії, 25 (сучасна Івана Франка, 111).
Інвентар на 25 ліжок частково закупили за рахунок громадських пожертв, а частково отримали в подарунок від львівського відділу Американського Червоного Хреста. Керівництвом у закладі для інвалідів і медичною допомогою в ньому займалися відомий лікар М.Музика і студент-медик С.Кривокульський.
Цікавим є те, що там же було відкрито і власний аптечний склад ліків, оскільки висока ціна на медичні препарати була однією з основних з проблем з якими стикалися лікарі та їхні пацієнти [2].
Близько 1000 осіб, що отримали каліцтво під час бойових дій, не могли обійтися без протезування. Але далеко не кожен інвалід міг придбати собі протез, середня вартість якого складала 10$. Тому керівництво секції планувало налагодити їхнє виробництво у Львові, відкривши протезну фабрику. З цією метою воно зверталося до української діаспори в Америці з проханням закупити устаткування . Однак коштів на відкриття фабрики не вистачило, натомість при Українському Домі Інвалідів успішно діяв ремісничий цех, де мешканці притулку під керівництвом лікарів І.Куровця, Я.Зельцера та майстрів І.Білецького і Т.Преторюса займалися виробництвом ортопедичних артикулів для калік [2].
З Секції опіки над інвалідами Українського Горожанського Комітету у 1922 році постало Українське Товариство Допомоги Інвалідам у Львові (УКТОДІ).
Незважаючи на постійні пожертви українців на виплати для інвалідів, лише частина з зареєстрованих користувалася допомогою від товариства. Справа в тому, що зібрані кошти були надто малими, тож допомогу одержували лише найбільш потребуючі.
У будинку по вул. Софії, 25 постійно мешкала лише незначна частина інвалідів, і то з найважчим станом. Також тимчасово перебували особи, що потребували лікування, або приїздили до Львова на час опротезування. Інваліди, вивчені коштом товариства на ремісників, удержували самі себе та оплачували кошти на харчування в Домі Інвалідів.
У 1924 році до УКТОДІ від Української Жіночої Громади у Нью-Йорку надійшла перша грошова допомога призначена на придбання власного Дому Українського Інваліда.
«Започатковану ідею українського жіноцтва з еміграції прийняло за свою УКТОДІ і почало думати над тим, би збудувати дім, який давби приміщення для тих інвалідів, що не мають жадної рідні та для тих, що як 100%-тові потребують постійної опіки й догляду і є для ріні великим тягарем. Думалося дати їм вигідні, захисні кімнат, окружити їх дбайливою опікою, дати теплий, сердешний нагляд, витворити настрій і атмосферу, серед якої забули би про своє каліцтво і упослідження, у якій відчувалиби, що громадянство платить їм свій довг, вирівнює зобов’язання» [1].
З того часу почався збір коштів на придбання свого Дому. Пішли відозви, статті у пресі, переписка. Збір тривав довго, адже окрім нового Дому необхідно було і далі виплачувати допомогу потребуючим. У 1931 р. в Домі Інвалідів у Львові перебувало 29 інвалідів, а 416 осіб отримувало щомісячну ренту від УКТОДІ, величина якої залежала від втрати працездатності і матеріального стану інваліда.
Гроші вдалося зібрати завдяки українській діаспорі Америки та Канади. І у 1932 році був куплений будинок по вулиці Потоцького, 48 (сучасна Генерала Чупринки). Придбаний триповерховий будинок було споруджено для родини Бромільських у 1904–1905 рр. за проектом, розробленим у бюро будівельної фірми Юзефа Сосновського та Альфреда Захаревича. На аттику кам’яниці встановлено барельєф Божої Матері скульптора Теобальда Оркасевича.
Окрім утримання інвалідів Українське Товариство Допомоги Інвалідам у Львові мало за мету створити у власній домівці музей пам’яток визвольних часів. «У ньому мали міститися всі предмети , що стояли колинебудь і якнебудьу зв’язку з тими світляними, а заразом страхітливими часами. Згодом мав цей будинок стати виключно музеєм-пантеоном, в якому збережене булоби все, що святе із визвольних змагань Української Нації, який притягав би своїм виглядом очі прохожого,будивби його зацікавлення, а нащадкам пригадував би незабутні дні і казав би стояти на сторожі національних заповідей» [1].
Музей історично-воєнних пам’яток було відкрито 21 листопада 1937 року. Заснований він був трьома сторонами: Науковим Товариством імені Шевченка, Товариством «Молода Громада» і Українським Товариством Допомоги інвалідам.
Власником Музею було НТШ, яке й мало управляти ним так само, як і іншими своїми музеями. Всі видатки, пов’язані з утриманням Музею, мало покривати товариство «Молода Громада». Приміщення для Музею надавало Українське Товариство Допомоги Інвалідам у своєму домі по вул. Потоцького, 48.
Фактичне існування Музею розпочалося 20 жовтня 1937 року після перевезення усіх експонатів та предметів відділу історично-воєнних пам’яток Музею НТШ з приміщення по вул. Чарнецького, 24 в приміщення кам’яниці УКТОДІ по вул. Потоцького, 48. Того ж дня Президія НТШ призначив Івана Карпинця управителем (кустошом) новоствореного музею. 21 листопада експозицію музею оглянули перші відвідувачі.
Музей складався з двох відділів: відділ старовини та найновішої історії. Крім того, планувалося прийняти на зберігання пам’ятки Пласту, які мали заповнити ще одну кімнату. Саме тому 27 травня 1938 року музей було перенесено до нового приміщення, наданого УКТОДІ, площа якого складала 200 кв. м та мало шість кімнат [4].
При музеї була створена бібліотека військової літератури, де зберігалися дублікатні примірники або підручники з військової справи, історичні розвідки та праці на військові теми.
Музей володів багатою колекцією з великою кількістю унікальних пам’яток, серед яких речі з повсякденного життя Симона Петлюри, шапка Євгена Коновальця, відзнаки Січових Стрільців, прапори військових частин УСС та ЗУНР, ордени, медалі, військові відзнаки, кашкети та зброю, оригінальний прапор з Ратуші, урядові документи УНР, ЗУНР, УСС, живописні полотна відомих художників, світлини, мапи, друковані видання часів Першої світової війни, а також печатки, моделі пам’ятників, банкноти, часописи, поштові листівки, фотопластини з життя Січових Стрільців, фотоапарат, каламар та грамофон з Пресової Квартири та багато іншого [4].
Після більшовицької окупації Західної України у вересні 1939 р. НТШ припинило свою діяльність, разом з усіма своїми музейними інституціями. Частину музейних збірок з метою їх збереження за ініціативою Управи Музею НТШ було передано його жертводавцям. Ще частину нелегально відправили до Музею Визвольної Боротьби України у Празі. Архівна частина збірки перейшла до Центрального архівного управлін-ня НКВС. Колекції решти предметів в 1940 році були відправлені до фондів Львівського історичного музею [4].
З приходом більшовиків припинило своє існування і УКТОДІ. До німецько-польської війни Українське Товариство Допомоги Інвалідам налічувало понад 2000 зареєстрованих інвалідів, із яких 600 було зовсім нездібних до праці та користало з допомог товариства.
Лише у 1941 році, під час німецької окупації, Товариство мало доручення німецьких властей зорганізувати інвалідів Української Армії та намагалося провести їх для видачі допомоги з фондів, отримуваних від Українского Краєвого Комітету та Управи м. Львова. На той час бюро УКТОДІ примістили по вул. Зеленій, 21, куди і необхідно було подати свою адресу тим , хто потребував допомоги [5].
Звичайно, що з другим приходом совєтів у 1944 році товариство припинило існування. А у будинку, що колись був Домом Українських Інвалідів, за сучасною адресою вул. Генерала Чупринки, 48 зараз міститься Міський гастроентерологічний центр 5-ї комунальної міської клінічної лікарні.
