Жіночі історії родини Степана Федака

Родина для Степана Федака завше слугувала надійною фортецею і тихою гаванню водночас, де він знаходив сили для своєї щоденної титанічної праці. Адже до послужного списку адвоката вхо­дили: товариство “Дністер”, Центробанк, Ревізійний Союз, “Карпатія”, “Просвіта”, мерія м. Льво­ва, осередки УГКЦ. Будучи людиною сильною, компетентною у будь-яких питаннях, що стосувалися його професійних зацікавлень, дім і виховання дітей він повністю покладав на свою дружину – Марію Федак­-Січинську. Гадаємо, що цей вибір був добре виваженим кроком у житті С. Федака, адже одру­жився він у 32 роки, коли його обраниці було лише 19.

Марія Січинська народилася 1874 р. у с. Угринь Скальського деканату в сім’ї греко-католицького священика, де традиційно панували моральність та релігійність. Батько був при церкві у селах Тернопілля, згодом парохом, а з 1897 року перевівся до Львівської архієпархії. Відомо, що отець Лукіян Січинський був двоюрідним братом одного з найвідоміших українських політиків Олександра Барвінського, а мати дівчини – Наталія Брилинська – доводилася сестрою Є. Олесницькому, який і познайомив молоду пару. 1893 року в с. Мшана (нині Городоцького р-­ну Львівської обл.) відбулося вінчання С. Федака з М. Січинською [2, с. 8]. Цікавим є той факт, що в уніатській церкві Галичини шлюбна присяга була такою: жінка присягала чоловікові на любов, вірність і послушність, а він їй на любов та вірність.

Незважаючи на патріархальне виховання, що сповідувало дівчині­-галичанці майбутнє в межах родини, домашнього господарства, церкви й виховання дітей, Марія Січинська була однією з перших, хто зосередив свою увагу на ролі жінки в суспільстві. Вона була актив­ною у жіночому просвітницькому русі Галичини, багато читала, декламувала поезію “Коб­заря”, цитувала “Каменярів”, особливо захоплювалася творчістю Б. Лепкого. З молодих років була скарбничкою (бухгалтером) Товариства “Руська Захоронка”, адже дуже люби­ла дітей. Упродовж сімейного життя Марія народила С. Федаку восьмеро дітей: доньок Га­лину (Олену), Ольгу, Марію, Софію, Оксану, Дарію та двох синів – Стефана­ Ярослава і Богдана.

Значне фізичне і моральне навантаження, що доводилось нести у сім’ї, не стало зава­дою для жінки в подальшій громадській діяльності. Відомо, що Марія Федак була поміж організаторок у краю Вакаційних осель – інституцій канікулярного відпочинку для дітей-вихідців із найбідніших верств міського населення. Жінка ввійшла до складу Головного Виділу для ведення навчально-виховного процесу в Товаристві разом з Ольгою Барвінською -Бачинською, Оле­ною Бережницькою, Ольгою Вахнянин, Софією Левицькою, Євгенією Макарушковою, Марією Це­глинською. Освічені та передові жінки того часу ініціювали у 1905 р. відпочинок для дівчат­-українок у селі Миловання Товмацького повіту (тепер Милування Тисменицького району Івано-Франківської області), що ґрунтувався на засадах національного та релігійного виховання через використання рідної мови, поезії, пісень, ігор. Такий підхід сприяв формуванню національної свідомості наймо­лодших представників українського народу, а молитва та пісні духовного змісту слугували основни­ми засобами релігійного виховання дошкільнят. Про авторитет оселі серед львів’ян свідчило те, що число вихованок з 1905 по 1909 роки зросло майже вп’ятеро і сягнуло 115 осіб [3, с. 13]. Зважаючи на популярність закладів та вагомість одержаних результатів, у майбутньому фундаторами товари­ства Вакаційних осель стали представники галицької інтелігенції, серед них – Степан Федак, Іван Бо­берський, Микола Вахнянин, Роман Перфецький.

