Професіоналізація театральної справи на українських сценах Львова 1930-х років стосувалась не лише опанування серйозного класичного і модерного оперно-театрального репертуару. Чимало спроб здійснювалося в сфері театралізованих ревю з різножанрових розважальних форм, які були популярними у європейських країнах того часу (театр-варьєте). Прагнучи йти в ногу з новітними тенденціями, трупа Й. Стадника неодноразово реалізувала подібні програми, переважно у рамках бенефісів.
Так, 19 січня 1929 року в Великій залі Музичного товариства ім. М. Лисенка (МТЛ) було дано програму під назвою «Веселий вечір» – бенефіс кількох артистів театру. Додатковий анонс сповіщав, про новаторські для галицького глядача мистецькі форми програми: «…між іншим будуть виконані на вечорі модерні танці такі як кекуок і танок апашів, а в відділі інсценізації артисти виконають ілюстрацію до пісень “Ой, у полі вітер віє”, “Ой, видно село”, “Чумаки” і “Веснянка”» [1, c. 5].
Якою мірою актори трупи виправдали сподівання та наскільки прихильно публіка сприйняла подібні експерименти яскраво демонструє рецензія на вечір-бенефіс: «Вечір почався відновою “На перші гулі” Васильченка. Авдиторія забула підчас цієї побутової сценки про стільки разів повторювану фразу, шо старий народній репертуар пережився; гумор і сміх віджили не лише на сцені, але й на салі. Кожний раз, коли навіть стару, а добру пєсу вміють на ново вирежісерувати і свіжо заграти, з неї сиплеться кілька іскор, шо запалюють слухачів. Пп. Кривицька, Бенцаль, Ярема і Долинська викресали зі свого тексту неодну таку іскру. Більша частина вечора стояла на межі традиційного концерту і модерного кабарету. Наша публика ще не зовсім рішена, чи пора вже не ходити на традиційні концерти, чи ще не пора ходити до модерного кабарету. Тому однаково сплескувала пп. Рубчака, Нікитина і Неделка за сольові співи, як і п-ну С. Стадниківну, п-ню Бенцалеву, п. Ярему і п. Нікитина за темпераментні вихиляси. Ці танці були таки справжньою спробою дати шось більше понад те, що бачимо звичайно на нашій сцені, скільки разів актори мусять танцювати, бо так каже пєса. (Правда, що танок апашів був трохи за блідою фантазією на тему того, як він справді виглядає). Новиною були спроби мистецьких ілюстрацій до народніх пісень, на зразок російських театриків “Летучая Миш” і “Синяя Птіца”. Вони полишили якнайкраще вражіння і таку рефлексію: видко, що наші актори сами, навіть без режісера, в силі проявити деяку творчу ініціятиву і знятись понад шабльон старих постановок і старого репертуару, коли працюють спільними силами та з охотою… Чимала заслуга веселого настрою всього вечора належиться в першій мірі анонімному зі скромности авторові дотепних куплетів п. Юрі Шкрумелякові, який з подиву гідною легкістю віршує на замовлення, (на жаль, в інших, надто частих випадках зі шкодою для свого поетичного таланту), далі п-ні Орлян прегарній конференсієрці, з відповідним веселим усміхом і тоном, врешті артистові–декораторові п. Нікитинові. Наш театр міг би, здається, з успіхом повторити такий вечір ще кілька разів. З програми треба би тільки викинути зайві плаксиво-мелянхолійні пункти співу та виправити ті інші, вдатні, яким бракувало інколи викінчення» [3, c. 5].
В лютому урочисто відзначалося 25-ліття творчої діяльності Софії Стадникової. Цей вечір був типовим бенефісом з виставами, де ювілятка поставала у своїх зоряних ролях. Однак цього разу він включав одразу три спектаклі в один вечір: опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Маруся Богуславка» Михайла Старицького і «Мірандоліна» Карло Гольдоні. У кожній з вистав С. Стадникова постала у всьому блиску таланту і досвіду [8, c. 3].
