У ці шевченківські дні хочемо поділитися із читачами Фотографій Старого Львова публікацією про враження Івана Труша з подорожі до Канева на могилу Тараса Шевченка, що була надрукована у ілюстрованому часописі “Ми і світ” (ч. 70 за 1960 р.), що в той час видавався у Торонто. Редакція ж журналу, у свою чергу, передрукувала враження з журналу “Молода Україна”.
“Великий український маляр, Іван Труш, відвідав вперше 1900 р. Київ і Канів. Згодом у “Молодій Україні” появився його нарис, який оце передруковуємо. Враження з тієї подорожі надихнули мистця до багатьох картин, що їх він залишив у своїй багатій творчій спадщині. Та й сама ця розповідь є вже низкою образів України, кинених на папір рукою талановитого майстра”, – зазначила в публікації редакція часопису “Ми і світ”.
Текст публікації подаємо оригінальним
НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА
В травні, погідного ранку, вибрались ми товариство кільканадцятьох людей, пароходом від берега Подолу і пустилися в дорогу з бігом Дніпра. За нами на синьому небі зарисовувалися в гострих контурах київські горби, а з них світили мов сходячі сонця, золоті верхи церков. На самім кінці Києва мерехтіли білим сяйвом сріблисті бляхи Андріївської церкви, але швидко закотилися за горб і щезли. Зате відкрився новий вид на Печерську лавру, що пишалася в ранішньому сонці. Чим дальше віддалювалися ми, тим ширші горизонти накруги города охоплювало око, а дерева, церкви і доми спливали в одну гористу масу сірого кольору, що кінчалася синім поясом, оперізуючим землю.Над тим видніли ще високі вежі Печерської лаври і Софійського собору, що, мов дві білі свічки, стерчали над Києвом і горіли золотим блиском; та незадовго розтопилися і вони в самій воздушній далі, а київські горби щораз меншали і меншали. Чимраз глибше западали в береги і воду, аж зовсім нирнули в Дніпро, а над ним розтяглася довга синя лінія. Перед нами і за нами гралися в сонячному теплі хвилі Дніпра.
На пароході людей сила. Пани порозлягалися внизу або проходяться на верхньому помості парохода; мужики мучаться, стиснені в третій клясі на середньому помості. Одні сидять при столиках і п’ють чай; другі порозсідалися по лавках під стінами а найбільша частина порозлягалася на долівці, та так густо, що не то перейти не можна, а навіть зміркувати – котра голова до котрого корпусу належить; деякі сидять гуртами по кутках, зайняті читанням книжок, – то про хвороби і як проти них боротися, то про гроші, як їх заробляти і придержувати при собі.
Спека зачинає на добре дошкулювати. Стається нудно, і важко, і трудно на пароході дібрати вигідного холодного місця, а навкруги рівнина і рівнина, переривана тільки великанськими вербами, що ростуть на берегах Дніпра або славними дніпровими кручами. Минаємо пристані в Трипіллі, Переяславі і наближаємося до Канева.
Під час їзди оповідає нам Микола Лисенко про історію могили Шевченка, як то її сипала громада, а потім багато молодих і старших із української громади через кілька діб днювали і ночували на могилі, а потім забули не лише Шевченкові ідеали, але й затратили пам’ять прожитих хвилин великих поривів; вкінці як могила прийшла до теперішнього вигляду. А тимчасом росте у нас цікавість до нетерпеливості, щоб чим скорше побачити гріб Тараса, і в пам’ять повторюємо слова “Заповіту”:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.
Як той степ виглядає? Яка могила?
Очі всіх звернені в сторону Канева. Необзнайомлені з місцем, – вже кожний блискучий предмет, що вистрілює вгору, видається хрестом на могилі. Але її ще не видно. Висідаємо під Каневом з парохода і їдемо дальше лодкою.
Дві верстви від канівської пристані стоїть гора між двома холмами, а на ній видніє хрест, що підніс рамена високо і, здається, панує над цілою околицею, – це хрест з могили Шевченка.
Під могилою поставила українська громада хату для вигоди туристів. Одна кімната призначена на помешкання, друга прибрана в українські плахти і вишивки, на стіні видніє портрет Шевченка з дерев’яним виразом лиця і пуста картина українського бандуриста в куті; на одвірках, стінах і картках «Кобзаря», що лежить на столі, читаєш дикі та банальні фрази, написані багатьма українськими путниками; вписову книжку, призначену для відвідувачів, а переповнену такими ж фразами, на щастя, сконфіскувала канівська поліція; з почуттям несмаку опускаємо хату та спішимо на могилу віддати поклін порохові Тараса. Сходами входимо наверх – і зупиняємося при залізній огороді високого, в українську орнаментику різьбленого хреста. Тут він похований.
Сонце хилиться до заходу.
По правому боці Дніпра тягнуться горби, покриті білими хатами, по лівому – степи пісків, що стеляться ген десятками верстів далеко. Нахилене до горизонту сонце покрило цілий той простір помаранчевим кольором, свіжо-зелені дерева і трави, кручі, піски жаряться, неначе обкидані яскіром, тільки Дніпро в’ється широким синім руслом вздовж кручі, вибігає на вільний простір, пливе спокійно дальше – аж губиться зливаючись з небом в синій долині. Під вечір прибрав він свою найгарнішу, святочну шату, на хвилину прощання з сонцем. То ж гарячі лучі обнімають його своїм багряним сяйвом, обнімають кожну травку, кожний камінчик, кожну квітку, бо прощаються з дніпровими берегами і оставляють їх холодним обіймам ночі.
Попри кручі вздовж Дніпра вже в тіні в’ється стежка. Сюди-то Шевченко любив проходжуватися, то наслухувати як Дніпро реве, то поглядати з горбів на чудово гарну, поневолену Україну. «Кобзар» розійшов ся добре, і за придбані гроші поет задумував купити в тому місці землю, устроїти тихе, може сімейне життя, бо він дуже любив той шматок України… то ж громада похоронила його тіло тут, як не на вибраному грунті, то бодай близенько нього.
Час прощатися з могилою; вже пізно. Вже чарівник-вечір розтопив красу порфіру й ізмарагду, опалю і лязуру, розвіяв її по небосклоні, перелив в Дніпро й обняв тією чудовою симфонією вечірніх красок високий холм, що чорніється від сторони Канева. В широкій далі розтягнувся лагідний, синій півсумерк, а поміж того вечірнього туману біліли рідко розсіяні мужицькі хатки. Скали або гори в гострих контурах викликають рефлексійне чуття енерґії. Глядячи на цей вид, губиться та сила по широких просторах степів, а спокійний синій вечір нашіптує тобі рій гадок про щастя і волю, будить любов до братів, що живуть по хатах, розсіяних перед тобою, роздумуєш про їх неволю темноту і поиниження… а в серці постає бажання бачити їх щасливими і відроджену, щасливу Україну. Треба тільки інших вражень, щоби зродили енерґію до діла.
Іван ТРУШ
