Якою була символіка спортового товариства «Україна» у 1911–1939 роках?

30. 07. 2021

Цього року минає 110 років від заснування спортового товариства студентів вищих шкіл Львова «Україна». Про його початки діяльності йшлося у попередній публікації автора на сайті Фотографії Старого Львова 23 липня 2021 р. У сьогоднішньому матеріалі розповімо про символіку СТ «Україна».

За роки незалежності України, про символіку СТ «Україна» з’явилися праці українських науковців Ореста Круковського, Олександра Паука, Степана Пахолка та Ольги Мартин, Андрія Сови. У Віснику Українського геральдичного товариства «Знак» Орест Круковський у 1993 р. опублікував статтю під назвою «Якою була насправді емблема спортивного товариства «Україна»?». У ній автор наводить зображення емблеми товариства та відтиск печатки, яка використовувалася організацією в останні роки перед Другою світовою війною. Олександр Паук звернув увагу на використання товариством червоно-чорних кольорів, Степан Пахолко та Ольга Мартин торкнулися історії деяких фалеристичних пам’яток. У 2011 р. Орестом Круковським та Степаном Пахолком опубліковано альбом-каталог колекції із 144 українських відзнак і нагород громадських організацій кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., Легіону УСС, збройних сил УНР, УГА, Дружин Українських Націоналістів, УПА, що зберігаються у фондах Львівського історичного музею. Безпосереднє відношення до теми даної статті має публікація відзнаки виданої, з нагоди Шевченківського здвигу, що відбувся у Львові 27–29 червня 1914 р. Про цю відзнаку писав і автор даної публікації у 2005.

Членська картка (посвідчення) члена-засновника СТ «Україна» Степана Гайдучка. Львів, 10 грудня 1911 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

У запропонованій праці комплексно досліджено символіку СТ «Україна». Хронологічні межі публікації охоплюють 1911–1939 рр. Нижня – це рік створення товариства, верхня – початок Другої світової війни.

Назва. Товариство було створене напередодні Першої світової війни. Для кращого розуміння, в якій атмосфері воно робило свої перші кроки і яке значення мало для українців, варто зацитувати спогади «духовного батька» і першого почесного члена СТ «Україна» Івана Боберського. У листі з югославського містечка Тржичу (тепер Словенія), де проживав Іван Боберський упродовж 1932–1947 рр., до керівництва цього товариства, датованому 22 травня 1936 р., він писав: «Зі споминів про початок Товариства «Україна» 1911 р. можу подати, що звернув я увагу моїм тодішнім знайомим серед академічної молоді, що на львівськім університеті потрібний доконче репрезентаційний спортовий клюб української молоді. Він повинен зватись «Україна» і заохочувати студентів університету й політехніки до плекання рухових гор, народніх вправ (хід, біг, скок, мет, дужба), боксу й шерму. Клюб мав спонукати українську молодь, придбати собі не лише інтелігенцію духа, але також інтелігенцію тіла. Дружини копаного мяча, гаківки й ставки (безболь), мали мірятить з дружинами чужих клюбів і притягнути українську молодь до співбігу з молоддю других народів».

У статутах СТ «Україна» 1911 та 1914 рр. у § 1 зазначалося: «Товариство носить назву «Україна спортове товариство студентів висших шкіл у Львові». Мовою урядовою є українська». 8 квітня 1925 р. на Надзвичайних Загальних Зборах «України» змінено § 1 статуту на: «Товариство має назву: Спортове Товариство «Україна», в скороченню С. Т. «Україна». Урядовою мовою Т-ва є українська. Осідком Т-ва є місто Львів». Така офіційна назва збереглася до початку Другої світової війни. Цікавим є той факт, що у 1920-х рр. була спроба змінити назву товариства на українське спортове товариство «Тризуб» з центром у Львові та поширенням діяльності на територію Львівського воєводства. Однак, польська окупаційна влада не схвалила такої ініціативи.

Назва українського спортивного товариства «Україна» непокоїла, а то й дратувала багатьох особливо у польському політикумі Галичини. Вона була ідейною зброєю в боротьбі за національне самовизначення українців (нагадаємо, що в 1910 р. загострилася боротьба українських студентів Львівського університету за можливість навчання українською мовою, кульмінаційним моментом якої стала трагічна загибель одного з лідерів української молоді, члена «Сокола-Батька» Адама Коцка).

Печатки. Одним із обов’язкових атрибутів офіційно зареєстрованого СТ «Україна» були печатки. Ними завіряли всі важливі документи. Зі зміною статуту змінювалися і печатки. На сьогоднішній день відомо п’ять різних відбитків печаток централі СТ «Україна». Датуються вони 1911–30-ми рр. Існували ще й печатки структурних підрозділів СТ «Україна». Про них готується окрема публікація.

Нижче подано опис печаток СТ «Україна»:

1). Матеріал: зелене чорнило.
Форма: овальна.
Сюжетне зображення: без зображення.
Легенда: Товариство спортове студентів висших шкіл «УКРАЇНА» у ЛЬВОВІ. Текст розділений двома зірочками.
Датування: 10 грудня 1911 р.
Місце зберігання: Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів)

Печатка спортового товариства «Україна». З фондів Державного архіву Львівської області та приватної колекції Юрія Завербного (м. Львів).

2). Матеріал: фіолетове чорнило.
Форма: овальна.
Сюжетне зображення: без зображення.
Легенда: Спортове Товариство «УКРАЇНА» у ЛЬВОВІ. Текст розділений двома зірочками.
Датування: 2 березня 1925 р., 25 квітня 1925 р., 5 вересня 1924 р.
Місце зберігання: ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 1557. – Арк. 44, 60, 69.

3). Матеріал: фіолетове чорнило.
Форма: овальна.
Сюжетне зображення: без зображення.
Легенда: Українське Спортове Товариство «УКРАЇНА» у ЛЬВОВІ. Текст розділений двома зірочками.
Датування: 8 квітня 1935 р., 1 лютого 1937 р., 8 лютого 1937 р., 11 березня 1937 р.
Місце зберігання: ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 1557. – Арк. 9 зв., 23, 24, 31, 32.

Печатка спортового товариства «Україна». З фондів Державного архіву Львівської області. З фондів Державного архіву Львівської області.

4). Матеріал: фіолетове, червоне чорнило.
Форма: овальна.
Розмір: 42х25 мм.
Сюжетне зображення: без зображення.
Легенда: Спортове Товариство «УКРАЇНА» у ЛЬВОВІ. Текст розділений двома зірочками.
Датування: 24 лютого 1929 р., 20 січня 1930 р., 26 червня 1931 р., 10 серпня 1933 р., 28 лютого 1934 р., 30 вересня 1937 р., 6 лютого 1938 р., 14 лютого 1939 р.
Місце зберігання: ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 1557. – Арк. 2 зв., 3, 5, 33, 34, 39, 40; Колекція Юрія Завербного (м. Львів).

Печатка спортового товариства «Україна». З фондів Державного архіву Львівської області.

5). Матеріал: фіолетове чорнило.
Форма: овальна.
Розмір: 42х25 мм.
Сюжетне зображення: без зображення.
Легенда: С. Т. «УКРАЇНА» ЛЬВІВ S. T. «UKRAINA» LWÓW. Текст розділений трьома крапочками.
Датування: 16 серпня 1939 р.
Місце зберігання: Колекція Юрія Завербного (м. Львів).

Печатка спортового товариства «Україна». З приватного архіву Юрія Завербного (м. Львів).

Емблема. В сучасній українській історіографії утвердилася думка про те, що емблемою товариства є зображення грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем. З цього приводу у 1993 р. Орест Круковський писав: «У травні 1991 р. у Львівському університеті урочисто відзначалося 80-ліття спортивного товариства «Україна» (Львів). З цієї нагоди був виданий альманах («Україна. До 80-річчя заснування»), в якому опубліковано спогади членів товариства, фотоматеріали, історичні розвідки про засновників українського спортивного руху тощо. На титульній сторінці альманаху зображена емблема С. Т. «Україна» – у колі, обведеному синьо-жовтою стрічкою, зображений юнак, повернений вліво, із піднятим угору мечем у правій руці та круглим щитом, на жовтому тлі якого чорний напис «Україна». На голові юнака шолом із темним плюмажем. Такою уявлялася емблема спортивного товариства ініціативному комітетові. Однак у спогадах багатьох членів товариства, що опубліковані в альманасі, із часів його заснування та діяльності в 20–30-их роках, а також і на еміграції, не було згадано ні слова про таку емблему. Проте, її зображення побутує не тільки в альманасі, але й з’явилося на сторінках львівських газет. На жаль, у жодному випадку до емблеми одного з перших українських спортивних товариств не було подано ні історичної довідки, ані пояснення хоча б де, коли і ким її було затверджено, до яких традицій звертався автор, розробляючи знак, що аж ніяк не символізує ні С. Т. «Україна», ні Україну взагалі». Зображення грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем містилося на відзнаках товариства. Це підтверджується багатьма фактами. Зокрема, в альманасі з нагоди 25 ліття СТ «Україна» під зображенням грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем підпис звучав так: «Перша спортова відзнака С. Т. «Україна»«.

Сільські соколи на площі «Сокола-Батька» вишикувані до виконання пробних вправ з топірцем. Трибуна оздоблена емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, ранок 28 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Сільські Соколи уставляються до проби вправ топірцем ранком 28.VІ.[1914 р.]. Вгорі на трибуні начальник здвигу І[ван] Дигдалевич. Трибуна начальника окрашена відзнаками – звіздою [йдеться про емблему – восьмипроменеву зорю, у центрі якої дві руки тримають серп. – А. С.] Січового Союзу (зліва), Сокола і спортового товариства «Україна» та гербами українських міст». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

На нашу думку тут слід говорити про дві емблеми, які використовувало спортове товариство «Україна» упродовж 1911–1939 рр. Перша – із зображенням грецького юнака з щитом, друга – з архангелом Михаїлом. На жаль, віднайти документи про затвердження і застосування першої емблеми віднайти не вдалося. Однак, світлини (фотографії) з приватного архіву Степана Гайдучка вказують на таке побутування. Зокрема, збереглися декілька світлин з Шевченківського здвигу, який проходив у Львові упродовж 27–29 червня 1914 р. До них є власноручні підписи Степана Гайдучка. До першої: «Сільські Соколи уставляються до проби вправ топірцем ранком 28.VІ.[1914 р.]. Вгорі на трибуні начальник здвигу І[ван] Дигдалевич. Трибуна начальника окрашена відзнаками – звіздою [йдеться про емблему – восьмипроменеву зорю, у центрі якої дві руки тримають серп. – А. С.] Січового Союзу (зліва), Сокола і спортового товариства «Україна» та гербами українських міст». До другої: «Публика входить на площу С[окола]-Б[атька]. Зліва австрийський службовець в характеристичній шапці, гімназисти в приписаних шапках (буква «Ґ»), селянки, інтелігент в чорному одязі, хтось в австрийській військовій блюзі, два мійські поліцисти з півмісяцем на груди замовлені для держання порядку при вході». І до третьої: «Поздвиговий спокій [йдеться про завершення Шевченківського здвигу. – А. С.]».

Вхід на площу «Сокола-Батька» оздоблений емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, площа «Сокола-Батька», 28 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Публика входить на площу С[окола]-Б[атька]. Зліва австрийський службовець в характеристичній шапці, гімназисти в приписаних шапках (буква «Ґ»), селянки, інтелігент в чорному одязі, хтось в австрийській військовій блюзі, два мійські поліцисти з півмісяцем на груди замовлені для держання порядку при вході». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

У Державному архіві Львівської області зберігаються документи, які дозволяють встановити час появи та затвердження другої емблеми товариства. Так, 8 квітня 1935 р. керівництво СТ «Україна» офіційно звернулося до Львівського воєводського уряду через міське староство з проханням «про затвердження проектної відзнаки Т[оварист]ва, якою буде послуговуватись в кореспонденції на листовому папері та одночасно вважати цю відзнаку емблемою Т[оварист]ва». Документ закріплено організаційною печаткою і підписами голови Є. Нагірного та секретаря С. Конашевича. До нього також було долучено 6 кольорових примірників проектної відзнаки. 26 квітня 1935 р.

Трибуна Шевченківського здвигу, оздоблена емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, площа «Сокола-Батька», 29 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Поздвиговий спокій [йдеться про завершення Шевченківського здвигу. – А. С.]». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Львівське староство без найменших застережень затвердило «відзнаку (герб)» СТ «Україна». Емблема СТ «Україна» мала наступний вигляд: на тлі стрічки зображений архангел Михаїл. Над головою архангела є німб, у правій руці він тримає меч, у лівій щит. На щиті напис: «СТ УКРАЇНА». Емблема містила таку кольористику: стрічка червоно-чорно-червона, архангел Михаїл золотий з крилами чорного, синього та золотими смугами; щит чорний з золотими смугами. Зображення емблеми з’явилося на сторінках української львівської преси. Так, у газеті «Мета» за 1 жовтня 1933 р. читаємо наступне: «Відзнака С. Т. Україна, композиції О. Нагірного (юніора), затверджена Виділом. Є це перша спортова відзнака з відбиткою Арханг[ела] Михаїла. Цей факт кидає дуже гарне світло на Виділ Т[оварист]ва, котрий цю відзнаку затвердив».

Емблема спортового товариства «Україна», завірена організаційною печаткою. 8 квітня 1935 р. З фондів Державного архіву Львівської області.

Кольори. Основними кольорами спортового товариства «Україна» були червоно-чорні. У статуті товариства, виданому у 1937 р. у § 2 зазначалося: «Красками Товариства є краска червона-чорно-червона у відношенні 1:3:1». Така кольористика присутня практично на всіх одностроях організації у 1920–30-х рр., прапорах, фірмових бланках, організаційних виданнях тощо. На багатьох заходах СТ «Україна» вивішувалися організаційні прапори. Зокрема, це було у Львові 18–19 вересня 1926 р. з нагоди 15-ліття створення товариства.

Фірмовий бланк спортового товариства «Україна». Львів, 28 лютого 1934 р. З фондів Державного архіву Львівської області.

Ось як про це описав у своїй публікації один із засновників та членів СТ «Україна» Тарас Франко: «Найстарше, бо 15-літнє українське спортове товариство «Україна», опинившись без власної домівки, справило свій тихий ювилей у днях 18. і 19. вересня. Програма була оголошена в часописах і афішами й переведено її по пляну. В суботу пополудні розіграла комбінована «Україна» мячеві змагання з Богуном І. і вийшла переможцем 2:0 (0:0). Потім виступив перед степеницею голова Тов[ариств]а інж[енер] Ст[епан] Слєзак і виголосив коротеньку промову. Зміст її був такий, що по війні український спорт стоїть далеко вище і лише недостача інтересу у публики до змагань спиняє швидкий зріст спортових товариств.

Спортові однострої товариства «Україна», розроблені для команд копаного м’яча (футболу) та гаківки (хокею). 1911–1936 рр. Світлина опублікована у виданні: СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. 132 с.

Промову закінчив голова окликом «Слава», який зібрані тричі повторили. Рівночасно вивішено червоно-чорно-червону хоругов «України». Потім гол[ова] відчитав телєґрами і привіти від ріжних спортових установ, а саме: від проф[есора] [Івана] Боберського з Канади, від спортових товариств: «Беркут» (Перемишль), «Запороже» (Кути), «Підгіря» (Дрогобич), нім[ецького] спорт[ового] клюбу «Vis» (Львів), від Українського Студ[ентського] Спорт[ового] Клюбу (Краків), від «Плаю» (Львів), від спорт[ової] секції Тов[ариств]а «Просвіта» (Рівне), від краєвого Тов[ариств]а охорони дітей [і опіки над молоддю] (Львів), від спорт[ової] секції Сокола IV. (Львів), від спорт[ового] кружка української гімназії у Львові, від «Спартанки» (Перемишль), від Верх[овної] Пласт[ової] Команди, від ред[акції] «Ostdeutsches Volksblat-y» (Львів), від інж[енера] М. Козака (Німеччина) і багато ин[ших]».

