Юзеф Крашевський написав два схожі твори: «Спогади з Волині, Полісся і Литви» (1840, Вільно) і «Спогади з Полісся, Волині й Литви» (1860, Париж). Вони дуже відрізняються. Друга книжка, доповнена окремими розділами з першої, вийшла друком у видавництві «Твердиня» 2013 року в перекладі Володимира Шабаровського. Інші розділи першого в україномовному перекладі ще не друкувалися. На разі пропонуємо переклад Володимира Шабаровського про Олику з віленського видання 1840 року.
Похмурного ранку ми доїжджали до Олики, старовинного містечка з великим оборонним замком – колись він належав Кішкам, а згодом Радзивілам. Через круті гори спускалися над болото і став, що обіймають Олику з цього боку. Неподалік чорніли поліські ліси.
В Олиці, крім замку, мало краси, але є там чимало старих будівель і пам’яток. Сам замок, закладено, як свідчить камінь з написом, ще 1564 року. Він оперезаний мурованою фосою, до якої вливається вода зі ставу і річки, забудований у квадрат, має брами і вежі. На рогах ще стирчать округлі і квадратні бастіони, на дахах – орли Радзивілів. Рідко де ще побачиш настільки добре дохований замок.
Йому бракує лише стволів у стрільницях, звідних мостів і більшого числа людей, бо по брукованих замкових дідинцях, де розходяться луни, видно, що життя вже давно покинуло цю старожитню будівлю. Крім замку, збереглися ще давні сліди варовні у валах навколо міста і кількох брамах на них, зі скульптурами і стрільницями. Варта уваги стара, розвалена ратуша з вежею і колегіальний костел.
Цей пам’ятник, славний своїми коштовними мармурами, тепер найбільш прикрашає і вирізняє місто, хоч і не становить цінності як твір мистецтва. Його фронтон – цілковито без смаку, має чорні скульптури та мармурові капітелі колон і такі самі статуї, що їх вандальська рука новітніх реставраторів розмалювала в кольори. Чи хто чув коли про таке варварство? Усередині є доволі гарні мармурові вівтарі, але їхні скульптури гірші від мармуру; новіші поправи та освіження незмірно попсували костел. Я молив Бога, щоб простив реставраторам цей гріх: вони спотворили храм, бо не знали, що творять.
Архітектором олицького костелу був італієць Ян Маліверна; скульптури створив Мельхіор Ампелі, а рештою робіт керували інші, німці та свої, їхній твір од часу закінчення робіт у 1640 році зазнав величезних змін на гірше.
Біля входу до гробів є образ, що зображує фундатора, князя Станіслава Радзивіла, в парадному вбранні на смертельному катафалку. Старовольський подає написи з надгробків цього костелу, як-от Марії Міщанки, дочки волинського каштеляна Миколая Кшиштофа Радзивіла, з 1614 року. Станіслава, коли ще був дитиною, а також Юрія та Регіни Айзенрайх. Крім цього, він згадує підписи під тридцятьма чотирма портретами фамільної галереї олицького замку, чоловічими й жіночими, від Миколая І Радзивіла, охрещеного на тринадцятому році життя, аж до Катерини Тенчинської Радзивілової .
Теперішнім інфулатом є відомий своїми вченими працями отець Алоїз Осинський, колишній ректор теологічної академії у Вільні, єпископ, суфраган луцький. В костелі серед вартих уваги речей є дві особливих: багаті коти і ніс захристияна . Ці коти, поважна родина яких живиться гробовими і костельними щурами, мають, як мені казали, фундуш, призначений засновником, і отримують платню на те, щоб виїдали мишей і щурів, яким би забаглося дістатися до княжих гробівців. Це, наскільки знаю, найвідоміша у всьому краї котяча родина, принаймні найбагатша. Щойно це місце стане вакантним, має бути кандидатів без ліку. А ніс захристияна, готичного виду, з зубцями і трефами en relief вартий змалювання і опису, а може, й збереження в спирті. Бо якщо куплено гортань пані Каталані , то чому ж не можна заплатити за цей ніс, що має таку репродуктивну силу, такий оздобний, такий великий; захристиян віддав би його принаймні на половину дешевше, зоставивши, певно, собі тільки прижиттєве користування. Крім того, очевидно, що на продаж має принаймні половину, бо дуже великий.
Олика до князя Станіслава Радзивіла була осідком євангелістів, якими опікувалися його предки, а вже він виселив звідси їхню громаду. Цей муж, що славився знанням мов: латинської, італійської, французької, німецької, іспанської, грецької, слов’янських, турецької і арабської – маршалок Великого князівства Литовського, беручись засновувати колегіальний костел, повиганяв звідси євангелістів. Саме його стараннями Олика піднеслася й погарнішала. Він збудував замок, костел і заклав академію. На гучний титул академії в ті часи не скупилися: була академія в Острозі, в Білій на Підляшші, яку називали дочкою краківської; олицька мала при собі семінарію, була це просто школа, всього на кілька професорів. Але виглядає на те, що тут більше йшлося про назву, як про суть.
