Як Польська Народна Республіка покарала тих, які писали кирилицею і клячали перед іконами

0
523
Як Польська Народна Республіка покарала тих, які писали кирилицею і клячали перед іконами

З Криштофом Потачалою[1], автором книжки «Залишилися тільки каміння. Акція «Вісла»: вигнання і повернення», розмовляє Анета Гєронь, головний редактор польського порталу  громадської думки «Biznes i Styl». Переклад з польської мови Ігоря Скленара за першоджерелом від 28 грудня 2019 року Jak Polska Ludowa ukarała tych, którzy pisali cyrylicą i klęczeli przed ikonami.

Коментар до інтерв’ю перекладача, який подав ідею такої публікації українською мовою: цінність цього інтерв’ю для читачів сайту «Фотографії старого Львова» полягає в тому, що Криштоф Потачала, хоч є поляком за паспортом, все ж як професійний журналіст досліджує тему виселення своїх предків з гірської території РП – Бещади. Він намагається віднайти правду про ті нелегкі часи для обох народів, коли доводилося робити конкретний вибір.

Частина переселенців акції «Вісла» та їх нащадки проживають також як у Львові, так і в області, і в їх серцях до сьогодні живими є болісні спогади.

Loading...
Анета Гєронь (зліва) і Кшиштоф Потачала в селі Криве, якого вже не існує. Cвітлина Тадеуша Позняка
Анета Гєронь (зліва) і Кшиштоф Потачала в селі Криве, якого вже не існує. Cвітлина Тадеуша Позняка

– Вже кілька років видаєш наступні книжки, пов’язані з Бєщадами, але Твоя остання книга репортажів є найбільш болісною розповіддю про цю місцевість. Повертаєшся до загальновідомої теми акції «Вісла» в 1947 році.

 Очевидно, про тодішню акцію видано багато наукових книжок, деякі з них необов’язково були усвідомлені на загальному рівні. Ця тема є довго опанована міфами і напівправдою. Хотів описати тодішні події на підставі людських доль, однаково як польських, так і українських. Дійшов до наявних документів, а герої цієї книжки, поляки і українці, розповідають, як виглядало їхнє життя, який вибір їм доводилося робити. Цією темою є насичений з дитинства, і не маю сумніву, що жодна із сторін-антагоністів не мала чистих рук. Акція «Вісла» –– це загалом незакінчений розділ польської історії. Він є вельми дражливий і невигідний.

Бєщади для Тебе є близькими з багатьох оглядів?

Так, я народився в Устриках Долішніх. З Балигороду походить мама та її родина, а там спогади про акцію «Вісла» ще є тривалий час живими. Вже кілька десятиліть цією історією живуть не тільки українські, але й польські родини. До цієї теми довго готувався, шукав спогади, читав документи, але триваий час ще зарано було про це писати. Багато людей, свідків цих подій, не хотіли зі мною говорити, щоб не відкрити заледве загоєних ран. Були й також ті, які погоджувалися на інтерв’ю, але в останню хвилину відмовлялися від нього. В одному випадку три рази домовлявся зі старожителькою Тшцяна, яка пережила виселення. Остаточно відмовила, бо боялася, що її серце не витримає страхітливого згадування минулого. В книжці вміщено кілька десятків розповідей поляків та українців, серед них є здебільшого ті, які повернулися в Бещади чи Низькі́ Бескиди.

– І світ, який Тобі вдалося відкрити на основі спогадів…

Це не чорно-білий світ і жодна історія не є очевидною, так само, як не можна цю книжку поділити на розповідь про добрих поляків і брутальних українців, але радше покривджених українців і безжальних поляків. В тодішніх обставинах всюди причаїлася смерть. За невідповідне слово або поведінку загрожувала смерть, однак не бракувало людей, які зважувалися на відвагу і обороняли, чи то польських, чи то українських сусідів. Не існує справедливого підходу для безміру зла, яке бандерівці вчинили в Балигороді, Мучному чи в Устриках Горішніх, але також не має пояснення щодо звірств армії ПНР в Терці чи Завадці Мороховській, де було замордовано беззбройних цивільних громадян-українців. Для мешканців Бещадів, звичайних селян, це були абсолютно незрозумілі ситуації, тому що українці протягом років жили поруч з поляками у відносній згоді. Це не означає, що не було конфліктів, взаємної злості, заздрості. Як згадує один із моїх співрозмовників Іван Волянський: «З трьохсот осель в Завадці в п’ятидесяти жили римо-католики. Разом з українцями видобували нафту, працювали на лісопильнях, а єдиною різницею було те, що в неділю йшли до костела в Ропенці.»

