Ось і настала остання неділя літа 2022 року. Спекотного літа. А ще літа бавовни. Я полюбив це слово. І, вже традиційно нині кавуємо з нашим незмінним партнером Кавою Старого Львова та продовжуємо переповідати кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Минулого тижня ми розпочали в статті Йозеф Маєн. У диму каварень.Нині продовжуємо.
Болячки каварників
Описавши в загальному минуле життя львівських каварень, до яких ми ще не раз повернемось при описі окремих місць, переходжу до сумної, ох, як же ж сумної сучасности. І тут перед нами постає запитання: скільки ми маємо у Львові каварень сьогодні?
Коли я запитував про це знавців нашого міста, просячи їх відповісти без вагань і відразу, то відповідь про число каварень коливалася між п’ять і тридцять. Отож, сьогодні маємо шістнадцять діючих каварень: «Cariton», «Центральна», «Европейська» (на пл. Бернардинів), «Grand» (колишня «Театральна»), «Жорж», «Imperial», «Louvre», «Palermo», «De la Paix», «Roma», «Rouge» (вул. Миколая), «Sewilla» (пл. Бернардинів), «Union», «Victoria», «Варшава», «Віденська». Шістнадцять каварень на 300 тисяч мешканців Львова: майже одна на 20 тисяч!
Нехай вибачать мені господарі відомих цукерень та подібних закладів – панство Залеських, Дудка, Велза та ин., що я їх не перерахував. Бо не лише тістечка і ранні години закриття відрізняють їх у моїх очах від правдивих каварень. Ні-ні! Як про це мені розповідав п. Блоцький, відомий керівник «Віденської» каварні та її співвласник, у дев’яностих роках у «Віденській» також стояв буфет з домашньою випічкою та відомими на весь Львів рогаликами п. Сєберової, колишньої власниці каварні. Двері ж закривали відразу о 20 год., а вже згодом о 22 год. Та все ж нікому не прийшло б до голови назвати це місце «Cafe-Conditorei».
У моєму розумінні каварню від цукерні відрізняє її назва. Адже цукерня названа майже завжди прізвищем власника і залишається його власністю не лише матеріальною, але і духовою.
Натомість львівська каварня, приймаючи останнім часом патронат якогось абстракту, символу або географічного поняття, позбувається усіх зовнішніх рис чиєїсь приватної власности і стає спільним надбанням своїх відвідувачів: майже товариська інституція, як її описав Францішек Яворскі. У той час, коли власник цукерні, владарюючи за лядою, робить враження спадкового монарха, який урядує у своїй державі за допомогою лагідного деспотизму, власник каварні завжди виходить чи то з офісу чи то з иншого закутку назустріч і вітає відвідувачів, здобуваючи у такий спосіб їхню прихильність. Він схожий до прем’єра уряду, а публіка вважається тут суверенною і незалежною від нікого.
Винайдення такої абстрактної, а одночасно і привабливої назви стає першою болячкою власника каварні, який вирішив відкрити нову кнайпу або отримав вже існуючу від свого попередника. Не є це легким завданням, особливо у місті, схильному до патосу, до мрійництва і до манії величі.
Кілька сотень паризьких каварень, які у Львові вважалися б одними з найкращих, розташовані на кінцевих станціях автобусів або трамваїв, або біля метро і носять скромні та реальні назви: «Під автобусом», «Під трамваєм» або «Cafe du Metro». Инші з безпретензійною фантазією називають себе «Каварня геніїв» або «Каварня під котом, що ловить рибу», або ж вживають звичайні офіційні фрази, такі як: каварня «Усе буде добре», каварня «Чому ні?», каварня «На хвильку». І навіть, якщо якась з них вигадує вишукану назву, то все ж вона залишається у межах доступних і зрозумілих понять, називаючись каварнею «Миру», «Великою», «Королівською» чи «Цісарською» або «Катедральною».
Перенесені на наш ґрунт, ці прості епітети та прикмети втрачають будь який конкретний сенс, стають абстрактами якогось міжнародного жаргону: de la Paix, Grand, Imperial, Royal. У Парижі існує сто каварень з назвою «Cafe do Paris», подібно як віденські каварні називаються «Kaffee zur Stadt Wien».
Жодна наша каварня не хотіла б однак називатись «Каварня Львівська». Це б не звучало по світовому. Якщо у назві каварні має фігурувати місто, то напевно це повинен бути Відень, а ще ліпше Рим, Палермо або Севілья. Крім цього, у всіх державах Европи каварням пропонують назви, часто пов’язані з народними героями – поетами, композиторами, художниками, вождями. Але назвати каварню іменем Фредра чи Косцюшки мабуть означало б наразитися щонайменше на звинувачення у блазенстві.