Софія ЛЕГІН
“Ви вірите в диво? Саме запитання виглядає дивним. Справді, про яке диво може йти мова в наш вік космосу, кібернетики, електроніки? Тим часом, таке запитання стало традиційним у розмові з ілюзіоністами після перегляду їх фокусів. І всі вони так чи інакше, в різній формі, відповідають заперечно.
Якось мій колега-журналіст запитав в Ігоря Кіо, як називається пила, якою він «розпилює» свою асистентку. «Дворучна», — точно відповів артист. «Чому ви не хочете йти в ногу з часом і використовувати для цієї мети електро- або бензомоторну пилу? Перевірено, що продуктивність набагато вища». І з властивою Кіо дотепністю він відповів запитанням: «Ви хочете сказати, що я за той же час зможу «розпилити» на кіль¬ка асистенток більше?».
Між тим, запитання торкалося цілком серйозної справи: чи змінився нині, у вік науково-технічної революції, арсенал засобів, за допомогою яких фокусник створює свої «чудеса»? А втім, трапляються випадки справді курйозні. Ігор Кіо гастролював у Сполучених Штатах Америки разом з Юрієм Нікуліним. До нього підійшов пожежник і запитав, як радянський ілюзіоніст спалює жінку. Юрій Нікулін відповів: «Дуже просто: ми привезли з собою двісті дівчат і щовечора спалюємо по одній…»
Ні, в атракціоні Кіо нікого не розпилюють і нікого по спалюють. Просто нам демонструють найвищі досягнення мистецтва ілюзіонізму — показ фокусів, заснованих на застосуванні спеціальної апаратури. І ми нагороджуємо артистів оплесками за те. що… не знаємо, як їм все це вдається, за те, що це не просто показ фокусів, а захоплююче, яскраве ілюзійне музично-хореографічне ревю, де при всій загадковості, таємничості, очевидній алогічності створюється ілюзія повної достовірності, реальності. Що ж, сама назва цього циркового жанру походить під латинського «ілюзіо» — омилення, обман.
Знавці стверджують, що історія мистецтва ілюзіонізму сягає давніх-давен, його знали у древній Сирії, древньому Єгипті, Ассіро-Вавілонії, Візантії. Вперше про нього згадується приблизно за три тисячі років до нашої ери, у Весткарському папірусі. Якийсь селянин показав фараону Хеопсу фокус, під час якого відривав голову в когута, а потім приставляв її на місце. Хеопсу сподобався фокус, але показувати його заборонив. Тоді «дива» були привілеєм жерців. А хіба це не ілюзіонізм: раптова поява під склепінням храму статуї бога або священного вогню на жертовниках? А гуркоти грому в храмі? Проте з часом прийоми ілюзії почали застосовуватись поза сферою релігії…
А ось історія династії Кіо. Багато років тому, під час останньої гастролі у Львові Еміля Теодоровича Кіо мені випало брати в нього інтерв’ю. Мушу дещо повторитися, бо колись коротко про це згадував. Саме в нашому місті в 1919 році з’явилися скромні афіші, що сповіщали про перші виступи факіра Ренарда. А передували цьому такі події. У Варшаві тоді гастролював московський театр мініатюр «Одеон»; у трупі актором «на виході» був Еміль Ренард. Вистави театру, успіху не мали. Юнак кинув естраду. Потрапив до цирку знаменитого Чинізеллі на посаду… білетера. Згодом — уніформіст, розклеювач афіш, берейтер. Але бажання стати артистом цирку примусило вперто працювати. Ось він вже акробат, повітряний гімнаст. Зустріч з відомим тоді ілюзіоністом Бен-Алі (під цим іменем виступав польський артист Станіслав Янушевський) допомагає остаточно обрати жанр факіра. Тоді ж v Берліні Еміль Ренард закінчує «Пекельну академію» Конраді- Хорстера і з своїм першим трюком, що мав сенсаційну назву «Омолодження», гастролює у Львові, Варшаві, Вільнюсі.
Звідки з’явилося Ім’я Кіо — факт давно і багатьом відомий; нагадаю лише, що молодий факір побачив якось назву «Кіно», де випала літера “н”. І з того часу, з 1921 року, коли Еміль Теодорович повернувся на Батьківщину, ім’я Кіо не сходить з афіш і нашої країни, і зарубіжних цирків.
Нині у цирковому конвейєрі «Союздержцирку» одночасно працюють два атракціони Кіо — двох братів: старшого Еміля і молодшого Ігоря. На львівському манежі гастролює Ігор Емільйович Кіо, заслужений артист РРФСР і заслужений діяч мистецтв Грузинської PCP. Що ж до «молодшого», то він тільки за віком молодший, а за стажем… Про це, власне, він розповідає сам:
— Народився я в сім’ї артистів цирку. Коли мені минуло п’ять років, батько взяв мене до свого атракціону. В 1959 році батька прямо з приміщення Московського цирку на Цветному бульварі повезли в лікарню: діагноз — мікроінфаркт. Два місяці я, п’ятнадцятирічний, самовпевнений артист, керував атракціоном. Потім цю роль виконували одночасно з братом. З 1966 року працюю самостійно.
Як і його батько, Ігор Кіо одержав всесвітнє визнання. У свій час лондонський клуб Фокусників визнав Кіо-батька найкращим ілюзіоністом світу, а міжнародна ложа артистів цирку і вар’єте вручила йому Велику Золоту медаль і лавровий вінок. Кіо-молодшнй — єдиний з ілюзіоністів світу удостоївся міжнародної премії Оскара, якою нагородив його Королівський цирк в Брюсселі.
— Наша праця. — продовжує Ігор Емільйович, — не тільки вогні арени, барви, оплески, гра променів прожекторів, музика. Це насамперед праця, нелегка, копітка, обов’язково щоденна і творча. Підкреслюю — творча, бо будь-яке, навіть майстерне повторення по тільки здобутого батьком, а самим — зупинка, застій.
І справді, він не зупиняється. Не зупинився тоді, коли, показуючи батьків атракціон, разом з своїми однодумцями писав сценарій нового ілюзійного ревю «Раз, два, три». (Не повторив, а продовжив, розвинув традиції батька). Не зупиняється і тепер, коли мріє про цілісну ілюзійну виставу з чіткою сюжетною лінією. Свідченням цього є те нове, чого ми раніше не бачили в Кіо. Взяти хоча б таке. Власне атракціону віддане друге відділення програми. Але вже початок, пролог з елементами з елементами ілюзіонізму: на манежі величезний програвач з такою ж величезною платівкою, на якій з’являється група клоунів; раптом клоуни перетворюються в граціозних танцівниць. (Це вже потім ми взнаємо, що всю виставу супроводжує балетний ансамбль “Чарівниці”). Або трюк з роялем, в якого відпадають ніжки, а він повисає у повітрі, і на ньому продовжує грати музикант.