«Саля Музичного Інституту давно вже не бачила такого збору: була налита вщерть добірною публикою, святочно одітою. Особа симпатичної артистки стягнула всіх цікавих, що віддавна не бачили її на сцені і тих, що вважали своїм громадянським обовязком явитись на її вечорі…. на сцені зібралась уся театральна дружина і ювилятку окружили її товариші по професії та коші квітів. Від «Кооперативи Український Театр» промовляв М. Рудницький… Від театральної дружини витав ювилятку сеніор наших акторів п. Рубчак, який своїми простими, щирими від серця словами витиснув сльози не тільки з очей самої ювилятки і зі своїх власних, але і не одному зі слухачів. Одночасно передав він їй від артистів срібну тацю зі срібними чарками – справді щедрий дар, коли зважити матеріяльні умовини наших акторів. Після цього дир. Кооперативи п. Б. Янів про читав деякі з телеграм і привітів, що наспіли на вечір. Прочитати всі або бодай більшість цікавіших не було змоги. Не вважаючи на те, що Львів був минулого тижня відрізаний від світа і що почтова та телеграфічна комунікація і досі не вповні наладнана, п. С. Стадникова дістала гарний жмут привітів з усіх закутин української землі і від земляків на чужині» [9, c. 2].
Новітні театральні тенденції у виконанні гастрльюючих колективів – гостей міста теж не оминули зали Товариства. 9 червня тут вперше в Галичині розпочав свої гастрольні вистави Новий російський художний театр «Бі-Ба-Бо»[1], орієнтований на жанр мистецького кабаре, під дирекцією знаного артиста Петроградських театрів Петра Андреїва-Трельського[2] з участю примадонни київських театрів О. Вігоцької і інших артистів [7, c. 6].
У 1930-ті роки на сцені МТЛ виступала трупа Театру ім. Тобілевича, яка ставила опери М. Лисенка, Б. Сметани, С. Монюшка, М. Аркаса, С. Гулака-Артемовського та оперети І. Кальмана, Ф. Легара, Й. Штрауса [6, c. 83].
У цей період у фойє чи залах окремих кінотеатрів перед показами ставились гумористичні музично-театральні постановки, ревю, кабаретові сценки. Кінотеатр «Стилевий», який діяв у Великій залі МТЛ, був однією з небагатьох львівських кіноустанов, де ревю з кіносеансом поєднувалися постійно. Тому, протягом 1930-1940-х рр. тут майже щоденно ставились розважальні вистави у виконанні місцевих і запрошених, нерідко високопрофесійних і визнаних колективів [5, c. 288]. Такі виступи перед демонстраціями кінострічок іноді ставали доброю формою підробітку студентам-музикантам на оплату навчання. Тут розгортали свою діяльність чоловічі вокальні ансамблі-ревелерси (в т.ч. «Ревелєрси Євгена» під орудою Євгена Козака[3]) та вокально-інструментальні формації довільних складів за участю фахових виконавців, співаків й талановитих композиторів естрадного жанру. В таких колективах починали свою виконавську кар’єру Леонід Яблонський[4], Анатоль Кос[5], Володимир Балтарович[6], Богдан Весоловський[7], Ірена Яросевич[8] (Рената Богданська-Андерс), Степан Гумінілович[9]. Вони були й улюбленими учасниками святкових молодіжних розважальних урочистостей – балів, карнавалів, вечорниць, чайних та барвінкових вечорів.
Зрештою, було започатковано український театр малих форм «Золотий усміх» (за типом вар’єте), який діяв у приміщені Товариства ім. М. Лисенка. Він увійшов до складу театрального кооперативу «Український театр» з метою легалізації і стабілізації творчого процесу: «Адміністрація “Золотого Усміху” повідомляє, що від білетів вступу на ревію “Біг пес через овес” побиратиме 10 сотиків на фонд ведення театру кооперативи “Український Театр” у Львові. Кооператива “Український Театр” у Львові має тепер своє бюро в Т-ві ім. Лисенка, вул. Шашкевича ч. 5», – говорилося в анонсі [2, c. 5].