Обкладинка альманаху спортового товариства «Україна», з нагоди його 25-літньої праці. Львів, 1936 р.

Марки. Великого розповсюдження в організації набули марки. Випускалися вони з метою пропагування ідей товариства, а також для збору коштів на організаційні потреби. Червоно-чорне сполучення кольорів використано на марці спортового товариства Україна, виданій у Львові 1926 р. (Іл. 14). Марка, розміром 29х43 мм, частково зубкована, містить напис: «Ювілейний фонд СТ Україна». Вона з’явилася з нагоди 15-ліття існування організації. Один її примірник виявлено в ЦДІА України у Львові, зокрема на листі Степана Гайдучка до Івана Боберського, датованого 22 березня 1927 р. У 1926 р. видано ще дві марки товариства.

Марка спортового товариства «Україна», з нагоди його 15-ліття від заснування. Львів, 1926 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.

Відзнаки, нагороди. Першою відзнакою СТ «Україна» була із зображенням грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем. Відомо декілька модифікацій такої відзнаки. У 1914 р. за задумом Івана Боберського інженер Роман Грицай створив відзнаку для Шевченківського здвигу, який відбувся 27–29 червня 1914 р. у Львові з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Відзнака мала форму трикутника, при сторонах якого містилися півкруги. В них поміщено букви: «С. Б.», «У. С. С.», «С. Т. У.», тобто абревіатури назв тих організацій, які проводили здвиг, відповідно – «Сокіл-Батько», Український січовий союз та Спорове товариство «Україна». В середині трикутника розташовувався напис: «Шевченковий здвиг 1914, 28. VІ». На вістрі нижнього кута трикутника монограма «G R» (Роман Грицай). Ця відзнака, випущена у Відні коштами «Сокола-Батька» та Українського січового союзу. Тираж, як на той час, був досить великим – 10 тисяч із білого металу і 100 штук із міді. Форму трикутника на думку Степана Гайдучка взято для того, щоби кожен, хто чіпляв відзнаку до одягу, міг обернути її так, щоб назва його товариства була зверху. Одна така відзнака зберігалася у міжвоєнний період у культурно-історичному музеї Наукового товариства Шевченка у Львові, а згодом передана до Історично-воєнного музею НТШ. Декілька таких відзнак сьогодні зберігаються у Львівському історичному музеї.

Перша відзнака спортового товариства «Україна». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Упродовж 1911–1939 рр. спортове товариство «Україна» масово застосовувала для нагородження своїх членів різноманітні медалі, відзнаки, жетони, гравіруючи на зворотах відповідні написи українською мовою.

Відзнака учасників Шевченківського здвигу у Львові. 1914 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Таким чином, не зважаючи на політичну ситуацію на українських землях окупованих Австро-Угорщиною, а згодом й Польщею та складну фінансову спроможність членів, керівництву спортового товариства «Україна» у 1911–1939 рр. вдалося розробити та впровадити емблему, печатки, відзнаки, прапор, марки, однострої. Серед кольорів переважали червоний і чорний. Вони використовувалися на емблемі, прапорі, спортових одностроях, марках, організаційних виданнях, поліграфічній продукції тощо.

Нагорода члена спортового товариства «Україна» Антона Білого. 1938 р. Світлина опубліковані у книзі: Пахолко С., Дмитрів М. Історія, закарбована в металі. Українська фалеристична спадщина (ХІХ – перша пол. ХХ ст.). – Львів: Край, 2011. – С. 39–42.

Емблема «України» 1930-их рр. символізувала соборність українських земель. Створення спортивного товариства з такою промовистою і викличною назвою «Україна» ще до Першої світової війни до проголошення Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки й використання відповідної символіки мало надзвичайне пропагандистське значення для національного самоствердження української молоді. Ця назва мала у собі стратегічну мету – ідею утворення власної Української Самостійної Соборної Держави.

Андрій СОВА
історик

Висловлюю подяку за деяку надану інформацію спортивному журналісту Олександрові Пауку, колекціонеру Юрію Завербному, Лесі Крип’якевич та краєзнавцю Степанові Пахолку.

Джерела та література:

Круковський О., Пахолко С. Українська фалеристика (із фондів Львівського історичного музею). – Львів: Апріорі, 2011. – 120 с.
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Маловідомі сторінки з історії призабутого українського спортового кружка «Дніпро» у Львові // Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/malovidomi-storinky-z-istoriji-pryzabutoho-ukrajinskoho-sportovoho-kruzhka-dnipro-u-lvovi/ (дата звернення: 09.2017).
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Символіка спортового товариства «Україна» // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2018. – Т. CCLХХI: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. – С. 458–468 + 18 іл.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Сова А. «Лише боротьба вишколює засади боротьби», або Іван Боберський про спортивне товариство «Україна» у Львові. URL: https://photo-lviv.in.ua/lyshe-borotba-vyshkoliuie-zasady-borotby-abo-ivan-boberskyy-pro-sportovne-tovarystva-ukraina-u-lvovi/ (дата звернення: 07.2021).

Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com

«Ніде таких доріг немає, як в любих околицях Судової Вишні», або традиція місцевих шляхів з другої половини ХІХ століття

30. 07. 2021

Судова Вишня. Поштівка початку XX століття

Проблема з дорогами у Судовій Вишні, яка з кожним роком загострюється через відсутність елементарного ремонту, має давню традицію, яку можна деякою мірою простежити.

У міжвоєнний період у межах повіту було 3 важливі шляхи: державна дорога на Перемишль та дві воєводські (Судова Вишня – Шишоровичі і Судова Вишня – Яворів). У повітовому звіті початку 30-х років стан цих доріг названий посереднім, таким, що надається для руху автомобілей. Що ж до інших шляхів, то вони ділились на повітові та ґмінні. Більшість з них були ґрунтовими, і їх стан оцінили, як поганий. У звіті вказувалось, що на їх ремонт потрібно близько мільйона злотих, а також придбання дорожніх машин та іншого обладнання. У списку шляхів, які потребують негайної направи, ґміна Судової Вишні тоді не була вписана¹. Дороги не були єдиним слабким місцем – низький рівень розвитку інфраструктури був у той період тотальним. У воєводських інспекційних перевірках Мостиський повіт не отримував жодних компліментів, не говорячи вже про заслужені похвали. Ситуацію з соціально-економічним становищем добре ілюструє пасаж в одному із офіційних протоколів з середини 30-х років, де було зазначено, що хороше враження у повіті справляють хіба що добре озеленені вулиці.

У міжвоєнний час дороги не були спадщиною попереднього воєнного лихоліття та економічної стагнації. В ХІХ столітті вони були не кращими, а можливо ще гіршими. В одному із червневих номері «Ґазети Народової» з’явилась маленька замітка про жахливий стан шляхів в Судовій Вишні і її околицях, де розкритикованим був і місцевий дорожній референт Г. Осєцімський, який проживав у Тулиголовах (нині Берегове). Чиновнику такі закиди не сподобались, тому він не забарився з відповіддю, яка проливає світло не лише на стан шляхів, але і загалом на систему управління в галицьких повітах в добу автономії. Подаємо допис Осєцімського повністю.

Судова Вишня. Поштівка кінця XIX століття

«З правдивою приємністю я знайшов у «Gazecie Narodowej» від 15 червня кореспонденцію під назвою «З-під Судової Вишні» про надзвичайно поганий стан судововишнянських доріг. Наголошую – з правдивою приємністю, бо там і мені, як дорожньому референту, добре перепало. Проте я радий, що справа судововишнянських доріг з’явилась у публічних виданнях. Можливо, хоч це буде стимулом для влади, аби вирішити так доконечну потребу довколишніх мешканців.

Шановний автор згаданої кореспонденції пише: «видно, пан дорожній референт ще не відчув шкоди на тих дорогах». Пане ласкавий, запитай краще коваля у Судовій Вишні, скільки разів він лагодив поламані ресори і осі моїх возів та візків? А скільки разів я сам викручувався, скільки разів калічив коней, скільки синців я тих дорогах отримав… цього б жоден рахмістр не злічив. Ніхто – і я сміло можу це сказати – з довколишніх мешканців дужче від мене не вболіває за тутешні дороги. Бо, провівши декілька літ ще в молодості в Західній Європі, я не мав навіть уявлення, що людський рід може користуватись такими вибоїнами з багном. Я думав, що вони можуть служити лише для зимноводних істот. І тепер не розумію, чому тут не їздять навпростець полем, луками чи навіть лісом? Зрештою, там було б рівніше, сухіше та вигідніше, як на наших, так званих «польських дорогах», де змушений з однієї калабані в’їжджати до другої і вимірювати їх глибину, що нерідко буває такою, що вода вливається до воза. У будь-якому разі, у чистому полі не знайшлось би стільки навмисно понакиданих колод, які очевидно призначені для нищення возів та ламання костей мандрівників. Мушу визнати, і можу це ствердити свідомо, що три роки тому, шукаючи маєтку для придбання, я проїхав вздовж і впоперек майже всю Галичину – ніде таких доріг немає, як в любих околицях Судової Вишні.

Характеристикою місцевих доріг може послужити наступний випадок: минулого літа їхав один мій знайомий по тих колодах і заболочених ямах, перепрошую – по «польській дорозі», що пролягла біля палацу в Судовій Вишні, а оскільки він був немісцевим та не знав усіх небезпек такої подорожі, необачний, маючи намір ближче під’їхати до палацу, аби роздивитись його, заклав на ніс pince-nez (даруйте це чуже слово, але я властиво не знаю, як цей інструмент називати по-польськи? – а дослівного тлумачення носощеп впроваджувати не смію) – і, незважаючи на те, що їхав найповільніше, стрибки воза по колодах були настільки сильними, і удари настільки відчутними, що згаданий pince-nez на носі мого знайомого тріс на шматки і покалічив йому обличчя.

Випадки, коли до невеличкого візка потрібно запрягати аж до восьми волів, аби зрушити його з двома особами, трапляються тут так часто, що навіть на них ніхто не звертає уваги. Спочатку я також, як і шановний автор кореспонденції лаявся на дорожнього референта на повільність повітової влади, на недбалість обивателів etc. etc. Усі ці лайки і погрози звучали з моїх уст часто – кожного разу, коли мій віз стукався на дорозі, аж врешті я сам став дорожнім референтом і переконався, що за нинішнього складу та організації цілої цієї адміністраційної махіни, якої, зізнаюсь, я не розумію, жоден дорожній референт тут не допоможе.

Запитає мій оскаржувач, чому я не пишу про це до повітового виділу? – О так! писати мені дозволено, – без кінця писати! – Навіть зверху № поставити, а знизу – гучний підпис делегата. Ба більше, ласкава цісарсько-королівська пошта задармо завезе ці мої каракулі до Мостиськ і вручить пану секретареві повітової ради. А що далі буде? Сумний досвід навчив мене, що взагалі нічого. Найчастіше пан секретар кине такий лист на свій стіл, не покаже його більше нікому, і на тому кінець. Можливо, хтось запитає, чому пан секретар дозволяє собі ховати у своєму столі листи, які приходять у повітовий виділ, і не показує їх нікому? Ха! бо це уже в нього такий звичай. А змусити його ніхто не має права, навіть сам маршалок повітової ради.

Дивна і незрозуміла для мене, як і все в цьому краю, та обмеженість влади маршалка. Пам’ятаю, коли був ще дитиною, за автократичного правління царя Миколи, мій дід також був лише повітовим маршалком у Литві. Проте він мав не лише цілу поліцію, цілу жандармерію повіту у своєму розпорядженні, але навіть сам капітан-справник, що прирівнюється тут до цісарсько-королівського старости, не смів сісти біля нього, стояв при дверях і завжди виконував його розпорядження. Так було 25 років тому за деспотичного правління Миколи на Литві. Тут, при цілій автономії, при всіх свободах, повітовий маршалок є лише великим і круглим нулем, який не має права навіть змусити до чогось секретаря своєї ж канцелярії. Мушу бути, однак, справедливим і сказати, що не завжди пан секретар повітової ради все ховає у стіл без відповіді. Буває, коли йому дуже нудно, раз у місяць, чи двічі, відпише щось. І також не забуде поставити номер вгорі листа, вжити чималу порцію формулювань, як наприклад, “взивається N.N. до негайного виконання розпорядження за l. 0.0.” чи “повинно бути виконано в термін, не пізніше 0.0” і т.д., лист цей пан секретар дає на підпис маршалку і несе на пошту. І знову ласкава цісарсько-королівська пошта задармо доставить та вручить його N.N. Але чи N.N. зволить хоча б розпечатати цей лист? Можу заручитись, що найчастіше не читає, а одразу кидає десь у куток. Пам’ятаю, ще на початку мого тут поселення я розмовляв з одним моїм сусідом і висловив здивування, що постійно отримую суперечливі урядові розпорядження. “Як то, і пан це читає? – здивувався мій сусід. – Любий пане, я, коли лише бачу урядову печатку, то навіть не розпечатую листа, а відразу кидаю до кошика”. І повірте, найчастіше так і поступають.

Я писав, що незважаючи на трирічне тут перебування, я не можу зрозуміти цілої тієї дивної адміністративної махіни цього краю. Скажу більше: скидається мені це все на якусь комедію, якби хтось для жарту, хотячи бавитись в розпусту, поробив собі бюро, канцелярії, урядників, які насправді лише уособлюють владу, але де-факто не посідають її взагалі. Пишуть і пишуть без кінця, розсилають масу окружних листів, розпоряджень, устав, проте цього ніхто не слухає, не зважає на них, навіть не читає. Тобто, все існує на папері, а нічого в насправді. І так: найпершим і поза сумнівом найважливішим є ґмінний статут, підвалина кожного суспільства, на папері гарно, широко виписаний. Дехто каже: “недосконалий”. Я б і на такий погодився, аби лише його впровадити у життя. Але нехай хтось з’ясує, чи хоча б в одному селі є ґмінна канцелярія, писар, поліція, присяжні і т.д. Це все заступає корчма, жид і горівка. Без цієї останньої нічого в ґміні не робиться. Найдрібніша справа починається з того, що пан війт і старшизна кажуть сторонам поставити собі горівки, і лише після спожиття чималої порції цього трунку, приступають до урядування і ухвали вироку. Ці його суди, як і ціле господарство такого війта на селі задовольняють несвідомих людей без жодної освіти. Зазвичай, багатшим господарям лестить, бідніших утискає, з ґмінного фонду, як і зі всієї своєї влади старається якомога більше отримати для себе користі. Оскільки цей війт не наділений виконавчою владою, а поліції на селі немає, то і право кулака тут застосовується якнайширше. І часто люди, які мають сталу репутацію злодіїв, підпалювачів, збуїв, а зокрема і такі, що вже були у в’язниці, мають на селі мир і шану. Кого оскаржити? Справа триватиме літами. Знову будуть писати і виставляти номери, а скривджений буде мати з цього втрату часу та грошей. Те саме діється і з дорожнім статутом. Знову чую, як дехто говорить: “недосконалий”. Мої панове! Навіть статути з соломоновою мудрістю нічого не поможуть, якщо їх не виконувати. Навпаки, в найнедосконалішому статуті знайдеться щось добре, і якщо її ретельно виконувати, то принесе чимало корисного. Тому нехай шановний автор кореспонденції “З-під Судової Вишні” не викрикує так на дорожнього референта, бо він є створінням, що має право лише, аби засмарувати купу паперу і виставити нескінченне число номерів, але не більше того. Нехай краще постарається, щоби той дорожній референт міг взяти за лоба кожного, хто не послухає ого розпоряджень, і змусити його. Нехай загалом вплине якось, аби ціла ця так звана автономна влада мала хоча б дрібку дійсної влади, а не була як зараз сумною пародією на владу, мертвою літерою на папері, яка так дорого коштую краю, а приносить тільки ту користь, що утримує величезну кількість непотрібних урядників. Нехай постарається, щоб у сеймі замість про адреси, бюджет і кадастри поговорили хоча б раз про щоденні потреби краю.

