Від Львова до Едмонтона, або життєвий і творчий шлях Івана Кейвана

0
195
Від Львова до Едмонтона, або життєвий і творчий шлях Івана Кейвана

Історія України не раз складалася так, що багатьом її синам та донькам доводилося шукати кращої долі деінде. Люди обдаровані, спраглі працювати для загального блага, мусили кидати все і продовжувати життєвий шлях далеко від рідної домівки. Хтось шукав на чужині слави й визнання, однак більшість прагнула нормального, відповідного їхній людській гідності життя. Земля в чужих краях не текла молоком і медом, а вулиці не були вимощені золотом, однак тут було краще, аніж у просякнутій жахіттям й безнадією сталінській імперії.

Одним із тих, хто опинився далеко від дому, виявився й Іван Кейван – живописець і графік, мистецтвознавець, педагог, громадський діяч. Із вісімдесяти п’яти років життя й шістдесяти трьох років творчості майже півстоліття минули поза межами України.  Та навіть перебуваючи на іншому континенті, він ані на хвилину не забував, ким є і заради чого важко й самовіддано працює. «Художники його покоління, які народилися і виросли в Україні, мали вибір доріг: на еміграцію, у небуття, чи у неславу. – писала дослідниця Мирослава Біль. – Він обрав перше, бо творчих задумів і сподівань було дуже багато. Та де б не був, він завжди жив спогадами про рідний край».

Іван Кейван (у першому ряді крайній ліворуч) з родиною. Карлів, 1930-ті роки
Іван Кейван (у першому ряді крайній ліворуч) з родиною. Карлів, 1930-ті роки

Іван Кейван побачив світ 16 вересня 1907 року в селі Карлів Снятинського повіту (тепер – Прутівка, Снятинський район Івано-Франківської області). Він був першим із п’яти дітей Миколи, столяра і музиканта, та Калини (в дівоцтві Ілащук). По закінченні школи в рідному селі  навчався у коломийській  ґімназії, в стінах якої вповні відчув потяг до мистецтва. Отримавши атестат зрілості, вже знав, чим хоче займатися. Усвідомлював, що справа ця нелегка і шлях митця-українця за тогочасних обставин буде надзвичайно тернистим. Розумів,  що  обираючи  таку дорогу,  «мусить зрезигнувати з правдивого життя, яким живуть пересічні люди».

У вересні 1927 року Іван подався до Львова – міста, в якому художник Олекса Новаківський (1872 – 1935), випускник Краківської академії мистецтв, запрошений до галицької столиці самим митрополитом Андреєм Шептицьким (1865 – 1944), заснував власну мистецьку школу. Школа Новаківського, перша українська художня школа на теренах Галичини, мала виховувати нове покоління митців, спроможних гідно відповісти на виклики, що стояли перед новітнім українським мистецтвом. Як і Іван, більшість учнів школи були селянськими дітьми, котрим часто бракувало найнеобхіднішого. Йдучи назустріч найбільш потребуючим, художник  дозволяв окремим вихованцям винаймати кімнати у своєму помешканні на вулиці Земялковського (тепер – Новаківського). Випало жити під одним дахом із вчителем й  Іванові Кейвану. Заняття проходили у майстерні Маестро на другому поверсі.

Іван Кейван. Січовий стрілець, 1933
Іван Кейван. Січовий стрілець, 1933

Іван провчився у Мистецькій школі Новаківського близько року (1927 – 1928). Перебування тут виправдало і водночас не виправдало сподівань юнака. З одного боку  маляр-педагог відчинив хлопцеві двері у світ великого мистецтва. Атмосфера, що панувала в школі, можливість спілкуватися із талановитою молоддю з усіх куточків Західної України поза всякими сумнівами відіграли позитивну роль у становленні Кейвана як творчої особистості. З іншого боку Іван не знайшов тут для себе того, за чим прийшов. «На жаль, Новаківський хоча і був геніальним колористом, я в нього нічого не навчився, бо бажав передусім солідного рисунку» – писав він пізніше до брата Володимира.