Не знаю, звідки з’явилась думка наректи одну з каварень «Шотландська». Особисто мені ця назва асоціюється з відомим анекдотом про скупих шотландців, що своєю чергою апелює до моєї ощадности (можливо тому вона не проіснувала довго? ).
Минаючи поріг чергової львівської каварні, відвідувач бачить перед собою фігуру Міцкевіча, і можливо тому заклад називається «Севілья»…?
Відома за своєю назвою давня каварня «Ренесанс» від часу запровадження програми кабарету змінила свою назву на «Louvre». Слідуючи такій логіці, можна очікувати, що музей Оссолінскіх легко перейменується на Musee Tabarin. Гадаю, що коли вже змінюєш назву, то варто перш за все подбати про її актуальність.
Зрештою, чим керуються власники каварень при їх називанні, залишається таємницею. Можливо це взагалі не є так важливо, як инколи нам і їм видається. Цікаво чи назви допомагають нашим каварням добре функціонувати? Бо окрім трьох – усі инші ледве животіють. Тих трьох я також назвати не можу: бо попри те, що в очах міщан усі хочуть бути успішними, повними клієнтів і життя, в очах влади і податківців навпаки – вмираючими, порожніми закладами. Для цікавости можна навести такий приклад, що дохід однієї з найбільших наших каварень за травень [1934 – ред.] є на три тисячі менший, ніж за травень минулого року. Це мало б свідчити про те, що ця сфера ще далека від глибокої кризи. Причиною є не лише зменшення відвідуваности, але також і зниження цін, які цього року запровадили майже усі каварні, і які сягають двадцяти відсотків. Хоча ціни і так здаються людям дуже високими.
Иншою болячкою власників каварень є орендна плата, хоча у більшості випадків і так занижена, та все ж на їхнє переконання – зависока. Нещодавно господар одного з будинків по вул. Легіонів, у якому донедавна була каварня, знизив орендну плату на 50 відсотків, та все ж це не допомогло, бо досі не може знайти нового клієнта на це приміщення. І подібно, як в багатьох инших місцях, де колись були каварні, а тепер розташовані гуртові крамниці, так і тут з часом знищаться столи та крісла, які перекидаються з одного місця на инше; зітруться зі стін залишки декоративних малюнків, не залишаючи по собі жодного сліду нещодавньої краси.
***
Беручи до уваги високі та ніколи не знижувані ціни за світло, опалення та пресу, яка найліпшим каварням коштує понад півтора тисячі злотих на місяць, втримати рівновагу бюджету дуже нелегко. Ще иншою болячкою власників каварень є звичайно податки, особливо 50 грошовий «нічний податок». Можливо поважним львів’янам, а їх стає щоразу більше, невідомо, що кожен гість, який перебуває у каварні після 12 години ночі, зобов’язаний заплатити 50 грош на фонд безробітних. Клієнт звичайно зобов’язаний, але коли не має бажання цього робити, то відповідальність за це несе власник каварні. Тому неодноразово, як про це розповідав один з власників, коли він не має жодного впливу на клієнта, і одночасно не хоче клієнта вигнати з каварні, змушений замість нього заплатити цей податок, який з часом набирає в сумі стільки, скільки може мати один рахунок. І хоча вже не раз ця справа була обговорювана з клієнтами, які обіцяли власникам чесно платити накладений податок, то все ж прошу ще раз податкову інспекцію, як від імени власників, так і від імени цілої львівської громади, щоб цей податок трохи зменшити. Навіть сама податкова інспекція була б зацікавлена у цьому. Бо без сумніву, клієнт каварні міг би з легкістю віддати наприклад 20 грош замість 50. У такому випадку і вовк був би ситий і вівці цілі. Тепер же голодний вовк – податкова інспекція, збирає упродовж тижня з усіх львівських каварень не повних сто злотих! Це означає, що пересічно у львівських каварнях після 12 години вночі залишається не більше, ніж 25 клієнтів.
З цієї причини, наприклад, у Варшаві усі каварні просто закриваються. Лише «Европейська» дозволяє гостям залишитись, які, як і каварня, для престижу, не хочуть втікати від офіціантів, що роздають «податкові платіжки». З цього виходить, що з Варшави для податкової інспекції не надходить навіть сто злотих на тиждень. І якщо окремо порахувати так зв. «Нічний податок» осібно від ресторанів та нічних клубів, і осібно від каварень, то виявилось би, що на території цілої держави цей податок не набрав би навіть 500 злотих на тиждень. Натомість у випадку зниження податку до 20 грош надходження виросли б у кілька разів, а можливо навіть у кількасот разів.
Але досить вже про ці матеріальні та земні справи! Каварні є не лише прибутковою справою, але також «громадською інституцією». Про ці громадські та культурні функції львівських каварень, трохи нижче.
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
