Нещодавно вийшла друком ґрунтовна у науковому плані й водночас цікава та захоплююча для широкого кола читачів монографія “Бджільництво: український обрядовий контекст”, що акумулює у собі маловідомі ритуальні практики, уявлення, вірування, звичаї та обряди бджолярів усієї української етнічної території.
Пропонуємо Вашій увазі розмову з автором – етнологом, доктором історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту народознавства НАН України Уляною Мовною, яка тривалий час досліджує виробничі та світоглядні традиції українських пасічників.
– Пані Уляно, вперше осмисливши бджільництво як духовно-світоглядну систему, Ви насамперед пропонуєте читачам познайомитись з місцем бджоли в народній традиції та її сприйняттям у поширених серед народу уявленнях та віруваннях. Якою бачиться українська народна візія бджоли?
– Бджола вважалася священною комахою, оточеною певною містичною пошаною – “Божою мухою”, що мала особливий зв’язок із Всевишнім, який був її Творцем. Серед народу побутували численні легенди про божественну природу комахи. Неабияку повагу українців викликали трудові якості бджоли, зокрема працелюбство, за яке її часто порівнювали з людиною. Розгляд української світоглядної традиції, пов’язаної із народним сприйняттям бджоли, доповнюють обряди релігійно-магічного змісту (окроплення свяченою водою, перша у новому пасічницькому сезоні весняна загодівля бджіл), що набули неабиякого поширення як у щоденній виробничій практиці пасічників, так і під час відзначення ними річних календарних свят. У спектрі народних світоглядних уявлень важливе місце займало міфологічне значення бджоли як символу душі, що характеризується глибокою архаїчністю й своїми витоками сягає дохристиянських вірувань. Бджола ототожнювалась з душею; з цим пов’язана віра у провидчий дар комахи, спроможної передбачати певні події в житті людини, природні явища, впізнавати свого господаря та розпізнавати людей за їх поведінкою і душевними якостями. За народними уявленнями, бджола належала до найближчого домашнього оточення пасічника. Вважалося, що комахи беруть участь в сімейних урочистостях, веселяться з господарством у свята, сумують з приводу смерті господаря. У середовищі українських пасічників великого поширення набув погляд про прив’язаність бджіл до свого господаря, якого комахи впізнавали, коли він приходив поратися біля них або вибирав мед і не жалили його. Аналогічно до взаємозв’язку бджіл та їх господарів в уяві українців існував прямий зв’язок між домашнім щастям і пасікою; бджолиний рій, який прилетів на чужий двір, віщував щастя господареві дому, а із втратою бджіл сім’ю покидала удача. Оскільки в народі дивилися на бджолу як на святу комаху, її крадіжка чи вбивство розглядалися як важкий гріх. Кульмінація возвеличення комахи – її прирівнювання за рядом ознак до людини, що засвідчує присутність в українській народній словесній культурі стійкого вислову – “бджола не здихає, а помирає”.
– Якими були пануючі в рамках традиційного селянського суспільства уявлення та погляди на особу господаря бджоли – пасічника, його соціальний статус в очах загалу?
– Народний погляд на особу пасічника, поширений в рамках доіндустріального суспільства, був виявом подвійного підходу соціуму до оцінки його особи. З одного боку, повсюдно спостерігалося шанобливе ставлення до пасічників, оскільки в народі вважали, що бджільництвом випадає займатися лише наділеним високими моральними якостями особистостям, а спілкування з бджолами облагороджує, схиляє до спокою та розсудливості. Пасічники з діда-прадіда користувалися серед односельців великою повагою як чесні, сумлінні, працелюбні та загалом добропорядні люди, що й визначило їх традиційно високий статус морального авторитета в межах сільської громади. З іншого боку, окремих представників цієї досить замкнутої професійної корпорації, народна уява ототожнювала з чаклунами. Бути бджолярем – означало бути “знахарем”, “ворожбитом”, “щось знати”, “вміти насилати”, тобто володіти певним таємничим знанням. Окремих досвідчених пасічників підозрювали у ділових контактах з “нечистою силою” (хованці “до пасіки”, “чорти-пасічники” започатковували й примножували їх медове господарство), у відьмацтві (крадіжках готового меду з пасік, переманюванні чи знищенні чужих бджіл), а також схильності до вчинення шкоди іншим бджолярам шляхом зурочення бджіл (володіння лихим оком, тяжкою рукою та ін.).
– У книзі також виявлено та осмислено пасічницькі мотиви народного календаря, серцевинні структурно-символічні компоненти річного кола бджолярських звичаїв та обрядів. Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.