Зі студентами Технічного ліцею. Коломия, 1943
Зі студентами Технічного ліцею. Коломия, 1943

Здобуття мистецької освіти продовжив у Кракові, де провчився півроку. Втім, не лишень мистецтво цікавило юнака. У березні 1929 року до батьківської хати в Карлові завітала із обшуком поліція. Івана заарештували, обвинувативши в державній зраді й порушенні публічного спокою (через промову, виголошену на святі «Просвіти» кількома місяцями раніше). Протримавши шість тижнів у коломийській тюрмі, перевели до львівських «Бриґідок». Та судовий процес, що відбувся у жовтні, закінчився виправданням.

Проблеми із законом не завадили Іванові стати студентом Академії мистецтв у Варшаві. Протягом п’яти років (1932 – 1937) він вивчав малярство й графіку, зокрема опановував різні ґраверські техніки під наглядом знаного польського майстра Тадеуша Кулісевича (1899 – 1988). Паралельно відвідував заняття з історії й теорії мистецтва у Варшавському університеті. У польській столиці долучився до заснованого українськими студентами мистецького гуртка «Спокій». Саме на виставці згаданої творчої групи навесні 1933-го уперше представив широкому загалу власні твори. Участь в мистецькому житті перервали три місяці за ґратами через «фальшування грошей» (бувши членом Організації українських націоналістів, Кейван виконував проекти грошових знаків майбутньої української держави), однак присяжні вкотре виправдали молодого митця.

Іван Кейван. Тарас Шевченко, 1943
Іван Кейван. Тарас Шевченко, 1943

У червні 1939-го Іван склав педагогічний іспит в Державному інституті ручних робіт (пол. Państwowy Instytut Robót Ręcznych, PIRR), здобувши право викладати малювання й історію мистецтва у середніх і фахових школах.

З вибухом Другої світової війни і приходом  до  Галичини «перших совітів» Іван Кейван оселився в Снятині, де працював у Будинку культури при районному відділі народної освіти. Малював плакати, транспаранти й портрети компартійних вождів. Щотижня мусив звітуватися в місцевому управлінні НКВС. Пізніше влаштувався на роботу в театрі: створював декорації, афіші й ескізи костюмів, а подекуди навіть сам брав участь у сценічних постановках – приміром, зіграв роль Стецька у «Сватанні на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка. Після початку радянсько-німецької війни був змушений переховуватися від можливого арешту. У присутності односельців спалив портрет Йосифа Сталіна власного авторства.

З дружиною Марією-Адріяною Кейван-Крупською в день вінчання. Коломия, 14 вересня 1943
З дружиною Марією-Адріяною Кейван-Крупською в день вінчання. Коломия, 14 вересня 1943

Під час німецької окупації в роках 1941 – 1942 викладав малювання та історію українського мистецтва в українській ґімназії і Будівельному ліцеї у Коломиї.  Заразом долучився до новоствореної Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), займався книжковою графікою. У липні 1942 року заарештований разом з іншими викладачами ґімназії та представниками міської інтелігенції. Близько сорока осіб утримувало в заручниках гестапо на час відвідин Коломиї генерал-губернатором Гансом Франком (1900 – 1946), проте невдовзі всіх відпустили.

14 вересня 1943 року Іван Кейван взяв шлюб із вчительською донькою Марією-Адріяною Крупською (1914 – 2002), медиком за фахом. «Вінчання було скромне, як пристало на воєнний час. – згадувала пізніше пані Марія. – Коли виходили з церкви, над нами пролетів ключ перелетних птахів. «Покидаємо рідну землю» – подумала я і зараз же поправила себе «покидають, не покидаємо»». Втім, вже за кілька місяців, у березні 1944-го молоде подружжя назавжди залишило рідне Покуття і подалося на Захід. Кілька місяців мандрували карпатськими стежками, пізніше поневірялися таборами біженців на території Словаччини, Австрії та Німеччини. Кінець війни зустріли в Марієнбаді (нині – Маріанські Лазні, Чехія), де Марія влаштувалася працювати у педіатричну лікарню і де в грудні 1944 року у подружжя народився син Орест.