Марія Федак – маленька жінка, завше спокійна, небагатослівна, сильною рукою тримала у взір­цевому порядку дім на Сиктуській і дбала про гідне виховання власних дітей, які називали її лише “Мамунця”. Після народження правнучки вона напише її матері: “Я вірю, що ти виховаєш її на до­бру українку – а це найважніше! [4, с. 17]”. Це були не просто слова, ціле її життя було взірцем ви­конання обов’язку дружини, матері, громадянки. Маючи власні цінні документи та рахунки у Банку Крайовому Королівства Галіції і Лодомерії (близько 11 тисяч 180 корон), дружина одного з найба­гатших українців Австро-Угорщини, зуміла прищепити своїм дітям скромність і ощадливість у всьо­му, наголошуючи на першочерговості духовних скарбів перед матеріальними.

Архівні дані подають, що Марія Федак мала право участі (разом з чоловіком) у виборах депутатів у міську раду м. Львова на період з 1913–1914 рр. [5, с. 17]. Ця деталь засвідчує рівноправність дру­жини С. Федака не лише у домі, а й у справах громадських. Не дивно, що й діти були виховані свідомими українцями, беручи участь у політичному житті свого краю. Відомо, що після атентату на Ю. Пілсудського, здійсненого сином Ярославом у 1921 р., спокійна “Мамунця” після нічного обшу­ку та побоїща у домі тихо, але рішуче заявила: “Я горда, що це саме мій син виконав цей атентат” [4, с. 16].

Подібно зносила усі удари долі власним прикладом навчаючи, що ніколи не “випадає плакати і показувати своє горе чи невдоволення публічно” [4, с. 14]. Адже завше хтось із найближчих перебу­вав за ґратами чи у небезпеці: чоловік, син, доньки Дарія і Марія, зяті Євген Коновалець та Андрій Мельник. Носила рідним у Бригідки харчі, білизну, листи й ніколи не нарікала на долю.

Деякі історики наголошують на родинних зв’язках Марії з Січинських та Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 р. застрелив у робочому кабінеті графа А. Потоцького. Відсидівши у в’язниці Станіслава 3 роки, Мирослав втікає та перебирається за кордон, що, як відомо, було організовано і про фінансовано родиною Степана Федака [6, с. 76].

На жаль, Марія Федак­-Січинська не залишила жодних записів, споминів, які б проливали світло на її власний внутрішній світ, взаємини з чоловіком, дітьми. Ні приватний архів, не кажучи про архіви інституційні, не містять письмових свідчень про дружину С. Федака. Можливо, їх не вважа­ли за потрібне зберігати. Відомо, що за рік до смерті 22 березня 1936 року, Степаном Федаком скла­дено заповіт, згідно з якими “універзальною наслідницею” всього майна родини призначалася дру­жина – Марія з Січинських. Останніми словами заповіту були: “…а Тебе , Кохана Марійко, сердечне прощаю і прошу дарувати всі прикрості, яких від мене дізнала” [4, с. 19].

Відомо, що Марія Федак дуже стійко перенесла смерть чоловіка 6 січня 1937 року, але заявила рідним, що “від смерті дідуся свят у мене не буде” [4, с. 14]. Як писала газета “Діло”, грандіозна па­нахида 9 січня 1937 р. за участю 25 духівників та городян перекрила рух головної артерії Львова і за­вершилася похованням С. Федака на Личакові без промов, вінків та квітів, з огляду на останню волю покійного [7, с. 76].

Упродовж місяця на адресу Марії Федак надійшла велика кількість жалібних листів та телеграм від господарських і громадських установ: “Народна організація українців м. Львова”, “Фортуна Нова”, “Торбан”, “Самопоміч”, “Дністер”, “Міщанське Братство”, Союз українок Перемишля, Ек­зекутива Ради службовців Ревізійного Союзу Українських кооператив у Львові та ін. Це ще раз засвідчувало вагу особистого внеску Степана Федака в діяльність місцевих інституцій краю. Українські діячі: Мирон та Роман Кордуби, Володимир Дашкевич, Дмитро Дорошен­ко, Іван Кузеля, Роман Савицький, Степан Смаль-Стоцький, Микола Заячківський, Олена Кисілевська, Стефана Онишкевич, Сергій Пеленський – засвідчували щире співчуття сім’ї та дружині в зв’язку з понесеною втратою й висловлювали сподівання “що і цей удар долі зне­сете мужньо, як уже не раз мужньо ставили чоло супротивним хвилям життя” [8, арк. 2].

