У вівторок, 20 грудня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться відкриття виставки “Наша історія в календарях”.
Календар, в більшості випадків, передає дух часу і настрої суспільства. Ми спробуємо передати історію нашої країни через календарі.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Окрім цього, в рамках відкриття виставки Тарас Гринчишин виголосить тематичний реферат «Календар – вічне й мінливе». Стислий огляд таких питань як: хронологія – астрономічна та історична; природні підстави обчислення часу, співвідношення доби, місяця та року; основні календарні системи людства; Юліанський, Григоріанський та Новоюліанський календарі; Пасхалія…
А відтак: Який рік мав 445 днів? Коли запроваджено звичні нам календарі? Коли святкували Різдво наші предки і – як запрошення до короткої дискусії – коли варто святкувати його нам?
В понеділок, 19 грудня 2022 року, о 18:00 у ресторані «MolodoZeleno» (вул. Джерельна, 20) відбудеться благодійний концерт від благодійного фонду Rada Help.
Основна ціль концерту: допомогти діткам загиблих воїнів, повідомили організатори.
Виступатимуть учасники шоу «Голос країни»: OKS, Marko Kvitka, Nikita Lomakin, Kateryna Biehu. А також: GREMO, гурт «Шосте чуття», SOWA та інші.
Вартість квитка становить 250 грн і всі кошти від продажу квитків буде передано дітям.
«Сьогодні безліч сімей потребують нашої допомоги. На жаль, російські загарбники залишили без батька не одну дитину та в наших силах подарувати малечі свято та промінь надії. 19 грудня ви зможете провести вечір під супровід української музики від талановитих артистів і долучитися до доброї справи», – запрошують організатори.
Захід почнеться о 18:00. Локація: м. Львів, ресторан «MolodoZeleno», вул. Джерельна, 20. Резерв за номером 380 98 269 31 21.
Таким у 1947 році «ястребки», що арештовували Антона Олійника, зафіксували його образ
55 років тому, в 1967 році, в тодішній радянській Україні стався безпрецедентний випадок – як для юриспруденції самої республіки, так і загалом всього світу. Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення судити людину не за чинним законодавством, а за тим, яке діяло ще у 1927 році.
Різниця полягала у найвищій мірі покарання. На 1967 рік це був вирок — 25 років тюремного ув’язнення. На 1927 рік – розстріл. Цей вирок стосувався Антона Олійника, уродженця хутора Березина Друхівської сільради (нині це терени Березнівського району), члена ОУН.
Довело можновладців до таких крайнощів те, що Олійник як політв’язень, засуджений на 25 років, тричі втікав з найбільш охоронних місць ув’язнення. Навіть із сумнозвісного Володимирського Централу. При цьому в способах втечі, оригінальних, хитромудрих і просто неймовірних, йому міг би позаздрити навіть легендарний Устим Кармелюк.
Втім, не це головне. Головне, що опиняючись короткочасно на волі, Антон Олійник не припиняв боротьби за незалежність України. І саме він у цьому сенсі є одним із останніх, якщо взагалі не останнім, ОУНівським форпостом, який ліквідували комуністи. Його розстріляли взимку 1967 року.
12 томів кримінальної справи в архіві СБУ
12 томів кримінальної справи, і в кожному томі від 311 до 628 сторінок. Саме таке «досьє» збереглося в архіві Служби Безпеки України на злісного ворога України, як називали Антона Олійника. Завдяки прийнятому «декомунізаційному» закону ця справа із «таємної» перейшла в статус доступної.
Кримінальна справа Антона Олійника «розтягнулася» аж на 12 томів
І наразі вона – як один із найбільш показних доказів того, яким незборимим для тоталітарної системи був дух українського патріотизму. Супроти нього в комуністів навіть в мирний час залишалася лиш одна протидія – куля.
Він міг стати вченим. А довелося воювати за Україну
Антон Олійник народився на хуторі Березина в сім’я хлібороба, простого сільського орача. Як він сам зазначав, батько бачив у синові продовжувача його справи, натомість сам Антон мріяв про науку. До неї він мав гарні уроджені здібності. Та й у дитинстві та юності хлопець неабияк тягнувся до книжки. Змінила його світогляд Друга світова війна. В ці роки він зрозумів, що Україна, яка прагне незалежності, має двох затятих ворогів – нацистів та більшовиків. Саме задля боротьби проти них він вступає в ОУН.
Був провідником юнацької сітки ОУН, охоронцем районного провідника ОУН, документалістом районного проводу ОУН. Не припинив підпільної діяльності й після закінчення війни. Фактично до 1947 року проводив антикомуністичну агітацію, поширював антирадянські листівки. Налагоджував систему взаємозв’язків збережених ОУНівських осередків…
Фатальний 1947: замаскований ворог
Фатальним для Антона Олійника став 1947 рік. Тоді він вийшов на групу «Кнопа» (назва від псевдо її очільника). В історії цей рух – «кнопівський» – малодосліджений, але він мав своє помітне місце. Це була група українських радикальних націоналістів, яка «відкололася» від Центрального проводу ОУН і вважала за доцільне самотужки вести боротьбу (в основному терористичну) проти всіх, хто посягає на Україну…
Так ось, люди, які представилися «кнопівцями», арештували Антона Олійника, накинули йому мішок на голову і заставили доповідати, що він доброго зробив для України. Антон Якимович, не підозрюючи, що під «кнопівцями» замаскувалися радянські «стрибки», виклав усе як було насправді. Насамперед свою позицію, вірніше — антипозицію стосовно радянської влади, сказав про вільну Україну, яку треба захищати, як зіницю ока, зачитав напам’ять «Ще не вмерла Україна». А наостанок повідав, що, коли його розстріляють, його кров залишиться чистою перед тими, хто бажає Україні добра і волі.
Усього цього виявилося вдосталь, щоб розпочати проти Олійника кримінальну справу. Тим паче, що при арешті оунівця було вилучено зброю (гвинтівку, 49 патронів, гранату Ф-1, пістолет ТТ), листівки та брошури із закликом боротися за вільну Україну.
Присуд 25 років і перша втеча
Присуд радянської влади на той час був максимальним – 25 років тюремного ув’язнення. Тим паче, що Олійнику «нав’язали» цілу низку вбивств радянських активістів, керівників району. Від участі в ОУН він не відмовлявся, а от «нав’язаних» вбивств не признав навіть тоді, коли постав перед розстрілом.
Відбувати покарання «Індусу» (це було його оунівське псевдо – від словосполучення індивідуальний селянин) довелося спочатку в Мордовії. Але не пройшло й півроку, як в’язень зі спільниками наважується на втечу з табору — у вагонетці, присипаній торфом. Загалом це був добре продуманий план. Так що охорона лише на третій день помітила, що на торфовиську не вистачає ув’язнених робітників. Пошук зниклих став всесоюзним розшуком. На нього було кинуто значні «сили», і вже на сьомий день «опери» рапортували, що Антона Олійника затримали в лісі.
За спробу втечі суд додав йому ще два роки ув’язнення. А потім ця додавальна процедура повторювалася ще двічі, бо Олійник загалом здійснив три втечі. Таким чином загальний строк його перебування у в’язниці дійшов до 33 років.
Друга втеча: 13-метровий тунель, викопаний ложкою
Другий раз Антону Олійнику вдалося вирватися на волю у 1954 році. Тоді в’язень здійснив 13-метровий підкоп. У його спорядженні не було лопати чи ножа. Лишень ложка. Саме ложкою протягом декількох місяців він невтомно виколупував землю, приховував її і таки добрався до місцини поза тюрмою. А далі — форсування річки на човні, який йому підготували доброзичливці, і довга-предовга дорога додому.
Коли син зайшов до рівної домівки, то мати спочатку не впізнала сина. Від перенесеної тюремної тяжби він був неймовірно виснажений і важив всього 47 кілограмів.
Два місяці Антон Олійник потайки набирався сили у рідній домівці. А потім виробив план подальших дій – налагодити зв’язок з групою свого повстанського побратима «Шуляка», яка, на його переконання, ще мала б діяти в поліських лісах. Проте так і не вийшов на зв’язок з повстанськими підпільниками – завадили «емгебісти», які ретельно переслідували втікача.
Книжка Донцова в тюремній бібліотеці і третя втеча із особливого «Дубравлагу»
Третій раз Антон Олійник утік із Володимирського Централу, в якому він, до речі, зарекомендував себе одним з найбільш дисциплінованих та ерудованих в’язнів. Був найактивнішим читачем тамтешньої бібліотеки. Щоправда, студіювати довелося в основному марксистсько-ленінських пропагандистів, але, як згодом зізнався Антон, трапився йому воістину національний шедевр. Це була книжка Дмитра Донцова «Дух нашої давнини». Яким чином вона опинилася в тюремній бібліотеці, невідомо. Може, випадково, а може й спеціально. Але те, що вона справила на читача Антона Олійника величезний вплив, – факт незаперечний. Відразу ж після прочитання «Духу…» Олійник ділиться своїми враженнями з іншим в’язнем, Романом Семенюком.
Обидва українські патріоти вирішують будь-що вирватися з табірних лабетів і продовжити боротьбу за Україну. Це також неймовірними зусиллями їм вдається здійснити: 12 серпня 1965 року вони втекли із особливого табору МВС СРСР «Дубравлаг».
Цього разу втікачам довелося форсувати річку шириною півкілометра. Передбачаючи, що по них стрілятимуть, табірники затамували подих й змогли перебути під водою понад п’ять хвилин. Тож їх переслідувачі подумали, що вцілили у втікачів.
На Україну, щоб продовжувати боротьбу!
Вирвавшись із неволі, втікачі спрямували свій шлях на Україну. Спершу вони вирішили відвідати найбільші українські святині. Побували на могилі Тараса Шевченка, у Київській та Почаївській лаврах, на «Козацьких могилах» у селі Пляшева… А також у родинах тих націоналістів, хто разом із ними сидів в тюрмі.
Антон Олійник (зліва) на своїй рідній землі
Спинилося їхнє втікацтво на малій батьківщині Романа Семенюка – у Сокальському районі на Львівщині. Там нездоланні оунівці облаштували бункер, де сховалися від радянської влади і звідтіля почали вести підпільну боротьбу. Надрукували, зокрема, тисячу листівок про істинну сутність комуністичної влади. Під час поширення цих листівок Антон Олійник знову потрапляє під арешт і йому знову до основного тюремного строку «приплюсовують» ще п’ять років неволі.
«Граждані судді! Ви засудили мене за те, що я любив Україну…» Реально Антон Олійник відсидів у таборах 18 років. Залишалося ще 15.
Розуміючи, що вирватися з тюремних лабетів, – справа фактично нездійсненна, він усе ж хапається за останню рятівну надію.
Пише листа з проханням про помилування на ім’я тодішнього секретаря ЦК Компартії Микити Хрущова.
Та чи такі листи треба було писати, сподіваючись на помилування після трьох втеч? В цьому листі Олійник не відрікається від своїх діянь та помислів щодо вільної України. Ось рядки з цього листа:
«За роки перебування в тюрмі закам’яніли усі мої почуття вільної людини. Більше того, мені здається, що нині з таким почуттям живуть усі люди в Україні». «Граждані судді! Ви засудили мене за те, що я любив Україну. Але пам’ятайте: настане такий час, коли ніхто не сидітиме за те, за що сиджу я».
«Ви засудили мене до розстрілу, змінивши при цьому закон. Світ ще не бачив такого преценденту. Значить, або ви мене боїтеся, або я найбільший для України ворог. Тільки при цьому ви не пояснюєте, що я недоброго зробив для України».
Чи дійшов лист до Хрущова? Невідомо. Але Рівненський обласний суд отримав право засудити Олійника до розстрілу
Хтозна, чи дійшов цей лист до Микити Хрущова, який попри свої комуністичні погляди все-таки був українським прихильником. Радше ні, ніж так. А тим часом над Антоном Олійником українська тодішня влада вчинила справжній самосуд. За Постановою Верховної ради України, яку підписали Підгорний та Георгадзе, Рівненський обласний суд отримав право засудити Олійника до розстрілу. На оголошення вироку обвинуваченого не покликали.
Натомість запросили представників газети «Червоний прапор», Костопільської та Березнівської райгазет, аби ті виклали суть справи щодо «злісного ворога Радянського Союзу». Вони написали так, як написали. Вірніше, під компартійну диктовку. І при цьому ж, звісно, не згадали останніх миттєвостей життя Антона Олійника. Зокрема, як перед самим розстрілом до камери, в якій Антон Олійник сидів, до речі, разом із відомим українським політв’язнем Юрієм Шухевичем, зайшов майор-емгебіст і заявив: «Ну що, Олійник… Тепер Україна зекономить на тобі два мільйони рублів». З’ясовується: такими були витрати, коли Олійника під час його третьої втечі оголосили у Всесоюзний розшук.
Постанова, за якою українцю за його любов до України присудили смертну кару
Антона Олійника розстріляли 6 лютого 1967 року в Києві. Де його могила, наразі невідомо. Пам’ять про нього теж не вельми відповідає справедливості. Принаймні, родина Олійника не збереглася. У повоєнний час померли його батьки. Сестра Надія, яка добивалася реабілітації брата, канула у невідомість, так й не дочекавшись цієї реабілітації. На батьківщині Антона Олійника немає жодної меморіальної дошки на його честь. А треба було б…
Водночас в історії України Антон Олійник залишається таким, хто воістину поклав за неї своє життя.
В неділю, 18 грудня 2022 року, о 18:30 у Палаці Хоткевича ( вулиця Кушевича, 1) відбудеться наступна подія відкритого лекторію проєкту “Місця в зміні” – лекція Юрія Булки “Місце цифрове. Метамісце. За межею корпомереж”.
Юрій Булка – працює у сфері звукового й інтерактивного мистецтва, електронної музики. У творчості використовує такі засоби, як: програмування, лайвкодинг, одноплаткові комп’ютери, ікроконтролери, вебпрограмування. Учасник фестивалів і проєктів Em-Visia, TETRAMATYKA, Vox Electronica (Львів), Audio Art (Краків), Wakkushoppu (Прага), Hamselyt (Тернопіль), Equinox Eulerroom (онлайн/без географії, 2020), Мандрівний Docudays (Львів), Pandemic Media Space (Україна-Польща), Контрасти та ін.