Немає потреби розповідати про самий атракціон, за час гастролей його побачили й побачать ще тисячі львів’ян. Назову лише ті трюки, які Кіо-батько не виконував, або виконував зовсім інакше. В пусту клітку входить жінка в сукні з довгим шлейфом. Клітка, накрита покривалом, піднімається в повітря, з неї звисає кінець шлейфа. Кіо просить підібрати шлейф, і він втягується в клітку. «Раз, два, три» — і покривало з клітки спадає: за сталевими прутами, на місці жінки, живий цар звірів. (Кіо-батько робив такий трюк з левом, але не в повітрі, а на манежі). З пустого акваріуму, щойно, на очах глядачів, наповненого водою, І. виходить купальниця. На сукнях кількох асистенток одночасно з’являються гральні карти — ті, які самі глядачі витягнули з колоди. (В Кіо-батька ці карти появлялися наколотими на шпазі). Невідомо як з пустої великої сірникової коробки виходить шість дівчат. І так далі, і тому подібне…
А тепер, глядачу, давайте спробуємо «піймати» Ігоря Кіо. Найкраще це вробити під час трюка з «Сундуком Гаррі Гудіні». (Був такий всесвітньо відомий фокусник, в пам’ять про якого Кіо вирішив повторити один з його трюків). Коли на манеж виносять великий сундук, глядачі можуть також вийти на манеж і пересвідчитись в його надійності. Потім можна допомогти ілюзіоністу влізти в мішок і власноручно зав’язати (знову ж таки міцно, надійно). А потім сундук замикається двома замками. Кіо в цей час керує діями асистентів і глядачів зсередини (його голос добре чути). І в ту мить, коли починають відмикати замки… Кіо спускається з амфітеатру на манеж. Ні, не піймали. І, повірте, не піймаємо. Адже ще Еміль Теодорович говорив: “Дехто вважає , що я вдаюся до гіпнозу. Ніколи. Скажу інше. Варто вам на манежі почати будь-який трюк, як глядачі зразу ж думають: “Треба піймати артиста”. Вони намагаються викрити виконавця і вже від цього задоволені. Але якщо ілюзіоніст працює бездоганно тонко, з гумором і жартами, він виходить переможцем».
Хай пробачать нам учасники першого відділення програми, але ми назвемо лише тих, хто на нашому манежі вперше. Насамперед, витончених повітряних гімнастів Світлану і Едуарда Резникових з їх каскадами сміливих і красивих вправ (на жаль, у зв’язку з зарубіжними гастролями вони достроково залишили купол Львівського цирку). Милують глядачів потішні ведмеді дресирувальника Йосипа Монастирського – таке враження, що клишоногі “артисти” самотужки, охоче, та ще й із завзяттям виконують (ні, не пародіюють) трюки своїх старших братів – еквілібр на кулі, котушці, антипод, баланс на вільно натягнутому дроті тощо. У цьому й полягає мистецтво дресирувальника, коли самого процесу дресирування глядач на манежі не бачить. Оплески викликають і стрибки акробатів-вольтижерів під керуванням Юрія Гуламова, і жонглювання молодого артиста Бориса Тезикова (найкраще з трьома булавами). Хочеться лише зауважити, що штучні паузи і вигуки “Єсть!” зайві і знижують враження від номера. Життєрадісними, безпосередніми трудівниками показали себе клоуни Олександр Діаманді і Юрій Єрмаченков, які грають чималу рольв атракціоні. Але нам здається що вони здатні на більше.
І, нарешті, успіхові всієї вистави сприяє оркестр Львівського цирку під керуванням головного диригента Геннадія Борисова. Такої ж думки і учасники вистави, і автор музики до ілюзійного ревю ленінградський композитор Анатолій Кольварський.”
Написав статтю Д. Альберт. Ми доповнили її фотографіями з архіву Львівського цирку, які люб’язно надав комерційний директор Львівського цирку Роман Здреник, за що “Фотографії старого Львова” йому безмежно вдячні.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
40 років тому у залі Львівської філармонії чисельна музична громада вітала патріарха української музики Станіслава Людкевича із його 100-літнім ювілеєм. Ювіляр був присутній не лише на урочистій частині, але й на усіх семи авторських концертах, що відбувалися впродовж січня 1979 року. У свої сто він був енергійним, бадьорим, намагався всюди встигнути, кожному приділити увагу…
Багатогранність і масштабність діяльності Станіслава Людкевича вражає – композитор, музикознавець, перший українець зі ступенем доктора філософії у сфері музики, фольклорист, музичний критик, диригент, педагог, організатор музичного життя… І в кожній з цих сфер митець проявляв себе високого рівня професіоналом. Саме завдяки його енергії, принциповості, наполегливості українська музика в Галичині піднялася на якісно новий рівень як у композиторській творчості, так і виконавстві. Шануючи і пропагуючи музичну спадщину композиторів-аматорів, Станіслав Людкевича впевнено прокладав шлях до нової професійної української музики.
Сьогодні свою любов і шану до Митця і Людини складають львівські музиканти, які під егідою суспільно-культурного товариства “Надсяння” підготували програму, що занурить слухачів в атмосферу життя і діяльності уродженця м. Ярослава, що над Сяном, Митця великого обдарування, музика якого – безсмертна!
Програма:
Концерт відбудеться за участю:
«Складно сказати, яка б доля чекала цей шедевр дерев’яного зодчества, яким є невеличка бойківська церква зі села Кривка, що на Турківщині, та яка сьогодні є окрасою Музею народної архітектури та побуту у Львові, якби не те, що на той час парохом у цьому селі був о. Маркелій Куновський. Згідно з одними джерелами, ця церква, посвячена отцю Миколаю, була збудована 1761 року, а, згідно з іншими — 1763-го. Вона довго задовольняла потреби мешканців села, кількість яких ніколи не перевищувала 400 осіб, а в 1920-х роках зросла майже вдвоє, а тому громада села вирішила розібрати стару церкву і на її місці поставити нову. (…) Стару церкву очікувала доля багатьох дерев’яних церков: її або могли продати в якесь інше бідніше село, або просто використати дерево на опалення. (…) Під час дискусії з громадою щодо майбутнього старої церкви отець Маркелій Куновський звернувся до відомого мистецтвознавця Михайла Драгана, який попросив допомоги Митрополита Андрея Шептицькогоі переконав його, що варто викупити в села цю церкву і перевезти її до Львова. Під керівництвом М. Драгана стару церкву розібрали й перевезли до Львова, у теперішній Шевченківський гай, започаткувавши у такий спосіб Музей народної архітектури й побуту просто неба. Церкву перевезли возами із Кривки і змонтували на новому місці 1930 року».
[Роман Горак. Канікули 1888 року (Листи Антона Березинського до Івана Франка). — Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. Випуск 20. — Львів: Апріорі, 2016. — С. 438 — 439]
Михайло Драган у тогочасній пресі засвідчив, що саме клопотами та заслугами о. Климентія було перевезено церкву до Львова.
[Перлина бойківської архітектури у Львові (про дерев’яну церкву с. Кривки). // Новий час. — 1930. — № 128]
Перемовини з громадою с. Кривка розпочали ще 1926 року. Не всі парафіяни погоджувалися подарувати храм, і цей конфлікт пришвидшив смерть пароха о. Куновського. Проте справу продовжили його син о. Володимир Куновський і новий парох о. Роман Ладижинський. Перевезений храм встановили майстри Тома Джурин та Прокіп Демків із с. Ціневи (сьогодні село Рожнятівського повіту Івано-Франківської області) 1931 року, де він 7 липня був освячений іменем Святої Софії — Премудрости Божої.
Крім старань щодо розбудови студитських монастирів, слід згадати й про підприємницький хист о. Климентія. У часах, коли життя в монастирі було для нього тільки мрією, бізнесовий та підприємницький талант Казимира графа Шептицького став невід’ємною частиною його повсякденної діяльності. Усі світські справи було скасовано зі вступом у монастир. Однак нам вдалося знайти інформацію про кооператив, який організував о. Климентій із числа священиків з метою придбання відпочинкового осередку в Гребенові на Сколівщині.
«Зелемінь». Так зветься положена на найкращому місці Гребенева (у скільських горах), над Опоровою кручею, велика прегарна вілля, яку набули цього року на власність священики львівської дієцезії, зорганізовані в кооперативі «Священича санаторія». Ця молода, але рухлива кооператива, починаючи свою діяльність перед трьома літами, давала змогу своїм членам місячними однозолотовими ратамн (тепер уже двозолотовими) сплачувати десятидолярові уділи, а оперуючи вміло й розумно призбираними грішми, вспіла вже цього року набути за ціну восьми тисяч доларів цей прегарний дім відпочинку. На чолі кооперативи стоїть о. ігумен Климентій Шептицький (голова Надзірної Ради), а до Дирекції входять загальновідомі у нас зі своєї ініціятивности діячі, а саме: о. крил. Дам’ян Лопатинський, о. дир. Юліян Дзерович і парох Гребенева о. Смачило. Придбання цього літнища — це перший позитивний досяг сконсолідованої праці нашого духовенства для потреб власного колективу (…).
