З нагоди наближення зимових свят, а також у пошуках відповідної атмосфери, відправляємося у, вже другу, мандрівку до резиденції Санта-Клауса, що у Лапландії. Нашим гідом, знову ж, буде донька гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета. Вона побувала у Лапландії в серпні-вересні 1938 року і залишила про це спогади. Ці записи настільки детальні, колоритні і чуттєві, що редактори львівського періодичного видання “Нова Зоря” не втрималися й взяли цей матеріал на озброєння – аби потішити своїх читачів. Давайте і ми ознайомимося з враженнями мандрівниці.
Попередній спогад Єлизавети Скоропадської – це довга та складна дорога, а також перші враження від побаченого. Цей же більше стосується того, як її прийняли. У Лапландії Єлизавета Скоропадська жила в родині лікаря, брата своєї подруги – це тобто він сам, його дружина і троє маленьких діток. Біля шести останніх років вони прожили у Лапландії. На умови і побут не скаржаться, навіть мають улюблену пору року – коли з’являється сонце і після тривалої зими все прокидається. Водночас, родина з особливим захопленням розповідає і про снігопади. Слухаючи їхні оповідки, виникає враження, що ніде більше в світі немає снігу – лишу тут, у них.
Маленькі донечки лікаря видались авторці схожими на сніжинки – тоненькі, тендітні, з блакитними очима і світлим волоссям. Єлизавету Скоропадську вони постійно називали “українською тіткою”. Хоч через мовний бар’єр спілкуватися з ними було складно, все ж можна було розібрати, що вони часто запитують у мами про Україну. Коли Єлизавета Павлівна показувала їм фото Києва, з золотими банями храмів, дівчаткам видавалося, що то якась казкова країна. Характерно, що перш ніж гладити гостю по волоссю, дівчатка постійно бігали мити руки. Це могло траплятися декілька разів на день.
Єлизавета Скоропадська провела у фінській родині майже два тижні. За цей час детально вивчила спосіб життя фінів, побачила як вони відпочивають і працюють. Лікар часто брав свою дружину, сестру і Єлизавету на виїзди. Вони долали по 100 кілометрів за день і вивчали місцевість. Єлизавету Павлівну вразили гори з м’якими обрисами, що по 700 – 900 метрів висоти. На окремі вершини вона навіть піднімалися, але там нічого не росте. Поселення зосереджені біля доріг, переважно – це самотні розкидані халупки. Неймовірно гарно у лісах: можна блукати, збирати гриби і ягоди. Чорниць так багато, що ними вкрито все, навіть шукати не треба.
Гуляючи безлюдними лісами Лапландії, Єлизавета думала про те, що зовсім поруч кордон і радянські території. А там, “в тих самих лісах у таборах примусової праці конають наші земляки-українці”. Тут же авторка пригадує, що колись читала, як багато українців тими лісами тікали з таборів сюди, у Фінляндію. Уявляла себе на їхньому місці: як вони блукають лісом, їдять ягоди, трави, гриби – аби вижити. Оцінила і загрози: тут можна тижнями не зустрічати людей, заблукати, здуріти від комашні, натрапити на диких звірів – ведмідь, вовк. Дуже багато боліт і багнищ, холод.
Місцеві розповідали, що раніше дійсно було дуже багато втікачів “з Радянщини”. Особливо – самих фінів. Для них навіть цілі табори робили – аби прихистити і забезпечити житлом. З часом таких стало менше, кордон почали охороняти більш уважно. Натомість, дуже багато пропагандистської літератури. Як тут, так і в Гельсінкі. У кожному селі є комуністи. Інколи вони зникають – їдуть в Росію на вишкіл. І знову повертаються. Тутешні важкі умови життя створюють підґрунтя для маніпуляцій людьми. З іншого боку, фіни досить патріотичні, працьовиті і чесні. У кожному селі є товариства, що займаються національним вихованням – фінська молодь по селах організована і готова обороняти рідну землю.