Церква святої Трійці в Судовій Вишні. Поштівка 1906 року

Коли рік тому просили мене, аби згодився стати секційним делегатом (підкреслюю – просили, бо це також той уряд, якого я зрозуміти ніяк не можу; запрошений урядник – цей прикметник ніяк мені не вкладається у голові), я невдовзі завітав до одного мого сусіда, який також був секційним делегатом. У розмові я висловив побоювання, що ця делєґатура додасть мені чимало обов’язків. «Любий пане, – сказав мені сусід дещо надмірним тоном, – таж я також делегат, але я нічого не роблю». Тоді, признаюсь, я був обурений. Не стільки лінивством того пана, бо лінь – це вада, що часто турбує людський рід, і на жаль (хто з нас без неї?), скільки його цинізмом. Бо не лише не стидався свого неробства, але і хвалився ним. Сьогодні бачу, що він мав рацію, бо і він, що нічого не робив, і я, що засмарував стільки паперу, у результаті не добились нічого! Тому ще раз повторюю, нехай ніхто на дорожнього референта через погані шляхи не нарікає, тому що він, і його начальники – то влада без влади»².

«Польських доріг», про які писав Осєцімський, уже давно нема. Зате є українські, на які нарікають не менше. Судову Вишню та її околиці не назвеш у цьому плані лідерами у Галичині, але і задніх місто явно не пасе. Що залишилось з того часу з блискучою точністю, так це «смарування» паперу розпорядженнями та стратегіями.

Мар’ян ХОМЯК

Джерела:

¹ ДАЛО. Фонд 1. Оп. 3. Спр. 894. Арк. 5, 9.

² Gazeta Narodowa. Lwów, 20 czerwca 1873. R. XII. Nr. 146. S. 1-2.

Завтра на Львівщині відбудеться “Велопробіг дружби”

30. 07. 2021

У суботу, 31 липня 2021 року, на території чотирьох громад Львівщини відбудеться “Велопробіг дружби”, який має на меті протестувати новий туристичний маршрут.

Творцями цього шляху є Розвадівська, Миколаївська, Тростянецька та Новороздільська громади. Велопробіг присвятили міжнародному Дню дружби.

Мандрівка на велосипедах тестуватиме новий регіональний туристичний еко-маршрут «Шляхами білих хорватів» та охоплюватиме території, де, згідно з науковими дослідженнями, впродовж VII-X віків були поселення білих хорватів.

«Захід має на меті налагодження добросусідських взаємин між новоствореними територіальними громадами, поширення інформації про туристичний потенціал регіону, еколого-просвітницької інформації щодо необхідності збереження цінних природних та архітектурних об’єктів. Велопробіг сприятиме розвитку внутрішнього туризму та локального патріотизму», — зазначив координатор велопробігу історик Тарас Шаран.

«Шляхи білих хорватів» охоплюють зокрема палац Жевуських-Лянцкоронських, 1000-літній веринський дуб, Миколаївську фортецю, заказник «Стариці Дністра» (відомий долиною «диких тюльпанів» – рябчик шаховий), Стільсько і камінь Дирявець, а також озеро Барвінок.

«Маршрут має широкий екологічний контекст і покликаний познайомити місцевих мешканців та гостей громад із пам’ятками археології, геології та іншими цінними об’єктами природо-заповідного фонду Львівщини, розташованими на території чотирьох громад», — акцентує увагу виконувач обов’язків директора комунального закладу Львівської обласної ради «Спеціальна адміністрація регіонального ландшафтного парку «Стільське Горборгір’я» Андрій Жила.

Співорганізаторами заходу є чотири громади, КП ЛОР «Спеціальна адміністрація регіонального ландшафтного парку «Стільське Горбогір‘я» та БФ «Спадщина.UA».

Усіх учасників велопробігу частуватиме кавою та тістечками нова туристична атракція — каварня «Перша кляса», що розташована у відновленому об’єкті культурної спадщини в Роздолі «Стара школа».

Протяжність шляху – 50 км. Старт – о 8:30 біля озера Набережного в Новому Роздолі.

Повний маршрут з вказанням часу та місць де і коли можна приєднатися до велопробігу:

НОВОРОЗДІЛЬСЬКА ГРОМАДА

8:30 – м. Новий Розділ, пам’ятник Тарасові Шевченку (біля озера «Набережне») Місцевий координатор – Тарас Шаран, +380 (67) 455 24 27
Смт. Розділ — 09:30 (7 км)
Крупське — 09:55 (3,5 км, орієнтовний час — 25 хв.)
Верин — 10:25 (4 км, орієнтовний час — 25 хв.)
Розвадів — 10:45 (3 км, орієнтовний час — 20 хв.)
Миколаїв — 11:20 (5 км, орієнтовний час — 35 хв.)
Тростянець — 11:50 (4 км, орієнтовний час — 30 хв.)
Стільсько — 12:35 (6,5 км, орієнтовний час — 45 хв.)
Дуброва — 12:55 (3 км, орієнтовний час — 20 хв.)
Новий Розділ — 14:30 (15 км, орієнтовний час — 100 хв.)

РОЗВАДІВСЬКА ГРОМАДА

10:45, с. Розвадів. Місцевий координатор – Ольга Лукомська, + 380 (97) 611 78 50
Миколаїв — 11:20
Тростянець — 11:50
Стільсько — 12:35
Дуброва — 12:55
Новий Розділ — 14:30
Розділ — 15:30
Крупське — 15:55
Верин — 16:25
Розвадів — 16:45

МИКОЛАЇВСЬКА ГРОМАДА

11:20, м. Миколаїв. Місцевий координатор – Микола Гнатів, +380 (98) 127 38 67
Тростянець — 11:50
Стільсько — 12:35
Дуброва — 12:55
Новий Розділ — 14:30
Розділ — 15:30
Крупське — 15:55
Верин — 16:25
Розвадів — 16:45
Миколаїв — 17:20

ТРОСТЯНЕЦЬКА ГРОМАДА

11:50, с.Тростянець. Місцевий координатор – Василь Корда, +380 (67) 313 05 76
Стільсько — 12:35
Дуброва — 12:55
Новий Розділ — 14:30
Розділ — 15:30
Крупське — 15:55
Верин — 16:25
Розвадів — 16:45
Миколаїв — 17:20
Тростянець — 17:50

До велопробігу можна приєднуватись на будь-якій з інших його зупинок.

Наталка СТУДНЯ

Неоготичний костел та неймовірний цвинтар у Демні, які потрібно побачити

29. 07. 2021

Сьогодні ми помандруємо недалеко від Львова. У село Демня, щоб побачити цікавий неоготичний костел Матері Божої Ченстоховської, який збудований з блоків місцевого пісковика та є однією з визначних пам’яток Демні, а також прогулятися унікальним місцевим кладовищем.

В другій половин ХVІ ст. Демня входиладо складу львівського староства, а в ХVІІ – дроговизького. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. маєток був власністю Фундації графа Станіслава Скарбека (Zaklad Sierot i Ubogich w Drohowyżu), повсталої 1843 р. Початково місцеві римо-католики належали до парафії в Миколаєві. Перед Першою світовою війною було розпочато справу з утворення в Демні окремої парафії.

Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 1989 р. Фото: М. Жарких

По закінченні війни постала парафіяльна експозитура, а в 1935 році окрема парафія в рамках стрийського деканату, до якої належали села Черкаси, Дроговиж, Глуховець, Гонятичі, Кагуїв, Луб’яни, а також Горбачі.

Завдяки старанням миколаївського пароха Войцеха Войновського Львівська консисторія у 1911 році погодилася на зведення у Демні каплиці (а з часом філіального та парафіяльного костелу). Фінансувалося будівництво за рахунок пожертв вірян і вже наступного року постали мури храму Матері Божої Ченстоховської. Проте на більше забракло коштів.

Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 1994 р.

У 1913 році для завершення будівництва костелу у Демні було отримано дотацію від консисторії та намісництва у Львові і у серпні того ж року храм засклепили. Проте зміна пароха в Миколаєві призупинила будівельні роботи і храм стояв без даху, хорів та підлоги, а новий парох Антон Баре скаржився на нестачу коштів та проєкту, який зник «у мулярів».

У травні 1914 року, після отримання дотації від консисторії роботи було відновлено, тож перед початком Першої світової війни каплицю було збудовано і в ній розпочалися богослужіння. В кінці 1914 року святиню було пошкоджено російськими військами, але на щастя храм «вдалося врятувати від повного руйнування».

Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.

У 1916-1917 роках у Демні квартирувало австрійське військо, вояки якого відремонтували каплицю, а якийсь «вояк-художник» помалював святиню всередині. У 1918-1920 рр. в Демні було збудовано плебанію.

В інтер’єрі храму на 1939 р. поміж іншим був дерев’яний вівтар з образом Матері Божої Ченстоховської, дерев’яний амвон, сім лав, Стації Хрестової дороги, десять образів.

Костел Матерії Божої Ченстоховської у Демні було закрито в 1945 році, у 1960—х роках тут містився колгоспний склад, а в 1984 р. –шкільний гімнастичний зал. Саму школу було розташовано в плебанії.

У 1989 році відремонтовано дах костелу, а у 1990 ліквідовано гімнастичний зал. У 2007 р. від старості впав хрест храму.

Всередині костелу збереглися рештки помалювань. На склепінні пресбітерію Голуб Святого Духа, рослинні декорації, в аркаді нагорі дата «1917», оздоба геометричними мотивами.

І хоча зараз святиня пустує у серпні 2020 році, щоб привернути увагу до збереження національної культурної спадщини України в рамках проєкту “Під зорею Пінзеля” в костелі Матері Божої Ченстоховської у Демні Перший театр зіграв виставу “Pentecost”.

Треба також сказати, що зовсім недалеко від костелу розташований унікальний цвинтар. Усі надгробні пам’ятники на ньому виконані місцевими майстрами. Адже у селі є поклади вапняку тож традиція обробки каменю в Демні має багатовікову історію.

Вироби демнянських майстрів, котрими славиться село і ремесло яких передається з покоління в покоління можна зустріти не лише в Галичині. У Демні кам’яні фігури можна побачити по всьому селі, а старе кладовище нагадує «музей просто неба», який неодмінно треба відвідати.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

Betlej A. Kościół parafialny p.w. Matki Boskiej Częstochowskiej w Demni // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. Том 9. Kraków 2001.
Прадідівська слава

8 цікавих фактів про Ольгу Франко з Хоружинських

29. 07. 2021

«Дня 15 липня померла, а 17 липня 1941 року була похоронена Ольга з роду Хоружинських Франко, вдова по Івані, віросповідання – греко-католичка. Причина смерті – неміч стареча. Похоронив на поручення церкви Успення Богородиці Євген Дудкевич», – значиться у запису з метричної книги померлих церкви Святих Петра і Павла у Львові.

В останню хвилину її життя поряд не було нікого з рідних, а в останню дорогу Ольгу Франко провели чужі люди. У труні з неструганих дощок, на вийнятій підводі її відвезли на місце вічного спочинку. Поховали дружину Франка на полі № 4. Коли споруджували усипальню для Івана Франка, то планувалося, що його дружина буде поруч із ним в одній могилі, але встановлення пам’ятника роботи скульптора Сергія Литвиненка 1933 року перекреслило ці сподівання… «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре». Чи це не самопожертва заради коханого?! А що натомість?…» – писала сестра Ольги Антоніна.

Скромний надгробок Ольги Франко на Личаківському цвинтарі розташований поруч з могилою чоловіка. Тож навіть після вічного спочинку Іван Франко не самотній. Як завжди, поруч із ним любляча дружина Ольга, яка пережила чоловіка на цілих 25 років.

Дивовижна жінка, яка віддавала себе до останку, щоб величне слово Франка доходило до народу, вірна дружина, добра порадниця, любляча мати й активна учасниця суспільного життя. Їй належить почесне місце серед жіноцтва того часу, а її страдницьке життя заслуговує не осудження, а співчуття.

«Скільки разів її ім’я містилось у виданнях, але й безіменна, вона жила життям тата, була його порадницею…» – писала донька Анна.

Пропонуємо вісім цікавих та маловідомих фактів про Ольгу Франко з Хоружинських.

Освічена панянка

Ольга Хоружинська була старовинного козацького шляхетського роду. Закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси, які прирівнювались до університету, працювала там на викладацькій роботі. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами, гарно грала на фортепіано, була «велика ентузіастка театру, музики і літератури», відзначалась високою освіченістю та прогресивними поглядами. Як писала її донька Анна, була «очитана».

Ольга Хоружинська – наречена Івана Франка. Харків, початок 1880-х років.

Вірна дружина

16 травня (4-го за старим стилем) 1886 року в Павлівській церкві у Києві відбувся шлюб Івана Франка з Ольгою Хоружинською. У їхньому шлюбі бачили відтворення сокровенної мрії українського народу – возз’єднання Наддніпрянської і Західної України. «В подружнім житті Франко був добрим мужем та люблячим вітцем, а що при своїй праці потребував спокою, то керму домашнього огнища держала в своїх руках д. Франкова, якій Франко без застереження піддавався… » – свідчили сучасники.

Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р.

Любляча мати

Шлюб Івана Франка та Ольги Хоружинської був освячений народженням чотирьох дітей: Андрія, Тараса, Петра, Анни. Ольга була люблячою, доброю і турботливою матір’ю. Антоніна Трегубова писала: «Вона поклала в основу свого життя дати йому [Франку] оточення, сім’ю, де б він знаходив і фізичний, і моральний спокій; з дітей своїх викохала йому помічників, робітників та бесідників».

Діти подружжя Франків: Андрій, Тарас, Петро й Анна. 1902 р.

Громадська активістка

Франко залучав Ольгу до громадського життя, вона була його помічницею. Вона живе, як любив говорити Франко, цільним життям, її цікавить етнографія, вона пише і висилає Н. Кобринській для “Першого вінка” жіночого альманаху свою розвідку про бойків. Коштом Ольги Франко, окрім згаданої збірки, видавався журнал «Життє і слово» (1894–1897), де вона опублікувала кілька фольклорних матеріалів. А в «Літературно-науковому віснику» були вміщені її переклади із французької, зокрема новели Анатоля Франса «Кимейський співак» та «Король п’є». Ольга Федорівна брала участь в роботі Клубу русинок та їздила до Києва, Харкова, Одеси, поширюючи видання Івана Франка.

Мрійниця

Ольга мріяла про красиве весілля: щоб молодий ішов до шлюбу у фраку та білих рукавичках, а вона у фаті і щоб неодмінно їхали четвіркою білих коней. Ця мрія здійснилася частково, хоч молодий позичив фрак і білі рукавички, але до церкви йшли пішки.

Ольга мріяла про спокій, про тихе сімейне життя і мала надію, що Франко “зробить докторат” і отримає місце у Львівському університеті. Проте не судилося, дорога Іванові Франкові до університету була перекрита назавжди. А ще мріяла про піаніно. Знаючи цю давню мрію матері, Петро Франко, який і зовні, і характером був подібним до неї, у 1939 році купив для неї рояль. Вона була щаслива…

Щедра господиня

Вона мала добре і чуйне серце, була співчутливою до чужого горя, щедрою до нещасних, привітною до простого народу: вона не відпускала людину, яка перебувала у скруті, часто віддавала навіть останнє. Галичани назвали «чужинку» непрактичною та безгосподарною. Хоч би через ті суниці, які Ольга купувала у босих селянок. Ті селянки просили один крейцар, а непрактична Ольга платила 10. “Як, то скільки разів треба згинатись по суниці, щоб назбирати, і так мало жадають за них”.