Артист новоствореного театру, Лев Яцкевич, згадував: «Зі знесенням бойкоту польських високих шкіл, відновили свою діяльність такі студентські товариства, як: “Основа”, “Медична Громада”, “Студентська Громада” та “Ватра”. А кожна з них поставила собі метою влаштувати в часі карнавалу хоч би один баль чи вечорниці, з обов’язковою джазовою оркестрою Ябця-Яблонського з участю А. Коса. Звичайно оркестра грала популярні тоді танга, фокстроти, словфокси, бостони та чарльстони, які масово компонували популярні варшавські композитори легкої музики, згадати б хоч би Ґольда, Варса чи Петербурзького та творця слів на їхню музику – Анджея Власта.
Перший перелом у користуванні тими, часто-густо мистецько плоскими польськими шлягерами, зробив саме Анатоль Кос, який почав компонувати власну танкову музику на мотивах українських народних пісень. Це, до речі, дало також поштовх до створення у Львові українського студентського театру малих форм “Золотий Усміх”, що був, до певної міри, продовженням українського студентського театру “Хмаролом”[10] з 1920-их років… Музичним керівником нового студентського, театру став Анатоль Кос, а його членами Луць Лісевич – театральний дорадник, Ярослав Гевко та Роман Петріна – xopеoграфія, Володимир Бохенський та автор даних рядків – літературні дорадники, Едвард Жарський, Володимир Середа, Парахоняк-Козак, Богдан Цісик та Люба Крушельницька – виконавці, Евген Козак, Александер Курочко, Володимир Процінський, М. Лозинський та А. Хлєбич – хор ревелєрсів, Люба Крушельннцька, Слава Гаращак, Оля Твердохліб, Дарія Ніжанковська, Ірена Соколовська та О. Кобзяр – балет, Іванна Нижник мистецький декоратор, Л. Яблонський – оркестра. Слава Паращак та автор цих рядків конферансьє. Цей театр почав свій дебют ревією “Біг пес через овес”, авторами якої були Слава Гарашак (літературний псевдо Оксана Керч), її сестра Люба Крушельницька (літературний псевдо – Софія Наумович) та автор цих рядків. Музику до неї скомпонував Анатоль Кос, а саме: “Бродвей” (балетний вступ), “Прийди, царенку, мій до мене” (танго), “Не питай” (вальс), “Наталко, як палко” (фокстрот), “Бо «Україна» добра є дружина” (словфокс), та “Біг пес через овес” (фінал). Прем’єра тієї ревії відбулася пізньою осінню 1932 року в залі Українського Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові. На жаль, з приводу фінансових труднощів та особистих непорозумінь, цей театр швидко розв’язався» [10, c. 2].
З нагоди 40-ліття сценічної діяльності Й. Стадника у грудні (11.12) 1933 року в Великій Залі МТЛ було дано комедійну виставу Ференца Мольнара «Гра на замку». Відгуки на цю подію в тій же мірі професійні, як і проблемні, щодо аспектів умов діяльності непересічних особистостей театральної сфери, громадянської свідомості та глядацької культури міста.