В четвер, 19. червня ц. р. відбулося торжественне посвячення «Зелеміні», якого доконав Ексцел. митрополит Андрей в асисті епископа Н. Будки. В посвяченні брали участь, крім членів Дирекції та Надзірної Ради кооперативи, о. мітрат Т. Войнаровський, о. крил. і пос. Л. Куницький (ще хворий) (…).
На порозі віллі привитав владику хлібом-сіллю голова Надзірної Ради о. ігумен Климентій Шептицький. По коротенькій відповіди і подяці за привіт приступлено до самого акту посвячення, якого, як сказано, доконав сам Високопресв. Андрей в асисті Преосв. Н. Булки. Посвячений об’єкт має 20 прегарних кімнат з бальконами (будівля двоповерхова) і з двома їдальнями».
[Діло. — № 136. — 22 червня 1930 р. — С. 5]
Зі Сколівських Бескидів о. Климентій повернувся у сам вир монастирського й церковного життя. За кілька днів у Познані 26–29 червня відбувся євхаристичний конгрес, в якому взяв участь, окрім більшості греко-католицького єпископату на чолі з Митрополитом Андреєм, також о. Климентій.
[Діло. — № 145. — 3липня 1930 р. — С. 3]
10 липня 1930 року до Львова прибув Примас Речі Посполитої кардинал Август Глонд (1881–1948). Цього ж дня у Соборі Святого Юра відбулася конференція, в якій взяли участь львівські єпископи трьох обрядів: східного, латинського та вірменського. Також на конференцію прибув краківський митрополит князь Сапіга. Газета «Polska Zbrojna», яку видавало Міністерство Оборони, подає нам з деталями відвідини Примаса, зазначаючи, що перші два дні по Львову його супроводжували о. Климентій з каноніком Ковальським. Після обіду, на якому був присутній також Леон граф Шептицький із Прилбич, о. Климентій із кардиналом Глондом відвідали монастир Сестер Василіянок на вул. Потоцького (нині це вулиця Генерала Чупринки, 103). Після цього Примас відвідав греко-католицьку духовну семінарію і Національний Український Музей на вул. Мохнацького (нині це вул. Михайла Драгоманова, 42). На закінчення дня гості завітали до волоської церкви Успіння Пресвятої Богородиці.
[Polska Zbrojna. — № 188. — 12 липня 1930 р. — С. 2]
Не обійшовся цей рік без інтриг та саботажу, від чого особливо постраждали о. Климентій і студити.
16 серпня газета «ABC» (№ 277), яка відображала погляди проросійської націонал-демократії, а також підтримувала антиукраїнські й антисемітські теорії, на першій шпальті розмістила матеріал про Студитів в Уневі як «гніздо антипольської роботи». Причиною цьому послужив літній табір молодіжної організації «Пласт», діяльність якого автор статті пов’язує з бандитськими нападами під Перемишлянами. У статті називають братів Шептицьких як керівників «українського сепаратистського центру» в Уневі. Наведені факти, а точніше — вигадки автора статті з історії студитів та твердження про формування груп для саботажу свідчать про явний дискредитаційний характер. Зважаючи на проросійське джерело, очевидним є те, що подібні матеріали були помстою за проби поширення католицької традиції на схід від Галичини. Як знаряддя використовувалися для цього структури, що вбачали в діяльності братів Шептицьких антипольські риси. Цю інформацію передруковано в іншому проросійському виданні.
[Kurier Poznański. — № 380. — 20 серпня 1930 р. — С. 4]
Прикладом, як цілеспрямовано прагнула знеславити Шептицьких редакція «ABC», є інший допис під назвою «Руські бандити і дальше гуляють», в якій автор пише про те, що було вчинено бандитський напад на майно Яна Шептицького у Бібрському повіті, у результаті чого спалено дві скирти конюшини. Йдеться про Дев’ятники і Яна Сильвестра, сина Леона Шептицького, який одідичив тут маєтки після о. Климентія. У замітці зазначено, що «пожежа є дуже характеристичною, оскільки Ян Шептицький є братом митрополита Шептицького, протектора всіх бойових організацій руських».
[ABC. — № 238. — 27 серпня 1930 р. — С. 2]
Після цієї зливи неправдивих поголосів і звинувачень відбулася спроба підпалити привезений зі с. Кривка храм, який закінчували ремонтувати. Про це преса написала 20 вересня.
[Діло. — № 209. — 20 вересня 1930 р. — С. 2]
Кілька днів пізніше газета «Діло» добре описала цей випадок, додаючи, як ілюстрацію до теми, також відомості про монахів-студитів та перевезену до монастиря церкву. Подаємо зміст статті без скорочень:
«Ще про замах на монастир оо. Студитів.
Невдалий замах на монастир оо. Студитів, що лежить у прегарному місці на узгірях Знесіння від сторони Личакова, на північ від тамошнього зал. двірця. в найближчому сусідстві залізничої лінії Підзамче-Винники, звернув мимоволі увагу широкого загалу на цей строгий чин, добре відомий на старій Руси і відновлений у нас перед кільканадцяти роками митр. Шептицьким. Головний монастир оо. Студитів лежить в Уневі, а поменші монастирі находяться в Зарваниці, у Львові на Знесінні і в Коростові (скільського деканату). Позатим існує ще у Львові монастир-студія оо. Студитів при вул. Петра Скарги. Ігуменом оо. Студитів є єромонах Климентій Шептицький.
Чин оо. Студитів належить до найстрогіших. Його члени працюють багато фізично (ведуть власне господарство) і багато постять. Загалом правила того чину вимагають від його членів великої саможертви, самовідречення і посвяти. Монастир на Знесінні, на який виконано замах, стоїть під проводом єромонаха Нікона (о. Павла Погорільця). Монастир вивінований митр. Шептицьким як слід і веде на свому Фільварку (довк. поля) широку господарку, А недавно спроваджено на ті узгір’я чудову деревляну церковцю (яка може змістити найвище яких 300 осіб) з села Кривка, пов. Турка, і саме тепер кінчиться її уставлювання. Церковця підлягав опіці консерваторського уряду, бо вона мав справді неоціненну мистецьку вартість як рідкий здобуток і пам’ятка вимираючого вже зовсім старого деревляного будівництва. (Подібну красою і стилем деревляну церковцю перенесли недавно чеські мистецькі круги до Праги з села Михайлівні на Закарпатті й уставили її в городі-саді Кінського). Не треба й казати, що церкву з Кривки розібрано, перевезено, а тепер кінчать монтувати під проводом фахівців, так, що вона нічого не стратить зі своєї краси і кожна дрібниця буде в ній на давньому місці.
Справжнім чудом Божим можна назвати те,що наслідком страшного вибуху бомби не потерпів ні дім оо. Студитів, ні згадана церковця. Як би було прийшло до вибуху другої бомби, яку атентатчики вложили у віконницю дому, підпаливши льонт, катастрофа булаб неминуча. На превелике щастя, льонт згорів тільки до половини і ця бомба не вибухнула. Це врятувало життя всіх мешканців монастиря і жиючих там тепер майстрів, а також дім і церковцю перед руїною. З напряму втечі атентатчиків у сторону Личакова, які стріляли з револьверів, не допускаючи до погоні, як і з того факту, що саме дві доби передтим висаджено в подібний спосіб школу ім. князя Льва при вул. Круп’ярській, можна догадуватися, що атентатчики в обох випадках були ті самі люди. Побачимо, який буде вислід слідства поліції».