– Цілий комплекс календарної обрядовості традиційно розпадався на два великі календарні періоди – весняно-літній та осінньо-зимовий, що охоплювали собою весь природній та господарський цикл від весняного пробудження до зимового завмирання. У книзі фокусується увага на дослідженні пасічницьких мотивів народного календаря, що регламентує перебіг річного часового кола природних змін та пов’язаних з ними циклів господарської, побутової і соціальної активності людини. Основні ритуальні події пасічницького календаря – дні відзначення св. Євдокії (1/14 березня, перший день весни, ворожіння щодо погоди та перспектив пасічницької діяльності), Теплого Олексія (17/30 березня, весняна виставка бджіл на пасіки, початок пасічницького сезону), преп. Зосима (17/30 квітня, ікони святого на пасіці, свічки перед образами у церкві), Вербної неділі (затикання свяченої верби у вулики), Великодня (відвідування бджіл зі свяченим, магічний вплив на збереження та примноження комах), Трійці (клечання у пасіках) – весняно-літній період; Друга Пречиста (8/21 вересня, початок осені, утеплення і складання бджіл на зиму), Зачаття св. Ганни (9/22 грудня, ритуальне відвідування бджіл у погребах, символічний зачин майбутніх роїв), різдвяно-новорічні свята як ключова точка осінньо-зимового календарного циклу з їх домінантними мотивами контакту зі світом померлих і магією першого дня, щасливого початку, прогнозування пасічницького благополуччя в новому році, Стрітення (2/15 лютого, ворожіння щодо перспектив отримання нового меду) – осінньо-зимовий цикл. Усі вони пов’язані з трьома базовими ідеями: великого приплоду бджіл, достатку меду, безпеки та здоров’я комах.
– Розділ “Продукти бджільництва в обрядовому житті українців” поділяється на два підрозділи “Мед” та “Віск” й розкриває символічну роль меду й воску у ритуальному наповненні сфери календарних та родинних свят і урочистостей українців.
– Як універсальні ритуальні символи головні продукти життєдіяльності бджіл – мед та віск протягом тривалого історичного періоду “вросли” у живу тканину календарної та родинної обрядовості українців. У процесі дослідження виявлено основне ритуальне призначення меду як посередника між бджолою і людиною, з потойбіччям й душами предків, провідника та підсилювача процесів переходу в момент проходження людиною відповідних ступенів вікової та соціальної ієрархії. Сповняючи в обрядовій ситуації насамперед медіативні функції, мед одночасно виступав дієвим захисним засобом та магічною запорукою плодючості з вітальною, еротичною та магічно-примножувальною символікою, символом солодкості та лагідності, жертвою померлим предкам, потужним очисним засобом, носієм цілющих властивостей. Багатовікова слов’янська традиція ритуального використання меду, засвідчена середньовічними писемними джерелами, збереглася в українців до кінця XIX – початку XX ст. у розгорнутій формі обрядового побутування. У модифікованому вигляді вона почасти фіксується і нині у святкуванні календарних урочистостей та обрядів життєвого циклу людини (родильних, весільних, похоронно-поминальних).
У деяких історико-етнографічних районах України (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Покуття, рівнинне Закарпаття, Волинь) мед посідав ключове місце у цілому масиві різдвяно-новорічної обрядовості. У цих святкуваннях актуалізувалася різновекторна символіка меду, що виступав універсальним символом солодкості та лагідності, посередником з потойбічним світом, набував важливого обрядового значення як компонент поминальної куті – жертви предкам, яку споживали не лише живі члени роду, а й їх далекі та близькі пращури. Для них залишали кутю на столі чи покуті, про що виразно артикулюється не лише в етнографічних записах XIX – початку XX ст., а навіть у сучасних свідченнях. Мед набував цілющих властивостей внаслідок перебування на Святій вечері, а у Карпатах – властивостей приворотного засобу. Приворожувальна функція виявлялася і у великодніх дівочих ворожіннях з медом. Перший мед, що на Великдень, в свято Маковея та Преображення Господнього (Спаса) приносили до храмів для освячення, роздавали родичам та сусідам, первісно не призначався для споживання людей, а вважався долею богів, яких прагнули задобрити й умилостивити піднесенням дарів, сподіваючись навзаєм отримати необхідні для повноти життя щедроти. Обов’язкове дарування меду звичайно пов’язувалось з ідеєю примноження; перший мед воліли подарувати, аби згодом отримати його подостатком.