На цей час Марії Федак виповнилося 64 роки. Разом з дітьми та онуками вона пере­живе загибель зятя Євгена Коновальця у Роттердамі, прихід радянської влади та поча­ток Другої світової війни. У 1942 році покине Україну й оселиться у Люксембурзі разом з донькою Софією та її чоловіком – Андрієм Мельником. За кордоном для Марії Федак також знаходився час на музику й подорожі Європою. Їй так і не сказали про трагічну кончину улюбленого сина Стефана­-Ярослава. До кінця життя (9 грудня 1952 р.) підтримувала дітей матеріально й морально. Діти, ж рівно як і зяті, онуки душі не чули в цій мудрій жінці й виконували заповіт свого великого батька: “Прошу вас, діти, щобисьтеся взаємно любили і собі помагали, люби­ли і шанували Мамусю” [4, с. 20]. Поховали Марію Федак­-Січинську в столиці герцогства Люксем­бург на кладовищі Боневуа [9, с. 15].

Схожою на матір (принаймні зовні) була найстарша з дітей Федаків донька Галина, яка більш відома під іменем Олени Федак­-Шепарович. Вона народилася 1894 року, отримала від матері ґрунтовні моральні засади і вже змалечку спілкувалася з гувернантками французькою та німецькою мовами.

Перший урок патріотизму Галя отримала у січні 1907 р., коли у Львівському університеті сту­денти обстоювали право на складання присяги українською, а не польською мовою. Тоді місцевою адміністрацією було заарештовано багато представників академічної молоді. Марія Федак входила до комітету, що займався забезпеченням продуктів харчування для заарештованих, а тому діти “най­багатшого українця краю” пили чай без цукру і дуже гордилися цією “посвятою”. Згодом за спри­яння С. Федака при “Краєвому союзі кредитовому” був створений Фонд допомоги заарештованим.

У великій сім’ї Федаків діти усвідомлювали незаперечність батьківського авторитету: він году­вальник родини, він її голова. З іншого боку, праця батька поза домом пов’язувала всіх із зовнішнім світом. Для Галі батько був втіленням цього неозорого, сповненого пригод світу, складного і диво­вижного, який вона хотіла осягнути і зрозуміти.

1912 року 16­річна Галина разом з батьком та подружжями Євгена та Ярослава Олесницьких ре­презентували Австро-Угорщину від товариства “Дністер” на протипожежному конґресі у Петербурзі. Користуючись відсутністю митних ревізій у Європі, делегації пощастило відвідати у Варшаві ви­датного українського ліричного тенора О. Мишуґу – товариша С. Федака по дяківській бурсі у “Ставропігії”. Крім того, у Петербурзі молода дівчина спілкується з місцевими українцями, у Москві знайомиться із С. Петлюрою, у Києві разом з батьком відвідує “Український Клуб”. Тут львів’ян тепло зустріли відомі діячі: М. Лисенко, М. Коцюбинський, Л. Старицька­-Черняхівська, Є. Чика­ленко та ін. [10, с. 110]. Знайомство і спілкування з видатними особистостями, любов до подоро­жей, бажання завше бути в епіцентрі всіх подій, мабуть, надихнули у майбутньому Галину Федак до журналістського фаху. Вона навчалася у Львівському університеті, студіювала журналістику в Берліні, філософію у Відні, залучалася до громадських справ.

Галина Федак за вдачею була надзвичайно самостійною, активною і цілеспрямованою дівчиною. Маючи за ідеал батька, як уособлення чоловічих чеснот, вона шукала для себе обранця, але такого, який був би здатний подарувати їй належну гідність та мати високу свідомість. Для багатьох стало несподіванкою, що найбагатша і найбажаніша наречена Львова, яка ніколи не була обділена увагою своїх “адораторів” (прихильників), зупинила свій вибір на юнакові без статків та звань. Ним став ка­дет Австрійської армії у Требінії (Герцеговина) на прізвисько “Радіо” – Лев Шепарович.

