В історії Львова було багато різних за характером та наповненням сторінок. Окремі з них досліджені від “а” до “ф” як мінімум, але деякі, як-от історія науки та академічних спільнот, по сьогодні залишаються в тіні. Мабуть даремно, адже саме інтелектуали формують, визначають та обґрунтовують категорії, за допомогою яких те чи інше суспільство сприймає світ, саме вони є творцями тих сенсів та культурних кодів, на яких оперта платформа світогляду епохи.
Саме тому зараз поглянемо на таку екзотичну для історії Львова та незвичайну для сприйняття читачів тему як Львів і історія апокрифічної літератури, що є одним із аспектів історії науки.
Апокриф (з грец. “αποκρυφός” – таємний, прихований) – термін, який використовували для характеристики неканонічної (переважно в рамках християнської традиції) літератури. Апокрифічними, традиційно, вважаються ті тексти, які не були включені до канону. Якщо мова йде про християнський канон, то це, до прикладу, Євангеліє від Матея, Луки, Марка та Іоана, якщо про апокрифи – то Євангелія від Фоми, Філіпа, Євангеліє Істини і ін. Який ця тема має стосунок до Львова, коли всі перераховані вище тексти відносяться до історії раннього християнства? Виявляється, безпосередній.
Наприкінці XІХ століття Іван Франко запропонував філологічній секції Наукового товариства імені Шевченка видати “систематичну і по змозі повну збірку апокрифів і легенд з українських рукописів XV – XVIII століть”.
Набагато раніше Іван Франко розпочав ґрунтовні та затяжні у часі рейди книгозбірнями монастирів, персональними колекціями, закинутими домашніми архівами, врятувавши тим самим не один і не два тексти від нищення, а навіть “смерті”. Про свою роботу й відібрані до збірки апокрифи Франко сам відгукувався як про “речі, позбирані припадково, уривки і шматки, чудом якимось урятовані від затрат”. В інших записах Франка, якими він супроводжував свою пошукову роботу, не один раз натрапляємо на свідчення як про умисне, так і неумисне нищення апокрифічних текстів. До Івана Франка ніхто не розглядав апокрифічні тексти як поле вартісне для наукових студій, а навіть більше – перебуваючи під впливом висловлювань на зразок того, яке приписують батьку церковної історії, Євсевію Кесарійському про апокрифи як “дітей неправдивого ложа”, вважали цілком нормальної і мотивованої позицією знищення цих текстів.
У XVIII столітті атмосфера сприйняття апокрифічних текстів змінилась. Одна за одною почали виходити збірки з умістом локальних модифікацій загальновідомих апокрифічних мотивів та сюжетів. У німців такі кодекси видавали Й. Фабріціус, Й. Тіль, К. Тішендорф, Р. Ліпсіус, у французів Ж. Мінь, у англійців Р. Джеймс, у сербів і хорватів В. Ягіч, у росіян О. Пипін, І. Порфир’єв та М. Тихонравова.
1896 року вийшов і перший том “Апокрифів і лєґенд з українських рукописів” Івана Франка – “апокрифи старозавітні”. Далі один за одним виходять наступні томи, присвячені апокрифічним євангеліям, діянням апостолів, есхатологічним апокрифам та життю святих. В планах також було видати апокрифічні молитви і заклинання, але для цього Івану Франку не вистачило життя.
Розпочатий Франком проект є дійсно монументальним і виділяється на фоні подібних починань в багатьох інших літературах. Саме тому робота Франка й отримала так багато позитивних відгуків. Він сам говорив, що “українсько-руські апокрифи можуть внести чимало нового і цікавого в скарбницю знання сього предмета”. Польський славіст А. Брікнер зазначав, що це праця “надзвичайно потрібна, адже впродовж віків апокрифи були духовною поживою для народу, поширювались усною та писемною традицією”. М. Мурко вказував, що “Апокріфи і легенди з українських рукописів” узнав науковий світ першою систематичною збіркою такого типу в Слов’янщині”, а О. Колесса називав цю роботу “найвизначнішою того роду появою в словянській науці”. Чеський славіст Ф. Пастернак видання Франка називав “взірцевим”.
Попри позитивні відгуки, на збірку апокрифів з українських рукописів Франка було впущено і кілька критичних стріл. Прилетіли вони з боку північного сусіда. В. Істрін, росіянин за національністю, дослідник давньої російської літератури, вважав, що наукове значення франкової збірки невелике і взагалі вона є “напівнауковою”. Більше того, вихід цієї збірки, на думку Істріна, мотивувався не науковими запитами, а “національно-патріотичними настроями автора”. Фактично, Істрін вважав, що Франко свідомо таким чином відділяв “малоросійську” літературу від “великоросійської”, робив її чимось окремим та унікальним. Такого ж, на думку Істріна насправді не було, а Франко роздував слона з мухи. Дискусія, при цьому, тривала як на рівні окремо взятих текстів, так і на рівні усією літератури загалом. Франко під титлом “апокрифів та легенд з українських рукописів” видав четвертий том своєї збірки – апокрифи есхатологічні. Істрін же вважав, що ці тексти є не українськими, а “великоросійськими”.
В дискусію втрутився видатний український філолог, поліглот Агатангел Кримський. В одному з листів Франку він писав, що Істріна знає добре і той є дуже “зависливою” людиною і точно такою ж є і його стаття. З іншого боку, попри це, Кримський погоджується з Істріним, що Крехівська “Палея”, збірка давніх текстів, з якої Франко брав кілька апокрифів, є радше пам’яткою північного походження, русько-слов’янською.
На сьогодні наукові студії над українськими апокрифами лише розпочинаються. Цю сторінку, яка зусиллями Івана Франка закорінена в історії Львова, лише розпочинають вивчати. Чим саме мотивувалось народження українського апокрифознавства – науковими запитами, а чи дійсно ідейними поглядами Івана Франка до кінця сказати важко. Відповідь на це запитання повинні дати наступні дослідники цієї проблематики, а вони, хотілося би сподіватись, будуть.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
1.Апокрифи і лєґенди з українських рукописів / [зібр., упор. і пояснив др. І. Франко]. – Т. І. Апокрифи старозавітні: Репринт видання 1896 року / [Передмова Я. Мельник]. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2006; 2. “Апокрифи і легенди з українських рукописів” у дзеркалі критики / упоряд., перекл. (з нім., пол., рос., чеськ.), передм. та прим. Я. Мельник. – Львів: Логос, 20012; 3. Гулюк Є. Іван Франко в процесі становлення (зародження) української апокрифознавчної науки // Богословсько-філософські пошуки людини в історичному контексті: український вектор: збірник матеріалів ІІ Християнських постових читань. – Львів: ЛПБА УПЦ КП, 2014