Як учасник творчих формацій брав участь у Book Forum, Книжковому Арсеналі, Translatorium, а також був учасником мультимедійної команди Lviv MozArt, Опери «Вишиваний».
Закінчив Львівську національну музичну академію ім. М. Лисенка (музикознавство, 2013). У 2015 був стипендіантом програми Gaude Polonia (Краків); 2017 — резидентом Agosto Foundation (Прага).
Застосовує вільний софт, практикує цифрову незалежність і децентралізацію. * Проєкт “Місця в зміні” покликаний осмислити та проінтерпретувати нові стани, спричинені війною та глобальними змінами клімату. Оптика майстерні формуватиметься через трансдиспиплінарний підхід, аналогові та цифрові медіа, обговорення та практичні роботи.
Куратор проєкту: Андрій Лінік.
Фінансування проєкту здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut.
Якщо звичайні, холодні роли вам набридли – спробуйте теплі варіанти, які представлені у меню Sushi-Go. Серед таких варіантів, що мають шалену популярність, варто відзначити темпура та запечені шматочки з оригінальною шапкою.
Теплі роли та їх актуальні різновиди
Перше, що варто відзначити – це особливості приготування, які роблять такі шматочки унікальними та оригінальними. На відміну від звичайних ролів, які просто згортаються, ріжуться та подаються до столу, вони мають термічну обробку у залежності від рецептури.
Наприклад, темпура завжди смажиться у спеціальному клярі, завдяки чому має хрумку скоринку, яка щільно вкриває поверхню рису. А от запечені роли навпаки, не смажаться, а печуться у печі, завдяки чому мають ніжну шапку та зменшену калорійність.
Темпура
Найперше, що треба знати – так це той факт, що темпура – не назва самого ролу. Так називають японський кляр, який щільно вкриває поверхню рису, й завдяки якому внутрішня частина та начинка мають теплий посмак.
Обсмажувати у клярі можна не усі продукти, а тому видів таких ролів існує усього кілька. Особливою популярністю користуються сирний, й не дивно, оскільки у ньому – поєднання сирних продуктів, які після обсмаження тануть під кляром й добряче тягнуться, як на піці.
Відмінний смак після обсмажування має й такий інгредієнт, як свіжий лосось. Свіжа червона рибка – добрий вибір, якщо ви хочете щось поживне та корисне, збагачене вітамінами та мінералами. Такі роли також можуть доповнюватись овочевими начинками у вигляді огірка, авокадо тощо.
Й особливу популярність має рол з вугром. Його ніжні шматочки відмінно пасують до будь-якого столу, а ще доповнюються солодким соусом, що робить їх споживання неймовірно приємним.
Запечені роли
Приблизно така само історія з печеними ролами, які мають трошки інший вигляд. Якщо темпура – це звичайні європейські шматочки, згорнуті за класичним рецептом, то печені – це маленькі бочечки, які більше схожі на хосомакі.
Оскільки вони також проходять відповідну термічну обробку, у них найчастіше використовують начинки з сиром, свіжою червоною рибкою тощо. Проте є й особливий варіант, до складу якого входить мигдаль, омлет тамаго, кілька видів сиру та навіть кунжут, який приємно хрумтить на язиці.
Замовити суші з доставкою у місті Львів
А якщо ви хочете скуштувати темпура, запечені або звичайні роли – обирайте ресторан Суші-Гоу.
Заклад пропонує меню, яке активно оновлюється, де з’являються нові шматочки та рецепти, що створюються за європейськими або японськими традиціями.
Ресторан має власну доставку та кур’єрів, які розвозять пакуночки не лише містом, а й в області. Для цього можна ознайомитись зі списком населених пунктів, де можна отримати страви, які є на сайті закладу.
А ще ресторан дарує знижки, можливість накопичувати бали на персональному рахунку, а ще користуватись акційними або щотижневими пропозиціями!
Фотографії Старого Львова продовжують публікувати цикл матеріалів, присвячених історії лікувальних закладів міста Львова. У частині четвертій мова піде про спеціалізовані медичні заклади міста Львова.
У частині першій цього циклу, де йшлося про найдавніші та найбільші лікувальні заклади міста Львова, ми вже згадали два спеціалізовані медзаклади із понад сторічною історією – Львівську обласну клінічну психіатричну лікарню на Кульпаркові та Львівську обласну інфекційну клінічну лікарню із відділеннями на вул. Пекарській та Мечникова; Кирила і Мефодія та Лисенка.
Павільйон протитуберкульозного санаторію у Голоско біля Львова. 1910-ті рр.
Лікувальні заклади боротьби із туберкульозом. У першій половині ХХ століття одним із найбільш поширених інфекційних захворювань був туберкульоз – ця хвороба була одним із лідерів по смертності. Ні вакцини від туберкульозу, ні специфічного лікування цього захворювання на той час не існувало. Довший час вважалося, що чи не найефективнішими ліками від сухот є чисте свіже повітря. Тому багаті недужі на сухоти відправлялися на гірські кліматичні курорти до Швейцарії, бідніші ж шукали відповідні місцини на батьківщині.
Літниій павільйон протитуберкульозного санаторію у Голоско біля Львова. Стара листівка
Одним із перших спеціалізованих закладів для лікування недужих на туберкульоз був «Народний санаторій для грудних хворих», який був відкритий у 1910 р. на околиці м. Львова у селі Голоско (нині м. Львів, вул. Замарстинівська, 274). Ініціатором появи цього санаторію був очільник Товариства боротьби із туберкульозом професор Юзеф Вічковський. Лікувальний заклад розмістився в мальовничій місцевості – в сосновому лісі на схилах Розточчя. Частину території для будівництва Народного санаторію для грудних хворих Товариству боротьби із туберкульозом подарувала львівська купецька родина Рідлів.
Спорудження туберкульозного санаторію в с. Голоско відбувалося в кілька етапів. На початках було зведено зимовий павільйон на 18 лікарняних ліжок. Крім того збудували два літні павільйони, в кожному із яких було по 26 ліжок. У 1912 р. було зведено другий зимовий павільйон. Влітку недужі на сухоти перебували в санаторії безкоштовно, в зимовий період вони мали сплачувати певні кошти, які, ймовірно, йшли на опалення. У 1930-ті рр. на території санаторію було збудовано капітальний чотирьохповерховий лікувальний корпус, у ті часи протитуберкульозний лікувальний заклад в Голоску мав назву «Лічниця Львівського товариства боротьби з туберкульозом».
На території Лічниці Львівського товариства боротьби із туберкульозом у 1930-ті рр.
Корпус протитуберкульозного санаторію у Голоско біля Львова (вул. Замарстинівська, 274), споруджений у 1930-ті рр. Світлина із путівника по Львову 1930-х рр.
було 5 павільйонів для пацієнтів. У окремому адміністративному будинку містилися кухні, комори, канцелярії, лабораторія, кімната для досліджень, їдальня для лікарів та бібліотека. У 1940 р. на базі цієї лічниці створили 1-шу міську протитуберкульозну лікарню для дорослих на 100 ліжок, яка діяла до 1988 р. і була переведена у Львівський обласний протитуберкульозний диспансер на вул. Зеленій, 477. Приміщення було передане 3-му протитуберкульозному диспансеру.
Будівництво санаторію Каси хворих. Початково він був призначений для лікування хворих на туберкульоз. Нині в будівлі Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «Охмадит». Світлина 1928 р.
У 1920-х рр., після завершення Першої світової війни, у Польщі, як і загалом у Європі, кількість недужих на туберкульоз значно збільшилося – питання лікування і профілактики цього захворювання стали дуже актуальними. Отож, львівська Каса хворих вирішила збудувати туберкульозний сантаторій на залісненій території пагорбу поруч із Високим Замком. Проєктування будівель санаторію доручили відомому львівському архітектору Адольфу Каменобродському, який в 1927 – 1929 рр. розробив два проєкти лікувального закладу, які різнилися дизайном фасадів. Коли кресленники вже затвердили, Каменобродський вирішив переробити проєкт в модерністичному стилі. Так постали будівлі сучасної Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит». Найбільша (головна) будівля лікарні розміщена на висоті узгір’я у глибині парку, серед дерев. Її чільний фасад видовжений і симетричний, з двома ризалітами з країв і одним у центрі, що об’єднані між собою балконами. А на підніжжі пагорба з півдня розміщено два корпуси зі значно простішим архітектурно-образним вирішенням.
Головний корпус санаторію Каси хворих. Світлина 1934 р.
Початково лікарняний комплекс будували як санаторій для хворих на туберкульоз дітей, проте після завершення будівництва у 1931 р. тут почала діяти Лікарня організації соціального страхування у Львові, а дитячий туберкульозний санаторій розмістили в с. Голоско – було вирішено, що за Львовом, серед соснових лісів на схилах Розточчя місце є значно кращим, ніж у густонаселеній частині міста.
Лікувальний корпус Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру на вул. Замарстинівській, 274. Сучасна світлина
Необхідно зазначити, що значної уваги питанням боротьби із туберкульозом приділяли лікарі Народної лічниці ім. Митрополита Андрея Шептицького. Саме в цій лікарні вперше у Львові було встановлено рентгенапарат для масового огляну населення, працював спеціалізований фтізиатричний відділ. У лікувальному процесі були задіяні фахові лікарі, прекрасний догляд за пацієнтами забезпечували сестри-монахині.
Будівлі Народної лічниці ім. Митрополита Андрея Шептицького. Світлина 1900-х рр.
На жаль, через низький рівень життя в Галичині в кінці 1930-х рр., відсутність методів ранньої діагностики туберкульозу, захисту та ефективних ліків туберкульоз отримав масове поширення. Високими були показники смертності від цього захворювання: кожна третя дитина, яка захворіла на сухоти, вмирала впродовж одного-двох років. Дорослі теж жили недовго. Найчастіше діагностували поширені, полікавернозні занедбані процеси, а у дітей – туберкульозні менінгіти, летальність від яких складала практично 100%.
Лікарняний корпус Народної лічниці ім. Митрополита Андрея Шептицького, споруджений у 1930-ті рр. Світлина часів Другої світової війни
Значної уваги боротьбі із туберкульозом приділяла і радянська влада. У березні 1940 р. у Львові працювала одна туберкульозна лікарня на 100 ліжок, дитячий туберкульозний санаторій у Брюховичах на 100 ліжок, чотири тубпункти та туберкульозний санаторій на 100 пацієнтів. 1 жовтня 1944 р. у Львові працювало три туберкульозні диспансери на 17 лікарських ставок. В січні 1945 р. у Львові працювало дві тублікарні на 270 ліжок та три тубдиспансери. У 1950 р. у місті Львові діяло три районні туберкульозні диспансери та один обласний, працював один туберкульозний санаторій для дорослих і два – для дітей. У 1960 р. у Львові діяло чотири протитуберкульозні диспансери, 7 туберкульозних лікарень та два протитуберкульозні санаторії. Станом на кінець 1980-х рр. у Львові працювало три протитуберкульозні диспансери: протитуберкульозний диспансер № 1 працював на вул. Пасічній, 36 і мав стаціонар на 65 ліжок; протитуберкульозний диспансер № 2 функціонував на вул. Устияновича, 14 і мав стаціонар на 35 ліжок; протитуберкульозний диспансер № 3 на вул. Лемківській, мав стаціонар на 35 ліжок і відділення на вул. Замарстинівській, 225 на 100 ліжок, ліквідоване у 1988 р.
У 1944 р. було створено протитуберкульозний диспансер у будинку по вул. Лемківській, 24, а у 1946 році на базі туберкульозного санаторію на вул. Замарстинівській, 274 створили туберкульозні стаціонари для різних форм туберкульозу. У 1950-х рр. у Львові функціонував Львівський обласний госпіталь інвалідів Вітчизняної війни (вул. Бой-Желенського, 5), у 1960-ті рр на його основі було створено Львівську обласну лікарню позалегеневих форм туберкульозу із стаціонаром на 200 ліжок. У складі Клінічної лікарні Львівської залізниці (нині – Львівська клінічна лікарня на залізничному транспорті) працювало пульмонологічне відділення на вул. І. Вільде, 41 (район Професорської колонії).
Будинок по вул. Лемківській, 24, в якому від 1944 р. містився 3-ій туберкульозний диспансер м. Львова (із 1992 р. – відділення медоб’єднання «Фтизіопульмонологія»). 2017 р. Автор світлини Микола Тис (ZIK)
У післявоєнні роки було створено чітку систему диспансерного нагляду за хворими на туберкульоз та їх ефективного лікування. Це спрацювало на досягнення позитивних зрушень в ситуації із туберкульозом в регіоні. У Львівській області було створено систему протитуберкульозних диспансерів (обласний та у кожному районі області) із стаціонарами, почалася масова діагностика серед дітей за допомогою проби Пірке. У 1949 році на Львівщині розпочали вакцинацію проти туберкульозу вакциною БЦЖ новонароджених («через рот»). У 1962 році у Львівській області було впроваджено внутрішньошкірну вакцинацію БЦЖ, а із 1975 р. впроваджено внутрішньошкірну туберкулінодіагнтостику (реакція Манту).
Значна увага за радянських часів приділялася госпіталізації хворих на туберкульоз, їхньому тривалому стаціонарному лікуванню, скеруванню в санаторії. За рахунок цього обмежувався контакт хворих із членами сім’ї, в першу чергу – із дітьми. На Львівщині було створено мережу дитячих протитуберкульозних лікувально-освітніх закладів, куди скеровувалися діти, хворі на туберкульоз та із осередків інфекції. У 1990 р. лише у Львові працювало 6 дошкільних дитячих закладів санаторного типу із цілодобовим перебуванням; 2 санаторні школи-інтернати та санаторій для дітей дошкільного віку. У всіх районах області були дитячі садочки або групи санаторного типу. Цей комплекс заходів дозволив значно поліпшити ситуацію із туберкульозом в області у 1960-ті – 1990-ті рр.
Занедбана будівля колишнього пульмонологічного відділення Клінічної лікарні Львівської залізниці на вул. І. Вільде, 41. 2016 р. Автор світлини – Мирослава Ляхович
Одним із організаторів чіткої системи протитуберкульозної роботи на Львівщині був лікар-фтизіатр В. Кишакевич, який розпочав діяльність на ниві фтизіатрії іще до Другої світової війни і успішно продовжував її у повоєнні роки. В. Кишакевич працював на посаді головного лікаря 2-го Львівського тубдиспансеру (вул. Устияновича, 14), а пізніше – заступником головного лікаря Львівського обласного тубдиспансеру (нині – «Центр легеневого здоров’я») із медичної частини. У 1960 – 1970-ті рр. відомими щодо практичної діяльності стали лікарі-фтизіатри облтубдиспансеру Р. Оленюк, П. Кадуков, Р. Богун, В. Саніцький, В. Фаєр, О. Янченко, Г. Зарудна, Л. Костюковський та ін. Фтизіатр Микола Божко після закінчення аспірантури в 1962 р. був головним лікарем 3-го тубдиспансеру (на вул. Лемківській, 24) і позаштатним головним фтизіатром м. Львова.
Будівля колишнього І-го фтизіатричного відділення Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру на вул. Личаківській, 233. 2017 р. Автор світлини Микола Тис (ZIK)
Підготовка лікарів-фтизіатрів проводилася у Львівському державному медичному інституті (нині – Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького). Засновником і першим керівником кафедри фтизіатрії був професор І. Стукало, його учень професор Ю. Кулачковський став наступником на посаді завідувача кафедрою. Професор Г. Чемерис став організатором і першим керівником Львівського НДІ туберкульозу, його наступником став професор В. Подусовський. У 1989 р. Львівський НДІ туберкульозу був приєднаний до Львівського НДІ епідеміології та гігієни (вул. Зелена, 12). При НДІ епідеміології та гігієни в орендованому приміщенні Центру легеневого здоров’я на вул. Зеленій, 477 працювала спеціалізована консультативна поліклініка фтизіопульмонологічного профілю.
У коридорі І-го фтизіатричного відділення Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру на вул. Личаківській, 233. 2017 р. Автор світлини Микола Тис (ZIK)
До кінця 2008 р. у Львові діяли спеціалізовані протитуберкульозні лікувальні заклади, які належали до сфери управління Львівських міської та обласної рад. Управлінню охорони здоров’я Львівської міської ради підпорядковувалося Львівське міське медичне об’єднання «Фтизіопульмонологія» та Комунальний дитячий туберкульозний санаторій м. Львова (вул. Антоновича, 80). Ці медзаклади за ухвалою Львівської міської ради № 1939 від 10 липня 2008 р. «Про передачу закладів охорони здоров’я, що надають спеціалізовану медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу» були передані у спільну власність Львівської обласної ради. У підпорядкуванні Головного управління охорони здоров’я (ГУ ОЗ) Львівської ОДА перебували Львівський регіональнй фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр «Центр легеневого здоров’я» на вул. Зеленій, 477 та Львівська обласна лікарня позалегеневих форм туберкульозу на вул. Бой-Желенського, 5.
У будівлі ІІ-го фтизіатричного відділення Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру на вул. Лемківській, 24. 2017 р. Автор світлини Микола Тис (ZIK)
Львівське державне міське медичне об’єднання (ЛДММО) «Фтизіопульмонологія» було створено відповідно до рішення виконкому Львівської міськради № 368 від 16 липня 1992 року у зв’язку із ліквідацією протитуберкульозних диспансерів м. Львова. ЛДММО «Фтизіопульмонологія» були передані всі будівлі колишніх тубдиспансерів разом із обладнанням. До 2008 р. лікувальний заклад носив назву Львівське комунальне медичне об’єднання (ЛКММО) «Фтизіопульмонологія», його відділення знаходилися на вул. Замарстинівській, 274; вул. Лемківській, 24; вул. Личаківській, 24 та вул. Устияновича, 14.
Із 19 вересня 2008 р. ЛКММО «Фтизіопульмонологія» перейшло у підпорядкування ГУ ОЗ Львівської ОДА і отримало назву Комунальний заклад Львівської обласної ради (КЗ ЛОР) «Медичне об’єднання «Фтизіопульмонологія». До складу КЗ ЛОР «МО «Фтизіопульмонологія» увійшли: І-ше фтизіатричне відділення на вул. Личаківській, 233 (у приміщенні колишнього поліклінічного відділення 6-ої міськлікарні) – прейменоване і реорганізоване із протитуберкульозного диспансеру на вул. Пасічній, 36 (із стаціонаром на 65 ліжок, що ліквідовано); ІІ-ге фтизіатричне відділення на вул. Лемківській, 24 – колишній протитуберкульозний диспансер № 3, що діяв із 1944 р. (при цьому диспансері був стаціонар на 35 ліжок, а також відділення по вул. Замарстинівській, 225 на 100 ліжок, ліквідоване у 1988 р.); пульмонологічне і фтизіопульмонологічне відділення на вул. Устияновича, 14 – в приміщенні колишнього протитуберкульозного диспансеру № 2 із стаціонаром на 35 ліжок); дитяче стаціонарне відділення на вул. Замарстинівській, 274 (колишня 1-ша міська протитуберкульозна лікарня для дорослих на 100 ліжок в с. Голоско, яка була ліквідована у 1988 р.).
Будівля колишніх фтизіопедіатричного та пульмонологічного відділень Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру на вул. Устияновича, 14. 2017 р. Автор світлини Микола Тис (ZIK)
КЗ ЛОР «МО «Фтизіопульмонологія» надавало спеціалізовану медичну допомогу хворим на туберкульоз мешканцям м. Львова, м. Винники, смт. Брюховичі та Рудно. У поліклінічних відділеннях проводився амбулаторний прийом хворих на туберкульоз та неспецифічні захворювання легенів. Проводилася диспансерна робота із туберкульозними хворими та амбулаторне лікування. Дитяче стаціонарне відділення надавало допомогу дітям, хворим на туберкульоз, із усієї Львівської області. Щорічно тут отримували специфічну терапію біля 150 дітей, переважно із малозабезпечених сімей. Адміністрація закладу КЗ ЛОР «МО «Фтизіопульмонологія» розташовувалася у будинку по вул. Лемківській, 24, головним лікарем медзакладу був Роман Антонович Квасній.
Проблемою КЗ ЛОР «МО «Фтизіопульмонологія» було те, що всі поліклінічні відділення були розміщені у пристосованих приміщеннях будинків, збудованих у 1920 – 1930-х рр. і потребували капітального ремонту. Крім того вони не відповідали сучасним санітарним нормам та Державним будівельним нормам України. Крім того були проблеми із роботою лабораторій, адже не було можливості виділити окремі кабінети для дослідження харкотиння, крові та сечі. У 2007 – 2009 рр. у дитячому стаціонарному відділенні було проведено капітальний ремонт із реконструкцією і заміною всіх інженерних комунікацій і влаштуванням відділення за сучасними санітарно-гігієнічними вимогами. В комплексі дитячого стаціонару було збудовано нову котельню, реконструйовано пральню.
У будівлі Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру на вул. Устияновича, 14. 2017 р. Автор світлини Микола Тис (ZIK
З метою покращення умов праці медичного персоналу КЗ ЛОР «МО «Фтизіопульмонологія» в кінці 2000-х рр. планувалося збудувати у Львові за типовим проєктом протитуберкульозний диспансер на базі якого в єдиному комплексі сконцентрувати усі поліклінічні відділення, організувати бактеріологічну лабораторію, оснастити диспансер сучасною медапаратурою, організувати роботу допоміжних служб. Диспансер планувалося забезпечити санітарним транспортом та пересувним флюорографом.
Новий корпус Львівської обласної лікарні позалегеневого туберкульозу на вул. Бой-Желенського, 5. 2017 р. Автор світлини Микола Тис (ZIK)
Із 18 березня 2013 р. відповідно до наказу № 53-в КЗ ЛОР «Медичне об’єднання «Фтизіопульмонологія» було перейменовано у Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».
Комунальний дитячий туберкульозний санаторій м. Львова був створений 1 червня 1955 р. Він розмістився у віллі по вул. Сталінградській (нині – Антоновича), 80, яка у 1910 – 1944 рр. належала родині Кухарів. Перший невеликий одноповерховий будинок на ділянці по вул. Антоновича, 80 (у ті часи вулиця називалася Садівничною) був споруджений у 1901 р. за проєктом львівського архітектора Міхала Кустановича на замовлення власниці ділянки Марії Дроздович. Він призначався для здавання в оренду і містив сіни та дві невеликі кімнати та дві комірки. У 1909 р. цей будинок разом із ділянкою придбала родина Людвіка і Людвіки Кухарів, які із 1893 р. мешкали у Львові на вул. Жовківській (Б. Хмельницького), 107. Людвік Кухар був підприємцем та спортивним активістом. Подружжя Кухарів мало шістьох синів, які теж були спортсменами.
Будівля колишнього Комунального дитячого протитуберкульозного санаторію на вул. Антоновича, 80. До 1939 р. – вілла родини Кухарів. 2020 р. Світлина Оксани Бойко
Проєкт вілли родини Кухарів розробив львівський архітектор Зигмунд Пшорн. За проєктом будинок мав бути частково одноповерховим, частково двоповерховим. Будівництвом вілли займалася Людвіка Кухар. Будівництво вілли тривало у 1910 р., воно було здійснене із певними відхиленнями від проєкту. Відповідно З. Пшорн розробив коригування проєкту, яке затвердили в магістраті 12 вересня 1910 р. 10 січня 1911 р. родина Кухарів замешкала в новому будинку.
Вілла Кухарів – великий просторий будинок із двома верандами, пишно оздобленими ковальством. Садибу пристосовували до спортивного способу життя – в будинку передбачили кімнату для фехтування. В саду облаштували гімнастичний інвентар для дітей. За проєктом, входи до будинку (і головний, і службовий) були організовані через відкриті веранди. Однак обидві веранди для зручності засклили (відразу, чи згодом), використавши, як оздобу у верхній частині, молочне фактурне скло. Невідомо, чи веранди засклили.
Родина Кухарів мешкала в будинку до часів Другої Світової війни. У 1944 р. радянська влада в будинку Кухарів розмістила Дитячі протитуберкульозні ясла № 11, які працювали тут до 1955 р. 1 червня 1955 р. на базі цих ясел було створено Дитячий протуберкульозний санаторій, першим головним лікарем цього санаторію стала Л.Л. Моїсенкова, яка до того була завідувачкою яслами. Пані Моїсенкова провела реорганізацію установи та організувала харчування та оздоровлення хворих на туберкульоз дітей. Було обладнано санпропускник, розширено процедурний кабінет, харчоблок та ін. Пристосування вілли для розміщення санаторію не торкнулося первісного розпланування вілли.
Одноповерховий будинок, збудований у 1901 р. на території колишнього Комунального дитячого протитуберкульозного санаторію на вул. Антоновича, 80. 2020 р. Світлина Оксани Бойко
У 1999 р. приміщення дитячого протитуберкульозного санаторію по вул. Антоновича, 80 було передано в комунальну власність громади м. Львова. У 2008 р. спеціалізований лікувальний заклад відповідно до ухвали Львівської міської ради було передано у спільну власність Львівської обласної ради, в останні роки своєї роботи він мав назву «Комунальний заклад Львівської обласної ради Дитячий туберкульозний санаторій». Діяльність санаторію припинена у 2020 р.
У 1950 – 1970-х рр. амбулаторні та стаціонарні лікувальні заклади для хворих на різні форми туберкульозу були розпорошені по території міста Львова. Часто стаціонарні відділення знаходилися в пристосованих приміщеннях. Отож, у 1970-ті рр. було прийнято рішення винести стаціонарні відділення для туберкульозних хворих за межі заселеної частини міста і збудувати нові приміщення для Львівського клінічного обласного тубдиспансеру (нині – Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр «Центр легеневого здоров’я»). Ініціатором будівництва став головний лікар Львівського облтубдиспансеру Г. Шахініді. Для тублікарні було обрано місце в лісі на околиці м. Львова, біля шосе в напрямку Бібрки та Івано-Франківська. Нова тублікарня на вул. Зеленій, 477 почала свою роботу в 1978 р.
Проблемою нової туберкульозної лікарні в перші роки роботи була транспортна комунікація, отож до лікувального закладу проклали тролейбусну лінію від ст. Сихів. Із 5 червня 1981 р. почав курсувати тролейбусний маршрут № 16 ст. Сихів – Тублікарня – Сихівське кладовище. На початку 2000-х рр. цей тролейбусний маршрут продовжили до центру міста (кінцева на вул. Шота Руставелі).
Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу (ЛОЛПТ) була створена у 1960-ті рр. на базі Львівського обласного туберкульозного госпіталю інвалідів Вітчизняної війни, який функціонував у 1950-ті рр. і знаходилася за адресою вул. Бой-Желенського, 5. До другої світової війни тут розміщувався заклад фундації ім. Давида та Антоніни Абрагамовичів, що складався із гімназії-екстернату та інтернату. Будівлю закладу спорудили у 1928 – 1930 рр. за проєктом архітектора Мар’яна Нікодемовича в стилі неокласицизму в чудовому куточку Львова. У 1939 – 1941 рр. та у другій половині 1940-х рр. тут функціонував Будинок малятка для маленьких сиріток та школа-інтернат. У 1941 – 1944 рр. тут містилася школа української поліції. Трьохповерховий будинок туберкульозного шпиталю було зведено у 1950-ті рр. Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу в середині 2010-х рр. мала 220 ліжок в стаціонарі і 212 осіб медичного персоналу.
Навесні 2015 р. з’явилися плани об’єднання Львівської обласної лікарні позалегеневого туберкульозу та Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру (ЛОПТД) (колишнє МО «Фтизіопульмонологія») із скороченням ліжкового фонду та медичного персоналу. Тодішіній керівник Департаменту охорони здоров’я Львівської ОДА Богдан Чечотка заявляв, що реорганізація не торкнеться медичного персоналу, її метою є приведення ліжкової мережі до реальних потреб. «Амбулаторний і весь консультативний прийом планується об’єднати, щоб львів’яни консультувалися на базі лікарні (позалегеневого туберкульозу), а хворі із області – на вул. Зеленій», – пояснював чиновник. 26 березня 2015 р. персонал ЛОЛПТ протестував проти об’єднання медзакладів. У березні 2017 р. плани оптимізації фтизіатричної служби Львівщини озвучила керівниця Департаменту охорони здоров’я ЛОДА Ірина Микичак – вони передбачали об’єднання ЛОЛПТ та ЛОПТД із перенесенням амбулаторних відділень на вул. Лемківській, 24; Личаківській, 233 та Устіяновича, 14 в будівлі на вул. Бой-Желенського, 5.
Рішення щодо об’єднання ЛОЛПТ та ЛОПТД було прийнято Львівською обласною радою у 2017 р. Створений в результаті об’єднання медичний заклад отримав назву Львівський обласний протитуберкульозний диспансер. Він розмістився у приміщенні ЛОЛПТ на вул. Бой-Желенського, 5 і в будинку на вул. Замарстинівській, 274. В результаті реорганізації було вивільнено корпуси амбулаторних відділень на вул. Лемківській, 24; вул. Личаківській, 233 та вул. Устияновича, 14, які згодом були виставлені на продаж.
Будівля колишньої Львівської обласної лікарні позалегеневого туберкульозу, у 2017 – 2020 р. – Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру. Сучасна світлина
В структурі Львівського обласного протитуберкульозного диспансеру працювали диспансерні відділення для діагностики пацієнтів із підозрою на туберкульоз, лікування таких хворих та диспансерного спостереження та два стаціонарні відділення: дитяче протитуберкульозне на вул. Замарстинівській, 274 потужністю 50 ліжок та стаціонар для хворих на позалегеневі форми туберкульозу на вул. Бой-Желенського, 5 потужністю 70 ліжок.
У 2019 р. система фтизіатричної медичної допомоги на Львівщині знову була реформована. За рішенням Львівської обласної ради № 874 від 10 вересня 2019 р. Львівський обласний протитуберкульозний диспансер було приєднано до Львівського регіонального фтизіопульмонологічного клінічного лікувально-діагностичного центру «Центр легеневого здоров’я» на вул. Зеленій, 477. Остаточно диспансер припинив свою роботу 27 липня 2020 р.; припинило роботу і дитяче туберкульозне відділення на вул. Замарстинівській, 274. Замість цього в «Центрі легеневого здоров’я» було створено 20 ліжок для лікування дітей у 5-му фтизіатричному відділенні.
У будинку на вул. Бой-Желенського, 5 нині працює Львівський обласний центр медико-соціальної експертизи (МСЕ). Юридична адреса цього центру – вул. Руська, 20, адже раніше частина обласних медико-соціальних експертних комісій працювала саме в приміщенні Першої міської поліклініки м. Львова. В складі Львівського обласного центру МСЕ працює 23 МСЕК, в т.ч. три обласні МСЕК, 11 спеціалізованих МСЕК (дві кардіологічні, дві психіатричні, травматологічна, дві онкологічні, офтальмологічна, профпатологічна) та 9 міжрайонних МСЕК загального профілю (Галицька, Личаківська, Залізнична, Сихівська, Франківська, Шевченківська, Дрогобицька, Самбірська та Червоноградська). В центрі МСЕ на постійній основі працює 95 лікарів, 46 медсестер та медичних реєстраторів.
Будівлю дитячого туберкульозного відділення на вул. Замарстинівській, 274 вдалося повернути у власність громади міста Львова. Із червня 2022 р. тут мало розміститися відділення Клінічної лікарні планового лікування, реабілітації та паліативної допомоги (Друге територіальне медичне об’єднання). Проте у Львівській міськраді вирішили виділити цю будівлю під житло для вимушено переселених осіб, які потребують медичного супроводу або реабілітаційної допомоги.
Із кінця 2000-х рр. не працює пульмонологічне відділення Львівської клінічної лікарні на залізничному транспорті по вул. Ірини Вільде, 41 (Професорська колонія). Будівля відділення знаходиться в занедбаному, аварійному стані. Влітку 2021 р. вона була виставлена на продаж.
У лютому 2020 р., відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України було затверджено стандарти охорони здоров’я при туберкульозі і проведено реформу протитуберкульозної служби. Відповідно в кожній області залишили один великий заклад по боротьбі із туберкульозом – фтизіатричний центр або центр легеневих хвороб і на нього поклали функції діагностики і лікування туберкульозу. Відповідно протитуберкульозні диспансери і поліклініки фтизіопульмонологічного профілю вирішили ліквідувати. Всіх пацієнтів, які хворіють на туберкульоз, занесли в реєстр і вони отримують ліки безкоштовно від закладів, які увійшли до затвердженого переліку в кожній області. Відповідно у Львівській області профільною медичною установою із лікування туберкульозу став «Центр легеневого здоров’я» на вул. Зеленій, 477.
Будівля «Центру легеневого здоров’я» на вул. Зеленій, 477. Сучасна світлина
Зараз у складі «Центру легеневого здоров’я» нині працює чотири фтизіатричних відділень (перше, третє, п’яте та шосте) для лікування пацієнтів із різними формами туберкульозу; два терапевтичних пульмонологічних відділення у яких, в т.ч. лікували «ковідні» пневмонії; клініка торакальної хірургії; відділення анестезіології та інтенсивної терапії; клініко-діагностичне амбулаторне відділення із денним стаціонаром; рентгендіагностичне відділення; клініко-діагностична та бактеріологічна лабораторії й статистичний відділ. У 2020 – 2022 р. «Центр легеневого здоров’я» був одним із лікувальних закладів, куди госпіталізували пацієнтів із важким перебігом COVID-19 (із «ковідними» пневмоніями).
Будівля Львівського обласного клінічного лікувально-діагностичного кардіологічного центру на вул. Кульпарківській, 35. Сучасна світлина
Лікувальні заклади кардіологічного профілю. Спеціалізовану медичну допомогу кардіологічного профілю надає Львівський обласний клінічний лікувально-діагностичний кардіологічний центр, який знаходиться на вул. Кульпарківській, 35 у трьохповерховому будинку, спорудженому в 1950-ті рр. Цей медичний заклад створений у 1995 р. і на початках носив назву «Львівський обласний державний клінічний лікувально-діагностичний кардіологічний центр», він підпорядковувався Головному управлінню охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації. У кардіоцентрі працювало 4 стаціонарних відділення на 220 ліжок, в т.ч. 60 ліжок інфарктного профілю із палатою інтенсивної терапії на 8 ліжок та 3 кардіологічні відділення на 160 ліжок, а також відділення функціональної діагностики, клініко-діагностична лабораторія, диспансерне відділення, рентгенкабінет та кабінет рентгенопераційної. Директором (раніше – головним лікарем) центру є Степан Степанович Павлик – заслужений лікар України.
Будівля Львівського обласного клінічного лікувально-діагностичного кардіологічного центру на вул. Кульпарківській, 35. Сучасна світлина
Із 2008 р. у Львівському обласному клінічному лікувально-діагностичному кардіоцентрі активно застосовуються процедури інтервенційних втручань (коронароангіографія, стентування, балонна ангіопластика та ін.), в т.ч. і при гострому інфаркті міокарда. Із 2012 р. надається кардіохірургічна допомога та проводяться електрофізіологічні обстеження серця. Щороку в кардіоцентрі в стаціонарі лікується біля 6000 пацієнтів, 25000 отримує амбулаторну допомогу, проводиться біля 2000 хірургічних втручань.
На даний час у складі Львівського обласного клінічного лікувально-діагностичного кардіологічного центру працюють консультативна поліклініка; приймальне відділення; кардіологічні відділення №№ 1 і 3; відділення інтервенційної кардіології та реперфузійної терапії; інфарктне відділення; кардіохірургічне відділення; відділення електрофізіологічних обстежень серця; анестезіологічне відділення та інші служби (клініко-діагностична лабораторія, рентгенологічна служба та центральна стерилізаційна).
Кардіологічний профіль мала також Комунальна 7-ма міська лікарня м. Львова, розташована в смт. Брюховичі по вул. Івасюка, 74. Лікарня знаходилася на території Брюховицького дендропарку площею 1,42 га, який є парком-пам’яткою садово-паркового мистецтва регіонального значення, об’єктом природно-заповідного фонду Львівської області. У 7-мій міській лікарні здебільшого проходили реабілітацію пацієнти, що перенесли інфаркт міокарда чи інші захворювання серцево-судинної системи.
У серпні 2021 р. за рішенням виконкому Львівської міськради приміщення 7-ої міськлікарні у смт. Брюховичі на вул. Івасюка, 74 були передані на баланс Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова – тут запланували організувати реабілітацію пацієнтів, що перенесли COVID-19. У жовтні 2021 р. завідувачка відділення реабілітації Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова Лідія Майкут повідомила, що в реабілітаційному центрі в Брюховичах розгорнуто 120 ліжок кардіологічного, неврологічного та терапевтичного профілю. Крім стаціонарного лікування тут надавали послуги постковідної реабілітації та реабілітації після перенесених інфарктів міокарда та стентування.
23 грудня 2021 р. Комунальну 7-му міську лікарню м. Львова було приєднано до Першого медичного об’єднання м. Львова «Багатопрофільна клінічна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги». За словами депутата ЛМР В. Веремчука, на час приєднання до Першого ТМО 7-ма міська лікарня не мала послуг за пакетами НСЗУ і утримувалася за рахунок міського бюджету.
Будівля колишнього дитячого кардіоревматологічного санаторію на вул. Коновальця 114 – 116. Сучасна світлина
До спеціалізованих закладів кардіологічного профілю належав також Комунальний дитячий ревмокардіологічний санаторій м. Львова, який знаходився в історичній місцевості Францівка на вул. Коновальця 114 – 116. Цей санаторій був створений в кінці 1960-х рр. для подолання дитячої захворюваності на кардіоревматизм, який на той час був дуже розповсюджений. Лікувальний заклад початково працював як дитячий садок санаторного типу, розрахований на 55 ліжок. У 2000-ні рр. Комунальному дитячому ревматокардіологічному санаторії оздоровлювалися діти віком 5 – 18 років, які нездужали на ревматизм та захворювання серцево-судинної системи. 10 липня 2008 р. Львівська міська рада прийняла ухвалу № 1939 «Про передачу закладів охорони здоров’я, що надають спеціалізовану медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу», відповідно до якої ревмокардіологічний санаторій на вул. Коновальця 114 – 116 був переданий у власність Львівської обласної ради.
Будівля колишнього дитячого кардіоревматологічного санаторію на вул. Коновальця 114 – 116. Сучасна світлина.
У 2008 – 2017 р. санаторій функціонував як Комунальний заклад Львівської обласної ради «Комунальний дитячий кардіоревматологічний санаторій». Директор Департаменту охорони здоров’я Львівської ОДА Ірина Микичак в жовтні 2017 р. повідомила про те, що «впродовж останніх 3-4 років санаторій не виконує плану навантаження навіть на 50%», оскільки в Україні «зменшилася кількість пацієнтів із серцево-судинною патологією серед дітей», а лікування можна проводити навіть в домашніх умовах. Пані Микичак також заявила, що «для санітарно-курортного лікування необхідні особливі умови, наприклад, гірська місцевість, ліс або море, а в умовах міста санаторій просто не виконує власних функцій». Відповідно кардіоревматологічний санаторій на вул. Коновальця 114-116 вирішили закрити, а його приміщення – продати. Фактично восени 2017 р. санаторій припинив свою роботу. Рішення про реорганізацію КЗ ЛОР «Комунальний кардіоревматологічний санаторій» шляхом приєднання його до КНП ЛОР «Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «Охмадит» було прийнято 19 листопада 2019 р.
Вже 3 грудня 2019 р. нерухоме майно санаторію було виставлено на продаж, його придбало ТзОВ «Бізнес-галерея «Лев». На території колишнього санаторію площею 0,4426 га планують звести клубні житлові будинки. Львівська міська рада намагалася повернути у власність будинок колишнього санаторію в судовому порядку.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік використаних джерел інформації
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 528 с.;
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.
Матеріали із офіційних сайтів лікувальних закладів: «Центр легеневого здоров’я», Львівського обласного клінічного лікувально-діагностичного кардіологічного центру, Львівського онкологічного регіонального лікувально-діагностичного центру; Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького; Львівської міської ради; Центру міської історії Центрально-Східної Європи та ін.
Нещодавно вийшов друком збірник матеріалів «Хроніки копаного м’яча. Історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Частина 1. 1909–1927» (Львів, 2022 р.). Його упорядником став знаний український журналіст Денис Мандзюк, який провів колосальну пошукову роботу.
В активі автора є чимало опублікованих розвідок і статей, які розкривають незнані сторінки історії українського футболу Галичини першої половини ХХ ст. Особливої уваги заслуговує його науково-популярне видання «Копаний м’яч» (Мандзюк Д. Копаний м’яч. Коротка історія українського футболу в Галичині (1909–1944). Львів: Вид-во Старого Лева, 2016. 416 с.).
Денис Мандзюк
Незважаючи на появу в українській історіографії праць присвячених історію футболу Львова та Галичини, а це дослідження Василя Каспаревича, Богдана Люпи, Олександра Паука, Тараса Пуньків, Івана Яремка та ін. (Люпа Б. М., Грисьо Я. А., Яремко І. Я. Хроніки львівського футболу; За ред. Б. М. Люпи. Львів: ЛА «Піраміда», 2015. Т. 1 (ІІ половина ХІХ ст. – 1965). 596 с.; Каспаревич В., Паук О., Пуньків Т. Львівський футбол: люди, факти. 1939–1991. Львів: Світ, 2019. 464 с.), й досі не було окремого джерельного видання присвяченій цій тематиці. «Хроніки копаного м’яча…», які упорядкував Денис Мандзюк, – перша спроба заповнити наявні прогалини.
В анотації рецензованої книги зазначено, що до збірника «увійшли репортажі, аналітичні статті і фейлетони з історії українського футболу в Галичині. Тексти взято зі старих газет, переважно недоступних пересічному читачеві. Ілюстраціями слугують фотографії, афіші та малюнки, значна частина з яких раніше не публікувалася» (С. 2).
Хроніки копаного м’яча. Історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Частина 1. 1909–1927 / упор. Д. Мандзюк. Львів, 2022. 280 с.
У вступі подано коротку історію становлення та розвитку копаного м’яча (футболу) в українських середовищах міст Галичини від початку ХХ ст. до 1927 р. Денис Мандзюк цілком заслужено згадує основоположника українського тіловиховання проф. Івана Боберського (1873–1947) як автора терміна «копаний мяч» і першого популяризатора цього виду спорту в краї (С. 7) (детальніше див.: Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції. Львів: Апріорі, 2017. 232 с.; Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія. Львів, 2019. 512 с.). Належну увагу приділено діяльності різних руханкових та спортивних товариств, зокрема Українському спортовому кружку (детальніше див.: Сова А. Іван Боберський – засновник та ідейний натхненник Українського спортового кружка в Академічній гімназії у Львові. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис «Галичина». 2017. Ч. 29–30. С. 166–175), заснованому 1906 р., що діяв на базі Академічної гімназії та її філії у Львові, спортовому товариству студентів вищих шкіл Львова «Україна» (Детальніше див.: Сова А. Іван Боберський та спортове товариство «Україна»: формування української спортової традиції в Галичині. Вісник Львівського торговельно-економічного університету. Гуманітарні науки. Львів: Вид-во Львівського торговельно-економічного університету, 2016. Вип. 14. С. 68–75), «Поділлю» (Тернопіль), «Сяновій чайці» (Перемишль), «Січі» (пізніше змінено назву на «Скала» у Стрию), «Дніпру» (Львів).
Хроніки копаного м’яча. Історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Частина 1. 1909–1927 / упор. Д. Мандзюк. Львів, 2022. 280 с.
Розповідь до Першої світової війни автор закінчує українськими національними спортивними змаганнями – ІІ Запорозькими ігрищами, проведеними 29 червня 1914 р. у межах Шевченківського здвигу у Львові (детальніше див.: Сова А. Внесок Івана Боберського в підготовку та проведення Шевченківського здвигу 1914 року у Львові. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2018. Вип. 31. С. 145–155). Далі слушно зауважує, що на початку 1920-х років українські команди, які діяли в Галичині (на той час перебувала у складі Польщі), принципово не вступали до Польського футбольного союзу та його місцевого осередку. Низка футбольних українських клубів, як-от львівські «Україна», «Зоря», «Мета», «Сокіл IV», «Український студентський спортивний клуб», «Поділля» (Тернопіль), «Сянова чайка» (Перемишль), «Беркут» (Перемишль), «Скала» (Стрий), «Буй-Тур» (Станіславів, тепер – Івано-Франківськ), «Сокіл» (Коломия), «Підгір’я» (Дрогобич), «Ропник» (Борислав) та інші, проводили футбольні матчі між собою. Інколи вдавалося зіграти з українськими командами з-за меж Галичини. У 1927 р. у Львові Український спортовий союз провів товариські матчі львівської «України» з чернівецькою командою «Довбуш» та ужгородською «Русь».
Хроніки копаного м’яча. Історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Частина 1. 1909–1927 / упор. Д. Мандзюк. Львів, 2022. 280 с.
Після вступу у виданні поданий «Словничок зуживаної лексики», де наведено спеціальні футбольні терміни, які використовували українці у формальному й неформальному дискурсах. Серед них: вальковер – неявка, відсторона – офсайд, ворота – гол, город – стадіон, грач – гравець, грище – поле, гряда – лінія воріт, грядяк – удар від воріт, дефензива – оборона, дружина – команда, займак – штрафний удар, залога – захист, заложник – захисник; злучник, лучник – півсередній нападник, змагун – спортсмен, карний – пенальті, кібіц – уболівальник, копаний мяч – футбол, копун – футболіст, крайник – фланговий нападник, наріжняк – кутовий удар, линва – канат, мистецтво – першість, мистець – переможець, офензива – атака, пилка – м’яч, поміч – півзахист, помічник – півзахисник, реміс – нічия, ріг – кут, стріча – матч, табелька – турнірна таблиця, точка – очко, чільник – центральний нападник. Необхідно зазначити, що словничок у книзі важливий і доречний, адже є ключем до розуміння подій і явищ тієї доби. Більшість наявних у джерелах слів не вживаються у сучасній мові футболу. Частину з них вартувало б повернути до теперішнього дискурсу. Яскравим прикладом у цьому стали наші сусіди поляки, які, крім загальновизнаних світовою спільнотою футбольних термінів, мають свою особливу мову футболу.
Далі йде основна частина (С. 13–270), де рік за роком представлено джерела, що стосуються історії футболу в Галичині за період від 1909 р. до 1927 р. Прогалиною стали 1915–1920 рр. – час Першої світової війни й Української національної революції. Розпочинає цей блок викладу тексту праця І. Боберського «Копаний мяч», яка побачила світ у Львові 1906 р. (у рецензованій книзі подана, на жаль, без ілюстративного матеріалу). На мою думку, варто було навести й текст брошури Володимира Лаврівського «Копана (Association Football)» (Лаврівський В. Копана (Association Football). Львів, 1900. 18 с.), який, як один із засновників українського гімнастичного товариства «Сокіл» у Львові, вперше видав українською мовою правила гри у футбол. Це був підручник, перекладений і перероблений із чеського видання Осипа Клєнки (Osyp Klenka).
Хроніки копаного м’яча. Історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Частина 1. 1909–1927 / упор. Д. Мандзюк. Львів, 2022. 280 с.
Основна частина книги містить витяги зі звітів Академічної гімназії у Львові за 1909/1910 н. р., 1910/1911 н. р., замітки, репортажі, аналітичні статті й фейлетони, опубліковані на сторінках української галицької преси. Це – передруки з газет і журналів «Вісти з Запорожа», «Громадський вістник», «Діло», «Зиз», «Коломийські вісти», «Новий час», «Покутське слово», «Поступ», «Спорт». Подані матеріали описують футбольні матчі в різних куточках Галичини, дають розуміння атмосфери того часу, проблем і викликів, які поставали перед українськими футбольними командами та футболістами тієї доби.
На сторінках видання згадані спортсмени, судді, автори статей під криптонімами, псевдонімами або прізвиськами. З огляду на це, у майбутніх шести томах, які автор запланував видати (С. 5), вартує провести ідентифікацію цих осіб. Наведу лише два приклади. Перший: на С. 89–90 згадано невідомого автора під криптонімом «УСК 1906». Ще кілька років тому вдалося встановити, що саме так підписував окремі статті професор українського тіловиховання Степан Гайдучок (1890–1976), адже в 1906 р. він став одним із засновників Українського спортового кружка (УСК) в Академічній гімназії у Львові (Сова А. Діяльність Степана Гайдучка в «Українському спортовому кружку» Академічної гімназії у Львові (1906–1910). Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / гол. ред. І. Соляр. Львів, 2021. Вип. 34. С. 216–233.). Другий – криптонім «Т. Ф.» (С. 181) належить провідному діячеві українського тіловиховання Тарасові Франку (1889–1971). І цей перелік можна продовжувати.
Хроніки копаного м’яча. Історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Частина 1. 1909–1927 / упор. Д. Мандзюк. Львів, 2022. 280 с.
Рецензована книга проілюстрована багатьма фотографіями, які значно підсилюють наведені тексти. Світлини фіксують склади окремих команд, перебіг ігор, суддів, тренерський склад, вболівальників, спортивну інфраструктуру тощо. З-поміж іншого, можна ознайомитися з низкою афіш і шаржів. Певним недоліком є те, що упорядник подав занадто лаконічні підписи під світлинам, наприклад, «УСК (Львів). Моменти» (С. 42–43), «Дніпро (Львів)» (С. 47), «Україна (Львів) перед першим матчем у своїй історії» (С. 53) і т. д. На моє глибоке переконання, деталізація підписів під світлинами (дата, подія, місцевість, імена та прізвища осіб тощо) була вкрай потрібною. Тим більше, що частина опублікованих фотографій, які зберігаються у приватному архіві Степана Гайдучка (м. Львів), детально описана, а частина – представлена у працях «Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка» (Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: альбом / авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд.: Ю. Николишин, І. Мельник. Львів: Апріорі, 2014. 268 с.) та «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції» (Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції. Львів: Апріорі, 2017. 232 с.).
Рецензована книжка, на жаль, не має переліку скорочень, іменного та географічного покажчиків. Їхня наявність значно полегшила б роботу з матеріалами, представленими у збірнику.
Книга розрахована на широку читацьку аудиторію, зокрема нею можуть послуговуватися дослідники новітньої історії України, оскільки подає чимало нових фактів про історію футболу в історичній канві минулого Галичини. Варто зазначити: давно вже назріла потреба подібних видань про інші види спорту, які розвивалися на українських землях та в діаспорі в першій половині ХХ ст.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Хроніки копаного м’яча. Історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Частина 1. 1909–1927 / упор. Д. Мандзюк. Львів, 2022. 280 с.
Сова А. [Рец.]: «Копаний мяч учить боронити і здобувати»: джерела до історії вивчення українського футболу [на кн.]: Хроніки копаного м’яча. Історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Частина 1. 1909–1927 / упор. Д. Мандзюк. – Львів, 2022. – 280 с. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / гол. ред. Ігор Соляр; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2022. Вип. 36. С. 283–287.
Сцена з дитячого мюзикл-казки "Пригода Святого Миколая"
Уже в ці неділю і понеділок, 18 та 19 грудня о 16:00 і 18:30 у Львівській філармонії відбудеться вистава «Пригода Святого Миколая» від національної хорової капели «Дударик».
Про це повідомили у капелі «Дударик».
«Пригода Святого Миколая» – це вистава на декілька поколінь. Сьомий рік поспіль збирає аншлаги незалежно чи 2, чи 8 вистав. Бо фабула досконала. Діти, Добро і Україна, а решта тимчасові труднощі (часом нестерпні, як сьогодні). І під Богом ходимо. Тож не пропустіть», – запрошує керівник капели Дмитро Кацал.
Музика до вистави створена на основі безсмертних хітів усіх часів, серед яких James Brown «I Feel Good», AC/DC «Highway To Hell», Queen «We Are The Champions», Chuck Berry «Johney B. Good», The Beatles «Hey Jude», Adele «Skyfall», Scorpions «You And I», Leonard Cohen «Halleluia», Eric Clapton – «Tears In Heaven».
Усі кошти з Миколаївських концертів будуть скеровані на підтримку 103 ОБрТрО.
«Які часи, такі і подарунки. Збираємо на екскаватор. Машина допоможе нашим Воякам будувати оборонні фортифікації, копати окопи і траншеї в мерзлій землі», – зазначили у капелі.
Також можна долучитися до збору коштів за реквізитами:
Громадська організація «Мистецьке об’єднання «Дударик»
ГО «Мистецьке об’єднання «Дударик» (скорочена назва)
«DUDARYK» Art Association – англійською
Ідентифікаційний код ЄДРПОУ: 13800104
Поточний рахунок (у гривнях): UA583253650000000260070026132
Для будь-якої валюти: 763253650000000260040026133
Призначення платежу – «Благочинний внесок»
iPay.ua у «пошуку» ввести слово Дударик, або ж перейти за лінком:
https://www.ipay.ua/…/pozhertvovanie-v-go-hudogne…
Пожертва з будь-яких платіжних карток у будь-якій валюті.
«Western Union» Dushenko Oleh
PayPal:
office@dudaryk.ua
Приват-Банк:
5168 7554 4696 1274
Отримувач платежу: Олег Душенко
Для установ та організацій:
отримувач платежу: Олег Душенко
Установа банку: Приват-Банк
МФО банку: 305299
Код РНОКПП отримувача: 2668112810
Рахунок отримувача: 26206744975726
IBAN UA853052990000026206744975726
Поповнення рахунку: Душенко Олег Степанович
MONOBANK:
Отримувач: Олег Душенко
IBAN UA 493220010000026203330211736
З 17 грудня по 29 січня Львівський державний цирк запрошує львів’ян та гостей міста на чарівну новорічну програму «ЦИРК 2023».
На Вас чекають захоплюючі циркові номери — екстремальні трюки акробатів, виступи спритних жонглерів, екзотичних тварин, повітряних гімнастів, звичайно ж, клоунів та чарівного шоу-балету.
«Цирк завжди дарує нам святковий настрій, незалежно від віку чи професії свого глядача. Тільки тут дорослі знову відчувають дитячий захват, а малюки можуть голосно радіти і сміятися разом зі своїми батьками. Влаштуйте незабутні вихідні для всієї родини, купивши квитки на Новорічну програму «ЦИРК 2023» на сайті цирку lvivcirk.com, сайті квиткового оператора soldout.ua, або ж в касі цирку. Приходьте — артисти приготували для Вас безліч несподіваних сюрпризів і приємних подарунків», – запрошують у Львівському цирку.
У випадку повітряної тривоги дійство буде зупинено та всім присутнім необхідно буде перейти в укриття.
Після відбою повітряної тривоги вистава продовжиться.
Якщо повітряна тривога буде довготривалою – вистава скасовується, а квитки будуть дійсними на наступну дату (про це повідомлятиме особисто адміністрація сайту продажу квитків та адміністрація Цирку).
Кошти за куплені квитки, у випадку відмови щодо перенесення на іншу дату, не повертаються.
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій Старого Львова із публікацією українського кооператора Романа Раковського “Львів – централя української кооперації”, яку було надруковано у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” (Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина”. Оригінальність тексту збережена). Першу частину можна прочитати тут.
“Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”
Напередодні другої світової війни вже куди інакше виглядали наші кооперативні установи у Львові, зокрема інакше виглядала їх централя – «Ревізійний Союз Українських Кооператив». Коли я в 1939 р. покидав його, щоб перейняти управу фабрики «Суспільний Промисл», він містився вже у власному домі при Технічній вул. ч. 1, на горбі над Єзуїцьким парком. Дім цей, з якого вікон видно було море зелені, купила для своєї централі спільними силами вся українська кооперація. На одних річних зборах «Ревізійного Союзу Українських Кооператив» у Львові, в приявності біля 1000 делегатів з усіх закутин краю, піднявся з місця один поважний селянин та поставив внесення, щоб усі кооперативи зложилися по своїм силам на закупно гідного української кооперації дому, бо не можна дальше тинятися «Ревізійному Союзові» в комірному. Це внесення підхопили однодушно збори і одноголосно схвалили, а кооперативи в короткому часі придбали репрезентаційний дім для свого «Ревізійного Союза».
Титульна сторінка “Господасрько-кооперативного часопису”. ЛЬвів, 1936 р.
Він був дійсно їх: переводив законом вимагані ревізії, організував кооперативи, видавав потрібні для них книги і друки, через своїх ревізорів та при допомозі організаційних інструкторських відділів при кооперативних союзах і відділах «Маслосоюзу» на кооперативних курсах заочним навчанням і головно через інструкції на місцях він перетворював малограмотних селян у добрих книговодів, касирів, торговельних директорів, крамарів, молочарів тощо; орган Р.С.У.К. тижневик «Господарсько-Кооперативний Часопис” ширив кооперативну ідею і знання, подавав потрібні практичному кооператорові вказівки; масовий часопис «Кооперативна Родина» пропагував кооперацію серед широких верств громадянства, економічно-суспільний місячник «Кооперативна Республіка» розробляв питання кооперативної теорії та практики. Видання РСУК творили вже малу бібліотеку, біля 50 книжок. Правний відділ давав кооперативам правну охорону. Бо хоч польське кооперативне законодавство було поступове й вигідне для розвитку кооператив, але в міру перетворювання Польщі в тоталітарну державу виступало безправя та насильство – пацифікація, погроми кооперативних установ, відірвання з-під впливу Р.С.У.К. північно-західніх українських земель, поліційна нагінка, шикани кооп. установ і діячів. Статистичний відділ Р.С.У.К. давав своєчасно підсумки і висновки на підставі річних балянсів та інших матеріялів від поверх 3500 кооператив. Врешті адміністраційний відділ і власна переплетня – все те разом творило вже доволі велику машину, затруднюючи понад сто службовців, розмірно добре платних і забезпечених корисним службовим правильником. Мали вони і власну кредитову кооперативу «Самопоміч», в якій вкладали щомісячно 390 заробітної платні.
Центральний офіс і крамниця “Маслосоюзу” у “Народній гостинниці”, у Львові на розі нинішніх вулиць Дорошенка-Костюшка. Фото міжвоєнного періоду
Здобутки праці «Ревізійного Союзу Українських Кооператив» та фахових централь у 1939 р. кидалися вже в очі кожному – друг він чи ворог. Коли ви хотіли оглянути їх, то вам треба було довгенько вже поїздити трамваєм чи автом уздовж і впоперек Львова. Ви могли побачити велику, на цілий квартал, реальність «Маслосоюзу» при Гловацького вул. 23 з молочарнею, холодільнею, складами та цілим парком вантажних авт, його птахомясарнею і двадцяти білими, лискучими чистотою і зразковим устаткуванням молочарських крамниць, розкинених по цілому місті. Хоч польська шовіністична молодь час-до-часу розбивала (на шкоду польського асекураційного товариства!) крамничні виставові шиби й вивіски, польські господині залюбки купували в крамницях «Маслосоюзу», бо якість продуктів «Маслосоюзу» була безконкуренційна. Головним завданням «Маслосоюзу» було збувати вироби коло 200 районових молочарень і через те вів він крамниці в кожному більшому місті Галичини, а також на польській території – в Бєльську і Катовицях. «Маслосоюз» експортував теж масло заграницю – до Англії, Німеччини, Австрії, Франції та інших країн. Коли ви перекусили дещо в молочному барі «Маслосоюзу» при вул. Сапіги, ви могли підіхати до гарної реальности «Центросоюзу» при вул. Львівських Дітей, де містилася його мясарська фабрика, а відси на Потоцького 58, де була його фабрика, мила. Там, у тих просторих будинках акційної спілки Левинського, знайшло собі крім того ще приміщення декілька українських приватних фабрик. В бюрах «Центросоюзу», що містилися у двох власних будинках при Зіморовича 20 і 22, ви могли переглянути докладні статистичні дані про розріст «Центросоюзу». Бо «Центросоюз» в той час не лише постачав через кооперативні союзи ввесь потрібний крам для біля 3000 кооперативних крамниць, але і збував рільничі продукти тих сіл – сотні вагонів яєць, тисячі вагонів збіжжя та, худобу, свині, з чого значну частину експортував до Англії та Німеччини. Він мав свій магазин на Головному двірці та декілька гарних мясарських крамниць у місті.
Кооператив «Центросоюз», 1930 р.
Навіть старенька «Народна Торговля» рушила врешті з Ринку – відкриваючи ще 3 крамниці у Львові, при чому її службовці вели своїми силами і своїм уділовим капіталом кооперативну фабрику «Продукція», що виробляла мармеляду й інші овочеві перетвори.
Краєвий Союз Кредитовий «Центробанк» містився тоді у власнім будинку на 3. Мая ч. 15 та був уже справжнім , Центробанком”, себто – центральною касою всієї української кооперації, фінансуючи всі ті великі збутові операції «Центросоюзу», «Маслосоюзу» та кооперативних союзів. При тому – на диво – він спирався виключно на, вкладках українського громадянства і кооператив та не одержував ніякого кредиту з державного «Банку Польського», ані від інших банків. Проте він находив фонди навіть на довше-реченцеві кредити для кооператив. Саме завдяки кредитові «Центробанку» в сумі 80 тисяч зол., кооперативна фабрика «Суспільний Промисл» могла закупити на ліцитації за 100 тисяч зол., себто за безцін, один з найкращих промислових обєктів Львова.
Виставка товарів кооперативу “Українське народне мистецтво” у Чикаго, 1930-ті рр.
Цікаво було й оглянути «Українське Народне Мистецтво», кооперативу, якої крамниця містилася в камениці «Народної Гостинниці». Там хапали за очі стилеві вишивки з усіх українських земель, килими, гуцульські різьби, народна кераміка. Це також була свого роду централя, яка мала свої виробничі осередки по селах і видавала двотижневик «Нова Хата», присвячений плеканню домашньої культури. Ця кооператива була в цілості під управою жіноцтва.
24 грудня о 16:00 у Центрі Довженка відбудеться мюзикл для всієї родини «Фабрика Санти». Мюзикл представляє Творча школа Павла Табакова, повідомили організатори.
«Фабрика Санти» – казкове видовище з хітовою музикою, спецефектами та неочікуваним розвитком сюжету.
«Опинитися на «Фабриці Санти» – це мрія чи не кожної дитини. Роксана – головна героїня сімейного мюзиклу випадково зустрічається з помічниками Санти і потайки стрибає за ними у чарівний портал, який переносить її до казкової фабрики. Саме тут і починаються її пригоди. Чому фабрика зупинилася, куди подівся Санта, чому лютує Королева ночі та її сестра з крижаним серцем чи вдасться врятувати Новий рік та Різдво? Приєднуйся до Роксани, забіяки Марка та їхніх друзів, щоб допомогти врятувати свято. «Фабрика Санти» – тут подарунки ваших мрій!», – розповіли про сюжет автори мюзиклу.
Музика – Павло Табаков
Тексти пісень – Лідія Лазурко
Лібрето – Рада Макєєнкова та Андрій Малюхович
Аранжування – Роман Луговий і Павло
Купуючи квитки, даруючи своїм дітям казку, ви даруєте її дітям, якими опікується благодійний фонд «Антитіла». Частина зібраних коштів, буде спрямована на підтримку дітей, які через війну втратили батьків.
16-17 грудня у Львові відбудеться четвертий Міжнародний фестиваль архітектури та мистецтв ВЕЖА+. Війна не зупинила архітектурне життя України — хоча більшість проєктів поставлено на паузу і багато фахівців шукають замовлення за кордоном, з початком осені професія, здається, відроджується. Сотні споруд на деокупованих територіях потребують відновлення, а багато міст, які ще не звільнені, треба відбудовувати наново.
Яким був 2022 рік в українських архітектурі, урбанізмі та дизайні й що чекає на ці сфери в 2023 році, обговорять досвідчені фахівці з України і Європи на фестивалі ВЕЖА+. До участі запрошують архітекторів, урбаністів, дизайнерів і представників інших творчих професій, які замислюються над тим, якою має виглядати Україна майбутнього. Вхід вільний.
Перший фестиваль ВЕЖА відбувся влітку 2018 року. Під час пандемії захід проводили в онлайн-форматі, а російське вторгнення загалом поставило під сумнів проведення заходів подібного формату по всій Україні.
«Наш фестиваль завжди був святом, проводився паралельно з Днем архітектури України в червні та липні», — розповідає співзасновник ВЕЖІ, архітектор, голова Львівської спілки архітекторів у 2017-2020 роках Богдан Гой. Разом з ним фестиваль проводять Оксана Шумелда, Юлія Шемчук, Олена Нікітенко, редакторка журналу «Пріма інтер’єр» Ірина Пріма, арт-менеджерка ВЕЖІ+ 2022 Ангеліна Єфименко. «Зараз нам усім, звісно, не до свят. Але ми розуміємо, що є попит на обмін досвідом, потреба у майданчику для дискусії. Зараз навіть більше, ніж будь-коли», — продовжує Богдан Гой.
Війна буде лейтмотивом багатьох подій цьогорічної ВЕЖІ+, особливо у перший день фестивалю: співзасновник фестивалю Богдан Гой нещодавно повернувся у Львів з Херсону, де вивчав звільнене від окупації місто для його майбутньої відбудови; про відновлення рідного Харкова говоритиме відома архітекторка і волонтерка Ольга Клейтман, про архітектурну освіту під час війни розповість архітектор засновник Харківської Школи Архітектури Олег Дроздов, (ХША релокована й працює зараз у Львові, як і сам Дроздов). Про Україну як авангард для Європи розкажуть французький архітектор Мартін Дюпланьє і архітектурний фотограф з Німеччини Йохан Зердун. Керівник мистецького центру Kultura Futura (Краків, Польща) Александр Яніцький доповідатиме про нові виклики 2022, пов’язані з війною, і український фактор в роботі центру. А архітектор, митець, мистецтвознавець, культуролог Павло Гудімов модеруватиме дискусію «Мистецький Фронт» про Мистецтво як потужну зброю під час війни. Про сьогодення архітектури і будівництва, а також про участь Національної спілки архітекторів України у прийнятті рішень в галузі будівництва говоритиме архітекторка, заступниця голови в Архітектурній Палаті НСАУ Анна Кирій. Також в рамках ВЕЖІ+ відбудеться благодійний ярмарок для допомоги ЗСУ і фотовиставка реалізованих до і під час війни проєктів архітекторів з різних міст України.
«Фактично, вся сфера архітектури була поставлена на паузу з початком вторгнення. Лише зараз робота відновлюється, — пояснює Богдан Гой. — Але змінилися пріоритети: якщо раніше більшість проєктів була житловими комплексами, торговими центрами, то зараз це, переважно, приватні замовники — масштаб проєктів зменшився. Проте це мотивує українських архітекторів активніше працювати на іноземних ринках, де нам допомагають закордонні колеги, перепрофілюватися. Будується багато тимчасового житла для ВПО, соціальної, медичної та військової інфраструктури. Не треба забувати, що після Революції Гідності архітектори стали формувати суспільство через свої проєкти, викликати цікавість, дискусії, змінювати простори міст, а через це — людей. Тому архітекторам не можна зупинятися».
Ще однією важливою темою ВЕЖІ+ буде реставрація. Перші фестивалі ВЕЖА проходили у Пороховій Вежі — звідси взялася й назва фестивалю. Але в цьому році, враховуючи необхідність безпеки учасників і електропостачання, організатори обрали місцем проведення заходу ревіталізований простір KIVSH (вул. Шевченка, 120). Раніше тут були австрійські військові казарми й завод, а в лютому 2022 року тут з’явилися кав’ярні, коворкінги, офіси. Про реновацію KIVSH і реставрацію Золочівського замку, особливість і складність реставрації архітектурних пам’яток загалом й у Львові зокрема, говоритимуть під час дискусії в рамках проєкту «Архітектура Перемоги» засновниця Львів Арт Центру Ляна Мицько, головний архітектор міста Ужгорода Олег Боршовський, архітектор, експерт в реставраційній діяльності Марко Савицький та інші фахівці.
«KIVSH — це приклад якісного формування середовища, — пояснює Богдан Гой. — А ще ми проведемо екскурсії у Парку 3020 й EMILY Resort, який відкрився цього літа. Це цікавий приклад співпраці архітекторів Києва, Львова і Дніпра».
Спільна робота фахівців і команд з різних міст сьогодні актуальна як ніколи, вважають організатори ВЕЖІ+ — сьогодні Львів став містом, де одночасно опинилися креативні люди з усієї України — не тільки архітектори, але й дизайнери, художники, скульптори, театрали, представники інших творчих професій. Усіх їх чекають на фестивалі — для участі треба лише зареєструватися. «Створити простір для спілкування й обміну досвідом між фахівцями з різних міст України і закордону, які шукають сучасну ідентичність нової української архітектури, урбаністики і дизайну — одна з наших місій», — заявляють організатори.
11:00 Відкриття фестивалю. Оголошення програми (Лекторій 3-го поверху)
11:30 Дискусія: «Архітектори в час війни». Теорія, Практика, Освіта. Модератор Богдан Гой, архітектор, директор компанії А7 architects (Лекторій 3-го поверху)
12:30Олег Дроздов (Харків-Львів), архітектор, Міжнародна студія архітектури та урбанізму Drozdov&Partners, засновник Харківської Школи Архітектури «Яке майбутнє ми чекаємо, до чого готуємося? ХША – нові місії» (Лекторій 3-го поверху)
12:30 Дискусія в рамках відео-проєкту АРХІТЕКТУРА ПЕРЕМОГИ: «Реставрація чи руйнація? Що не так з архітектурною реставрацією культурних пам’яток в Україні». Модератор Марко Савицький – архітектор, експерт в реставраційній діяльності.(Лекторій 1-го поверху)
13:30Yohan Zerdoun (Німеччина-Франція), архітектор, архітектурний фотограф. «Архітектурна фотографія: Минуле, Теперішнє, Майбутнє». Війна та інструмент фотографії для пам’яті та реконструкції. (Лекторій 3-го поверху)
14:00Перегляд документальної стрічки режисера Олексія Радинського «Колір фасаду синій» (Лекторій 1-го поверху)
14:30 Олексій Образцов (Дніпро), архітектор, архітектурна майстерня ArchObraz. «ArchObraz. Дніпро 2022».(Лекторій 3-го поверху)
15:30 Ольга Клейтман (Харків), архітекторка, SBM studio. «Хто змінить Харків: Фостер, локальні архітектори, мер, чи громади?» (Лекторій 3-го поверху)
16:30 Martin Duplantier (Париж, Франція), архітектор, Martin Duplantier Architectes, президент AMO (Національна Асоціація Архітекторів і Девелоперів Франції). «Енергетика та архітектура: Україна як авангард Європи». (Лекторій 3-го поверху)
17:30 Александр Яніцький (Краків, Польща), керівник мистецького центру Kultura Futura у Кракові. «Мистецький центр Kultura Futura: нові виклики 2022, пов’язані з війною, і український фактор в роботі Центру». (Лекторій 3-го поверху)
18:30 Дискусія: «Мистецький фронт». Мистецтво як потужна зброя під час війни. Модератор Павло Гудімов (Київ-Львів), мистецтвознавець, колекціонер, куратор мистецьких проєктів.(Лекторій 3-го поверху)
10:00 Анна Кирій (Київ), архітекторка, Архітектурно-проєктна група Анни Кирій, Заступник голови Архітектурної Палати НСАУ. «Участь НСАУ в 2022 році у прийнятті рішень в галузі будівництва. Чи стала НСАУ суб’єктною спільнотою з артикульованим інтересом?». (Лекторій 3-го поверху)
11:00 Володимир Йосипчук, архітектор, AVR Development: «Проєкт ревіталізації Львівського заводу автонавантажувачів – KIVSH». (Лекторій 3-го поверху)
Екскурсії об’єктами Львівщини
13:00 Парк сучасної скульптури PARK 3020 (Стрілки, Львівська область) Екскурсія. Презентація Рецепції авторами проєкту архітекторами Сергієм Губарем і Аліною Саніною
14:00 Артцентр Павла Гудімова Ya Gallery Lviv (вул. Шота Руставелі, 8). Виставковий проєкт Володимира Костирка «Lemberg Style»
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й cхідні церкви, які використовують григоріанський і новоюліанський календар, відзначають Святий Вечір 24 грудня, а християнські церкви, які використовують юліанський календар, — 6 січня.
На Святу вечерю господині традиційно готували 12 пісних страв. “Дзеркало” підготувало поради ґаздиням, що приготувати на Святвечірній стіл.
1. Кутя
Кутя – це головна традиційна страва Святвечора. Кутю подають традиційно з маком, медом і горіхами. Пшениця – 1 склянка, мак – 100 г, горіхи – 100 г, мед – 1-3 ст. л., цукор (за бажанням). Чисту пшеницю добре промиваємо, заливаємо окропом та варимо на повільному вогні 2-3 години (до готовності). Мак заливаємо окропом, накриваємо кришкою та залишаємо на 30-40 хвилин. Зливаємо воду та перетираємо мак зручним для вас способом (в макітрі, блендером, на м’ясорубці). Горіхи дрібно січемо. Змішуємо зварену пшеницю, мак, мед, цукор та горіхи. Доводимо кутю до бажаної густини (при потребі можна її розвести водою або узваром). 2. Вар чи узварСушені яблука – 200 г, сушені грушки – 200 г, чорнослив – 200 г, вода – 3 л, мед або цукор – 200 г (за смаком). Традиційно узвар до столу подають охолодженим.
3. Гриби
Купка сушених грибів, цибуля – 200 г, борошно – 2-3 ст. л., олія – 2-3 ст.л. Цибулю дрібно шаткуємо, обсмажуємо на олії до м’якості. Гриби миємо та відварюємо до готовності. Виймаємо гриби з бульйону дрібно ріжемо або перемелюємо на м’ясорубці. З’єднуємо гриби з цибулею та прогріваємо їх ще 2-3 хвилини. На окремій сковороді (сухій) обсмажуємо пересіяне борошно до золотистого кольору. До борошна акуратно вливаємо грибний бульйон (не гарячий), добре розмішуємо, щоб не було грудочок. Помішуючи проварюємо 3-4 хвилини. Додаємо гриби з цибулею і трішки часнику, даємо покипіти до загустіння.
Українські вареники
4. Вареники з капустою і з картоплею
Для начинки: варена квашена капуста – 200 г, цибуля або пюре картопляне – 200 г, цибуля, сіль, перець. Для тіста: олія – 1 ст. л., борошно – 300 г, відвар картопляний – 200 мл, сіль Капусту відварюємо, відціджуємо, подрібнюємо ножем або на м’ясорубці (блендері), додаємо підсмажену цибулю, солимо, перчимо. Полуплену картоплю варимо до готовності в підсоленій воді. Цибулю підсмажуємо до золотистого кольору. Картоплю відціджуємо, добре розминаємо, додаємо цибулю, вимішуємо. Солимо та перчимо. Борошно пересіюємо, робимо заглиблення, додаємо сіль, олію та гарячі воду. Добре перемішуємо. Даємо тісту трохи охолонути і гарненько вимішуємо до однорідного гладкого тіста. Накриваємо тісто каструлькою і даємо йому відпочити 15-20 хвилин. А далі розкачуємо, вирізаємо з тіста кружечки, кладемо начинку та формуємо вареники.
5. Пісний борщ з вушками
Буряк – 600-700 г, цибуля – 1 штука, грибний відвар – 3 л., лимонний сік – 2 ст. л. (або за смаком), лавровий лист, сіль, перець. Для вушок: білі сушені гриби – 100 г, цибуля – 1 штука, борошно – 150 г, вода – 50 г, олія – 1 ст.л., сіль, перець. Гриби попередньо замочуємо, промиваємо. Заливаємо водою та варимо до готовності. Грибний відвар зливаємо та проціджуємо. Буряк миємо та варимо до готовності. Проціджений грибний відвар ставимо на вогонь. Зварений буряк натираємо на грубій тертці. Цибульку обсмажуємо до золотистого кольору, додаємо лимонний сік, томатну пасту (за бажанням), тушкуємо 3-5 хвилин. Все висипаємо до киплячого грибного відвару, додаємо лавровий лист, сіль, перець, доводимо до кипіння та проварити ще кілька хвилин. За бажанням можна заправити трішки мукою – так борщ буде густіший. Для цього розводимо ложку муки у негарячій воді і вливаємо до борщу, даємо закипіти. Готуємо вушка. Гриби перемелюємо на м’ясорубці, додаємо до цибулі, солимо перчимо, просмажуємо 3-4 хвилини. Тісто використовуємо як на вареники. Тонко розкачуємо тісто, ріжемо його на квадратики. Викладаємо на квадратик трішки начинки, складаємо тісто в трикутник, защіпуємо краї, з’єднуємо краї вареника між собою. Відварюємо вушка в підсоленій воді та змащуємо олією. Подаємо з борщем.
Святвечірній пісний борщ на заквасці із вушками
6. Смажена (тушкована) риба
Свіжу рибу смажимо на олії на сковороді, попередньо вмочивши її в борошно. Або тушкуємо в духівці з додаванням моркви, цибулі, томату.
7.Квасоля
Квасолю відварюємо до готовності, заправляємо товченим часником з олією і смаженою цибулею.
8. Пампушки
Борошно – 5 склянок, дріжджі сухі – 1 ст.л., цукор – 3 ст.л., сіль – 1/2 ч.л., олія – 3 ст.л., тепла вода – 2 склянки, цукрова пудра Борошно просіюємо, змішуємо з сухими інгредієнтами, поступово вливаємо олію та воду. Місимо м’яке тісто та ставимо його в тепле місце. Тісто має збільшитися в об’ємі вдвічі. Трохи обминаємо тісто, розкачуємо тісто качалкою (товщина не менше – 2 см). Склянкою вирізаємо круглі пампухи. Готовим пампушкам даємо підійти в теплому місці 15 хвилин. У казані розігріваємо олію та смажимо з обох боків на середньому вогні до золотистого кольору. Викладаємо пампухи на серветку, щоб стік зайвий жир. Холодні пампухи щедро посипаємо цукровою пудрою.
Українські голубці
9.Голубці (пісні)
Капуста – 2 кг, картопля сира – 1 кг, цибуля – 2-3 штуки, часник – 3-4 зубчики, гриби – 500 г свіжих, або 50 г сушених, сіль, перець, вода – 750 мл, олія – 3 ст.л. + для смаження Капусту пропарюємо, відділяємо листки, зрізуємо грубі прожилки. Картоплю тремо на грубій тертці, відтискаємо рідину. Цибулю ріжемо кубиками та підсмажуємо на сковорідці, до цибулі додаємо порізані гриби, смажимо до готовності. Змішуємо картоплю та цибульку з грибами, солимо, перчимо. Формуємо голубці, складаємо їх у каструлю, дно якої встелене капустяним листям. Зверху також вкриваємо голубці капустяним листям, заливаємо підсоленою водою та додаємо 3 ст.л. олії. Варимо або ставимо голубці в духовку приблизно на 1 годину.
10. Горох з капустою
Горох і квашену капусту відварюємо окремо, підсмажуємо на олії цибулю, в кінці все з’єднуємо і протушуємо трохи на сковороді.
11. Бурячки з грибами
Буряк відварюємо, окремо на олії підсмажуємо цибулю, додаємо подрібнені гриби (варені або мариновані), заправляємо часником і лимонним соком.
Узвар
12. Узвар
Солодкий компот із сушених фруктів (яблук, грушок, сливок).
Зазначимо, Святвечірній стіл різниться залежно від традицій тієї чи іншої місцевості. Вечерю традиційно розпочинають з молитви, коли на небі з’явиться перша зірка. При цьому дорослі нічого не їли до першої зірки, їсти дозволялося тільки дітям. Вечерю починають з куті. До цих пір існує звичай, за яким діти повинні принести вечерю дідусю і бабусі або хрещеним батькам, а невістки – свекрусі і свекрові.
Не зважаючи ні на що, Святий Миколай до львівських діток прийде й цієї зими! Традиційні святкові вистави, які полюбили десятки тисяч дітей, відбуватимуться у Палаці залізничників “Рокс” (вул. Федьковича, 54/56) – 17 та 18 грудня.
За сюжетом цьогорічної «Казкової історії на Миколая», напередодні зимових свят правителька мишачого королівства Мишильда намагається встановити свої правила у казковому Всесвіті. І заради того, щоб здобути ексклюзивний інструмент влади – чарівну паличку – застосовує свої улюблені методи впливу – хитрощі та брехню.
Казкова історія на Миколая
На боротьбу з підступною Мишильдою вирушають казкові герої – навіть Баба Яга. Разом із гірськими гномами, Ельзою, Попелюшкою та іншими персонажами вона стає на захист добра. Якою буде доля Казкового Світу? Чи спрацює чарівна паличка у найгостріший момент протистояння добра і зла? Зрештою, чи зустріне Попелюшка свого принца?
«Казкові історії на Миколая» захоплять не лише дітей віком 5-12 років, а й дорослих. Усі ж ми родом з дитинства, чи не так?
Казкова історія на Миколая
Квитки онлайн – на сайті https://gastroli.ua/
Вартість – демократична: від 140 до 400 грн.
Дітям до 5 років – вхід безкоштовний (без окремого місця).
Вартість – демократична: від 140 до 400 грн.
Дітям до 5 років – вхід безкоштовний (без окремого місця).
Цього року етнопарк “Ладомирія” в м. Радивилові на Рівненщині спробує відтворити стародавнє волинське дійство святкування Різдва та Нового року. Вони відкривають Резиденцію Святого Миколая. Гостям допоможуть повернутися в дитинство та поринути у святкову магію.
Етнорезиденція Святого Миколая працюватиме з 7 по 19 грудня включно з 10:00 до 15:00.
Традиції є одним з чинників, що об’єднують людей в спільноти. Навколишній світ надзвичайно різноманітний. В цьому світі різні спільноти вирізняються своїми звичаями та традиціями.
Резиденція Святого Миколая в Ладомирії
Про резиденцію Святого Миколая в Ладомирії
У святковій програмі в резиденції гостей буде очікувати:
гра-подорож дивовижною Резиденцією з неповторним авторським декором та костюмованими помічниками Святого Миколая;
цікаві майстер-класи, вікторини;
спілкування в Етнорезиденції з Святим Миколаєм;
подарунки від Святого Миколая
фотосесія з Чудотворцем та його помічниками;
запашний та цілющий ладомирський чай;
фото на згадку біля святкових локацій Ладомирії;
Увага! Попередній запис – обов’язковий!
Телефони для запису і довідок:
099 36 46 514 (Наталія) або 063 95 09 819 (Мар‘яна).
Адреса: Рівненська обл. місто Радивилів, вул. Шкільна, 1.
Вулиця Тадеуша Костюшка в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
Вперше Яворів згадується 24 червня 1376 року в гродських і земських актах, де зафіксовано надання Владиславом Опольським братам Рейнгольду і Нитку сіл Нових Селиськ та Порудного, що на південному заході межували з Яворовом. Згодом на території краю виникають містечка Краківець, Немирів, Янів (тепер Івано-Франкове).
Деякий час Яворів був типовим західноукраїнським власницьким містечком. 1456 року польський король віддав місто (із навколишніми селами) у заставу за 1300 польських і 1650 угорських гривен. А у 1470 році Яворів став маєтністю шляхтича Петра Шамотульського.
1498 році молдавський господар Штефан ІІІ під час походу на Галичину з великою ордою турків і татар зруйнував Яворів. Ще один татарський набіг завдав шкоди місту в 1507 році.
Вулиця Львівська в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
На межі XV–XVI століть Яворів перейшов до володінь роду польських шляхтичів Ґурок.
Вже в 1515 р. згадується православна громада Яворова, яка 1568 року збудувала церкву на Великому передмісті, а у 1572 – на Малому.
Саме знаходження Яворова на роздоріжжі важливих шляхів сприяло розвиткові в ньому торгівлі і ремесла. Тут були добре розвинуті шевство, столярство, ткацтво, грабарська і гончарна справа. Яворів, маючи численні ставки, був постачальником свіжої риби у Львів та інші великі міста. З кінця XVI ст. в місті діяло братство.
Староство і Повітовий суд в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
У середині XVI століття Яворів став королівським містом, а 2 липня 1569 року отримав від Сигізмунда-Августа привілей на магдебурзьке право — свідчення того, що тут активно розвивалися торгівля і ремісництво, влаштовувалися великі ярмарки із залученням іноземних купців.
На початку XVII століття Яворів став значним ремісничим і торговим центром, де проживало понад 2 тисячі населення. Тоді тут мешкало 20 шевців, 10 ковалів, 16 різників, 9 кравців, 27 гончарів, 33 гарбарів. У Яворові були броварня, олійниця, чотири млини, воскобійня і склад солі. Яворівські купці вели жваву торгівлю з навколишніми містами, особливо зі Львовом. У цей же час до міста було перенесено (із Добромиля) друкарню Яна Шеліги, що видавала церковні книги.
Вулиця Тадеуша Костюшка в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
У 1621 році засновано монастир православний жіночий монастир. Місто часто потерпало від набігів татар, які протягом всього XVI століття спустошували Яворівщину, та від епідемій, і пожеж. Так, у 1636 році велика пожежа охопила все місто, крім Малого передмістя і замку. Згоріли більшість будинків та дерев’яна ратуша.
З другої половини XVII століття Яворів стає важливим центром політичного життя.
11 червня 1675 року в місті було укладено договір — «Яворівський трактат» — між Річчю Посполитою та Францією. В часи король Польщі Яна ІІІ Собеського у 1647-84 рр. в Яворові зводиться дерев’яний замок. У ньому деякий час містився королівський монетний двір. Сюди для переговорів прибували посли різних країн. Саме в яворівській твердині король готувався до турецького походу 1676 р.
Гімназія в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
З часів Собєського на початок XX ст. залишився лише вал в міському парку, замкова пивниця та купальня на ставу. Після смерті Яна доходи з яворівських маєтків отримувала його вдова, Марія Казимира.
У квітні 1711 року у Яворів приїздить російський самодержець Петро І і гостює два тижні, ведучи переговори з французьким послом Валюзом, австрійським послом Шліяйнцом і турецькими васалами: семигородським князем Ракоці та молдавським господарем Кантемиром. Під час гостювання відбулися заручини Петра І з майбутньою російською імператрицею Катериною І.
У вересні 1768 року з метою залякування місцевого населення на площі Ринок були страчені 4 активні учасники гайдамацького повстання Коліївщини.
Після 1-го поділу Польщі (1772) Яворів — у складі Австрії (від 1867 року — Австро-Угорщина). Тоді ж Яворів одержав статус вільного міста, до якого напливали німецькі колоністи, які тут заснували різні підприємства.
У XIX столітті і аж до 1939 року Яворів — повітове місто. У 1848 році визначний просвітницький діяч, парох о. Григорій Гинилевич створив у місті народну гвардію, яка налічувала 300 бійців і мала свій прапор (золотий лев на синьому тлі). Наприкінці цього ж століття парох Яворова, визначний український етнограф о. Йосип Лозинський заснував першу українську читальню (16 жовтня 1881 року).
Народний Дім в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
Процеси культурного розвитку українців на шляху до політичного самовизначення тривали і на початку ХХ століття. Так, 30 серпня 1903 року створюється філія Товариства «Просвіта», яка проводить на Яворівщині просвітницьку роботу, висувались вимоги про відкриття українських шкіл. У 1904 створено спортивне товариство «Січ», від 1908 року в Яворові діяла українська приватна гімназія «Рідної Школи», у цьому ж році в місті побудували й відкрили Народний Дім.
У травні 1914 р. яворівці величаво святкують століття від дня народження Тараса Шевченка. Після польової Служби Божої в парку “Ходанівці” 10-тисячний похід пройшов вулицями міста, організовано виступили політичні та громадські організації, школи. На завершення відбувся великий концерт, показано виставу «Назар Стодоля».
Прийшла в Яворів страшна звістка про війну. Поділена між двома головними противниками Україна вже від початку Першої світової війни зазнала великих руйнувань. Йшла загальна мобілізація, плакали гірко жінки та діти, виряджаючи чоловіків та й батьків на війну. Лавиною посипались оголошення війни урядами Німеччини. Росії. Франції. Бельгії, Англії, Чорногорії війна відразу стала світовою. 6 серпня розпочались воєнні дії між Австро-Угорщиною та Росією. Головна Українська Рада заявила рішучу підтримку Австрії, звідси проавстрійські настрої охопили велику частину галицьких українців. З перспективи історії видається, що це було великою помилкою народу, більше виграли ті народи Австрії, які орієнтувалися на Антанту. Що ж – на початку війни й наші сусіди-поляки формували свої легіони проти Росії…
Церква св. Юрія в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
Сотні й тисячі здорових, молодих чоловіків пішло з Яворівщини проливати свою кров за цісаря. Фронт наближався. Шляхами яворівськими йшли на схід – під Сокаль – полки піхоти й кавалерія, йшли мадярські та чеські полки. Все постачання для армії покладено на селянські підводи, автомобіля, та ще вантажного, в ці роки тут ще, мабуть, ніхто не бачив. Гостинцем з Судової Вишні, з Краківця безустанку, вдень і вночі, тарахкотіли селянські вози, на них змучені мужицькі коники везли амуніцію, продукти, мундири й плащі, хворих жовнірів, санітарне устаткування. Бувало глянеш – на возі сільська дівчина або хлопець – підліток – легко поганяє коника й плаче. Скільки їх загинуло марно, потрапивши у фронтову смугу, там теж залишилось чимало коней і возів.
Від кінця серпня яворівці відчули, що армія тікає. Посилюється зворотний рух військових частин, вертаються валки “форшпанів” – повні поранених вояків. Видно знервованість у війську, всюди бачать вони зраду. Особливо мадярські гонведи, які, крім угорської, не розуміють жодної іншої мови, боляче дошкуляють українському населенню, в багатьох селах та містечках вішають невиннх людей за вигадану зраду. Повішали паламаря, який дзвонив на вечірню, мовляв, це умовний знак для росіян, жандармерія відправляє в табори для інтернованих у Талергофі.
Школа майстрів яворівської іграшки. Поштівка початку ХХ століття
Армія генерала Ауфенберга відступала чимраз то швидше, у небаченому неладі. Піхота й кавалерія були вже далеко від фронту на заході, а на самому кінці тут же перед наступаючими росіянами, залишались величезні обози разом з дрібними частинами чеських піхотних полків. У перші дні вересня відгомін близьких боїв почули на селах Яворівщини, врешті російські снаряди почали вибухати над містом. Першою жертвою став якийсь цивільний бідолаха, втікач зі Львова: уламок шрапнелі наздогнав його біля моста Івана на Великому Передмісті. Тилові відділи чехів в той час, пороззувавшись, мили ноги, начеб хотіли підкреслити цим символічним актом розрив з гамбурзькою неволею. Тут, над берегами річки Шкло, застукали їх перші патрулі донських козаків; полонені привітно усміхались до переможців і за їх наказом помарширували мирно, без зброї, широкою вулицею Великого Передмістя до збірного пункту полонених. Ні, Швейк зовсім не переборщив, свідками – живі ще люди Яворова. Але не всюди так мирно пройшов фронт, багато народу полягло на підступах до сусіднього Городка, палали сільські дворища, гинули від куль селяни Яворівщини.
Близько 3 мільйонів українців воювали в складі російської армії, 250 тисяч – у складі австрійської. Декілька найбільших битв на Східному фронті відбулися в Галичині. Тисячі молодих людей з Яворівщини було мобілізовано на війну. Багато яворівських пластунів зголосилися до УСС.19 серпня 1914 року яворів чани створили чету Січових Стрільців, яка під проводом Романа Шавали виїхала до Львова. На вулицях Яворова з’явилися великі білі плакати «ОСВОБОДИТЕЛЬНАЯ ВОЙНА». Цар звертався до руського населення Галичини,запевняючи,що Росія хоче звільнити братів від німецького ярма. У 1915 році під кінець зими Перемишльська твердиня піддалась російському солдату. На маніфестацію з приводу здобуття фортеці приїхав сам цар Микола II. Ранньою весною 1915 р. довга валка царських достойників промчала вулицями Яворова, повертаючи з Перемишля. Весь Краковецький гостинець був густо обсадженний донськими вершниками, ніхто не мав права з’явитися на царському шляху. В ринку велено побудувати тріумфальну арку; тут теж густо, один біля одного, творили стіну кінні жандарми. Лише малолітнім яворівським школярам вдалося на коротку мить побачити бородатого царя в замкненому автомобілі. Пастушки вже в той час навчились від солдатів нових, нечуваних досі пісень. Далеко від міста, на пасовиськах школярі співали: « Цар Миколай видав маніфест. Мертвим свободу, а живим арешт!»
Жіноче відомче училище в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
Після невдачі під Горлицями (місто за Перемишлем), російська армія почала відступати. З Яворова спішно евакуювали військове добро. Російська охранка не забула забрати зі собою на схід кільканадцять заручників, між ними були: директор гімназії Іван Прийма, співробітник при церкві св. Юра Теодор Чайківський, учителі Дмитро Ліськевич, Теодосій Ставничий, Михайло Чесак, Боцюрків і інші. У травні 1915 р. без боїв вступили в Яворів патрулі німецької армії генерала Макензена і лише вслід за ними з’явились австро-угорські з’єднання. Фронт покотився далі на схід. Весною довга валка царських достойників промчала вулицями Яворова, вертаючись з Перемишля. У ринку була зведена Тріумфальна брама і тут же один побіля одного стояли кінні жандарми. Цар промчався в закритому автомобілі…
Лише на початку 1916 року стараннями Українського Педагогічного Товариства поновлено діяльність гімназії. Директором призначено вчителя української мови із Сокальської державної гімназії . У 1917-18 шкільному році було 8 класів: у 8 класі було 8 учнів. Улітку 1918 році повернулись вивезені росіянами яворівчани-заручники.
9 лютого 1918 року у Бересті підписано Берестейський мир між Українською народною республікою і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією. Цим миром Четверний союз визнав УНР як самостійну державу, визначив західний кордон України, встановив дипломатичні стосунки. А у Яворові 18 лютого 1918 року з нагоди підписання Берестейського миру відбулося народне свято.
Яворів. Поштівка початку ХХ століття
Від вересня 1918 року відчуваючи близьке падіння Австро-Угорщини, українці в Галичині почали готуватися до перебирання влади в краю. Наприкінці вересня у Львові створено Військовий комітет, який згодом очолив сотник Українських Січових Стрільців Дмитро Вітовський. Завданням комітету була військова організація переобрання влади.
9 жовтня 1918 року приїхав у армійську відпустку з Наддніпрянської України Андрій Кесла і зустрівся із Степаном Британом (булавним УСС). У жовтні він очолив створений в Яворові разом з А. Кеслою Революційний комітет.
Увечері 31 жовтня група молодих українських офіцерів та Січових Стрільців на чолі з сотником Дмитром Вітовським заволоділа Львовом. А у Яворові близько першої години ночі місто сколихнула стрілянина. Жандарми вбили Степана Британа. Він став першою жертвою боротьби за волю України.
Вранці наступного дня вже було сформовано відділ під командуванням Миколи Хархаліса. Без жодного пролиття крові було обеззброєно жандармів. Влада перейшла до українських рук. Яворівським повітовим комісаром став гімназійний учитель Михайло Білик, міським комісаром – Іван Загаєвич.
Будино Сокола в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
У неділю 3 листопада величаво провели в останню путь борця за волю України Степана Британа. А Яворів вирував революційним життям… що раз , то нові відділи Січових Стрільців прибували із сіл повіту. У другій половині листопада прибули у Яворів три німці-брати Бамберги: Север, Ганс і Валер. Вони були введені до української групи під командуванням полковника Альфреда Бізанца. У листопаді 1918 року яворівці взяли найактивнішу участь у національно-визвольних змаганнях, створенні ЗУНР. Зокрема, 1 листопада 1918 року з числа учнів гімназії була створена яворівська студентська чота; в результаті чітких дій влада у місті перейшла до українців. Першою жертвою боротьби за волю тоді став активний громадський діяч Степан Британ. Значна частина січовиків влилася в ряди УГА (10 квітня 1919 року було сфоровано Яворівську бригаду), у складі якої виборювали волю України. У бою під Мотовилівкою поліг і похований у Аскольдовій могилі в Києві сотник армії УНР, яворівець Микола Загаєвич.
Жіноча педагогічна семінарія в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
У 1920—1930-х роках у місті активно працювали товариства «Просвіта», «Сокіл» (засноване 1927), «Сільський господар» (кінець 1920-х, 30-ті), «Союз українок» (1926), «Луг» (1930), «Пласт» (заснований 1912), у підпіллі діють осередки КПЗУ (з 1924), ОУН. Створюється музей «Яворівщина» (1927—33).
У 1931 з ініціативи адвоката Михайла Фільца засновується філія Львівського Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, справжніх патріотів свого краю виховує Українська гімназія «Рідна школа» ім. О. Маковея.
Перед вступом військ Червоної армії 26 вересня 1939 року в Яворів, німецька авіація бомбардувала місто, внаслідок чого було зруйновано історичне Велике передмістя.
Вокальний супровід будуть здійснювати студентки Львівського національного університету імені Івана Франка, факультету культури та мистецтв Марії Витрикуш та Інни Кулеби.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Микола Іванович Мох – чоловік з найпотужнішою біографією. Переграв у мільйоні театрів, має професійну освіту актора і досі бадьорий, молодий душею, бере участь у благодійних акціях, є волонтером і просто магічно мудра людина.
Громадський діяч, нагороджений орденом “За розбудову України!” Всеукраїнського об’єднання учасників бойових дій та волонтерів, медалями.
Цього тижня у Львові відбудеться низка подій, які можуть зацікавити львів’ян та гостей міста, а квитки на ці концерти стануть чудовим подарунком для близьких.
13 грудня о 19:00 у Lviv Dovzhenko Centre із золотими хітами виступить Зеновій Гучок.
16 грудня о 19:00 у найатмосфернішій ресторації Сихова Ribs House Lviv
виступить талановитий та харизматичний YAKTAK.
Квитки: concert.ua/uk/booking/yaktak_lviv
18 та 19 грудня о 16:00 та 18:30 капела «Дударик» проведе серію концертів «Пригода Святого Миколая» у Львівській філармонії, щоб допомогти Святому Миколаю зробити подарунок (екскаватор) для 103-тьої окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України.
Історична пам'ятка місцевого значення – Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд «Фортеця м. Миколаїв» на Львівщині – остаточно залишиться у комунальній власності громади. Львівська обласна...