Історію цього кохання, як і психологічні портрети адресатів, привідкриває переписка між моло­дими людьми з липня по листопад 1916 року – епістолярний роман на 74 аркушах. Після знайом­ства, яке відбулося за сприяння подруги Галі – Марти Герасимович, образ галичанки з “пишними, гордими очима”, “неспокійною чорною гривкою та енергійним профілем” повністю заволодів дум­ками молодого Шепаровича: “Ваш інтелект, так повні ініціативи, так оригінальні…” [11, арк. 22–25]. Молода Федаківна також гідно оцінила характер молодого Шепаровича, який ще 1906 р., студіюючи електротехніку, став засновником “Клубу українських студентів в Карлсруе”. Левко долучився до діяльності товариства, що провадило звіти про справу українського університету, інформувало місцевий загал про українсько-польські відносини, мало свою бібліотеку (200 томів), український хор [12, арк. 1]. Перебуваючи у складі австрійської частини з 1914 р., Л. Шепарович силою свого інтелекту та професійними навиками завоював прихильність німецьких і австрійських колег по зброї, зумів завше “не поступати як маса, а йти своїм шляхом” і “вірити у світлу будучність нашого наро­да” [11, арк. 2]. Таке ставлення до життя відповідало особистим переконанням Галини Федак. На той час, перебуваючи у Відні, вона працювала в “Українському жіночому комітеті допомоги поране­ним воякам” (“Ukrainisches Damenhilfskomitee fur Verwundete Soldaten”), що займався харитативною підтримкою українців у австрійських шпиталях.

Маючи сильну вдачу, Галя зуміла переконати у правильності свого вибору не тільки “Дзядзя” (дідуся) – Лукіяна Січинського, а й надзвичайно принципову “Мамусю”, на що Л. Шепарович зауважив: “Ти умієш справді справи боронити лучше, ніж всі концієлянти…” [11, арк. 47]. Наводимо цитату щодо бачення Галею своїх заручин, що засвідчує глибокі моральні принципи, закладені у сім’ї С. Федака: “І Дзядзьо нас поблагословить на нове жит­тя і зголосимо ту присягу … в тій нашій сільській церковці – без електричних світильників, диванів, без вельону, букетів. І ніхто не буде оглядати, як я убрана, чи плачу… Прийде­мо собі пішки з двірця і нап’ємося лиш сільської кави так, якби приїхали на прогульку…” [11, арк. 41 зв].

Весілля відбулося у листопаді 1916 року, як тільки молодому дали дозвіл покинути військову частину і прибути до Львова. Зважаючи на обставини військового часу, все було “скромно і елегантно, із тихим благословенням батьків” [4, с. 12] . Кошти, що мали бути витрачені на повідомлення у пресі про гучну забаву, Степан Федак передав у фонд Червоного Хреста. Після цього молоді Шепаровичі від’їжджають до Відня.

Галина Федак­-Шепарович була однією з небагатьох галичанок, яким удалося уникнути жіночого рабства. У заміжжі вона не втрачає власної індивідуальності, в неї власний світ, свої прагнення, які розділяє і підтримує Лев Шепарович: “Галя так характерна і належить до тих рідких, що як скаже “так”, то є дійсно “так”… на таких людях будується світ і його ідеальна часть – стремління до доб­рого, до висшого, до щастя” [11, арк. 33]. Бачачи себе суверенним суб’єктом, молода жінка прагне удосконалити суспільство, в якому живе, звільнити його від пут і застарілих звичаїв. Вона активно долучається до роботи громадських і політичних організацій Галичини.

1918 року подружжя Шепаровичів повертається до Львова і включається в події Листопадово­го зриву. “Я не могла бути в ці великі дні тільки пасивним глядачем, усіма клітинами розуму і сер­ця я хотіла бути активною…”, – згадувала згодом діячка [13, с. 2]. Відомо, що Л. Шепарович та підпорядкована йому група зв’язкових УГА захопила у Львові головну пошту і телеграф. Під час відступу УГА на Наддніпрянщину дружина супроводжувала його, будучи неподалік від лінії фронту “не з особистих амбіцій, а з глибокого почуття обов’язку” [13, с. 2].

Крім того, вподовж українсько-польського конфлікту їй доручають організацію кухні для ук­раїнських жовнірів у приміщенні колишньої Духовної семінарії. У цей непростий час освічена журналістка могла замінити декількох чоловіків у канцелярії Народного Дому. Пізніше жінка за­лучається до роботи Самаритянської секції Українського Горожанського Комітету у Львові, що був організований 1918 р. її батьком. За сприяння Галини Федак­Шепарович та Олени Косевич від ге­нерала Сікорського було отримано дозвіл на відвідування жінками українських шпиталів, а згодом в’язниці Бригідки. Перебуваючи на посаді секретарки, Галина, як і решта жінок Секції, опікується українськими пораненими і полоненими: забезпечує їх продуктами, цигарками, часописами та “доб­рим словом” [14, с. 110].

