В українській столиці стартували зйомки фільму «В її світлі вони грішили» — еротичного трилера, сюжет якого натхнений історією винахідника Йогана Зега, що у ХІХ столітті жив і працював у Львові. Саме він 1852 року створив першу у світі гасову лампу, яка докорінно змінила людське життя, але ім’я її творця так і залишилось у забутті.
Зйомки еротичного трилеру про винахідника гасової лампи Йогана Зега
Як повідомляють автори стрічки, події розгортаються 1897 року. За сюжетом, донька винахідника Амелія Крижевська-Зег після весільної подорожі повертається у родинний маєток із чоловіком і прислугою. У домі, де її батько дав світло, тепер панують інтриги, жадібність і темрява — кожен мешканець має свої приховані мотиви.
Головні ролі у трилері виконають Олена Лавренюк, Володимир Дантес, Оксана Черкашина, Олена Хохлаткіна та Даніель Салем. Зйомки проходять у Києві, але історично фільм тісно пов’язаний зі Львовом — саме тут жив Йоган Зег і працював над винаходом, який вплинув на всю світову індустрію освітлення.
Зйомки еротичного трилеру про винахідника гасової лампи Йогана Зега
«А я нарешті зіграю яскраву злодійку!» — прокоментувала акторка Оксана Черкашина, яка виконує одну з головних ролей.
Співак Володимир Дантес вперше спробує себе у ролі антагоніста. За його словами, роль вимагала глибокого психологічного занурення, адже в основі стрічки — вічні теми: гроші, влада і те, на що здатні люди заради них.
«Еротика та насилля стають рок-н-ролом нашої історії. Та ближче до фіналу це перетворюється на драму зі світлим кінцем», — розповіла режисерка фільму Ірина Громозда.
Зйомки еротичного трилеру про винахідника гасової лампи Йогана Зега
Над візуальною частиною працюють художниця з костюмів Оксана Берг та художник-постановник Максим Німенко («Стоп-Земля», «Снайпер»). Оператором виступає Сергій Крутько («Крашанка», «Уроки толерантності»).
Як написала Олена Лавренюк, на великих екранах фільм може з’явитися у 2026 році.
П’ятеро львів’ян, серед яких двоє військових, за 41 годину 57 хвилин безперервного бігу подолали 535 км з Києва до Львова
Про це стало відомо з відеотрансляції в Телеграмі-каналі “Говорить Великий Львів”, повідомляє RegioNews.
“П’ятеро учасників – Володимир Ханас, Валерій Шажко, Микола Луговий, Володимир Молінський, Володимир Литвин – зробили неймовірне досягнення і пробігли 535 км за 41 годину і 57 хвилин. Вітаю вас, рекорд встановлено!” – повідомив експерт Національного реєстру рекордів України.
Чоловіки бігли цілодобово, щоб зібрати кошти для ЗСУ – і довести, що українська витривалість не має меж.
Сьогодні, 28 червня, у віці 85-ти років у Львові відійшов у засвіти дисидент і поет Ігор Калинець. Про це повідомила його дочка Дзвенислава Калинець-Мамчур на своїй сторінці у фейсбуці.
Ігор Калинець – поет-шістдесятник, громадський діяч, політичний в’язень радянських таборів, представник дисидентського руху в Україні.
Народився 9 липня 1939 року у Ходорові на Львівщині. Випускник філологічного факультету Львівського університету. Працював у Львівському обласному державному архіві, після повернення із заслання – в науковій бібліотеці імені Василя Стефаника.
11 серпня 1972 року Ігоря Калинця засуджено на шість років ув’язнення суворого режиму і три роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом з іншими шістдесятниками – Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем тощо.
Ігор Калинець
Був одружений з Іриною Стасів-Калинець – українською поетесою, діячкою дисидентського руху, активісткою українського національного і правозахисного руху, художницею, філологинею.
Ігор Калинець – автор сімнадцяти поетичних збірок, написаних у період між серединою шістдесятих та 1981 роком. Після повернення із заслання перестав писати вірші, проте видавав дитячі збірки, редагував низку часописів. Лауреат численних нагород і відзнак, зокрема, премії імені Митрополита Андрея Шептицького, ордену князя Ярослава Мудрого IV ступеня (від якого відмовився на знак протесту проти «зросійщення»), премії імені Василя Стуса та Національної премії України імені Тараса Шевченка тощо.
Лукія Крип’якевич-Лукомська (1928–2020) – донька гімназійного професора Лева Крип’якевича з галицького повітового міста Бережани. Племінниця видатного історика Івана Крип’якевича. Представниця давніх галицьких священничих родів. Її життя – це мікроісторія міжвоєнної Галичини й військових лихоліть минулого століття.
«І не думайте, що старі хотять вмирати»
Інтерв’ю з Лукією Лукомською ми записували в затишному помешканні івано-франківської багатоповерхівки в середмісті. Пані Луця – так її називали змалку – зустріла нас причепуреною, зі старанно укладеними «льоками». Молодеча рухливість, бадьорість, пряма постава не виказували поважного віку. «В січні я скінчила дев’ядесят літ», – гонорово констатувала пані Лукомська.
Цю багатоповерхівку будували за кресленнями пані Лукії. Вона – відома івано-франківська архітекторка, авторка десятків будівничих проєктів: туристичні бази, готелі, лікарні. За одну з робіт – санаторій «Джерело Прикарпаття» поблизу селища Вигода – пані Лукомська отримала премію Радміну СРСР. Та сама держава, яка виписала премію пані Луці, безцеремонно зруйнувала світ, у якому вона виросла.
Напередодні першої радянської окупації Лукія втратила маму. Через кілька років трагічно загинув її молодший брат. Під час переходу фронту 1944 року вона назавжди розсталася з батьком: поки Лев Крип’якевич був у відрядженні у Львові, Бережани «освободили» радянські війська – татові вже не вдалося повернутися.
Особливе мовлення пані Луці (або «спосіб балакання», як вона казала сама), інтонація та манери сприймалися як відблиски отого неіснуючого світу, який хотілося вхопити й затримати. Під час тієї зустрічі 2018 року вона багато розповідала про родину, стрийка Івана Крип’якевича, чоловіка Володимира Лукомського, синів, онуків, товаришок, насущні проблеми хаотичної забудови та польоти на Марс. Своїм інтересом до життя і обізнаністю з новинками жінка випромінювала гідну подиву бадьорість.
Ще на початку розмови отримав від пані Лукомської кілька специфічних компліментів:
«Йой, я так не люблю бородатих, нащо вам те паскудство? В нас того ніколи не було. Не прийнято було бороди носити». Потім її спостережливий погляд затримався на правій руці без обручки, ну і, звісно, пролунало запитання, яке не потребує відповіді: «То ви ще неодружений?! Ну знаєте, стережіться… Парубкам, очевидно, не так страшно, як дівчатам, але стережіться… Знаєте, як дівчатам дзвонить дзвін? До 20 років він дзвонить: “Тільки той, тільки той, тільки той”. Після 20: “Або той, або тамтой, або той, або тамтой”. А після 30: “Аби був, аби був, аби був”. Ну, ви стережіться», – з незворушним виразом обличчя розважала пані Лукія.
«Мені тепер рівно дев’яносто. Ну, з гачком, три місяці вже. То тепер кожен місяць на вагу, – казала вона. – Не думайте, що старі хотять вмирати. Нє, вони ше хотять жити. А життя нема вічного. Треба буде вмерти всім. А ніхто собі того не уявляє, аж поки не постаріє. І я також собі не уявляла того. Думаю – то ще далеко. Недалеко…»
16 квітня 2020 року Лукії Лукомської не стало. Пішла у вічність на 93-му році життя у Чистий четвер – час, коли, за народними повір’ями, небо є відкритим, а людям, які помирають, прощаються всі гріхи.
Лукійка Крип’якевич, м. Бережани, 28 березня 1937 року
«Пишу родовід. Ще того бракувало…»
Батько мій, Лев Крип’якевич, був професором польсько-української гімназії в Бережанах. Викладав греку, латину, українську мову і літературу. Був завідувачем української бібліотеки і керівником аматорських вистав, які давали українські гімназисти. В Бережанській гімназії було три відділи: польський, жидівський і український. І дуже мало було дівчат, були хлопці переважно. Мій тато з ними виїздив на природу, з тими учнями.
Тато родом зі Львова. Батько його був священником, катехитом у гімназії. Петро-Франц Крип’якевич – дідо мій, батьків батько.
Я пишу родовід. Ще мені того бракувало… Маю аж до 1734 року. По татовій лінії всі чоловіки були священниками, від 1734 року. Мій дідо Петро Крип’якевич спеціально їздив в то село, звідки вони. Знайшли в старих метриках прізвище Крип’яки. І мій тато казав: були Крип’яки, а потом додали Крип’якевич. Видно, шо дуже міцні були – «крип’яки».
Мама була з села Переволочної, то був Бродівський повіт за Польщі. Мій дідо Іван Березинський там був парохом. Його батько господарем був. Видно, багатим був, бо дав мого діда, Березинського Івана, до гімназії в Золочеві. А потом поступив у Львові на теольоґію. Закінчив теольоґію і відразу до висвячення (бо після висвячення женитися не можна) оженився з моєю бабцею. Бабця була Теодора Концевич.
Я в Бережанах ходила перед війною в польське пшедшколє (дошкільний заклад. – Ред.). Але там довго ми не були. Там або було дорого, або шо то польське, може, тато не дуже хотів… Але, пам’ятаю, були матечки (черниці. – Ред.). Були там і поляки, а ми, українці, тільки двоє – я з братом.
Родина Крип’якевичів на балконі свого помешкання у Бережанах, 1930-ті роки
«Ялинку принесли з неба»
Спочатку ми мешкали у приватному помешканні на другому поверсі. Така мансарда була. Сходи вузенькі були. Пам’ятаю, я там бавилася на подвір’ї. Ото, власне, перший спогад.
Мало бути Різдво. До нас в хату хтось стукає і дзвонять дзвіночки. Двері відчиняються: чоловік якийсь несе на плечах ялинку. Тато каже: то ялинку принесли з неба. А ми очі повитріщали обоє з братчиком. З неба! Ялинку поставили в першій кімнаті. І такі білі свічечки були на таких прищепках. Мама повитягала такі коробки картонові великих чоколядок. Там були намальовані всі звірятка, ше шось там було. Тими чоколядками прибирали ялинку.
