17 липня 1876 року помер Александр граф Фредро. 22 липня родина через пресу звернулась до публічності, щоб подякувати громадському комітету, який займався похоронами, духівництву трьох обрядів (латинського, греко-католицького і вірменського), львівському і краківському університетам, міській раді міста Львова, публічним інституціям, які провели в останню дорогу ад’ютанта штабу Наполеона Бонапарта.
Серед членів родини, що підписали листа, бачимо також Казимира Шептицького, який, здається, «дебютує» у пресі [Gazeta Lwowska. — № 166. — 22 липня 1876 р. — С. 4; Czas. — № 167. — 25 липня 1876. — С. 3].
Смерть дідуся для нього стала не тільки втратою близької людини, але також явищем, близьким до політичної маніфестації у Галичині. Без сумніву, ця подія мала вплив на дітей у родині Шептицьких.
4 липня 1877 року Софія Шептицька народила наймолодшого свого сина — Леона Юзефа Марію. До цього Казимир був наймолодшим сином, який найбільшою мірою купається у материнській любові та увазі. А тепер наймолодшим стає Леон, натомість Казимир, через зайнятість Мами немовлям, розпочинає наступний, вже самостійніший, етап свого життя.
Цього ж року Казьо останній раз побував у будинку, що належав його дідусеві Александрові графу Фредро у Львові на Хорущині. Ця, здавалось би, незначна подія, мала місце у вересні 1877 року. У томі ІІ. (С. 213.) «Листів Софії Шептицької» пізніше намагатиметься згадати, що пам’ятає з цього перебування [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 14]., адже це був також окремий «світ», який він втратив у дитинстві. В моменті опрацювання «Листів…» будинку вже не було, а земля розділена та розпродана між різними власниками [Див.: Fredro i Fredrusie, Oprac. B. Zakrzewski, Wrocław 1974; Zakrzewski B. Fredroviana w pamiętnik u prawnuczki [w:] Pamiętnik Literacki. — 85(2). — 1994. — С. 154-185]. Восени цього ж року з батьками перебував у гостях у тітки Михайлини з Шептицьких графині Коморовського у селі Гаврилівці Надвірнянського повіту [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 14].
Родина Шептицьких 1879 року привернула увагу патріотично налаштованих поляків у Галичині під час святкування у Кракові 50-ї річниці письменницької діяльності видатного представника польської літератури Юзефа Іґнація Крашевського (1812–1887). З цієї нагоди привітати Крашевського прийшли не тільки місцеві мешканці, але багато видатних представників народу з польських земель у складі Прусі, Росії та з дальшого закордону. Від імені польської молоді вітальне слово проголосив учень 8 класу гімназії Юрій Шептицький. Молодь вустами Юрія присягнула ювілярові, що «його праця буде для неї і для всіх молодих поколінь заохоченням, його витривалість — прикладом, а всі від щирого серця будуть вчитись і працювати для добра Вітчизни, яка так багато видатному письменнику завдячує» [Gwiazda Cieszyńska. — № 41. — 11 жовтня 1879 р. — С. 5; Gazeta Lwowska. — № 229. — 6 жовтня 1879 р. — C. 3]. Мине рік часу — і вся Галичина сумуватиме за шістнадцятилітнім Шептицьким-молодшим, який помер 18 лютого 1880 року в Кракові. «Бідний той край — писатиме преса — в якому в’януть найпрекрасніші квіти ще до моменту, аж можуть дати плід» [Przegląd Polski . — Zeszyt IX. — березень 1880 р. — С. 455]. Публічна жалоба за учнем не була наслідком того, що це був син знаної родини. Юрій вже у гімназії подавав великі надіїне тільки старанністю та працьовитістю, але також розумом та мудрістю. У повідомленні про смерть у цитованій вже газеті «Przegląd Polski» зазначалось, що Шептицький «так сумлінно працював, неначе мав жити цією працею, а жив, немов життя вважав приготуванням до Неба». Про потрясіння від смерті молодого Шептицького свідчить також факт смерті Тита Свідерського, історика літератури та вчителя Юрія у гімназії св. Анни, який помер кілька днів пізніше. У некролозі, опублікованому у газеті «Przegląd Lwowski», автор зазначив, «важко стверджувати, але можемо припустити, що смерть Шептицького приспішила смерть його вчителя» [Przegląd Lwowski. — Rok X. — Zeszyt VI. — 15 березня 1880 р. — С. 385].