Майстриня конфітюрів

Будинок Франків завжди було заставлено різноманітними банками з варенням, наливками, також фруктами із власного саду. Зі спогадів доньки відомо, що Ольга дуже любила чорну смородину, яблука і вишні, та над усе любила готувати і смакувати різноманітні джеми і повидла. Сучасники згадують, що кімнати другого поверху Франкового будинку були заставлені бутлями та слоїками із Ольжиними заготівлями та конфітюрами, якими вона любила пригощати друзів та частих відвідувачів Франкового дому.

Добра бабуся

Ольга Хоружинська була люблячою бабусею: для малих внучат варила варення, розповідала казки, організовувала дитячі забави. Роланд Франко згадує, що “бабуську” бачив не раз, бо жили у Львові вони разом, «…наша родина на першому поверсі, а бабуся на другому. Із дітьми не спілкувалася, розмовляла лише з моєю мамою Катрусею, а пригощала нас дуже смачним і солодким конфітюром».

Могила Ольги Франко на Личаківському цвинтарі у Львові

Перед нею вічність… про яку так вдало сказав Іван Франко:
Нехай життя – момент
і зложене з моментів,
ми вічність носимо в душі…

Ольга НИЖНИК
заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка

У Львові з Великим родинним концертом до Дня незалежності виступлять Оксана Білозір, Іво Бобул, Андріана та Квартет Гетьман

29. 07. 2021

26 серпня 2021 р. о 18 год. у ENNIO Event Square (вул. Джерельна, 22) у рамках проєкту “Пісні незалежності” відбудеться Великий родинний концерт.

На сцені виступатимуть народна артистка України Оксана Білозір, Іво Бобул, Андріана та Квартет Гетьман, повідомляють організатори.

«Свято, яке об’єднує всю країну! Найкращі пісні, які співає вся Україна! Приходьте з рідними та близькими! Відсвяткуємо День Незалежності разом!», – запрошують організатори.

Придбати квитки можна за посиланням: https://soldout.ua/

Ольга МАКСИМ’ЯК

Лист-сповідь мостиського шахрая

28. 07. 2021

У Львові в усі часи його існування не відчувався брак злодіїв, аферистів, шахраїв та інших «брудних типів».

Коли наприкінці серпня 1900 р. в Судовій Вишні із в’язниці утік відомий місцевий «пташок» Мєчислав Петро Ейхнер, в поліції припустили, що подався він саме до столиці коронного краю, та розпочали активний розшук, бо «Львів і так має багато злодіїв»¹. Там його стрімка кар’єра закінчилась – 8 листопада того ж року о 10 годині ранку на вул. Сакраменток (нині – вул. Туган-Барановського) Ейхнера затримав поліційний агент Черняк, якому той видався підозрілим, бо ніс великий пакунок на плечах. Це були речі, украдені того ж ранку у квартирі пані M.L., яка мешкала на вул. Пекарській. Вона ще не довідалася, що її квартиру обікрали, а втрачене майно було уже в надійних руках². Було чимало і таких шахраїв, котрі навпаки – мандрували зі Львова у повіти, і декотрі з них зуміли неабияк відзначитися. Серед них – Альбін Стшелецький, який наробив чималий галас у Мостиськах, та так і не потрапив у руки поліції. Принаймні, тут, у Галичині.

Альбін Стшелецький, родом із Ряшева, розпочав свою кар’єру у Львові – у пресі вказували на якусь неприємну історію з оо. Домініканцями, а потім на конфлікт у фірмі з продажу сільськогосподарської техніки Яна Вихери. Невдачі змусили його покинути столицю і податись у провінцію – там шансів нажитись на довірливих та, очевидно, менш грамотних людях було більше. У 1875 р. Альбін прибув до Мостиськ, відрекомендувавши себе купцем. Зовсім скоро він продав увесь свій крам та невдовзі отримав посаду касира при створеному тут у тому ж році ощадному товаристві, де працював 7 років. Стшелецький не гайнував часу й усіляко добивався довіри та прихильності у потрібних йому людей, зокрема і довколишньої шляхти. Завдяки широкому колу знайомств, йому вдалося отримати місце в окружній шкільній раді та повітовій раді.³

Першою жертвою Альбіна Стшелецького у Мостиськах був, очевидно, Кароль Погорецький – 72-річний мешканець міста, в минулому – жовнір першого полку уланів польського війська у 1830-1831 рр., який сім років перебував в російській в’язниці. В часі урочистих святкувань 50-ї річниці листопадового повстання Погорецькому вручили пам’ятну медаль та диплом. Вдівець та бездітний, у Мостиськах колишній вояк мешкав у власному домі та посідав 7 моргів поля. Про трагедію, яка сталася з ним (і таки передчасно звела його у могилу), Кароль розповів у дописі, опублікованому 24 вересня 1881 року у часописі «Strażnica Polska»⁴. Стшелецький запропонував Погорецькому свою опіку, якщо той дозволить йому проживати у своєму домі. Той повірив у добрі наміри купця та погодився, і Альбін разом з дружиною Генрикою перебрався в скромне помешкання ветерана. Майже відразу аферист запропонував Каролю угоду, за якою той мав записати під заставу своє господарство та дім на суму у 400 золотих ринських, які Альбін нібито мав в ощадній касі у формі кауції (застави). Взяту готівку Стшелецький усно зобов’язався потратити на покращення помешкання і господарства загалом. Погорецький погодився і відразу наступного дня пішов до місцевого ц.к. нотаріуса Віктора Кроковського, аби оформити угоду. У дописі старий вояк зазначив, що коли він прибув, то сам акт уже був готовий, правник швиденько його прочитав і дав підписати. Кароль не зрозумів, що підписує. Уже пізніше виявилося, що цей акт підтверджував позичку у сумі 400 зл.р., яку Стшелецький нібито надав Погорецькому. У травні 1878 р. Кароль отримав від ц.к. суду у Мостиськах відпис з нотаріального акту, у якому йому підтвердили, що заставою цієї суми є його господарка й помешкання. Стшелецького він прогнав зі свого дому, а той почав шукати купця, аби продати нотаріальний акт. Ошуканий Погорецький зважився оскаржити його дії в суді та розповісти про аферу. Скаргу він вніс до ц.к. Президії Вищого ц.к. суду у Львові, але звідти заяву передали у прокуратуру до Перемишля. Там у справі розгледіли образу честі нотаріуса В. Кроковського та відкрили слідство саме проти Погорецького, який у результаті отримав три місяці ув’язнення.

Вулиця Панська в Мостиськах, поштівка 1912 року

Паралельно в ц.к. повітовому суді у Мостиськах⁵ тривав цивільний процес про примусову екстабуляцію претензії (тобто скреслення позички у книзі). Нотаріальний акт визнали повністю дійсним. У дописі Погорецький скаржився, що жодних аргументів не було наведено, а на процес не допустили жодного свідка. Суд присудив ветерану оплатити Альбіну Стшелецькому позичку у розмірі 400 зл. р. разом з 10%. Кароль вніс апеляцію до ц.к. Вищого суду у Львові. Звідти її відправили назад до Мостиськ, відтак надіслали до прокуратури, а вже звідти делегували до ц.к. суду у Судовій Вишні, де мали також провести слідство. У результаті Погорецького відправили до в’язниці ще на 4 місяці, а згодом кару зменшили до трьох. Старий гоноровий вояк не зміг стерпіти тої ганьби, яку причинив йому Стшелецький і невдовзі помер.

Ця справа, очевидно, не мала у Мостиськах (та воєводстві) резонансу, бо кар’єра Стшелецького від цього ніяк не потерпіла. Навпаки, членом повітової ради він став вже після судової тяжби з Каролем Погорецьким. Проте сподіватися і на подальше просування кар’єрними сходинками вже не доводилося – справи в ощадній касі підказували, що фінал близько.

Торговиця в Мостиськах, поштівка 1906 року

У вівторок 20 лютого 1883 року Альбін Стшелецький отримав дводенні вихідні та виїхав з Мостиськ у невідомому напрямку. Своїй дружині він залишив лист, який вона мала передати ксьондзу каноніку Роману Стояловському у разі, якби він до неділі (до 25 лютого) не вернувся. Пройшло 4 дні, а Альбін не повертався. Його почали розшукувати. В ощадному товаристві дізнались про згаданий лист. Його відкрили і прочитали – не один тоді, мабуть, роззявив рота! Альбін у листі зізнався, що обкрадав ощадну касу впродовж 4 років. Зокрема, писав, що завдяки сфальшованому векселю в ощадній касі у Львові відправив поштою до Мостиськ 1000 зл.р., а 20 лютого саме поїде до Перемишля і забере їх собі. Окрім цього, касир-шахрай зізнався, що присвоїв собі 200 зл.р., які мав виплатити якомусь Яну Пірогу з Тщенця, також заставив облігаціями на 200 зл.р. власність Станіслава Завісткевича з Ляцької Волі в Кредитному банку у Львові… Дрібніших крадіжок було набагато більше.

Ксьондза (саме йому адресувався лист) Альбін просив все залишити в таємниці, зазначивши, що так буде краще і для авторитету самого товариства, оскільки він залишив собі дрібними сумами з коштів клієнтів 1070 зл.р. Шахрай зізнався, що побоюючись суворої кари, вирішив виїхати закордон. Пізніше стало відомо, що в дорозі він залишив своїй кузині у Ряшеві 600 зл.р., аби та передала їх його дружині Генриці, покинутій напризволяще у Мостиськах. Ці гроші вилучили і з пошти передали у ц.к. суд в Мостиськах. 24 лютого поліція розіслала телеграми до різних міст, аби вловити Альбіна Стшелецького, проте без результату. Подейкували, що він утік до Америки, тим паче, що сам неодноразово розповідав, що планує поїхати саме туди⁶.

***

Очевидно, це був лист-сповідь. Ми не дізнаємось, чи були у ньому якісь рефлексії щодо тих поступків, які чинив Альбін Стшелецький у Мостиськах, шахруючи з вкладами клієнтів ощадної каси. Невідомо, чи згадав він хоча би словом про те, як повівся зі старим польським вояком Каролем Погорецьким. Втеча в Америку – це був шанс почати нове життя чи продовжити старе на новому місці. Всі ті його колеги, що лишились в Мостиськах – продовжили свій звичний щоденний триб на тих же місцях, зокрема і Віктор Кроковський, який поміг Альбіну ошукати старого ветерана листопадового повстання.

Мар’ян ХОМЯК

Використані джерела:

¹ Słowo Polskie. Lwów, 29 sierpnia, 1900. R. V. Nr. 402. S. 2.

² Słowo Polskie. Lwów, 9 listopada 1900. R. V. Nr. 522. S. 4.

³ Gazeta Krakowska. Kraków, 23 marca 1883. R. III. Nr. 67. S. 2. У статті вказано, що Стшелецький був членом виділу повітової ради, проте це не відповідає дійсності. Альбін входив у повітову раду в Мостиськах з 1882 р., будучи членом з групи міських ґмін. Див.: Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem na rok 1882. Lwów, 1882. S. 253.

⁴ Strażnica Polska. Dwutygodnik polityczno-ekonomiczno-społeczny. Lwów, 24 września 1881. R. III. Nr. 13. S. 104-105.

⁵ Повітовий суд у Мостиськах складався з судді Томаша Гофмокла, ад’юнкта Альфреда Бандровського, канцеляриста Францішека Півоцького та двох возних. Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem na rok 1881. Lwów, 1881. S. 64.

⁶ Gazeta Krakowska. Kraków, 23 marca 1883. R. III. Nr. 67. S. 2.

У Нагуєвичах відбувся інтеграційний захід “Скарби культури для всіх людей”

28. 07. 2021

Учасники інтеграційного заходу "Скарби культури для всіх людей"

У Державному історико-культурному заповіднику “Нагуєвичі” відбувся інтеграційний захід “Скарби культури для всіх людей”. Про це Фотографіям старого Львова повідомили 27 липня у пресслужбі ЛОДА.

Цей проєкт – один з переможців цьогорічного конкурсу мистецьких проєктів серед громадських організацій Львівщини, який отримав фінансову підтримку з обласного бюджету. Захід організувала ГО “Дрогобицьке добровільне товариство захисту дітей та молоді з інвалідністю “Надія»”.

Ось вже 30 років товариство “Надія” проводить просвітницьку інклюзивну кампанію та створює ряд мистецьких заходів, учасниками яких є творчі діти та молодь з інвалідністю, що власним прикладом демонструють успіхи в мистецтві.

Так, 23 липня у Державному історико-культурному заповіднику “Нагуєвичі” відбувся інтеграційний захід “Скарби культури для всіх людей”.

Захід націлений на адаптацію музейного простору та екскурсійної діяльності для інклюзивних завдань суспільного розвитку через культурну спадщину.

Відтак, близько 40 учасників з особливими потребами мали змогу не тільки ознайомитися із музейними експонатами архіву Івана Франка, але й взяти участь у різноманітних заходах, передбачених у проєкті. Зокрема, відбулися театралізована екскурсія по заповідному художньо-меморіальному комплексу “Стежками Івана Франка”, екскурсія давнім фіакром територією заповідника та селом Нагуєвичі, майстер-класи з вокалу та хореографії. Завершився захід вечірньою ватрою та етно-частуваннями.

“Діти та молодь з інвалідністю, які потребують постійного стороннього супроводу, теж мають право знати, бачити те, що є доступним для кожного бажаючого доторкнутись до цієї культурної спадщини. Тому даний проєкт – це чудова можливість це зробити”,- розповідає керівник ГО «ДДТЗДІ “Надія” Ірина Дзюрах.

“Комфорт та можливості реалізації потреб людей з інвалідністю – це не приватна проблема, а суспільна. І вона завжди на часі. Дуже тішить, що є стільки небайдужих людей і організацій, які забезпечують гідні умови для розвитку таких людей і через їх проєкти, люди з інвалідністю можуть самостверджуватися, навчатися, розширювати своє коло спілкування та інтегруватися у суспільство”, – зазначила директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Ірина Гаврилюк.

Учасники проєкту – художня та креативна спільноти, педагоги, фахівці, представники громадського сектору, які опікуються розвитком інклюзивного суспільства в регіоні та Україні.

Наталка РАДИКОВА

Золота медаль від Франка: кому і за що вручають

28. 07. 2021

Золотий нагрудний знак (медаль) до Міжнародної премії імені Івана Франка

Як зазначено в положенні про Міжнародну премію імені Івана Франка, щороку 27 серпня, у день народження Івана Франка, на урочистій церемонії нагородження Лауреату премії вручається диплом, грошова винагорода і пам’ятний нагрудний знак (медаль).

Знак виготовляється із золота 375 проби як proof-like і має вагу 24 грами. Золотий знак являє собою круглу медаль з вушком діаметром 30 мм. Ткана стрічка у синьо-жовтих тонах з елементом традиційної вишивки кріпиться на металевій вставці із зображенням пера та лаврового листка.

«Я син народу, що вгору йде» – такі слова викарбувано на знаку Лауреата Міжнародної премії ім. Івана Франка.

Кожен золотий знак є номерним, з державним пробірним клеймом, а їхня кількість обмежується кількістю лауреатів Міжнародної премії імені Івана Франка.

Знак виготовляється київською компанією ТОВ «Герольдмайстер» на замовлення Міжнародного фонду Івана Франка. У 2021 році вартість медалі становить 56 520 гривень.

Ескіз Знака Лауреата було відібрано під час відкритого конкурсу, який проходив навесні 2016 року. Медаль розроблено канадським художником українського походження Олегом Лесюком — головою Української спілки образотворчих мистців Канади, членом Національної спілки художників України й Асоціації скульпторів Канади.

Нагадаємо, у 2021 році на золоту медаль і грошовий приз претендують троє номінантів:

Колективна монографія за ред. АЛЬФРЕДАСА БУМБЛАУСКАСА, САЛЬВІЮСА КУЛЯВІЧЮСА ТА ІГОРЯ СКОЧИЛЯСА – «На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі»;

ОКСАНА КІСЬ – «Українки в ГУЛАГу: Вижити значить перемогти»;

ЛЕОНІД ТИМОШЕНКО – «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVIІ ст.)».