– Чи в Бещадах довго пам’ятають про переселення, які мали місце тут з 1944 року, коли розпочали вивезення українського люду на Схід, а потім про саму акцію «Вісла» ( тривала з 28 квітня до 31 липня 1947 року), в рамках якої було вигнано майже 140 тис. мешканців південно-східної Польщі?

Тема є постійно присутньою серед української меншини, яка живе на цих землях, але також й серед тих українців, які після виселення ніколи вже не повернулися в ці гори.

Якою великою є ця група людей?

Невеликий процент тутешнього наслення, яке зосереджене, зокрема, в околицях Устрик Долішніх, Хмеля, Затварниці – з одного боку, та Жепедзі, Команчі, Мокрого – з іншого, вже на пограниччі Бещадів і Низьких Бескидів

– Чи жаль й далі живе у душах людей?

Він є відчутний з нагоди різних урочистостей, свят, круглих роковин. Тема повертається в родинних розмовах і спогадах. Іноді це є часто більший жаль у стосунку до простих поляків, ніж до самої ПНР, яка в політичному й воєнному плані була відповідальна за вивезення. То був також привід, для якого хотів би повернутися до теми акції «Вісла», розвіяти чисельні маніпуляції.

Згадані українські родини – це ті самі україінці, які після 1956 року, коли вже була така можливість, відважилися повернутися на свої давні землі?

Так. В 1947 році жодна українська родина не мала шансу, щоб сховатися і перечекати виселення. Коли через 10 років опісля з’явилася така можливість, аби повернутися в Бещади, в Низькі Бескиди чи на Погуже Перемишльське, зголосилося небагато (українців – прим. пер.). В серці хотіли, але розум підказував – «ні».

Чому так? Не було вже й до чого повертатися?

Коли після закінчення акції «Вісла» південно-східні кордони суттєво спустошилися, вже в наступному році появилися люди, які хотіли повернутися до старих осель. Польська армія, цивільна міліція та спецслужби цілком були свідомі того, що такі спроби будуть зроблені, отож, опрацьовано план абсолютного відрізання українців від Бещадів і прилеглих територій. Оглядали вокзали, автостанції, слідкували за кожною людиною, яка з’являлася в горах. Підозрюваних швидко виловлювали і поміщали в «головному таборі праці» в Явожно. Українці, яких звинуватили у співпраці з УПА, зазнали там тортур і знущань. Багато людей засуджено без виданих через суди вироків, на основі того, що, як українець і ще має життєві сили, то означає, що, напевно, є чимось «заплямований».

Подорожі на малу батьківщину ускладнювалися тим, що мешканців Бещадів було вивезено на «наново отримані землі» (Ziemie Odzyskane) з одночасною забороною виїзду з нового місця проживання. Після 1956 року, на хвилі відлиги за Гомулки (комуністичний керівник ПНР – прим.пер.) і бажання налогодити стосунки з національною меншиною українців, польський уряд дозволив тим, яких виселили, на повернення. Теоретично могли повертатися, але не могли до свого села.

В Бещадах українців ще довго розглядали як «підозрілий елемент», відмовляючи у прописці. Неохоче дивилися в їх бік чи навіть із ворожістю, побоюючись, що будуть відкопувати приховану зброю, створювати групи і завдавати шкоди. Українець для багатьох поляків означав «бандерівець». Таке ставлення було кривдою.