[Діло. — № 215. — 27 вересня 1930 р. — С. 4]
Марія Січинська народилася 1874 р. у с. Угринь Скальського деканату в сім’ї греко-католицького священика, де традиційно панували моральність та релігійність. Батько був при церкві у селах Тернопілля, згодом парохом, а з 1897 року перевівся до Львівської архієпархії. Відомо, що отець Лукіян Січинський був двоюрідним братом одного з найвідоміших українських політиків Олександра Барвінського, а мати дівчини – Наталія Брилинська – доводилася сестрою Є. Олесницькому, який і познайомив молоду пару. 1893 року в с. Мшана (нині Городоцького р-ну Львівської обл.) відбулося вінчання С. Федака з М. Січинською [2, с. 8]. Цікавим є той факт, що в уніатській церкві Галичини шлюбна присяга була такою: жінка присягала чоловікові на любов, вірність і послушність, а він їй на любов та вірність.
Незважаючи на патріархальне виховання, що сповідувало дівчині-галичанці майбутнє в межах родини, домашнього господарства, церкви й виховання дітей, Марія Січинська була однією з перших, хто зосередив свою увагу на ролі жінки в суспільстві. Вона була активною у жіночому просвітницькому русі Галичини, багато читала, декламувала поезію “Кобзаря”, цитувала “Каменярів”, особливо захоплювалася творчістю Б. Лепкого. З молодих років була скарбничкою (бухгалтером) Товариства “Руська Захоронка”, адже дуже любила дітей. Упродовж сімейного життя Марія народила С. Федаку восьмеро дітей: доньок Галину (Олену), Ольгу, Марію, Софію, Оксану, Дарію та двох синів – Стефана Ярослава і Богдана.
Значне фізичне і моральне навантаження, що доводилось нести у сім’ї, не стало завадою для жінки в подальшій громадській діяльності. Відомо, що Марія Федак була поміж організаторок у краю Вакаційних осель – інституцій канікулярного відпочинку для дітей-вихідців із найбідніших верств міського населення. Жінка ввійшла до складу Головного Виділу для ведення навчально-виховного процесу в Товаристві разом з Ольгою Барвінською -Бачинською, Оленою Бережницькою, Ольгою Вахнянин, Софією Левицькою, Євгенією Макарушковою, Марією Цеглинською. Освічені та передові жінки того часу ініціювали у 1905 р. відпочинок для дівчат-українок у селі Миловання Товмацького повіту (тепер Милування Тисменицького району Івано-Франківської області), що ґрунтувався на засадах національного та релігійного виховання через використання рідної мови, поезії, пісень, ігор. Такий підхід сприяв формуванню національної свідомості наймолодших представників українського народу, а молитва та пісні духовного змісту слугували основними засобами релігійного виховання дошкільнят. Про авторитет оселі серед львів’ян свідчило те, що число вихованок з 1905 по 1909 роки зросло майже вп’ятеро і сягнуло 115 осіб [3, с. 13]. Зважаючи на популярність закладів та вагомість одержаних результатів, у майбутньому фундаторами товариства Вакаційних осель стали представники галицької інтелігенції, серед них – Степан Федак, Іван Боберський, Микола Вахнянин, Роман Перфецький.
Марія Федак – маленька жінка, завше спокійна, небагатослівна, сильною рукою тримала у взірцевому порядку дім на Сиктуській і дбала про гідне виховання власних дітей, які називали її лише “Мамунця”. Після народження правнучки вона напише її матері: “Я вірю, що ти виховаєш її на добру українку – а це найважніше! [4, с. 17]”. Це були не просто слова, ціле її життя було взірцем виконання обов’язку дружини, матері, громадянки. Маючи власні цінні документи та рахунки у Банку Крайовому Королівства Галіції і Лодомерії (близько 11 тисяч 180 корон), дружина одного з найбагатших українців Австро-Угорщини, зуміла прищепити своїм дітям скромність і ощадливість у всьому, наголошуючи на першочерговості духовних скарбів перед матеріальними.
Архівні дані подають, що Марія Федак мала право участі (разом з чоловіком) у виборах депутатів у міську раду м. Львова на період з 1913–1914 рр. [5, с. 17]. Ця деталь засвідчує рівноправність дружини С. Федака не лише у домі, а й у справах громадських. Не дивно, що й діти були виховані свідомими українцями, беручи участь у політичному житті свого краю. Відомо, що після атентату на Ю. Пілсудського, здійсненого сином Ярославом у 1921 р., спокійна “Мамунця” після нічного обшуку та побоїща у домі тихо, але рішуче заявила: “Я горда, що це саме мій син виконав цей атентат” [4, с. 16].
Подібно зносила усі удари долі власним прикладом навчаючи, що ніколи не “випадає плакати і показувати своє горе чи невдоволення публічно” [4, с. 14]. Адже завше хтось із найближчих перебував за ґратами чи у небезпеці: чоловік, син, доньки Дарія і Марія, зяті Євген Коновалець та Андрій Мельник. Носила рідним у Бригідки харчі, білизну, листи й ніколи не нарікала на долю.
Деякі історики наголошують на родинних зв’язках Марії з Січинських та Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 р. застрелив у робочому кабінеті графа А. Потоцького. Відсидівши у в’язниці Станіслава 3 роки, Мирослав втікає та перебирається за кордон, що, як відомо, було організовано і про фінансовано родиною Степана Федака [6, с. 76].
На жаль, Марія Федак-Січинська не залишила жодних записів, споминів, які б проливали світло на її власний внутрішній світ, взаємини з чоловіком, дітьми. Ні приватний архів, не кажучи про архіви інституційні, не містять письмових свідчень про дружину С. Федака. Можливо, їх не вважали за потрібне зберігати. Відомо, що за рік до смерті 22 березня 1936 року, Степаном Федаком складено заповіт, згідно з якими “універзальною наслідницею” всього майна родини призначалася дружина – Марія з Січинських. Останніми словами заповіту були: “…а Тебе , Кохана Марійко, сердечне прощаю і прошу дарувати всі прикрості, яких від мене дізнала” [4, с. 19].
Відомо, що Марія Федак дуже стійко перенесла смерть чоловіка 6 січня 1937 року, але заявила рідним, що “від смерті дідуся свят у мене не буде” [4, с. 14]. Як писала газета “Діло”, грандіозна панахида 9 січня 1937 р. за участю 25 духівників та городян перекрила рух головної артерії Львова і завершилася похованням С. Федака на Личакові без промов, вінків та квітів, з огляду на останню волю покійного [7, с. 76].
Упродовж місяця на адресу Марії Федак надійшла велика кількість жалібних листів та телеграм від господарських і громадських установ: “Народна організація українців м. Львова”, “Фортуна Нова”, “Торбан”, “Самопоміч”, “Дністер”, “Міщанське Братство”, Союз українок Перемишля, Екзекутива Ради службовців Ревізійного Союзу Українських кооператив у Львові та ін. Це ще раз засвідчувало вагу особистого внеску Степана Федака в діяльність місцевих інституцій краю. Українські діячі: Мирон та Роман Кордуби, Володимир Дашкевич, Дмитро Дорошенко, Іван Кузеля, Роман Савицький, Степан Смаль-Стоцький, Микола Заячківський, Олена Кисілевська, Стефана Онишкевич, Сергій Пеленський – засвідчували щире співчуття сім’ї та дружині в зв’язку з понесеною втратою й висловлювали сподівання “що і цей удар долі знесете мужньо, як уже не раз мужньо ставили чоло супротивним хвилям життя” [8, арк. 2].