А потому тато поміняв помешкання. Наймав помешкання на вулиці Міцкевича, то вона тепер Шевченка. Ми мали дві кімнати – одна дуже велика, а друга менша, і кухня велика. Там був такий коминок в куті, де ми палили дровами. То дрова як тато заготовляв, то все хотів тільки букові. Дрова були в пивниці на зиму. Воду треба було брати з вулиці. В двох ведрах несла служниця. В сінях ставила ті ведра. А туалєт був на балконі, «люфт-клозет» називався. То там свічкою треба було світити. В кухні було ліжко для служниці. Вона варила нам. Отже, ми займали дві кімнати, а ше в одній мешкав той єврей, що нам віднаймав помешкання. І тато платив 50 злотих за місяць.
Навпроти нашого мешкання була «захоронка» (дитяча навчально-виховна установа. – Ред.). Ми ходили з братчиком до «захоронки». То були там сестри-закінниці. Ходили в таких білих покривалах на голові. Нічого не було видно, тільки лице.
Давали нам їсти там. Пам’ятаю один обід, шо дали зупу. Я скривилася. Але коло мене сидить дівчинка: «Луцю, скажи, шо ти з’їла, попроси ще!» Вона взяла моє, а мені свою тарілку порожню дала. І я сказала: «Прошу мені дати ще». Та втішилася, дитина має апетит. Я то пам’ятаю дотепер, як ми ошукали ту закінницю. Потім вона каже татові, шо я маю апетит такий добрий.
Родина дідуся Лукії Крип’якевич греко-католицького священника Івана Березинського (стоїть посередині) пароха села Переволочна Золочівського повіту, 1932 рік
«Я вилізла на стіл і сказала: “Тут є Україна!”»
На подвір’ю по сусідству мешкали польки. Поляк-ровесник мого брата Неся приходив до нас. Там на подвір’ю був такий стіл дерев’яний, і були лавки такі звичайні збоку, і був пісочок. Ми в тому пісочку бавилися парцелі: кидали ножиком, ділили круг на парцелі. І хто кинув на твій парцель, відрізає собі. В такий спосіб ми бавилися, були такі забави.
Шось пішла мова за шось. Чось я вилізла на той стіл, стукнула ногою і сказала: «Тут є Україна». А той хлопець-поляк: «Цо?! Нє!» Давай мене скинув з того стола. Я прийшла додому і татові розказую. Він каже: «Слухай, ти не встрявай в такі справи. Мене можуть з посади зняти». Була така скрита ворожнеча. Хоча старалися не показувати того.
Виховували нас як українців. Я вчилася в «Рідній школі» тоді. В 34-му році поступила в перший клас. В Бережанах була польська школа і була українська «Рідна школа імені Андрея Шептицького». Він фінансував трохи. Але то була приватна школа, і там треба було платити. А польська «повщесна» – безплатна.
Географію нас вчила вчителька Боднаруківна. Вона нам розказує: «Була така Україна, українці від’єдналися, хотіли своєї держави». І каже: «Діточки, як прийде інспектор, то пам’ятайте, шо маєте для себе, а шо маєте на продаж. То, шо я вам розказую, – то маєте для себе. А шо маєте на продаж – то говоріть». Значить, то не можна було говорити інспекторові. Зі Львова приїжджав інспектор і перевіряв, чи не занадто націоналістично нас виховують. Але таки націоналістично нас виховали. Бо я такий націоналіст, шо тепер нема таких націоналістів, як тих старих, шо вчилися в «Рідній школі»!
Будинок «Просвіти» був одноповерховий, маленький, але гарний. І, пам’ятаю, там часто забігала. Якісь свята – всі співають «Ще не вмерла» і тримають руки по швах. Стояли струнко. За Польщі співали «Ще не вмерла».
Пам’ятаю, Миколая було в «Просвіті». Був Миколай, були два Ангелики – один в синьому, один в рожевому. Миколай тягнув за собою санки. І був Чортик цілий чорний з хвостом. Антипко різочки мав. І читали імена дітей. Тут: «Луця Крип’якевич!» Я йду, дістаю таку коробку – ляльку дістала. Щаслива.
Учасники хору Бережанської гімназії після виступу на концерті з нагоди 120-ліття уродин Тараса Шевченка, 29 квітня 1934 року. Сидить посередині професор Лев Крип’якевич, праворуч від нього професор і диригент хору Осип Кліш. 6-річна Лукійка Крип’якевич стоїть крайня праворуч.
Тут є Бог
І ще дуже гарний маю спомин. Були дитячі табори (але дівочі тільки). Як я скінчила перший клас, тато вислав мене. Там діти були до десять років, може, дванадцять. То Осмолода, там був такий двоповерховий дерев’яний будинок. Комендантом того табору була мого стрийка Івана Крип’якевича жінки сестра – тета Біня Сидорович. Ми мали там валізку. Мали мати там глісовані спіднички, білі блузочки дві, мило, пасту, щіточку.
Ми їхали там відкритими такими вагончиками вузькоколійкою. Ясне небо, сонце світить, чисте повітря. Тут – гори. Помаленьку їде той поїзд. Ми сидимо всі. Яке то було надзвичайне враження, яке то було гарне!
Кожен ранок ми мали збір на площі. Моя тітка Сабіна стояла як комендант, а там ше стояли інші коло неї. Ми стояли по групах. І здавали рапорт, шо ті і ті є. Йшли маршовим кроком. Посередині був флагшток, і на тому шнурку піднімали синьо-жовтий прапор. Але казали, шо там далеко дивилася поліція польська. Заглядали, чи там щось не діється такого занадто. І ми молилися. А на вечір ше співали таку пісеньку:
Ніч вже йде… за верхом Ясне сонце давно вже зайшло. Тихо спи без тривог Тут є Бог, тут є Бог.
Пам’ятаю, шо на ранок була дуже чорна кава, мало молока було. І хліб був з маслом. А там ми готовили ватру. Рано ми вставали до потічка в капцях. Пасту, зубну щіточку, горняточко – і йшли по каміннях до потічка. Ті старші дівчатка ходили на походи до лісу, а мене не взяли, бо сказали, що з серцем не дуже. Не було дуже добре з серцем, але я з тим серцем ше дожила дотепер.
Війна
Як приїхала зі Львова, мама захворіла. Мала сильну гарячку. До неї викликали лікаря-жида. Дуже добрий був лікар, але не міг нічого зробити. На другий день мама померла.
Як «освободила» нас радянська армія, відразу не стало нічого в магазинах. І черги були в магазинах. Тато дав по одному злотому, то ми з татом і братчиком Нестором ходили в магазин. Тато не міг купити за трьох. І кожен мусів купувати окремо. То ше польські запаси розпродували. Я давала злотий і діставала кілограм цукру в паперовій торбинці.
По муку то були страшні черги. Ратушна площа в Бережанах – там такий магазинчик в будинку на першому поверсі. І там продавали муку. Там була така навала тих людей. Пхалися люди всі, мало не билися.
Мами не стало, і тато мусів взяти господиню. В нас була господиня Магда. Вона нам готовила їсти. Тато ходив на роботу до гімназії. Пам’ятаю, шо вона все рано бігала, приносила нам рогалики такі добрі. І робила каву з молоком. Тілько більше молока, ніж кави. І маслом так смарувала грубо ті рогалики. А ми не хотіли їсти. А вона кричала: «Йой, ви ше грань (жаринки, обвуглене. – Ред.) будете їсти». А я собі думаю, Боже, шо я буду їсти, але грань ніколи не буду їсти…
Основна тюрма була на вулиці Вірменській. Там каплиця тепер є. То там багато було дуже помордованих. Казали, що навіть на тих дверях була жінка розпнята, прибита до дверей цвяхами. А тут ми мешкали близько коло замку Синявських. І я там ходила, бачила, повитягали тих трупів з підземелля замку. Там також позабивали. І всіх так помасакрували лиця, що не можна було впізнати. Так рядочком – ціла вулиця, пів вулиці так застелили тими хлопцями. Жінки плакали сердечно, бо не пізнавали хто. «А, ото черевики мого сина!», – то пам’ятаю. «Черевики мого сина, то йой, йой, йой!..» Це вже було за німців. Ну, по обличчях їх не можна було впізнати – настільки були змасакровані.
В 43-му році, десь пізно вечером, я вже лягала спати. Раптом чую якийсь шум. Я через вікно заглядаю на вулицю. І чую: «Гальт, гальт». Дивлюся, йде ціла гурма людей. Євреї. А тут збоку німці з машиновими крісами. З одного і з другого боку по німцеві. То так страшно. Вони так похилили голову і йшли один за другим.
Гетто було в центрі міста, там, де колись євреї мешкали. То було з тильної сторони ратуші. Там загородили і там зробили гетто. Хлопці наші з гімназії передавали навіть їм хліб туди в те гетто.
Учні 7-ої кляси Бережанської гімназії з професором Левом Крип’якевичем, 1931 рік
Війна розділила з татом
В 1944 році я лишилася сама в Бережанах. Тата вислали в відрядження. За німців. Рускі вже наступали.
То так було швидко… Пригадую, тато пакує валізочку: «За Першої світової війни я два місяці був. Може, я знову не зможу скорше приїхати. То я беру валізочку». І поїхав тато до Львова з тою валізочкою. А за два дні дослівно почалося! Залізниця вже була зруйнована.
Був ше останній поїзд до Львова з Потутор (залізнична станція на Тернопільщині. – Ред.). Моя мачуха, пані Теця, поїхала теж, на той поїзд вантажний сіла. Потім якось доїхала до Німеччини. Вона з татом потому були там. Вона шила одяг, тато перекладацькою роботою займався. І помер, маючи 87 років, в Америці. Зразу я не знала, де він. Потому через мою тітку, яка опинилася також в Америці, в Детройті, я дізналася про його долю.
Я лишилася сама в помешканні, маючи 16 років. Лежу на ліжку, ноги скулила і думаю, тільки б мені ногу не відірвало. Бомбардóвання. Літаки гудуть. Чую, як бомби падають. Я ше чула після війни кілька років той гул в вухах. Настільки врізався в пам’ять… Над ранок вже тихо, нема бомбардóвання. Всьо тихенько. Виходжу я на вулицю. Йой! Німці були такі елеґантські, чистенькі, мали морського кольору форму. Дивлюся рано – Боже, йдуть якісь такі малі, брудні… різниця колосальна. І так багато їх! Навала. Якісь казахи. І одяг на них такий нечистий.
Через якийсь час мене викликають в КДБ. Питають: де тато? Я кажу: тато поїхав в відрядження до Львова. А я маю 16 років – шо зі мною робити?! Ну і всьо, назад. Я прийшла додому. А тут приходить до мене чоловік якийсь з жінкою і двома доньками мого віку: Ганя і Катруся. Їх підселили до мене.