Не завжди було також до чого повертатися…

Частину бещадських сіл було зрівняно із землею в 1946 році, а населення вигнали на Схід. Видавалося також, що автохтонів вивезено, але не знищено забудови. Іноді підпалювали житлові будинки і господарські прибудівлі, однак церкви не рухали. В 1947 році в Затварниці виселено людей і підпалено село, подібне сталося в Кривому і Творильному, але  знищено тільки частину будинків. З часом все руйнувалося, а нові мешканці-поляки забирали у виселених сіл матеріал на власні потреби. З них будували стодоли, корівники, курники. Таким чином передвоєнні, густо заселені і забудовані села зникали з пейзажу Бещадів.

Руїни церкви в Криве, якої вже не існує. Cвітлина Тадеуша Позняка
Руїни церкви в Криве, якої вже не існує. Cвітлина Тадеуша Позняка

– Українці боялися також нового порядку, який настав у Бещадах після II Світової війни?

Важко їм було усвідомити, що це вони тепер стали меншістю. Тим більше, що перед 1939 роком русини становили в селах Бещадів нерідко 80, а навіть 90 відсотків населення. Їм важко було прийняти той факт, що за третім разом будуть починати своє життя наново, неохоче були визнані частиною тих поляків, які, мабуть, хотіли помсти за жертви УПА. Бещади – то не була Волинь, тут не дійшла справа до масової різні, проте загинуло багато невинних людей.

– Ти провів десятки розмов, дослідив сотні документів. Чи на основі тих матеріалів знаєш відповідь на запитання: чому в 1947 році уряд комуністичної Польщі застосував колективну відповідальність по відношенню до 140 тис. польських громадян, які були за національністю українцями, яких без різниці визнано за бандитів, а далі вивезено?

Тодішня влада визнала, що тільки виселення всіх українців гарантує спокій на південно-східних кордонах РП. Комуністична влада ототожнила УПА з місцевим русинським людом, а це розглядали як базу для харчування і основу для маршруту бандерівців. Частково так й було. У селах існували цивільні структури самооборони, велика група населення була заангажована для допомоги УПА, проте не всі, а тим більше добровільно не всі, а тим більше не всі добровільно. А що з дітьми, людьми похилого віку? В чому була їх вина?

Факти не мали значення?

Немалий відсоток українського люду фактично і свідомо підтримував УПА, але одночасно багато намагалися уникнути контактів з українським підпіллям. Частина суспільства була абсолютно протилежна до УПА, хоча небагато говорили про це відверто з огляду на наслідки, які їм загрожували. Лемки з Низьких Бескидів ніколи масово не підтримували бандерівців і уникали вкладки «на ліс». Незважаючи на обставини, для багатьох діяльність УПА була пов’язана із постійним страхом, непевністю і різного роду обтяженнями – то були бідні землі, а під загрозою смерті треба було діставати упівцям харчі, ліки, одяг: на додаток мало хто з тих людей вірив у незалежну Україну. Колективна відповідальність, яку в 1947 році щодо своїх громадян-українців за національністю, застосувала ПНР, мала переконати всіх, що рівно ж як УПА, так і цивільні, відповідають за смерть і згарища на тих землях. Розпорошення українців на «наново отриманих землях» мало призвести до знищення їхніх коренів. На постнімецьких територіях не було церков і не можна було там їх будувати. Українською могли говорити тільки вдома, а всі ці дії мали призвести до їх культурної асиміляції з поляками.

– Коли в 1944 році почалися виселення до СРСР, русини опиралися, пробували втікати, та попри це все, півмільйона людей були змушені виїхати на Схід. Наступні роки показали, що там їм було приготовано велику геєнну, ніж тим, які були переселені в 1947 році на «наново отримані землі» в Польщі.

Багато мешканців сіл Бещаду переховувалися у лісах, маючи надію, що їм вдасться перечекати, тоді і зможуть жити на своїй землі. В тому всьому хаосі частина родин розділилася (не всім перед вивезенням вдалося сховатися) і вони ніколи вже не поєдналися. Чув історії, коли жінка з дочкою знаходилися на східній стороні, а чоловік з сином та іншою дочкою залишилися в Польщі. Коли один єдиний раз вони зустрілися після багатьох літ розлуки, вони вже були чужими для себе людьми, вже не могли про щось спілкуватися один з одним. На душі осіли гіркота і жаль. Таких подвійних драм було більше.