22 квітня 1919 року Галина Федак­-Шепарович разом з Кирилом Студинським та Владиславом Дзєдушицьким, за дорученням Ради державних секретарів, виїхала до Перемишля і впродовж восьми днів перевіряла побутові умови, санітарний стан, харчування полонених та інтернованих у таборах Домб’є та Вадовичі. Особисто, без відома обох делегатів і польського наглядача, молода жінка роз­дала у таборах 100 тисяч австрійських корон, наданих їй Степаном Федаком для потреб українських вояків [ 5, с. 25]. У вересні того самого року Галина Федак­-Шепарович разом з д-­ром С. Панчиши­ном та о. Л. Сембратовичем веде переговори з д­-ром Фріком – представником Міжнародного Чер­воного Хреста у Женеві щодо звільнення українських полонених та інтернованих. Вона працює як перекладач, секретар, веде протоколи перемовин, шукає та наводить статистичні дані чисельності, вікового цензу українців у таборах Австро-Угорщини, наполягає на якнайшвидшому вирішенні пи­тання звільнення співвітчизників та повернення їх на Батьківщину [15, с. 30].

Зі закінченням Першої світової війни діячка поміж кращих представників галицької інтеліґенції 20–30 рр. минулого століття, котрі під гаслом “віри у власні сили” розпочали вперту, чорну роботу за відбудову власних інституцій у складі ворожих імперій. Іван Кедрин заслужено ставить її поряд з такими непересічними особистостями як Дмитро Левицький, Остап Луцький, Степан Баран, Мілена Рудницька [16, с. 331]. Під іменем Олени Федак-­Шепарович вона ввійшла до організаційного комітету З’їзду українських жінок 22­23 грудня 1921 р. у Львові, що започаткував Союз українок (СУ). У пе­ріод, коли Федаківні випала честь очолити СУ, в польських Бригідках 9 лютого 1924 р. було замучено Ольгу Левицьку­-Басараб – зв’язкову УВО. За сприяння О. Шепарович “справа Басарабової” набула не лише місцевого, а й міжнародного резонансу, стала яскравим прикладом патріотизму та активної громадянської позиції сучасниць.

Поле діяльності Союзу українок охоплювало не лише політичні, економічні, а й духовні аспекти суспільного життя. Його представниці брали активну участь у житті парафій та церковних товариств, зокрема, відомо про роботу О. Федак-Шепарович в Українському комітеті допомоги безробітним та убогим, що постав у Львові в міжвоєнний період. Тісно співпрацює жінка з такими персоналіями, як Олена Кисілевська, Катря Гриневичева, Іванна Блажкевич. Разом з Міленою Рудницькою редагує ча­сопис “Жінка”, а після його закриття у 1935 р. стає співзасновницею двотижневиків “Гро­мадянка” та “Світ українки” [17, с. 191].

Намагаючись протистояти тенденції антиінтелектуалізму в краї, Союз українок під­тримав заснування у Львові в жовтні 1924 р. Українського товариства жінок з вищою освітою, куди ввійшли Олена, Марія та Софія Федак. У складі Товариства старша Федаківна через публічні доповіді, реферати намагалася залучати жінок з середньою освітою до продовження навчання в університетах Європи. Саме Олена Федак­-Шепарович була однією з перших, хто правильно розставив акценти щодо сутності українського фемінізму, зазнача­ючи: “Завданням української феміністки являється праця, … позитивна, громадська праця з народом і для народу. Тоді здійснення всіх наших ідеалів, цебто визволення нашого на­роду, буде рівночасно цілковитим визволенням української жінки” [18, с. 23].

Надзвичайно помітною була участь Олени Федак-Шепарович у міжнародному жіночому русі. З 28 травня по 8 червня 1926 року вона перебувала у складі української делегації Міжнародного союзу суфражисток у Парижі, була єдиною, хто представляв Союз українок на по­хоронах Симона Петлюри. В наступні роки вона у складі делегації Жіночого конґресу в Берліні (1929 р.) та Відні (1932 р.), де поборюючи всі перешкоди польської влади, гостро піднімалися питання дискримінації української меншості у Другій Речі Посполитій. Щоб продемонструвати свою єдність і гідно заявити про себе світові, жінки-­галичанки проводять у жовтні 1937 р. Всесвітній з’їзд Союзу українок, до головної управи якого була включена і Олена Федак-­Шепарович.

