На кадастрових картах, датованих 1850 роком, позначено цвинтар Старого Знесіння. На тих самих картах є ще один цвинтар — на пагорбі біля церкви Вознесіння Господнього. Він значно давніший — плита з написом, яка тепер є на подвір‘ї церкви і правдоподібно походить з цього цвинтаря, оцінюється археологами як свідок ХVІ-ХVІІ ст. Відомі розпорядження австрійського уряду від 1873/74 рр. про скасування поховань біля церков, в костелах і в межах поселень, очевидно не завжди виконувалися ретельно, особливо поза межами міст. Тому орієнтовно до кінця ХІХ ст. на Знесінні існували два цвинтарі, хоча поховання велися на одному із них — новішому.
З розповідей мешканців Знесіння посередині цвинтаря був дубовий хрест, біля якого правилося на Великдень. Навколо цвинтаря була загорожа з дубових стовпів та дроту на вході — брама, хвіртка і дзвіниця — з одного боку, а хата грабаря, комора і трупарня — з другого.
Вуличка, від якої починається цвинтар мала просту, розумну і промовисту назву — Цвинтарна. Пізніше вона практично перетворилася у вул. Пустельникова, яка тепер називається вул. Заклинських.
Поширювався цвинтар в глибину гір, у південному напрямку. В горішній частині ховали людей, померлих від холери. Характерними для передміського цвинтаря є надгробки народного (регіонального) стилю, хоча зустрічаються типові для початку ХХ ст. пам‘ятники, що ставилися на великих міських цвинтарях. Це,, зокрема, надгробки виготовлені в майстернях відомого у свій час скульптора Л. Тировича, роботи якого є на Личаківському цвинтарі.
Період новітнього мистецтва представлений цікавими зразками в стилі модернізму та конструктивізму. Зустрічаються роботи у стилі модерну та історизму. Є дві роботи сецесійного стилю. З найдавніших пам‘ятників зберігся один у стилі класицизму (похована Анна Кесельрінг, 1867 р.).
Особливу увагу привертають надгробки, що мають історичну цінність.
Серед них могила Катрі Лотоцької — голови місцевої філії “Союзу Українок”, п.Крілика — голови товариства “Просвіта” на Нововму Знесінні та активістів цього товариства – п. Головка, п. Лужняка, п. Сіяка, Йосипа Кирилюка, Петра Куртяка, котрий очолював “Просвіту” на Старому Знесінні.
Збереглася родинна могила колишнього місцевого пароха о. Айталя Билинкевича.
Історично цінним є гробівець в‘язнів Талергофу — поруч з Терезином — одного з найбільших концтаборів на території Австрії у роки Першої світової війни. В цьому гробівці поховані місцеві знесінчани — москвофіли.
Багато старих, “корінних” прізвищ серед написів на могилах: Вертипорох, Чухрай, Шутка, Махницький, Терлацький.
Особлива історія стрілецького поховання. Крім могил окремих людей, що були в лавах Українських Січових Стрільців — Івана Сметани, Івана Вегери, є на цвинтарі Старого Знесіння братська військова могила стрільців Української Галицької Армії, полеглих в боях на Знесінні в грудні 1918 р. під час українсько-польської війни. Один з локальних боїв спалахнув недалеко від залізничних мостів біля перетину вулиць Польової та Старознесенської. Група українських вояків, яка з‘явилася з болотистих рівнин над р. Полтвою, натрапила на позицію поляків, що була між згаданими мостами. Стрільцям довелося залягти на відкритій місцевості біля ставка, де сьогодні стоїть завод залізобетонних виробів № 2. В цьому бою полягло біля 30-ти УСуСусів, котрих пізніше поховали на цвинтарі Старого Знесіння. Це єдина у Львові незруйнована могила УСС — бійців УГА.
В 1930-ті роки (орієнтовно 1935-38 рр.) з ініціативи української громади Знесіння було зібрано кошти і споруджено пам‘ятник у вигляді піраміди з дикого каменю, увінчаної стрілецьким хрестом. Під хрестом вмурували стрільно (гільзу від снаряда) — так було прийнято для військових поховань.