Часто і охоче вживаємо слово «українці», натомість вони часто називали себе «русини»…

Ще в 20-х роках минулого століття всіх називали русинами, а й вони самі найчастіше за таких себе вважали. Проте існувало розрізнення між бойками і лемками. У Високих Бещадах, в околицях Устриків Горішніх, Мучного, Тарнави, Волосатого, Берегів Гірних мешкали бойки. Вентліна, Смерек і околиці – тут вже було змішання бойків і лемків.

Околиці Команчі – Лемківщина. Бойки – це був типовий люд пастухів, бідних матеріально, і з цивілізаційного огляду вони від лемків були гіршими. Слово «українці», очевидно, вживали, але воно частіше звичайно стало вживатися після 1939 року, коли під час II світової війни визрів, а потім розвинувся український націоналізм

З часом насильство і ворожість між поляками й українцями вийшла з під контролю, але треба виразно наголосити, що то не поляки розв’язали цей конфлікт. Принаймі не у воєнному аспекті, але також варто зазначити, що ми, поляки, не завжди мали рацію у стосунку до сусідів-русинів. Століттями ми вважали себе кращими, багатшими, мудрішими. Займали кращі місця роботи, навіть в тих же нафтових копальнях. Колись це все мало призвести до фатальних наслідків. Те, що українці надто часто вживали вислів «польські пани», не взялося нізвідки, хоча зрозуміло, що ніщо не дає права до того, щоб братися за зброю і вбивати. Пролито море людської крові, назавжди розбито і розділено сотні родин. Спалено будинки, господарки, святині, знищено ціле дотеперішнє життя, доробок багатьох поколінь.

– В книжці Ти написав: «Так ПНР покарала тих, які писали кирилицею і клякали перед іконами…»

За умови, що вміли писати, тому що до війни на цій території неграмотність була високою. Проте очевидно, що ті, які були грамотними, писали кирилицею і клячали перед іконами, адже більшість була греко-католиками. Римо-католицькі храми були тільки в Бялигороді, Леско, Цісно, а у всіх решти місцевостях – церкви.

– Тут, подорожуючи Буковим Бердом, однієї з найгарніших полонин в Бещадах, мало хто знає, що в 1945 році УПА вишколювала своїх вояків. Їх навчали користуватися зброєю, між іншим, вояки розбитої під Бродами 14-ї воєнної дивізії «СС Галичина».

Тут була в тому часі віддалена від світу місцевість, яка підійшла для УПА. Система бункерів і куренів якраз для неї стала придатною, подібно як в районі Сухих Рік, де існувала підофіцерська школа УПА.

– Тим важче повірити, що ПНР, замість знищити українське підпілля з допомогою регулярної армії, на війну з бандерівцями відправила погано озброєні групи з відділень міліції і ОРМО (добровольці цивільної міліції ПНР – прим.пер.)

Важливішою виявилася боротьба з польським підпіллям за незалежність від комунізму. Це підпілля було набагато небезпечніше для комуністичного уряду, ніж якісь українці в Бещадах. Регулярна армія впоралася би з відділами УПА набагато швидше і вміліше, попри те, що це були добре вишколені сотні, які чудово знали територію. Лише смерть генерала Кароля Свєрчевського під Яблоньками розлютила владу і прискорила розправу з УПА та акцію «Вісла». Операцію з виселення вже раніше було заплановано, тому, напевно, вона не розпочата через загибель генерала Свєрчевського.

– Одним зі свідків історії, з яким Ти зустрівся, є Йозеф Копчинський, 1922 р.н. Кілька років він відстежував як міліціонер бандерівців у Бещадах, після війни був довголітнім лісничим. І це він ствердив, що акція «Вісла» була помилкою. Бещади вже ніколи не повернулися до такого стану залюднення і господарювання, як перед II світовою війною. Пограбовано також ці території з точки зору історії та ідентичності.

Напевно, можна було би цю проблему розв’язати інакше: винних покарати, решті дозволити господарювати і жити. Це слова колишнього міліціонера Копчинського, але подібну думку поділяє більше людей. Величезну частину Бещад було перетворено в купу сміття. Перестали існувати млини, лісопильні, школи, церкви, а доглянуті поля і пасовиська, раніше заповнені вівцями, конями, волами, залишилися тільки на передвоєнних фотографіях. Ми втратили безповоротно багатолітню спадщину цих земель.