VІ урочиста церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка відбудеться 27 серпня у місті Дрогобичі. Захід проводить Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety та в партнерстві з Дрогобицькою міською радою.

Ольга НИЖНИК

Фах приносить гроші і … свободу, або незвичайна історія про звільнення від підданства у давньому Львові

27. 07. 2021

Хтось запам’ятовує дату свого весілля, інший – день купівлі автомобіля, а є й такі, що навіть пам’ятають про те, коли у них День народження. Щодо героя цього тексту, то у його пам’яті мав би закарбуватися дещо інший день – коли він став вільним і отримав можливість самостійно розпоряджатися своїм життям, обирати місце проживання і праці. Подібні слова можуть видатися дивними для нас, але подиву у обивателів в давні епохи не викликали б. “…przy pieczęci mojej zwyczajnej własną moją podpisuję ręką. Data we Lwowie die secunda mensis Augusti roku pańskiego 1688” – цей набір, як нам сьогодні може видатися, слів, для жителя Львівської землі і Руського воєводства Яна Пуниловича (Jan Puniłowicz) виявився магічним. До видачі документа він мав би бути власністю пані Камінської (Kamińska), а після – мав бути звільнений від підданства. Щоправда, напевне, пам’ятав із цього небагато. Чому так і чому в принципі з’явився подібний документ про його свободу, дивимося нижче по тексту!

Контекст

Іван Франко називав книги “морською глибиною”. Так само будь-який історик може сказати про джерела, без яких історія неможлива як така. Дуже цінним та багатим на інформацію джерелом є “Акти гродські і земських”, до яких неодноразово зверталися і продовжують звертатися дослідники. Й один із аспектів, який дозволяють реконструювати “Акти” – це історія повсякдення та життя простолюду.

Земські суди. Фото з https://www.medievist.org.ua/

Під 1688 роком у одному із видань “Актів” натрапляємо на документ у якому йдеться про те, що львівський підсудок Станіслав Камінський та його дружина звільняють Яна Пуниловича від підданства. У документі робиться акцент на тому, що пані Камінська як дідичка на селі Угерка, що у Львівській землі, звільняє Яна (можливо, він Іван) Пуниловича від підданства і усіх пов’язаних із цим повинностей. Відтак вона наголошує, що на це рішення повинні зважати представники влади та працівники канцелярій, а також – її діти та нащадки, воно має юридичну силу і такий стан речей має бути як за її життя, так і після смерті.

Звідки подібне рішення?

Причини цього незвичайного рішення у самому документі ми не бачимо. Пані Камінська зазначає, що на цей крок вона йде на основі того, що є власницею села, мешканцем якого є Ян Пунилович. Його самого у документі названо “чесним”, а батьків його, Григорія і Тетяну (“Hrehorego” i “Tacyanny”) Пуниловичів, також підданих пані Камінської, працьовитими. Інша інформація про причини, передумови чи контекст такого рішення – відсутня.

Люстраційний документ із переліком селян та їх повинностей. Фото з https://rodovody.com.ua/

Умови

Дещо зрозумілішою є ситуація із умовами звільнення Яна Пуниловича. Зокрема, його не просто звільняли від підданства, а давали йому зелене світло як реміснику кушнірської науки. Таким чином, він мав би опанувати кушнірський фах і саме з цим пов’язати своє наступне життя. Якщо він цього дотримається, то може не тільки бути вільним, але й мати право обрати для себе осідок – це може бути Львів або будь-яке інше місто, як вказано у документі. На цьому також усе не закінчується – від нього, знову ж, вимагатимуть, щоб він для пані Камінської та її дітей, допоки житиме, виконував, якщо це буде в його силах, кушнірську роботу. При цьому, ні відмовляти у цьому, ні претендувати на винагороду за свою роботу він не може. Однак, працюватиме на їхніх харчах і з наданими ними матеріалами.

Кушнір. Фото з https://uk.wikipedia.org/

Легітимація

Є в документі і цікавий пасаж, який стосується того, що записане повинно відповідати дійсності, а Ян Пунилович може подати цю інформацію до актових книг й апелювати до неї у випадку потреби. І формуляр: для затвердження виголошеної інформації, пані Камінська залишила власні печатку та підпис на документі. Діялося все 2 серпня 1688 року у Львові, про що вже згадувалося у вступі до цієї статті.

На завершення

Усе зазначене виглядає досить незвично, але також і дивно. По-перше, з огляду на зміст та загальний контекст розказаної історії. По-друге, у зв’язку з ризикованістю ситуації для пані Камінської – вона не мала гарантій, що Ян Пунилович стане хорошим кушніром, а рівень його роботи задовольнить її смаки чи, тим більше, смаки її нащадків. По-третє, навіть в самому документі згадується про те, що на момент його укладення Ян Пунилович перебуває у молодому віці. Відтак ризик ще більший, а гарантій ще менше.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Akta grodzkie i ziemskie z czasόw Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwόw, 1868. – Tom I. – С. 93.
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – Київ: Критика, 2005.
Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – Київ: Laurus, 2012.

Львівські тролейбуси на вулицях рідного міста. Частина 3

27. 07. 2021

Перший львівський тролейбус «Електрон» Т191.01 під час презентації на виставці «Львівський товаровиробник». Жовтень 2014 р. Автор фото – Володимир Караїм

Перший український 100% низькопідлоговий автобус «Тур» А181 був збудований експериментальним цехом ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» іще у 1998 році. Фахівці НДІ планували, що виробництво таких автобусів, а також тролейбусів на основі кузова «Тур» А181 розпочнеться на зламі тисячоліть на Львівському автобусному заводі.

Проте, у 2001 році було прийнято рішення про організацію виробництва автобусів та тролейбусів на основі кузова «Тур» А181 на Південному машинобудівному заводі. У 2004 році було запущено у виробництво перший український низькопідлоговий тролейбус ПМЗ Е186, наступного року низькопідлоговий тролейбус виготовили у Львові. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про виробництво і експлуатацію низькопідлогових тролейбусів у нашому місті.

Перший експериментальний автобус (прототип) моделі ЛАЗ А183 під час автосалону в Москві із держномером 009-30 ТА. Від серійного автобуса ЛАЗ А183 прототип відрізняється розміщенням середніх дверей. Фото 2005 року

Ера низькопідлогових львівських тролейбусів: ЛАЗи та «Електрони»

На початку 2000-х років Львівський автобусний завод потрапляє у власність російського бізнесмена Ігоря Чуркіна. Російський бізнесмен вирішує оновити модельний ряд ЛАЗу за рахунок організації виробництва низькопідлогового міського транспорту. Проектування нової лінійки автобусів та тролейбусів розпочали із 12-метрового 100% низькопідлогового міського автобуса ЛАЗ А183. Цей автобус був спроектований силами конструкторського бюро Львівського автобусного заводу під керівництвом досвідченого головного конструктора Василя Бенедиктовича Пецуха на основі конструкції автобуса «Mercedes-Benz Citaro». Новий автобус було представлено у травні 2004 року на міжнародному автосалоні SIA-2004 в Києві. Прототип моделі ЛАЗ А183 відрізняється від серійного автобуса розташуванням середніх дверей – вони зсунуті ближче до заднього мосту автобуса.

Уже у 2005 році на Львівському автобусному заводі виготовляється прототип нового серійного низькопідлогового тролейбуса ЛАЗ Е183D1. Ця машина комплектується українським тяговим електродвигуном постійного струму ЕД-139АУ2 харківського виробництва потужністю 140 кВт. і транзисторною системою управління тяговим приводом чеської компанії «Cegelec». У конструкції тролейбуса використовувалися передній і задній портальний мости німецької компанії ZF (моделі ZF RL85A та ZF AV 132/80 відповідно), рульове керування із гідропідсилювачем теж компанії ZF. Компресорний агрегат виготовляла білоруська компанія «Ремеза». Новий низькопідлоговий тролейбус львівського виробництва мав довжину 12 метрів, вміщав до 100 пасажирів, в тому числі в салоні було передбачено 30 крісел для пасажирів.

Серійний автобус ЛАЗ А183D1 у заводському фарбуванні на маршрутах Києва. Сучасне фото

Перший тролейбус ЛАЗ Е183D1 був представлений у Києві у переддень 14-ої річниці незалежності України – 23 серпня 2005 року під час урочистого відкриття станції метрополітену «Бориспільська», Ця машина проходила випробовування у Запоріжжі, Донецьку, Миколаєві та Харкові і в кінці-кінців опинилася у столиці України. Сертифікація нової моделі тролейбусів ЛАЗу була завершена у жовтні 2005 року. Влада Києва, за результатами тендеру, замовила на ЛАЗі 45 тролейбусів моделі ЛАЗ Е183D1.

Перші тролейбуси ЛАЗ Е183D1 у Львові з’явилися у вересні 2006 році – до 750-річчя міста Львова було придбано 7 таких машин, які отримали деповські №№ 100 – 106. Презентація цих машин, а також 8 тролейбусів ЛАЗ-52522 відбулася 26 вересня 2006 року. Іще чотири тролейбуси цієї моделі (№№ 107 – 110) були закуплені ЛКП «Львівелектротранс» у червні 2008 року. Останній тролейбус ЛАЗ був придбаний Львівським комунальним АТП № 1 у кінці 2011 року і потім був переданий на баланс ЛКП «Львівелектротранс» під № 113.

Презентація першого тролейбуса ЛАЗ Е183D1 у Києві на Харківській площі 23 серпня 2005 р. під час відкриття станції метро «Бориспільська». Цей тролейбус має заводський № 2 і перебуває на балансі КП «Київпастранс» під № 3914. Автор фото – Євген Гура

Загалом тролейбуси ЛАЗ Е183D1 експлуатувалися у 19 містах України: Києві (у столицю надійшло 53 тролейбуси цієї моделі), Львові, Кременчуці, Чернівцях, Запоріжжі, Кривому Розі, Житомирі, Миколаєві, Івано-Франківську, Вінниці, Черкасах, Тернополі, Херсоні, Чернігові, Сумах, Кропивницькому, Рівному, а також у Донецьку і Харкові – тут вони проходили випробування. Один тролейбус ЛАЗ Е183D1 у січні 2008 року був поставлений у російський Санкт-Петербург, де отримав деповський № 3001 і експлуатувався в тролейбусному парку № 3. Проте на лінії у Санкт-Петербурзі цей тролейбус працював лише кілька місяців. Після цього машина перебувала на території ПАТ «Петмол». В 2011 році цей тролейбус повернули до Львова – зараз він працює під № 113. Шість тролейбусів моделі ЛАЗ Е183D1 було продано у болгарське місто Стара Загора.

Під час виробництва тролейбусів ЛАЗ Е183D1 в конструкцію машин було внесено низку змін, зокрема на низці машин застосовано транзисторну систему управління тяговим електродвигуном китайської компанії «SMEST». Загалом було виготовлено біля півтора сотень тролейбусів ЛАЗ Е183D1.

Перший тролейбуса ЛАЗ Е183D1 (вигляд ззаду) під час презентації 23 серпня 2005 р. на Харківській площі в Києві. Попереду нього – тролейбус ПМЗ Е186 – кузов цього тролейбуса розроблений НДІ «Укравтобуспром» у Львові на основі кузова автобуса Тур А181. Автор фото – Євген Гура

Також було розроблено модель тролейбуса ЛАЗ Е183А1 із асинхронним тяговим приводом. У цих машинах використовувався асинхронний тяговий електродвигун моделі ДТА 2У1 потужністю 180 кВт. російського виробництва і транзисторними системами управляння російський фірм «ЕПРО» та «Чергос». Тролейбуси із асинхронними тяговим електроприводом постачалися до Донецька, Харкова, Севастополя та Кременчука. П’ять тролейбусів із Донецька було передано до Слов’янська. Вісім тролейбусів цієї моделі було постачано в 2013 році до болгарського міста Пазарджика. Тролейбуси ЛАЗ Е183А1 виготовлялися у 2011 – 2013 роках, було виготовлено 123 таких тролейбуса. Деякі тролейбуси ЛАЗ із асинхронним приводом були оснащені автономним ходом.

Розробку нової моделі тролейбуса – двосекційного зчленованого ЛАЗ Е291 конструктори ЛАЗу розпочали у листопаді 2005 року. В основу конструкції тролейбуса було покладено кузов зчленованого двосекційного автобуса ЛАЗ А292. На початку 2006 року проект тролейбуса ЛАЗ Е291 було втілено в металі. Презентація нової моделі 18-метрового низькопідлогового тролейбуса відбулася в Києві 3 березня 2006 року. Як і «одиночний» ЛАЗ Е183, двосекційний тролейбус ЛАЗ Е291 був спроектований для максимальної зручності маломобільних осіб та осіб із інвалідністю – машина оснащена відкидним пандусом для зручності заїзду «візочників» та спеціальним майданчиком для пасажирів у інвалідному візку.

Робоче місце водія тролейбуса ЛАЗ Е183D1

Тролейбус моделі ЛАЗ Е291 був виготовлений в єдиному екземплярі – він випробовувався в Києві із деповським № 3500 і був приписаний до Куренівського тролдепо № 4, проте із пасажирами цей тролейбус не експлуатувався. У кінці 2008 року цей тролейбус відправлено назад до Львова.

Серійне виробництво двосекційного зчленованого тролейбуса ЛАЗ Е301D1 із довжиною кузова 18,75 метрів розпочалося теж у 2006 році. Машини цієї моделі постачалися до Києва та Харкова. Вони мали тягове електронне обладнання чеської компанії «Cegelec» або китайської «SMEST» та тягові електродвигуни постійного струму ЕД-139АУ2 харківського виробництва. Деякі машини були обладнані російською системою управління компанії «Чергос». Передній і задній мости зчленованих тролейбусів – європейського виробництва компанії ZF, тотожні тим, що використовувалися в моделі ЛАЗ Е183.

Перший львівський тролейбус ЛАЗ Е183D1 № 100 на території тролейбусного депо

У Львові тролейбуси ЛАЗ Е301D1 лише проходили обкатку – жодного такого тролейбуса місто не придбало – вважалося, що зчленовані двосекційні тролейбуси занадто громіздкі для вузьких вулиць Львова. Загалом було виготовлено понад 180 тролейбусів моделі ЛАЗ Е301D1 у 2006 – 2012 рр.

У 2011 – 2013 рр. Львівський автобусний завод освоїв виробництво нової моделі зчленованих тролейбусів – ЛАЗ Е301А1 із асинхронним приводом. У конструкції цих тролейбусів використовувалася транзисторна систем управління російських компаній «Чергос» та «ЕПРО» та російські тягові асинхронні електродвигуни ДТА-2У1 чи ДТА-5У1 російського виробництва. Загалом було виготовлено 33 тролейбуса цієї моделі для Донецька, Кременчука та Києва.

Салон першого львівського тролейбуса ЛАЗ Е183D1 № 100 через 4 роки експлуатації. Автор фото – Андрій Василюк

У 2013 році власник Львівського автобусного заводу Ігор Чуркін заявляє про те, що виробництво міських низькопідлогових автобусів переноситься зі Львова на Дніпровський автобусний завод у місті Дніпродзержинську (нині – Кам’янське), в той час як у Львові залишається виробництво тролейбусів та туристичних автобусів. У тому ж 2013 році на Львівському автобусному заводі практично припиняється виробництво нового громадського транспорту.

Не дивлячись на те, що 26 травня 2014 року Державна виконавча служба України видала постанову про арешт майна ЛАЗу як підприємства-боржника, компанія ТзОВ «Сіті транспорт груп» протягом 2014-2015 рр. виходила на тендери із пропозицією тролейбусів ЛАЗ. Проте пропозиції цієї компанії не були акцептовані. У листопаді 2014 року ЛАЗ виготовив перший санітарний автобус для транспортування поранених із зони бойових дій. Протягом 2018 – 2019 року ЛАЗ продав 9 автобусів, які були виготовлені у попередні роки.