Із чоловіком ми познайомилися в інституті. Зразу з першого курсу мій чоловік зачав за мною по п’ятах ходити. Потім, як тільки скінчили інститут, одружилися. Ми поїхали до мого діда в Переволочну. В церкві вінчав нас. Дзядзьо нас посповідав, одно і друге, і потому дав шлюб. Церкву замкнули зсередини. Якби довідалися в «Політехніці», то ми були б вилетіли з гуркотом.
Український гурт BOTASHE презентує новий трек «Справжня». Ця пісня про справжність в еру штучного інтелекту, фейкових акаунтів та людей. Ліричний герой відкидає технологічні симулятори і визнає що жоден ШІ не здатен намалювати її усмішку. Навколо фейкові ролі, штучні емоції у соцмережах, чат-боти й алгоритми. Але саме тому зустріч із кимось «живим» стає вдвічі ціннішою.
«Цей трек про людей, які залишаються собою попри те, що навколо, без образів та масок. Пісня про зв’язок, про тепло, про дотик, який не імітуєш. І сподіваємося, що кожен, хто її слухає, згадає свою справжню людину»,— розповів про пісню один з авторів тексту та учасник гурту Тася.
Разом з кліпом BOTASHE презентували кліп. У ньому балерина танцює серед сучасної галереї, де виставлені роботи митців. Сцени в галереї підкреслюють контраст: між статичним мистецтвом і живим танцем. Навіть серед визнаних шедеврів її рух найживіше мистецтво. Бо серед найкращих творів справжня тут лиш вона.
Довідка:
*BOTASHE український хіп-хоп гурт який збирає мільйони на YouTube, Spotify та Apple music. Одна з пісень (ПНХ) отримала золоту сертифікацію від видавництва. Учасниками є троє артистів Білий Бо, Шершень і Тася, які також займаються сольними проєктами. Гурт створює спільні пісні з 2021 року.
27 червня у Львівській обласній військовій адміністрації відбулася передача 155 FPV-дронів для потреб 117-ї окремої важкої механізованої бригади Збройних Сил України. Безпілотники закупили в межах програми «Безпечна Львівщина» за кошти обласного бюджету.
На закупівлю спрямували 4 мільйони гривень, і це вже не перше підсилення цієї бригади за рахунок обласної програми.
«Виробник — львівський, тому кожна гривня не лише підсилює фронт, а й працює на нашу економіку. Дрони — це інструмент захисту нашої піхоти та засіб знищення ворога», — зазначив перший заступник начальника Львівської ОВА Андрій Годик.
З початку 2025 року з обласного бюджету Львівщини на підтримку військових формувань уже виділили понад 410 млн грн. Для порівняння, у 2024 році ця сума становила 700 млн грн.
«Цьогорічна цифра буде не меншою. Нам дуже важливо безперестанку всім, чим можемо, підтримувати наших військових. Лиш разом ми переможемо», — каже в.о. голови Львівської обласної ради Юрій Холод.
Програма «Безпечна Львівщина» передбачає регулярне фінансування оборонних потреб — від сучасних дронів до технічного обладнання й логістичної підтримки.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім'я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
27 червня 2025 — 103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор з рук голови Львівської обласної військової адміністрації Максима Козицького. Церемонія вручення відбулася у день створення цього військового формування.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
Подія сталася в Архикатедральному соборі Святого Юра, що додало їй особливої символічності. Як зазначив у своєму дописі у Facebook Максим Козицький, саме з цієї святині понад 120 років тому, у часи, що були сповнені випробувань і загроз, до українського народу звертався духовний покровитель бригади — митрополит Андрей Шептицький. Це підкреслює глибокий зв’язок між минулим і сьогоденням, між духовним спадком і військовою звитягою.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
“Свій бойовий стяг бригада заслужила ще у 2022 році — після важких боїв на Донеччині, звільнення Діброви, Озерного, Ямполя. А нині здобула ще один — прапор духовного захисту!” — йдеться у дописі. Цей новий прапор символізує не лише військову потугу, а й духовну стійкість та незламність українських воїнів. На шевронах бійців бригади зображені леви, що, за словами Максима Козицького, мають щодня нагадувати їм, що вони є “гордістю Львівщини, її силою і незламністю”.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
Під час церемонії було також наголошено на важливості підтримки військових з боку області. З обласного бюджету на потреби 103-ї бригади вже було скеровано понад 83 мільйони гривень. Ця фінансова допомога є частиною системної підтримки, яку Львівщина надає своїм захисникам.
Особливу увагу було приділено пам’яті полеглих героїв. “Ми пам’ятаємо про кожного, хто не повернувся”, — написав Козицький, вшановуючи пам’ять воїнів, які віддали своє життя за свободу України.
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України, яка носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, отримала свій почесний прапор
103-тя окрема бригада територіальної оборони — це потужне військове формування, яке відіграло ключову роль у визволенні окупованих територій на Донеччині. Її бійці продемонстрували надзвичайну мужність і героїзм у боях за стратегічно важливі населені пункти, зокрема Діброву, Озерне та Ямпіль. Нагадаємо, що 103-тя бригада є частиною сил територіальної оборони України, які були сформовані для захисту країни на місцевому рівні.
На зламі століть у Європі зародилася нова течія в садово-парковому мистецтві — спортивні парки. Їхнім адептом став лікар Генрік Йордан, який створив перший оздоровчий простір для дітей у Кракові. За його зразком у 1904 році в Стрию почалося облаштування унікального міського спортивного парку — місця, що стало колискою місцевого фізичного виховання, простором для розвитку юнацтва і народження стрийського футболу. Як виникла ця ініціатива, хто стояв за її втіленням і чому «парк мрій» з часом перетворився на згадку — про це розповідають збережені архівні документи…
Генрік Йордан
Злам ХІХ-ХХ століть ознаменувався появою нової сторінки в історії озеленення – створенням різновиду садово-паркового мистецтва – спортивних парків. Засновником першого європейського спортивно-оздоровчого парку, що постав у Кракові в 1889 році, був лікар Генрік Йордан. Його іменем названо міський спортивний парк у Стрию, про обставини і особливості організації якого знаходимо відомості у документах з фондів магістрату.
Август Щуровський
Отже, 15 травня 1904 року з ініціативи радника намісництва Августа Щуровського та Юліуша Новаковського цісарсько-королівська Окружна шкільна рада звертається з проханням розглянути на найближчому засіданні міської ради питання про виділення земельної ділянки, де могли б займатися принаймні 4000 дітей з народних шкіл і гімназії, поділені на групи за віком і статтю та забезпечити належне фінансування для обгородження і облаштування парку, а також придбання духових музичних інструментів для оркестру.
Юліуш Новаковський
Відозвою від 28 червня 1904 року магістрат повідомив Окружну шкільну раду, що відступає ділянку у 10 моргів (більше 5 га) біля залізничного мосту позначену на картах «Ryn», поруч вулиць Йоахіма Лелєвеля (сьогодні вулиця Заньковецької) та не існуючої нині Надбережної. Саме там, на полянах поблизу ріки, ще з 1902 року учні гімназії грали в крокет.
План парку
За звітом навчального закладу 1904 року число ігор поповнили крикет, теніс та футбол під керівництвом вчителя Владислава Пікусінського. У 1905 році на час будівництва місце для ігор молоді щосуботи надавала місцева військова команда на тренувальному плацу.
Територія парку на картах 1895 та 1922 рр.
Рада міста взялася обгородити парк згідно з планом інспектора міських парків Арнольда Рерінга. Цей план передбачав попереднє осушення і вирівнювання терену, обкопування ровом і оточення живоплотом. Парк створювався у такому мальовничому місці, що місто одночасно отримувало вигідну відпочинкову зону.
Арнольд Рерінг
23 листопада 1904 року Окружна шкільна рада просить про додаткове фінансування у розмірі 10 тисяч корон на будівництво накриття, складських приміщень і веранди на 800 осіб, придбання мундирів та інструментів для оркестру. Керівництво і нагляд за всіма садовими роботами взяв на себе барон Юліан Бруницький(1864-1924). 20 квітня 1906 року він привіз саджанці, які садили учні місцевих шкіл під керівництвом Петра Врублевського(1871-?)[1].
Юліан Бруницький
Нівелірування місцевості, розмітку стежок, газонів і майданчиків провів інженер повітового будівельного відділу Владислав Гассман. Проте далі робота не просунулася. Потрібних для огорожі дубових стовпів місцевий тартак Зеліга Борака не мав. Не було їх і у купця Самуеля Єдного. Тільки у лютому 1905 року стовпи продали власники лісопильні «Мондшайн і сини» на Слобідці, а територію парку обкопали глибоким ровом. 30 квітня окружний староста Август Щуровський видає розпорядження: «призначити керівника і виділити йому кілька осіб на допомогу, які б у певні години керували заняттями гімнастикою, іграми і забавами усіх груп шкільної молоді… залучити постійного управляючого та доглядача парку, а також вирішити питання шкільного оркестру». Оркестром опікувався директор виділової школи ім. Міцкевича Юзеф Хан.
Владислав Гассман
Впродовж літа 1905 року парк віддано до вжитку. Урочисте відкриття провели на початку жовтня. На його облаштування використано 5613 м3 шутру, 3800 м3 ґрунту. Насаджено кількасот дерев і кущів. Споруджено всі необхідні будівлі, 10 майданчиків, 42-метровий павільйон з верандою, канцелярію, помешкання для доглядача парку, кегельбан, стаєнку з дровітнею. Все це обійшлося у 20 тисяч корон. З різних джерел на побудову парку надійшло 17325 корон. Не обійшлося без зловживань. Ще довго надходили скарги на неоплачені рахунки підрядників. Проектом парку займався шкільний інспектор Юліуш Новаковський[2].
Повідомлення газети про відкриття парку Йордана в Стрию
10 листопада голова комітету опіки над парком Йордана Петро Врублевський звертається до магістрату про фінансову допомогу. Ситуація не змінилася і у 1908 році, коли укладаючи інвентар майна парку члени комітету зізнавалися, що «кегельня» може завалитися і тільки на стовпах тримається, до того ж, попитом не користується. Хоча перед тим кеглі були доволі популярні. Її вирішили продати поки вона ще мала якусь вартість.[3]
Повідомлення газети про відкриття парку Йордана в Стрию
Прохання про нову субвенцію надійшло до магістрату 20 грудня 1911 року. З поміж іншого у ньому читаємо: «Закладений у нашому місті парк не відповідав до сих пір своєму призначенню, бо з парку не користала молодь шкіл народних і виділових, а молодь гімназійна обмежувалась тільки кількома футбольними дружинами, які цілими днями зі шкодою для власного здоров’я і науки цій грі віддаються».[4] За розміром терену Стрий поступався лише Кракову. Щодня парк Йордана міг прийняти до 1000 учнів. Тогочасні спортивні заняття вимагали музичного супроводу, а інструменти зберігалися у щойно збудованому приміщенні «Сокола». Найстарше польське товариство приділяло особливу увагу фізичному вихованню молоді. У нашому місті воно діяло з 1888 року. Українська філія постала трохи згодом у 1906 році і також орієнтувалася на тіловиховний і організаційний напрямки. Саме на сокільській основі розвинувся стрийський спортивний рух, який на тлі загального нейтрального ставлення живила шкільна і гімназійна молодь. Для її зростаючих потреб і створено парк, де учні мали змогу займатися легкою атлетикою, гімнастикою, грати у теніс чи футбол. Перші стрийські футбольні команди постали саме на полі Йорданівського парку. Там відбувся відомий матч 29 червня 1906 року, який організував ентузіаст спортивного руху Болеслав Блажек(1872-1943).[5]
Довголітнім доглядачем парку був Старкевич. Він косив траву, порався на клумбах і пригощав дітвору коров’ячим молоком. Та поступово парк перетворився на пасовище, веранда на курник, а молодь грала лише у футбол[6].
