За що розстріляли кавалера двох орденів Слави Хаїма Гольденберга?

Старожили Львова пам’ятають кафе «Пінгвін» і «Сніжинка», а також бар-ресторан «Вежа», в яких панувала не властива радянському «общепіту» атмосфера. Керували цими закладами Хаїм і Соня Гольденберги. На початку 1980-х подружжя звинуватили у розкраданнях і хабарництві. Про цей судовий процес писала головна газета СРСР «Правда». Врешті, ветерана «Великої вітчизняної війни» Хаїма Гольденберга розстріляли, а його дружині – Соні – присудили 14 років ув’язнення.

Кореспондент телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», поговорив із дочкою Гольденбергів, дослідив архівні документи прокуратури і КДБ.

Хаїму Гольденбергу в 1980 році виповнилося 58 років.

У Львові його багато хто знав під ім’ям Михайло.

На фотографіях того часу Гольденберг часто зображений із орденами і медалями на грудях. У липні 1941 року юний Хаїм пішов добровольцем на фронт, воював до серпня 1945-го.

Серед іншого, брав участь і в боях за Сталінград. Був важко поранений і контужений, отримав два ордени Слави й інші нагороди. Після війни переїхав до Львова, де познайомився із Сонею. Обоє народилися в одному місті – Бердичеві. Незабаром пара одружилася.

Подружжя десятиліттями працювало у сфері «радянської торгівлі» і досягло чималих висот у кар’єрі.

Гольденбергів знали у Львові. Навіть зараз у львівських групах у соцмережах під постами із згадкою про Гольденбергів можна прочитати десятки коментарів старожилів із теплими словами про них, зокрема і слова вдячності за колись надану допомогу.

«Пінгвін», «Сніжинка» і «Вежа»

Хаїм Гольденберг був завідувачем двох закладів громадського харчування («общепіту» казали в СРСР ) у центрі Львова.

У радянських документах вони фігурують під сухими офіційними назвами «магазин №53» і «магазин №79», а насправді це були улюблені львів’янами кафе «Пінгвін» і «Сніжинка», чиї десерти та молочні коктейлі приводили в захват дітей і дорослих.

Соня Гольденберг керувала трьома закладами: двома гастрономами і баром «Вежа» у Стрийському парку. Це була справжня водонапірна вежа, побудована в 1894 році в середньовічному стилі.

У післявоєнні роки будівля стояла без діла, поки в 1970-х не виникла задумка переобладнати її під бар.

Безпосереднім утіленням проєкту займалася Соня Гольденберг. До справи вона підійшла з душею: обговорювала проєкти з архітекторами і художниками, контролювала перебіг ремонту, сама доплачували робітникам.

Вкладені зусилля себе виправдали: після відкриття у 1976 році восьмиповерховий бар став шалено популярним.

Сюди йшли не тільки за алкогольними коктейлями і оригінальними десертами, але і за особливою атмосферою – за словами відвідувачів, у «Вежі» було «як за кордоном».

Фішкою останнього поверху «Вежі» був не тільки панорамний вигляд на парк, а й телевізор із відеомагнітофоном, можливо, перший у громадському місці у Львові.

Дорослі могли подивитися західні музичні кліпи (головними відеохітами тоді були ролики ABBA і Queen), а діти – мультики (відвідувачі як приклад згадують «Тома і Джеррі»).

Про інший бік роботи «Вежі» газети тоді не писали, а жителі міста в більшості своїй не чули.

Бар став одним із улюблених місць відпочинку для бандитів, картярів, фарцовщиків (у час тотального дефіциту в СРСР продавали товари з-під поли – ред.) і цеховиків. Якщо ця непроста публіка зібралася в «Вежі», то для звичайних відвідувачів двері закривалися.

Як розповів львів’янин на ім’я Алік, недалеко від входу міг чергувати наряд міліції (якій за це платили) – на випадок, якби хтось «з вулиці» наполегливо бажав потрапити всередину. Закриті вечірки іноді тривали до самого ранку.

Арешт і суд

Згодом на «Вежу» звернув увагу КГБ (Комитет государственной безопасности СРСР – ред.) Заклад згадується у записці про «нездорову обстановку в ресторанах і барах України», надіслану чекістами у січні 1980 року першому секретареві ЦК Компартії України Володимиру Щербицькому.

«У березні-квітні минулого року в нічний час після закриття бару «Вежа» (м. Львів) на його верхньому поверсі для вузького кола клієнтів показувалися 3 порнографічних фільми».

Можливо, саме після цієї записки за Гольденбергами почали стежити.

«З-під прилавка», «з чорного ходу», «дістати» (а не «купити»), «по блату», «з-під поли» – ці стійкі, знайомі багатьом вирази наочно демонструють, наскільки помітною частиною життя радянського людини були тіньові схеми в роздрібній торгівлі. Породжений плановою економікою дефіцит сприяв тому, що реальний соціальний статус працівників цієї сфери був на порядок вищим формального: місце продавця або м’ясника вважалося «теплим», не кажучи вже про керівника магазину або складу.

І в тому, що Соня Гольденберг приховувала продукти в підсобці, які знайшла перевірка, не було нічого унікального – важче було знайти магазин, де такого не робили.
На допитах, які почалися після арешту в жовтні 1980-го, Соня Гольденберг нічого не заперечувала, а усю провину взяла на себе, описавши кілька способів отримання «лівого» доходу.

Слідство завершилося у червні 1981 року, а в серпні Львівський обласний суд виніс вирок. Соню Гольденберг визнали винною в обмані покупців, порушенні правил про валютні операції, замаху на контрабанду, зловживанні службовим становищем, замаху на дачу хабара і розкраданні державного майна у великих розмірах. Весь нелегальний дохід за ці роки був оцінений в 213 тисяч рублів. Вердикт суду – 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Згідно з обвинувальним висновком у справі Хаїма Гольденберга, головним джерелом його «лівого» доходу були молочні коктейлі.

За затвердженим рецептом на одну порцію коктейлю вартістю 11 копійок мало бути 100 грамів молока і по 25 грамів морозива і сиропу. Однак, стверджувало слідство, продавці клали сиропу і морозива на третину менше. Додавали молоко, яке за паперами продавалося на винос, а іноді, якщо не вистачало, купували за свої гроші (як і додатковий сироп). Виходили невраховані коктейлі, половина виручки з яких йшла особисто Гольденбергу, а половину ділили між собою продавці.

Слідство нарахувало, що обсяги недолитого сиропу за кожен рік обчислювалися тоннами.

Сам Гольденберг із усіх епізодів визнав провину лише у приховуванні цінностей і вилученні з виручки незначних сум, які, за його словами, витрачалися на дрібний ремонт магазину і купівлю необхідного інвентарю. Свою участь у розкраданнях він заперечував.

Едуард АНДРЮЩЕНКО

Джерело: Радіо Свобода