На цей час Марії Федак виповнилося 64 роки. Разом з дітьми та онуками вона переживе загибель зятя Євгена Коновальця у Роттердамі, прихід радянської влади та початок Другої світової війни. У 1942 році покине Україну й оселиться у Люксембурзі разом з донькою Софією та її чоловіком – Андрієм Мельником. За кордоном для Марії Федак також знаходився час на музику й подорожі Європою. Їй так і не сказали про трагічну кончину улюбленого сина Стефана-Ярослава. До кінця життя (9 грудня 1952 р.) підтримувала дітей матеріально й морально. Діти, ж рівно як і зяті, онуки душі не чули в цій мудрій жінці й виконували заповіт свого великого батька: “Прошу вас, діти, щобисьтеся взаємно любили і собі помагали, любили і шанували Мамусю” [4, с. 20]. Поховали Марію Федак-Січинську в столиці герцогства Люксембург на кладовищі Боневуа [9, с. 15].
Схожою на матір (принаймні зовні) була найстарша з дітей Федаків донька Галина, яка більш відома під іменем Олени Федак-Шепарович. Вона народилася 1894 року, отримала від матері ґрунтовні моральні засади і вже змалечку спілкувалася з гувернантками французькою та німецькою мовами.
Перший урок патріотизму Галя отримала у січні 1907 р., коли у Львівському університеті студенти обстоювали право на складання присяги українською, а не польською мовою. Тоді місцевою адміністрацією було заарештовано багато представників академічної молоді. Марія Федак входила до комітету, що займався забезпеченням продуктів харчування для заарештованих, а тому діти “найбагатшого українця краю” пили чай без цукру і дуже гордилися цією “посвятою”. Згодом за сприяння С. Федака при “Краєвому союзі кредитовому” був створений Фонд допомоги заарештованим.
У великій сім’ї Федаків діти усвідомлювали незаперечність батьківського авторитету: він годувальник родини, він її голова. З іншого боку, праця батька поза домом пов’язувала всіх із зовнішнім світом. Для Галі батько був втіленням цього неозорого, сповненого пригод світу, складного і дивовижного, який вона хотіла осягнути і зрозуміти.
1912 року 16річна Галина разом з батьком та подружжями Євгена та Ярослава Олесницьких репрезентували Австро-Угорщину від товариства “Дністер” на протипожежному конґресі у Петербурзі. Користуючись відсутністю митних ревізій у Європі, делегації пощастило відвідати у Варшаві видатного українського ліричного тенора О. Мишуґу – товариша С. Федака по дяківській бурсі у “Ставропігії”. Крім того, у Петербурзі молода дівчина спілкується з місцевими українцями, у Москві знайомиться із С. Петлюрою, у Києві разом з батьком відвідує “Український Клуб”. Тут львів’ян тепло зустріли відомі діячі: М. Лисенко, М. Коцюбинський, Л. Старицька-Черняхівська, Є. Чикаленко та ін. [10, с. 110]. Знайомство і спілкування з видатними особистостями, любов до подорожей, бажання завше бути в епіцентрі всіх подій, мабуть, надихнули у майбутньому Галину Федак до журналістського фаху. Вона навчалася у Львівському університеті, студіювала журналістику в Берліні, філософію у Відні, залучалася до громадських справ.
Галина Федак за вдачею була надзвичайно самостійною, активною і цілеспрямованою дівчиною. Маючи за ідеал батька, як уособлення чоловічих чеснот, вона шукала для себе обранця, але такого, який був би здатний подарувати їй належну гідність та мати високу свідомість. Для багатьох стало несподіванкою, що найбагатша і найбажаніша наречена Львова, яка ніколи не була обділена увагою своїх “адораторів” (прихильників), зупинила свій вибір на юнакові без статків та звань. Ним став кадет Австрійської армії у Требінії (Герцеговина) на прізвисько “Радіо” – Лев Шепарович.
Історію цього кохання, як і психологічні портрети адресатів, привідкриває переписка між молодими людьми з липня по листопад 1916 року – епістолярний роман на 74 аркушах. Після знайомства, яке відбулося за сприяння подруги Галі – Марти Герасимович, образ галичанки з “пишними, гордими очима”, “неспокійною чорною гривкою та енергійним профілем” повністю заволодів думками молодого Шепаровича: “Ваш інтелект, так повні ініціативи, так оригінальні…” [11, арк. 22–25]. Молода Федаківна також гідно оцінила характер молодого Шепаровича, який ще 1906 р., студіюючи електротехніку, став засновником “Клубу українських студентів в Карлсруе”. Левко долучився до діяльності товариства, що провадило звіти про справу українського університету, інформувало місцевий загал про українсько-польські відносини, мало свою бібліотеку (200 томів), український хор [12, арк. 1]. Перебуваючи у складі австрійської частини з 1914 р., Л. Шепарович силою свого інтелекту та професійними навиками завоював прихильність німецьких і австрійських колег по зброї, зумів завше “не поступати як маса, а йти своїм шляхом” і “вірити у світлу будучність нашого народа” [11, арк. 2]. Таке ставлення до життя відповідало особистим переконанням Галини Федак. На той час, перебуваючи у Відні, вона працювала в “Українському жіночому комітеті допомоги пораненим воякам” (“Ukrainisches Damenhilfskomitee fur Verwundete Soldaten”), що займався харитативною підтримкою українців у австрійських шпиталях.
Маючи сильну вдачу, Галя зуміла переконати у правильності свого вибору не тільки “Дзядзя” (дідуся) – Лукіяна Січинського, а й надзвичайно принципову “Мамусю”, на що Л. Шепарович зауважив: “Ти умієш справді справи боронити лучше, ніж всі концієлянти…” [11, арк. 47]. Наводимо цитату щодо бачення Галею своїх заручин, що засвідчує глибокі моральні принципи, закладені у сім’ї С. Федака: “І Дзядзьо нас поблагословить на нове життя і зголосимо ту присягу … в тій нашій сільській церковці – без електричних світильників, диванів, без вельону, букетів. І ніхто не буде оглядати, як я убрана, чи плачу… Прийдемо собі пішки з двірця і нап’ємося лиш сільської кави так, якби приїхали на прогульку…” [11, арк. 41 зв].
Весілля відбулося у листопаді 1916 року, як тільки молодому дали дозвіл покинути військову частину і прибути до Львова. Зважаючи на обставини військового часу, все було “скромно і елегантно, із тихим благословенням батьків” [4, с. 12] . Кошти, що мали бути витрачені на повідомлення у пресі про гучну забаву, Степан Федак передав у фонд Червоного Хреста. Після цього молоді Шепаровичі від’їжджають до Відня.
Галина Федак-Шепарович була однією з небагатьох галичанок, яким удалося уникнути жіночого рабства. У заміжжі вона не втрачає власної індивідуальності, в неї власний світ, свої прагнення, які розділяє і підтримує Лев Шепарович: “Галя так характерна і належить до тих рідких, що як скаже “так”, то є дійсно “так”… на таких людях будується світ і його ідеальна часть – стремління до доброго, до висшого, до щастя” [11, арк. 33]. Бачачи себе суверенним суб’єктом, молода жінка прагне удосконалити суспільство, в якому живе, звільнити його від пут і застарілих звичаїв. Вона активно долучається до роботи громадських і політичних організацій Галичини.
1918 року подружжя Шепаровичів повертається до Львова і включається в події Листопадового зриву. “Я не могла бути в ці великі дні тільки пасивним глядачем, усіма клітинами розуму і серця я хотіла бути активною…”, – згадувала згодом діячка [13, с. 2]. Відомо, що Л. Шепарович та підпорядкована йому група зв’язкових УГА захопила у Львові головну пошту і телеграф. Під час відступу УГА на Наддніпрянщину дружина супроводжувала його, будучи неподалік від лінії фронту “не з особистих амбіцій, а з глибокого почуття обов’язку” [13, с. 2].