Веранда в парку Йордана
Первісний злет місцевого спорту перервала війна. Війна не тільки перешкодила розбудові парку, але й поставила питання його подальшого існування. Хоча площу парку активно використовували для урочистих заходів. Там відбулось масове нагородження бійців цісарсько-королівського 6 полку піхоти ландверу.
Сокільське дійсво у парку Йордана
Окрім шкільної молоді парк Йордана часто використовували міські спортивні товариства. Спортивний клуб «Стрий»(голова Єжи Віленський, секретар Віктор Чупкєвіч) першим у 1921 році висловив готовність взяти парк, який влада міста віддала під ділянки для вирощування садовини, в оренду на п’ять років; вимостити шутром проходи, виготовити гімнастичні приладдя, впорядкувати тенісний майданчик, збудувати трибуну. Щороку клуб зобов’язувався платити 5 тисяч марок. Гміна міста, як власниця парку, погодилася надати його клубові до 1927 року, уклавши навіть проект угоди. Але 22 травня 1922 року шкільний парк передано «Комітетові керівників шкіл» під керівництвом директора ІІ гімназії Вільгельма Кучери.
Печатка Наглядової ради парку Йордана
Доступ до парку був вільним окрім часу занять шкільної молоді, публічних розваг і фестин(за винайм парку для їх проведення магістрат брав плату, яка йшла до фонду убогих). Комітет лише слідкував за чистотою і порядком, доглядав дороги, газони, алеї. У травні 1925 року магістрат за проханням комітету доручив міському лісничому відремонтувати огорожу парку і виділив 100 тисяч злотих на будівництво сторожки і туалету. Запланував ґрунтовну перебудову. У жовтні 1928 року тут проведено величне Сокільське свято.
6 травня 1929 року до міської управи звернулося спортивне товариство «Pogon». Оскільки остання повінь 1927 року принесла багато шкоди зокрема й для парку Йордана, розмивши дорогу так, що доїзди в плачевному стані, товариство просило звести намул з вулиць і засипати ями та відновити живопліт. А для проведення футбольного турніру під егідою Польського футбольного об’єднання(PZPN) визначити вільні від занять дні.
Та вже наступного 1930 року магістрат заборонив клубам доступ до парку. Збереглася резолюція представників всіх стрийських клубів: «Останнім розпорядженням магістрату відібрано від міських клубів право використання ігрового поля для тренувань і спортивних змагань, що унеможливлює їх існування і знищує спортивний рух на терені міста. Спортивні клуби власними зусиллями відновили поле після війни, а зараз змушені залишитися без підстави для розвитку».
Через економічну кризу план реконструкції парку Йордана вдалося виготовити лише у 1934 році. Тоді парком опікувався шкільний інспектор Тадеуш Пахорек. Він сподівався отримати субвенції від державного управління фізичного виховання у Варшаві. На плані бачимо спортивні майданчики для жінок і дівчат(теніс і баскетбол), ділянки для стрибків у довжину і висоту, легкоатлетичну доріжку на 100 метрів, окремі майданчики для дітей до 14 років.
План реконструкції парку 1930-х рр.
Але змінилося життя. Парк поступово набув військово-спортивного забарвлення і призначався головним чином для місцевих організацій фізичного виховання і військової підготовки. У червні 1935 року доступ до парку мали наступні клуби: «Pogon», «Stryjanka», «Сокіл», «Єдність», «Скала», Український Пожежно-руханковий союз, «Dror», «Hakoah» і товариство «Сокіл». А ось уривок з листа 1935 року Єжи Місінського одного з ініціаторів створення футбольного клубу «Pogon»: «Парк Йордана перед війною був тереном найбільших загальнопольських легкоатлетичних змагань. Стрийський футбол став на найвищому рівні малопольського спорту. Зараз лише спогад про «золоту епоху».
20 липня 1941 року в парку відбулася святкова процесія з хоругвами. Присутні: отці Матковський і Ліщинський, від словацької армії Сирови, від обласного проводу ОУН Шукатка. Повінь у серпні-вересні 1941 року завдала чималої шкоди. У роки Другої світової війни парк отримав назву «Площа УСК Скала», там і далі проходили футбольні матчі і фестини. Сьогодні на цьому місці станція юних натуралістів.
Парк Йордана в Стрию — не просто зелена пляма на карті міста, а частина його ідентичності, віри у виховну силу спорту і доцільності спільних зусиль. І хоча буремне ХХ століття принесло занепад, історія парку нагадує про час, коли міські громади разом творили простір для молоді та майбутнього. Сьогодні це не привід для ностальгії, а й приклад того, як можна змінити обличчя міста. Варто пам’ятати: там, де колись лунав дитячий сміх і грав оркестр, починався шлях до великого спорту.
28 червня о 18:00 у Львівському Театрі Лесі Українки (вул. Городоцька, 36) відбудеться одноденний благодійний міні-фестиваль “Дриґ та двіж у дворику театру Лесі”.
“Дриґ та двіж у дворику театру Лесі” – це найкращий спосіб провести суботній літній вечір у компанії найкращих людей Львова. Тут буде все, щоб розважити серце, затанцювати ноги та руки, розсміяти очі та наповнити душу щастям. А також своєю присутністю ви допоможете зібрати кошти на наземний роботизований комплекс для дивізіону артилерійської розвідки, де служить Роман Кривдик, близький друг театру Лесі.
Хедлайнер фестивалю – дриґ – традиційні драйвові українські танці під живу музику та співи. Спільнота “Дриґ” вже понад 6 років проводить танцювальні вечори на різних майданчиках Львова, головний лейтмотив яких: не вмієш, чи боїшся танцювати – навчимо!
Дриґ та двіж у дворику театру Лесі. Авторка фото – Наталя Глушко
Також на фестивалі ви зможете взяти участь у чемпіонаті з ДЗК. Не переймайтесь, до нього не потрібно якось готуватися чи шукати свої шкільні нагороди. Це гра з двома простими правилами: один учасник загадує будь-яку фразу-відповідь, а інші учасники намагаються його розсмішити будь-якою фразою-питанням. Якщо учасник засміявся, наступний загадує той, хто його розсмішив.
Проте, якщо вам більше до вподоби настільні ігри, то ви зможете зіграти партію в настільний теніс, чи доєднатись до ігор магазин-клубу “ХОБІМОНСТР”, які залюбки допоможуть вам поринути у світ настолок, розібратися у правилах і провести час фаново.
Дриґ та двіж у дворику театру Лесі. Авторка фото – Наталя Глушко
У перерві між танцями та іграми, ви матимете змогу замовити собі щось смачненьке на фудкорті від мережі закладів “Кііт”, де готують без перебільшень найсмачніші пироги у Львові, які обов’язково треба скуштувати. А також почастуватися авторськими коктейлями від наших чудових актрис Наталії Мазур та Тетяни Шелельо у барі «Гаряча точка», чи прохолодними напоями на будь-який смак з нашого «Єбусу».
Тож, чекаємо вас на благодійному міні-фестивалі “Дриґ та двіж у дворику театру Лесі”, щоб разом набутися, потанцювати від душі, посміятися та головне – побути разом, щоб зберегти життя тих, хто проведе цей вечір, захищаючи нас за тисячі кілометрів від Львова.
Міні-фестиваль “Дриґ та двіж у дворику театру Лесі” відбудеться у дворику Театру Лесі (вхід з вул. Захисників України).
Квитки можна придбати онлайн за 500 гривень, або на вході за 600 гривень.
Книга Looking at Women, Looking at War Вікторії Амеліної ("Дивлячись на жінок, які дивляться на війну"). Amazon UK
Вікторія Амеліна посмертно отримала премію Джоржа Орвелла у категорії Political Writing (“Політичний нонфікшн”) за книгу “Дивлячись на жінок, які дивляться на війну”. Про це пише Суспільне з посиланням на повідомлення у соцмережі X премії.
“Незабутня картина людських наслідків війни”, — сказав голова журі Кім Даррок.
Книжка вийшла у 2025 році у видавництві William Collins, а передмову до неї написала Маргарет Етвуд. Це незавершена книга Амеліної, яка поєднує щоденникові записи, інтерв’ю, репортажі з місць воєнних злочинів та поезію.
Відзнака премії Джорджа Орвелла, присвячена Вікторії Амеліній в категорії Political Writing за книгу “Дивлячись на жінок, які дивляться на війну”, 25 червня 2025 року. Суспільне Новини
Книга присвячена не лише війні, а й жінкам, які її документують та переживають. Серед героїнь:
правозахисниця та лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, яка бореться за міжнародну відповідальність Росії;
Євгенія — адвокатка, яка стала військовою;
Юлія Какуля-Данилюк — бібліотекарка, яка під час окупації вела щоденник, записуючи деталі російського терору, та інші.
Премію Джорджа Орвелла присуджує фонд його імені щороку за твори та репортажі, які найкраще відповідають амбіціям письменника “перетворити політичну літературу на мистецтво”.
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій старого Львова з циклом публікацій про історію Знесіння.
Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка Миколи Андрусяка було надруковано у часописі Діло в 1932 році. Друга частина побачила світ на сторінках газети 14 червня 1932 р. (№ 129). Почитати першу частину можна тут, другу – тут , третю – тут.
Йосип II (13 березня 1741 — 20 лютого 1790) — король Німеччини з 27 березня 1764, обраний імператором Священної Римської імперії 18 серпня 1765 року, старший син Марії Терезії. Самостійно правив, починаючи зі смерті матері 1780 року. 29 листопада 1780 року успадкував від неї володіння Габсбургів — ерцгерцогство Австрійське, королівства Богемське та Угорське, Королівство Галичини та Володимирії.
З минулого Знесіння.
