…Ми появляємось на світ з любові, з любов’ю до світу ми покидаємо його та летимо у небо… Життєвий шлях кожного – це пізнання світу, але найголовніше самого себе і творення себе через усвідомлення всіх життєвих каверів, щоб стати людиною. Можливо, через низку цих каверів, повторів, переспівів ми поволі добираємо того ціммесу, соку дозрівання, що в кінці кінців народжуємо своє і це вже стає визначним не тільки для тебе самого, що сотворив щось зриме, але й для всіх решту, особливо для твого Вчителя. Бо це тобі по слову зернятку відкривалося, як пізнавати шлях творця.
![Скульптор Еммануїл Мисько (1929-2000)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/05/E_Mys-ko.jpg?resize=696%2C1061&ssl=1)
В моїй пам’яті тримаються кілька епізодів, до яких я підсвідомо повертаюсь через роки. Дякувати Богу, що плівка, на якій записані ці сюжети, ще не стерлась, то берусь за слово, щоб залишити цей спогад на папері.
![Петро Старух у майстерні Еммануїла Миська, 1980-і рр.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/05/Petro_Starukh_mayst.jpg?resize=696%2C961&ssl=1)
Майстерня Еммануїла Петровича Миська була для мене меккою і час мого занурення в роботу і різьблення в дереві якихось невеликих, нікому не зрозумілих форм, деталей; було процесом підсвідомим, ніж тим, що мав свою якусь конкретику, мету.
Це був той внутрішній живчик, що постійно не давав спокою сидіти, склавши руки чи курити бамбук, зрештою я не курив. Але було ще одне важливе: я готувався до вступу в інститут і мені треба було ліпити портрет з натури. Натури в мене не було, була гіпсова модель Гаттамелата роботи Донателло, а решту були портрети, ліплені Еммануїлом Петровичем. Він був, за словами його сучасників, найкращим.
![Еммануїл Мисько під час роботи на портретом композитора Мар’яна Кузана, 1990-і рр.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/05/V_majsterni.jpg?resize=696%2C1037&ssl=1)
Мене захоплювало, коли він ліпив чи різав у дереві, бо все народжувалось на моїх очах, і я був сканером цього процесу, не розуміючи певних нюансів та й не замислюючись дуже над ними. Мені кортіло зробити так, як майстер, так щоб тютілька в тютільку, включаючи фактуру ліплення та якісь шармові мазки пальцем чи прорізи стеком. Римського вождя мені надоїло ліпити та вилизувати. Петровича роботи були набагато цікавіші, в них було щось інше, такого, як він, ніхто не робив, вірніше робили, але не так.
Тож я захопливо та з драйвом скопіював портрет закарпатського художника його роботи, коли закінчив, тішився, як дєцко, бо виліпив як майстер. Мені це вдалося, і я очікував оцінки з уст вчителя. Десь наступного дня я відкрив для Еммануїла Петровича подарунок, що стояв мало не посередині майстерні і був загорнутий в плівку.
– Це що таке? – Перепитав мене Петрович.
– Це моя робота. – Відповів я.
– Ні, Петро, це моя творча робота. А це – ти зробив з неї копію. Цього тобі не слід було робити, щоб бути собою. Ось твої модулі, ти з них збереш до купи своє, ти в ньому вже є, це лишень потребує часу та праці над собою.
Я стояв засоромлений, як вкопаний, проте втішений іншим, що через цю прикру помилку я не переступив би поріг усвідомлення, переосмислення і можливо цього спогаду…
Із плином часу ми багато чого стираємо з пам’яті, забуваємо, але є люди, є творці, є вчителі, які для нас вже стають легендами. Залишаються їхні твори або слова, зернятка про те, як бути собою, не кращим за нього чи когось, просто бути людиною, а ще бути творцем самого себе…
Фрагменти експозиції виставки з нагоди 90-ліття від дня народження Е. Миська “Еммануїл Мисько і сучасний простір” у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького, 2019 р.
мені приснився
вчитель
мій
той
що
від
Бога
був
Еммануїл
Петровичем
всі звали
дивлюсь
в майстерні
наскладав
крісел
високо так
під саму
стелю
балансує
на горі
з якої
не боїться
впасти
навпроти
теж
на висоті
сидить
якийсь
професор
сивий
в бороді
внизу всі
споглядали
для них
незрозуміле
шоу
портретиста
так виглядало
уночі
що він
і далі
ліпить
там
у висоті
зірок
портрети
насправді
людські
душі
ті що
з далекої
імли
нам
посилають
світла
холодні
промені
щоб
нагадати
нам
що
ми
живі
і щось
творити
мусим …
Петро Старух
![Пам'ятник Королю Данилу у Міжнародному аеропорту "Львів" ім. Данила Галицького](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/04/collage110.jpg?resize=696%2C599&ssl=1)
Біографічна довідка про Еммануїла Миська
- 21 травня 1929, Устрики-Долішні(нині Польща) — 12 березня 2000, Львів
- 1946-1950 – Львівське художнє училище ім. І. Труша, відділ живопису
- 1950-1956 – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, монументальна скульптура
- 1957 – прийнятий в члени Спілки художників СРСР
- 1962 – викладач у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва
- 1972 – Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка
- 1978 – Народний художник УРСР
- 1981 – професор
- 1966-1981 – голова правління Львівської організації Спілки художників України
- 1988-2000 – ректор Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (з 1994 – Академія мистецтв).
- У 1992 за його сприянням засновано Малу академію мистецтв у смт Підбуж Львівської області.
Понад десятиліття очолював Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині ЛНАМ).
Як художник Еммануїл реалізувався у всіх жанрах скульптури – станкової і монументальної, рельєфах, меморіальних дошках, медалях і плакетках.
Але головною, визначальною сферою залишався скульптурний портрет. У доробку митця близько двохсот п’ятдесяти скульптурних портретів
Інші публікації про Е. Миська на сайті «Фотографії старого Львова»