Тролейбус-прототип ЛАЗ Е291 (заводський № 1), виготовлений у 2006 р., який не експлуатувався із пасажирами на території Куренівського тролейбусного депо № 4 у Києві. Був частково розкомплектований. 2008 р. Автор фото – Денис Волотовський

Конструкція тролейбуса ЛАЗ Е183D1 виявилася значно більш досконалою, а ніж їх попередників ЛАЗ-52522. Проте і ЛАЗ Е183 успадкував від попередника такі недоліки, як використання низькоякісних дешевих сталей для виготовлення металоконструкції кузова, а також невисоку якість антикорозійної обробки кузова. Відповідно, із 12 тролейбуса ЛАЗ Е183D1, які придбав Львів, наразі працює тільки 5. Два тролейбуси ЛАЗ Е183D1 (№ 100 і 106) мають значні пошкодження несучі системи кузова і є кандидатами на списання. Тролейбус із деповським № 105 протягом більш як сім років простоював несправним у депо – його було відновлено лише у 2019 році із використанням деталей і вузлів аварійного тролейбуса № 100. Іще три тролейбуси ЛАЗ Е183D1 – №№ 101 – 103 для відновлення працездатності потребують проведення капітально-відновлювального ремонту. Поглиблений капітальний ремонт тролейбусів ЛАЗ Е183D1 у тролейбусному депо ЛКП «Львівелектротранс» освоїли лише в останні роки – до того такі тролейбуси проходили тільки поточний і середній ремонт. Наразі капремонтом відновлено п’ять тролейбусів ЛАЗ Е183D1 – №№ 104, 105, 107, 109 і 110. Тролейбус № 108 перебуває на капремонті.

Перше замовлення на виготовлення низькопідлогового 12-метрового тролейбуса ТзОВ «Спільне німецько-українське підприємство «Електронтранс», яке входить до складу ПАТ «Концерн «Електрон» отримало у кінці 2013 року за наслідками відкритого тендеру. Перший тролейбус моделі «Електрон» Т191.01 був презентований вперше громадськості 21 серпня 2014 року на заводі, а 2 – 6 жовтня 2014 року був показаний під час виставки «Львівський товаровиробник».

Перший тролейбус моделі ЛАЗ Е301D1 (заводський № 2) під час випробовувань у Києві. 17 жовтня 2006 р.

У конструкції тролейбуса був врахований досвід виробництва і експлуатації тролейбусів ЛАЗ Е183 – машину розробляли колишні конструктори ЛАЗу під керівництвом Василя Бенедиктовича Пецуха. Для підвищення терміну служби металоконструкція кузова тролейбуса «Електрон» Т191 виготовлена із низьколегованої корозійностійкої сталі. Обшивка тролейбуса виготовлена із некорозійних полімерних і композитних матеріалів. Порівняно із тролейбусом ЛАЗ Е183D1 покращено ергономіку салону, використано більш довговічні і вандалостійкі матеріали, у задній частині тролейбуса «Електрон» Т191 відсутня шафа для електроустаткування (т.зв. «туалет»), притаманний для ЛАЗ Е183. Новий тролейбус вміщував до 106 пасажирів, у салоні встановлено 34 напівм’які пасажирські сидіння. У конструкції тролейбусів «Електрон» Т191.01 успадковано низку конструкторських рішень, які використовувалися у конструкції тролейбусів ЛАЗ Е183: передній та задній мости німецької компанії ZF (моделі ZF RL 82EC та ZF AV132 відповідно), кермове керування ZF Servocom із гідропідсилювачем, гідростанція білоруської компанії «Етон» та теж білоруський компресорний агрегат «Ремеза». Заявлялося, що у вигляді опції тролейбус може бути оснащений автономним ходом до 3 кілометрів. Також у вигляді опції передбачалося встановлення кондиціонерів кабіни водія та салону (в базовій комплектації в кабіні було передбачено тільки вентилятор), у салоні також могли встановлюватися дахові витяжні вентилятори (як у тролейбусів «Skoda 14Tr») в кількості 2 штуки.

Обкатка тролейбуса ЛАЗ Е301А1 для Києва у Львові. 3 червня 2012 р. Автор фото – Володимир Саванчук

Перші тролейбуси «Електрон» Т191.01 комплектувалися тяговим інверторами (перетворювачами) ПТАД-202М-180-129 російської компанії «Чергос» та російським тяговими електродвигунами ДТА-2У1 потужністю 180 кВт. Дві такі машини (деповські №№ 114 і 118) потрапило до Львова, іще два – до Хмельницького. Планувався також випуск таких тролейбусів для Рівного, але цей контракт не був реалізований. У Львові експлуатація тролейбуса «Електрон» Т191.01 із пасажирами розпочалася 25 жовтня 2014 року. Перший тролейбус «Електрон» Т191.01 вивів на маршрут водій Роман Кручко.

Із 2015 року тролейбуси «Електрон» комплектуються тяговим інверторами «ENI-ZNT200/EL/LW» польської компанії «Еніка» та тяговими асинхронними електродвигунами АД-903У1 виробництва харківського заводу «Електроважмаш» (потужність – 180 кВт.). Тролейбус може розвивати швидкість до 65 км/год. Машини цієї моделі отримують позначення «Електрон» Т191.02. У 2015-2016 рр. ТзОВ «СНУП «Електронтранс» виготовляє 8 тролейбусів Т191.02 для Львова. У 2017 – 2018 рр. ПАТ «Концерн «Електрон» тролейбусів не виготовляв через відсутність замовлень.

Обкатка тролейбуса ЛАЗ Е183А1 для Донецька у Львові. 2011 р. Автор фото – Андрій Василюк

Всі перші львівські тролейбуси «Електрон» Т191 не мають кондиціонерів кабіни водія і салону, ні навіть дахових витяжних вентиляторів у салоні – вентилятор передбачено тільки у кабіні водія.

У 2019 році за результатами проведення міжнародного тендеру за кошти кредиту Європейського банку реконструкції та розвитку підписано контракт на постачання для ЛКП «Львівелектротранс» 50 нових тролейбусів «Електрон» Т191.02. Вартість контракту – біля 11 млн. євро. Нові тролейбуси «Електрон», згідно контракту, оснащуються кондиціонерами салону та кабіни водія, а також USB-роз’ємами у салоні для заряджання гаджетів. В той же час, наявність навіть аварійного автономного ходу тендерною документацією не передбачалася. Постачання нового електротранспорту тривало більше року і завершилося у вересні 2020 року. Наразі у Львові працює 60 тролейбусів виробництва ПАТ «Концерн «Електрон».

Складання тролейбусів ЛАЗ Е183А1 для Севастополя на ЛАЗі. 2011 р.

У спеціалізованих транспортних виданнях повідомлялося про розробку конструкторами ТзОВ «СНУП «Електронтранс» конструкції зчленованих тролейбусів (така продукція пропонувалася підприємством на тендері на постачання тролейбусів для Києва), а також про розробку тролейбуса «Електрон» із автономним ходом. Наразі ці розробки у металі не втілені, не презентувала компанія і візуалізації нових моделей.

«Чужі серед своїх» або тролейбуси «Богдан» Т601 у Львові

Із середини 2000-х років виробництво низькопідлогових тролейбусів під брендом «Богдан» розпочав Луцький автозавод (ЛуАЗ), який увійшов до складу «Автомобільної корпорації «Богдан Моторс». Ці тролейбуси також мають львівський слід, адже їх конструкцію розробляли у ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» та конструктори ЛАЗу, які перейшли до Луцька.

Тролейбус ЛАЗ Е183D1 № 104 після капітального ремонту силами тролейбусного депо ЛКП «Львівелектротранс». Лютий 2020 р. Автор фото – Роман Зарума

Першою моделлю тролейбусів «Богдан» став нетиповий для пострадянського простору тривісний низькопідлоговий тролейбус «Богдан» Е231 довжиною 14,6 метрів. Цей тролейбус розроблено на основі конструкції кузова низькопілогового автобуса А231, проект якого було розроблено НДІ «Укравтобуспром» у Львові на базі конструкції автобуса «Тур» А181. Як і тролейбуси ЛАЗ Е183D1, тролейбус «Богдан» Е231 комплектувався електричним обладнанням чеської компанії «Cegelec», проте має російський тяговий двигун постійного струму ДК211БМ виробництва московського заводу «Динамо» потужністю 175 кВт. Передня вісь, задній ведучий міст та допоміжна вісь – виробництва угорської компанії «RABA». Проект тролейбуса розроблявся у середині 2000-х років, виробництво тривало у 2007-2008 рр., загалом було виготовлено 8 тролейбусів «Богдан» Е231 – п’ять машин для Луцька і три для Києва. Конструкцію тривісного тролейбуса «Богдан» Е231 було удосконалено – на її основі розроблено тролейбус «Богдан» Т801 довжиною 15 метрів. Дві такі машини були виготовлені у 2010 – 2011 рр., вони були відправлені у Крим.

Наступною моделлю тролейбусів «Богдан» стала модель Т501. Це несерійний 10-метровий низькопідлоговий тролейбус, виготовлений у двох примірниках. Тролейбуси укомплектовані транзисторною системою керування тяговим електродвигуном постійного струму чеської компанії «Cegelec» та тяговим електродвигуном постійного струму ЕД-139 харківського заводу «Електроважмаш», мости тролейбуса виготовлено німецькими фірмами «Voith» i ZF. Виготовлено два таких тролейбуси, які працюють у Луцьку.

Перший львівський тролейбус ЛАЗ Е183D1 № 100 уже ніколи не повезе пасажирів – хоча машина у 2017 році пройшла середній ремонт, у 2019 вона зупинилася через ушкодження несучої системи і стала «донором» запчастин. Автор фото – Роман Зарума

Навесні 2007 року роботу на Львівському автобусному заводі покинув його керівник Василь Бенедиктович Пецух (до цього – головний конструктор ЛАЗу, під керівництвом якого створювалися низькопідлогові автобуси і тролейбуси ЛАЗ). Як повідомляло інформаційне агентство «Вголос» у статті «Автобусні Джеймси Бонди», в травні 2007 року Василь Пецух став членом наглядової ради Луцького автозаводу, що входив до «АК «Богдан Моторс». На ЛАЗі з цього приводу розпочали розслідування про можливе промислове шпигунство – представники російського власника ЛАЗу Ігоря Чуркіна стверджували, що, нібито, вклали у нові розробки Львівського автобусного заводу понад 150 мільйонів гривень. Разом із Василем Пецухом на ЛуАЗ перейшла й низка інших інженерів із ЛАЗу.

Випробовування першого тролейбуса «Електрон» Т191.01. 10 жовтня 2014 р. Автор фото – Володимир Саванчук

У 2008 році «Богдан Моторс» представляє серійний низькопідлоговий тролейбус «Богдан» Т601 із довжиною кузова 11 метрів. У конструкції тролейбуса використовується низка рішень, які уже пройшли випробування на тролейбусах ЛАЗ Е183D1 – силове електричне обладнання виробництва чеської компанії «Cegelec», тяговий двигун постійного струму ЕД139А харківського заводу «Електроважмаш», проте мости німецької компанії «Voith», а не «ZF». Цікаво, що тролейбус «Богдан» Т601 успадкував від ЛАЗ Е183 навіть «туалет» – відсік для електрообладнання в задній частині салону. Паралельно із тролейбусом ЛуАЗ освоїв випуск міського автобуса «Богдан» А601, який, на відміну від тролейбуса, не є 100% низькопідлоговим – у задній частині салону є підвищення, на задніх дверях – сходинки. Відмінність тролейбуса «Богдан» Т601 від ЛАЗ Е183 полягала не тільки у коротшому кузові, але й в тому, що задні двері машини були одностулкові. Тролейбуси «Богдан» Т601 проходили випробовування у низці міст України, а постачалися до Криму, у Луганськ, до Львова, Хмельницького та Кременчука. Загалом було виготовлено 38 тролейбусів модифікації «Богдан» Т601.11 та іще один тролейбус модифікації «Богдан» Т601.12. Виробництво цих тролейбусів тривало у 2008 – 2011 рр.

алон тролейбуса «Електрон» Т191.02 № 116. Автор фото – Роман Зарума

Перші два тролейбуси «Богдан» Т601.11 потрапили до Хмельницького, два наступні у грудні 2008 року в результаті тендеру придбало ЛКП «Львівелектротранс». Ці машини мають відповідно заводські №№ 3 і 4 та деповські №№ 111 і 112. На відміну від ЛАЗів Е183, які мали жовте фарбування, тролейбуси «Богдан» Т601 мали салатово-зелене заводське фарбування.

Перший тролейбус виробництва «Богдан Моторс» – «Богдан» Е231, конструкція кузова цієї машини розроблена НДІ «Укравтобуспром» у Львові. Презентація 3 березня 2006 р. в Києві. Автор фото – Євген Гура

Тролейбуси «Богдан» Т601, які експлуатуються у Львові, показали достатньо високу надійність. Машина із деповським № 111 вперше пройшла капітальний ремонт у 2016-2017 рр. Нажаль, зараз цей тролейбус не працює. Машина із деповським № 112 пройшла капремонт у 2020 році, після ремонту отримала жовто-салатове фарбування.

Один із двох львівських тролейбусів «Богдан» Т601.11 у перші дні роботи на маршрутах Львова. Січень 2009 р. Автор фото – Андрій Василюк

Треба зазначити, що Луцький автозавод «Богдан Моторс» освоїв також виробництво 12-метрових 100% низькопідлогових тролейбусів «Богдан» Т701, а також 18-метрових двосекційних зічленованих Т901. Ці машини виготовлялися як із тяговим електроприводом постійного струму, так і з асинхронним електроприводом. Тягові інертори використовувалися чеського виробництва «Cegelec», російського «Чергос» та українського – компанії «Політехносервіс». Тролейбуси «Богдан» Т701 і Т901 у Львові ніколи не експлуатувалися.

Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ

Перелік використаних джерел інформації

Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994;
Марчук Л.П., Шипова В.С. Іде трамвай, їде… – Львів: ЛКП «Львівелектротранс», 1994;
Богодистый П. Как устроен современный троллейбус/ П. Богодистый // Наука и техника – журнал для перспективной молодёжи. – 2016 – №7;
Тролейбус Е183D1-01. Керівництво з експлуатації. – Львів: ЛАЗ, 2006.

Львів’ян кличуть на феєричний концерт до Дня незалежності «Ілля Найда, Ярослав Борута, Зеновій Гучок, Панас Буйний»

27. 07. 2021

24 серпня о 18:00 у Ennio Event Square відбудеться грандіозний концерт для усіх поколінь «Ілля Найда, Ярослав Борута, Зеновій Гучок, Панас Буйний».

Концерт пройде в рамках проєкту «Пісні незалежності», повідомляють організатори.Артисти підготували феєричну програму із легендарних українських шлягерів, нових танцювальних хітів та багато приємних сюрпризів.

«Музиканти точно зроблять цей день для вас особливо приємним. Приходьте з близькими, відсвяткуємо День Незалежності разом!», – запрошують організатори.

Придбати квитки можна за посиланням:https://lviv.karabas.com/ua/den-nezalezhnosti-lviv-illya-najda-yaroslav-boruta-zenovij-guchok-panas-mirnij

Ольга МАКСИМ’ЯК

Верхнє Синьовидне на фото 1915-1916 рр.

26. 07. 2021

В одній із попередніх публікацій ми вже знайомили наших читачів із ретро світлинами селища міського типу Верхнє Синьовидне, яке до 1946 року мало назву Синьовидсько Вижнє. Сьогодні воно входить в склад Сколівського району Львівської області України.

В колекції Австрійського державного архіву пощастило відшукати фото, які показують місцевість біля цього селища, зокрема, місцевий міст, а також саме селище здалеку.