У часі прилучення Галичини до Австрії в 1772 р. Знесіння було ще власністю львівського староства, одначе вже в 1775 р. продано його на власність ґр. Вінкентієві Потоцькому за 8000 ринських. Тоді знесінські селяни стали вже панськими підданими. Одначе положення селян під австрійською владою дещо покращало, бо в селянській справі видав цісар Йосиф ІІ кілька розпорядків, що обмежували всюди панщину до трьох днів у тижні та давали селянам свободу у виборі заняття. Панську владу над селянами також дещо обмежили. За австрійської влади положення знесінчан не ріжниться нічим від положення інших галицьких селян.
Для повноти огляду економічного стану Знесіння до кінця XVIII ст. слід додати, що місцеві бідні селяни працювали здавна при каміньоломах. Маємо вістки з XVII ст., що на Знесінні ломали камінь для направи високого й низького замку, на будову ставропигійської Успенської церкви й друкарні та церкви й келій св. Онуфріївського манастиря. У протоколах львівської Ставропигії читаємо, що в часі будови Успенської церкви у 1627 р. зобовязалися знесінчани своїми возами спровадити 2 стоси каміння (120 возів) на місце будови; за цей камінь заплатила Ставропигія 30 зол. У часі будови поміщення для друкарні над школою заплатила дня 20 жовтня 1633 р. Ставропигія за 4 стоси знесінського каміння 72 зол. При будові церкви св. Онуфрія у 1662 р. за 11 ліктів каміння зі Знесіння заплачено 8 зол. і 19 ґр. А в часі будови келій у манастирі св. Онуфрія у 1683 р купили 6 стосів каміння по 36 зол. за 1 стіс. Покищо заплатила Ставропигія тільки 100 зол.; при тім – читаємо в касовій книзі львівського ставроп. брацтва – два ґр. дістав знесінський урядник на чарку горівки, а 4 ґр. пішло на горівку знесінським селянам «щоби добрі фіри накладали».
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Крім вже згаданих арендарів Знесіння маємо в актах згадки про таких: Олександер Куропатва (1618 р.), Стефан Злочовський (1666 р.), Христофор Домін (1664 р.), Маріянна, вдова по Миколі Убиш (1676 р.), Адам Микола Сінявський, белзький воєвода (1700 р.), а вкінці Стефан Потоцький (1729 р.). Потоцькі були мабуть державцями Знесіння аж до 1775 р., коли Знесіння перейшло на їх власність У 1820 р. було Знесіння власністю «Ollof-а».
Зпоміж звільнених від десятин, усяких робіт, комірного й інших податків вибранців згадуються у королівськім декреті, що потверджував давні їх привілеї, отсі: Андрій Ігнаткевич, Пилип Тесля й Петро Вісньовський (ІІ половина XVII ст).
Українське культурно-національне життя на Знесінні. (XVI—XX ст.).
Як вище згадано, знесінська церква, подібно як і львівські, входила в склад львівського крилосу. Про це маємо першу згадку в постановах львівського єпископа Макарія Тучапського про церковні доходи для нього і львівських крилошан та про вибір єпископа після його смерти з дня 16 листопада 1539 р. Тут еп. Макарій згадує між іншим, що «зібравши львівських священиків і розмовившись з ними, ученили ми клирос», себто прибічну раду (капітулу). А серед тих львівських крилошан згадуються «отець Вознесенський Григорій і діякон Захарія». Також і з 1548 р. маємо вістку про двох священиків Знесіння – крилошан: Харитона й Андрія.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Участь знесінських священиків у львівськім крилосі мало значіння й для їхніх парохіян. Знесінська парохія є в звязку з львівськими, що по зразку міської парохії при Успенській церкві організують церковні брацтва. Ці церковні брацтва при львівських і підльвівських церквах – це неначе Філії ставропигійського при Успенській церкві, бо переводять складки на тодішні народні потреби у своїх парохіях.
Із протоколів львівської Ставропигії довідуємося, що в 1605 р. на Обрізання Господнє виправили львівські міщани й передміщани на соймик до Судової Вишні в справі оборони української народности й церкви чотирьох своїх представників: двох світських і двох священиків, серед останніх о. Захарія Вознесенського. Тим післанцям з рішення кожної парохії мали на страву дати «міщани» себто парохіяни міської Успенської церкви 4 зол., парохії при церквах св. Николая і св. Теодора 5, Богоявлення 4, Воскресення півтора зол., Благовіщення 3, св. Пятниці 2 та парохії при церквах св. Спаса і Чесного Хреста, на Головську й на Знесінні по золотому.
Успенська церква з вежею Корнякта. Рис. Володимира Січинського
У тім самім році на зборах львівського й підльвівського світського громадянства й духовенства, що відбулися на церковнім ґрунті в місті, ухвалено такі складки своїм послам на соймик до Вишні: «на пани міщани зол. 4, від св. Николи зол. 3, на то дано зол. тільки 2 і ґр. 15, від св. Воскресення півтора зол., від св. Благовіщення зол. півтретя, на то дано зол. 2, від св. Пятниці зол. 2, св. Спаса зол. 1, Чесного Хреста зол. 1, з Головська зол. 1, від св. Вознесення зол. 1».
Церква св. Миколая. Рис. Володимира Січинського
У 1608 р. відбулися на церковнім ґрунті в місті знову сходини всіх львівських і підльвівських парохіян. Сходинами проводив свящ. Андрій воскресенський, у той час львівський духовний намісник, що представив справу збірки грошей на майбутній варшавський сойм (від 15. І. до 26. ІІ. 1609) як незвичайно пекучу. На тих сходинах був приявний також знесінський парох Захарія. Через останнього та його сина Савина передало брацтво при церкві Вознесення Христового 2 зол. для послів, вибраних 16 грудня 1603 р. на сойм.
Ця подія є результатом тісної міжнародної співпраці та пройде під патронатом Почесного консульства Латвійської Республіки у Львові. Організаторами виступили також Українське Фотографічне Товариство (УФОТО), Львівський Фотомузей та Львівський палац мистецтв, що підкреслює важливість культурного обміну між Латвією та Україною, особливо в умовах посилення двосторонніх зв’язків.
Не менш важливою частиною програми стане майстер-клас зі студійної фотографії, який Юріс Зебергс проведе о 14:00 того ж дня. Це унікальна можливість для всіх охочих поглибити свої знання та практичні навички під керівництвом досвідченого майстра. Організатори запрошують учасників взяти з собою власні камери, щоб максимально ефективно використати час навчання.
Виставка “Текстури… Вода… Ритми” є глибоким дослідженням взаємодії цих елементів, що розкриваються у двох частинах: класичній фотографії та декупажі. Юріс Зебергс запрошує глядача по-новому поглянути на, здавалося б, звичні речі, демонструючи, як освітлення та час доби можуть кардинально змінювати сприйняття. Головним меседжем його творчості є вміння “бачити” – знаходити незвичайне у повсякденному.
Сам автор зазначає: «Здається, ніби все у світі вже сфотографовано, але це можна фотографувати знову і знову! Трохи фантазії – і щось нове та дивовижне створюється для глядача». Ця філософія пронизує всі його роботи, надихаючи на пошук нових ракурсів та сенсів.
Юріс Зебергс народився 16 липня 1965 року в Єлгаві, Латвія. Його шлях у фотографії розпочався одразу після закінчення початкової школи. Він є випускником Латвійської палати ремесел і має понад 40 років досвіду у фотомистецтві. Протягом своєї кар’єри Юріс постійно вдосконалював професійну освіту, працюючи фотографом та відвідуючи численні курси з художньої фотографії та комп’ютерної графіки. Він відомий своєю невтомною працею, експериментами з новими технологіями, при цьому завжди зберігаючи глибинну суть своїх робіт.
Львівський Фотомузей, що є відносно новим, але вже знаковим культурним осередком, прагне стати новим домом для старовинних фотографій та центром для поціновувачів фотомистецтва. Його колекція включає унікальні експонати, від дагеротипів до сучасної фототехніки, а також бібліотеку тематичної літератури.
Ця виставка та майстер-клас є чудовою нагодою для львів’ян та гостей міста долучитися до світу сучасної фотографії та познайомитися з творчістю визначного латвійського митця.
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
У Львові стартувала масштабна конференція «AntIDote: Єднання», що об’єднує митців, дослідників, представників влади, бізнесу та громадськості. Головна мета – знайти відповіді на питання, як консолідувати українців у країні та за її межами, ефективно протистояти дезінформації та сформувати спільне бачення сучасної України.
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
Напередодні, 23 червня, відбулася пресконференція з нагоди запуску цього культурно-інтелектуального проєкту. Ініціатива «AntIDote: Єднання» покликана стати платформою для діалогу про те, як культура може стати ефективним інструментом для протидії дезінформації, зміцнення національної єдності та формування сучасної української ідентичності.
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
«AntIDote: Єднання» — це відповідь на виклики інформаційної війни та постійні спроби нав’язування чужих наративів. Організатори впевнені, що саме культура, як невід’ємний носій ідентичності, має стати «антидотом» проти пропаганди та потужним механізмом об’єднання українців у всьому світі та вдома.
Голова Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький наголосив на важливості самоусвідомлення: «Щоб світ зрозумів, хто ми, спершу це маємо усвідомити ми самі. Що означає бути українцем? Як ми себе бачимо? Що для нас справді важливе? Відповіді на ці запитання формують нашу ідентичність. Ми прагнемо, щоб Львівщина й Україна ставали впізнаваними, щоб українське впевнено звучало у світі, серед діаспори й тут, вдома. А починається все зі знання, любові та поваги до свого. І з виховання дітей українцями: у родинах, у садочках, у школах».
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
Він також підкреслив необхідність єдиного бачення майбутнього країни: «Важливо розуміти, якою ми бачимо свою країну, що хочемо донести світові та як себе показати. І головне – бути єдиними у цьому баченні. Щоб напрацювати ці шляхи самоідентифікації та єднання, на Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote: Єднання». Над концепцією працюють митці, дослідники, громадські діячі, представники влади та бізнесу. Дякую Владиславу Троїцькому та ГОГОЛЬFEST за ідею. Вдячний всім, хто допоміг втілити її в життя».
Проєкт ініціював відомий театральний режисер Владислав Троїцький спільно з ГО «ГогольFest», Благодійним фондом Козицького, Zenyk Art Gallery, Українським католицьким університетом та Київською школою державного управління імені Сергія Нижного. Захід відбувається за підтримки Львівської обласної військової адміністрації.
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
Очікується, що результатом роботи конференції стане візійний документ з конкретними пропозиціями для Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, а також новоствореного Міністерства національної єдності. У фокусі цих пропозицій будуть питання культурної політики, суспільної єдності та місце України в глобальному контексті.