Родина Шептицьких та Фредрів пережили величезне горе. Важко уявити собі та й описати стан матері, яка втрачає вже другого сина. «Хрест даний Богом, записує мама у деннику для своїх дітей — прийнятий в Бозі і не може бути знищений і забутий в житті родини, як пам’ятник людської слави — має він неначе право до вічності — стати повинен як пам’ятник заповіту Бога з родиною, неначе жертва, що невпинно благає, аби Господь про неї, а вона про Бога не забула» [Ludwik Dębicki, Portrety i Sylwetki z dziewiętnastego stulecia, seria II, część 1. — Краків, 1906. — С. 316.]. Смерть стає потрясінням для сім’ї до такої міри, що Софія Шептицька приймає рішення, можливо,боячись за життя сина Романа, який тепер став найстаршим серед її дітей, пожертвувати його Богові: «в зимі 1881 р., прибувши до Кракова, я дала о. Яцковському на Службу Божу з проханням, щоб відправив її в наміренні «пожертвування від мене Господові Ісусові Ромтуха…»[«Młodość i powołanie…— С. 36»]. Казимиру в цей час неповних дванадцять літ, наймолодшому сину Леону — три роки. Материнські побоювання за найстаршого сина Романа, думки про його опіку та захист, рішення «пожертвувати його Господу», вочевидь, глибоко закарбуються у підсвідомості Казимира. У майбутньому він залишить світське життя, щоб опікуватись найстаршим братом, вже Митрополитом Андреєм, та стати йому найвірнішим помічником і товаришем у дорозі, на вибір якої великою мірою вплинула смерть їх найстаршого брата Юрія.
В одному з листів Софія Шептицька (Листи Софії Шептицької, Т. ІІ, с. 278) [цит. за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 15.] залишає такий заповіт, «незаперечну правду, яку записала для своїх дітей, котрі також будуть переходити життєвий шлях, щоб знали, якщо скоро матимуть цю «добру волю», то Хрестів лякатися не повинні. — «A Crucesalus». 18.03.1880 — чотири тижні після смерті Ізя”:
«… коли Бог подасть Хрест людині доброї волі, — Хрест людину підносить, а не людина несе Хрест».
Це ще одна мамина сентенція, яка впливатиме у дальшому на Казимира, а пізніше і на о. Климентія.
Після похорону брата Казимир захворів на коклюш у важкій формі [цю і наступну інформацію цитуємо за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 15–16]. В цей час сім`я виїжджає з Прилбич, очевидно, щоб поза домом відновити сили. Казьо з меншим братом Леоном самі залишаються у родинному домі під наглядом Маздуні. Спочатку Шептицькі їдуть у Гаврилівку до Михайлини з Шептицьких Коморовської і тут лишаються на Великдень, який того року припав на 29 березня. Після повернення мати аж до літа навчає старшого сина Станіслава, а до товариства і Казя, готуючи до школи: проводить уроки з релігії та іноземних мов. У червні 1880 року з матір’ю Казимир побував у дантиста і окуліста, а з серпня і до кінця року він з малим Леосем знову залишаться самі, навіть на Різдвяні свята.
