Військовий салют і випускання в небо голубів — так пишно в давнину в Рівному відзначали свято, що завершує різдвяний цикл. Про ті події нині можна дізнатися хіба що зі спогадів старожилів. А ще — гортаючи сторінки старих місцевих газет.
Третій празник, як співається у старовинній колядці, Святе Водохреще, завершує низку різдвяно-новорічних свят. Відзначають його, як і Різдво, три дні. Розпочинає Водохреще пісна кутя на так званий Другий Свят-вечір 18-го січня, 19-го — день самого Водохреща або Йордан, і наступний день, 20-го січня — Іоанна Предтечі. Сучасні рівняни, які із здобуттям Україною незалежності отримали можливість вільно справляти усі релігійні свята, зазвичай на Водохреще відвідують храми і несуть додому освячену воду. У цей день також відбуваються традиційні уже зимові купання у відкритих водоймах. Утім, нині для багатьох мешканців обласного центру третій різдвяний празник зводиться в основному до набирання в пляшку освяченої води. Зовсім не так було в давнину.
На Устю — воду святити
Рівняни в давнину, як й інші православні, щиро вірили в те, що на Водохреще вода в річках і озерах стає цілющою. За повір’ями, вона зберігає свіжість упродовж року. Вважалося, що навіть ті, хто з якихось причин не відвідав святкове богослужіння та освячення води, міг набрати її будь-де. У Рівному, як пригадують старожили, здавна на Водохреще містяни збиралися на березі Усті.
Це була дуже гарна й пишна подія. Напередодні святкування обирали безпечне місце на річці й облаштовували його до урочистого ритуалу. Усіма цими приготуваннями опікувалися члени церковної громади, але виключно чоловіки. Якщо погода була морозною, з льоду вирізали хрест, ставили його на березі, обливши для кольору буряковим квасом, прикрашали ялиновими гілочками. Поруч споруджували так званий престол, який також прикрашали. Освяченню води передувала урочиста літургія у православних храмах міста і велелюдний хресний хід до річки.
Окрім ікон та церковних хорогв учасники процесії несли запалені три свічки, перевиті висушеними волошками, чебрецем — так звані трійці. Занурення священиком хреста у воду супроводжувалося церковними піснеспівами у виконанні хору прихожан. Парубки випускали в небо спеціально принесених голубів. Цей звичай народився з переказів, що буцімто, коли Ісус прийняв хрещення, з небес зійшов на нього Святий Дух в образі голуба. В урочистостях брали участь і польські військові, які в момент освячення води салютували холостими пострілами з гвинтівок.
Не залишалася осторонь і місцева влада. Про це, зокрема, можна прочитати в газеті “Ехо Волинське”. У одному з січневих номерів за 1932 рік ішлося:
“Свято Йордана в Рівному 19 січня 1932 року відбувалося урочисто. У процесії до річки Усті і освяченні з неї води взяли участь представники державних влад і місцевого самоврядування. Почесна варта із державним прапором, а також у значній кількості гурти православних віруючих”.
А ось як у статті “Свято Йордану у Рівному” описуються святкування 1934 року:
“19 січня 1934 року в місті Рівному відбувалася урочиста хода із православної церкви до річки Устя для освячення води в свято Йордана. У процесії взяли участь: рота сержантської школи, представник Рівненського старости референт пан Поцєха, генерал Кноль-Ковнацькі, представник Рівненського магістрату віце-президент Едвард Дембіньські-Пюро, а також натовпи вірних Богові”.
Місцеве жіноцтво приходило до річки з усіляким посудом, здебільшого глиняними глеками. Декотрі господині прикрашали їх віночками з сухих квітів і трав. Набрану з річки воду берегли цілий рік, називаючи її водичкою-йорданичкою. Її давали пити хворим, змащували нею хворі місця, “виливали” дитячий переляк, нею причащалися, а також кропили помешкання від усілякого зла й лиха. Використовувати свячену йорданську воду для приготування їжі було не заведено.
“Моржі” серед рівнян знаходилися й у давнину
Сучасні рівняни уже звикли до традиційних запливів так званих моржів під час святкування Водохреща. Виявляється, що й у давнину серед наших земляків були охочі пірнути в зимову купіль. Щоправда, як розповідають старожили, запливи не були такими масовими, як нині. Та й, власне, запливами це назвати не можна було, але видовище було незвичайне. Тому після освячення води в річці й після того, як усі охочі набрали цілющої вологи, присутні не поспішали розходитися додому. Попереду був заключний акорд святкування — купання у крижаній ополонці. Щоправда, церковний ритуал не передбачав обов’язковості занурення в холоднющу воду. Це було справою добровільною. Сенс цього дійства полягав у тому, що віруючі готові піти за Христом, приймаючи хрещення і християнську віру. Після того, як священик освятить воду у водоймі, охочі, хрестячись і промовляючи молитву, тричі занурювалися у воду з головою. Сміливців зазвичай знаходилося небагато.
нколи бувало й так. Хтось із парубків чи чоловіків, роздягнувшись, сідав на край ополонки, спустивши у воду ноги. Двоє інших брали його за руки й під схвальні вигуки присутніх занурювали в крижану купіль. Тривало таке купання доти, доки “морж” не починав волати, щоб його витягували. Тоді сміливцю наливали келишок горілки (чого категорично не радять робити лікарі і сучасні “моржі”), й він, ковтнувши її й цокаючи зубами від холоду, швидко одягався. Хоча охочих до таких морозних купань було в давнину небагато, люди вірили, що завдяки такій процедурі можуть упродовж року уберегтися від різних недуг.
Молоді дівчата йшли до ополонки чи краю річки, щоб, зачерпнувши цілющої води, вмитися нею, аби були рожевими щічки й білим личко.
За спогадами старожилів міста, такі святкування на Водохреще відбувалися аж до кінця 30-х років минулого століття, доки в місто не прийшла радянська влада. Під час німецької окупації водосвяття на Усті знову дозволили.
У післявоєнні роки, коли почали масово закривати храми, заборонили хресні ходи, і воду в Усті вже не освячували. Тим паче, що її береги почали “окультурювати”, засаджуючи деревами, вкриваючи асфальтом і бетоном. На початку 1960-х там, де колись рівняни збиралися на освячення води, пролягла новозбудована набережна.
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
Джерела фото: фонди РОКМ, NAC