Прогляньмо коротко історію роду Радзивілів – настільки, наскільки вони пов’язані з минувшиною міста; сьогодні вона настільки забута, що для когось може стати відкриттям.
Радзивіли писалися раніше князями на Гоньондзі і Мяделі , а цей титул надав їм імператор Максиміліан при зміні їхнього герба в 1518 р. Цей титул припинився по трьох синах, що його носили і померли без потомства.
Юрій, каштелян віленський, був першим, хто писався на Біржах і Дубинках. Тих Дубинках, що їх, згідно з Длугошем, заклав Вітовт у 1415 р. На Олиці і Несвіжу , як видно з генеалогії, першим писався Ян, крайчий литовський у 1544 р. Його син Миколай , брат у перших королеви Барбари, висланий на сейм німецького райху, дістав од Карла V княжий титул по вигаслій фамілії на Гоньондзі і Мяделі на себе і двох братів.
Миколай Чорний заклав замок в 1564 році. Його син Станіслав похований в Олиці 1599 року. Він спалив батьківську бібліотеку, повиганяв, як ми вже казали, протестантських місіонерів, а в привілеї, наданому костелові, застеріг, що якби який його наступник одпав од віри, то має заразом втратити і jus patronatus костелу.
Миколай Кшиштоф, якого називали Сиріткою , також писався на Олиці і Несвіжу. Він народився в 1549 р. Був це син Миколая Чорного, воєводи віленського. Його прізвисько Сирітка виникло, як пишуть, з того, що на якомусь весіллі у дворі Сигізмунда Августа король, заставши це дитя, покинуте саме-одне у віддаленій кімнаті, прорік над ним з жалем: «Сирітка!».
Народжений у католицькій вірі, згодом протестант, нарешті повернувся знову в 1568 р. до батьківської віри. Під Псковом його поранили в голову, і він тоді пообіцяв, що відбуде паломництво до Гробу Спасителя. Вирушив туди в 1582 р. з князем Леонардом Пацифіком, єзуїтом, і лише зі 129 людьми. Повернувся щасливо, як свідчить виданий ним опис подорожі. Я бачив його паломницький кий. Його поклали йому в могилу, а потім забрали звідти. Таких палиць безліч показують усюди, тому важко повірити, що цей кий автентичний. Сирітка заклав в Олиці фундуш для вбогих сиріт. Він похований у несвізькому костелі в ногах статуї Господа Ісуса з таким написом з Книги Буття (23.C. V. 4):
„Advena ego sum et peregrinus sicut omnes patres mei”.
„Я приходько і пілігрим, як усі мої предки”.
У 1589 році ординацію, засновану на олицьких добрах, затвердила сеймова ухвала.
У 1591 році козаки обложили Олику. Невідомо, чи з цього самого часу, чи з якогось іншого, запевне, від битви з татарами, яких огульно називали турками і плутали з ними, залишилися назви трьох пагорбів під Оликою, що їх і тепер люди називають Турчинки. Це три лисі пагорки.
Альберт Станіслав з цієї самої лінії, канцлер литовський, фундував при олицькому костелі богослужбу до святого сакраменту щочетверга з публічною процесією. Після цієї служби довга колона вбогих людей йшла до замку. Тут їх розсаджували за столами, розносили їм потрави і, щедрою ялмужною обдарувавши, випроваджували. Колись як ще був живий князь, то він їм сам прислуговував, по двісті бідних бувало на цих християнських учтах. Він також прикрасив олицький костел вівтарями з мармуру, коштовними образами, срібним і золотим начинням, надав пробоща та інфулацію, і тіло Святого Аргентина, воїна й мученика, привіз сюди в 1627 р. Описує наш Несецький одну пригоду князя, яку, тим що відображає риси тогочасної епохи, не можна не згадати.
Хоругва князя Альбрихта була вислана на виправу і вся в бою полягла. Князь канцлер за це ще нічого не знав, аж раз увечері, молячись собі коло коминка, побачив просто себе одного з товаришів хоругви, котрий стояв мовчки, не сміючи перешкодити молитвам, і тільки тихенько підкладав дрова до коминка.
– Що ти тут робиш? – запитав, углядівши його, канцлер.