Успіх ресторанного бізнесу напряму залежить не лише від кухарів, концепції чи меню, а й від якості обладнання. Професійна техніка — основа стабільної роботи кухні: від надійних плит до холодильних систем, від конвекційних печей до посудомийних машин. І саме вибір постачальника кухонного обладнання визначає, наскільки безперебійно працюватиме ваш заклад.
На ринку України є десятки компаній, які пропонують постачання техніки для HoReCa. У цій статті ми зібрали ТОП перевірених постачальників, які пропонують не лише продаж, а й комплексну підтримку бізнесу: підбір обладнання, доставку, монтаж та сервіс.
За якими критеріями формувався рейтинг
Щоб вибрати справді надійних постачальників, ми врахували:
асортимент обладнання саме для сегменту HoReCa;
наявність власних складів в Україні;
надання гарантійного і післягарантійного сервісу;
досвід роботи на ринку;
відгуки реальних клієнтів.
ТОП компаній з продажу професійного кухонного обладнання для ресторанів і кафе
Technofood
Technofood — один із лідерів українського ринку професійного кухонного обладнання. Компанія понад 10 років забезпечує ресторани, кафе, пекарні, готелі та кейтерингові компанії комплексними рішеннями.
Сильні сторони Technofood:
широкий асортимент: печі, холодильне обладнання, посудомийки, теплові столи, барне оснащення;
склад у Києві, що дозволяє оперативно закривати замовлення;
власна сервісна служба по всій Україні;
офіційні гарантії від європейських виробників.
Technofood працює з відомими брендами: Rational, Liebherr, Coldline, Hoshizaki, Electrolux Professional.
Gastro-Tek
Gastro-Tek спеціалізується на постачанні техніки для ресторанів і фаст-фудів. Компанія має великий досвід роботи з мережевими закладами, пропонує гнучкі фінансові умови для стартуючих бізнесів.
Переваги:
наявність обладнання як для великих кухонь, так і для невеликих кафе;
консалтинг і проектування кухонних зон;
оплата частинами для нових підприємців.
Gastromaster
Gastromaster забезпечує ринок технікою переважно європейських брендів. Особливий акцент робить на сертифіковане обладнання для пекарень, кондитерських і кав’ярень.
Що пропонують:
хлібопекарські печі;
планетарні міксери;
охолоджуючі вітрини;
кавове обладнання.
Компанія працює напряму з виробниками — без посередників, що гарантує контроль якості на кожному етапі.
ColdTech
ColdTech спеціалізується на холодильному обладнанні. Пропонує повний спектр техніки — від камер шокової заморозки до барних льодогенераторів.
Сильні сторони:
глибока спеціалізація по холодильних системах;
сервісне обслуговування по всій Україні;
бренди Hoshizaki, Liebherr, Coldline.
HorecaCenter
HorecaCenter пропонує комплексні рішення для нових закладів: від проектування кухні до запуску під ключ.
Особливості:
розробка проекту згідно норм Держспоживслужби;
монтаж обладнання;
сервісне обслуговування 24/7.
ThermoGroup
Компанія спеціалізується на тепловому обладнанні для кухонь великої потужності.
Пропозиції:
грилі, фритюрниці, пароконвектомати;
комплекти обладнання для мережевих ресторанів;
розстрочка та програми лояльності.
ProfiCook
ProfiCook працює з преміальними європейськими виробниками. Їхнє обладнання використовується в топових готелях та ресторанах преміум-класу.
Переваги:
прямі контракти з виробниками Німеччини, Італії, Франції;
тривалі гарантії;
післяпродажна підтримка.
Vitrum
Vitrum відома роботою з невеликими кав’ярнями, пекарнями та кондитерськими.
Що пропонують:
холодильні вітрини;
вітрини для десертів;
обладнання для приготування кави.
KitchenExpert
Компанія спеціалізується на комплексному забезпеченні нових стартапів у сфері HoReCa.
Сильні сторони:
допомога у виборі оптимальних моделей для малого бюджету;
адаптація кухонного проекту під площу;
постійна сервісна підтримка.
EuroGast
EuroGast фокусується на постачанні преміум-обладнання для мережевих ресторанів та готелів.
Пропозиції:
імпортна техніка преміального сегменту;
навчання персоналу при запуску обладнання;
довготривала технічна підтримка.
Як вибрати оптимального постачальника саме для вашого бізнесу?
У кожного закладу — свої пріоритети. Для невеликої кав’ярні важлива оперативна доставка невеликого комплекту техніки. Для мережевого ресторану — комплексне проектування кухні і сервісна підтримка. Для кейтерингу — мобільність і надійність техніки при транспортуванні.
Перед тим як підписувати угоду з постачальником, важливо:
Перевірити юридичний статус компанії та наявність сертифікатів.
Узгодити повний перелік послуг: доставка, монтаж, гарантія, сервіс.
Домовитися про тестування техніки перед великою закупівлею.
Вивчити реальні відгуки клієнтів.
Висновок
Якісне професійне обладнання — основа стабільної та безперебійної роботи ресторану чи кафе. Вибір перевіреного постачальника дозволяє не лише отримати якісну техніку, а й забезпечити стабільність, зменшити витрати на сервіс та уникнути критичних зупинок роботи.
Компанії з цього ТОПу демонструють, як повинен працювати професійний постачальник: глибока спеціалізація, сервісна підтримка, гнучкі фінансові умови і, головне — реальні рішення для вашого бізнесу.
Після занепаду і втрати свого оборонного значення в кінці XVIII століття львівський Високий Замок перетерпів багато етапів руйнування, починаючи від землетрусів і завершуючи усілякими фантастичними проєктами перебудови. Богу дякувати, хоч у наші з вами порівняно недавні часи з тріском провалилися дві шизофренічні ідеї щодо нищення Високого Замку яко історичної пам’ятки і яко екосистеми. 2005 року громадськість Львова не допустила втілення в життя божевільної ідеї тодішнього міського голови Любомира Буняка вкупі з його прихильниками з архітектурно-будівельного середовища, які мали намір заробити на цьому грубі гроші, – побудови на Замковій горі псевдоісторичного бутафорського замку.
І ще перед російсько-українською війною мусувалась ідея будівництва для туристів підвісної канатної дороги від площі Старий Ринок до найвищої точки Високого Замку. Утім, схоже, до того, як Перша світова війна, зупинивши економічний бум, врятувала від сецесійної навали чудові львівські кам’яниці в стилі історизму, а Друга – від перетворення старої центральної частини Львова на архітектурний Хрещатик, так і сучасна війна поки що зупинила вкрай нерозумну ідею руйнації Високого Замку канатною дорогою.
Ну а зараз ми подивимось, як у другій половині XIX століття польські патріоти в Австро-Угорській державі нищили історичні пам’ятки на Високому Замку. Трьохсоту річницю Люблінської унії, укладену між Польщею і Литвою 12 серпня 1569 року, вирішили відзначити за старослов’янським звичаєм насипанням кургану (могили, копця) на вершині Замкової гори. Міська рада ухвалою від 28 червня 1869 року погодилась на це.
А 12 серпня після Служби Божої в Домініканському соборі, попри негоду, величезний натовп вирушив на верхівку гори і на місці, де колись стояла замкова вежа, поклали наріжний камінь із вибитими гербами і написом: «Вільні з вільними, рівні з рівними – Польща, Литва і Русь, з’єднані Люблінською унією 12 серпня 1569 року».
По урочистих промовах почали насипати курган, починаючи з грудок землі, спеціально привезених сюди з усіх історичних місць давньої Польщі. Коли бракувало достатньої кількості тачок, землю приносили в шапках, хустках і навіть у долонях.
Насипання копця Люблінської Унії. Фото 1869 року
Насипання кургану відтоді стало патріотичним обов’язком львівських поляків. Майже щоденно натовп працював на Замковій горі, кожний вважав за свій обов’язок вивезти сюди декілька тачок землі. Утворили постійний комітет із шістдесяти громадян, кожен із яких повинен був пів дня наглядати за проведенням робіт, які планували завершити впродовж дванадцятьох років. Обвід кургану мав становити 40 сажнів, висота – 20 сажнів (1 сажень – 2,134 метра).
Як матеріал для подальшого насипання кургану призначили цілий верх гори з рештками замку, таким чином прирікаючи на знищення пам’ятки часів короля Казимира III. Одразу забив на сполох тодішній цісарсько-королівський консерватор пам’яток давнини Мечислав Потоцький, який з початком робіт звернувся до магістрату, «аби залишки мурів давнього замку Казимира Великого, цінну пам’ятку нашої давнини і милу для міста Львова, не було знищено». Магістрат, поділяючи слушність вимоги, негайно закликав комітет «до стислого дотримання того, аби при насипанні кургану ані фундаментів, ані мурів колишнього замку не порушувати».
Утім, на жаль, листи і турботи Потоцького, а відтак заборони магістрату залишилися безрезультатними. Нищення, завалення і усування замкових мурів навіть в інтелігентських колах вважали за чин відверто патріотичний, а головний ініціатор насипання кургану польський патріот Францішек Смолька 1869 року пропонував магістрату, аби залишивши стільки місця, скільки займе курган, решту гори призначити для «експлуатації каміння», що фактично було повним знищенням гори.
Францішек Ян Смолька
Львівський магістрат видав ще низку указів щодо припинення вандалізму при спорудженні кургану, але навіть попри погрозу припинити дальші роботи, комітет самовільно вирішив закласти основу кургану набагато ширше, аніж було запроєктовано спочатку.
Роботи просувалися повільно, але тривали постійно, а кожне свято, кожна польська національна річниця підсилювала запал і кількість тих, хто насипав курган. Утім слід відзначити, що не лише патріотизм спонукав охочих порпатись у замкових руїнах, багатьох також підживлювала надія знайти серед уламків замку заховані скарби або добратися до пивниць, де нібито мали зберігатися старі вина, про які здавна ходили легенди.
Ці удавані скарби Високого Замку довго не давали спати багатьом мешканцям Львова. З цієї причини у перші хвилини робіт багато черні скупчувалося на Замку, пильно стежачи за ударами заступів лопат робітників, і з запалом кидаючись на місце, де щойно виявлявся якийсь черепок. Навіть сам Францішек Смолька щиро вірив, що знайде тут скарби і таким чином хоча б частково покриє кошти, які пішли на будівництво кургану. Жадоба відшукання скарбів пришвидшила нищення замкових руїн і то так дощенту, що нікому навіть не спало на думку, аби для нащадків принаймні зняти їхній план і залишити докладний опис.