Мед як ритуальний символ супроводжував людину на усіх послідовних етапах розгортання її життєвого сценарію – від народження і до смерті. Уже на початку життя він фігурував в контексті виконання приписів традиційної родильної обрядовості (під час народин, відвідин породіллі жіночою частиною громади, першої купелі, хрестин). На різних етапах весільного дійства спільне споживання меду молодятами було способом символізації тих ритуальних перетворень, яких вони зазнавали в процесі його поступового розгортання. До них належали: громадське санкціонування вперше публічно висловленого шлюбного вибору під час заручин, підготовка до емоційного та сексуального єднання молодят під час вінкоплетин та шлюбної церемонії, закріплення пошлюбними з’єднувальними обрядами з медом спілки двох осіб, господарської та сексуально-емоційної злуки повінчаних, зустріч молодих батьками та фінальна частина весільних обрядів з завиванням молодої, що символізували набуття нових соціальних ролей та зв’язків й маніфестували завершення ініціаційних випробувань та переходу молодої у статево-вікову групу заміжніх жінок й створення нової сім’ї. Широке обрядове використання мед одержав на різних етапах похоронно-поминальної обрядовості українців (під час прощання з померлим удома, проведення погребальної церемонії, поминального “обіду”, індивідуальних поминань та поминальних днів народного календаря). Вкорінена у далекому минулому, традиція обрядового вживання меду у похоронно-поминальних чинностях продовжувала підтримуватись українцями у XIX – середині XX ст., а в скороченому вигляді дійшла до сьогодення. Мед виконував у похоронному обряді важливу функцію, очищаючи і звільняючи душу від вчинених протягом життя гріхів. Коливо (первісно розварена пшениця, змішана з медовою ситою) виступало неодмінним атрибутом похоронних обрядів, початки приготування якого сягають ще дохристиянських часів, згодом засвоєне церковною традицією. Ареал розповсюдження колива (“кануну”, “сити”, “куті”, “пшениці”) як основної ритуальної страви післяпохоронного “обіду” охоплював практично всю територію українського етнографічного масиву – Центрально-Східний район (Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина), Південь, Поділля, Полісся, Волинь, Карпати і Прикарпаття, Холмщину та Підляшшя.
– Наскільки важливою була символічна роль воску?
– У традиційних віруваннях українців знайшли вияв і міфологічні властивості воску. У витоків пошанування воскової свічки лежить давній культ вогню з його подвійною природою – повагою та страхом з поклонінням вогню спочатку як Богу, а з часом – як символу божественної сили, знаку світла, світлоносного начала, спроможного подолати темні сили зла. Архаїчна символіка воску полягала в уособленні ним вищої жертви небу та душам предків, а полум’я воскової свічі первісно було знаком сонця, проекцією сонячного проміння, тому запалена свічка в дохристиянських ритуалах викликала родючість та сезонне оновлення природи.
З утвердженням християнства воскова свічка увійшла в усі обряди церкви. Свічки (різдвяні, стрітенські, великодні, спасові) у християнстві набули значення головного символу, незамінних культових предметів, що уособлювали діалог людини з Богом, святими, ангелами. Рольові функції перелічених видів свічок в народній обрядовості – достатньо універсальні. Це захист від грому, блискавиці, бурі та граду, а також припинення пожежі, охорона від нечистої сили, вроків, недуг, вкладення до рук умираючих, поминання померлих, участь у чаклуваннях.
Воскова свічка відігравала значну роль в обрядовому бутті українського селянства; її ритуальними функціями виступали: посередництво між земним і потойбічним, вона була символом людсього буття, символічного аналога людини, володіла потужним захисним та очищувальним потенціалом. Будучи повсюдно затребуваним ритуальним предметом, неодмінним атрибутом низки сімейних та календарних обрядів, релігійних практик, жертвоприношень, повсякденних та сакральних магічних дій, вона незмінно супроводжувала усі етапні життєві події, що осмислювались і актуалізувались лише в рамках ритуалу.
Загалом, здійснене у книзі дослідження світоглядно-обрядового аспекту українського бджільництва, внеску вітчизняних пасічників у скарбницю національних духовних надбань, – має важливе значення для висвітлення багатовікових традицій нашого народу. Це дозволяє пізнати нам реліктові світоглядні явища, духовні надбання, способи мислення і конструювання навколишнього світу наших предків, принципи функціонування архаїчної свідомості, а тим самим долучитись до створення повноцінної світоглядної і ціннісної картини традиційного буття українського етносу.