Іван Кейван. Карпати, 1944
Іван Кейван. Карпати, 1944

Навесні 1945 року сім’я Кейванів покинула Марієнбад слідом за американськими військовими, котрі передали контроль над містом Червоній армії. Наступні чотири роки минули у таборах для переміщених осіб на землі Баварії (Байройт, Фюссен, Міттенвальд). У Міттенвальді в липні 1948-го народилася друга дитина – донька Софія Оксана (Зоня).

Попри непевність становища, Іван Кейван продовжив вчителювати, а заразом включився у культурно-мистецьке життя розкиданої таборами української громади. Долучився до Української спілки образотворчих мистців (УСОМ) в Німеччині і, починаючи з 1946 року, брав участь в зорганізованих нею виставках (Мюнхен, Реґенсбург, Міттенвальд, Ґарміш-Партенкірхен). Спільно із професором Василем Левом (1903 – 1991) й письменницею та журналісткою Дарією Ярославською-Столярчук (1905 – 1982) зорганізував Спілку українських письменників, мистців і науковців у Міттенвальді. 1947 року ряд творів Кейвана експонувалися на виставці Салону незалежних художників (фр. Société  des   Artistes  Indépendants) в Парижі. Декілька графічних робіт митця відзначено нагородами. Домінантною темою  німецького періоду творчості Івана Кейвана була краса альпійських пейзажів.

Іван Кейван. Рожевий альпійський краєвид. Міттенвальд, 1947
Іван Кейван. Рожевий альпійський краєвид. Міттенвальд, 1947

У листопаді 1949 року митець із родиною виїхав до Канади, оселившись в місті  Едмонтон, провінція Альберта. Віднайти себе у геть новому середовищі виявилося нелегко, іще важче – ділити час між улюбленою справою й зароблянням на хліб насущний. Попервах Іван підробляв у рекламному бізнесі, паралельно розмальовуючи українські церкви на теренах Альберти. Згодом влаштувався на постійно дизайнером рекламної продукції у хімічній компанії C-I-L (Canadian Industries Limited).

Упродовж майже сорока років Іван Кейван залишався одним з найактивніших діячів української діаспори. Входив до лав Літературно-мистецького клубу, Наукового товариства імені Шевченка й Українського національного об’єднання (УНО) в Канаді, викладав на Курсах українознавства ім. Івана Франка. 1956 року, спільно з доктором Богданом Стебельським (1911 – 1994) і Михайлом Дмитренком (1908 – 1997), став співтворцем Української спілки образотворчих мистців Канади (УСОМ Канади). Брав участь у виставках під егідою спілки в різних містах Канади й Сполучених Штатів – зокрема, у Світовій виставці українського мистецтва (Детройт, 1960) та Світовій виставці українських образотворчих мистців (Торонто, 1982).  Деякий час (1973 – 1974) навіть очолював УСОМ.

Саме на канадійській землі Іван Кейван зміг повністю розкритися як правдивий український митець-патріот. Критики й поціновувачі завжди відзначали педантичність і скрупульозність (у доброму сенсі), притаманні творчій манері художника. Окрім мальовничих краєвидів нової батьківщини та зображень рідних і близьких (дружини Марії-Адріяни, доньки Зоні, сестри Ганусі, зятя Володимира Закревського), вагоме місце у творчості майстра посіли олійні й графічні портрети діячів української історії та культури: приміром, цикл портретів Тараса Шевченка, також образи Івана Франка, гетьмана Івана Мазепи, митрополита Андрея Шептицького, художника Георгія Нарбута, поетів Володимира Скорупського та Вадима Лесича, письменника Тодося Осьмачки і т. д. «Це глибокі студії психологічних особливостей портретованих, вдумливі, синтетичні й сумарні» – характеризував портрети авторства Івана Кейвана мистецтвознавець Володимир Січинський (1894 – 1962). Поруч із тим спадщина маестро включає марки та грошові знаки, грамоти, обкладинки книжок.