Кіттіля також село невеличке. Хати тут розкидані уздовж річки. Є церква, школа, декілька крамниць, аптека і лікарня. Урядові будинки і навіть суддя, що один на цілу Лапландію. Через село проходить одна хороша дорога, а всі інші шляхи – що навіть возом не проїдеш. Декілька чепурних хатин. Населення досить бідне. Дехто має авто. У багатьох є радіо. Будинки на підвищенні, на камінні, стоять вище землі, наче в повітрі. Майже біля кожного – фінська лазня, сауна. Без цього тут не можна. Фіни жартують, що спочатку будують сауну, а вже далі – дім. У суботу до сауни ходять цілими родинами. Зимою ж паряться так, що не можуть дихати. Потім вибігають голі на мороз. Після сауни п’ють напій під назвою калія – щось подібне до нашого квасу. Єлизавета також ходила до сауни, але зрозуміла, що то не її.
Місцеве населення живе з лісових промислів, рибальства, мисливства. Також землеробства, хоч врожаї тут погані. Винятки бувають один раз на 10 років. Взимку працюють у лісі, там і живуть – в бараках. Лікар у цей час має особливо багато роботи. До нього звертаються люди з порубаними руками і ногами. Біля сотні випадків щороку. Практично кожна господиня займається ткацтвом, роблять чудові речі з вовни і льону. Особливо активно займаються цим взимку, цілими днями. Дружина лікаря самостійно зробила всі килими, занавіски і покривала на ліжка – каже, що без такої роботи вечорами складно.
З дружиною лікаря Єлизавета проводила багато часу, гуляли селом і та про все довкола розповідала: великі родини, де народжується багато дітей, але і помирає багато. У центрі села стоїть гарна дерев’яна церква білого кольору. Місцевий люд релігійний, хоч до церкви не ходить: люди постійно чимось зайняті, а до церкви 300 кілометрів їхати. До храму ходять лиш на хрестини, весілля і похорон, Різдво і великі свята. У місцевості багато сект. Окремі дуже популярні і мають великий вплив на людей. Останні, під їхнім впливом, свідомо живуть бідно. Тримають порожні хати і самі ходять в чорному.
У Кіттилі є добра школа з декількома вчителями. Діти там чепурні, хоч згодом Єлизавета дізналась, що до такого їх потрібно довго привчати. Навіть сама у цьому переконалась, коли до лікаря приносили хворих дітей. Поведінкою вони нагадували диких звірів: гарчали і ховалися по кутках. Ці діти не часто бачать чужих людей, а тому і відповідно на них реагують. Єлизавета й сама якось зайшла до будинку, що був далеко від основних шляхів. Там побачила дівчинку трьох років – з двома косичками, що стирчали над головою. Сині очі малечі блищали від зацікавлення, але коли Єлизавета наближалась, дівчинка також починала гарчати. Мати пояснювала, що дівчинка постійно з тваринами і тому наслідує їх.
Не втекли від дітей і дорослі. Єлизавета пригадує, що у її не надто тривалому перебуванні в Лапландії був момент, коли лікар, який приймав її у себе, упродовж двох днів не промовив до неї жодного слова за обідом. З часом він починав спілкуватися з нею все більше, але ці розмови все одно були скромними і небагатослівними. Говорили німецькою, адже української він не розумів, Єлизавета ж не знала фінської мови. Вона швидко призвичаїлась до такої особливості свого тимчасового господаря. Головне – що він багато працював і сумлінно та вправно виконував свою роботу.
Усі особливості життя місцевого населення, а також специфічні риси окремо взятих індивідів Єлизавета Скоропадська пояснювала “всепоглинаючою тишею та великими просторами, які панують довкола, впливаючи на кожного”. Характерно, що все для неї дивне у поведінці місцевих жителів вона не засуджувала, а намагалася зрозуміти і пояснити. Може тому й описала довколишню реальність настільки точно й багато в емоційному плані.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Гулюк Є. Якою львів’янам “малювали” Лапландію? Дорога туди і перші і перші враження // Фотографії старого Львова, 2019 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/yakoyu-lvivyanam-malyuvaly-laplandiyu-doroga-tudy-i-pershi-vrazhennya/
- Осташко Т. Гетьманівна. Скульптор. “Наша Лизавета” // Тиждень, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://tyzhden.ua/history/131787
- Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938р. // Нова Зоря. – Львів, 7 січня 1939. – Ч.1. – С. 14.
- Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938р. // Нова Зоря. – Львів, 12 січня 1939. – Ч.2. – С. 5.
- Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938р.// Нова Зоря. – Львів, 15 січня 1939. – Ч.3. – С. 5.