Аналізуючи громадську діяльність Олени (Галини) Федак­-Шепарович, варто підкреслити її участь у політичному житті галицьких українців. 1928 року під час виборів депутатів до польського сей­му і сенату їй довірили репрезентувати інтереси жіноцтва в УНДО. Зважаючи на те, що УНДО було коаліцією поміркованих партій і груп, жінкам тут було легше втриматися та повноправно викори­стати парламентську трибуну для захисту власних інтересів. Така ситуація була не на руку чинній владі, тому 1935 р. доказом “нормалізації” стало право поляків схвалювати або відкидати кандидатів-­українців у виборчих процесах. Олені Шепарович та її соратницям – Г. Палій, М. Біляк, М. Му­дрик – керівництво УНДО запропонувало компроміс із владою. Жінки відповіли на це відкритою за­явою “Вибори без жінок”, де проголошувалося: “Політична рівноправність – це для нас, українських жінок, співвідповідальність за те все, що твориться в українському світі, також за те, що робиться без нас, жінок, навіть за те, що робиться проти нас” [17, с. 272]. Тому у виборчих списках УНДО – найбільшої партійної коаліції – не було жодної жінки. У відповідь на це місцева влада припиняє діяльність Союзу українок.

У жовтні 1937 р. українки засновують нову інституцію – Дружина Княгині Ольги, куди ввійшла і О. Федак-Шепарович. Це була не тільки політична організація жінок, а й ідеологічний центр щодо питань релігії, родини, освіти, культури та етики громадського життя.

З приходом радянської влади у Західну Україну, сім’я Олени Федак-Шепарович еміґрує в Західну Європу, а з 1949 р. – до США. Тут деякий час жінка змушена перебиватися тимчасовими заробітками (працювала кухаркою у родині італійського лікаря), згодом влаштувалася на роботу в Український інститут Америки. До кінця життя Олена Федак­Шепарович не припиняла зв’язків з Батьківщиною, працювала за кордоном з іншими співвітчизницями, наголошуючи, що “усі пости здобували ми собі своєю невсипущою працею, своїм гарячим бажанням служити своїй Державі” [15, с. 32]. Останні роки життя Олена (Галина) Федак-Шепарович важко хворіла. Просила поховати себе у чорній сукні з білими рукавичками, тихо, без промов і тризни. Померла 1982 року в Нью-Йорку у віці 88 років. “Людина високої товариської культури, мила, привітна, справжня представниця роду Федаків” – пи­сав про неї І. Кедрин [16, с. 332].

Можна без перебільшення стверджувати, що під цей словесний портрет підпадає донька Олени (Галини) та Лева Шепаровичів Ольга Кузьмович – наймолодша репрезантка роду Федаків. Її дитячі та юнацькі роки на Сикутській, 48, атмосфера дому, Львів з його родинними та соціальними пара­дигмами сформували її взаємини зі світом, заклали підвалини життєвих пріоритетів, характерних для ґенерації галицької інтеліґенції 30–40 рр. минулого століття.

Маючи батьків, активно задіяних у громадських справах, дівчинка виховувалася бабунею, якій вона присвятила найтепліші спомини. Читаючи їх, розумієш, що пам’ять письменниці, мов перфо­карта, пройнята дитячими і отроцькими враженнями про світ, в якому існувала радість і біль. Хре­щеними малої стали Ольга Федак­-Коновалець та Андрій Мельник. Останній не дарував ані іграшок, ані солодощів, а тільки клаптики зшиткового паперу, де були короткі побажання, та альбом із ро­динними світлинами. Вже у 3­річному віці Оля стала свідком погрому дому С. Федака, спричине­ного атентатом на Ю. Пілсудського. Коли поліція розпорювала без жалю дитячі ляльки в пошуках таємних паперів, бабуня – Марія Федак – навчала ніколи не плакати перед ворогом. Згодом 1923 року дівчинка стала співучасницею “підпільної праці”, перевозячи з Берліна зашиті в комірі плащика гроші, призначені для діяльності УВО [4, с. 13].

