Наближається одне з найсвітліших християнських свят – Воскресіння Христове. Уже традиційно, напередодні розповідаємо про те, як раніше проходили приготування до свята та як відзначали Великдень на наших землях. Сьогодні мова піде про святкування у селах, що розташовані у Львівській області понад рікою Зубра – Вовкові, Кугаєві, Загір’ї та Жирівці. Описав їх у своєму історико-етнографічному нарисі “Вовківська земля” Микола Батіг (працю було видано у Львові в 1990 році).
![Село Кугаїв на річці Зубра](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/03/---5-selo-Kugayiv-na-r.-Zubrai.jpg?resize=696%2C522)
У календарному циклі весняно-літніх свят перше місце багатством обрядового комплексу займали великодні свята, у яких, як і в різдвяних та йорданських – злилися праслов’янські торжества весняного воскресіння природи з релігійним святкуванням воскресіння Ісуса Христа. У надзубрянських оселях майже всі давні обрядові та звичаєві великодні дійства, характерні для інших етнорегіонів України, збагачені ще й локальними місцевими елементами, збереглися аж до кінця 30-х років нашого століття [ХХ ст. – ред.].
![Христос Воскрес! Поштівка видавництва "Українська преса" у Львові, 1938 рік, малюнок професора Осипа Куриласа. З колеції Юрій Завербного](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/04/Velykden_6_1-900x580.jpg?resize=696%2C449)
Великдень тут зустрічали як велике свято весни, радості й надії, приготування до якого були не менші, ніж до двох попередніх: білили хату, мазали призьбу, підмітали подвір’я, заколювали свиню та коптили в бовдурі ковбаси та шинки. Основні підготовчі роботи припадали на останній перед Великоднем тиждень, так званий «страсний» тиждень, а зокрема останні три дні. Господині готували сир, масло, яйця, дівчата малювали писанки та ін.
Але основною підготовчою функцією, до якої кожна господиня підходила з хвилюванням, було печення паски. Вона мала бути найбілішою, найпахучішою, найкраще прибраною ліпленими кісоньками та пташками, а головне – найбільшою, не потрісканою та без «закальця». Тому доводилося інколи господареві розвалювати передню стінку печі, бо паска, яка виросла, не могла пролізти в «челюсті».
![Листівка Христос воскрес. Видавництво "Русалка", Львів до 1939 р. (взято з http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1399)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2016/04/stil6-900x571.jpg?resize=696%2C442)
На Великдень усе мало бути нове: жінки,зокрема дівчата, заздалегідь вишивали нові сорочки, шили нові спідниці, замовляли в шевців нові черевики. Новий одяг та взуття заготовляли чоловіки. У все нове вдягали на Великдень дітвору. Парубки, крім усього, запасалися стрільним порохом для заряджання «моздирів», пострілами з яких вітали свято. Два такі чавунні «моздирі» донині стоять у кугаївській Богоявленській церкві. Дитячі пістолети з запасом пістонів для великоднього салюту купували хлопчакам, навіть найменшим. Малі хлопці мали у “страсний” тиждень ще одну хвилюючу турботу: майстрували дерев’яні молотки («добіньки») для виконання траурного ритуалу у «страсний» четвер. У передвечірню пору вони збиралися під церквою, де була підвішена велика дерев’яна дошка, вишиковувалися біля неї і з нетерпінням чекали першого удару церковного дзвону, після чого розпочинали свою своєрідну траурну «мелодію» – ударяли в ритм «добіньками» об дошку: два удари – довгі,три – короткі, аж до пізніх сутінків. Місце біля дошки хлопці займали на основі неписаного закону, як кури в курнику – перше місце належало найстаршому з найбільшою «добінькою» і останнє найменшому – з найменшою «добінькою».
![Христос Воскрес! Поштівка видана накладом коопю "Рідна Школа", Львів, 1936 рік, фотограф Михайло Шалабавка. З колеції Юрій Завербного](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/04/Velykden_8_1-900x580.jpg?resize=696%2C449)
Траурним днем, про який хлопчаки сповіщали своїми «добіньками», була «страсна п’ятниця» . У п’ятницю люди «постили», а потім йшли до церкви до плащаниці – намальованого зображення Ісуса Христа посеред церкви. Цей релігійний траурний обряд, як і багато інших різдвяних, йорданських та великодніх ритуалів, зберігся у релігійній церковній обрядовості до наших днів.
У передвеликодню ніч у надзубрянських селах на основі прадавнього звичаю під церквою розкладали вогнище й сиділи біля нього аж до ранку і молоді, і літні люди. Ніхто вже не пам’ятав його ритуального призначення, але вогонь палили, бо так робили з діда-прадіда. В деяких місцевостях називали цей звичай «гріти діда», в інших районах із вогнем пов’язували новий урожай, а також здоров’я членів сім’ї, а подекуди тлумачили вогонь євангельським текстом про сторожу біля господнього гробу.