Серед «Листів Софії Шептицької» (Т. ІІІ, с. 1-2) є листи, написані мамою особисто до Казя 17 серпня 1880 року з Бланкерберга, міста у західній Бельгії, в провінції Західна Фландрія, та 06 жовтня цього ж року (Т. ІІІ, с. 6-8) з Кракова. В останньому, Софія Шептицька писала про дім, в якому діти будуть жити в часі навчання у Кракові [йдеться про палац Водзіцьких — дім на вул. Св. Івана, 11 у Кракові. Родина Шептицьких мешкала тут під час навчання синів у гімназії № 5 імені св. Анни і гімназії № 3 імені Яна ІІІ Собеського. Будинок зберігся і донині].
Як вже згадувалось, Казьо і Леось святкували Різдво у Прилбичах без батьків з бабцею Софією Фредровою та Маздунею. Мама весь цей час писала до дітей, наповнюючи листи настановами та порадами. Варто процитувати один з них, опублікований Яном Казимиром Шептицьким [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 17–18]:
«Краків, 13 січня 1881 р.
Дорога моя дитино!
Прикро мені, що залишила Тебе без листа, коли знаю, як Тобі на цьому залежить, мій бідний хлопче. Мені здається, що я Тебе вже дуже давно не бачила… Що ви там робите, мої діти? Мені здається, що питаючи Тебе це, я занурюю свій погляд у саму глибину Твого серця і питаю Тебе: «Що з Тобою діється? Чи Ти задоволений собою? Чи будеш радий моєму поверненню? Чи був би Ти дійсно задоволений, якщо, пишучи цього листа, я змогла б, якби цього хотіла, увійти глибоко у Твої думки, у Твоє серце, моя дорога дитино, врешті, у Твою душу, яка вже знає добро і красу, але також, на жаль, зле і паскудне, яким кожна людська душа переповнена. Вам здається, що я далеко від від Вас, а проте я навіть не мушу посилати вам своїх думок. Настільки вони близько від вас, стежачи за вами крок за кроком, день за днем, майже година за годиною — я також думаю про ваше здоров’я, ваше навчання, ваші вільні хвилини. Чи маєте мед на сніданок? Чи є лектура увечері? І веселий сміх із Дунею? Але все це, Кальо, минає і минає, як маленькі літні хмаринки пропливають по небі. Але є тим, що залишається постійно, незмінно, чисто, глибоко, починаючись ось там, де земля закінчується, і піднімаючись туди, де людське око не може сягнути, де думка, яка вартує над вашою душею, — це та думка така палка, що сама собою здається молитвою, яка ніколи немає кінця. Подібно до тих лампадок, які вічно горять перед вівтарем, так само ця думка оживає і горить від запитання: чи ці душі, які мені довірили, йдуть туди, куди повинні йти — чи моя дитина не сходить з правильної дороги, чи в його маленькій повсякденній кар’єрі між працею та відпочинком, у маленьких радощах і маленьких випробуваннях, яких він зазнає, чи ця дитина дійсно є Божою дитиною, чи йде він вперед? Ось, Кальо, моя думка, яка вміщує все те, що найкраще в мені, яку Ти можеш, яку Ти мусиш постійно відчувати і вдень, і вночі, яка горить біля Тебе, між тобою і кожним Твоїм вчинком, яка день і ніч горить перед вівтарем, між Господом Богом і людьми. Це символічне світло лампади завжди-завжди чисте тому, що це — вогонь, якщо навіть олія вміщена в надтріснутій вазочці, якою була моя голова позавчора.
І ще одне хочу Тобі сказати перед тим, як перейти до новин. Якщо волієш, а мені здається, що Ти волієш не показувати всім мого листа, що і я б хотіла, тому що пишу для Тебе і для нікого більше, Ти не потребуєш давати усім листа читати. Я напишу татові інший… До побачення, мій любий, хай Бог Тебе благословить, береже і веде, Кальо, — ах, дорогенький Кальо, настільки далеко, настільки високо до Нього, як він буде вважати для його Слави і Твого спасіння…».
Іван МАТКОВСЬКИЙ