– З плином часу виникло припущення, що достатньо вигнати українців, щоб поляки самі захотіли тут оселитися?

Такі були плани, але поляки не спішили заселятися на цих землях. Неприязне середовище, земля, важка для обробітку, – все це не заохочувало до масового поселення. На початку приїжджало досить багато сміливців, тому що можна було отримати направду багато землі, але після першої зими втікали звідси. Очевидно, не всі так робили.

В 50-х роках минулого століття вдалося тут оселити цілком велику групу людей з краківських і новосондських сторін. До 70-х років XX ст. в польській центральній пресі з’явилися оголошення, які заохочували до поселення в Бещадах. Це привабило нових лісників, будівничих, дорожників. Для багатьох молодих людей життя в Бещадах стало пригодою життя, на важких землях, але незвичайних своїми краєвидами і природою.

В часи ПНР Бещади давали заміну свободі, а повоєнні осілі тут люди мали в собі запал, ентузіазм і повагу до історії тих земель. Хоча бувало, що чинили страшні помилки, розбираючи, наприклад, придорожні каплички, руїни церков або рівняючи із землею фрагмент старого цвинтара. Наприклад, таке сталося в Бережках.

– Зі старих Бещадів залишилися тільки дикі сади та руїни греко-католицьких святинь…

Церкви встояли у місцевостях, які в 1944 році забрав СРСР, або в околицях Устриків, Лютовиська, Чорної і Кросцєнки. Комуністи їх не рухали, бо використали потім їх під магазини. Церкви, які були на землях, де тривала операція «Вісла», в більшості були спалені, підірвані вибухом або розібрані після II світової війни. Матеріал з них використовували у власних господарках. Вціліла мурована церква в Бялигороді. В Кривому залишилися тільки руїни храму і дзвіниця. В Творильному – підмурівка церкви і дзвіниця, в Терці тільки дзвіниця…

Криштоф Потачала. Фото зроблене перед руїнами церкви в селі Криве. Cвітлина Тадеуша Позняка
Криштоф Потачала. Фото зроблене перед руїнами церкви в селі Криве. Cвітлина Тадеуша Позняка

Людей виселили, а церкви з часом замінили на католицькі костели…

Це є контроверсійні події, але якщо би не підтримка Католицької Церкви, то може би не збереглися, як, наприклад, пречудова церква в Смольніку, яка внесена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

– Кожна сторінка в твоїй книжці є такою дуже болісною, ніби це все сталося вчора. Коли дивишся на пусті, зарослі зіллям села, неможливо забути, яку страшну кривду завдано цій землі та її мешканцям…

 Всі описані в книжці історії мого авторства мають спільний знаменник – відрубання тих людей від джерел, від коренів. Спроба позбавити їх ідентичності, перекладання вини на всіх українців, незважаючи на вік, стать, чи на реальну вину. Їх вивозили вагонами як худобу, забрали у них почуття гідності. Тому й операція «Вісла» тривала з переказуваної пам’яті з покоління в покоління. Це спільна пам’ять українців і поляків, яка характеризується непрощенням, претензіями і небажанням вибачити вину. Проте надія на примирення не згасає.

[1] Довідка про співрозмовника: Журналіст і репортер, пов’язаний з Устриками Долішніми, де й народився. Історія і культура Бещадів стала основною темою його творчості. Автор тритомної серії збірок репортажів під назвою «Bieszczady w PRL-u» («Бещади в період ПНР», також «KSU – rejestracja buntu» («КСУ – реєстрація бунту»), «To nie jest miejsce do życia. Stalinowskie wysiedlenia znad Bugu i z Bieszczadów» («Це не місце для життя. Сталінське виселення з над Бугу і Бещадів»). Своєю останньою книжкою „Zostały tylko kamienie. Akcja „Wisła”: wygnanie i powroty” («Залишилися тільки каміння. Акція «Вісла»: вигнання і повернення») в черговий раз доводить, що як мало хто зуміє відчитати болісні нотатки історії в хроніці цих земель.

Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.