![Церква у Кугаєві (1693р)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/05/var1.jpg?resize=696%2C936)
Посвячення паски в супроводі грімкого салюту «моздирів» та пострілів із саморобних пристроїв (залізних «добіньок») відбувалося удосвіта в неділю під церквою. Після трикратного урочистого обходу навколо церкви з «плащаницею» («поховання плащаниці») господині ставали колом, розстелювали на мураві білі скатертини й розкладали на них свої статки: ковбасу,шинку, масло, яйця, сир, писанки, хрін та сіль у плетеному з лози кошичку, а поряд – паску, на яку відразуспрямовувались критичні погляди сусідок. Коли пролунало традиційне: «Благослови, Господи, сир, яйця, масло і всякії сніди» і паску покроплено свяченою водою, ношу зав’язували у скатертину, чоловіки закидали клунок на плечі й поспішали додому. Господині ступали поруч гордо й пишно, якщо паска була «гідна» і з тихим щемом у серці, якщо вона серед інших не зайняла належного місця.
![Кошички з писанками для прикраси столу на Великдень, прибрані шуткою або стяжкою, 1926 р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2016/04/stil4-864x900.jpeg?resize=696%2C725)
Ритуал великодньої трапези був переважно подібний до різдвяної та йорданської. Господиня розставляла на столі пахучі посвячені «сніди», усі проказували молитву, господар три рази поздоровляв присутніх словами: «Христос Воскрес!», йому відповідали – «Воістину воскрес!», споживали шматочок свяченого яйця, а потім святкові страви.
Після сніданку всі – старі й малі – поспішали під церкву, де в супроводі гомону церковних дзвонів розпочиналися гагілки. Дівчата, узявшись за руки, утворювали коло та розпочинали свої традиційні пісні: «Чижику, чижику, пташку маленький, чи ти бачив, чи ти чув, як то люди сіють мак…», «Подоляночку», «Царівну» та інші затівали рухливі хороводи в супроводі веселих пісень, таких як «Ростуть, ростуть огірочки від фігури до гайочку». Хлопці грали в «третяка», «тепло-зимно», «скаканого», ставили «дзвіницю».
![Церква у с.Вовків (1706р)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/05/var1a.jpg?resize=696%2C1001)
Улюбленим хороводом був «Зайчик». У живу загороду дівочого кола входила одна з дівчат – «зайчик». Дівчата співали: «Ані тобі, зайончику, вискочити, ані тобі, зайончику, виглянути. Зайончику – за головоньку». Дівчина бралася руками за голову. А дальше було: «Зайончику – за рученьки, зайончику – за ніженьки». Аж потім усі змилостивлювались над бідним «зайончиком» і співали: «Зайончику, обернися, котру любиш, то візьми си». «Зайончик» ставав у коло, а його місце займала обраниця.
Дуже популярними були в ритуальному великодньому циклі веселі співомовки жартівливо-залицяльного характеру. Дівчата ставали рядочком під стіною церкви і з лукавими усмішками та підморгуваннями до хлопці, які стояли навпроти, розпочинали свої інтригуючі натяки, називаючи прізвища або прізвиська хлопців та дівчат, у яких зауважували приховані поки що обопільні симпатії. Співомовки розкривали з одного боку «серцеві» таємниці, аз другого – спонукали до любовного зближення. Пісеньки повідомляли всім і кожном, наприклад, що «На Зарічного синочку вишита сорочка, а хто ж її вишивав – Глов’якова дочка», а дальше: «На Глов’яковій дочці куплений віночок, а хто ж його купував – Зарічний-синочок». З веселими жартами насміхами, а інколи тихо і скромно дівчата дарували хлопцям писанки.
![Христос Воскрес! Поштівка видавництва "Русалка", 1938 рік, малюнок професора Осипа Куриласа. З колеції Юрій Завербного](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/04/Velykden_4_1-900x579.jpg?resize=696%2C448)
Своїми іграми в «лапанку», «хованку» та іншии займалась дітвора. Одружені чоловіки та заміжні жінки участі в парубоцьких та дівочих іграх переважно не брали. Вони були глядачами, але своїм святковим барвистим вбранням доповнювали монументальний мальовничий комплекс, а усміхненими лицями – неповторний радісний весняний настрій. Правда, молодиці затівали інколи сою жартівливу гру «Петрушки». Брали в ній участь три дійові особи: «Господиня», «Петрушка» і «Сусідка». «Господиня» сідала на підвалину церкви, на пеньок або камінь, до неї на коліна вміщалася «Петрушка» , яку «Господиня» міцно обхоплювала руками. До «Господині» підходила «Сусідка» і питала: «Я прийшла Петрушки, – до чорної юшки». «Господиня» відповідала: «То си вирви». «Сусідка» тягнула за руки «Петрушку», та раптом відпускала руки і «Сусідка» стрімголов падала під загальний регіт присутніх. Або знов руки відпускала «Господиня» і тоді падали разом і «Сусідка», і «Петрушка». У дівочі співи, веселі вигуки дітвори та гомін церковних дзвонів час від часу вривася гук моздирів, який котився луною далеко по надзубрянських лісах.
![](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/09/z1534839964a14i-695x900.jpg?resize=695%2C900)
Завершувались великодні свята «обливаним понеділком». У надзубрянських селах, щоб не заважати гагілкам, які тривали два дні, «Обливання» переносили на третій день – на вівторок. Ритуал «обливання» проходив уже не під церквою, а на «загумінках», де сміхи, жарти та дівоче вищання лунали до пізньої ночі. Не забували люди в цей радісний час і про своїх предків. Вони йшли на цвинтар, де священик відправляв панахиду, щоб помолитися за упокій їх душі.
Микола Батіг. Вовківська земля. Історико-етнографічний нарис. Львів, 1990