В одному з фейлетонів-рецензій на цю подію з усією відвертістю і критицизмом змальовано проблеми кризового стану театрального життя українського Львова міжвоєнної доби, які, зрештою, вражають актуальністю щодо сьогоднішнього дня:
«Вчорашній ювилейний вечір усім відомого артиста та режисера Й. Стадника стояв під знаком такої викривленої маски. Це був один зразок крізи, не тільки матеріяльної, а духової. Половина салі порожня. Ціни білетів не такі, щоб раз на пів року не могли спромогтись на них директори ріжних установ і сотні покищо добре платних і заможніших наших громадян. Вистава починається більш як пів години пізніше від афішового повідомлення; щойно в год. 8-ій виходить із салі кінова публика, а наша приходить черепашою ходою. Дзвінка довго не чути, бо сцена у салі Муз. Т-ва ім. Лисенка славна тим, що нема в ній місця на куліси й обстанову; актори можуть дістатись туди зі своїх роздягалень тільки ціною простуди[11]; деякі таки воліють переодягатись за куснем куліси на сцені… Після ІІ-ої дії, згідно з традиційною програмою – привіти. Від “Кооперативи Український Театр” промовляв один із директорів шабльоново, як водиться в таких випадках, з єдиною прикметою: коротко. Найдавніший співробітник і приятель Стадника Рубчак уміє, як завсіди, зворушити слухачів щирою інтонацією голосу. Перед ювилятом дві скромні китиці квітів; відчитують листи та телеграми; між ними бракує багато установ, яких обовязком було вислати до театру бодай одного делегата за 3 зол. На сцені йде весела комедія. Весь вечір має подих трагізму. Та єдина саля, якою розпоряджаємо у Львові, гірша від театральних вистав, ніж читальняні в ріжних Печихвостах. У кілька десяти кроках від неї де від 25 літ повинен стояти театральний будинок – будки з дровами, вугіллям і якимись машинами. Якби бодай наші – можна би ними огрівати вряди-годи акторську нужду. Стадник надалі, як 30 кілька літ тому, їздить циганським табором. Слухаєш часом на ріжних зборах патетичних промов на тему нашої культури і прирівняєш їх з таким днем, як учорашній. Стає соромно. Де всі ці промовисті патріоти? Навіть “Бесіда”, під якою кількандцять літ вів Стадник театр, не відгукнулась привітом. Наша львівська публика прехимерна потвора. На маніфестаційні вечорі можна її стягати мобілізаційними сурмами. Там, де земляки повинні з власного почину дати доказ свого зацікавлення культурними потребами, вони часто навіть не знають, чи такі потреби існують» [4, c. 4].
І вкотре, незважаючи на проблеми невигідної невеликої сцени, український театр опановує на ній нові жанри, розгортає нові горизонти та сягає нових мистецьких висот, торує шляхи до формування власних національних традицій.
Роксоляна ГАВАЛЮК
викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
(Далі буде).
Література.
- Вечір наших артистів. //Діло. 1929. № 12. 18.01. с. 5.
- Діло. 1931. № 253. 10.11. с. 5.
- З театру. Кооператива Український Театр під дир. Й. Стадника; Бенефісовий вечір артистів // Діло. 1929. № 15. 23.01. с. 5.
- [м. р.] Ювилей Й. Стадника. Вистава з нагоди 40 ліття його сценічної праці. // Діло. 1933. № 339. 23.12. с. 4.
- Нога О. Хроніки міста театрів. Театральне життя Львова впродовж 1900-1920 років. Львів: НВФ «Українські технології», 2007. 720 с.
- Нога О. Хроніки міста театрів. Театральне життя Львова 1920-1944 років. Львів: НВФ «Українські технології», 2006. 268 с.
- Оповістки // Діло. 1929.№ 121. 02. 06. с. 6№ 37. 20.02. с. 2.
- Ювилей артистки. 25-ліття сценічної праці С. Стадникової. // Діло. 1929. № 32. 12.02. с. 3.
- Ювилей С. Стадникової. Театральна вистава і привіти. // Діло. 1929.
- Яцкевич Л. Під блакитним небом Львова та мої зустрічі з Кос-Анатольським //. Свобода. 1984. № 226; 227. 28, 29.11 С. 2.
[1] Перший Петербурзький театр-кабаре «БІ-БА-БО» відкритий в січні 1917 року підвалі «Пасажу» (вул. Італійська, 19). Засновники – реж. К. А. Марджанов, поет Н. Я. Агнівцев, і артист Ф. Н. Курихін, які перетворили кабаре в своєрідний акторський клуб. Артисти в кабаре виступали після вистав в інших Театрах.
[2] Антрепренер Петербурзького театру оперети, режисер театральних труп з Мінська, Вітебська, Бреста.