Більше за посиланням в попередній публікації (тут)

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело фото: bildarchivaustria.at

Марія Заньковецька в спогадах сучасників

26. 07. 2021

Мало хто з українських артистів може похвалитися таким незвичайним успіхом, який мала Марія Заньковецька. Хто ж бо це міг так зворушувати душі глядачів тримати їх у такому напруженні, заполонювати їх до краю? Не дарма ж сучасники-колєги казали, що її праця на українській сцені – це безперервний триумфальний похід. Її майстерне, виняткове виконування своїх ролей чарувало не лише глядачів, а й самих артистів, товаришів по сцені, що грали разом з нею.

Любов до театру у Марії Заньковецької виникала з самих ранніх літ. Ще бувши в пансіоні, вона захоплюється аматорськими виставами, приймає участь у них і звертає на себе увагу. Недарма, ледве одружившись із москалем Хлистовим, вона покидає його і їде з півночі на Україну, щоб віддати свої сили рідному українському мистецтву. 1882 року, 22-літньою жінкою, вона вже дебютує в Полтаві у трупі Кропивницького в “Наталці Полтавці”.

Марія Заньковецька вважала, що глядача можна загіпнотизувати і справді своїм виконанням вона так впливала на публіку, ніби тримала її в гіпнозі. Якими ж засобами розкривала вона сценічні образи?

…”Маючи виключну авторську інтуіцію, — як пише в своїх спогадах видатний артист і режисер т. Мар’яненко, – хорошу пам’ять, Марія Константинівна була незвичайно спостережливою. Знала добре тодішнє село, бо виросла в селі Заньках біля Ніжина. Звідси виключно колоритна мова, вроджена благородність, почуття міри. Ціла гама найскладніших і найтонших внутрішніх психологічних та емоційних ритмичних визерунків, які втілюють в дуже яскраву художньо правдиву, виразну і разом економічну форму. Крім цього вона мала прекрасну зовнішність, і особливо надзвичайні чарівні очі, красивий, великого діяпазону голос, яким уміла відтінити особливості української народньої пісні. Весільні пісні у її виконанні це щось неперевершене, це шедевр!

Майже всі ролі Заньковецької це трагічні пісні трагічного кохання. Виконуючи їх, вона так переймалась ними, що в найнапруженіших моментах плакала справжніми сльозами, викликаючи сльози у глядача. Її учень, режисер театру Б. Романицький, згадує такий випадок з часів першого року своєї праці разом із Заньковецькою. За ходом дії у п’єсі Старицького “Не судилось” він (Дмитро) має кидатися до непритомної Катрі (Заньковецької) і підводити, її. “Я вибігаю, підбігаю до Катрі – Заньковецької, нахиляюсь, щоб узяти і підняти її, беру за руку, рука якось одубіла, глянув на обличчя, на всю постать непритомної Катрі і… буквально злякався. Я вже забув, що передо мною Заньковецька, я бачив, що Катря по справжньому непритомна, тобто, знепритомніла не Катря, а сама актриса… Що ж робити? Як далі провадити сцену, адже Катря мусить зараз говорити… Чи якось дати знати, щоб опустили завісу? – “Чого ж ти стоїш, дурню, бери! – почувся досить таки “зловісний” шепіт “непритомної” Катрі. Ну… далі сцена наша пішла як слід”. Але головне, що Заньковецька навіть в таких напружених моментах ніколи не втрачала над собою контролю, ніколи не перегравала ролі, як це траплялося з іншими..

Слава про український театр полинула далеко за межі України, і 1886-7 року через чотири роки від початку своїх виступів Заньковецька разом з театром з надзвичайним успіхом виступає у Петербурзі, у Москві, де відразу зачаровує публіку. – “Щось невимовне дивне, неописане трапилось, – пише Садовський у своїх згадках про її участь, зокрема в “Наймичці”. – Це був такий тріюмф українського слова, якого воно більш ніколи не зазнавало. М.К. Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою такі дивні риси простоти і мистецтва, в яких ця публіка, що звикла до штучного і через це блискучого виконання імператорських артистів, потонула в тій божественній, художній простоті артистки… Уперше в житті своїм салон побачив таку артистичну гру, з якою повинен був переконатися, що в мужицькому, стомленому працею тілі, під драною його свитиною, б’ється чисте серце, гаряче серце. Це переконання дала їм художньо чарівна гра М.К. Заньковецької. За те ж і вітала її публика! Вся заля, набита, мов улик бджолами, блискучим панством салонів, стогнала і гучно витала артистку…” А в газеті “Новоє Время” з’явилася велика стаття редактора Суворіна під заголовком “Заньковецкая в “Наймічкє”. Навіть цей хитрий лис, видавець і знавець мистецтва, що досі цькував усе українське, не міг вдержатись від захопленого вигуку: “Я прямо говорю, другой такой артистки я никогда не видєл.” Справді, дивлячись на гру наймички-Заньковецької публіка теж глибоко переживала разом з нею, хвилювалась і плакала тоді, коли плакала наймичка.

Недарма про незвичайний успіх театру швидко довідались і вищі круги Петербургу. Незабаром прибув на виставу великій князь Константин Константинович, а згодом трупу запросили грати для великої княгині Олександри Сипівни. Після того українську трупу запрошують до царського палацу. На вистави хотів подивитись сам царь Олександр ІІІ. Оскільки він бажав побачити на сцені трагічне й смішне, то було поставлено дві п’єси: “Назар Стодоля” Шевченка та “Як ковбаса та чарка, то минеться сварка” Старицького. Вистава пройшла прекрасно. Водевіль цареві, очевидно, навіть більше сподобався, ніж “Назар Стодоля”, бо на зустрічі після вистави, він, як згадує Садовський казав: “Я очень много слихал о вашей игре, господа, а сегодня я убедился, что это действительно превосходно”.

Українці таким чином і тут здобули собі велику славу. Рецензенти кращих артистів, зокрема Заньковецьку, ставили поруч відомих імен іноземних театрів.

Марія Заньковецька з Миколою Садовським та Марком Кропивницьким (на фото зліва)

Та не зважаючи на величезний успіх української трупи, цензурні перешкоди тяжили над українським театром. Багатьох русифікаторів, що займали поважні посади, чиновників і навіть міністрів той успіх дратував, і вони робили все, щоб задушити українську культуру, мистецтво. Одним з таких україножерів був київський генерал-губернатор Дрентельн, що заборонив ставити українські п’єси в усім губернаторстві, що обіймало тоді пять українських губерній. Ця заборона тривала від 1883 року протягом 10 років. А скільки тих Дрентельнів і Зелених (Одеса) зустрічав український театр на своєму шляху, майже в кожному місті.

Багато користи в боротьбі з різними заборонами зробила Марія Заньковецька. Маючи величезну популярність, безліч прихильників, вона використовувала все те для рідної справи. Якось, пригадує Садовський, будучи в Петербурзі, повернувся він від цензора схвильований тим, що цензор не давав дозволу на тільки що прислану Карпенко-Карим нову п’єсу “Чарівниця”, або як вона пізніше звалась, “Безталанна”. Тим часом до неї прийшли якісь два пани: військовий і цивільний. Познайомившись із Заньковецькою, вони почали просити її взяти участь у благодійнім спектаклі. Заньковецька згодилась, але з тим, щоб їй допомогли здобути дозвіл на постановку нової п’єси. Обидва пани поїхали до цензури і за годину один із них вернувся вже з дозволом на виставу “Безталанної”.

Це показує, за яких умов мусів існувати український театр, що, в противагу російським театрам, не мав ніякої дотації від держави, зате на кожному кроці мав перешкоди. Спеціяльним урядовим наказом заборонялось тоді ставити п’єси з життя інтелігенції, історичні, а також переклади з російської та інших мов.

Ставлячи українське мистецтво в безвихідний стан, Москва намагалась кращих майстрів українського театру переманити на російську сцену. Сам Суворін кілька разів пропонував кращим українським артистам, зокрема Заньковецькій: “бросайте ви вашу узкую національную речку і випливайте в широкоє безбережноє море общерусскаго театра. Але Заньковецька, як і Садовський та інші, не зрадили свого рідного театру, не зважаючи на те, що їм пропонували незрівняно кращі умови праці.

“…На всі намагання залишити мене на імператорській сцені, – пише в своїй автобіографії Заньковецька, – на запросини Суворіна до свого театру, Корша – до свого і ще багатьох других, не дивлячись на ці корисні запропонування і надзвичайні ставки, яких до того майже ніхто не одержував, не дивлячись на положення високостоящого в той час російського театру, не дивлячись на все це, – я залишилась на своій милій, хоч тоді й зовсім бідній і ріпертуаром і положенням, і відносинами до неї з боку уряду, українській сцені…”

Крім безлічі спогадів про Заньковецьку як артистку, ми маємо чимало матеріялів, що говорять про її вдачу, її доброту і веселий характер.

Марія Заньковецька в ролі «Івги Цвіркунки» в опереті Миколи Лисенка «Чорноморці», 1892 р.

Марію Константинівну знали всі як дуже чулу людину, яка завжди рада допомогти будь-кому в його горі. Режисер Б. Романицький згадує такий факт: “У 1915 році до Заньковецької прийшов один біженець з Галичини. Гаряче просить допомогти, бо він тяжко бідує… Заньковецька майже останні гроші (досить велику суму) віддала цій людині. Він подякував і пішов. М. Устенко (був тоді такий молодий актор) ще почав казати: «Мамочко, (так майже вся молодь називала Заньковецьку) навіщо Ви? Може він і бреше», – «А, мовчи, що ти тямиш!» – відповіла Заньковецька і рвучко вийшла з хати”. Цей епізод і багато подібних інших яскраво змальовують її як людину.

Заньковецька користувалася великою пошаною як у свойому колективі театру, так і серед публіки. “Рідко хто з акторів, згадує Романицький, так тонко відчув “муки” творчости у молодих акторів і так охоче завжди ішов на допомогу цим мукам” як Марія Константинівна. За те ж ми і любили її відданою, глибокою безкорисною любов’ю. “Для нас, згадує також і Мар’яненко, акторів старшої генерації, Марія Константинівна завжди була зразком і недосяжним ідеалом. Ми горді і щасливі з того, що Марія Константинівна Заньковецька серед нас жила і творила й своїми театральними образами зворушувала й наповнювала любов’ю до скривджених…” Далі він пригадує ту пошану, те захоплення, яким вона користувалась серед публіки: “Я був свідком, коли молодь після вистави (Кам’янець-Подільський та інші міста) випрягала коней, впрягалась сама в фаєтон і відвозила Марію Константинівну до її приміщення, або садовила її на крісло і на руках відносила її додому”.

Як уже відомо, Заньковецька була знайома з Чеховим та з Л. Толстим. Першого особливо захоплювала її гра в ролі Олени (“Глитай або ж паук”), другий – не пропускав жодної вистави, де приймала участь Заньковецька, листувався з нею і навіть збирався написати спеціяльно для неї п’єсу.

Від першого дебюту в Полтаві 1882 року М. Заньковецька працювала невтомно на українській сцені аж до останнього виступу на свойому сорокалітньому ювілею в Київі 1922 року. Хочеться запитати: хто ще мав такий стаж, хто ще мав такий успіх, таку стійність і працьовитість? Працюючи то в театрі Кропивницького, то в Садовоького, то в Саксаганського, то в Старицького, вона граючи більше як у сорока п’єсах, створила багато неповторних образів. Скрізь це була, як згадує артист режисер Романицький, велика, геніяльна артистка: і ніжна трагічна наймичка і гордо протистуюча Зінька “Дві сім’ї” і глибоко трагічна Катря з “Не судилося”.

За час своєї праці Заньковецька об’їхала з театром всі міста, а часом і села України, побувала у Москві, Петербурзі, разом із Садовським виступала на сценах Західної України, несучи в народ перлини ріжного мистецтва. Ні переслідування русифікаторів, ні різні заборони нащадків Валуєва – ніщо не збило її з рідного їй шляху. Тому то в історії нового українського театру серед видатних корфеїв, що поклали міцні підвалини під українське театральне мистецтво – Марії Заньковецькій заслужено належить одно в перших місць.

Український літопис, липень 1946

23.07.1946

На Львівщині відтворили слов’янську хату X століття. У ній тимчасово живуть люди

26. 07. 2021

На Львівщині збудували слов’янську хату X століття. Такий історичний експеримент проводять на території історико-культурного заповідника “Давній Пліснеськ”, що у селі Підгірці. Відтворили житло керуючись археологічними дослідженнями.

Працівники заповідника і волонтери розпочали його зводити на початку червня. Будують житло за внески учасників проєкту та благодійників. Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Суспільне.

“Все дуже практично, екологічно”

Тепер у хижі пробує жити сім’я реконструкторів Марія та Ярема Іванціви та їхні четверо дітей. Родина хоче відчути як колись жили слов’яни, що їли і як вели побут.

“З кожним днем, і з кожною наступною дією у цьому житлі, ми розуміємо, що все дуже практично, дуже продумано, екологічно. Наші предки дотримувалися таких принципів мінімалізму в побуті. З одної сторони спали люди і цього місця насправді є достатньо для того, щоб розмістилася сім’я з шістьох людей. Ми тут спали і це досить комфортно. Більшість життєвого процесу і так відбувалося на вулиці”, — розповідає реконструкторка та тимчасова мешканка хати-реконструкції Марія Іванців.

“З дерева, очерету та глини”

Хата має заглиблення. Приблизно метр та 20 сантиметрів, розповідає співробітник заповідника “Давній Пліснеськ” Ярема Іванців. Це зробили для того, аби будову не провівав вітер. Також при цьому використали менше матеріалу. Збудували помешкання із дерева, очерету та глини.

Слов'янська хата X століття — Слов’янська хата X століття

“Закладалися колоди, вони всі є криві, адже це — підручний матеріал. Це не калібрований брус. Складав все, що ти мав, а за колодами забивав глиною і робив гідроізоляцію. По даху кладуться крокви і як варіант – це плетений такий дах. А на нього покладений перев’язаний очерет”, — розповідає про будівництво хати Ярема Іванців.

Зараз реконструктори завершують доробляти дах та облаштовують саму хижу. Там вже є піч і мають зробити ліжко. Розмір будівлі 3, 20 на 3, 20 метри. Всередині поклали піч.

Кам'яна піч у будові — Кам’яна піч у будові

“Ця піч зроблена з каменю та без зв’язуючого матеріалу як глина. Тільки камені складені, тому це відносно просто зробити. Вона міцна, вона добре тримає тепло, швидко нагрівається і на ній зручно готувати їсти”, — розповідає Ярема Іванців.

Історичний експеримент

При будівництві хати керувалися дослідженнями, які археологи отримали під час розкопок. Це і розмір житла, і матеріал, з якого воно зроблене. Слов’янське житло стане частиною майбутнього музею під відритим небом, аби його могли розглядати відвідувачі заповідника.

“Це городище зараз заростає – поле, ліс. Люди, коли проходять через цю територію не до кінця усвідомлюють, де вони знаходяться, а ця локація буде конкретний приклад, що так люди жили в давнину колись. А так вони їли і це є самоідентифікація з тим населенням, яке жило тут тисячу років тому”, — розповідає директор історико-культурного заповідника “Давній Пліснеськ” Володимир Шелеп.

Також директор заповідника “Давній Пліснеськ” Володимир Шелеп каже, в майбутньому хочуть виготовити проєкт археологічного скансену та розбудувати територію. Тому хочуть залишити дещо автентичне, зокрема, збудувати кілька таких хиж. Так відтворять садибу Х століття. Проєкт доповнять завдяки сучасним VR-технологіям.

Що відомо

Історико-культурний заповідник “Давній Пліснеськ” — заповідник, створений 15 вересня 2015 р. Львівською обласною радою.