– Прийшов тебе повідомити, що ми всі полягли на полі бою. На щастя, жаден з нас не пішов до пекла, тільки багато хто покутує в чистилищі. Якби ти захотів, то міг би нам допомогти. Молися за нас. А щоб молитви не були марні, дам тобі, князю, знак. Треба кілька разів закинути в замковий став мережу: поки вона буде в’язнути, то й ми в’язнутимемо; коли вільно вийде – вже й ми вийдемо вільні. Додає Нарамовський , старанний збирач подібних анекдотів, що за третім разом мережа вільно вийшла.
У такому вигляді, як тепер, олицький костел заклав той самий князь Альберт Радзивіл з жінками Регіною Айзенрайх і Любомирською. Це було за Владислава IV, в 1635 р. Про це свідчать надписи, наведені в примітках. Через п’ять років, 26 серпня 1640 р., храм було викінчено в мармурі, і луцький єпископ Анджей Гембіцький посвятив його при великому напливі духовенства і шляхти. Тоді пробощеві надано два села: Чемерин і Хром’яків. А для капітули і вікаріїв – Дерно, Ставок, Носовичі, Одеради, Тинне і Челібу . Вище ми згадували архітекторів, тут лише додамо, що і наших, поляків, кілька архітекторами було, чи радше будівничими костелу, під Рейгольдом Бефкою і Мельхіором Маліверною, як-от: Ян Бачкович, Станіслав Маркович, Альберт Садовський і Грешович.
Ярмарки в Олиці, а саме на Кузьми й Дем’яна, збирають чимало купців і взагалі торговців. Існує навіть відоме поліське прислів’я про ярмарки, яке говорить, що «Олика на лика». І справді, поліщуки їх сюди звозять для волиняків, які часто лише для цього їдуть на ярмарок.
Якою була репутація багатств олицької колегіати і її ярмарків, свідчить ось такий анекдот з історії Речі Посполитої Бабинської .
22 липня 1661 р., пише протокол зібрань, п. Богуслав зі Збоншина Збонський, ставши бабинським сином, розповів, як чув від пана Клачевського, притомного свідка, котрий ручався в правдивості, що бачив в олицькому костелі так багато срібла й золота, що від роботи його дано золотареві 30 000 червоних золотих, за що пана Збонського зроблено референдарем Речі Посполитої, а Клачевського − золотарем, аби настаралися стільки само золота до каплиці Пшонки в Бабині. Цей самий п. Клачевський здобув титул економа за те, що ручався, буцімто бачив на ярмарку в Олиці такий великий з’їзд купців, що самих великих маж було 18 000.
Багато є видатних Радзивілів: їхні зв’язки, їхня потуга й багатство довго робили їх найзнаменитішим родом не тільки в Литві, а й в Короні, де вони також мали посілості й неабияке значення. Чимало відомих людей видала ця родина, до них треба залічити кардинала.
У XVIII ст. налічувалося п’ятдесят шість польських родин, поєднаних з Радзивілами через одруження, тобто тих, що увійшли до дому, а тих княжних, що вийшли, – тридцять сім. А то ще поєднання Терези Кунегунди Собеської з баварським домом, Клементини Собеської зі Стюартами, Лещинської з Бурбонами, іспанськими, французькими і сицилійськими, Ельжбети, дружини князя Яна Радзивіла, з бранденбурзьким домом, а також княгині Кароліни, дружини Богуслава, конюшого Великого князівства Литовського, тих самих з князями палатинами Рейну і князями Біпонту, Собеської з князями де Буйон, де Люксембург, де Роган, де Субіз, маркграфами де Бетюн, в Італії з фамілією князів Строцці, в Саксонії з князями Ангальт-Дессау .
До 1747 року ця фамілія налічувала п’ятнадцять гетьманів, з них сім польних і вісім великих; десять віленських воєвод, п’ять троцьких, п’ять новогрудських, одного брестського, одного київського, сім віленських каштелянів, п’ять троцьких, чотири жмудських старости, п’ять великих маршалків, п’ять надвірних, вісім великих канцлерів, п’ять підканцлерів, трьох єпископів, одного кардинала, котрий, як пишуть, був би міг навіть стати папою, коли б його підтримав король.
Соліковський за Дунінами і Радзивілами визнає закладення більше ніж 300 костелів у Польщі й Литві, а ще сюди можна прилічити далеко більше число фундацій, до яких приклалися частково.
Одне слово – все, що може дати світ, було в їхніх руках, а якщо знайшлися плями на сторінках їхньої історії, то де ж, питається, їх немає? Я не знайомий ні з одним Радзивілом, не маю в цьому найменшого інтересу, але мушу визнати за правду, що мало є родин, щоб так у різні часи прислужилися рідному краєві. Історія їхнього дому була б дуже захопливою книгою про майже все минуле краю, настільки поєднується ця родина зі всім, що творилося на землі, де вона жила. Радзивілівські архіви дали б, думаю, не лише до історії дому, а й до історії краю багато важливих матеріалів.
Джерело: Хроніки Любарта