Городяни закладають освячений камінь в основу копця Люблінської унії, пам’ятна поштівка,1869 рік
Впевненість у тому, що скарби конче мають бути знайдені, виявилася повною фікцією. Натомість відкопуючи місце давнього замку, а відтак зносячи разом із муром цілий верх гори, аби отримати матеріал для насипання кургану, у покладах землі й піску знаходили багато пам’яток різних епох, починаючи від рідкісної медалі коронації Матері Божої Сокальської з 1724 року і медалі венеційського дожа Марка Дондоло з 1342 року, аж до посуду й знарядь доісторичної доби.
Цими знахідками замок востаннє промовляв до тодішнього Львова про свою минувшину. На жаль, ніхто тоді цієї мови не розумів, ніхто не досліджував її науково. Спочатку, попри те, що не було дня, аби чогось не знайшли, на це майже не звертали уваги. Багато знахідок було знищено одразу на місці або разом з уламками перенесено до середини кургану, частину робітники розібрали на іграшки для дітей.
Антоні Шнайдер
Перший, хто оцінив значення цих знахідок, був археолог-аматор Антоній Шнайдер, який, можливо, єдиний відчував вандалізм свого покоління, переживав із приводу руйнування пам’яток історії, і щодня багато годин перебуваючи при роботах, врятував від знищення не одну пам’ятку і залишив про них відомості. У тому, що донині залишилися фрагменти руїн однієї зі стін замку, є і його заслуга. Інший, хто бодай щось зберіг для нащадків із того, що вдалося виявити при розкопках, був міський інженер Альфред Боярський. Серед деяких віднайдених екземплярів, які він передав до музею Любомирських, заслуговує на увагу частина людського черепа з лівою очною ямкою, у якій застряг наконечник стріли. Таких черепів із застряглими стрілами знайдено було багато.
Після повного знесення руїн замку аж до фундаменту під ним відкрили шар вугілля і попелу, а ще нижче залишки спорохнявілого дубового фундаменту потужної дерев’яної будівлі, без сумніву ще часів первісного граду князя Лева. Вже під цим фундаментом серед багатьох черепків і залишків кремінних знарядь виявили докази давнього поселення: посуд і урну з вугіллям і недопаленими кістками. Все це, на жаль, знищив натовп, який будучи переконаний, що це гроші, миттєво кинувся до глечиків.
Великий інтерес викликало також відкриття давньої замкової студні з цямриною із тесаного каменю. Її загадкова глибина вчергове збудила надії на заховані скарби, які нібито мали спочивати на дні криниці. Ці скарби довший час були предметом загальних розмов, заохочуючи кожного, не виключаючи й самого Смольки. Утім, коли ці сподівання розвіялися, студня надала інший привід для обговорення. Один відомий парламентар із власної, чи може чужої ініціативи, запропонував проєкт і навіть вніс його до магістрату, аби цю студню замінити на артезіанську, вода з якої наповнювала б резервуари, встановлені на горі, а звідти постачала б увесь Львів.
Листівка 1919 року із зображенням насипання копця Люблінської унії
Наївність проєкту, який був технічно абсурдним, змусила швидко про нього забути. Забув про нього і сам Францішек Смолька. 1892 року він наказав засипати студню, натомість напрочуд жваво заходився біля насипання кургану, чому присвячував увесь свій вільний час, не шкодуючи праці й коштів.
У міру просування робіт збільшувалася висота кургану. Для зміцнення сипкого матеріалу, яким був ужитий для будови пісок, схили кургану від самого низу були обрамлені тесаним камінням, що його здебільшого було взято з мурів і замкових скель.
Розкопані під ним піскові поклади виявили для геологів багато знахідок. Найцікавішими були три викопані, натурально зліплені з піску прямовисні круглі стовпи, заввишки від 3 до 4 метрів, які через певний час розсипалися без сліду.
Копець Люблінської унії, 1915 р.
Рік у рік курган набирав чимраз більш величної форми. Змінився одвічний вигляд Замкової гори, утім одночасно зменшувався ентузіазм, внески на розпочату справу ставали чимраз скромнішими. Той рівень, до якого справу вдалося просунути, вважають польські історики, цілковито завдячує залізній витривалості і тисячам пожертвуваних коштів головного ініціатора спорудження кургану спікера австрійського парламенту Францішка Смольки. Після його смерті 1899 року забракло чіткого керівництва і коштів на завершення.
Загалом гарний пам’ятник, зведення якого розпочалося швидкими темпами без технічних розрахунків і відповідного нагляду, насипаний з піску на піщаній горі, як вважали тодішні інженери, фактично не мав міцності, необхідної для монументальної споруди. Утім, як бачимо сьогодні, більше, аніж через сто років, ентузіасти минулого робили свою справу солідно, і все ж залишили те, чим ми можемо скористатися, чи точніше зможемо скористатися після нашої перемоги, з найвищої точки Львова оглядаючи неповторний краєвид найгарнішого міста України.
Симфонічний оркестр «INSO-Львів». Фото з архіву оркестру
28 червня 2025 року о 19:30 у Львівській національній філармонії відбудеться унікальний концерт «Полум’я» за участі симфонічного оркестру «INSO-Львів». Цього знакового дня символічно прозвучать твори видатних українських композиторів ХХ століття — музика, що єднає покоління, зберігає пам’ять та дарує незламну силу.
У День Конституції України ми вкотре згадуємо про свої права, обов’язки та те полум’я свободи, яке живе у кожному українцеві. Цей день є нагодою не лише для святкування, а й для глибокого осмислення його сенсу. Музика стає живою мовою, що проникає туди, де слова безсилі, а кожен твір програми — це голос у великому музичному діалозі про нашу ідентичність.
У виконанні симфонічного оркестру прозвучать: Пасакалія, Скерцо і Фуга Миколи Колесси (у транскрипції Мирослава Скорика), Гуцульський триптих (1965) Мирослава Скорика, Українська сюїта (1936) Андрія Гнатишина, «Молитва» для струнного оркестру (1909) Василя Барвінського та Симфонія мі мінор (1951) Бориса Кудрика. За диригентським пультом — заслужений артист України, диригент Львівської національної опери Юрій Бервецький.
Особливе місце в програмі займає Симфонія мі мінор Бориса Кудрика, яка вперше звучатиме у Львові. Цей твір був створений у радянському концтаборі, записаний на власноруч виготовленому нотному зошиті, без можливості почути написане – лише те, що звучало в думках композитора. Рукопис зберігся завдяки Василю Барвінському і десятиліттями пізніше був розшифрований та відновлений українським музикантом Йосипом Созанським. Він згадує: «Якщо говорити про унікальність мелодій Кудрика, то найперше вона полягає в тому, що це є повідомлення з пекла тоталітарного режиму до всього людства: «Вам мене не зламати!». Симфонія, хоч і має елегійний, щемливий тон, драматичні епізоди, герой бореться і перемагає. Боже начало, світло і воскресіння наступають, навіть після смерті героя». Також у програмі — «Гуцульський триптих» Скорика, що виріс із саундтреку до культового фільму «Тіні забутих предків», і прониклива «Молитва» Барвінського. Кожен з цих творів несе силу духу, що пережила найтемніші часи.
Запрошуємо вас відчути те, що сьогодні необхідно пам’ятати та усвідомлювати: українська культура — це вогонь традиції, що має жити далі, бути гідною та впізнаваною у світі. Ця програма додасть сили і віри — через музику, що пройшла крізь випробування і зберегла людяність.
Напередодні події, 25 червня о 18:00, організатори запрошують на благодійну екскурсію з відомою львівською дослідницею та гідесою Соломією Трильовською. Це буде музичний маршрут Львовом, присвячений композиторам, чиї твори прозвучать на концерті «Полум’я». Прогулянка стартуватиме від Музичного коледжу імені Станіслава Людкевича (площа Шашкевича), через вулицю Коперника – до Львівської національної філармонії. П’ять зупинок, кожна з яких — місце, пов’язане з життям або діяльністю Барвінського, Кудрика, Гнатишина, Колесси чи Скорика. Усі зібрані кошти будуть передані на підтримку ЗСУ – на закупівлю БПЛА «Мавік».
У Варшаві очікують на початок ексгумаційних робіт щодо загиблих у 1939 році польських військовослужбовців у другій половині цього року. Про це пишуть Фотографії старого Львова з посиланням на 032.ua
Ці військовослужбовці похованих на території колишнього села Збоїська (нині – в межах Львова). Про це повідомила під час пресконференції в понеділок у Варшаві міністр культури і національної спадщини Польщі Ганна Врублевська, передає Укрінформ із посиланням на PAP.
Як зазначила Врублевська, ексгумації на території Львова будуть можливими у другій половині року.
«Дозвіл у цьому питанні було отримано Інститутом національної пам’яті (Польщі – ред.). Це він має, у співпраці з українською стороною, детально це запланувати»,- повідомила польський міністр.
За її словами, після проведення ексгумаційних робіт у Пужниках зараз тривають лабораторні і генетичні дослідження. Разом з цим польська фундація «Свобода і Демократія» готують нові подання, що стосуються проведення пошуково-ексгумаційних робіт у Пужниках та іще одному місці.
Луїза Арнер Бойд (1887-1972) – видатна американська мандрівниця та дослідниця, яка залишила по собі багату колекцію фотографій з детальними описами [2]. Вперше про її дрогобицькі світлини я дізналася зі статті Тетяни Яцечко-Блаженко «Дрогобич 1934 року на невідомих фотографіях американської мандрівниці», опублікованої у 2017 році [8]. У цій публікації я зосереджуся на двох найцікавіших і найчарівніших знімках, зроблених нею в Дрогобичі 21 вересня 1934 року. На обох фотографіях зображена одна й та ж жінка, яка сидить у фіакрі в очікуванні поїздки, а перед нею встановлено дитячий візок (іл. 1-2).
Іл. 1. Перша світлина Луїзи Бойд від 21.09.1034 р. де жінка на фіакрі з дитячим візком [8]Іл. 2. Друга світлина Луїзи Бойд від 21.09.1034 р. де жінка на фіакрі з дитячим візком [9]Існує два поширені, але неправильні припущення щодо місця зйомки цих фотографій у Дрогобичі. Хочу їх назвати, але не бачу потреби детально аналізувати, адже після мого тексту істина стане очевидною.
Перше припущення: вулиця Малий Ринок. Ця версія, ймовірно, вперше з’явилася у статті О. Стецюка “Більш як 100 років тому: Історія «перших» маршруток Дрогобича” (2018). Фото, що відкриває статтю, має підпис: “Кінний транспорт на вулицях Дрогобича (ймовірно, тут зображено вул. Малий Ринок) […]” [6].
Через кілька років у книзі Р. Пастуха “Дрогобич і дрогобичани” (2021) це ж твердження було повторено (слідом за п. Стецюком?), але вже без слова “ймовірно”: “в. Малий Ринок” [3]. Дивно, що дрогобицькі автори подають цю “версію” без будь-яких пояснень чи обґрунтувань, що не відповідає дослідницькому підходу.