У майбутньому Ольга Шепарович закінчила середню школу, потім – Український Інститут для дів чат у Перемишлі. Вже 1934 р. з’являються її перші журналістські дописи у пластовому журналі “На сліді”, замітки до журналу “Жінка”, що редагувала Галина Федак-Гашпарович. З 1935 по 1939 рр. дівчина, як матір у минулому, вивчає журналістику у Варшаві. Отримавши ступінь магістра, працю­вала у щоденнику Львова “Діло”, але з приходом радянської влади змушена еміґрувати до Кракова. Тут Ольга віднайшла свого нареченого – Миколу Кузьмовича. Він був сином відомого діяча Володимира Кузьмовича – посла до галицького сейму, співробітника газети “Діло”, прихильника УНДО. М. Кузьмович до війни працював хірургом у лічниці Анд рея Шептицького, тому поляки забирають його у полон на посаду лікаря. Добившись у влади дозволу на визволення нареченого, Ольга і Микола побралися у Кракові. Відомо, що свід­ком на весіллі у Кузьмовичів був Юрій Шухевич – брат Романа Шухевича.

Проживаючи у Польщі, Ольга Кузьмович два роки працювала на посаді секрета­ря полковника Р. Сушка, а відтак М. Скрипника (згодом митрополита УПЦ – Мстисла­ва). 1941 року Ольга Кузьмович з чоловіком повертається до Львова, продовжує робо­ту в юнацькому журналі “Дорога” під керівництвом редактора Миколи Шлемкевича. Коли в 1944 році Львів знову захопили радянські війська, сім’я перебирається в Австрію, а з 1949 року родина Шепаровичів-­Кузьмовичів еміґрує в США.

У чужій країні життя Ольги Кузьмович було тісно пов’язане з юнацькою організацією “Пласт”. Маючи за приклад матір та бабуню, які в межах ворожих окупацій вели активну громадську робо­ту, Ольга не мала морального права на помилку. Зайнявши провідне місце у Пластовій організації США, жінка скеровує свою діяльність на зберігання і трансляцію національного компонента серед діаспорної молоді. У 1960–1963 рр. її обрано головою Крайової Пластової Старшини у США, вона поміж членів редколегії “Пластового Шляху”, відповідальна за пластову сторінку газети “Свобода”. 25 років поспіль жінка редагувала журнал пластового юнацтва “Юнак”, а в 1970–1974 рр. її обра­ли очільницею Головної Пластової Ради (вперше такий пост було доручено жінці). За багаторічну плідну працю у “Пласті” О. Кузьмович двічі була удостоєна золотої медалі Святого Юрія.

Як журналістка, маючи легкий стиль викладу, поєднаний з реальним світосприйманням та витон­ченою спостережливістю, вона на перший план завше ставила проблеми людських взаємин і майже ніколи не торкалася політичних. Ольга Кузьмович була удостоєна честі очолити Спілку українських журналістів Америки (1976 р.), вона член управи НТШ Америки, редактор “Вістей НТШ”, сторінки НТШ у “Свободі”. На літературних конкурсах СФУЖО двічі нагороджували за її оповідання. У доробку О. Кузьмович понад 1900 нарисів, оповідань, статей, фейлетонів, репортажів, спогадів, що головно стосуються української історії. Вона є автором передмов до зібрань творів І. Кедрина, Ц. Паліїва, Р. Купчинського, альманаху “Карпатський Лещетарський Клюб”, порадника для молоді “Як писати листи” [19, с. 32].

Найбільшим літературним надбанням О. Кузьмович є книги “Про це і те” (2000 р.) та “Про вчора і сьогодні” (2003 р.). Останні цінні тим, що містять ностальгійні портрети персоналій Львова початку ХХ століття. Серед них представники родини С. Федака: Марія Січинська, Ольга та Євген Коновальці, Андрій Мельник, Лука Мишуґа, Стефан­Ярослав Федак. Вони звичайні у своїй “повсякденній діяльності”, зі своїми слабкими і сильними сторонами, власними світоглядами. Висвітлюючи чоловічі й жіночі візії тогочасного суспільства, Ольга Кузьмович сприяла відтворенню більш цілісної картини історичного минулого, яке вона проектує на сучасність. Серед її героїв і представники наймолодшого покоління Федаків, які розсіялися по всьому світові, але, попри те, бажають пізнати спільну родину й Україну.