Крім того, вподовж українсько-польського конфлікту їй доручають організацію кухні для українських жовнірів у приміщенні колишньої Духовної семінарії. У цей непростий час освічена журналістка могла замінити декількох чоловіків у канцелярії Народного Дому. Пізніше жінка залучається до роботи Самаритянської секції Українського Горожанського Комітету у Львові, що був організований 1918 р. її батьком. За сприяння Галини ФедакШепарович та Олени Косевич від генерала Сікорського було отримано дозвіл на відвідування жінками українських шпиталів, а згодом в’язниці Бригідки. Перебуваючи на посаді секретарки, Галина, як і решта жінок Секції, опікується українськими пораненими і полоненими: забезпечує їх продуктами, цигарками, часописами та “добрим словом” [14, с. 110].
22 квітня 1919 року Галина Федак-Шепарович разом з Кирилом Студинським та Владиславом Дзєдушицьким, за дорученням Ради державних секретарів, виїхала до Перемишля і впродовж восьми днів перевіряла побутові умови, санітарний стан, харчування полонених та інтернованих у таборах Домб’є та Вадовичі. Особисто, без відома обох делегатів і польського наглядача, молода жінка роздала у таборах 100 тисяч австрійських корон, наданих їй Степаном Федаком для потреб українських вояків [ 5, с. 25]. У вересні того самого року Галина Федак-Шепарович разом з д-ром С. Панчишином та о. Л. Сембратовичем веде переговори з д-ром Фріком – представником Міжнародного Червоного Хреста у Женеві щодо звільнення українських полонених та інтернованих. Вона працює як перекладач, секретар, веде протоколи перемовин, шукає та наводить статистичні дані чисельності, вікового цензу українців у таборах Австро-Угорщини, наполягає на якнайшвидшому вирішенні питання звільнення співвітчизників та повернення їх на Батьківщину [15, с. 30].
Зі закінченням Першої світової війни діячка поміж кращих представників галицької інтеліґенції 20–30 рр. минулого століття, котрі під гаслом “віри у власні сили” розпочали вперту, чорну роботу за відбудову власних інституцій у складі ворожих імперій. Іван Кедрин заслужено ставить її поряд з такими непересічними особистостями як Дмитро Левицький, Остап Луцький, Степан Баран, Мілена Рудницька [16, с. 331]. Під іменем Олени Федак-Шепарович вона ввійшла до організаційного комітету З’їзду українських жінок 2223 грудня 1921 р. у Львові, що започаткував Союз українок (СУ). У період, коли Федаківні випала честь очолити СУ, в польських Бригідках 9 лютого 1924 р. було замучено Ольгу Левицьку-Басараб – зв’язкову УВО. За сприяння О. Шепарович “справа Басарабової” набула не лише місцевого, а й міжнародного резонансу, стала яскравим прикладом патріотизму та активної громадянської позиції сучасниць.
Поле діяльності Союзу українок охоплювало не лише політичні, економічні, а й духовні аспекти суспільного життя. Його представниці брали активну участь у житті парафій та церковних товариств, зокрема, відомо про роботу О. Федак-Шепарович в Українському комітеті допомоги безробітним та убогим, що постав у Львові в міжвоєнний період. Тісно співпрацює жінка з такими персоналіями, як Олена Кисілевська, Катря Гриневичева, Іванна Блажкевич. Разом з Міленою Рудницькою редагує часопис “Жінка”, а після його закриття у 1935 р. стає співзасновницею двотижневиків “Громадянка” та “Світ українки” [17, с. 191].
Намагаючись протистояти тенденції антиінтелектуалізму в краї, Союз українок підтримав заснування у Львові в жовтні 1924 р. Українського товариства жінок з вищою освітою, куди ввійшли Олена, Марія та Софія Федак. У складі Товариства старша Федаківна через публічні доповіді, реферати намагалася залучати жінок з середньою освітою до продовження навчання в університетах Європи. Саме Олена Федак-Шепарович була однією з перших, хто правильно розставив акценти щодо сутності українського фемінізму, зазначаючи: “Завданням української феміністки являється праця, … позитивна, громадська праця з народом і для народу. Тоді здійснення всіх наших ідеалів, цебто визволення нашого народу, буде рівночасно цілковитим визволенням української жінки” [18, с. 23].
Надзвичайно помітною була участь Олени Федак-Шепарович у міжнародному жіночому русі. З 28 травня по 8 червня 1926 року вона перебувала у складі української делегації Міжнародного союзу суфражисток у Парижі, була єдиною, хто представляв Союз українок на похоронах Симона Петлюри. В наступні роки вона у складі делегації Жіночого конґресу в Берліні (1929 р.) та Відні (1932 р.), де поборюючи всі перешкоди польської влади, гостро піднімалися питання дискримінації української меншості у Другій Речі Посполитій. Щоб продемонструвати свою єдність і гідно заявити про себе світові, жінки-галичанки проводять у жовтні 1937 р. Всесвітній з’їзд Союзу українок, до головної управи якого була включена і Олена Федак-Шепарович.
Аналізуючи громадську діяльність Олени (Галини) Федак-Шепарович, варто підкреслити її участь у політичному житті галицьких українців. 1928 року під час виборів депутатів до польського сейму і сенату їй довірили репрезентувати інтереси жіноцтва в УНДО. Зважаючи на те, що УНДО було коаліцією поміркованих партій і груп, жінкам тут було легше втриматися та повноправно використати парламентську трибуну для захисту власних інтересів. Така ситуація була не на руку чинній владі, тому 1935 р. доказом “нормалізації” стало право поляків схвалювати або відкидати кандидатів-українців у виборчих процесах. Олені Шепарович та її соратницям – Г. Палій, М. Біляк, М. Мудрик – керівництво УНДО запропонувало компроміс із владою. Жінки відповіли на це відкритою заявою “Вибори без жінок”, де проголошувалося: “Політична рівноправність – це для нас, українських жінок, співвідповідальність за те все, що твориться в українському світі, також за те, що робиться без нас, жінок, навіть за те, що робиться проти нас” [17, с. 272]. Тому у виборчих списках УНДО – найбільшої партійної коаліції – не було жодної жінки. У відповідь на це місцева влада припиняє діяльність Союзу українок.
У жовтні 1937 р. українки засновують нову інституцію – Дружина Княгині Ольги, куди ввійшла і О. Федак-Шепарович. Це була не тільки політична організація жінок, а й ідеологічний центр щодо питань релігії, родини, освіти, культури та етики громадського життя.
З приходом радянської влади у Західну Україну, сім’я Олени Федак-Шепарович еміґрує в Західну Європу, а з 1949 р. – до США. Тут деякий час жінка змушена перебиватися тимчасовими заробітками (працювала кухаркою у родині італійського лікаря), згодом влаштувалася на роботу в Український інститут Америки. До кінця життя Олена ФедакШепарович не припиняла зв’язків з Батьківщиною, працювала за кордоном з іншими співвітчизницями, наголошуючи, що “усі пости здобували ми собі своєю невсипущою працею, своїм гарячим бажанням служити своїй Державі” [15, с. 32]. Останні роки життя Олена (Галина) Федак-Шепарович важко хворіла. Просила поховати себе у чорній сукні з білими рукавичками, тихо, без промов і тризни. Померла 1982 року в Нью-Йорку у віці 88 років. “Людина високої товариської культури, мила, привітна, справжня представниця роду Федаків” – писав про неї І. Кедрин [16, с. 332].
Можна без перебільшення стверджувати, що під цей словесний портрет підпадає донька Олени (Галини) та Лева Шепаровичів Ольга Кузьмович – наймолодша репрезантка роду Федаків. Її дитячі та юнацькі роки на Сикутській, 48, атмосфера дому, Львів з його родинними та соціальними парадигмами сформували її взаємини зі світом, заклали підвалини життєвих пріоритетів, характерних для ґенерації галицької інтеліґенції 30–40 рр. минулого століття.