Друге припущення: кут майдану Ринок на місці зруйнованої росіянами у 1915 році кам’яниці Ляутербахів на початку вулиці Ковальської. Цю версію я зустрічала у коментарях до першої світлини, що широко поширена в інтернеті, зокрема на Facebook [1; 10].
Тепер розкрию, де ж насправді були зроблені ці унікальні світлини: це кут майдану Ринок, але не на початку вулиці Ковальської, а біля церкви Святої Трійці. Мої твердження підкріплені трьома незаперечними доказами.
Докази точного місця зйомки
Доказ перший: Заглиблення на стіні
Коли я вперше побачила фотографії Луїзи Бойд, місце зйомки миттєво визначили невеликі прямокутні заглиблення на бічній стіні будинку, на тлі якого сфотографована жінка. Я одразу згадала їх завдяки графічній ілюстрації Ступницького у книзі Мсцівуєвського “Z dziejów Drohobycza. Cz.II” (1939) [12]. Це кут майдану Ринок, де від спаленого росіянами у 1915 році будинку Височанського з його цукернею певний час залишалася саме ця стіна із заглибленнями для балок! (іл. 3-4).
Іл. 3. Стіна з прямокутними заглибленнями на фото Луїзи БойдІл. 4. Стіна з прямокутними заглибленнями на рисунку Ступницького зі зруйнованим будинком Височанського в книзі Мсцівуєвського «Z dziejów Drohobycza» ч.ІІ (1939) [12]
До речі, дуже близько від цього місця, на тому ж куті біля церкви Святої Трійці, ми можемо побачити подібні прямокутні отвори для балок міжповерхових перекриттів у єдиній збереженій стіні від зруйнованого будинку на площі Ринок, 24 (дякую за підказку Ігорю Николишину) (іл. 5).
Іл. 5. Стіна знищеного будинку на пл. Ринок, 24 з прямокутними заглибленнями для балок перекриттів. Фото Н. Петрушак 01.05.25
Доказ другий: Дерев’яний павільйон з пінаклями
Ще одним ключовим елементом є дерев’яний павільйон із характерними для готики загостреними вежичками – пінаклями (фр. pinnacle від лат. pinnaculum – вершина) (на фото нижче я показала їх маленькими прямокутниками). Він стояв дуже близько біля стіни із заглибленнями, перед якою зупинився фіакр. Цей павільйон бачимо на тому ж куті майдану Ринок біля церкви Святої Трійці на світлинах в іншій книжечці Мсцівуєвського “Królewskie wolne miasto Drohobycz” (1929) (іл. 6-7) (друге фото з цієї книжечки покажу нижче) [11].
Іл. 6. Фото Луїзи Бойд з виділеним червоним кольором павільйоном з пінаклямиІл. 7. Фото з книги Мсцівуєвського «Królewskie wolne miasto Drohobycz» (1929) з тим самим дерев’яним павільйоном
Доказ третій: Відступ будівель від “червоної” лінії
На другому фото Бойд помітно, що будинок, на тлі якого сфотографована жінка, відступив углиб від “червоної” лінії будівель, що тягнулися від церкви Святої Трійці до костелу Святого Бартоломея. Пояснення цьому дає поштівка австрійського періоду, де фото зроблене з вежі старої ратуші [4]. Тут чітко видно, що кам’яниця з цукернею Височанського і наступний за ним будинок, в якому у 1906–1920 роках містилася книгарня Ґерстмана, сильно заглиблені порівняно з наступними будинками (іл. 8). Такий значний відступ був характерний лише для цих двох будівель на площі Ринок. Можливо, це було зроблено для того, щоб вони не перекривали вид на церкву та збільшили ширину тротуару в цьому людному місці. На фото Бойд також видно цю відстань між другим і третім будинком.
Іл. 8. Поштівка Вайса 1909-1910 рр., на якій видно, що кам’яниця з цукернею Височанського і наступний за ним будинок з книгарнею Ґерстмана в австрійський період сильно заглиблені порівняно з наступними будинками [4]Іл. 9. На фото Луїзи Бойд теж видно що кам’яниця з цукернею Височанського і наступний за ним будинок з книгарнею Ґерстмана в австрійський період сильно заглиблені порівняно з наступними будинками
А ось на першому фото Бойд у кадр потрапив фрагмент балкону другого будинку. Він має ажурні перила, підтримувані фігурними кронштейнами, що було типовим для кам’яниць на Ринку. На куті ж бачимо залишки цегли будинку Височанського, які трохи виступають з мурування його єдиної збереженої стіни (іл. 10).
Іл. 10. Фрагмент фото Луїзи Бойд із видом на другий будинок ряду від церкви св. Трійці з балкономІл. 11. Ще одне фото з з книги Мсцівуєвського «Królewskie wolne miasto Drohobycz» (1929), де видно павільйон біля ще збереженого будинку, в якому містилася раніше книгарня Ґерстмана
Цей наступний після кам’яниці Височанського будинок згодом також був знесений. На радянському фото 1950-х років цього кута Ринку бачимо, що ряд тоді вже розпочинався з третього будинку (дякую за надісланий скан власнику фото Віталію Веселу) (іл. 12). Помітно також, що тоді вже не стояв і дерев’яний павільйон. У книзі В. Садового “500 кадрів старого Дрогобича” (2019) є фото цього кута Ринку, датоване 1 травня 1942 року, і там павільйон ще стоїть [5]. Отже, ймовірно, його знесли тоді, коли і другий будинок, десь після Другої світової війни.
Іл. 12. Кут Ринку у Дрогобичі біля пл. Св. Трійці на фото 1950 рр. Фото зі збірки Віталія Весела.
Висновки та подяки
Таким чином, дві світлини з жінкою на фіакрі з дитячим візком були зроблені Луїзою Бойд на куті майдану Ринок біля церкви Святої Трійці та площі Святої Трійці. Доказами цього слугують отвори у стіні зруйнованої кам’яниці з цукернею Височанського, дерев’яний павільйон з пінаклями на світлинах міжвоєнного періоду, а також значне заглиблення будинку Височанського та сусіднього з ним в австрійський період, що чітко видно на фотографіях Луїзи Бойд.
Ні на вулиці Малий Ринок, ні на куті Ринку та вулиці Ковальської, нічого подібного не було. Складність визначення саме цієї локації полягала в тому, що там, де була кам’яниця Височанського, тепер пусте місце [7], а замість кам’яниці, де була книгарня Ґерстмана, стоїть радянський будинок з магазином взуття “Анна”, і далі до вежі-дзвіниці костелу Святого Бартоломея тягнуться примітивні радянські будівлі. Тому від того, що ми бачимо на австрійських та міжвоєнних світлинах, НІЧОГО не залишилося.
Насамкінець хочу подякувати І. Николишину, Ю. Тудрію та Л. Ландберґ за допомогу в аналізі цих чудових світлин, а також усім, кому вистачило терпіння дочитати цей текст до кінця. Розумію, що він надмірно деталізований, але це моя “доказова база” щодо локації, яка кардинально змінила свій вигляд.
Ці дві світлини містять багато інших цікавих деталей, але про них я напишу в майбутній статті “Що побачила Луїза Бойд у Дрогобичі 21 вересня 1934 р.”. У ній я проаналізую маршрут, яким вона рухалася у нашому місті, ті кадри, які “вихопив” із повсякдення міжвоєнного Дрогобича фотоапарат відомої мандрівниці, та як вона їх прокоментувала.
Антон. 07.06.2017. На фотці 6-й – цікавий павільйон. На задньому плані стіна, напевно, будинку, де тепер на площі перукарня. Піду подивлюся, чи є ще той кований балкон над входом до перукарні. / Передрук статті на «droginfo»: ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО Тетяна. Дрогобич 1934 року на невідомих фотографіях американської мандрівниці// URL:http://droginfo.com.ua/content/view/8001/. – Дата перегляду: 15.05.2025.
Садовий Володимир. 500 кадрів старого Дрогобича. – Др.: Коло, 2019. – С. 58.
Стецюк Олег. Більш як 100 років тому: Історія «перших» маршруток Дрогобича//URL: http://zmistovno.com.ua/?p=145. – Дата публікації: 07.07.2018. – Дата перегляду: 08.07.2018.
Lara Bilezka > Uliana Kolinko. Це кутовий будинок на площі. Його стіна, що видно маленькі віконичка, називається Стіною плачу. Біля неї були розстріляні місцеві жителі під час 2-ї світової війни. В часи союзу була, та й зараз є, на першому поверсі перукарня. / Piotr Tchir>Шанувальники дрогобицьких старожитностей. Фото американського фотографа Louise A. Boyd Опис: Drohobycz. Lady taking baby buggy home on front seat of cab. September 21, 1934. Джерело: American Geographical Society Library Digital Photo Archive // URL: https://www.facebook.com/groups/2892496134115307/permalink/4076366782394897/. – Дата публікації: 21.03.2021. – Дата перегляду: 15.05.2025.
Msciwujewski M. Królewskie wolne miasto Drohobycz. –Lwów-Drohobycz: Drukarnia i litografia Piller-Neuanna, 1929. – S.6.
Mściwujewski M.Z dziejów Drohobycza. Część II. – Drohobycz: Księgarnia A. Lachowicza, 1939. – S.15.
Сьогодні пропонуємо читачам публікацію про знахідки під час археологічних досліджень церкви св. Юра, що проводилися у 1933 році під керівництвом археолога Ярослава Пастернака за підтримки...
![Іл. 1. Перша світлина Луїзи Бойд від 21.09.1034 р. де жінка на фіакрі з дитячим візком [8]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/1-fotolviv-6-1.jpg?ssl=1)
![Іл. 2. Друга світлина Луїзи Бойд від 21.09.1034 р. де жінка на фіакрі з дитячим візком [9]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/2-fotolviv-3-1.jpg?ssl=1)
![Іл. 4. Стіна з прямокутними заглибленнями на рисунку Ступницького зі зруйнованим будинком Височанського в книзі Мсцівуєвського «Z dziejów Drohobycza» ч.ІІ (1939) [12]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/3-Z-ist.-D-cha.-2-tom-Mstsivuievskoho-IMG_1613-kopyia-kopiia-kopiia.jpg?ssl=1)
![Іл. 8. Поштівка Вайса 1909-1910 рр., на якій видно, що кам’яниця з цукернею Височанського і наступний за ним будинок з книгарнею Ґерстмана в австрійський період сильно заглиблені порівняно з наступними будинками [4]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/ibey1-13.03.18-kopyia-kopiia.jpg?ssl=1)