Структура комплексу:

давньослов’янський культовий центр кін. VІІ–Х ст. (ур. “Оленин Парк”);
слов’янське городище ІХ–Х ст. (ур. “Побіч”, “Поділ”, “Кецарки”, “Оленин Парк”, “Замчисько”, “Високе городиско”, “Поруби”);
давньоруське городище ХІІ–ХІІІ ст. (літописний Пліснеськ), (ур. “Оленин Парк”, “Замчисько”);
курганний могильник ХІ — поч. ХІІ ст. (ур. “Поруби”);
Підгорецький (“здавна іменований Пліснеський”) монастир ХІІ–XVIII ст. (ур. “Оленин Парк” та “Високе городиско”).

Заповідною територією “Давнього Пліснеська” є терени Пліснеського археологічного комплексу, що розташований у селі Підгірці Бродівського району Львівської області.

Ольга ДЕЙНЕКА

Зі спогадів колишнього кавомана

25. 07. 2021

Повертається до Львова спека, а з нею й бажання сховатися в затінку недільного ранку з філіжанкою доброї кави і, смакуючи улюблений напій, послухати цікаву кавову історію. А її нам нині, разом з партнером Торговою Маркою Кава старого Львова, як і більше двадцяти років тому розказав на сторінках “Галицької брами” розкаже Іскандер.

Майже півтора століття славився Львів своїми каварнями і кнайпами. Були серед них і знамениті, як відома цукерня Залєвського на Академічній, і невеликі покої для снідань, і зовсім камерні для 3-5 осіб, куди можна було забігти на “малу чорну”.

„Перші совєти” націоналізували більшість великих каварень. Залєвський “поїхав” на схід, ще існували невеликі і середні, але радянсько-німецька війна поклала край існуванню більшості з них. За німецької окупації було не до каварень. Найбільш рухливі з львівських міщан відкрили невеличкі шинки, де можна було перехилити шкляночку підпільного бімбру і закусити хвостом оселедця. Барвний образ такого шинку „Оселедець на ланцюжку” зобразив Тарас Мигаль в своїй повісті „Вогонь і чад”.

Повернення совєтів знову змінило ситуацію з львівськими кнайпами. Ще де-не-де існували старі заклади, націоналізовані, інколи з колишнім власником в якості завідувача або навіть директора, під назвою чайних. На колишній Комсомольській, в самому кінці, власничка будинку під N 32 до війни тримала дві кнайпки: зліва від брами — покій для снідань, а справа — пивничку-винярню з середньовічною бастеєю низького муру міста. Новій владі чомусь пивничка не сподобалась і її перетворили на склад, а сусідній заклад під назвою “Чайна” привертав увагу далеко не аматорів цього заморського напою. Вживалося там щось трохи міцнішого, на закуску, переважно, ішов вінегрет, наслідки цих лібацій рясно прикрашали навколишні брами, так що дехто з мешканців до сьогоднішнього дня дивитись не може на вінегрет.

Замість каварень в середмісті досить густо розкинулась сітка винярень. Були вони на проспекті Свободи, в кінці проспекту Шевченка, на Ринку і на Театральній, служили місцем спілкування і розрядки в ті нелегкі часи.

Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)

Перша доступна для широкої публіки кава появилась десь наприкінці 50-х в приміщенні готелю “Інтурист”, де зі сторони пр. Шевченка в малій кімнатці встановили італійський експрес-автомат, про який ходили легенди, шо він не допускає приготування кави з ерзац-продукту. Каваренька стала популярною серед працівників навколишніх магазинів та фриз’єрень, інколи забігали сюди дехто з богеми, біля четвертої пополудню збирались тут старші пані, бо саме тоді з кондитерського цеху привозили чудові булочки з “марципаном2 та “празький” торт. Аромат справжньої кави, привітна, завжди усміхнена Анна Олексіївна, господиня закладу, яка могла, побачивши старого відвідувача, запарити філіжанку кави і поставити її на автомат. Так інколи вдавалось зекономити півгодини часу, які треба було вистояти в черзі від дверей до прилавка. Саме з цієї причини, я часто виходив з дому о 10.30 вечора, щоб встигнути ще до закриття дверей кавареньки зайняти чергу, вимити об 11-й свою філіжанку, яка коштувала тоді всього сім копійок, а трьохзірочний коньяк, навіть французький “Камю” – 50 коп. за 50 гр. Пізніше, години до І2-ї, ще шліфувалося тротуар т. зв. стометрівки, і з почуттям виконаного обов’язку повертався додому. Каваренька ця існує і до сьогодні, але не та вона уже, не та… (Зараз ця каварня уже не існує – примітка редактора).

Із справжньою каварнею “довоєнного” типу ознайомились ми під час т.зв. поїзду дружби в Прибалтику в лютому 63 р., який організувала Львівська політехніка. Ризькі “Луна”, “Яніс”, “Кемел”, талліннський “Вана Томас” та інш. залишили незабутнє відчуття дотику до чогось незвичайного, можливо “європейського” хоча, звичайно, були це радянські точки громадського харчування, але наскільки відрізнялися вони тоді від львівських чайних.

Десь через півроку Львовом прокотилася чутка — відкривають 20 вечірніх каварень. Базою для них повинні були служити ті самі чайні і їдальні, які з восьмої години вечора покривши столи скатертинами і з ілюмінацією залу кількома кольоровими жарівками перетворювались на “каварні”. Шефство над ними справував міськком комсомолу, просто сидіти за кавою було недоречно, тому планувалися “зустрічі з цікавими людьми”, “літературні читання” і т. п. За кожною каварнею був закріплений трудовий колектив якогось підприємства, ідеологічна сторона забезпечувалась повністю, а от відпочинок і прибуток для працівників, бо дозволялось лише сухе вино, бажали кращого. Не дивно, що через пару років всі ці т. зв. каварні перетворились на звичайні вечірні “забігайлівки”, де з під поли розпивали міцні напої. Словом, все вернулось на круги своя.

Культова кав'ярня Львова "Вірменка" у Львові на вулиці Вірменській, 19 — Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19

Якось дивно і раптово увірвалась кава в наше життя в першій половині 70-х. Тоді в багатьох чайних, перейменованих на кафе, і навіть в їдальнях появились куточки обладнані автоматами, або “турками”, де до філіжанки напою можна було замовити ще досить дешеві тоді коньяк чи лікер. В цих точках появилась публіка уже набагато інтелігентніша, викладачі вузів, інженери, журналісти, службовці різноманітних установ. Можливо це був своєрідний протест проти того ідеологічного погрому, що мав місце серед української інтелігенції на початку 70-х…, відвідували „кави” щораз частіше, пили більше, утворились навіть своєрідні кола- маршрути, на яких можна було потратити або три, або п’ять, або й більше карбованців в залежності від виду кола — великого, середнього, чи „навпроти“. Поступово розрухались і наші господарники. Вже на початку 80-х львівські кафе, каварні, пивнички і просто “точки” мало чим відрізнялись від прибалтійських. Вишуканий інтер’єр, своєрідна спеціалізація окремих з них, а звідси і своєрідна публіка в кожній з них зробили відомими і “Нектар”, і “Шоколадний бар”, і “Під левом”, і вже ніхто не оминав на Ринку — “голого і босого”, і “Арарат” на Вірменській, та й зрештою, всіх не перелічити …

Часи змінились. Каварень, каваренок стало ще більше, інтер’єр і екстер’єр вже не уступають справжнім європейським. Ціна кави виросла від гривні до… (модний заклад „Світ кави“ на Катедральній площі). Не видно уже там викладачів університетів, нові люди освоюють ці заклади.

Філіжанка має неприємну здатність закінчуватися, але за нею буде наступна, як і наступна кавова історія на сторінках Фотографій старого Львова. Рівно за тиждень.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

BookForum оголошує формат та куратора фокусної теми в 2021-му році

25. 07. 2021

“Гра в дорослішання: як ми зростаємо незалежними” – саме таку фокусну тему обрав 28 BookForum. Куратором фокусної теми стане відомий український перекладач та літературознавець Юрко Прохасько.

Юрко Прохасько – український літературознавець-германіст, перекладач, публіцист, есеїст, психоаналітик. Перекладає з німецької та ідишу. Друкується в часописах «Критика», «Ї», «Tygodnik Powszechny», «Die Zeit», «Kafka», «La Repubblica», «Falter».

Цього року Львівський міжнародний BookForum очікує гостей, які змінюють світ, з усієї України, а також з ЄС, США, Південної Америки та Африки. Плануємо понад 100 подій, панельних дискусій і традиційну Ніч Поезії та музики non-stop.

2021 року ми святкуємо 30-тиліття незалежності, 30-тиліття вільного культурного та літературного ринку. Зміна поколінь, нові зовнішні та внутрішні межі, їх розширення та звуження, зміни, які формують людину та впливають на власний голос, відповідальність за свій вплив – це неповний перелік питань, які піднімає цього року 28 BookForum. Ми хочемо дослідити, коли насправді кожен з нас став дорослим і почав встановлювати власні правила.

Один з найголовніших здобутків дорослості – вміння приймати себе, свою тілесність, не соромитися слабкостей і травм, вміти пристосуватися до нових норм та вивчати нові рівні спілкування, вибудовувати гнучкість, і вміти на ходу приймати оновлені правила гри. Через прийняття себе, побудову власного наративу ми будуємо довкола себе систему зв’язків, за які несемо відповідальність, співтворюємо щоденну реальність і так проектуємо майбутнє.

У межах 28 Львівського міжнародного BookForum ми хочемо створити безпечний простір для обговорення питань, чи може вважатися наша держава «дорослою» після 30-ти річчя проголошення Незалежності. Чи піддається вона контролю громадян і громадянського суспільства, чи сама встановлює для них правила? Як змінилися ми усі за ці 30-ть років? І як культура та література, звільнившись від тоталітарної цензури, впливає на формування сталого оновлення нашої держави як інституту і стає (чи не стає) її «дорослим» голосом.

Адже, як підкреслює куратор фокусної теми Юрко Прохасько, під час дорослішання втрата ілюзій йде поряд з творенням утопій, а зміна поколінь набуває відчутності й сенсу. Переоцінки зазнають виміри «свого», «власного», «свого, рідного» і«своєрідного» – і «чужого», бажаного й небажаного, прийнятного і неприйнятного, припустимого й неприпустимого, сподіваного й несподіваного.

“Як Творіння було здійснене за 6 днів, так і «Гру в дорослішання» метафорично можна подати в 6-ти рубриках, у 6-ти репліках. Ключовим поняттям, центральним атрибутом в кожній є категорія «свого». «Свій» – не обов’язково тотожний власному. Бо не все може бути і стати власністю. Але у «своєму» маніфестує себе потреба присвоєння, засвоєння, наближення. Облаштування свого неповторного життя, свого світу”, – підкреслює куратор фокусної теми фестивалю Юрко Прохасько. Детальну тематику панелей та концепцію куратора оприлюднимо найближчим часом.

Торік, через пандемію коронавірусу, BookForum пройшов онлайн. Події переглянуло понад 285 тисяч осіб. Усі дискусії 2020-го року доступні онлайн – на сайті.

Цього року BookForum вперше за всю історію відбудеться у гібридному форматі: онлайн та офлайн. Повну програму, теми дискусій, кураторів та зірок фестивалю буде оголошено додатково та розміщено на сайті bookforum.ua і у соцмережах.

Наталка СТУДНЯ

Частину Золочівського замку виставили на продаж за 400 тис. доларів

25. 07. 2021

Відбудований равелін біля головного входу до Золочівського замку виставили на продаж за 400 тис. доларів. Споруда, яка є частиною замкового комплексу, перебуває у приватних руках. Про це повідомляє видання Фотографії старого Львова з посиланням на Zaxid.net.

Раніше вона належала компанії відомого львівського бізнесмена Петра Писарчука, проте кілька років тому равелін продали іншим власникам.

Оголошення про продаж равеліну, в якому розташовується ресторан під однойменною назвою, з’явилось в інтернеті в середині квітня. Його розмістила львівська агенція нерухомості Sitalo Real Estate. Оголошення досі є чинним, вартість споруди – 400 тис. доларів (близько 11 млн грн за поточним курсом).

Равелін з однойменним рестораном, фото Sitalo Real Estate LVIV

Згідно з описом, загальна площа будівлі становить 454 м2, з них зала ресторану – 203,5 м2, решта це кухня, підвальні та інші приміщення. Равелін розташований на комунальній земельній ділянці площею 0,15 га, яка, як йдеться в оголошенні, перебуває в оренді.

У Sitalo Real Estate підтвердили, що продається саме будівля равеліну, а не ресторан як бізнес.

«Продається нерухомість, а новий власник вже сам ухвалюватиме рішення – чи буде він продовжувати ресторанний бізнес, чи влаштує там щось інше», – телефоном пояснила менеджерка агенції. За її словами, будівлю продають чотири фізичні особи, їхні імена в агенції не розголошують.

Раніше власником равеліну була львівська компанія «АЙПІЄ-Л», кінцевим бенефіціарним власником якої є відомий бізнесмен та екс-народний депутат від Партії регіонів Петро Писарчук. В середині 2000-х років він був спонсором відновлення Золочівського замку, зокрема фінансував реставрацію Китайського палацу, облаштування опалення та водопостачання у Великому палаці. Також бізнесмен виділив гроші на відновлення історичного равеліну, який після завершення робіт опинився у власності його фірми. Згодом цій споруді відкрився його ресторан «Равелін».

Вигляд на внутрішнє подвір'я — Вигляд на внутрішнє подвір’я Золочівського замку (взято з https://uk.wikipedia.org/)

Проте нині власники змінилися – згідно з даними реєстру прав на нерухоме майно, равеліном порівну володіють фізичні особи Мирослав Лех та Оксана Процайло із Золочева. Угоду купівлі-продажу будівлі було укладено у жовтні 2015 року, перед тим виконком Золочівської міської ради змінив адресу будівлі – з вул. Тернопільської, 5, на вул.Чорновола, 5.

«Ресторан у Петра Писарчука купили шість років тому. Нині він до будівлі немає жодного стосунку», – повідомила ZAXID.NET Оксана Процайло та додала, що наразі вона є лише адміністраторкою ресторану.

Один з власників ресторану, житель Золочева Іван Мартинишин повідомив ZAXID.NET, що будівлю із закладом харчування продають, оскільки останнім часом цей бізнес не дає бажаних прибутків.

«Коли не було пандемії, тоді нас все влаштовувало. Ми мали нормальні цифри [прибутку], а тепер зовсім тяжко. Крім того, великим рестораном треба займатися постійно, люди мають інший бізнес, який забирає багато часу», – зазначив Мартинишин та додав, що власники не хочуть «шуму і глуму» навколо продажу. За його словами, реальних пропозицій щодо купівлі споруди до них поки не надходило.

Нагадаємо,Золочівський замок будували у першій третині XXVII ст. як оборонну фортецю. Равелін замку слугував для укріплення головних воріт. Він був зруйнований ще у ХVIII ст. і відбудували равелін упродовж 2003-2007 рр.

Замок (без приватного равеліну) є пам’яткою історії та культури національного значення, яка перебуває у державній власності. Керує комплексом Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького.

Катерина ЧУРИЛОВА

У суботу, 31 липня 2021 року, на території чотирьох громад Львівщини відбудеться “Велопробіг дружби”, який має на меті протестувати новий туристичний маршрут.

Освічена панянка

Вірна дружина

Любляча мати

Громадська активістка

Мрійниця

Щедра господиня

Ольга НИЖНИК заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка

У Львові в усі часи його існування не відчувався брак злодіїв, аферистів, шахраїв та інших «брудних типів».

Ера низькопідлогових львівських тролейбусів: ЛАЗи та «Електрони»

«Чужі серед своїх» або тролейбуси «Богдан» Т601 у Львові

24 серпня о 18:00 у Ennio Event Square відбудеться грандіозний концерт для усіх поколінь «Ілля Найда, Ярослав Борута, Зеновій Гучок, Панас Буйний».

“Все дуже практично, екологічно”

“З дерева, очерету та глини”

Історичний експеримент

Що відомо

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?

Ольга НИЖНИК
заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка