Наближається одне з найсвітліших християнських свят – Воскресіння Христове. Уже традиційно, напередодні розповідаємо про те, як раніше проходили приготування до свята та як відзначали Великдень на наших землях. Сьогодні мова піде про святкування у селах, що розташовані у Львівській області понад рікою Зубра – Вовкові, Кугаєві, Загір’ї та Жирівці. Описав їх у своєму історико-етнографічному нарисі “Вовківська земля” Микола Батіг (працю було видано у Львові в 1990 році).
У календарному циклі весняно-літніх свят перше місце багатством обрядового комплексу займали великодні свята, у яких, як і в різдвяних та йорданських – злилися праслов’янські торжества весняного воскресіння природи з релігійним святкуванням воскресіння Ісуса Христа. У надзубрянських оселях майже всі давні обрядові та звичаєві великодні дійства, характерні для інших етнорегіонів України, збагачені ще й локальними місцевими елементами, збереглися аж до кінця 30-х років нашого століття [ХХ ст. – ред.].
Великдень тут зустрічали як велике свято весни, радості й надії, приготування до якого були не менші, ніж до двох попередніх: білили хату, мазали призьбу, підмітали подвір’я, заколювали свиню та коптили в бовдурі ковбаси та шинки. Основні підготовчі роботи припадали на останній перед Великоднем тиждень, так званий «страсний» тиждень, а зокрема останні три дні. Господині готували сир, масло, яйця, дівчата малювали писанки та ін.
Але основною підготовчою функцією, до якої кожна господиня підходила з хвилюванням, було печення паски. Вона мала бути найбілішою, найпахучішою, найкраще прибраною ліпленими кісоньками та пташками, а головне – найбільшою, не потрісканою та без «закальця». Тому доводилося інколи господареві розвалювати передню стінку печі, бо паска, яка виросла, не могла пролізти в «челюсті».
На Великдень усе мало бути нове: жінки,зокрема дівчата, заздалегідь вишивали нові сорочки, шили нові спідниці, замовляли в шевців нові черевики. Новий одяг та взуття заготовляли чоловіки. У все нове вдягали на Великдень дітвору. Парубки, крім усього, запасалися стрільним порохом для заряджання «моздирів», пострілами з яких вітали свято. Два такі чавунні «моздирі» донині стоять у кугаївській Богоявленській церкві. Дитячі пістолети з запасом пістонів для великоднього салюту купували хлопчакам, навіть найменшим. Малі хлопці мали у “страсний” тиждень ще одну хвилюючу турботу: майстрували дерев’яні молотки («добіньки») для виконання траурного ритуалу у «страсний» четвер. У передвечірню пору вони збиралися під церквою, де була підвішена велика дерев’яна дошка, вишиковувалися біля неї і з нетерпінням чекали першого удару церковного дзвону, після чого розпочинали свою своєрідну траурну «мелодію» – ударяли в ритм «добіньками» об дошку: два удари – довгі,три – короткі, аж до пізніх сутінків. Місце біля дошки хлопці займали на основі неписаного закону, як кури в курнику – перше місце належало найстаршому з найбільшою «добінькою» і останнє найменшому – з найменшою «добінькою».
Траурним днем, про який хлопчаки сповіщали своїми «добіньками», була «страсна п’ятниця» . У п’ятницю люди «постили», а потім йшли до церкви до плащаниці – намальованого зображення Ісуса Христа посеред церкви. Цей релігійний траурний обряд, як і багато інших різдвяних, йорданських та великодніх ритуалів, зберігся у релігійній церковній обрядовості до наших днів.
У передвеликодню ніч у надзубрянських селах на основі прадавнього звичаю під церквою розкладали вогнище й сиділи біля нього аж до ранку і молоді, і літні люди. Ніхто вже не пам’ятав його ритуального призначення, але вогонь палили, бо так робили з діда-прадіда. В деяких місцевостях називали цей звичай «гріти діда», в інших районах із вогнем пов’язували новий урожай, а також здоров’я членів сім’ї, а подекуди тлумачили вогонь євангельським текстом про сторожу біля господнього гробу.
Посвячення паски в супроводі грімкого салюту «моздирів» та пострілів із саморобних пристроїв (залізних «добіньок») відбувалося удосвіта в неділю під церквою. Після трикратного урочистого обходу навколо церкви з «плащаницею» («поховання плащаниці») господині ставали колом, розстелювали на мураві білі скатертини й розкладали на них свої статки: ковбасу,шинку, масло, яйця, сир, писанки, хрін та сіль у плетеному з лози кошичку, а поряд – паску, на яку відразуспрямовувались критичні погляди сусідок. Коли пролунало традиційне: «Благослови, Господи, сир, яйця, масло і всякії сніди» і паску покроплено свяченою водою, ношу зав’язували у скатертину, чоловіки закидали клунок на плечі й поспішали додому. Господині ступали поруч гордо й пишно, якщо паска була «гідна» і з тихим щемом у серці, якщо вона серед інших не зайняла належного місця.
Ритуал великодньої трапези був переважно подібний до різдвяної та йорданської. Господиня розставляла на столі пахучі посвячені «сніди», усі проказували молитву, господар три рази поздоровляв присутніх словами: «Христос Воскрес!», йому відповідали – «Воістину воскрес!», споживали шматочок свяченого яйця, а потім святкові страви.
Після сніданку всі – старі й малі – поспішали під церкву, де в супроводі гомону церковних дзвонів розпочиналися гагілки. Дівчата, узявшись за руки, утворювали коло та розпочинали свої традиційні пісні: «Чижику, чижику, пташку маленький, чи ти бачив, чи ти чув, як то люди сіють мак…», «Подоляночку», «Царівну» та інші затівали рухливі хороводи в супроводі веселих пісень, таких як «Ростуть, ростуть огірочки від фігури до гайочку». Хлопці грали в «третяка», «тепло-зимно», «скаканого», ставили «дзвіницю».
Улюбленим хороводом був «Зайчик». У живу загороду дівочого кола входила одна з дівчат – «зайчик». Дівчата співали: «Ані тобі, зайончику, вискочити, ані тобі, зайончику, виглянути. Зайончику – за головоньку». Дівчина бралася руками за голову. А дальше було: «Зайончику – за рученьки, зайончику – за ніженьки». Аж потім усі змилостивлювались над бідним «зайончиком» і співали: «Зайончику, обернися, котру любиш, то візьми си». «Зайончик» ставав у коло, а його місце займала обраниця.
Дуже популярними були в ритуальному великодньому циклі веселі співомовки жартівливо-залицяльного характеру. Дівчата ставали рядочком під стіною церкви і з лукавими усмішками та підморгуваннями до хлопці, які стояли навпроти, розпочинали свої інтригуючі натяки, називаючи прізвища або прізвиська хлопців та дівчат, у яких зауважували приховані поки що обопільні симпатії. Співомовки розкривали з одного боку «серцеві» таємниці, аз другого – спонукали до любовного зближення. Пісеньки повідомляли всім і кожном, наприклад, що «На Зарічного синочку вишита сорочка, а хто ж її вишивав – Глов’якова дочка», а дальше: «На Глов’яковій дочці куплений віночок, а хто ж його купував – Зарічний-синочок». З веселими жартами насміхами, а інколи тихо і скромно дівчата дарували хлопцям писанки.
Своїми іграми в «лапанку», «хованку» та іншии займалась дітвора. Одружені чоловіки та заміжні жінки участі в парубоцьких та дівочих іграх переважно не брали. Вони були глядачами, але своїм святковим барвистим вбранням доповнювали монументальний мальовничий комплекс, а усміхненими лицями – неповторний радісний весняний настрій. Правда, молодиці затівали інколи сою жартівливу гру «Петрушки». Брали в ній участь три дійові особи: «Господиня», «Петрушка» і «Сусідка». «Господиня» сідала на підвалину церкви, на пеньок або камінь, до неї на коліна вміщалася «Петрушка» , яку «Господиня» міцно обхоплювала руками. До «Господині» підходила «Сусідка» і питала: «Я прийшла Петрушки, – до чорної юшки». «Господиня» відповідала: «То си вирви». «Сусідка» тягнула за руки «Петрушку», та раптом відпускала руки і «Сусідка» стрімголов падала під загальний регіт присутніх. Або знов руки відпускала «Господиня» і тоді падали разом і «Сусідка», і «Петрушка». У дівочі співи, веселі вигуки дітвори та гомін церковних дзвонів час від часу вривася гук моздирів, який котився луною далеко по надзубрянських лісах.
Завершувались великодні свята «обливаним понеділком». У надзубрянських селах, щоб не заважати гагілкам, які тривали два дні, «Обливання» переносили на третій день – на вівторок. Ритуал «обливання» проходив уже не під церквою, а на «загумінках», де сміхи, жарти та дівоче вищання лунали до пізньої ночі. Не забували люди в цей радісний час і про своїх предків. Вони йшли на цвинтар, де священик відправляв панахиду, щоб помолитися за упокій їх душі.
Микола Батіг. Вовківська земля. Історико-етнографічний нарис. Львів, 1990