Написавши спогади, унікальні в мемуарному доробку галицьких сімей минулого століття, жур­налістка О. Кузьмович залишила ще багато “білих плям” у цій історії. Адже, як пише О. Забужко: “…жодна «сторі» не є закінченою, нічия. І смерть не ставить у ній крапку” [20, с. 130]. Гадаємо, що справу онуки Степана Федака продовжать його нащадки в Україні та поза її межами.

Таким чином, представлені жіночі персоналії родини С. Федака різнили епохи, з їх трагічними умовами, проблемами виживання, де надзвичайно легко було загубити себе як людину, втратити власне коріння. Проте ці жінки зуміли зберегти й передати нащадкам лейтмотив Батьківщини. Про­пагуючи національні цінності, створюючи унікальні моделі громадських організацій, беручи участь у міжнародному та національному жіночому русі, публікуючи власні спогади, вони, як і решта сучас­ниць, творили українську історію. Такою самою мірою, як і чоловіки.

Ольга БЕЖУК

Література:

1.  Кісь О. Жіноча історія як напрямок історичних досліджень: становлення феміністської методології / О. Кісь // УІЖ. — К., 2012. — No 2. — С. 159–172.
2. Нагірний М. Степан Федак (9.01.1861–6.01.1937) : 150 років забутого філантропа / М. Нагірний // Українське слово. — 2011. — No 3. — 19–25 січ­ня. — С. 8–9.
3. Звіт з діяльності Виділу “Товариства вакаційних осель” у Львові від основаня т. є. від року 1905 до 1909 включно. — Жовква : Печатня ОО. Ва­силиян, 1910. — 32 с.
4. Кузьмович О. Про це і те / О. Кузьмович. — Нью­Йорк, 2000. — 287 с.
5. ЦДІАУЛ. — Ф. 373. — Оп. 1. — Спр. 36. — Посвідчення Федак Марії на право прийняття участі у виборах депутатів в раду м. Львова. — 1 арк.
6. ЦДІАУЛ. — Ф. 360. — Оп. 1. — Спр. 332. — Матеріали судової справи Мирослава Січинського. 1908–1909 рр. — 91 арк.
7. Д­р Степан Федак // Діло. — Львів, 1937. — 12 січня. — С. 3.
8. ЦДІАУЛ. — Ф. 373. — Оп. 1. — Спр. 37. — Листи Федак М. від господарських організацій. 1937 р. — 28 арк.
9. О­ка. А наші родини меншають… / О­ка // Наше життя. — Нью­Йорк, 1982. — 11 грудня. — С. 15.
10. Баран З. Степан Федак – правник, фінансист, громадський діяч / З. Баран // Українська кооперація. — Львів, 2001. — С. 103–112.
11. ЦДІАУЛ. — Ф. 373. — Оп. 1. — Спр. 40. — Листування Федак Галі з Шепаровичом Львом. — 1916 р. — 74 арк.
12. ЦДІАУЛ. — Ф. 834. — Оп. 1. — Спр. 134. — Стаття Л. Шепаровича. — 12 червня, 1908 р. — 2 арк.
13. Шепарович О. Листопадові спогади / О. Шепарович // Жінка. — Львів, 1936. — 1 листопада. — С. 3–5.
14. Бежук О. М. Благодійна діяльність самаритянської секції Українського Горожанського Комітету у Львові / О. М. Бежук // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія “Держава та армія” : збірник наук. праць. — 2011. — № 693. — С. 142–147.
15. Шепарович О. УЧХ у Львові. 1918–1919 / О. Шепарович // Вісті Комбатанта. — Нью­Йорк, 1961. — Ч. 3. — С. 25–32.
16. Кедрин І. Життя. Люди. Події. Спомини і коментарі / І. Кедрин. — Нью­Йорк, 1976 р. — 724 с.
17. Богачевська­Хом’як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України 1884–1939 рр. / М. Богачевська­Хом’як. — К., 1995. — 423 с.
18. Шепарович О. Модерний фемінізм і українська жінка / О. Шепарович // Жіноча доля : Альманах. — Коломия, 1928. — С. 23.
19. Махно В. Людина з історії. До 90­ліття журналістки Ольги Кузьмович / В. Махно // Альманах УНС. — 2007. — No 8 — С. 122–124.
20. Забужко О. Музей покинутих секретів : Роман // О. Забужко. — К. : Факт, 2009. — 832 с.