А тепер звернімося до спогадів мешканця Старого Знесіння п. Юліана Шутки, людини, котра у 8-річному віці була свідком і учасником описуваних подій.
“Поляки мали дуже великі претензії до Львова, а до Пілсудського молилися як до Бога… Легіон був, оборонці Львова. Їх ту було в селі, було багато. Всі паркани попалили, бо грітися треба було, а вже морози були. Тут на Знесінні ні одного пса не було — всьо поляки з‘їли.
Круг міста Львова були українці. Оточили цілий Львів і так пригнобили поляків, що ті блідий вигляд мали, дуже блідий… Щоби не тратити патронів надармо, українці голодом хотіли знищити поляків. Стрільці в одностроях були рідко, ніякої форми не було. Знаків не мали, хто вони є — цивільні. По вишивці і по стійці знали, що то наш. І ще й без зброї: “Там собі знайдеш”” – казали. Бо не було. Тільки де-куди, старшини переважно, мали такий пояс, і навіть пам‘ятаю, з дерева на пістоль чохол. З дерева, бо другого виходу не було. А пістоль такий великий, що треба на руку клати, щоб вистрілити цільно — в одній руці важко”.
Один з боїв відбувся на Знесінні, недалеко місця перетину теперішніх вулиць Польової та Старознесенської. Оповідає самовидець: “Поляки залягли між двома мостами: залізна дорога і залізна дорога. Мости — десь зі 7 м. висоти. А тут гора Рота, і як стріляли там, в долині, то ехо відбивалося від тої гори, і українці думали, що поляки на горі сидять. Стрільці українські залягли 150-300 м. від того місця, де поляки сховалися. Там був став, обсаджений плакучими вербами…
Доступу до них не було, щоб їм їсти дати. Ночею дівчата якимось способом там їм підкидали хліб, і то шнурочком — знаєте як? До шнурка стометрової довжини хліб прив‘язали і тягнуть його до шанців і назад, і знову другий хліб. Інакше ні, бо під обстрілом є місце.
Здобути польську позицію було неможливо — самі болота, місце відкрите, а поляки сховані за насипом. Найближче до тих мостів добіг, залягаючи, один стрілець. Десь метрів за 50 від засідки лишився лежати. Так вони там погинули: котрий в окопі, котрий на полі. П’ять днів не дали поляки навіть приступити до них — трупи лежали і почорніли, зачали ся псути.
Списки полеглих ніхто не тримав, бо боявся. Бо то, борони Боже, гміна забороняла, міліція польська нюхала від рана до вечора… У церкві священник просив всіх людей: “Втікайте від мене і дайте мені жити!” – так переслідували. А хто якісь документи тих стрільців навіть коли мав, то би не тримав — кожен за життя воював, що нині є, а завтра нема.
Похоронили стрільців тут на Знесінні, на цвинтарі. А пізніше зачали люди по горах камінь збирати, і як було його вже досить, то купили цемент і поставили пам‘ятник стрільцям, і хрест такий, як має бути”.
Не пошкодувавши життя у боях за волю свого краю, стрільці вдруге вступилися за рідну землю — на цей раз силою свого духу підтримати тих, хто боровся за цвинтар. Власне стрілецька могила була одним із вирішальних аргументів у боротьбі за збереженння цвинтаря.
Рішенням Львівського міськвиконкому від 17.05.1990 р. № 209 цвинтар взятий під охорону.
Рішенням Львівського облвиконкому 21.05.91 р. № 249 стрілецька могила на цвинтарі Старого Знесіння у Львові занесена до списку пам‘яток археології, історії та мистецтва Львівської області. Над проектом відновлення цвинтаря працювали архітектори з “Містопроекту”, “Львівської полтіехніки”, Укрзахідпроектреставрації”. Проект фінансувався через обласну історико-просвітницьку організацію “Меморіал”.
Фрагмент публікації Олеся ЗАВАДОВИЧА “Роздуми, навіяні цвинтарем Старого Знесіння у Львові”
Джерело: Галицька брама. Червень, 1997 р. № 6 (30)