[3] Євген Козак (1907-1988) – хоровий диригент, педагог, композитор. Випускник Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка по класу флейти та консерваторії Польського музичного товариства, де навчався на вокальному і дириґентському відділах (теорії, композиції та диригентури) під орудою С. Людкевича, Н. Нижанківського, Ю. Коффлера, А. Солтиса. Засновник, диригент хору та музичний редактор Львівського радіо (від 1939), викладач Львівського музичного училища (від 1945), викладач педагогічного інституту (від 1959), викладач (1959) і проректор (1961-1971) Львівської державної консерваторії (тепер – ЛНМА) ім. М. Лисенка.
[4] Леонід Яблонський (1904-1966) – скрипаль, естрадний виконавець. Випускник учительської семінарії, Вищого музичного інституту імені М. Лисенка. Керівник капели «Ябцьо-джаз» та низки етрадних колективів на еміграції. Учасник хору «Прометей», керівник (після Лева Туркевича) жіночого хору «Чайка» у Монреалі.
[5] Анатоль Кос-Анатольський (1909-1983) – композитор, естрадний виконавець (зокрема, учасник «Капели Леоніда Яблонського»), артист і засновник театрів малих форм, музичний діяч, педагог. Випускник юридичного факультету Львівського університету, ВМІ у Станіславові та Львові, Консерваторії ім. К. Шимановського у Львові по фортепіано (клас Т. Шухевича), та композиції (клас С. Барбага). ), Викладач Львівського музичного училища (від 1945), голова правління Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України (1951), концертмейстер Львівського драматичного театру, викладач (1952), професор (1973) Львівської консерваторії (тепер – ЛНМА) ім. М. Лисенка.
[6] Володимир Балтарович (1904-1946) – активний організатор музичного життя у Львові у 1930-х роках, композитор, член СУПроМу, соліст хору «Львівського Бояна», учасник «Ревелєрсів Євгена», оперний співак, пластун. Поряд медичною кваліфікацією випускник Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові по класу фортепіано В. Барвінського та по класу скрипки О. Москвичіва, студіював вокал під орудою Г. Ліндфорса і Л. Кардержабека та композицію в О. Шіна у Празі (в консерваторії та Українському Вищому Педагогічному Інституті). Разом з Нестором Нижанківським був співзасновником мистецької групи «Богема».
[7] Богдан Весоловський (1915-1971) – естрадний виконавець, піаніст, акордеоніст (учасник «Капели Леоніда Яблонського»), композитор. Випускник ВМІ (серед його педагогів – В. Барвінський, М. Колесса, С. Людкевич, З. Лисько), а також юридичного факультету Львівського університету та Консульської академії у Відні. В еміграції працював в українській редакції Міжнародного канадського радіо в Монреалі.
[8] Ірена Яросевич (Рената Богданська / Андерс, 1917-2010) – оперна та естрадна співачка, кіноакторка (учасниця «Капели Леоніда Яблонського» і теа-джазу під орудою Г. Варса). Її кузеном був Нестор Нижанківський, який згодом навчав її у Вищому музичному інституті ім. Лисенка (клас фортепіано), вивчала вокал (класи Марії Сокіл та Лідії Улуханової), паралельно навчалась у Промисловій школі, була активісткою «Пласту». Після еміграції – польська естрадна співачка, дружина генерала В. Андерса.
[9] Степан Гумінілович (1917-1975) – естрадний виконавець (учасник «Капели Леоніда Яблонського»), композитор, хоровий диригент (засновник хору «Бурлака»), організатор мистецького життя, легкоатлет, футболіст, педагог шведської руханки, старшина дивізії «Галичина» та Першої Української Дивізії Української Національної Армії. Випускник ВМІ ім. М. Лисенка по класу скрипки. В еміграції був дириґентом хору церкви Св. Юрія в Ошаві, керував хором «Боян» в Торонто, відновив роботу хору «Бурлака» (1976).
[10] Студентська театральна студія естрадно-розважального напрямку у Львові, спеціалізувалась на постановках ревю.
[11] Перехід до сцени з гримерок був можливий по зовнішній відкритій галереї.
Стаття цікава, повчальна. Знайомить з музичною культурою минулого століття. Це наша історія. Треба її знати. Дякую п. Роксолану Гавалюк.