Окрім властиво мистецьких творів, у доробку майстра також – рецензії і публікації про українських митців (В. Баляс, І. Їжакевич, О. Мурашко, О. Архипенко, Ф. Кричевський,  М. Сосенко, О. Грищенко) у періодичних виданнях («Гомін України», «Наша Мета», «Новий Шлях», «Самостійна Україна», «Снятин», «Наше Життя», «Нові Дні»), монографії «Володимир Січинський» (Торонто, 1957), «Тарас Шевченко – образотворчий мистець» (Вінніпег, 1964;  Шевченківська медаль Конґресу українців Канади), «Дмитро Антонович» (Чикаго, 1966), «Василь Кричевський – творець українського національного стилю» (Рим, 1968), «Українське образотворче мистецтво» (Едмонтон, 1984), «Українські мистці поза батьківщиною» (Едмонтон-Монреаль, 1996) тощо. «Іван глибоко відчував потребу невикривленої історії українського мистецтва у противагу більшовицьким виданням» – зазначала дружина художника Марія-Адріяна Кейван-Крупська.

Досягнення енергійного митця не залишилися непоміченими. У жовтні 1967 року  патріарх  Йосиф Сліпий (1892 – 1984) іменував Івана Кейвана професором історії мистецтва Українського католицького університету в Римі. На жаль, на заваді повноцінному виконанню обов’язків стала втрата слуху. 1976 року Наукове товариство імені Шевченка надало художникові ступінь дійсного члена. Воно ж виступило організатором урочистого святкування 50-літнього ювілею творчої праці Івана Кейвана у листопаді 1979-го.

 

Останні роки минули у боротьбі з недугами, найбільш серйозним із яких виявилась глухота. «Не один раз довелося нам зустрічати річницю подружжя у шпиталі» – згадувала дружина Марія. Саме у стінах едмонтонської  лікарні важкохворому художникові судилося востаннє (у вісімдесят п’ятий раз) відсвяткувати уродини. Два дні по тому, 18 вересня 1992 року його не стало…

Святкування 50-ліття творчості Івана Кейвана. Едмонтон, листопад 1979
Святкування 50-ліття творчості Івана Кейвана. Едмонтон, листопад 1979

Іван Кейван помер в іншому куточку земної кулі, океаном відокремлений від рідного краю. На батьківщині його ім’я залишалося забороненим, замовчуваним, викресленим з національної культури протягом багатьох десятиліть. Залишається зробити ще чимало аби постать неординарного митця здобула в сучасній Україні той рівень визнання і пошанування, яких заслуговує його талант.

Олександр ШЕЙКО           

  1. Біль М. Життя та творчість Івана Кейвана//Народознавчі зошити, № 6 (120), 2014. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nz.ethnology.lviv.ua/archiv/2014-6/47.pdf;
  2. Васильчук М. Іван Кейван: довга дорога додому//Вісник Коломиї – ч. 50 (444), 24 вересня 1994 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ivankeywan.com/pub/mykola_vasylchuk__ivan_keyvan_dovha_doroha_dodomu.pdf;
  3. Волошин Л. Кейван Іван Миколайович//Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=11681;
  4. Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: біографічний список  учнів. – Львів, 1998;
  5. Кейван М. Вересень – місяць радости і печалі//Жіночий світ, вересень 1993 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ivankeywan.com/pub/mariya_a_keyvan__veresen_misyats_radosty_i_pachali.pdf;
  6. Лист Івана Кейвана до Олекси Новаківського. Карлів-Львів, 29 вересня 1930 р. Ан-31, НМЛ-58637/31;
  7. Романюк І. Професор мистецтва Іван Кейван//Агро. – № 18 (139), 21 квітня 1990 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ivankeywan.com/pub/ivan_romanyuk__ivan_keyvan_profesor_mystetsva.pdf;

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.