Маючи батьків, активно задіяних у громадських справах, дівчинка виховувалася бабунею, якій вона присвятила найтепліші спомини. Читаючи їх, розумієш, що пам’ять письменниці, мов перфокарта, пройнята дитячими і отроцькими враженнями про світ, в якому існувала радість і біль. Хрещеними малої стали Ольга Федак-Коновалець та Андрій Мельник. Останній не дарував ані іграшок, ані солодощів, а тільки клаптики зшиткового паперу, де були короткі побажання, та альбом із родинними світлинами. Вже у 3річному віці Оля стала свідком погрому дому С. Федака, спричиненого атентатом на Ю. Пілсудського. Коли поліція розпорювала без жалю дитячі ляльки в пошуках таємних паперів, бабуня – Марія Федак – навчала ніколи не плакати перед ворогом. Згодом 1923 року дівчинка стала співучасницею “підпільної праці”, перевозячи з Берліна зашиті в комірі плащика гроші, призначені для діяльності УВО [4, с. 13].
У майбутньому Ольга Шепарович закінчила середню школу, потім – Український Інститут для дів чат у Перемишлі. Вже 1934 р. з’являються її перші журналістські дописи у пластовому журналі “На сліді”, замітки до журналу “Жінка”, що редагувала Галина Федак-Гашпарович. З 1935 по 1939 рр. дівчина, як матір у минулому, вивчає журналістику у Варшаві. Отримавши ступінь магістра, працювала у щоденнику Львова “Діло”, але з приходом радянської влади змушена еміґрувати до Кракова. Тут Ольга віднайшла свого нареченого – Миколу Кузьмовича. Він був сином відомого діяча Володимира Кузьмовича – посла до галицького сейму, співробітника газети “Діло”, прихильника УНДО. М. Кузьмович до війни працював хірургом у лічниці Анд рея Шептицького, тому поляки забирають його у полон на посаду лікаря. Добившись у влади дозволу на визволення нареченого, Ольга і Микола побралися у Кракові. Відомо, що свідком на весіллі у Кузьмовичів був Юрій Шухевич – брат Романа Шухевича.
Проживаючи у Польщі, Ольга Кузьмович два роки працювала на посаді секретаря полковника Р. Сушка, а відтак М. Скрипника (згодом митрополита УПЦ – Мстислава). 1941 року Ольга Кузьмович з чоловіком повертається до Львова, продовжує роботу в юнацькому журналі “Дорога” під керівництвом редактора Миколи Шлемкевича. Коли в 1944 році Львів знову захопили радянські війська, сім’я перебирається в Австрію, а з 1949 року родина Шепаровичів-Кузьмовичів еміґрує в США.
У чужій країні життя Ольги Кузьмович було тісно пов’язане з юнацькою організацією “Пласт”. Маючи за приклад матір та бабуню, які в межах ворожих окупацій вели активну громадську роботу, Ольга не мала морального права на помилку. Зайнявши провідне місце у Пластовій організації США, жінка скеровує свою діяльність на зберігання і трансляцію національного компонента серед діаспорної молоді. У 1960–1963 рр. її обрано головою Крайової Пластової Старшини у США, вона поміж членів редколегії “Пластового Шляху”, відповідальна за пластову сторінку газети “Свобода”. 25 років поспіль жінка редагувала журнал пластового юнацтва “Юнак”, а в 1970–1974 рр. її обрали очільницею Головної Пластової Ради (вперше такий пост було доручено жінці). За багаторічну плідну працю у “Пласті” О. Кузьмович двічі була удостоєна золотої медалі Святого Юрія.
Як журналістка, маючи легкий стиль викладу, поєднаний з реальним світосприйманням та витонченою спостережливістю, вона на перший план завше ставила проблеми людських взаємин і майже ніколи не торкалася політичних. Ольга Кузьмович була удостоєна честі очолити Спілку українських журналістів Америки (1976 р.), вона член управи НТШ Америки, редактор “Вістей НТШ”, сторінки НТШ у “Свободі”. На літературних конкурсах СФУЖО двічі нагороджували за її оповідання. У доробку О. Кузьмович понад 1900 нарисів, оповідань, статей, фейлетонів, репортажів, спогадів, що головно стосуються української історії. Вона є автором передмов до зібрань творів І. Кедрина, Ц. Паліїва, Р. Купчинського, альманаху “Карпатський Лещетарський Клюб”, порадника для молоді “Як писати листи” [19, с. 32].
Найбільшим літературним надбанням О. Кузьмович є книги “Про це і те” (2000 р.) та “Про вчора і сьогодні” (2003 р.). Останні цінні тим, що містять ностальгійні портрети персоналій Львова початку ХХ століття. Серед них представники родини С. Федака: Марія Січинська, Ольга та Євген Коновальці, Андрій Мельник, Лука Мишуґа, СтефанЯрослав Федак. Вони звичайні у своїй “повсякденній діяльності”, зі своїми слабкими і сильними сторонами, власними світоглядами. Висвітлюючи чоловічі й жіночі візії тогочасного суспільства, Ольга Кузьмович сприяла відтворенню більш цілісної картини історичного минулого, яке вона проектує на сучасність. Серед її героїв і представники наймолодшого покоління Федаків, які розсіялися по всьому світові, але, попри те, бажають пізнати спільну родину й Україну.
Написавши спогади, унікальні в мемуарному доробку галицьких сімей минулого століття, журналістка О. Кузьмович залишила ще багато “білих плям” у цій історії. Адже, як пише О. Забужко: “…жодна «сторі» не є закінченою, нічия. І смерть не ставить у ній крапку” [20, с. 130]. Гадаємо, що справу онуки Степана Федака продовжать його нащадки в Україні та поза її межами.
Таким чином, представлені жіночі персоналії родини С. Федака різнили епохи, з їх трагічними умовами, проблемами виживання, де надзвичайно легко було загубити себе як людину, втратити власне коріння. Проте ці жінки зуміли зберегти й передати нащадкам лейтмотив Батьківщини. Пропагуючи національні цінності, створюючи унікальні моделі громадських організацій, беручи участь у міжнародному та національному жіночому русі, публікуючи власні спогади, вони, як і решта сучасниць, творили українську історію. Такою самою мірою, як і чоловіки.
Література:
Кам’яниця Шольц-Вольфовичів є пам’яткою архітектури кінця ХVІ – середини ХVІІІ ст і має охоронний №326/21. Вона розташована на куті площі Ринок та Катедральної.
Кам’яниця має гарне оздоблення. Тумби під пілястрами другого ярусу прикрашені скульптурними масками левів. Одна із цих масок відпала і лежить на бортику. Можна побачити і вкрай поганий стан ще однієї маски.
У коментарі Гал-інфо начальниця управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Лілія Онищенко-Швець розповіла, що з кам’яниці відпав не лише левик.
На розі третього ярусу розміщена скульптурна група “Хрещення Ісуса Христа“. За словами Лілії Онищенко-Швець, там також відпали певні деталі, які так і лежать на бортику будинку.
“Цей будинок реставрували у 2007 році, замовником тоді було управління капітального будівництва, роботу виконувала фірма “Еталон”. Тоді скульптури не рухали, бо виявили, що вони виготовлені з алебастру, тому це залишили на пізніше, коли у нас будуть спеціалісти, які зможуть із ними працювати. Від скульптурної групи “Хрещення” також відпав один елемент і лежить на тій поличці. Ми свідомо його там залишили”, – прокоментувала Лілія Онищенко-Швець.
На запитання Гал-інфо чи планують елементи забирати з бортиків, аби вони не замокали і не продовжували руйнуватися, а також, аби вони не впали на голову перехожим, чиновниця сказала:
“Думаю, що у рамках якогось семінару ми проведемо навчання і дослідимо ці скульптурні групи. Забрати можна, але треба поставити назад. Напевно заберемо, але це однаково не вирішить проблему”.
Додамо, що усе скульптурне оздоблення кам’яниці, ймовірно, міг виконувати відомий львівський скульптор Ян Заремба.
